Іван крокував вулицею післявоєнного Маріуполя.
Повз нього проїхав трамвай. Це було вже не так дивно, бо ще з 1933 року, до війни він встиг накататися на цьому цікавому виду транспорту, аж поки німці не розбили трамвайні колії.
Чоловік посміхався сонячному ранку травня 1949-го. Вже по-весняному пригрівало сонечко, навіть було жарко у деяких вузеньких вуличках, огорнутих вцілілими багатоповерхівками.
Іван йшов з роботи. Металургійний комбінат, де він працював, потихеньку набирав обертів та оговтувався після бомбардувань. Ще з 1941 року вони випускали оборонні види продукції. Чоловік дуже гарно пам'ятав ті часи.
Броня на танки, на бронемашини… Робота в три зміни. А потім…
ВІЙНА.
Йому на той час виповнився вже 41 рік. Іван завжди жартував, що був ровесником початку століття, 1900 року народження.
І ось – Перемога!
Травень подобався чоловікові найдужче. І природа вже на всю чарує своєю красою та пахощами, і Перемога весняними салютами ще гримить у пам'яті і серці.
Таке не забувається!
А згадати Івану було що…
Тільки ось говорити на цю тему не хотілося, бо з поля бою повернулося дуже мало його односельців. Деякі досі вважаються безвісти зниклими, а деякі тільки нещодавно демобілізувалися.
Іван жив близько біля міста. Прямо за знаком "Маріуполь" починалося його село. Дуже зручно – остання зупинка трамвая, автобусом 15 хвилин до міста і до роботи не більше 30 хв.
Багато хат в його селі стояли розбиті, багато хто вже відбудував свої.
Його дім, новий, добротний, литий з глини, з гарним підвалом розруха оминула. Лише у дворі від осколків гранат та мін були посічені літня кухня і декілька дерев.
Іван дуже любив свій сад.
Колись, ще бувши молодим, він посадив перше дерево в саду. А далі засадив велику площу плодовими деревами.
Восени чоловік закутував всі тендітні саджанці, захищаючи від холоду, підкопував і підпушував лунки навколо дерев, наче давав їм можливість зробити останній глибокий подих перед зимою.
Не було жодного дня, щоб влітку Іван не приділив уваги молодим деревам і не напоїв їх прохолодною водою. Навзаєм, сад наділяв родину щедрим врожаєм яблук, черешень, груш та слив.
Особливо родина полюбляла вишні. Скільки вже тих вишневих дерев в саду було – важко підрахувати.
Вареники з вишнями, пиріжки… А які смачнючі пироги готувала його дружина!
Сьогодні чоловік радувався не тільки сонячному дню.
В руках він тримав нове життя – молодий пагін вишні. Особливого сорту.
Як сказала продавчиня:
— Купуйте, не пожалієте! Вона у вас 100 років родитиме!
Навіть на автобус не хотілося сідати і весь шлях додому Іван пройшов пішки. Тепло надворі. Та і думки різні в голову лізли, треба було поміркувати.
— Стьопо, сину, неси лопату та відерце води, — загукав ще з дороги, підходячи до свого двору, Іван. – Тільки не барися, вишенька вже пити просить, — посміхнувся у вуса і заговорив ніби про живе створіння чоловік.
Іван з сином викопали широку ямку для нової жительки саду, полили коріннячко, залишки води злили в яму і посадили вишню.
Степан, 24 річний парубок, козак, після школи пішов працювати стопами батька — на металургійний комбінат.
Іван пишався сином – стрункий, міцний, та і до господарства не лінивий. Гарний комусь чоловік дістанеться.
Так і справдилося невдовзі, оженився Степан на чудовій дівчині, що жила неподалік, на сусідній вулиці.
Справили пишне весілля (наскільки дозволив час).
Ще ніхто не придумав рокам світлофор і зупинятися навіть на червоне світло календар не збирався.
Пролетіли 20 років, як стрімкий потічок рвучко несеться до повноводної ріки. У Степана підросли діти.
Найкращою їхньою забавкою було сидіти на старій вишні і кидатися кісточками, передражнюючи сусідського пса. Ой і клятий той песик був, його дзвенячий гавкіт розносився селом, неначе колокольний дзвін.
Степан підтримував сад, як того і бажав Іван, в ідеальному порядку: підпушував, як батько, землю на зиму, поливав літом, насолоджувався прильотами травневих жуків. Ох і було їх на вишні! Хоч греблю гати!
Онуки Івана, Олег та Сашко, влаштовували бої жуків! З сусідськими хлоп'ятами взяли, так би мовити, в окупацію вишню і вже там творили, що хотіли!
Степан прищеплював малим любов до всього живого, до природи, але це було не потрібно. Вони обожнювали дерева, з радістю поливали та доглядали за ними. Раділи першим квіткам на яблуні, вишні. А вже скільки там переболіли ті животи від зелених абрикосів – сам Господь знає!
За роботою не зчулися, як Івану зозулі накували 80 літ.
Прадід, дід, батько і чоловік.
Іван сидів на святкуванні ювілею і не міг налюбуватися своєю родиною. Поряд дружина, яка рука об руку пройшла з ним страшний час післявоєнної відбудови. Саме його Люба-Любов (так лагідно він називав матір свого сина) посадила з ним перше деревце в їхньому саду і підтримувала його любов до саду.
Сизим рукавом змахнула Вічність і дідусь Іван полетів за обрій, щоб назавжди залишитися Янголом-охоронцем для своєї родини.
Вже й Степану скільки років…
Натруджений, все життя на комбінаті на важкій праці, в тяжкій роботі на землі, Степан частенько останнім часом хворів. Куди там – 65 років!
Але все одно, кожного дня, особливо весною й літом, чоловік йшов до свого саду, де любувався цвітінням, зав'яззю молодих плодів, ніжним скрипом дерева об дерево. Це все давало йому сенс життя!
Його хлопчики – Олег і Сашко, вже давно одружені і мають щасливі родини. Хоча і живуть у місті, не так близько від батьківського дому, та все ж за садком доглядають.
Це стало вже старою доброю родинною звичкою – берегти і доглядати сад. Це заповіт, який їм залишив дід Іван.
Хлопці жили дружно, тому частенько приїжджали в гості до батьків. Збили дерев'яний стіл і дві великі лави, закопали в садку під улюбленою з дитинства вишнею.
Сьогодні був особливий день, зібралася вся родина.
День пам'яті діда Івана.
1995-й.
Останні роки були важкими для всієї країни, бо Союз "призупинив своє існування" і на руїнах цієї імперії тільки народжувалася молода Україна.
За столом, як завжди, зібралася вся родина: прабабця Люба, дід Степан з дружиною, сини Олег та Сашко і вже їхні родини – жінки і діти. У Олега підростав син Іван, названий на честь діда Івана, якого дуже поважав батько. У Сашка, на радість прабабусі, народилася Катеринка.
Як цю дівчинку чекала баба Люба! Перша онучечка, одна-єдина дівчинка серед синів і онуків! Катруся була зацілована і залюблена всією сім'єю.
Та й Іван був не сам. Приїхав знайомити родину зі своєю дівчиною Маринкою.
Хлопці попорали сад, підгорнули землю, пообпилювали старе гілля і порубали на дрова. Жінки – побілили дерева і накрили в садку стіл.
Це була звичайна родинна традиція, яка одразу ж запала у душу Маринці.
За вечерею Олег та Сашко сповістили усіх про те, що скоро їх відряджають за кордон на 3 роки. Вони разом працювали на одній з елітних фірм у Маріуполі. У відрядження дозволялося взяти родину. Всі захотіли змінити життя хоча б на 3 роки. Всі, окрім Івана.
Він якось по-особливому, з трепетною повагою ставився до рідної землі і не хотів нікуди їхати.
Багатьма рисами був схожий на свого прадіда Івана.
Рік добігав кінця і вже у грудні, в садку накривали стіл в пам'ять старенької прабабусі Люби, що пішла на зустріч зі своїм коханим Іваном. Не змінювали традиції, заведених ще багато десятиліть тому – сиділи під вишнею.
У січні молодий Іван з Маринкою провели велику родину на літак до Гельсінкі. Вони залишилися жити в селі, біля саду, за яким потрібен постійний догляд.
Маріуполь.
2020 рік.
Іван – провідний інженер металургійного комбінату, 44 річний бравий чоловік з гарним почуттям гумору, стовідсотковою працездатністю. Завжди шуткує:
— Працювати – то в мене від мого прадіда! Як і ім'я також!
Маринка водить в школу меншеньку красуню донечку, котру назвали на честь прабабусі Люби. А старшому їхньому сину вже 22.
Іван вийшов надвір. Зима, січень, нещодавно відстріляли салюти на честь нового 2022 року. Досі в голові щирі вітання батьків та родини дядька, що так і залишилися за кордоном працювати. Декілька років тому Іван з родиною їздили на гостини до родичів за кордон. І хай там як добре, а все одно, тягло додому, до рідного саду. До своєї вишні.
— Дивно, — думав Іван, — скільки їй років? Вже кора дерева порепалася, сама вона зігнулася, наче прабабуся Люба (такою її пам'ятав Іван)
І раптом згадав, як колись давно дядько Сашко розповідав, що прадід Іван посадив її одразу після війни.
— Це їй 90 років? – вперше поставив сам собі таке питання Іван.
Здивуванню не було меж, бо вишня родила кожного року! Щороку збирали на ній десятками відер яскравих і соковитих ягід. Консервували, так їли, продавали.
90 років!!!
Той вечір був тихим. Зрідка пролітав сніжок, мороз зовсім маленький.
Іван підійшов до вишеньки. Обійняв її, ніжно погладив трохи примерзлі гілочки і почав розмову.
— Я знаю – ти все розумієш. Скільки ти бачила радості і неприємностей… Це все ти переживала з нами, в нашій родині. Ти і є наша родина!
Чоловік притулився до стовбура і замовк. Перед очима, наче перегортаючи альбом, почали з'являтися старі чорно-білі фото з прадідом і прабабусею під цією ж вишнею. Потім виплили з пам'яті фото старенького і вже хворого діда Степана, що обіймав свою вишеньку. Далі вони з батьками за столом під вишнею.
Так. Це їхній символ.
Це місце їхньої сили.
— Ось! – пронеслося в голові Івана. – Ось чому я не можу поїхати звідси. Це – місце моєї сили!
Це був останній мирний січень.
У лютому 2022 року без стуку у двері нашого кордону, відкриваючи їх брудним кирзовим чоботом, увірвався 300 тисячний натовп рашистських ординців.
Іван навіть не думав виїжджати.
Вірніше, навіть не думав, що таке може статися з його красивим, мальовничим приморським містом.
За себе він не хвилювався. Зібрався йти добровольцем. А ось діти його турбували. Тому він швидко, в перший же день, відправив їх до тещі, в Полтавську область. Ледве вмовив дружину, щоб поїхала з дітьми.
Відправив. Відлягло від серця.
Одягнувся і пішов на блок пост до знайомих хлопців.
Окупанти цілеспрямовано знищували склади з продовольством та медикаментами, свідомо нищили вежі мобільних операторів, лінії електропередач та водопровід, створюючи гуманітарну катастрофу. Заздалегідь, щоб не було чим евакуюватися мирним людям, рашисти спалили всі автобуси в місті.
Івана шукали давно.
Його здав хтось зі своїх.
Хтось проговорився, або не витримав тортур і сказав, що Іван на блок посту допомагає людям вибратися з Маріуполя. Своєю машиною, наскільки це було можливо, чоловік відвозив людей якомога далі від прямої лінії вогню та від розбитих будівель, підшукував мирним місце для схову.
Двічі його майже схопили. Втік.
А потім почалося пекло.
Опалення немає.
Електрики також.
У нього в хаті жили люди з багатоповерхівки, що тиждень тому розбили ракетою рашисти. З ними 2-х річна донечка і 4-річний син.
Так!
Люди до війни спокійно жили, працювали, народжували дітей!
Ніхто і уявити не міг, що таке може статися у ХХІ столітті!
Сніг. Мороз.
Як холодно.
Навіть йому, дорослому чоловіку, який не звик ніжитися, дуже холодно.
У старому сарайчику є пічка, але чим її топити, якщо до лісу не пробратися, ворог услідкує і розстріляє. Просто, без пояснень і причин.
— Спробую вночі проскочити в ліс, — запланував собі Іван, — хоча б трохи протопити, бо діти померзнуть в смерть.
Не спалося…
Куди там… 14 морозу!
Маленька дівчинка неусвідомлено вночі кричала. У неї жар! 40,2 температури! Ліків немає, а найголовніше – немає тепла.
Іван дивися як з цього тільця повільно і так страшно по краплинці витікає малесеньке життя.
Вийшов. Місяць.
— Ех! Чого світиш! – майже зашипів, дивлячись на небо, Іван. – Краще б темрява, так менше помітно.
Чоловік пробрався поміж розбиті будинки та згорілі машини аж до краю міста, до знаку "Маріуполь".
Глянув — там блок пост, туди не можна.
Повернув назад і раптом під ногами тріснуло якесь скло (мабуть, з вибитого вікна валялося тут). З блок посту почалася стрілянина.
Іван, пригинаючись, майже на колінах, попід деревами і розбитими танками, повз трупів, що просто лежали на дорогах, добіг до своєї вулиці.
Все, він вдома.
Стрілянина не вщухає.
Спустилися у підвал будинку.
Раптом Іван прислухався.
Голоси поруч.
Явна російська мова видавала тих, хто наближався до його дому.
— Тссс, — прикладаючи палець до вуст, показав чоловік своїм пожильцям.
В хату зайшли російські солдати.
В підвалі дому, під дерев'яною долівкою ховалися мати з двома дітьми, її сестра та Іван.
— Да здесь он где-то, далеко не мог уйти, — прокричав один з них.
— Я ничего не вижу, — відгукнувся другий.
— Так фонариком подсвети! – не вгамовувався перший.
Матір дітей почала губами читати Отче наш.
Іван завмер у стоп-кадрі. Він зрозумів, що найменший звук зараз видасть їх всіх.
— И долго мы его искать будем? Я уже замерз, как суслик! Ну и холодрыга! Врядли он сюда забежал. Нормальные люли здесь жить не могут!
— А вдруг?, — не вгавав його друг.
— Так пальни! Даже если не попадешь ни в кого, скажем, что, мол, я убии нациста! Только смотри, подтверди! Может мне за это премию дадут, так я с тобой поделюсь!
Автоматна черга заглушила крик дитини.
Маленький хлопчик зойкнув і завмер.
А вбивці просто вийшли і пішли собі, домовляючись про історію, яку розкажуть своєму начальству.
На руках матері лежав 4-х річний хлопчик, що ледве дихав. Кров не зупинялася. Куля пройшла крізь живіт, правіше, біля печінки.
Іван придавив рану ганчіркою, що навпомацки знайшов у підвалі.
— Треба гарячої води, промити рану треба! – наче заведений бурчав Іван.
Вискочив надвір.
Топити нічим. Дров немає.
Погляд полетів по двору.
Ні…
Ні.
НІ!!! Тільки не це!
В голові закрутилася думка, але він вперто її відкидав.
— Тільки не це! Я не зможу! Це ж…
Сльози вперше за дні війни полилися з очей посивілого за цей час чоловіка.
А вона простягла до нього свої замерзлі гілочки, схилилася аж до обличчя, ніби говорила:
— Рятуй дитину.
— Ні! Не можу! – майже крикнув Іван.
— Рятуй!
Наче в агонії Іван рубав вишню – місце сили всього його роду.
Сльози зрошували метал на сокирі, стовбур трясся і стугонів.
Вишня не плакала, ні.
Плакав і кричав в німоті Іван!
Він наче наживо різав себе, своє тіло!
Кров прилила до мозку, біль розривав душу і серце!
— Ааааааааа! НЕЛЮДИ!!! ВБИВЦІ!!! — кричав чоловік, з усієї сили рубаючи широкий стовбур вишні.
Темнота.
— Вставай, синку, — почув Іван знайомий з дитинства голос.
— Діду??? – ледве вимовив Іван.
— Вставай! Не час опускати руки!
— Але ж наша вишня… я її… вона…
Прадід Іван погладив дорослого правнука по скуйовдженому волоссю і ніжно сказав:
— Так, це наше місце сили, але не плач, все буде добре. Скоро настане новий час. Потрібна буде вся сила і міць, яка є в тобі. Тільки борися і вір!
P.S. Хлопчика врятували. Його з мамою, сестричкою і тіткою вдалося вивезти з міста. Вони вижили.
А Іван…
Іван вибрався з Маріуполя.
Після війни і деокупації міста він прийшов до себе у двір.
Серед згарища і розрухи побачив нове життя — молодий пагін від пенька їхньої родинної вишні.
Але це вже інша історія.