І    Н    Н    А

                                     Ч А С Т И Н А    Д Р У Г А

 

     Щось  тривожне, - немов  пiдземний, наростаючий  перед  землетрусом,  гул, — з'явилося в суспiльнiй атмосферi пiд кiнець року.

Московський, стосовно Прибалтики, тон набув особли­вої зловiсностi.

Грiзно рикали генерали. Нацьковували їх керiвники церкви та культури. Багатозначно недоговорював щось Президент.

Загадковi особи скиглили з телеекрана, змальовуючи жахи зазнаних у Литвi переслiдувань. Розтлумачуючи стан справ населенню Союзу, улесливi коментатори ненав'язли­во протягали аналогiї мiж Прибалтикою та довоєнною Нiмеччиною.

Звиклi за кiлька лiт до всiлякого, довколишнi реагува­ли невеселим смiхом, безсилим обуренням.

До католицького Рiздва у Вiльнюсi приурочили свято обрядiв народiв Литви.

Велика бiла зала Палацу працiвникiв мистецтв насилу ввiбрала усiх бажаючих. Неждано, з дружиною i почтом, прибув, прилучився до глядачiв, Голова Верховної Ради.

Вдосталь надивившись у двi попереднi зими на заїжджi вертепи, ми, українцi, цього разу зважились поставити свiй. В доставлених зi Львова i виготовлених самотужки уборах виглядали найяскравiше серед учасникiв.

Нам i випало розпочинати.

Дитячий ансамбль, а за ним хор дорослих, виступили зi слiпучою багатокутною зiркою, колядою "Добрий вечiр тобi, пане господарю!" Розiграли екзотичну для Литви сценку приходу вертепникiв до сiльської хати.

Неабиякий миттєвий переляк спричинили, вигулькнувши з-за спин, довгохвостий Чорт у вивернутому кудлатому кожусi i Смерть у бiлому балдахонi, з дерев'яною косою. Тряслась у несамовитому закличному танцi, настирливо пропонувала ворожiння перевдягнута Циганка.

Услiд показали здiбностi, теж карнавально вирядженi, поляки, бiлоруси, росiяни, литовцi.

Музикознавець i педагог за фахом, найвищий гiсть легко, як у свою стихiю, долучився до дiйства. Виявив хист i в пiснi, i у танцi, куштував страви, дегустував напої. Бiля нашого столу з кумедною серйознiстю виго­лосив: "Нехай жие вiльна Україна!"

Дуже скоро свято виплеснулось за будь-якi строгi рамки. Запально витинав литовський фольклорний ансамбль. Змiшавшись, переплутались народнi убрання i маски звiрiв, офiцiйнi костюми i вiдьомськi рубища. Злились в єдиний нерозбiрливий гамiр музика, смiх, за­хопленi вигуки, рiзномовнi дотепи i комплiменти. З щасливим вереском гасали пiд ногами дiти.

Тiльки плечистi охоронцi, витягаючи, як гусаки, шиї, намагались хоч краєм ока угледiти, де в цьому чудернацькому, шаленому клубку пiдстрибує й круж­ляє, обливаючись потом, глава держави.

Розпашiлi, втомленi, довго перегукуючись, неохоче розходились вже за пiвнiч. Було так безтурботно, так весело!

А тривожний гул наростав.

 

У православний святвечiр "янтарна ледi" - прем'єр-мiнiстр Литви —несподiвано   оголосила про кiль­каразове, з непевною компенсацiєю в майбутньому, пiдви­щення цiн. Менш пiдходящий для початку "шокової те­рапiї" момент вибрати було б, мабуть, нелегко. Нечува­ний крок став чудовим подарунком противникам суверен­ностi.

В понедiлок уранцi покупцi вражено розглядали на знайомих непоказних продуктах таблички з астрономiчни­ми, здавалося, цифрами.

Назавтра бiля Верховної Ради вже бурхала праведним гнiвом юрба розлючених працiвникiв переважно оборонних пiдприємств на чолi, звiсно ж, з лiдерами "Єдiнства" i промосковськими комунiстами. Сипалось пiд каменюками цiнне поляризоване скло. Спробу прориву досередини зу­пинили струменi з пожежних шлангiв.

Термiново зiбрався й мiтинг захисту Парламенту. Мiж роздiленими полiцейським кордоном противниками роз­горається пiсенний поєдинок: з одного боку — "Лєтува, тявiнє мусу" ("Литво, Вітчизно наша"), з другого — "Подмосковные вечера".

Через вiкно у мегафон зi штурмуючими дiйшли згоди. Цiни знизяться до попереднього рiвня, уряд пiде у вiдставку.

Проте iнциденту це нiяк не вичерпало. З Москви наго­дився ультиматум: вiдмiнити постанови про незалежнiсть, повернутись до конституцiї радянської республiки. Якийсь таємничий "комiтет нацiонального порятунку" вже оголосив про готовнiсть перебрати владу.

Такi ж "комiтети" з'явились i в Латвiї та Естонiї.

Напруження зростає щогодини. В Литву перекидаються — пiд приводом "вiдлову" призовникiв, якi ухиляються вiд служби, — додатковi вiйська.

Проходячи мiстом, бачу, як зо два десятки солдатiв, гупаючи чобiтьми, безуспiшно переслiдують юнака у кросiвках.

В iншому мiсцi грузовик iз колесами дiаметром в людсь­кий зрiст, помилково поїхавши не туди, розвертається просто по клумбах. З нахабною усмiшкою, не надаючи жоднiсiнької уваги iронiчно-обуреним оплескам перехо­жих, розкинувся поруч iз водiєм миршавий майор.

 

Першими, як найдіткливіші, загрозу вловлюють жінки.

— Не можу любити, поки таке навколо, — навідріз, чого не бувало, відмовилась від статевого життя дружина. – Відчуваю, що насувається щось жахне.

 

Ледь устигла Громада провести велику групу дiтей зi сходу України, що гостювали на зимових канiкулах, — вiйськовi перекрили рух поїздiв. Пiд'їхавши на бронетранспортерах, заблокували, оголосивши це страйком залiзничникiв, диспетчерський пункт. Така ж доля чекала й аеропорт. З волi директорiв "застрайкували" заводи союзного пiдпорядкування. 

Звiстки про влаштовуванi напади, безчинства, дорожнi аварiї чередуються з повiдомленнями про приземлення нових партiй десантникiв. Стривоженi голоси дикторiв рiзними мовами передають заклики до громадян Литви пiдтримати   законно обрану владу. Особливо пiдкреслюється необхiднiсть ненасильницького характеру дiй. 

Мiтинг, зiбраний на майданi бiля Верховної Ради для її захисту, перерiс у круглодобову вахту добровольцiв. Приєднується до нього й Громада. Нiкого, звiсно, не закликаємо, не агiтуємо. Чи приходити, скiльки пробути, кожен вирiшує сам. Розумiєм одне одного з пiвслова — щоби вивчити, хто чого варт, часу мали достатньо.

 

Майже, як i багато хто, занехаявши роботу, я цiлоденно мотаюсь то на площу, то у справах Громади.

В кiнцi тижня, по обiдi, вийшовши з автобуса поблизу Кафедрального собору, вiдчуваю, як хтось судомно чiпляється за рукав. Ледь упiзнаю напiвполяка-напiвук­раїнця, спiвробiтника газети "Кур'єр Вiленськi". Зви­чайно пiдкреслено охайний i солiдний, вiн виглядає чи не божевiльно: перекошене обличчя, розхристаний одяг, безладнi поривчастi рухи.

— Що ся дiє! — волає з сильнiшим, анiж зазвичай, польським акцентом. — То не люди, то звiрi! Скiльки жию, не зазнавав такого! Стрiляти посеред бiла дня у мiстi! Лупцювати журналiсток! Хлопчисько штовхав мене дулом автомата! Мої речi, папери, моя друкарська машин­ка! Господи Iсусе, що ж воно буде! Треба щось робити!

Клишоного, шпарко повнотiлий чоловiк кидається наз­доганяти своїх, поспiшаючих у бiк литовського Мiнiстерства Внутрiшнiх Справ, колег.

Отже, почалось. Куди вже до повернення на роботу! Серце несамохiть бухає, ноги самi несуть у бiк Парламенту.

 

Проспект Гедимiнаса, звичне мiсце прогулянок вишука­ної публiки, нагадує розтривожений вулик. Звiстка роз­повсюджується миттєво. В багатьох очах розгубленiсть, невiра у те, що вiдбувається: за останнi десятирiччя Литва встигла вiдвикнути вiд кровi.

Помiчаю, як протилежним боком тротуару, паралельно зi мною, iде студентського вiку юнак — худорлявий, невисокий, в довгополому, з претензiєю на бо­гемнiсть, пальто i з яскравим, спущеним через плече, шарфом. В руках — у цi днi таке нiкого не дивує — стискає товстенне древко литовського прапора. Не забу­ваючи чемно застигати перед червоними спалахами свiтло­фора, твердим, розгонистим кроком зривається на зеле­ний.

Незворушний прозорий погляд, безкровне, позбавлене, начебто, будь-яких емоцiй лице, уся крихка, тендiтна фiгурка сповненi такого презирства до небезпеки, такої переконаностi у власнiй правотi, що за юнаком, магне­тично пiдлаштовуючись пiд його ритм, формується чимала, з настiльки ж спокiйно-рiшучим виразом облич, колона.

Нi, з цим народом нелегко-таки впоратись!

На площi перед Верховною Радою — колись одному з найзатишнiших куточкiв Вiльнюса — яблуку нiде впасти. Облiплений рiзноколiрними прапорцями, недiючий фонтан нагадує їжака, що нанизав на голки кольорового осiнньо­го листя.

Мозаїка барв i над головами. Бачу добрих знайомих з латвiйського, естонського, грузинського, бiлоруського, вiрменського товариств: рiзних, окрiм литовських, стя­гiв нарахуєш iз пiвтора десятка.

Розкiшний, з китицями, український буквально на висотi — кмiтливi хлопцi встигли наростити древко до­датковими ланками.

 

Довiдуюсь про подробицi останнiх годин.

Армiйська колона зупинилась бiля сучасного висотного Будинку друку. Тих, хто намагався боронити його, вояки брутально розкидали. Гатили для остраху з гармат, стрiляли посеред юрми з автоматiв i пiстолетiв. Продiрявили при цьому (як з'ясувалося, не смертельно) голову випадковому хлоп­цевi, поранили ще кiлькох. Увiрвавшись досередини, ви­ганяли на вулицю працiвникiв, трощили все, що потрапляло пiд руку — меблi, апаратуру, обладнання, з особливою лю­ттю рвали телефоннi дроти. Безглуздий погром i насилля не оминули навiть ко­мунiстичних, журналiсти яких накликали цей гвалт, редакцiй.

 

Мiж людьми затишнiше й веселiше. Хвилювання, неспо­кiй надiйно загнанi досередини.

Розмiрковувати про високе не на часi — вирiшуєм суто практичнi питання.

Вiкна i балкон квартири, де живуть українцi — жiнка з дорослим сином — виходять на фасад Парламенту. За люб'язною пропозицiєю господарiв, в квартирi влаш­туємо "штаб". Там можна буде грiтись, залишати прапори, необхiднi речi.

Для оперативного реагування на полiтичнi подiї зано­во активiзуємо групу пiдтримки Руху. Зараз вона висту­патиме групою пiдтримки литовської незалежностi. Очно чи телефоном одразу з готовнiстю пропонують послуги понад три десятки учасникiв Громади.

 

Гурт пiд синьо-жовтими прапорами стає дедалi чисельнiшим. Долучаються знайомi i незнайомi литовськi українцi, ту­ристи, що випадково опинилися в наших краях.  Довiдав­шись напередоднi про тривожний розвиток подiй, прибули непосидющi львiв'яни. Прихопили з собою величезне зна­мено, транспарант "Україна з Литвою!"

Дехто записується у внутрiшню охорону Парламенту. Iншi трудяться на спорудженнi барикад з дощок, армату­ри, дроту — смiховинних проти гусениць.

Є серед членiв Громади, вiльнюсцiв, i такi, що, зау­важивши нас по телевiзору (з площi перiодично ведеться трансляцiя), приїжджають вмовляти: "Спам'ятайтесь! Краще розiйтись. Адже дома — дiти!"

Їх теж зрозумiти неважко.

Насувається раннiй зимовий вечiр. У свiтлi лiхтарiв скiсно миготять дрiбнюсiнькi дощовi краплини. Щоби зiгрiтися, люди спiвають, танцюють, розпалюють збоку вiд майдану вогнища з привезених дров.

Хтось iз наших стиха затягає "Червону калину". Iншi виструнчуються, пiдхоплюють. Приєднуються натренованими голосами приїжджi. Враз утворене непроникне кiльце слу­хачiв пiдбадьорює схвальними вигуками.

Виконуємо "Повiяв вiтер степовий", "За Україну, за її волю", "Ой там на горi Сiч iде", ще кiлька патрiотич­них. От коли знадобилась пiдготовка у хорi!

На площi складається свiй мiкроклiмат (якщо можна, одначе, сказати "мiкро"). Сюди несуть бутерброди, тiстечка, чай, каву, сигарети. Кооператори роздають iз величезних паруючих бакiв гарячi ковбаски.

Ось жiнка випекла чудо кулiнарiї — багатоповерховий, що сам тане у ротi, торт. Вгощає по скибочцi. А зовсiм ветха — пучка духу — бабуся купила з пенсiї в'язку сушок. Й навряд чи хтось зважився б назвати цi сушки менш смачними.

Нам, нелитовцям, увага особлива. Щойно встигаєш по­дякувати, перехиливши, пiсля вмовлянь, кришку термоса з чаєм чи кавою (їсти й пити, правду кажучи, не хочеться — насичує сама атмосфера), вже невблаганно, категорично пiдступає з гостинцем хтось iнший.

Незнайомi безперестанку пропонують допомогу, нiчлiг, дарують сувенiри, цiкавляться справами. Простими, неви­багливими словами розповiдають iсторiї свого життя. В подiбнi, — а раптом чекає найгiрше? — хвилини спiвроз­мовники розкриваються, говорять, не приховуючи нiчого, без прикрас.

Немало колишнiх полiтв'язнiв, репресованих. На тлi загальної доброзичливостi вiд цих людей з довiрливо-не­захищеними поглядами вiє особливою просвiтленiстю: вид­но, що потрапляли в табори й на заслання щонайперш найкращi. Декотрi доволi пристойно розмовляють ук­раїнською. Згадують далекi, вiд самих назв яких тягне мороком, населенi пункти. Одностайно, не змовляючись, стверджують, що найбiльше там у повоєннi роки було саме українцiв i литовцiв. Довго перераховують iмена, прiзвища тих, хто лишився в Сибiру на вiчний спочи­нок.

Непрошенi прозорi краплини петляють зморшками дубле­них старечих щiк. Ми теж слухаємо з перехопленим гор­лом. Он де, зокрема, розгубилися сили нашого народу, виснажились його соки!

В якийсь момент натовп стрiмко прорiзала знайома, висока й пружна, у короткiй свiтлiй шубцi, фiгурка.

— Ви теж тут, Iнно?

— Де ж iще бути? Чергуємо з друзями й спiвробiтника­ми.

 Енергiйно поривчастi її рухи. Завзяттям сяє чисте, з тонким рум'янцем на щоках, лице. На губах, не дивлячись на тривогу й напруження, проступає натхненна, войовнича й чомусь, начебто, трiшки замрiяна, усмiшка.

Без сумнiву, ця боротьба, цей рух — її, може не­усвiдомлена, стихiя. Менi одразу пригадалась поема Лєр­монтова "Литвинка". Певно, саме така дiвчина пiдштовх­нула автора до створення образу прекрасної героїнi, готової понад усе – вище навiть кохання — поставити любов до Вiтчизни.

 

Суботнього ранку заглядаю до громадської школи. В пустому класi лише одна — зосереджена, сумлiнна, котрiй недалеко добиратись, — дiвчинка. Вiдпустити iнших бать­ки не зважились.

Учителi серйозно, мовби нiчого не сталося, проводять з єдиною ученицею заняття. Наче ненароком, часто погладжують її бiляву голiвку.

 

День протiкає у крайньому напруженнi. Ледь не щого­дини повiдомляють про загрозливi маневри вiйськової технiки.

Регулярнi збори осередку з примiщення переносяться на площу.

На нiч бере морозець, дошкуляє пронизливий вiтер. За пiвнiч, як не прикриваємо її тiлами, промерзла в ле­генькому пальто до кiсток, вiдчула бiль у нирках, сек­ретар Громади. Учора вона набiгалась чи не найбiльше з нас: приймала участь в екстренних засiданнях, пiдпису­вала звернення, виступала на телебаченнi. Кому по до­розi, вирiшуємо провести її.

Як при кожному теперiшньому розставаннi, обнiмаємось, цiлуємось iз тими, хто зостається.

Лунко крокуємо — транспорт уже не ходить — темними пустими провулками. Вiдпровадивши, з кiлькома супутни­ками поспiшаємо по домiвках.

 

Невдалiк вiд Пiвнiчного мiстечка — району Вiльнюса, де дислокуються вiйськовi, — притискає до стiн навальний гуркiт попереду.

На повнiй швидкостi, серединою вулицi, пролiтають бронетранспортер, машина зв'язку, два "урали". Ззаду безпорадно кидається з боку в бiк "Швидка допомога".

Фари вантажiвок затемнено, кузови наглухо задраєно: тих, хто всерединi, везуть, немов кошенят у мiшку. Якщо на захоплення, то, вочевидь, дрiбного об'єкту.

Майже водночас iзвiдкись долiтає могутнє, нiби удари в лiтаври, нерiвномiрне бухання — дике й неприроднє для сонного мiста.

Рвонувши щосили, змокрiлий, добiгаю додому. Де­ренчить скло у вiкнах. Мiцно спить донька. "Напали на телебачення!" — обурено шепоче з-перед телевiзора дру­жина.

Хоча телевежа й далеченько, з балкона дев'ятого по­верху видно блукаючi навколо неї променi прожекторiв. Висвiчують крайнеба вогненнi, супроводжуванi, як громом, ударами звуку, спалахи — пострiли танкових гармат. Густо, навiжено, нiби хмиз у палахкочучому багаттi, потрiскують автоматнi черги.

Вертаюся до кiмнати. На екранi — Голова Верховної Ради. Хто упiзнав би надмiру м'якого, розслабленого викладача консерваторiї?! Мужнiй погляд, твердий, уро­чистий голос. Ще одне рiшуче "нi" грубiй силi, марiонетковим комiтетам, їх московським натхненникам. Литвi бути вiльною!

Молода, вишукано скромна диктор, пiднявши телефонну трубку: "Сюди йдуть". Телевiзiйний керiвник: "Нам зали­шилося бути в ефiрi кiлька хвилин".

При всiй тривозi неможливо не вiдзначити — з яким самовладанням, з якою бездоганною гiднiстю тримаються!

Без звуку з кiнця пiдвального коридору щурами випов­зають кремезнi, нiяк не солдатської комплекцiї, пля­мисто-зеленi фiгури. Нишпорять, тицяються в дверi. Насунувшись ближче, помiтили приховану камеру. Знешко­дили.

 На секунду — кольорове маєво прапорiв бiля Парламен­ту.

 Ще за мить — сiре, мертвотне шипiння екрану.

 

 У розпачi вiд безпорадностi, накручую номер вiдомого львiвського дисидента. Колись приїздив до Вiльнюса, но­чував у нас вдома — зайвого лiжка не було — на пiдлозi. Тепер — депутат Верховної Ради.

Пiд невгамовну канонаду наговорюю на диктофон про щойно бачене. "Сьогоднi розповiмо на мiтингу в пiдтрим­ку Литви".

Перемовляюсь зi "штабом". Молодий мiнiстр охорони краю неодноразово, аби запобiгти можливим жертвам, звертався з проханням розiйтись. Площа вiдповiдала од­ностайним: "Нi!"

Наскiльки легше було б стояти там, серед своїх!

Цiєї нескiнченної ночi, здається, мало хто спить. Жахом вдаряють все новi подробицi про застрелених, роз­чавлених гусеницями. Тi, хто мешкає в районi телебашти, сповiщають про розтрощене вiд детонацiї вiконне скло, переля­каних дiтей.

 

Паралельно слухаємо радiо. У всiх — крiм офiцiйних радянських — радiостанцiй на устах Литва. Особливо опе­ративнi повiдомлення, нищiвнi коментарi видає росiйська

"Свобода".

Вклинився i незнайомий, з потужним виразним сигна­лом, передавач. Безперервно транслює популярну легку мелодiйку "Ламбада". В паузах — металевий розмiрений голос по-росiйськи: "Наказом вiйськового коменданта Вiльнюса! Заборонено масовi зiбрання! Заборонено вiдлу­чатися з робочих мiсць! Заборонено в'їзд i виїзд без спецпропускiв! Заборонено користуватись кiно-, вiдеока­мерами, магнiтофонами, фотоапаратами, множильною технiкою... Вводиться комендантська година! Порушникам – суворе покарання!"

Знов життєрадiсне вихляння "Ламбади", знову набiр заборон, погроз, — i так далi, по циклу. Он як, вияв­ляється, приходить диктатура — в упаковцi легковажного мотивчика.

Прикмети нового й у телефоннiй трубцi. В розмову дружини з подругою втрутився стороннiй: "Дзвонiть, дзвонiть, додзвонитесь!" — голос, пiсля чого зв'язок перервався. Нiяк не хоробра за натурою дружина набрала номер знову й продовжила бесiду,  i далi назiваючи речi своїми iменами.

Десь близько п'ятої густе механiчне ревiння змушує пiдбiгти до вiкна. Пiдмерзлою на узбiччi дороги травою вiд телевежi суне важкий танк. Могутнiй ствол гармати, загрозливо похитуючись, нацiлений у бiк за­рослого рiдкими кущиками пустиря. Туди такої пори мiг забрести хiба що який безпритульний собака. Чи дiйсно хтось усерйоз вiрить в "бойовикiв "Саюдiса""?

На пiвкiлометра за танком, закривши нижнi поверхи житлових будинкiв, розтягся брудно-жовтий шлейф димової завiси. Пiд її захистом, вервечкою, як каченятка, при­тислись одна до одної десятка з пiвтора темно-зеле­них, червонозоряних бойових машин.

"Герої" нiчної роботи квапляться за нагородами й пiдвищеннями.

 

На свiтанку — дома всидiти неможливо — поспiхом зiбравши дочку, рушаємо на площу.

Усi розбiйницькi потуги виявились марними. Вiльнюсцi iгнорують мегафоннi погрози, що їх вигукує безпорадно метушли­вий вiйськовий "газик". Не вагаючись, oбдирають, де-не-де порозклеюванi за нiч, заповненi заборонами листiвки. Тролейбус на найближчiй до  проспекту Гедимiнаса зупинцi порожнiє - пасажири їдуть до Парламенту.

Втиснувшись крiзь вузенький, мiж будiвельних плит, прохiд, що веде на майдан, з не меншими труднощами пробиваємось до iмпровiзованих стендiв.

Трагiчнi, великого формату, кадри — фотосвiдчення ночi. Люди, що руками намагаються спинити танк. Спотворенi страхом i люттю обличчя вiйськових. Прекрасне, знiвечене гусеницями, тiло чотирнадцятирiчної Лорети. Обсмаленi, не всi ще розпiзнанi, трупи в моргу.

В одному мiсцi, посеред натовпу, дiловито постукує молоток. До всуцiль облiпленого червоними бляшками стовпа прибивають радянськi ордени, значки, медалi.

Понашпилювано на дроти барикад, накидано пiд ноги есесесерiвських паспортiв, документiв з комунiстичною символiкою, грошових купюр з зображенням Ленiна. На во­дозливних трубах — фотографiї зрадника-омонiвця, що пе­рейшов на бiк напасникiв. Пiд парканами — цiлi гори творiв класикiв марксизму. Куди не глянь - малюнки, плакати, уїдливi написи. Герой особливо саркастичних карикатур - Президент Союзу, недавнiй, з кривавою вiдзнакою на лобi, лауреат Нобелiвської премiї Миру.

 

Неспiшно зводиться тихе зимове сонце. Десятки тисяч уст зосереджено повторюють за священниками слова моли­тов. На зарослих щетиною обличчях, в блискучих вiд безсоння очах тих, хто вiдстояв нiч, — умиротворенiсть i достоїнство. Чого нiяк не чекав — нема нi краплини жорстокостi або злоби. Здавалось би, пiсля всього, що сталося, треба б, найперше, палати благородним гнiвом. Навпаки — довкiл панує всеохоплююча, небачена нiж­нiсть.

Близький подих смертi звiльнив людей вiд суєтного, змусив згадати про вiчне. Усвiдомлення беззахисностi життя викликало зворушливу чуйнiсть, попередливiсть до кожного.

Тiльки звикла до масових акцiй, непомiтно пiдрiсши на них, трьорiчна донька нiяк не усвiдомить трагiчної величi моменту. У захватi вiд рiзмаїття барв i багатолюддя жваво розмахує, сидячи у мене на шиї, прапорцем.

 

Пiд'їзд будинку, де живуть нашi, переповнений. Люди куняють, сидячи на сходинках, грiються бiля радiаторiв. З квартир час вiд часу виносять поїсти гарячого. 

Коридор "штабу" завалено сумками — переважно речi прибульцiв з України. Господарi переклеюють шибки смужками паперу — щоб не повилiтали у разi вибухiв. Так чинять в усiх навколишнiх будинках. 

Квартиру, з огляду на її надзвичайно зручне розташу­вання: вiкна до вiкон iз Парламентом, на центр площi, — уподобали кореспонденти.

Крутиться в'юном, не присяде й на хвильку, репортер "Бi Бi Сi" — дрiбна, розкуйовджена, в потертiй дублянцi, дiвчина. Вибiгає то на балкон, то униз, у натовп, розпи­тує, занотовує великими каракулями i поспiшає передати по телефону кожну подробицю, кожну новину.

На диванi, рядком, опустивши на колiна приголомшливу апаратуру, сидять троє-четверо японцiв. Скiльки їх насправдi, визначити нелегко. Час вiд часу один повер­тається знадвору, — тодi, як зграйка горобцiв, обмiню­ються жвавими попискуючими звуками, — а iнший тут же виходить. Кумедно кланяючись, дякують за чай; допивши, знов застигають — одинаковi, нiби фарфоровi статуетки за склом у шафi, з вибачливими усмiшками й ошелешеними поглядами. Так вони i працюють — злагоджено, непомiтно, скрiзь поспiваючи з фотоапаратами й диктофонами.

Французи ж поводились розв'язно. Пили вино, порозби­вали горнятка. Господиня втiшена, що забрались.

Побували i латвiйськi оператори з бригади уславлено­го молодiжного кiнорежисера. Одному з них бiля телевежi добряче вперiщили прикладом автомата.

Надходить звiстка про прибуття до Вiльнюса представ­ницької московської делегацiї. Найколоритнiша в нiй фiгура — земляк, український поет, що досяг немалих ступенiв у союзнiй столицi.

Одразу народжується iдея скласти до нього звернення.

Їдучи додому за друкарською машинкою, про всяк випа­док беру супутника: щойно на автобуснiй зупинцi невiдомi в цивiльному, напавши на жiнку-редактора ук­раїнських радiопередач, намагалися вiдiбрати магнiто­фон. Щастя, що вiдстояли перехожi.

Поки вертаємось, лист уже готовий.

 

"Ми, українцi, що проживають у Вiльнюсi протягом ба­гатьох рокiв, є свiдками та активними учасниками подiй останнього часу. Добре знаючи народ, серед якого живе­мо, з усiєю вiдповiдальнiстю заявляємо, що сьогоднiшнє самовизначення литовського народу є виявом його спо­конвiчного прагнення до незалежностi, яке вiн висловлює спокiйно й гiдно. Дiї армiї в Литвi не були спровоко­ванi анi дiями громадян Литви, анi службою охорони краю, а є неприхованою, брутальною агресiєю.

Рiшуче протестуємо проти застосування вiйськової си­ли в Литвi. Ми пiдтримуємо законно обраний уряд Ли­товської Республiки, вважаємо, що всi спiрнi питання повиннi бути вирiшенi мирним шляхом.

Звертаємось до Вас не тiльки як до заступника Голови Ради Нацiональностей, а й як до свого спiввiтчизника, з проханням зробити усе, вiд Вас залежне, щоб припинити кровопролиття. Несправедливiсть, вчинена тут, неминуче обернеться бiдою i для українського народу, потягне за собою нескiнченний ланцюг злодiянь. Просимо Вас також зустрiтись iз нашими представниками."

Пiдписують голови осередкiв, виборнi особи Громади.

Ще надумуємо виготовляти  плакати. Кольоровi олiвцi, пастель, акварельнi фарби — використовуємо усе, що є пiд рукою.

"УКРАЇНЦI ЛИТВИ! БУДЬМО У ВАЖКУ ХВИЛИНУ РАЗОМ IЗ ЛИ­ТОВСЬКИМ НАРОДОМ!", "ВIЛЬНА ЛИТВА — ВIЛЬНА УКРАЇНА", "НЕ ВМИРАЄ ДУША НАША, НЕ ВМИРАЄ ВОЛЯ. Т. ШЕВЧЕНКО" — литовською й українською мовами, поки не закiнчується картон.

 

Основне ж заняття — дзвiнки на Україну: в редакцiї, агентства, посадовим особам, представникам демократич­них органiзацiй. Зв'язкiв за час дiяльностi накопичи­лося вдосталь. Не упускаємо можливостi попрацювати й на iншi канали. 

Спростовуєм незлiченнi, запущенi Москвою, "качки". Це не становить труду: брехня настiльки примiтивна й суперечлива, що стає незручно за тих начебто фахiвцiв, хто її розповсюджує.

Про криваву нiчну акцiю говориться, наприклад, що вона була проведена на прохання робiтничої делегацiї задля її захисту. Кiлькiсть жертв побоїща, яке намагаються зоб­разити дрiбною сутичкою, непомiрне — пiсля найширшого розповсюдження реальних цифр - занижується. Складу "комiтету нацiонального порятунку", що представляє нiбито пiв-Литви, навести нiхто не годен: називанi причетними до нього дiячi одразу ж спiшать вiдхрести­тись.

Почуваємо, що нашi слабенькi зусилля є часткою вели­кої важливої справи. На порозi третього тисячолiття iнформацiя може виявитись потужнiшою, aнiж танки.

 

... Насувається ще одна, може, вирiшальна, нiч. Якщо в дiях нападникiв є логiка, то пiсля захоплення Будинку друку, Литовського радiо i телебачення, телевежi, Вiльнюського радiовузла, вокзалу, аеропорту та ще бага­тьох першочергово важливиx для життя республiки об'єктiв, слiд чекати завершального кроку - штурму Парламенту.

Як острiв посеред людського моря, височить модерна будiвля Верховної Ради. Протягом дня, долаючи пости охоронцiв — прискiпливих, надзвичайно серйозних юнакiв i дiвчат — я бував усерединi.

Мiшки з пiском, розкладачки, протигази, маскувальних тонiв унiформи рiзко контрастують iз величною розкiшшю обстановки. Подейкують, що все готове, аби в останню мить пiдпалити Парламент (повноваження, на випадок найгiршого, передано представникам за кордоном). Тут, де стривожено, перехресно пробiгають сонми великих i дрiбних урядовцiв, журналiстiв, гостей, безумовно, вер­шаться масштабнi справи. Але мене чимскорiш вабило назовнi, в буяння стихiйної людської повенi.

 

Барикад i загороджень iще побiльшало. Ближнi вулицi, окрiм щiлин-проходiв, перекрито будiвельними плитами. Якщо щось розпочнеться, тиснява стане страшнiшою вiд куль.

Хоч пiд рiзними приводами вмовляємо одне одного йти додому, нiхто вiдлучатися не поспiшає.

Час вiд часу виникає заворушення, з уст в уста пе­релiтає звiстка про наближення вiйськової колони. Вмить усi, нiби залiзнi ошурки в магнiтному полi, розверта­ються в один бiк. Хапаючись за руки, пiдбадьорюють себе вiдчайдушним скандуванням. Стрiмголов вискакують з пiд'їздiв тi, хто заходив погрiтись. Серце стискається передчуттям, уява домальовує брязкiт гусениць, трiск пострiлiв.

Заглядаю — подзвонити додому, довiдатись про останнi новини — до "штабу". Тут можна приймати рiзноманiтнi телестанцiї: на даху Парламенту дiє антена малопотужно­го передавача.

Незважаючи на  кульмiнацiю  небаченого воєнного конфлiкту на берегах Перської затоки, де зчепились ба­гатосоттисячнi, оснащенi найсучаснiшою технiкою, арма­ди, увага свiту прикута сюди, до майдану, де чинить беззбройний опiр тиранiчному монстровi населення ма­ленької республiки.

А увiмкнеш на хвильку Москву — надривно завиває му­зика. На сяючiй iлюмiнацiєю сценi шкiряться у гримасах, перекидаються через голову, судомно вихляють гумовими тiлами розфарбованi, строкатi блазнi. Ходять по залу, — як минулої ночi бiля телевежi, — променi прожекторiв. Безтурботна, вичепурена публiка плеще в долонi, захо­диться реготом.

 

На площi ж незмiнно хлюпочуть над головами рiзно­колiрнi полотнища. Вiдпочилi руки переймають древко з iнших, закляклих вiд холоду.

Непохитно стоїть, притупуючи вiд холоду, виснажений, пропахлий димом безiменний оборонець. Обмахує краплину з-пiд носа, сторожко поглядає довкiл, i, надiйно маскуючи власну тривогу, намагається ще й збадьорити жартом  невiдому  жiнку,  що волею долi опинилась плiч-о-плiч.

А жiнок навкруги чимало. Вони, на кого лягає основ­ний, невдячний житейський тягар, i тут не прагнуть до ведучих ролей, iгнорують хитросплетiння полiтики. Iдея, котрiй вiддаються, як коханню — емоцiйно, беззастережно — втiлюється у щось конкретне: принести їжi, теплого одягу, пiдтримати власною присутнiстю. Першими реагують на заклики, безстрашно линуть м'якими, вразливими грудьми назустрiч загрожуючiй Литвi небезпецi. Недарма, видно, ймення бiльшостi країн — жiночого роду.

 

 Упали бар'єри вiдчудження, соцiальнi, нацiональнi, якi завгодно, межi. Випадково зiбранi разом почувають себе єдниним цiлим, рiднiшими, нiж члени сiм'ї.

I, — якщо зважитись на блюзнiрство перед пам'яттю щойно загиблих, перед тими, хто зостався калiкою, — коли б iще так пiзнав себе, так усвiдомив власну велич народ Литви? Якби не днi страшної загрози, коли ще так вiдчув би рядовий громадянин необхiднiсть свого життя, — будучи, разом з тим, готовим без вагань покласти його на вiвтар жаданої, безцiнної Свободи? Чи бували ще ко­лись тi, хто полишив сьогоднi повсякденнi справи, вiдкинув особистi iнтереси, такими єдиними? Такими вiльними? Такими щасливими, зрештою? Де, коли ще панували таке щире братерство, така всепронизуюча любов? 

Юрба — визначав колись класик — сукупнiсть людей, що дотикаються своїми найгiршими сторонами. Ой, чи так? Я став мимовiльним свiдком, як тут, у юрбi, вихлюпнулось на­зовнi найпрекраснiше в людях — те, що за iнших обста­вин, може, так i лишилось би незужитим, змарнувалося в буденних клопотах.

Значення подiбних дiб переважує роки.

Закiнчується ще одна напружена нiч. Вранцi, заско­чивши ненадовго додому, подаюсь на роботу.

А там не до програм i креслень. На сусiдньому заво­дi, колектив якого, в основному, нелитовський — один iз оплотiв "Єдiнства", призначено зустрiч з московськими миротворцями. Команда нашого бюро, очолена начальством, рушає туди.

Потрапитити на територiю нелегко. Навпроти прохiдної — пiкет: "Саюдистiв не пустимо!" На нього пливе нез­численна, пiд литовськими прапорами, колона — збiрна кiлькох пiдприємств.

З подивом помiчаю, що на саме вiстря подiй, однiєю iз перших у клинi тих, хто хоче пройти, випадково чи не зовсiм винесло Iнну. За крок перед нею войовничо розма­хує кулаками, сипле нецензурщиною, тицяє дулi стiна "єдiнственникiв". В спину пiдштовхує, пре натовп. Iнна ж згори вниз, зачудовано, як на дивовижних звiрiв у зоопарку, поглядаючи на шалених, запiнених крикунiв, просувається уперед. Тi, нiби загiпнотизованi її гордим виглядом, iронiчно-незворушною посмiшкою, покiрно, де­циметр за дециметром, задкують.

Пiд'їхали, прорiзавши широкий коридор, змiшавши про­тилежнi табори, офiцiйнi чорнi автомобiлi.

 — Отака-то Ви "несаюдистка", Iнно! — встиг, зблизив­шись у людських завихреннях, вигукнути я.

— Не бiльша, нiж дехто! — парирувала, знiяковiвши хiба на мить.

 

Баритися нiколи. Скориставшись нелитовськими зовнiшнiстю й  акцентом,  менi  вдається  приспати пильнiсть танучих пiкетувальникiв i, надзвичайно вдало здолавши всi перепони, опинитись поряд iз  членами московської делегацiї.

З земляком я шапочно знайомий. Десь рiк тому вiн приїздив до Вiльнюса по лiнiї Фонду Культури. Привiтав­шись, узявши за нiжний, пухкий лiкоть, у кiлькох речен­нях висловлюю сановному гостевi своє бачення становища. Той уважно, плямкаючи губами, читає звернення вiд Гро­мади (екземпляр, переданий нами учора, адресата, ви­являється, не досяг), вибачається за неможливiсть, через ущiльнений графiк, зустрiтись. Потiм, прихилившись, довiрчо шепоче:

— Катастрофi запобiг тiльки наш приїзд. Усе, включа­ючи пожежнi машини для змивання кровi, стояло в готов­ностi. Боюсь, як би знов не зiрвалось до гiршого.

Не знаю, наскiльки брати на вiру слова цого чоловiка. Надто непевна — вiдданого дiяча української культу­ри i, водночас, глашатая комунiстичних iдей — його по­зицiя.

 

До актового залу на зустрiч, що задумано, як озна­йомлення гостей iз думкою громадськостi, слухачiв наби­лось, нiби оселедцiв у бочку. Ще бiльше охочих увiйти лишилося знадвору.

Я, хоч намертво затисненим, опинився попереду, боком до президiї. Там розсаджують трьох заїжджих: вiрменсь­кий лiдер, представник Бiлорусi, збоку — знайо­ме умисною простакуватiстю з телевiзiйних трансляцiй лице земляка. Добре видно i зал, в якому приблизно нарiвнi — прихильники "Саюдiса" та "Єдiнства".

Отже, можна буде побачити справжнiй поєдинок точок зо­ру, оскiльки досi, збираючись неодмiнно окремо, суперники з'ясовували стосунки заочно.

Поближче до трибуни тiсниться група єдiнственникiв". Ось вони — тi, чиїми проханнями про заступ­ництво прикривається армiя.

Вилощенi диригенти й натхненники скромно тримаються позаду. На передньому планi — робiтництво. Збiглися прямо вiд верстатiв — у брудних халатах, не­доладних комбiнензонах, внiсши запах поту i технiчних масел.

Спрацьованi до кiстяка або безнадiйно розповнiлi жiнки, прокопченi, з ознаками небайдужостi до алкоголю, чоловiки. Iз засмальцованих рукавiв випинаються темнi, безформнi кистi рук. А якi обличчя! Прини­женiсть, вiдчай, злоба на увесь свiт.

Усе життя цих трударiв годували брехнею — вони не схильнi вiрити нi у що. Усе життя оббирали – бояться втратити останнє. А тепер ще й охопленi страхом помсти. Пiдозрюють, що рух за оновлення несе в собi таку саму жорстокiсть, як i тi, хто прагне його придушити.

Почуваю до цих людей сумiш жалю й вини. До них не знайшли шляхiв полум'янi лiдери "Саюдiса". До українцiв не змогла доступитись культурницько-iнтелiгентська Гро­мада. Залишенi напризволяще, виробили свою мудрiсть — побутову, приземлену, потрапили пiд вплив комунiстичних парторгiв.

 

Починаються виступи. Слово надається заводчанам: суворо за чергою — симпатикам "Саюдiса" i "Єдiнства".

Спостерiгаю дивну, несподiвану рiч. Якщо дивитися збоку, незацiкавлено, цi другi виглядають переконливiше, на емоцiї, в кожнiм разi, тиснуть значно сильнiше.

Прибiчники незалежностi намагаються оперувати лише безсумнiвними фактами, в стосунку до суперникiв не переходити меж коректностi, закликати до злагоди. Негучнi, витриманi голоси їхнi тонуть у криках опонентiв, що волають зацьковано, не турбуючись логiкою. Група пiдтримки у залi раз-по-раз перебиває небажаний виступ iстеричним галасом (стараються, щоправда, десятка з пiвтора, основна маса доволi байдужа). 

Вiйсько, що атакує беззбройних — носiй добра i справедливостi. Тi, хто постраждав бiля телевежi, самi виннi — нащо було пiдставлятись. 

— Вiдчуваю, що литовцi хочуть мене знищити, — простодушно звертається до гостей якийсь пiдстаркуватий страждалець. Неудаване тремтiння його голосу виключає будь-який сумнiв щодо щиростi сказаного.

    Високопоставленим миротворцям не позаздриш. Прибульцевi здалеку, дiйсно може видатись, що навкруги шастають агресивнi, кровожернi "саюдисти", якi бiля телевежi, аби скласти вину на армiю, самi  повбивали  себе (дослiвне твердження одного з виступаючих). Просидiвши з вiдстороненими фiзiономiями, виголосивши на завершення щось невиразно-заспокiйливе, делегацiя Ради Федерацiї рада ретируватись.

Переслiдуючи земляка, бiдкається на росiйсько-ук­раїнському суржику жiнка в робочому халатi .

 Симпатики ворогуючих таборiв протискуються через широкий вихiд бiля протилежних одвiркiв, не дивлячись одне на одного.

Противники незалежностi намiряються продовжити збори мiтингом. Прихильники ж поспiшають, оскiльки змайнула вiстка про чергову для нього загрозу, до Парламенту.

 

Урвавши часу, приїжджаю до телевежi.

Мiсця трагедiї розшукувати не потрiбно. До все зростаючих пiрамiд вiнкiв, живих квiтiв неперервно струмує людський потiчок. Пiд шемрання молитов, зойки, стримане голосiння обтiкають свiчки перед статуетками Божої матерi.

Непоказнi, взятi з документiв, портрети тринадцяти, для кого нiч у живому кiльцi, скандуючому "Лєтува, бук лайс­ва!" ("Литво, будь вiльною!") виявилась отанньою.

Тут важко затриматись надовго.

Бiля пiднiжжя красунi телевежi, радiально спряму­вавши у зовнiшнiй свiт крупнокалiбернi стволи, темнiють важкi танки. Напрямок їх атаки — з боку молодого парку — позначено вивернутими брилами землi, розтрощеними стовбурами деревець. Звалену, з кiльцем легшої броне­технiки позад неї, сiтку абияк попiдпирано палями.

Офiцери зайвий раз показуватись на виду не дурнi. Зрiдка промайне якийсь  лейтенантик, вiд сили капiтан, та й то без пагонiв на бушлатi. За огорожею вартують солдати.

Радянський воїн належить, схоже, до найжалюгiднiших iстот на свiтi. А тут до вiдбитку рабського станови­ща, незугарної форми, немитостi й запаршивлення долучи­лися ще скоцюрбленiсть вiд холоду i деморалiзованiсть.

 

Навпроти кожного iз постiв повсякчас купчиться гурт спостерiгачiв. Хто пiдходить, рiдко утримується вiд ущипливих, не вiдзначених рiзноманiтнiстю, запитань:

-                         Солдате, у тебе мати є? Як поглянеш їй в очi, ко­ли прийдеш додому?

    Що тут робити, як не вiдвертатись, шморгати носом, теребити "калашнiкова"?  

Хоча вбивали, очевидно, не тi, що стоять на сторожi, а тi, чий i слiд простиг, часто почуєш: 

Солдате, ти стрiляв у людей? — У вiдповiдь здебiльшого заперечливе похитування головою. — Будеш стрiляти, якщо пошлють? — Тут можливi варiанти: вiд твердого "Не буду!" — до винувато-непев­ного "Нам наказують".

Звичайно, за армiйським Статутом вартовому на чатах вступати в розмови категорично заборонено — та який уже тут, до бiса, Статут?

 

Тiльки на одному з постiв сержант незговiрливий, аг­ресивний, як пес на цепу. Погрожує автоматом, люто тов­че прикладом, коли пiдiйти надто близько, металеву сiтку, пiд'юджує до цього ж пiдручних. З вологодською, щедро уснащеною вишуканими матюгами вимовою, викрикує:

— Будьте вдячнi! Ми вас звiльнили! Вiдновили ра­дянську владу! Тут був фашизм!

Подану газету "Комсомольская правда", де рiзко засуджується вiльнюський розбiй, ледь переглянувши, шпурляє назад:

— Брехня, провокацiя! Самi надрукували!

Ось вiн по шию залiз у башту своєї допотопної, об­лупленої, — як тiльки їздить? — бойової машини. Хихикаючи, повiльно, з насолодою, наводить ствол гармати в обличчя кожному за огорожею.

Вiдчуття не  з  приємних.

Коли черга доходить до iнтелiгентного, з ранньою си­виною на скронях, литовця, той, не вiдводячи погляду, спокiйно, снайперськи точно, спльовує в чорний отвiр. З-за сiтки — нове, надривно люте слововиверження.

Спостерiгаю iншi сценки.

Пружинячи на мускулястих ногах, пiдтюпцем пробiгає молодик культуристської будови в срiблястiй iмпортнiй куртцi.

— Пiдождiть-но! — з притиском, вiддiляючи кожне сло­во, звертається до солдатiв. — Будуть iз вас консерви.

— Не можна так. Iди звiдси! — одностайно обурюються, спроваджують його люди.

Приплiвся невизначеного вiку, з розплющеним, буг­ристо-сизим на буряковому обличчi, носом, алкоголiк. В п'янiм екстазi, вчепившись у загорожу, похитується пе­ред вартовими, шамкає беззубим ротом:

— Молодцi, ребята! Правильно! Добре всипали сепа­ратистам! Знай наших!

З'являється щупла, у чорнiй шубi, жiнка з тонким, нервовим профiлем. В однiй руцi — сигарета, в другiй — намальований на шматку простирадла прапорець: бiла, си­ня, червона смуги. По-московськи акаючи, звертаючись одразу до всiх, скоромовкою виголошує:

— Я щойно з поїзда. Як подивишся, що тут вiд нашого, росiян, iменi виробляють, — хочеться скинути на Росiю атомну бомбу!

Розглянувшись трохи, подумавши, поправляється:

— Нi, дiтей шкода. Дiтей треба б вивезти.

Хтось пiдмiчає, як на висотi пiвтораста чи бiльше метрiв з вiкна телебашти вирвався папiрець. Ходять упертi чутки, що у верхнiй частинi її забарикадувались працiвники, до яких не можуть дiстатися напасники.

Звичайно ж, це записка! 

Всi погляди звертаються до неба. Розмови стихають.

 Пiдхоплюваний повiтряними струменями, безтурботний бiлий метелик, грайливо перекидаючись, ширяє у слiпучiй, прохромленiй хисткою голкою, блакитi то вгору, то вниз.

Ось вiн, викликавши трiумфуючi, сповненi надiї, вигуки, перетяв межi контрольованої територiї. Та враз, схоплений поривом вiтру, косо, стрiмко йде на зниження в бiк телевежi. Розпачливо благає жiночий голос:

— О Єзус, Марiя, Єзус, Марiя!..

Марно. Листочок опав у десятку метрiв за сiткою. Зловтiшно пiдбiгає дебелий, що в числi iнших спостерiгав за польотом, офiцер. Розглядає папiрець з обох бокiв, i, не реагуючи на вiдчайдушнi крики "По­кажiть!", рве i затоптує його в снiг.

Жiнку, котра щойно молилась, пiдхоплюють, знепри­томнiлу, пiд руки.

Серед солдатiв — думаю — повиннi б знайтись i земляки.

Ось за метр вiд мене з переднього люка металевої ко­робки стирчить велика кострубата голова типового сiльського тракториста. Байдужий погляд, сонно-очманiлий вираз обличчя. Iнтуїцiя пiдказує, що це свiй.

Так i є. Коли звертаюсь по-українському, водiй-ме­ханiк виявляє ознаки цiкавостi. На запитання, звiдки родом, видавлює: "З Полтавщини".

Та будь-якi зусилля розворушити слимачу голову без­пораднi. Додаючи газу, солдат намiрено топить допиту­вання в гуркотi й без того навiженого тарахкотiння мотора. На лиснiючому, з мляво вiдвислою нижньою губою, об­личчi хитрувато-глузлива маска: "Нiчого не знаю i знати не хочу. Пiшло б воно все до дiдька!"

Вступаю в переговори на iнших постах. Майже на кож­ному хоча би один вартовий зiзнається, що призваний з України. Є зi Схiдної i з Захiдної, з мiст i сiл, такi, що володiють рiдною мовою, i такi, котрi її не знають.

Оце так приємна стрiча за тисячу кiлометрiв вiд до­му!  

 

Пiдходить рослий, поставний, коротко стрижений чо­ловiк — баритон громадського хору. Майстерно iмiтуючи грiм командного голосу, напускається на вартових: 

— Ви що тут робите?! Що собi думаєте? В карателi за­писались? Я — майор запасу; був у Празi в шiстдесят восьмому — досi не можу вiдмитись! Ану лагодьтесь додому — Україну захищати!

    Вiн — вiдомий штукар. Чи дiйсно майор — хто пе­ревiрить? А враження на солдат справляє добяче — тi аж щуляться.  

 

Зустрiчаю ще — так його звуть у Громадi — Пана Учи­теля. Бiлоголовий пенсiонер, фiлолог, приїхав з України написати пiдручник литовської мови. Пiвроку живе у го­телi, встигає i працювати над книжкою, i компонувати вiршi та статтi, i активно включатися до навколишньо­го.  

Зараз довго, скорботно поглядає на двох — достоту б його онуки – рядових: один з Кременчука, iнший з Харкiвщини. Проштовхує через вiчко сiтки двi великi, купленi на

Калварiйському ринку, мандаринки:

     - Вiзьмiть,   хлоп'ята. Адже  свято - старий Новий рiк. Вiдомо,  як вас кормлять. Вгостiться, згадайте рiдну домiвку! 

     Оранжево ховається сонце. Оранжево палахкотять на снiгу два маленькi вогники.

Солдати вагаються, нерiшуче переступають з ноги на ногу. Можна уявити, як нашпигували їх iнструкцiями про "фашистiв". Чи не пiдглядає офiцер?

Починають уболiвати оточуючi:

— Берiть, берiть, смiливiше. Не отруєнi!

Зрештою один iз вартових, нiби розправляючи чобiт, нахиляється й миттєвим, непомiтним рухом пiдхоплює здо­бич у рукавицю. Те ж проробляє iнший. Ззовнi сiтки по­легшено, схвально зiтхають.

Як легко встановлюється контакт мiж потенцiйними на­пасниками та їх жертвами!

Бiльшостi солдат — це очевидно — осоружна покладена на них мiсiя.

I жаль їх, пiдневiльних, i обурює, як загрiбають полiтики жар чужими руками. Вiд сорому перед литовцями за ту роль, яку вiдiграють, хоча б вимушено, земляки, менi видається, що їх тут значно бiльше, анiж насп­равдi.

Спускається темрява. Пiд прикриттям її спiлкуватись iз вартовими зручнiше.

Виявляю, що тi абсолютно не орiєнтуються в ситуацiї. Перекинутi з Псковщини, поняття не мають про мiсце, де опинилися. Цiлеспрямованої роз'яснювальної роботи з ни­ми нiхто не веде.

Пiд впливом пережитих емоцiй мене несподiвано охоп­лює потреба виговоритись. Перекрикуючи рев двигунiв, виголошую цiлi лекцiї про iсторiю Прибалтики, подiї останнього часу, Народний Рух. Намагаюсь не згладжувати гострих кутiв, iлюструвати якомога простiшими, зрозумiлiшими цим хлопчакам, прикладами. Пiдходу шукати недовго — стає у пригодi армiйський досвiд.

Солдати починають вiдтавати. Декотрi зважуються ставити питання. Дослухаються до української навiть вузькоокi азiати.

Хоча й усвiдомлюю, що ефект вiд цього незначний, пе­ресуваюсь вiд поста до поста, поки остаточно не хрипну.

Вежа притягає, мов магнiтом. Як i товаришi по Гро­мадi, приїжджаю сюди ще не раз. Так само навiдуємось i до iнших захоплених об'єктiв. Розмовляєм, вручаємо спецiально виготовленi листiвки. Вартовi уже розпiзна­ють нас, а ми їх.

А чутки про забарикадованих у верхнiй частинi теле­башти не пiдтвердились.

Першою реакцiєю Громади пiсля кожної звiстки про за­гиблих було виявляти, чи нема серед них українцiв. Оскiльки чергуємо переважно бiля Парламенту, нiхто з наших не постраждав.

Але кiлька чоловiк з українськими прiзвищами серед бiльш нiж пiвтисячi потерпiлих є. Пробуємо вiднайти їх.

У лiкарнi, де розмiщено легкопоранених, — стовпот­ворiння. Повсюдно — перебинтованi, з густочервоними плямами, руки, ноги, голови. В напiвтемних коридорах лежать, сидять на розкладачках, примудряються ще й читати. Заповнене чоловiками навiть гiнекологiчне вiддiлення.

Блукають, шукаючи своїх, родичi. Стороннi приносять лiки, пропонують допомогу, в тiм числi власну кров. Узнати щось надзвичайно важко. Медперсоналу не до нас – кiлька змiн на ногах.

Насилу довiдуємось адресу українця, що добровiльно, вiдмовившись займати дефiцитне мiсце стацiонару, ви­писався.

Друзi по Громадi таки розшукують його, вручають пе­редачу.

Мiлiцiонер, бiля десятка рокiв тому сiм'я переїхала з центру України. Боронячи захисникiв телевежi вiд десантникiв, зазнав тяжких, зi струсом мозку, побоїв. Може, що вiд землякiв.

От тобi й внутрiшньолитовський конфлiкт!

Нi на мить не припиняється чергування довкiл Верхов­ної Ради. Хто тiльки, виступаючи на цьому неперервному мiтингу, не засуджував збройний напад! I литовськi, найрiзноманiтнiшого спрямування, полiтичнi, громадськi й культурнi дiячi, i численнi гостi з iнших республiк, в тiм числi депутати Верховної Ради України, i бунтiвний єпископ Росiйської православної церкви, й армiйський, що вiдмовився виконувати злочиннi накази, пiдполковник... Незлiченна кiлькiсть як титулованих, так i безiменних, об'єднаних неприйняттям насильства.

Справедливостi ради, слiд зазначити, що серед ли­товцiв далеко не всi включались у боротьбу — немало стверджували, що їх це не торкається.

Про мої вiдвiдини площi здогадуються, щойно заходжу в примiщення, — пропах димом вогнищ. Часто вiтаються перехожi, яких не можу впiзнати, — так багато перебува­ло пiд нашими прапорами. Iз подивом дiзнаюсь, скiльки живе навкiл українцiв — патрiотiв незалежностi Литви, котрi з тих чи iнших причин не прилучились до дiяль­ностi в Громадi.

Один з них виявився особливо колоритним, потрапив на шпальти газет. Височенного зросту, кремезний "українсь­кий Геракл" перебрався у Литву з Чернiгiвщини. Вийшов на площу в робочiй спецiвцi, з дружиною й трьома сина­ми, прихопивши самостiйно виготовлений синьо-жовтий прапор:

— Вони не пройдуть! Ми страх уже загубили! Остогидло плазувати! — розкотисто гримiв, незмiнно збираючи нав­коло гурт слухачiв.

Прибувають новi гостi з України. Включаються у чер­гування,   передають  кошти  на  потреби  Литовської Республiки. Вiдзначився науковець з Днiпропетровська, що пожертвував чималу суму — гонорар за винахiд.

В Парламентi українцi, переважно студенти, створили загiн внутрiшньої оборони. На честь їх поряд з будiвлею Верховної Ради урочисто пiднято синьо-жовтий прапор.

Вивiшенi на людних мiсцях, плакати Громади рясно укрилися вiдгуками, коментарями, часом надзвичайно атракцiйними. Якби здогадатися зберегти — чудовий експонат для музею! Але хто має час фiксувати iсторiю — ми у нiй живемо.

Напiвпiдпiльно виходить, схожа спершу на листiвки, незалежницька преса. Коли в сизiй вiд сигаретного диму, захаращенiй кiмнатi тимчасової редакцiї надиктовую статтю для урядової газети, зiзнаємось взаємно з жур­налiсткою, давньою знайомою, що рiдкiснi вiльнi хвилини вiддаємо читанню улюблених поезiй. Така, видно, потреба цього перенапруженого, спресованого часу.

Виступаю на радiо. Робота його налагоджується в не­пристосованому примiщеннi, при мiнiмумi технiчних засобiв. Компонованi на ходу, здебiльша в прямому ефiрi, з неминучими численними накладками, передачi цiкавiшi, певно, нiж будь-коли.

Особисте втратило першочергове значення. Буденним, самозрозумiлим для тих днiв здавалось, наприклад, що допитуваний iнтерв'юерами на лiкарняному лiжку багатодiтний батько, який втратив бiля телевежi обидвi ступнi, твердо, безкровними губами, вiдповiдає: "Нi, не жалкую i не каюсь. Якби довелось, вийшов би на захист iще раз".

 

На десяток кiлометрiв, з ночi — покручена мовчазна колона до Палацу Спорту для прощання з загиблими. Сам похорон у тужливий, мрячний день перетворився на величну, бага­тосоттисячну демонстрацiю вiд Кафедральної площi до Ан­такальнського кладовища. Я — пробач менi, Литво, — до Палацу Спорту прошмигнув без черги, вiдрекомендувавшись кореспондентом, пiд час похорону вiдволiкався на якiсь необов'язковi побiгеньки.

 

Надходить субота — день щотижневих зiбрань Громади.

Досi вiдмiннiсть полiтичних переконань, хоча й вiдчутно дошкуляючи нам, лишалась, як i годиться для об'єднання культурно-просвiтницького, на задньому планi. Тепер, коли ззовнi,  гвалтом, Литву хочуть розрубати на два, подiленi кривавою прiрвою, табори, лiнiя розламу загрожує пройти i через наше товариство. Прикриваючи збройне втручання потребою захисту нелитовського населення, непро­ханi "рятiвники" поставили його у вельми незручне становище, значною мiрою розпорошили й деморалiзували.

Кожен iз членiв Громади сприймає незалежнiсть Литви у свiй спосiб.

Для одного вона — нагода порвати зi злочинною тоталiтарною iмперiєю, прилучитися до демократичного, за захiдними стандартами, свiту. Для iншого життя у ма­ленькiй державi — передовсiм вiдрiзанiсть кордонами вiд рiдних, навала економiчних проблем, непевний статус у май­бутньому.

Однi вбачають у волi Литви сходинку до найжаданнiшо­го — визволення України, iншi вiрять в можливiсть ре­формування Союзу. Такого, хто виправдовує кровопролиття, не знайдеш, але тих, якi з упередженням ставляться до авантюрних, на їх погляд, крокiв "Саюдiса", вистачає.

В силу обставин, знаю сукупнiсть цих українцiв кра­ще, нiж будь-хто. Менi, головi осередку, вирiшувати, як звернутися до них сьогоднi.

Можна зайняти чiтку, принципову позицiю безумовної пiдтримки визвольної боротьби литовцiв.

Уберiгши кришталевiсть принципiв, втратиш некришта­левих людей. Незгоднi з такою однозначнiстю або вiдiйдуть вiд Громади або, чого доброго, створять аль­тернативну, "неполiтизовану". Що станеться в цьому разi, передбачити легко. У декотрих регiонах Союзу iснує по кiлька українських формувань. Про розбрат мiж ними вiдомо бiльше, анiж про самi товариства.

Можна ще, вiдмахнувшись вiд теперiшнього конфлiкту, лишити його без уваги. Тодi посiяна вiдчуженiсть, проростаючи, однаково загрожуватиме розколом.

Розкiш дiлитися допустима деiнде, але не тут, де ко­жен свiдомий краянин на рахунку. Громада — вища вартiсть, незамiнний засiб самоорганiзацiї. Iснування її — згуртованої й мiцної — краща пiдмога як для ли­товської, так i української справи.

Отож, покладаю: не даючи незгодi розвинутись, зiбра­ти усiх, змусити до cпокiйного, вiдкритого дiалогу. Глянувши одне одному в вiчi, мають позбутися взаємних пiдозр. Побачити в iдейних противниках друзiв, колег по долi, з якими зближує бiльше, анiж роздiляє.

При цьому є, правда, ризик розсваритись одразу ж на засiданнi. Тут повиннi придатися набутi ранiш авторитет i досвiд. Умисне не ставлячи пiдпису пiд надто полiти­зованими вiдозвами, можу, хоча би формально, стверджу­вати певну незаангажованiсть.

    На особистий же, хоч найменший, п'єдесталець не розраховую. Сама вибрана роль позбавляє непороч­ностi. Скiльки устиг запiзнати претендентiв  на лiдерство, якi, думаючи промчати до мети на бiлому конi прямим, найкоротшим шляхом, скiнчили крахом, отримавши на додаток ще й велике у родi людському розчару­вання!

 

     Збори починаються.

     Щоб умiстити охочих — учасникiв Громади, литовських українцiв, з якими познайомились за останнi днi, а також гостей з України, — довелося кiмнату, де збираємось зазвичай, змiнити на iншу, просторiшу.

     Вшанувавши хвилиною скорботи загиблих, переходимо до нинiшньої ситуацiї.

Я мобiлiзую усе своє красномовство. Звиваюся вужем, балансую на канатi. Викликаючи на дiалог сповiдникiв полярних точок зору, намагаюсь утримати їх вiд рiзких, незворотно-образливих випадiв, нейтралiзовуючи край­нощi, виробляти загальноприйнятну лiнiю. I говорю, го­ворю якомога бiльше — аби не впустити iнiцiативу, не дозволити диспутовi пiти самопливом.

Не поступаючись головним, мушу погоджуватися з абсурдними твердженнями, задкувати, висловлюватись не­докiнцево.

Напускаюся, зокрема, iз не зовсiм дочасною критикою на "Саюдiс". Декларованi ним принципи нацiональної полiтики далекi вiд повного втiлення. Нова влада, з якою ми, у пере­важнiй бiльшостi, гаряче солiдарувались, схильна — це очевидно — використовувати нацiональнi об'єднання, як ширму, димову завiсу у вигiднi для себе моменти. Жо­ден, скажiмо, депутат, проголошуючи перед виборами тур­боту про нацменшини, нiколи й не заглянув до нас, не поцiкавився проблемами. Декотрi високопоставленi дiячi не раз, безвiдповiдальними заявами, обурювали некорiнне населення.

Можливiсть для тих, кому наболiло, критикувати тут, на Громадi, має зменшити їм спокусу шептатись поза спинами, гуртуватися на сторонi.

Якоїсь хвилi таки гублю контроль. Вихопився з набо­ром ярликiв — бездумних, скороспiлих, вiдiрваних вiд конкретики — один iз приїжджих. Понурий, неголений, обвiшаний значками, коршуном налетiв на жiнку — невтом­ну, незамiнну громадську трудiвницю, що осмiлилась подiлитися цiлком зрозумiлими сумнiвами й тривогами.

Бризнули сльози. У виниклiй перепалцi вже зiрвалось "фашизм" — термiн, що його, застосовуючи до кого зав­годно, легко пускають у хiд примiтивнi, недорiкi спере­чальники.

Та пристрастi хутко влягаються. Учасники зборів по­велися достойно, витриманiше й мудрiш, анiж мiг би ствердити песимiстичний прогноз.

Диспут завершено вистражданим миром. Ми залишаємося разом. Незважаючи нi на що, не вiдмовляючись вiд теперiшнiх поглядiв, далi розгортатимемо задуманi ранiше культурнi програми. Будемо лояльними – не слiпо, а легiтимним шляхом домагаючись i своїх у нiй прав, — до незалежної Литви.

Кривавi ж вiйськовi вилазки рiшуче засудили усi — навiть тi, хто мав колись симпатiї до "Єдiнства". Склали й пiдписали також звернення з протестом проти фаль­шивок ("вiйська захищають в Литвi українцiв", "нели­товське населення пiдтримує "комiтет нацiонального по­рятунку"") скандально популярного ленiнградського теле­журналiста.

У раннiй вечiрнiй темрявi, покiнчивши з зiбранням, чвалаю, ледь переставляючи ноги. Кiлькагодинне, критич­не, як нiколи, напруження виснажило до краю. Печуть мовленi не так слова.

Хоча намiченої цiлi начебто досягнуто, почуваюсь по­битим псом. Вiд необхiдностi кривити душею, iти проти власних переконань, нудить, нiби пiсля отруєння.

Як добре Вам, i мiльйонам таких, як Ви, Iнно, не до­тикатись полiтики!

 

Нових ексцесiв особливо побоювались у нiч з суботи на недiлю, через тиждень пiсля побоїща. Та цього разу кровоп­ролиття — схоже за сценарiєм, з дещо меншими жертвами — чекало на Ригу.

А Громада, за участю численних гостей, проводить навпроти Державної бiблiотеки мiтинг до Дня Злуки. Тема об'єднання  українських земель поступилася мiсцем єднанню сучасному. Виступаючi українцi зичать добра Литвi, литовцi — Українi. Тисячi чоловiк, що змiстилися вiд Парламенту, пiдхоплюють скандування:

— Україна — Лєтува! Україна — Лєтува!

Багато, багато ще днiв i ночей не танула людська, налагоджена згiдно графiка для мiст i районiв республiки, варта. Височiли, ще й мiцнiючи, барикади, бiлiло у вiкнах павутиння паперових стрiчок. Не раз тривожний голос радiодиктора змушував покидати кого ро­боту, кого житло i поспiшати туди, де загрожувала не­безпека.

Вiйська продовжували утримувати бiльшiсть захоплених об'єктiв, невсипуще охороняти рудименти радянської епо­хи. Перiодично влаштовувалися провокацiї, торохтiла но­чами стрiлянина, гримiли, змушуючи прокидатись посеред ночi, вибухи.

Проте життя, незважаючи нi на що, верталось у звич­ну, спокiйну колiю. Iнтенсифiкувалась, аби надолужити втрачене, робота. Я знову бував у науково-дослiдному iнститутi, знов мав нагоду спiлкуватися з Iнною.

В особливо напруженi днi ми не раз стрiчалися бiля Парламенту. Але наскiльки натхненно, дiєво виглядала там, настiльки банальними, ухильними виявлялися тепер вiдповiдi на спроби докладнiше взнати її роль у щойно проминулому.

— Ну чергувала по ночах — що тут такого? При­носила їжу — разом iз дiвчатами. Чого розводитись про своє, якщо люди загинули, лишилися покалiченими? — переконано, з обуреними iнтонацiями, запевняла. — Я не здiйснила нiчого особливого, знаходилась, де й усi.

Для осуду напасникiв вона не принижувалась до рiзко­го, злостивого слова — позначала їх коротко: "тi". Не припускалася й думки про вирiзнення особистого, наче табу, уникала показного патрiотизму. Пiдкреслюючи "як усi", волiла належати до незчислених, безiменних оди­ниць — чия участь стала, в кiнцевiм пiдсумку, вирi— шальною, але для котрих розрахунок на будь-якi, зi спiльної перемоги, дивiденди виглядав би непристойнiстю.

Через мiсяць пiсля "кривавої недiлi" задля кiлькох хвилин прямого ефiру вилiтаю до Києва.

Молодiжна телепередача уперше нецензуровано дає на Україну кадри побоїща бiля телевежi. В дискусiї з ко­мунiстичним депутатом Верховної Ради маю можливiсть спростувати твердження офiцiозу про дискримiнацiю в Литвi українцiв.

Квитка на лiтак додому не купити. Непередбачена, в легкому одязi, довга дорога в неотоплюваних поїздах обертається бронхiтом, що його, за вiдсутнiстю часу для лiкування, заганяю в хронiчну стадiю.

 

Десь пiд кiнець зими, коли небезпека раптової атаки на Парламент звелася до мiнiмуму, незначний привiд спонукав мене заглянути до вже не дiючого "штабу".

Розтоплений вiдлигою, хлюпає снiг. Поникли, обтрiпа­лись рiзнокольоровi прапорцi. Сiрими патьоками порозпли­валися гасла боротьби за Свободу.

На площi народу негусто, зате помiтно побiльшало бруду. Пiдозрiло збуджена групка молодикiв сидить на колодах довкiл широкої плями пригаслого вогнища. Де-не-де, недовiрливо розглядаючись, походжають за­рубiжнi туристи. 

У дверях  будинку на мiсцi врiзного замка зяє дiра. За ними б'є в нiздрi рiзкий запах сечi. 

Коли розмова з юним господарем квартири, де мiстився "штаб", торкнулась недавнього минулого, той зауважує: 

 — Поки iснувала загроза, приходили iншi люди. Навколишнi мешканці  смiливо  пускали їх погрiтися до пiд'їздiв, запрошували у квартири. На нiч вiдкривалась  Державна бiблiотека, там ночували на столах, пiдлозi. Нiкому не спадало на думку, аби щось могло пропасти. До туалетiв стояли черги, а чистота дотримувалась iдеальна.

Зараз же, — вiн iронiчно всмiхнувся, — швендяють якiсь типчики з арматурами, часто напiдпитку. Бешкету­ють, хизуються — величають себе захисниками. Загидили усе. Тьху!.. 

 

Повертаючись, здалеку помiчаю, як проспектом Ге­димiнаса до площi наближається чоловiк з величезним си­ньо-жовтим прапором. Крокує, високо задерши голову, неприродньо викидаючи допереду ноги. Давно не голене обличчя зацепенiло радiсним оскалом, шапка збита наба­кир, одяг розхристаний: одразу видно образ знайомого з попереднiх виявiв багатоликого недолугого "патрiота". 

Збоку, догiдливо заглядаючи в очi, пiдскакує пiдлiток-джура з сумкою — рухаються, вочевидь, прямо з вокзалу.

Пiдбив мене бiс, наблизившись, назватися мiсцевим українцем, поцiкавитись, вiдкiль прибули. 

— Бiйцям з України — дорогу! — не перериваючи пере­можної ходи, фальцетом виголошує прапороносець. — Йдемо захистити литовський Парламент, а то ви тут,.. — речен­ня завершилося плутаним матюгом.  

Куди подiлась хвалена моя терпимiсть? Втративши усвiдомлення, що чиню, одним рухом вихоплюю прапора, передаю його хлопчаковi, а сам, взявши "бiйця" за бар­ки, стрiпую так, що чутно клацання зубiв i трiск по швах волохатої шуби.   

Обличчя його вмить губить браваду i, проминувши стадiю переляку, набуває цiлком осмисленого виразу. Вертаюсь до тями i я.

Важко стримуючи дихання, пiдкреслено ввiчливо взаємно вибачаємось i, обмiнявшись кiлькома нейтраль­но-миролюбними фразами, поспiшно розходимось врiзнобiч. 

 

Попри всю складнiсть ситуацiї, Громада пiдготувала достойну програму до Шевченкiвських свят.

Солiдно виглядає хор. Пiдрiс, не тiльки фiзично, ди­тячий ансамбль. У залi, поряд з українцями Литви, гостями, сидять хлопцi в унiформах сiчових стрiльцiв, що продовжують нести службу в загонi внутрiшньої охоро­ни Парламенту.

Не розслаблюючись, беремось за пiдготовку нового концерту — у рамках традицiйних весняних Днiв народiв Литви.

Надовго, висунувши й полiтичнi, антикомунiстичнi ви­моги, застрайкували шахтарi Кузбасу, Донбасу. Преса за­ряснiла повiдомленнями про голод, що загрожує їх сiм'ям.

Для Литовської, чиє тiло ятрiє свiжими ранами, Рес­публiки чужа бiда не виявилась далекою. Спiлка робiт­никiв оголосила про збiр продуктiв для страйкуючих.

По справах Громади, а також з намiром, черкнути, як­що вийде, кiлька рядкiв для України, йду до Па­лацу профспiлок.

Довжелезними широкими сходами з двох бокiв до нього в'ються вервечки людей. Часто спиняючись для перепочинку, тягнуть на гору важкеннi мiхи, рюкзаки, сумки.

Серйознi, плечистi чоловiки в самому Палацi сповiща­ють, що успiх акцiї перевершив найсмiливiшi сподiвання. Доведеться — не встигають пiдвозити свої вироби селяни — продовжити термiн її принаймнi на тиждень.

Проходимо iз залу в зал, з кiмнати в кiмнату, що по стелю заставленi коробками й ящиками. Лоскочуть нiздрi витонченi пахощi делiкатесiв, якi не завжди зустрiнеш у продажу. Копченi ковбаси, шинка, в'ялена риба — пожерт­ви органiзацiй.

А до прийомних столiв, за якими ледь встигають сор­тувати i пакувати добровiльнi помiчники — моторнi хлопцi й дiвчата — вишикувались черги. Тут все, що можна купити  в магазинах зi скромних доходiв,           приготувати самотужки. Сухарi, консерви, пачки з мукою, кру­пами, олiя, сир, згущене молоко, цукор, домашнє печи­во...

—  Спиртне? Це — нi! — категорично повертають пляшку "дягтiнє" присоромленому дядьковi. 

- Добре знаю, що таке голод, — спорожнивши благеньку торбу, дiлиться бабуся з молодим, жвавим поглядом бла­китних очей. — Ковтнула всiлякого на засланнi.

— Нехай шахтарi тримаються, а ми якось переб'ємось, — бадьоро пiдхоплює її скоцюрблена товаришка. — Я розмiняла останню десятку. П'ять карбованцiв лишила прохарчуватись до пенсiї, а п'ять принесла шахтарським дiтям.

 Подiбне чую й вiд iнших литовцiв. Вони неговiркi, нiяковiють i червонiють вiд запитань "для преси".

Робота iде злагоджено, без метушнi й поспiху. На­дворi вантажать автофургони для вiдправки на схiд України.

Литовський народ, як у минулорiчну блокаду українсь­кий, розкрився менi ще однiєю гранню.

 

Чого грiха таїти — якийсь час, головно напочатку, у ставленнi моєму до Iнни превалював чисто чоловiчий iнтерес. Та варто зiткнутися з чимось, що виходить за рамки звичайного, як легковажне й егоїстичне в тобi мусить знiтитись, вiдcтупити на заднiй план. Замiсть природнього, вузьконаправленого еротичного потягу до знадливої дiвчини навалилося щось позавладне, пiдкорююче — невiдчуття тiла через вiдчуття духу. 

Iнна теж вирiзняла мене з числа просто знайомих. Розпiзнав це давно, непомильно, за сот­нями часом дрiбних, але безсумнiвних ознак.

По тому, як линула — стрiмко, радiсно, бiльше, анiж потрiбно, подаючись уперед, нiби бажаючи пригорнутись, — при зустрiчi. Як, використовуючи щонайменший, навiть надуманий, привiд, зволiкала, щоб попрощатися без свiдкiв, а, отримавши крадькома свiй поцiлунок (менi у такi хвилини, мовби вiд паморочливого, за гiрським перевалом, краєвиду, перехоплювало подих), вiдповiсти на­чебто здивованою, осудливою, але просвiтленою й вдячною усмiшкою. Проривалось воно у поглядах, схвильованих модуляцiях голосу, ухильних, що можна витлумачити так i iнакше, натяках. Нарештi, коли випадково — скажiмо, лiктем — торкався її, не мiг не вловити ледь чутного, мимовiльного поруху назустрiч.

Пояснити причину такого ставлення навряд чи зумiв би. Перевантажений, шматований десятками справ, завжди на бiгу, я нiяк не мiг конкурувати з благополучними, блискучими, вiльними зрештою, молодими людьми, що десятками походжали навколо. Позбавлений можливостi, та й не схильний, достатньо слiдкувати за зовнiшнiстю, якщо й видiлявся одягом чи там зачiскою, то навряд щоб у кра­щий бiк.

Чому, маючи зi своїми даними практично необмежений вибiр, Iнна спинила увагу на такому cyб'єктi? Втямити це було годi. Безсумнiвно, що втрутились її нестан­дартнiсть, невмiння чи небажання прораховувати вигоду.

Для мене ж, завдяки цьому несвоєчасному почуттю, цьому дивному, невизначеному становi, вiдкривалося щось таке, про що досi не мав i гадки. Рiдкiснi, короткi, начебто зайвi, нi до чого не зобов'язуючi побачення пе­реформовували нiяк не менше, нiж грандiознi навколишнi катаклiзми, разом узятi. Сприяли розвитку душi, як, скажiмо, постiйнi вправи виробляють руку художника чи тренування пiднiмають клас спортсмена. При неперервному мерехтiннi подiй зовнiшнiх, тут вiдбувались важливiшi —  внутрiшнi.

Як писав про дiвочi очi той же Тичина:

"Унiверситет, музеї й бiблiотеки не дадуть того,

що можуть дати

карi,

сiрi,

   блакитнi..."

 

Прийнято чомусь вважати, нiби кохання позбавляє розу­му. Можливо — плиткого, арифметичного розуму-розрахунку. 

Я ж спостерiгав i протилежне. 

Якщо випадало розкрити уславлений, не раз читаний ранiш лiтературний твiр, то на сторiнках, присвя­чених аналiзовi iнтимних переживань, розумiв кожен їх порух, кожну деталь, як нiколи. Навiть бiльше — захоплюючись недосяжною майстернiстю викладу, почував, що во­лодiю в цiй сферi знанням вищим, точнiшим, об'ємнiшим, анiж те, що вдалось висловити авторовi.

Та ж метаморфоза трапилась i щодо iнших, надто класичної музики, видiв мистецтва.

Щодалi явнiш справджувалась фраза, сказана Iннi в одну iз раннiх зустрiчей: "Ви будете моєю Музою". Ста­вала Музою у сприйняттi свiту, даруваннi натхнення в повсякденностi.

Мiж iншим, так само достеменно, як про небайдужiсть, знав я i те, що Iнна — з її гордим характером, мораль­ною безкомпромiснiстю — нiколи не вимовить головного слова, не переступить зi мною — одруженим чоловiком, iноземцем — межi, встановленої для себе самої. Почуте кiлька разiв, з несуттєвих приводiв, її "нi" бувало камiнним, не пiдлягало обговоренню.

А втiм, у протилежному випадку неготовим виявився б я. При досягнутiй висотi почуттiв не мiг припуститися й думки про iнший, фiзичний рiвень близькостi, — як не мiг перейти у спiлкуваннi, хоча передумови давним давно визрiли, на "ти". Зведення до примiтивного адюль­теру здавалось образою того незмiрного, досконалого, що виникло мiж нами. Необхiднiсть обману стерла б, як пи­лок з крилець метелика, пiднесену, чисту тональнiсть взаємин, перевела їх у земну, брудно-заклопотану площи­ну.

Довкiл нас постiйно виникали, швидко досягали апогею й вгасали службовi, не переобтяженi, вочевидь, надмiрними рефлексiями, романчики. Моїх заздрощiв вони не будили. Хiба ж не цiкавiш здиратися на виняткову, хай недосяжну, вершину, анiж долати перeсiчнi, легкодоступнi горбочки?

Отже, чуднi, iррацiональнi, позбавленi видимої перспективи стосунки нашi продовжувались. Трималися на готовiй будь-якої митi обiрватися павутинцi, на чудовiй гранi недомовленостi й довiри — i обом було хороше. Я, в усякому разi, з жалем позирав на оточуючих: чи дово­дилось їм звiдати щось подiбне?..

Ввiмкнувши телевiзор, побачиш, заради чого вiдвойовували телевiзiйний комплекс.

Затинаючись, плутаючись у найпростiших текстах, чи­тають випуски новин "диктори" — переважно дружини офiцерiв. "Коментатор", що представляє литовцiв, — полковник радянської армiї, учасник афганської агресiї.

Знавiснiла, безсоромна, що нею гребують навiть у Москвi, брехня. Нездарнi, ще й нездарне вiдзнятi, ко­мунiстичнi заходи. У старих, прославляючих революцiйну й воєнну героїку, фiльмах раз-по-раз зникає то звук, то зображення. Не дивина — з мiсцевих професiйних те­левiзiйникiв спiвпрацювати, за потрiйну платню, згодилося лише кiлька технiчних працiвникiв. Решту штрейк­брехерiв завезено здалеку або найнято з нефахiвцiв.

I всi цi — за спинами озброєних солдатiв, пiд прикрит­тям танкiв i бронетранспортерiв — витiвки намагаються зобразити голосом литовського народу. У народi ж це дивне, зареєстроване в Москвi пiд назвою "Советская Литва" телебачення, рiдко звуть iнакше, анiж колабо­рантським.

Видають "колабiки" i газети, теж просякнутi нена­вистю як до визвольних рухiв в республiках, так i до московських перебудовникiв. Особливо часто першi сторiнки такої преси прикрашає проiмперський витвiр Пушкiна "Клеветникам России". Вiрш цей аналiзується й роз'яснюється пострічково, влаштовують йому і вiдзначення 160-х роковин з часу написання.

Кленучи органiзацiї нацiональних меншин, колаборанти та їх покровителi, аби хоч якось покращити iмiдж "за­хисникiв некорiнного населення", пробують i загравати з ним. До українцiв i бiлорусiв, зокрема, закидали ву­дочку "слов'янської єдностi".

Бiлоруська мова з уст невиразного, нiкому не знаного чоловiчка час вiд часу з "червоного екрану" таки лунала. В Громадi, до честi українцiв, згодних на ганебну спiвпрацю не виявилось.

 

У сум'яттi подiй, одразу пiсля вiйськових вилазок, невiдома жiнка помiстила в київськiй газетi замiточку "Книжок, а не танкiв!" Вказала нашу адресу.

Пiсля того рiдко який день не надходить посилка чи бандероль з ретельно вiдiбраними, любовно укладеними книжками, платiвками. Вiд шкiл, вузiв, бiблiотек, дитсадкiв, окремих українцiв. У них — велемовнi, сер­дечнi, зi словами пiдтримки, дуже часто в вiршованiй формi, листи.

Взагалi, те, наскiльки часто земляки пориваються пе­релити почуття в рими, вражає. Чи є ще де настiльки по­етичний народ? Певно, українська душа невiддiльна вiд вiршування, як невiддiльна, скажiмо, вiд сентимен­талiзму.

Надiслане саме до речi. Нарештi, через два з полови­ною роки дiяльностi, вирiшується проблема примiщення для Громади. Департамент у справах нацiональних меншин видiляє частину будинку для одинадцяти культурних товариств й оплачує оренду.

Українська кiмната найпросторiша, з високою стелею, величезними свiтлими вiкнами. Як приємно прибрати, прикрасити вишиваними рушниками, квiтами свiй куточок удалинi вiд Батькiвщини! Розвiшуємо картини, портрет Тараса, розставляємо книги, канцелярське приладдя.

Накопичена друкована продукцiя утворила бiблiотеку, якiй, думаю, мiг би позаздрити немало хто на Батькiвщинi. Окрiм перiодичних видань, передплачуваних з України, отримуємо й газети, лiтературу, випущенi на Заходi. Особлива гордiсть — "Енциклопедiя Україноз­навства".

Постiйна оселя виводить роботу Громади на якiсно но­вий рiвень. Можемо проводити  тут свої  урочистостi, достойно приймати гостей не тiльки з України чи ближнiх республiк. Навiдуються й українськi дiячi з Австралiї, США, Канади.

На входини завiтала група американських старшокласникiв, якi вивчають українську мову . Хором, у тому числi й негритянка, проспiвали здравицю: "Многая лiча, лiча, многая лiча."

— Цiкаве у вас життя! — говорять заздрiсно. — Такi потрясiння, зiткнення. Не те, що у нас: бар, пляж, дискотека. Нудота!

Уже розрiсся, нiби дерево з малого паростка, гро­мадський хор.

Керує ним один iз кращих джазових пiанiстiв Литви. Вiртуоз, акомпанує з закритими очима, майже не загляда­ючи в ноти. Часом, взявши мелодiю на слух, зходу витво­рює власну обробку. Загальновiдомi пiснi спiваємо так, як не виконують їх нiде. "Вiльнюський варiант" — жар­туємо.

Чим очевиднiшають успiхи хору, чим досвiдченiшим стає його склад, тим яснiш вiдкривається менi щось ма­лознане, незмiрне — якийсь новий Всесвiт.

У прадавнiх пiснях — бездоганно вивiрена образнiсть, всерозумiюча, тонка i шляхетна мораль, незмiнно присутнiй, ледь вчутний, незлобивий гумор, пронизливий (як, добиваючись мажорностi, не оновлюємо репертуар, його не уникнути) сум.

Коли, на котрiйсь iз численних репетицiй, в результатi виснажливої працi, добре знайомi, такi начебто звичайнi голоси зливаються iз твоїм у вiльне, легке, злагоджене многозвуччя, виникає мить екстатичного, неземного блаженст­ва. Здається, сягаєш найсокровеннiшого в народi — очищеного, невмирущого. Шкода уже тих, хто розраховує знайти гармонiю, iстину,  красу в горах Тiбету чи деiнде. Вони — поряд, у своєму, питомому.

Спiваємо не лише рiдною мовою. Пробуємо й пiснi ли­товськi, бiлоруськi. В порiвняннi українськi виграють iще бiльше.

Тiльки от, подивовуючи чужинцiв природним хистом до спiву, вражаємо й iншим — органiзацiйною нездарнiстю.

Хронiчно бракує часу i коштiв на популяризацiю, рек­ламу. Маючи непоганi досягнення, не вмiємо показати краму лицем. Нечастi виступи проходять, як правило, ма­лопомiченими, в заповнених у кращому разi наполовину залах. Не завжди вистачає енергiї навiть на те, щоб записати, як слiд, уже зроблене. Через плиннiсть складу хору гинуть своєрiднi, невiдтворюванi версiї.

Волею обставин, поряд займається ансамбль єврейсь­кий. Вкруг нього постiйно в'ється рiй добровiльних ант­репренерiв. Перед їхнiм концертом Вiльнюс густо оклеєно афiшами, заздалегiдь шумлять газети, радiо, телебачення. Переповнений зал створює урочистий, святковий настрiй. Завдяки турботi, виступ навiть третьорозрядного єврей­ського колективу стає подiєю культурного життя Литви.

Вчитися нам ще i вчитись жити в дiаспорi!

— Для мене день не день без книги, — прохопилася якось Iнна. — Не можу заснути, поки хоч щось не почи­таю. А коли хороша книжка закiнчується — страждаю, наче вiд особистої втрати. Люблю тому твори, яких старчає надовго, — Пруст, наприклад.

Вiддаючи перевагу живому життю, вона нiяк не мала читання вподобанням найосновнiшим. Та накидалась на нього, як i на iншi заняття, несамовито, нiби щоразу побоюючись, що iншого шансу не тра­питься.

Вибiр мiг збити iз пантелику. Староiндiйськi вiрування чередувалися з детективом, "гарячi" записки сучасного громадського дiяча з легковажними, в яскравiй м'якiй палiтурцi, пригодами в Бермудському трикутнику.

Без широкої начитаностi й чутливостi до художнього слова Iнна навряд чи змогла б стiйко утримувати мiй iнтерес. Вона ж, окрiм того, унiкально добре запам'ято­вувала, вражаючи в мовi несподiваними лiтературними ремiнiсценсiями.

Враження складала самостiйно, не бентежачись авторитетами. Загальновизнане iм'я — неторкана святиня для свого на­роду — могло зазнати з уст її оцiнки нищiвної. Не давала спуску й рiдним майстрам красного письменст­ва:  

— Литовську поезiю цiную високо, за неї не соромно. А прози у нас, вважаю, немає, — радикально, з чим важко було, не лише iз мiркувань ввiчливостi, погодитись, формулювала.  

Серед тих, про кого висловлювалась безумовно схваль­но, переважали автори динамiчнi, такi, як, скажiмо, Ре­марк.

Запам'ятався вiдгук про невiдомого менi литовського емiгранта Кондратаса:

— Поки читаєш — суцiльна, начебто, фантасмагорiя. А вiдкладеш, замислишся: чи не таким усе i мало б бути?

Колись, у лагiдно званi "застiйними" часи, я незмiнно виступав добровiльним проводирем хоча би кiль­кох чоловiк по просторах серйозної лiтератури. Тут же невiдомо, кому кого треба було б пiдтягати. Iнодi, аби допомогти заповнити деякi прогалини, я пiдкидав-таки Iннi те або iнше, книг по кiлька одразу: одна за її темпiв читання i при довгих перервах мiж зустрiчами мало що значила.

Зразки формальних пошукiв захiдноєвропейської по­езiї викликали схвалення помiрне:

— Цi вершини дещо голi для мене.

Зате не на жарт захопив вiдчайдушний, самоспалюючий порив до вершин почуттiв i мистецтва дiвчини з України, Марiї Башкирцевої:

— Не могла пiд кiнець утриматися вiд слiз.

"Який же твiр якого саме автора назве найулюб­ленiшим?" — здогадувався я i був, зiткнувшись з таким уперше, приголомшений:

— Генрi Торо. "Уолден, або Життя посеред лiсу". Здатна перечитувати нескiнченно.

Дивак Торо, що промiняв блага забезпеченого iснуван­ня на власноручно збудовану лiсову хижу? Самiтник, який пристосував для людських потреб клаптик землi й обезсмертив його, переливши простий досвiд у високу фiлософiю? Бунтiвник проти усталених норм, що вважав вiдзнакою, почеснiшою будь-яких еполет, пташку, що довiрливо спустилася на плече? Той, кого декотрi iз су­часникiв мали за божевiльного?

Проте згодом, злившись iз образом Iнни, вибiр, що спершу вразив, сприйнявся чи не єдино можливим. Хiба не до тих же свободи, глибини та природностi прагнула без­надiйно розлучена часом i простором зi свавiльним аме­риканцем литовська дiвчина?

Навiть фотографiя Уолденського ставу, що випадково трапила до рук, разюче нагадала менi Зарасайськi озе­ра.

 

Справи iз церквою таки зрушились. Те, що зда­валося нереальним, виявилось цiлком здiйсненним.

У ще не вiдреставрованiй, заповненiй риштованням будiвлi регулярно проходять вiдправи. Немало українцiв Вiльнюса та околиць, тягнучись до чогось, що здiйма­лось би над житейською суєтою, навiдують храм, вистоюють довжелезнi служби, старанно вчаться пiдспiвувати, хреститись, класти поклони.

Буває, пробують завадити спокою i молитвi жiнки-крикливицi з непримиpенно-шовiнiстичного вiдламу Росiйської православної церкви. За  дiями  їх  здалеку, не  втручаючись, спостерiгають насупленi бородатi чоловiки в пом'ятих, безпогонних, що недоладно сидять на маловiйськових фiгурах, шинелях. Та зусилля марнi. Литовська влада — поетапно, непросто — йде назустрiч греко-католикам.

Вчащають прочани iз Захiдної України. Не раз вiдправляли й приїжджi священики.

Воiстину незгладиме враження справив один з них — у рясi з простенького матерiалу, непересiчний поет, майже ослiплий в таборах i тюрмах. Iз невидючих, за товсте­ленними скельцями, очей, низенької розповнiлої фiгури (нiби помiченої знаком близької, в автокатастрофi, смертi) так i струменiли безкрайня щирiсть, непомиль­но вгадувана енергiя добра. Чувши його, можна було пересвiдчитись, що церковна проповiдь здатна мати недосяжну iншими засобами мистецьку силу.

А якось завiтав оглянути церкву котрийсь iз найвищих на Українi iєрархiв. До приїзду значної особи ми — вiруючi й невiруючi — особливо старанно готували храм: мили вiкна, пiдмiтали, вишкрябували бруд. Поглянути на сановитого гостя зiйшовся ледь не весь Вiльнюський осе­редок. Сумирно, трепетно стояли, дослухаючись, — як раптом з уст дорiдного, в роззолочених одiяннях, обвiшаного масивними коштовностями єпископа посипались нещаднi iнвективи автокефалiстам.

Вразили не так слова, — хiба мало рiзного трапяється чу­ти? — як рiдкiсна лють, фанатична, у гуркотi могутнього голосу, готовнiсть спопелити iнаковiруючих.

Пiсля служби, тримаючись в близькому до передiнфарк­тного станi на заспокiйливих таблетках, довелось обд­звонювати ридаючих, звиклих вважати себе православними, жiнок, знаходити пояснення тому, що сталось.

Досi про мiжконфесiйнi конфлiкти ми знали тiльки з чуток. Мрiяли про храм, в якому могли б звертатися до Бога всi спраглi цього українцi.

Прикрий випадок зцiлив вiд омани.

Дивна рiвновага зависла у суспiльствi.

Надривались колаборантськi засоби масової iнфор­мацiї. Погрози з боку Москви стали звичною, невiд'ємною прикметою повсякдення.

Гуркотiла вночi попiд вiкнами — вiд Пiвнiчного мiстечка до утримуваних об'єктiв — вiйськова технiка. Ледь не щотижня траплялася провокацiя з боку армiї чи ОМОНу. Обуренням прокотилася звiстка про трагедiю — таємниче нiчне убивство шести працiвникiв митницi в Медiнiнкай.

Разом iз тим, й на хвилю не полишав оптимiзм, вiра в неодмiнну скороминучiсть усього цього.

Живучи мiж литовцiв, я не мiг не завважити, як люблять вони серйозну музику.

У спокiйнiшi часи, коли диригент Вiльнюського камер­ного оркестру вважався чи не другим пiсля уславленого баскетбольного центрового (2 м. 21 см.!) дiючим нацiональним героєм, вiдвiдини за абонементом фiлармонiї входили у нас iз дружиною у щокiлькатижневий ритуал. Прекрасний, затишний зал бував незмiнно переповненим, публiка — вихованою, обiзнаною. Контраст становили крупнi, простуватi риси бiльшостi меломанок (жiнки скла­дали, звiсно, переважну частину глядацтва) з витонче­но-гурманськими їх смаками.

Iнна брала участь у колективi литовської народної пiснi й танцю. Не була байдужою нi до класики, нi до сучасних ритмiв (улюбленим композитором називала Равеля). Я не раз запрошував її на концерти, влаштову­ванi Громадою, проте щось, як правило, ставало на пе­решкодi.

Iнодi, — наприклад, коли до Вiльнюса завiтав хор Київського унiверситету, — обставини складалися й спри­ятливо.

Виступ призначили в слугуючому ще музеєм одному з костьолiв Старого мiста.

Iнна з'явилася з пообiдньої спеки в простору, цiлюще прохолодну залу перед самим початком. Надзвичай висока на каблучках, чiтке цокання яких вiдбивалося пiд склепiнням з лiпними янголами, iшла неквапно, повагом, не помiчаючи, здається, нiкого, привертаючи всi погля­ди. Шовкова, кольору спiлої сливи, сукня вiдкривала бездоганнi плечi, довгу, перехоплену дрiбним янтарним намистом, шию, що пiдтримувала акуратну, точе­ну, як у Нефертiтi, голiвку. Лякаючи спершу вишуканою, нiби готичний шпиль, випроста­нiстю, примудрялась триматися цiлковито невимушено й вiльно.

З завмиранням серця провiв я її до масивного, лискучо чорного ослону в одному з переднiх рядiв.

 Слухачi — сотнi з пiвтори вiльнюсцiв i випадкових туристiв, — неквапно, лишаючи бiльшу частину мiсць незаповненими, закiнчували розсiдатись. Майже одразу з'явилися строгi, зосередженi, багато хто з розводами рум'янцю на блiдих щоках, хористи: дiвчата у вишневих платтях, юнаки в темно-синiх костю­мах.

Вiдкривала концерт українська й свiтова, переважно релiгiйного напряму, класика. Iнна дослухалась напружено, пiвзаплющивши повiки, жадаючи, видимо, якнайглибше проникнути в значення слiв.

По кiлькох довгих миттєвостях, коли тремтiв, завмираю­чи, останнiй  звук  кожного iз розлогих, урочистих творiв, зависала  ляклива, невагома — видавалось, чути биття твого серця — тиша. Коли ж гарматним пострiлом краяв  її перший, переходячий в розряджаючу грозу овацiї, оплеск, я, при обмiнi поглядами, ловив у очах сусiдки-королiвни схвалення й захват.

Виняткова акустика, теплий прийом пiдбадьорили хо­ристiв i тi, здолавши деяку початкову скутiсть, не со­ромили нашої спiвучої нацiї.

Я ж переживав почуття змiшанi. Насолоджуючись пре­красним виконанням, не сумнiвався, що вроджена делiкатнiсть не дозволить Iннi поцiкавитись, чому так негусто у залi слухачiв — зокрема, українцiв. Та вiд цього не легшало. Укотре дiймав сором за себе, за своїх родакiв. Чому завжди у нас все не до ладу?

Про приїзд хору (концерт проводився не за нашої iнiцiативи) Громада довiдалась чомусь в останню хвили­ну. Реклама, звiсно, виявилась недостатньою. Але спитай тих, кому сповiстили персонально, по телефону, — почуєш наївну, безневинним тоном, вiдповiдь: "Ходили на базар", "Приймали гостей", "Треба було на город", а то i вкрай простодушне: "Та ми забули!" Навiть вiдмовка, що жаль грошей, не спрацьовує: концерт бо благодiйний. Об'їдь увесь свiт, де проживають спiвплемiнники, — чи хоч трохи рiзнитиметься картина?

Якби не це, винесене з глибини вiкiв, недбальство, — може, не довелось би тепер у таких муках виборювати державу? Скiльки загублено, втрачено намарне, через нездатнiсть гуртуватися! Невже лишень до слiз, до пе­рекладання вини на iнших ми здiбнi? Чи вдасться, — дiймали роздуми, — змiнитись, розiрвати кляте коло ("Чому нема самосвiдомостi? Бо нема держави!" — i навпаки), хоча б майбутнiм поколiнням? 

Пiд час другої, де лунали речi народнi, жвавiшi, частини Iнна уже  всмiхалася виразно, безоглядно  й навiть мимоволi, ледь помiтно, розгойдувалась у такт мелодiї.

"Ще не вмерла Україна, i слава, i воля!" — стоячи, вiтав на завершення зал слова все ще неофiцiйного гiмну.

— Ну й мастаки ж вашi до спiву! — збуджено щебетала моя гостя в передвечiрньо тихому двориковi унiверситету. — Давно не переживала такого блаженства — начебто оновилась!

Не було потреби в словах: рiдко коли на моїй пам'ятi так яскраво сяяла її усмiшка, щастям променилась уся iстота.

 

Цих весни й лiта особливо багато роз'їжджаю — най­перш до Києва, де чимало установ зацiкавились українськими громадами, що виникли на просторах Союзу.

Ненадовго завiтавши до Львова, виступаю, в числi iншого, перед гнiвним, розбурханим людським морем навп­роти Оперного театру.

Це уже не коштує менi таких, як попервах, нервових затрат. Чуючи незлiченних ораторiв, перiодично вправляючись сам, пiдмiтив, що цiлком можна обходитись малими засобами. Емоцiйна мова, чiткi формулювання, а, головне, ударне завершальне гасло гарантують успiх у хоч як масової аудиторiї.

Так сталося й цим разом на мiтингу протесту проти нового союзного договору.

 

Вернувшись, вирiшую, що маю урештi право — вперше за кiлька рокiв — нормально, в родинному колi, провести вiдпустку.

База вiдпочинку, куди узяли путiвку, причаїлась в оглушливо, пiсля гамiрного многолюддя, тихому лiсi. Поряд — величезне, схоже на разок намистин, озеро.

Налiгши як слiд на весла, здолаєш завмерле погiдне плесо - вiдкриється iнше: зi своїми густо зарослими острiвцями, вiдбитими у водi прибережними деревами, блiдо-жовтими, спроквола похитуваними затухаючою у за­водях хвилею, лiлеями. По ледь помiтнiй удалинi пере­мичцi чекатиме наступна, з не менш мальовничим краєви­дом, особливим настроєм, блакитна гладiнь. Далi, за нею, чаїтиметься ще одна — чому, здається, не може бу­ти кiнця.

Стояла вздовж польових стежин рубленими фiгурами су­ворих iдолiв, озивалась пiднебесним кигиканням чайок, дивилась задуманими очима напiвпотонулих у буйних тра­вах корiв — Литва.

 

Та не пощастило нi досконало пiзнати таємницi озера, нi призволитися щедрот чорничного й грибного лiсу.Безжурну розслабленiсть громом з ясного неба перебив ранковий стукiт у дверi:

— В Москвi переворот!!! Змiщено президента, уведено надзвичайний стан! Громадян Литви закликають на захист Верховної Ради.

Нiде не сховаєшся вiд клятої полiтики!

З рюкзаком за плечима, через лiс, пробираюсь до най­ближчої дороги. Попутнiй транспорт, включаючи й сiльсь­кий трактор, доставляє до Вiльнюса. Де розшукати своїх?

 

По телефону довiдуюсь, що у греко-католицькiй церквi — вiдправа.

У храмi тiснiше, анiж зазвичай. Обличчя не на жарт занепокоєнi. Цiкаво, що скаже священик? 

Коли доходить до проповiдi, чую:

— У сю непевну хвилю закликаю вас iще ревнiше моли­тися до Христа, вiрити в святе його заступництво. Тодi все неодмiнно, волею Господа, налагодиться!

Беззастережно керуватись порадою схильний, однак, не кожен. Групка активiстiв Громади пiд синьо-жовтим прапором рушає на Площу Незалежностi.

Притягла вона незрiвнянно менше захисникiв, анiж узимку, — та й тi здебiльша юного або похилого вiку. Часто зустрiнеш лiдерiв громадських органiзацiй, ко­респондентiв.

— Як соромно бути росiянином! — з натренованим па­фосом, не втираючи нетверезих слiз, виголошує чiльний дiяч одного з росiйських товариств, актор драмтеатру.

 

Нiхто всерйоз не передбачив розвитку подiй. Розгуби­лись усi, в тому числi й теперiшнiй, порiдiлий i ослаб­лений, "Саюдiс". Тривожнi повiдомлення про поширення заколоту вганяють у вiдчай. Невже тому, за що стiльки боролись, судилося загинути?

В успiх путчистiв не вiриться: видно, наскiльки мiзерно на їх боцi iнтелекту, — та дров наламати зможуть добряче.

 

Демонструючи силу, мiстом безцеремонно роз'їжджає вiйськова технiка. Ледь стемнiло, невдалiк вiд будiвлi Верховної Ради спинилась одна iз броньованих колон. Од двигтiння моторiв затряслись кам'янi плити, повiтря от­руїв солярковий перегар. Забiгали, заметушились хлопчи­ки з охорони — в чистеньких, випрасуваних унiформах, зi смiшною кишеньковою зброєю.

Полоскотавши, як слiд, нерви, дочекавшись кiлькох начебто вiдсталих танкiв, колона рушила далi.

Подiбнi спалахи небезпеки, не досягаючи прямих зiткнень, повторювались не раз. Захопити Парламент мож­на було, здається, ледь не голiруч.

 

Удень, аби хоч якось позбутись нестерпної бездiяльностi, вiднаходимо справу, що нею не займається нiхто. Не без труднощiв роздобуваємо — аж через факс з київського штабу Руху — текст звернення Президента Росiї до вiйсь­ковослужбовцiв та ще кiлька антипутчiвських доку­ментiв. Вiдксерокопiювавши їх у виглядi листiвки, по­даємось до Пiвнiчного мiстечка.

У сотнi метрiв вiд контрольно-пропускного пункту, на воротях якого бiлiють розпорядження Державного комiтету з надзвичайного стану, закидаємо листочки в кабiни ма­шин, вручаємо перехожим вiйськовим. Пробуємо заводити розмови.

Злякано сахаються, не бажаючи мати справ iз полiти­кою, солдати й сержанти, — навiть богатирi-десантники.

Весело й безшабашно тримаються прапорщики. Може, чергова катавасiя для них — привiд порибалити в кала­мутнiй водi?

Лейтенанти, капiтани листiвку або швидко ховають або, як не видно спостерiгачiв, жадiбно перечитують. Висловлювати свою позицiю не квапляться.

Зате не криються в почуттях офiцери опасистi, з ве­ликими зiрками. Свято сьогоднi на їхнiй вулицi. Гордi признатись у повнiй пiдтримцi ("Давно пора навести по­рядок!") ГКЧП, здивованi й розчарованi недостатньою рiшучiстю його дiй. Повернувши, як правило, недочита­ною листiвку, — Президент Росiї для них не указ, — на нас, кiлькох її розповсюджувачiв, поглядають iз жалем, мов на божевiльних.

Усе перевернулось за одну нiч. Той, хто напередоднi соромився росiйськостi, мiг кардинально змiнити са­мооцiнку. Кадри, безперервно прокручуванi "Сi Ен Ен", свiдчили: в Москвi не здригнулись перед натиском грубої сили, вiдстояли демократiю.

Одне неприємно дивує в потоцi ейфоричних повiдомлень зi столицi Союзу: як поспiшають переможцi навперебiй, перед усiм свiтом, похвалитися подвигами. Мимоволi порiвнюю — наскiльки спокiйнiше, достойнiш перенесли значно жорстокiшi випробування литовцi!

 

Скориставшись залишком  вiдпустки, вилiтаю на батькiвщину. Там потрапляю в село свого дитинства.

Ко­ли, як i щоприїзду, вибираюсь навiдати лiс, порта­тивний транзисторик — мiй у цi днi нерозлучний супутник — починає трансляцiю з Києва сесiї Вер­ховної Ради.

Любi, знанi змалечку вздовж i впоперек, мiсця змiни­лися майже невпiзнанно. Декотрi, широкi колись, просiки заросли настiльки, що перетворились у напiвтемнi ту­нелi. Непоказнi ранiш деревця встигли стати розложисти­ми велетами. Вимахала пiд небеса, порiдiвши вiд рук браконьєрiв, соснова посадка. Натомiсть старезнi, з незмiнними воронячими гнiздами, дуби начебто скоцюрби­лись, повплiтали до облисiлої зеленi крон сухих костру­батих розкаряк.

На сесiї, тим часом, дiялось таке, що годi було б передбачити у найвiдчайдушнiших прогнозах. Парламент, який консервативною бiльшiстю досi затято блокував ре­альну самостiйнiсть, став раптом її прихильником.

Неквапно, урочисто зачитується, ставиться на голосу­вання Декларацiя Незалежностi.

Ноги мої непомiтно переключились на бiг. Серце неса­мовито — не лише вiд обтяжень фiзичних — калатає. Нескiнченно повзуть секунди. Затвердять чи нi?

Водночас iз пульсуючим, що може означати лише вибух апло­дисментiв у сесiйному залi, хрипом динамiка з грудей рветься, розлягається гущавиною, гук радостi.

Невже це наяву? Невже це хвиля, якої чекали вiками? Оспiвували в пiснях, прикликали у вiршах i прозi, безнадiйно вимолювали в таборах i на вигнаннi?

Та ж кров'ю за неї просякнута, певно, i ця ось, нев­чутна зараз пiд ногами, земля. Адже навколишнi хащi давали притулок борцям за волю. Напiвзаваленi, увитi блiдою травою, ями, бiля яких ми, дiтла­хами, знаходили струхлявiлi набої, слугували, згiдно з переказами, повстанськими схронами. I головнокомандувач УПА, як я нещодавно довiдався, полiг не так вже й дале­ко звiдсiль.

Мiцно стискаючи транзисторик, вдячно приймаючи цiлунки комарiв, нiжнi погладжування шорстких гiлляк лiщини, лоскiт плутаних ожинових пасем, невчутно, як у кращi часи, — хоч за останнi роки про регулярнi трену­вання не могло бути й мови, — долав я стежину за стежи­ною, кiлометр за кiлометром. Хотiлося i смiятись, i плакати водночас, охопити любов'ю усе й усiх, — особли­во чомусь отих злощасних депутатiв з "групи 239", що перекинулись зненацька "бандерiвцями" i, безумовно, вже скоро покажуть затаєний норов.

Вiдкрилося друге, третє, яке iще там, дихання. Тiло заполонила невимовна легкiсть, — коли видається, що можна бiгти й бiгти скiльки завгодно, насолоджуючись, не знаючи втоми. Летiти у чарiвних висях, вбирати спiвучу мову новонародженої держави — i не вертатися до далекої, жорстокосердної, що неминуче розiб'є на друзки вiдчуття єдиної в життi та iсторiї митi, дiйснос­тi...

 

Наостанок у Львовi, знову навпроти Оперного, встигаю звернутись до вже не стривоженого, а жвавого, повного надiй, людського моря. Привiтати землякiв iз неза­лежнiстю, побажати, щоб заборонили, — як щойно зроблено в Литвi, — комунiстичну партiю.

Цим разом, самовпевнено поклавшись на "вишкiл" та здатнiсть до iмпровiзацiї, видаю експромпт настiльки блiдий, зiжмаканий, невiдповiдний величi моменту, що отримую дожиттєву можливiсть пересмикнутись, згадавши про нього, вiд сорому.    

 

А пiсляпутчевий Вiльнюс позбувся уже велетенського "Ленiнаса", що досi, пiд  круглодобовою озброєною вартою, стовбичив на Лукiшськiй площi. Навколо спорожнiлого постаменту граються дiти. На нього видряпуються, аби сфотографуватися в позi колишнього вождя - вказуючи простягнутою рукою у напрямку будiвлi нестрашного тепер КГБ — вуличнi роззяви.

Iз утримуваних установ забрались, догромивши, що си­ла, вiйськовi. Ще прудкiш дременули за кордон лiдери колаборантiв.

Суспiльна атмосфера наповнилась наче пiслягрозовим озоном. Нарештi можна вiдчути себе вiльною людиною, а не кафкiанською комахою, бранцем режиму!

 

Гора, здається, спадає з плечей Громади. Не шматують її бiльше полiтичнi суперечностi. Напрочуд витримано, безконфлiктно протiкають засiдання. Колишнi противники незалежностi, встигнувши звикнутись,сприйнявши повне вiдокремлення Литви цiлком спокiйно.

Маємо змогу розширити дiяльнiсть, опанувати новi її дiлянки, бiльше уваги зосередити, власне, на культурi.

Проводимо лiтературнi вечори. Добиваємось "вiкна" на вiдновленому телебаченнi. Тепер iз литовського екрана можна почути українську мову, побачити сюжети з життя Громади, репортажi з Києва чи Львова. Частiше виходити­мемо в ефiр i на радiо.

В обстановцi миру i злагоди розпочинаєм пiдготовку до другої конференцiї.

 

За понадчуттєвою проникливiстю Iнни, сприйнятливим її серцем, мусiла, окрiм закладеного генетично й отриманого в дитинствi, критись непересiчна доля. Деякi вiдзнаки її можна було помiтити, як кажуть, неозброєним оком. На правiй нозi, бiля кiсточки, гладеньку плавнiсть шкiри порушували кiлька виразних рубчикiв:

— Пiд час занять з парашутом, сама не знаю як, нев­дало приземлилась. Пiдвернула ногу начебто трiшки, а рентген засвiдчив потрiйний перелом. Майже пiвроку ви­лежувалась по лiкарнях, шкутильгала на милицях. Кiлька разiв ламали заново, та надаремне. Коли врештi-решт зрослося як слiд, декотрi фахiвцi вважали це ледь не дивом.

Тодi мала нагоду достатньо передумати. Зрозумiла, наскiльки вразливе усе на свiтi, як пустельно бува у ньому, коли навiть рiднi, найближчi нездатнi втрути­тись, допомогти.

Без надмiрного ризику помилитись я припускав, що не оминають її — дiяльну, довiрливу, не захищену панцирем посередньостi — й рубцi душевнi. Тепер, у час передконференцiйних клопотiв, спостерiг, що з Iнною щось коїться.

В ходi її, незмiнно грацiознiй, з'явилась якась над­ламанiсть. Ще бiльшими, беззахисно-зосередженими, стали почервонiлi — вочевидь, не лише вiд комп'ютера — очi. Змарнiле лице прибрало мармурового вiдтiнку, на чолi, пiдкреслюючи блiдiсть шкiри, виступили навiть декiлька крихiтних прищикiв. Не частiш, анiж сонце крiзь хмари сльотної прибалтiйської осенi, проблискувала скупа, ви­мучена усмiшка.

Скiльки не благав я Iнну вказати причину терзань хо­ча б образно, iншомовно, — гордий, незалежний характер не дозволяв їй виявити слабину. Єдиною вiдповiддю було заперечливе, — наче безмовне, таємниче колихання крон предковiчного литовського лiсу, — похитування головою , або ж стан­дартне — "Нiчого не трапилося", "Не звикла перекладати проблеми на когось". Спроби поспiвчувати спи­няла ще на дальнiх пiдступах — "Hе терплю жалю до себе!".

Про глибину переживань її я мiг здогадуватись хiба що з обмовок.

— Бува й у стократ гiрше, — печально-насмiшкувато зiрвалося в Iнни, коли згадав iншу, безнадiйну начебто ситуацiю.

Перед таким, звiдусiль неприступним фортечним муром, ровами з водою, глухо замкненими ворiтьми я почувався цiлком розпачливо. Нехтуючи справами, намагався бачи­тись — хоч вона уникала цього — якнайчастiше, робив можливi зусилля пiдтримати. Приносив художнi, що по­виннi були пiдняти настрiй, твори, розповiдав оптимiстичнi iсторiйки, пробував, як не зда­валося це недоречним, жартувати.

Згадав, серед iншого, радiснiсть її на початку нашо­го знайомства.

— Так, тодi я ширяла у сьомому небi, — просвiтлiла вона на секунду. — Навряд, щоби той стан коли повер­нувся.

Невiдома, що захопила в свої лапи Iнну, афера, мала, певне, широку географiю: змушувала то поспiшати теле­фонувати по мiжмiському, то нетерпляче очiкувати дзвiнка.

Потiм чекання обiрвалось.

Одного ранку я перестрiв її особливо знiченою. Лице обезкровiло до краю, навколо очей залягли темнi кола. Розговорити виявилось несила. Коли ж узявся декламувати надихаючого, життєстверджуючого вiрша, в якийсь — не довший, нiж при фотоспалаховi — момент встиг помiтити судомний  порух  губ,  вкрите  дрiбними ямочками пiдборiддя,  вщерть, iз опуклим перевисанням через повiки, заповненi вологою очi. Рiзко вiдвернувшись, схиливши голову, наступної митi Iнна уже перекошено, трохи боком, вiдбiгала до свого корпусу.

Пiдiйшовши в фойє його до початку обiдньої перерви, я слiдкував, як дiловито, гамiрно, з розмашистою жести­куляцiєю, горнуть працiвники.

Iнни ж не було й не було.

Сходи, врештi, спустiли остаточно.

Гублячись у здогадках, я пiднявся, чого ранiш не дозволяв собi, до її кiмнати. Та виявилась чималенькою, розгородженою на щедро заставленi апаратурою сектори, на­чебто безлюдною. Протяг iз розчахнутих, за якими сiрiла iмлиста панорама Вiльнюса, вiкон, розганяв залишки про­сякнутого канiфоллю тепла.

Згадавши: "Спiвробiтники, знаючи мою нелюбов до пустих балачок, вiддiлили окреме мiсце," — заглянув за стелажi з технiчною документацiєю.

У темному, пiд шию, платтi, мiцно затиснувши тонкi губи, Iнна сидiла, втупившись сухим, невидючим поглядом в термiнал комп'ютера. Моя поява була стрiнута лише коротким, докiрливим, — навiщо, мовляв? — поглядом.

Вмостившись на низенькому верткому шкiряному ослiнчику, я поновив, хоч-не-хоч впадаючи у жалiсливi й лагiднi iнтонацiї, спроби розраджувати. Iнна височiла поряд, нiяк не реагуючи, — пряма, вiдсторонена, задивлена у невiдомiсть. За кам'яною незрушнiстю обличчя, спотворено­го тривалим стражданням, але все ж прекрасного шляхет­ною витонченiстю рис, вирував, здається, океан горя.

Тiльки рука її, нiби в автономному режимi, недба­ло-точними штрихами взялась викреслювати на листку програмної роздруковки кумедних, розчепiрених, iз посмiшкою вiд вуха до вуха, гномикiв.

Хоч серце, як-не-як треноване спортом, дошкуляє менi нечасто, зараз не лише воно, а й груди, шия, потилиця, плечi стугонiли поштовхами тупого, чавунного болю. Не­мовби затиснутi в лещата, скронi, здавалось, от-от увiмнуться вутлою шкаралупкою.

Посеред лiнiї, наче у сценi з якогось психологiчного фiльму, зi звуком пострiлу хруснув, вiдлетiв далеко убiк, кiнчик твердого грифеля. Рука Iнни, спинившись, упустивши олiвця, приєдналась до неживої закляклостi.

Я теж вмовк, усвiдомлюючи безпораднiсть зусиль. А коротка перерва, загрожуючи скорим поверненням спiвробiтникiв, добiгала кiнця.

Не в силах далi стримуватись, я пiдхопився, взявши за передплiччя, рiшуче пiдвiв Iнну, притяг її до себе. Видихнувши здавлене: "Не треба," — вона рвонулась, бу­ло, але я, втративши залишки розсудливостi, здолав опiр. Несамовито м'яв у обiймах обважнiле, тремтяче тiло. Шепотiв найкращi, на якi здатен, слова. Голубив обережними, скрадливими поцiлунками лоб, щоки, уста, осушував м'якi, пiдпухлi, пiд якими перекочувались величезнi валуни очних яблук, повiки.

Знана завжди велично пiднятою, голова Iнни хилилась зiв'ялою квiткою, уся вона горнулась покiрно, по-дитя­чому слабко...

Наступної зустрiчi я побачив мою товаришку хоча ще блiдою i вимученою, але пожвавiлою, з iскринкою життя в очах. Мовби сонячний промiнь протяв застояну темiнь хмар.

— Усе. Вiдрюмсалась — годi! — мовила твердо, нiби женучи згадку про недавню слабкiсть, даючи зрозумiти: вертатися до неї — зась.

— Дуже вам вдячна, що порятували мене, — казала пе­регодом, уже цiлком оговтавшись. — Так, не вiдмовляй­тесь. Ви з'являлися саме тодi, коли було найне­обхiднiше.

Для мене ж обставини цiєї iсторiї так i лишились прихованими  завiсою таємницi.

Хiба що знову лише натяк.

- Ви садили коли-небудь дерево? — якось, навiть недоречно, поцiкавилась Iнна.

— Чому ж нi? Воно потiм надто розрослось, i його, щоб не затiнювало садженi iншими, потайки зрубали.

— А знаєте, що означає дерево? — знову спитала вона i, у вiдповiдь на непорозумiле замiшання, пiсля мовчанки, пояснила:

— Дерево — це надiя. Того разу зрубали мою надiю.

Ото й усе.

Проходить — не так бучно, як перша (хоча, звiсно, пiдготували концерт, влаштували виставку-продаж книг, преси, символiки), — друга конференцiя Громади. Є привiд спинитись, вирвавшись із суєти, осмислити пройдене...

За повсякденнiстю здавалось: нiщо не клеїться, зусилля iдуть, в основному, намарне, бiльшiсть задумiв так i лишаються нереалiзованими. Тепер же, оглянувшись, впору спантеличено скрикнути: "Оце-то так!"

Хто змiг би пригадати усi, проведенi пiд егiдою Гро­мади культурнi, екологiчнi, полiтичнi, релiгiйнi, благодiйнi — акцiї? Намагання хоча б пе­релiчити їх марнi — рахунок iде на сотнi. Дивно згадати скепсис, що дошкуляв напочатку: "Чи це потрiбно? Чи щось вийде?"

Нацiональна iдея виявилась надiленою колосальною си­лою, коли навiть тут, на незайманщинi, удалинi вiд Батькiвщини, змогла викликати такий потужний, вулкано­подiбний викид енергiї.

 

Стабiльно дiють основнi пiдроздiли Вiльнюського осе­редку. 

Понад два роки регулярно, за всiх умов, виходять в ефiр цiкавi, змiстовнi радiопередачi. Подає надiї жвава, пiдготовлювана студентською молоддю, програма телевiзiйна. Б'є за кiлькiстю чисел рекорди для ана­логiчних видань iнформацiйний вiсник. Раз-по-раз виступає у Литвi та з гастролями в Українi дитячий, що встиг уже стати пiдлiтковим, ансамбль. Концертує, супроводжує заходи Громади неухильно зростаючий хор. Влаштували низку виставок, у тiм числi й за кордоном, українськi в Литвi фотомитцi, художники. Чимало визначних осiб, а серед них керiвники держави, побували на службах у частково вiдреставрованiй церквi.

Як впевнено, хоч i з чудними акцентами, заговорили українською дiти в недiльнiй школi! Набралися скаутсь­кої вправностi тi з них, хто займався у "Пластi". Помiтнi здобутки у володiннi батькiвською мовою й учнiв дорослих; для них не забуто й про вечiрнi уроки литовської.

А, окрiм вiльнюського, дiє ще п'ять осередкiв. Дiзнаємось про їх успiхи й невдачi зi звiтних доповiдей.

Самi того не чекаючи, ми стали прикладом для iнших. Київськi координатори проблем дiаспори в один голос зазначають: при вiдносно малiй чисельностi литовськi українцi мiж землякiв на просторах Союзу — серед перших.

Та хiба в статистичних викладках рiч? Змiнилися долi...

З'явились компанiї нерозлийвода-друзiв, виникли навiть новi сiм'ї. Не раз виручаючи одне одного в хворобi чи у матерiальнiй скрутi, почуваємось захищенiшими. У дiтей нема з пелюшок утовкмачуваного старшим по­колiнням комплексу меншевартостi.

Хiба змогли б ми, не об'єднавшись, так прилучитися, наблизитись до рiдного?

Наскiльки неждано й зворушливо почути у хвилю вiдвертостi вiд людини, чия причетнiсть до українства колись обмежувалась помiткою в анкетi: "Для мене Грома­да стала другим домом, сенсом iснування. Страх подума­ти, як нудно, безбарвно жилося б без неї!".

 

А як своєрiдно, несподiвано розкрився тут, у Литвi, український народ! Скiльки гостей, запрошених i несподiваних, незмiнно повноводим ручаєм проплило через Громаду!

 Персони заслуженi й сановитi — державний урядовець, лауреат-академiк, уславлена артистка — чередува­лись iз вiзитерами дещо дивними: безтурботний гультiпака, що з благеньким рюкзаком валандається свiтами у по­шуках нових вражень; пiдлiток, який, не порозумiвшись з батьками, чкурнув у незалежну Литву шукати "полiтичного притулку"; доморощений, з кiлькома класами освiти, фiлософ.

Основна ж маса — не заторкнутi широкою популярнiстю i чинами, не позначенi й екстравагантними рисами, зате надiленi неспокiйним характером, щирим серцем. Не завжди маючи нагоду лишити пам'ятку матерiальну, щедро й беззасте­режно дiлилися скарбами душi. Могло видатись — усе мет­ке, непосидюче, з найвiддаленiших куточкiв України, взяло за обов'язок навiдати розбурхану Литву, показа­ти себе землякам.

Оглянувши цей спонтанний парад, неможливо не врази­тись: яким багатющим, талановитим, життєздатним вия­вився наш народ! Скiльки у ньому, нищеному-перенищено­му, позбавленому нормальних умов розвитку, вбереглось незлобивостi, подвижництва, гумору! Тi, хто дотримувався принципу "моя хата скраю" або й га­небно противився волi, в поле нашого зору не потрапляли. Явленi ж склали вибiрку воiстину пре­красну. Нiколи, думаю, не узнати б своїх краян такими, лишаючись в Українi.

Мав рацiю Томас Вулф: аби вiдкрити Америку, треба її покинути.

 

Конференцiя приймає радикально оновленi Статут i Програму: адже, розпочавши в умовах, коли страшно було й заїкнутися про незалежнiсть, зараз маємо самостiйнi Литву й Україну. Вiдрадно усвiдомлювати, що до цього докладена, хай крихiтна, частка i наших зусиль. Плани Громади тепер спрямованi на входження до спiвтова­риства українських органiзацiй в захiдньому свiтi.

 

Серед iншого, пiдмiчено: тi десятки ентузiастiв, що самовiддано, жeртовно, свiдомо вкорочуючи собi вiку, тягнуть основну роботу, виснаженi до краю. А дерзновенна мрiя — охопити впливом переважну масу одноплемiнникiв у Литвi — лишилася, вочевидь назавше, недосяжною.

Мене знову обирають головою Вiльнюського осередку. Скоряюсь наполяганням товариства без ба­жання, скорiш iз почуття обов'язку — претендентiв на цю нервову, перенапружену працю, як i ранiш, не густо. Нi на мить не впадаю в iлюзiї щодо своїх здiбностей: керiвництво б мало бути принципово iншим. 

Отакий у нас рух — дилетантiв. Творять його тi, хто є пiд рукою.

 

З нетерпiнням чекаємо референдуму щодо статусу Ук­раїни. 

Найнепосидючiшi активiсти Громади знаходять мож­ливiсть надовго вiдлучатися до рiдних мiсць, роз'яснювати ситуацiю, пособляти з органiзацiєю роботи. Мiсяць трудиться у київському штабi референдуму невтомна сек­ретар Громади.

На перше грудня тi, хто має українську прописку, — наприк­лад, студенти вiльнюських вузiв, спецiально виїжджають про­голосувати.

Результат — дев'яносто з лишком вiдсоткiв за наза­лежнiсть — укотре за останнi роки перевершує найсмiливiшi сподiвання. Вiдзначаємо безмежно радiсну звiстку урочистим зiбранням за святковими столами — тим бiльше, що вона спiвпала з третьою рiчницею реєстрацiї товариства.

Але вино, бокали з яким, проголошуючи тост за ново­утворену державу, пiднiмаємо, мiстить i присмак гiрко­ти. Ситуацiя доволi парадоксальна. Усвiдомивши свою спорiдненiсть з Батькiвщиною, приклавши немало зусиль для її визволення, ми, досягши омрiяного, тут же виявляємось вiдрiзаними вiд неї кордонами, стаємо одним iз незлiченних, розкиданих свiтами, острiвцiв дiаспорного архiпелагу.

Незалежнiсть України стає для нас i незалежнiстю... вiд України.

 

    Полiтичнi пристрастi вляглися. Основна увага як Литовської держави в цiлому, так i

окремих її мешканцiв, переключається на економiку.

Проблема матерiальних засобiв давно тяжiє i над Гро­мадою. Скромнi фiнансовi ресурси: членськi внески, по­жертвування, збори вiд концертiв, допомога з України i вiд Департаменту нацiональних меншин тануть, наче тон­кий, ледь намерзлий, лiд, безжально пожираються iнфляцiєю. Думка, що пора б заробляти i самостiйно, визрiла давно — не завжди-бо жити iдеалами, покладатися на когось: в нових умовах кожному вистачає турбот власних.

Досi до слiв "бiзнес", "комерцiя" й тому подiбних я ставився ледь не як до лайливих. Що вдiєш — реальнiсть змушує переорiєнтовуватись.

Вдаюсь до пiдручникiв з ринкової економiки — для по­чатку тоненьких, з м'якими палiтурками. Опановую новi поняття: "клiринг", "холдинг", "лiзинг". Вивчаю прий­нятi Парламентом доступнi й привабливi, регламентуючi рiзноманiтнi форми пiдприємництва, закони. Розмовляю з тими, хто, завчасу зайнявшись приватним бiзнесом, нако­пичив досвiд. Бачу, що сфера ця, поєднуючи темне та свiтле, така ж складна й бага­топланова, як iншi.

Розкопуючи iсторiю кооперативного руху на дора­дянськiй Українi, становлення емiграцiї на Заходi, зна­ходжу дивовижнi приклади поєднання матерiальних успiхiв з жертовнiстю. Пробую донести свої роздуми до свiдомостi знайомих вiльнюських українцiв, перш за все членiв Гро­мади.

Пiсля багатьох вагань, обговорень, прискiпливо пе­ребравши кандидатiв, cтворюємо-таки економiчну структуру — закрите акцiонерне товариство. Установчi збори трьох з лишком десяткiв акцiонерiв постановляють дбати не тiльки про особистий добробут, а й пiдтримувати куль­турнi програми Громади, користуватися в дiяльностi лише етичними засобами.

Натхненнi високою метою, пускаємось у плавання.

Iз Мiнiстерства Зовнiшнiх справ Литви менi як представниковi українцiв пропонують увiйти до складу делегацiї, що урядовим лiтаком вiдбуває до Києва на це­ремонiю встановлення дипломатичних стосункiв.

Пропозицiя з розряду знадливих: нагода контакту зi значними урядовцями, зустрiч з новообраним українським Президентом. Було б про що розповiсти, наприклад, ймо­вiрним онукам.

За останнi роки, волею обставин, довелось, як в офiцiйнiй, так i неформальнiй обстановцi зiткнутися з певним числом персон сановитих, у тiм числi i з кiлько­ма найвищими посадовими особами в своїх республiках. Здобув переконання, що, аби спати спокiйнiш, краще тих, хто робить велику полiтику, споглядати лишень по теле­вiзору (хоча, звiсно, як не втручаєшся до чогось, — не берись i судити). Смаку влади, потягу до "вищих" сфер, — видно, у принципових проявах особистостi змiнитися важко, — так i не набрався. Там, де починається регла­ментований протоколом церемонiал, мене охоплює нудьга.

Без вагань передаю почесну мiсiю людинi, котрiй таке бiльш до вподоби.

 

Якось, у холодному присмерку, ми з Iнною стрiнулись у мiстi.

Я мав клапоть часу перед вечiрньою змiною, де вимагалось компенсувати вiдданi громадським справам робочi години, Iнна ж не заперечувала, аби трiшки провести її.

У темрявi знявся студений вiтер, в лице сiкло дрiбним гострим снiгом. Обпiкаючi пориви раз-у-раз руй­нували схожу на лiсовий дзвiночок (у прибалтiв навiть узимку прийнято ходити з непокритими головами) зачiску моєї супутницi. У впертому, примруженому, — коли, дола­ючи стихiю, нахилялась уперед, — її профiлi менi вбача­лося щось чайчине.

Досi у наших розмовах не зринала тема житла Iнни — вона її уникала, я ж не нав'язувався iз допитуваннями. Зараз незчувся, як, проїхавши кiлька зупинок тролей­бусом, ми вийшли бiля — о Боже! — однаковiсiньких, особливо спрощеного планування, впритул вишикуваних коробок.

— Ну що? Коли вже дiсталися сюди у таку негоду, заходьте на чашечку кави, - запросила Iнна, iронiчним поглядом оцiнивши моє здивування тим, що направляється до пiд'їзду крайньої коробки. 

Що далi, оминувши вахтера, ми просувались, тим бiль­ше знайомого виринало довкiл.

Пощербленi сходи й облупленi стiни по дорозi на третiй поверх. Довжелезний, тьмяний, з тарганячими вiдмiтинами, коридор. Пахощi, незмiннi для всiх спiль­них кухонь. Мiкроскопiчний, загромаджений речами, пе­редпокiйчик, з якого розходяться дверi у санвузол i двi кiмнати. Сама, нарештi, кiмната.

Той же десяток квадратних метрiв!

Цiкаво — як не дошкуляє щоденно тiснява власного помешкання, потрапивши в iнше, таке самiсiньке, найперш пропiкає думка: "Невже тут можливо жити?" Якимсь дивом, зневажа­ючи закони трьовимiрностi, тулились у крихiтному об'ємi шафа для одягу, стiл, книжковi та iншi полицi, шафчина з посудом, по двоє лiжок, стiльцiв i тумбочок, холодильник, телевiзор, радiоприймач i ще багато, бага­то чого.

Дiвочi руки примудрилися надати клiтцi ще й певного затишку. Ластiв'ячими гнiздами поприлiплювались тут i там букетики сухих квiтiв, витинанки, аплiкацiї, i — звiсно, робота Iнни — малюнки: небувалi, вiддалено нагадуючi тропiчних хижакiв звiрi, неземнi, фантастичнi пейзажi.

Усе в кiмнатi розташовувалось, на мiй погляд, в iде­альнiм порядку, Iнна ж вибачилась за уявне безладдя. Славнозвiсний хист литовок до створення домашнього затишку!

Повiсивши куртку на дверях, я ступив пiвтора кроку до Iнниного, пiд вiкном, лiжка-диванчика, i, поки вона, звинно i гнучко рухаючись, ставила електричний чайник, з шумом молола кавовi зернятка, розглядав неви­багливу обстановку.

Майже одразу повернулась i сусiдка по кiмнатi — не­показна, з втомленим обличчям. Нерадо вiдзначивши, що життєвий простiр заповнено, вийшла на кухню готувати вечерю, час вiд часу вертаючись за тою чи iншою дрiбничкою.

Кваплячись на роботу, я попрохав Iнну, якщо є, пока­зати альбом з фотографiями. Це виявилося справою не з легких: довелось вiдсунути лiжко, пiд яким вiн, разом з iншими речами, був запакований у ве­ликому целофановому мiшку.

Розклавши альбом на колiнах, ми сидiли впритул, дотикаючись плечи­ма. Вiдступило геть задушливе оточення, безнадiйно холонула забута на розкладному столику кава. 

Скiльки не доводилось перегортати фотоальбомiв, антологiй творiв мистецтва, подiбне  отрясiння звiдав уперше.  З перших сторiнок старовинного, громiздкого, давно, либонь, пiсля переходу на слайди, забутого альбома, iз перших чорно-бiлих, ама­торських, з iржавими таловинами, знiмкiв дивилося на мене Чудо.

 

Уночi, коли блаженно, немов колихаючись на хвилях чарiвної музики, лежав, неторкнутий сном, цi кадри ще i ще раз пропливали в моїй уявi.

... Пiд щедро розквiтлою яблунею, зовсiм на себе пiзнiшу не схожа, свiтловолоса, в короткому простенько­му платтячку, дiвчинка з допитливим поглядом величезних ясних очей.

... Серед нашорошених, нiби горобцi пiсля бiйки, вишикуваних пiд портретом лисого бороданя, сiльських першокласникiв ледь пригнулась в останньому ряду, нiяковiючи високого зросту, миловида, вже чимось особ­лива, школярка. Ця грайлива сором'язливiсть, уникання, начебто, об'єктива, залишалися в нiй i надалi, перетво­рюючи мiж будь-якого оточення у центр композицiї.

... На сценi в дитячому ("їжачка грала") спектаклi: гострий, у профiль, носик, бешкетна, готова пирскнути смiхом, мордочка, розкута фiгура — задатки майбутньої грацiї.

... Вдвох iз сестрою — тi ж риси, лише пiкреслюючi протилежнiсть. Старша: повновида, кряжиста, нижча зростом, з суворо-наставницьким поглядом — iз тих, що обома ногами на землi; молодша — наче в iншому вимiрi: своєвiльна, замрiяна, в поривi до недосяжного.

... Викручено, акробатично зависнувши у розгалужен­нях крислатого (того, улюбленого) дерева, нiжно обхо­пивши товсту гiлляку, дикувато споглядає з височини довговолоса лаума-мавка.

... Раптовий стрибок у дорослiсть: запаморочлива, розквiтла всiма пелюстками красуня, упевнена й iронiчна, зi скромно-трiумфальною усмiшкою юної Джоконди.

... Провiнцiйний фотосалон: поблажливо розслаблена у масивному рiзьбленому крiслi. Поряд гордо й кумедно виструнчився худорлявий, серйозний, з ледь припушеною чорним губою, юнак — вочевидь, перше кохання (декотрi сторiнки цього перiоду були перегорнутi Iнною стулени­ми, без показу, або ж знiмки миттєвим, баскетбольним рухом кистi, прикритi).

... На старшокласних i студентських, молодших курсiв, забавах, серед по-своєму принадних, надiлених чималими достоїнствами, подруг. Нi грана вини їх у то­му, що поряд iз нею, з її винахiдливими, неповторними позами, щораз перетворювались у безживнi, здатнi лиш вiдтiнювати, декорацiї.

Але особливо розкриленою, природньою, випромiнюючою щастя, ставала дiвчинка, потiм юна дiвчина, серед при­тишених рiдних пейзажiв, пiд своїм сонцем, небом, вiтром, де, здається, готова обняти все, й усе готове обняти її...

Зненацька, музику перебивав жахний, до морозу поза шкiрою, скрегiт, — коли пригадував нинiшнi її умови.

А хiба могло, зрештою, бути iнакше? Минулий устрiй не був щедрим до тих, хто не здатен iти по головах, ви­хоплюватись попереду iнших; не скупитиметься на випробу— вання, мабуть, i теперiшнiй. Що чекає таких от, як вона, що їх лише в радiусi десятка кiлометрiв тисячi й тисячi по чужих кутках, найманих квартирах, гуртожитках?

 

Подальшi подiї рвонули галопом.

Новий рiк i Рiздво Громада вiдзначає численними святковими зiбраннями, застiллями, домашнiми й виїзними концертами.

Услiд них — Конгрес українцiв колишнього вже Союзу. Для виступу поряд iз найтитулованiшими митцями в зак­лючному концертi їде до Києва (на таке зважилась лише наша делегацiя) i вiльнюський дитячий ансамбль.

 

Сам Конгрес пишний та велемовний. З одного боку — небачений злiт нацiональних сил, блиск полiтичної дум­ки, живий бiль, розгубленiсть людей, якi наче опинились на крижинах, що розпливаються врiзнобiч. З iншого — iдеальне живильне середовище для того, що роздратований молодий журналiст нарiк нацдебiлiзмом: пародiя на па­родiю у надривному, показному, на холостих обертах, ви­голошеннi патрiотичних гасел, яке для цiлого прошарку дiячiв встигло перетворитися на професiю.

Пiсля повернення — безперервнi репетицiї, зустрiчi, запис хору для литовського телебачення, дерзновенний задум — утворити з iнтелектуальних сил Литви Асоцiацiю українiстiв, а тут iще, на тлi пiдготовки до Шев­ченкiвських свят, нервовий, розкольницький третiй з'їзд Руху.

Я вже не ловлю кожне слово, як на Установчому, чи слiдкую з цiкавiстю, як на другому, а ледь дослухаюся краєчком вуха.

Оскiльки полiтичної влади — можливостi практичного втiлення iдей — не завойовано, вiдбувається самоїдство, зведення рахункiв, повтор пройденого. Змалiлий у серiї невдач Рух розгубив i енергiю, i привабливiсть новизни. Радикали, що так нахраписто ввiрвалися свого часу до нього, врештi-решт, як зозуленя з гнiзда, повикидали скiльки-небудь помiтних помiркованих.

— Основне наше достоїнство, — чую нового, за плечима якого чвертьстолiтнiй стаж нерiвної боротьби, героїчний перехiд крiзь пекло, лiдера, — у тому, що були завжди принциповими!

    Згадалися, слова героїнi з твору давнього захiдноукраїнського письменника: "Нашi хлопцi, як не стараються, бiдачиська, не доб'ються в полiтицi нiчого. Надто вони чеснi".

Колишнi ж комунiстичнi вождi, що, варiюючи й пере­хоплюючи гасла, не вдавались до експериментiв єднання полiтики з принциповiстю, чуються знову упевнено. Зберег-

ли i пости, i можливiсть вiшати всiх собак на обведених довкола пальця суперникiв.

Чи скоро народ знов рушить за скомпрометованими не­вдалим поривом iдеалами?

Потiм Шевченкiвськi свята — урочистi засiдання, гостi, виступи.

Пiд час виїздного концерту хору в одному з невеликих мiст Литви, де не розбещенi надмiром видовищ глядачi зазвичай приймають гастролерiв "на ура", стикаємось iз курйозом. Зал ледь не порожнiй, мiстечко, — як колись Вiльнюс у днi Установчого з'їзду "Саюдiса", — наче ви­мерло. Що ж трапилось?

Виявляється, саме цiєї години iнтернацiональне провiнцiйне населення змусила забути про все на свiтi сто якась там серiя костюмованих страждань у першiй на посттоталiтарному екранi латиноамериканськiй мильнiй оперi.

 

I ось, нарештi, з завмираючим серцем чекав я Iнну в фойє iнститутського корпусу. Чекав, пересичений враженнями, думками, почуттями аби подiлитися, почерпнути, насолодитись...

Припiзнено вона виникла — як завжди, велична й чарiвна, в новому вишуканому одязi. Вкорочене, пiдвите досередини, волосся надавало обличчю задумливо-нiжної, майже дитинної, м'якостi. Неквапно ступаючи зi сходинки на сходинку, ще iздалеку слала вiтальну, стримано-приязну усмiшку.

Але одразу, з першої ж митi, усвiдомив — цим разом до знайомого образу вкралося щось чуже, зловiсно пронизуючи тривогою нестямну радiсть побачення.

Тiльки коли, наблизившись, з трiумфальним усмiхом простягла для вiтання довгу, гнучку правицю, зрозумiв, у чiм рiч: на безiменному пальцi вороже зблиску­вала металевою новизною обручка.

-                        Iнно! Ви замужем? — тiльки й спромiгся я, наче прибитий громом, видихнути.

    -  Ми надто довго не бачились, — чiтко, докiрливо, по тривалiй паузi, вiдказала вона. А пильно глянув­ши в вiчi, скрикнула вiдчайдушно, майже розпачливо:

-                        Усе залишатиметься, як i було!

Ледь ступаючи неслухняними, дерев'янiючими ногами провiв я Iнну до  нашої заповiтної лавчини. Вона, як i ранiш, встигнувши припасти добрячим шаром пилу, чаїлася в закуточку.

А крiзь морок, розпливаючись, бовванiли примарами широколапi, ще помогутнiлi, пальми та фiкуси. Безтурботнi вихiдцi з далекого, вiчнозеленого свiту розпирали корiнням масивнi ящики. I у пiднiжжi тих велетiв щось дрiбне, невиразне, пустотливе теж клубочилось, п'ялось угору, салютувало хисткими долоньками листочкiв, блiдо рябiючими квiтоньками...

Отже, кiлька тижнiв тому, потаємно, без розголошен­ня, згiдно зi своїм характером ("не терплю обговорень, порад, нетверезих застiль"), розписалась з товаришем турпоходiв, що зринав iнодi на слайдах мiж юнакiв у штормовках довкiл палахкотливого вогнища, i якого бачив раз чи то двiчi в її оточеннi. Мiцний, середнього зросту, з округлою борiдкою i в окулярах, литовець. Рацiоналiст-фiзик, пiсля зустрiчi з Нею вражено вiдкрив у собi хист вiршотворця.

— Ми готувались до цього давно. А знайомi, подруги, довiдуючись, божеволiють з несподiванки.

Я вiтав, розпитував, бажав щастя, начебто навiть всмiхався, а в грудях кожної митi росла, ширилась веле­тенська болiсна пустка. Футбольний, накачуваний до безмежних розмiрiв м'яч, що от-от лусне по швах, роз­летиться на шмаття...

 

Уже пiд вечiр не бариться нагодитись представницька делегацiя з Києва. Депутати, письменники, журналiсти, серед них знайомi. Сповняючи обов'язок, стрiчаю в аеро­порту. Мало кого помiчаючи, вiтаю, супроводжую, вiдби­ваюсь вiд каменепаду дотошних запитань. Не чуючи власного голосу, наговорюю iнтерв'ю одразу кiльком дик­тофонам.  

Намiченого часу сходиться Громада, речники литовсь­ких iнстанцiй. Я — посередник мiж виступаючими й залом — виголошую вступне слово. Пробиваючись крiзь оплески, гостi розказують про паростки позитивних зрушень, що, хоч i з величезними труднощами, таки прокльовуються в Українi. Називають цифри переведених на українську садочкiв, шкiл, курсiв у вузах. Учасники Громади дiляться своїм.

Навiщо все це? Який вiдношення має до мене? Нiчого на свiтi не iснує зараз, окрiм безповоротної, в глибинi душi очiку­ваної, але такої болiсної втрати.

Сивочубий, iще бравий поет плете несосвiтеннi побре­хеньки, вiртуозно декламує свого вiрша. Цю гумористичну мiнiатюру я читав колись на дитячому вечорi. Поет — на вiддалi простягнутої руки — для мене не ближчий того прадавнього, забутого вечора.

Обстановка неухильно пожвавлюється. Сиплються при­повiдки, жарти, потiшнi билицi. Київськi гостi, позбуваючись залишкiв офiцiйностi, готовi брататися з вiль­нюсцями. Намагаючись не випадати з загального настрою, вiдiграю роль у абсурдному, божевiльному спектаклi.

Опiсля, наче крiзь сон, чую вiд друзiв, що навдивовижу бадьоро й весело провiв зiбрання. Наскiльки оман­ливi свiдчення зовнiшностi!

 

Не встигаємо вiдпровадити гамiрну навалу — похорон. Померла мати давньої, вiдданої учасницi Громади. Ще одна могила iз прiзвищем, закiнченим на "-ко", до­дасться до безлiчi розкиданих на цвинтарях свiту. 

Щось порушилось i у природi. В березневому небi щосили гарикає грiм, важкеннi градовi крижини скажено торохтять по лункому даху Палацу траурних церемонiй. Стоячи мiж сотнi похилоголових, зi свiчками в руцi, людей, дослу­хаючись крiзь шум i гуркiт до монотонного, зверненого до вiчностi, мурмотiння священника, розмiрковую: якi спiвмiрнi, одномасштабнi — кiнець життя i загибель ко­хання.

 

Потрiбно втратити, щоб усвiдомити обсяг втрати. Виявилось, на тому, чим так легковажив, що, вважаючи неосновним, вiдставляв на другий, третiй план, усе i трималось. Загадкова, ледь знайома дiвчина була для мене всiм. Тепер усе стало нею.

То дивилася з вiтрини книжкового магазину, де ма­ленька, на обкладинцi читанки, школярочка притискає до грудей букетик польових квiтiв. То зринала у графiцi неперевершеного творця романтичних образiв Красаускаса. Узагальнений, на рекламнiм плакатi, портрет молодої ли­товки — ставної, гордовитої, в рутвяному вiнку i народ­них строях — здавався написаним з натури.

Мiльйон разiв щасливою блискавицею вражали вихопле­нi iз вуличної метушнi її прикмети — особливо схожа на лiсовий дзвiночок зачiска, — щоби за мить притиснути стопудовою брилою розчарування.

 

Життя наповнилось пустотою.

Днi непотрiбнi, тягучi скочувались один за одним. Сам по собi налагодився вiдлiк їх вiд фатальної звiстки: мiнус перший, мiнус другий, мiнус п'ятий... 

Постала на диво тиха, безвiтряна погода.

Яскраво сяяло сонце. Кришталевими монументами застигли вкритi пухнастим iнеєм дерева. Звiдусiль зблискували слiпучi веселковi iскри – у мене й без того в очах було чорно. Коли часом полiтали рiденькi, невагомi снiжинки, здавалось — падiння най­меншої вчуваю зболiлим серцем, перенапруженими нервами.

А довкiл, то ненадовго гублячись, то знов виринаючи, невiдступно кружляла мелодiя:

... Я Вашi очi пам'ятаю,

Як музику, як спiв.

Зимовий вечiр. Тиша. Ми.

Я Вам чужий — я знаю.

А хтось кричить — ти рiдну стрiв!

О, панно Iнно, панно Iнно!

I раптом — небо... шепiт гаю...

О нi, то очi Вашi. — Я ридаю.

   Сестра чи Ви? — Любив...

 

На розпачливому вигуцi: "Ти рiдну стрiв!" — спазм перехоплював горло. Не раз доводилось вiдвертатися, щоб нiхто не помiтив раптових слiз, видавати непрошений стогiн за безтурботнє мугикання.

Тiльки пiзно вночi, в надiйних тишi й темрявi, мiг вдосталь дозволити собi зволожити повiки чимось їдким, гарячим.  

 

Свiт померк, очужiв, обезживився.  

 Усi обличчя виявляли той чи iнший дефект, всi фiгури — безформенiсть, голоси — вбогу однозначнiсть. Пiсля Iнниної одухотвореної простоти зiвсебiч пiдступали пре­тензiйнiсть i дисгармонiя. Якщо, розраховуючи вловити хоч вiдгомiн, хоч тiнь того, що так бракувало, загово­рював iз чимось нагадуючими її жiнками, дiвчатами — незабарне вторгнення тону, схожого на скрегiт металевого, по бетону пiдлоги, горщика, закономiрно карало безтямнi марення.  

Коли зробилось надто непереливки, наважився завести мову про свою зацькованiсть, свою тугу — в алегоричнiй, звiсно, формi — iз близьким знайомим, що славився роз­важливiстю й розумом, користувався заслуженим авторитетом. 

Та шанований, бездоганний чоловiк (зразковий, мiж iншим, ciм'янин), перелякано змiрявши чесним ясно-бла­китним поглядом, узявсь викладати такi нестерпнi баналь— ностi, таку iдеально-правильну нiсенiтницю, що не лиша­лося кращого, як чимдуж спрямувати мову на каверзи по­годи та нездарнiсть чергового уряду.

 

Вiльнюс для багатьох не без пiдстав вiдомий насампе­ред його "кнайпами" — стилiзованими пiд старовину, з художнiм смаком оформленими пiдвальчиками. У них завжди можна цивiлiзовано вбити час, потопити в чарчинi ал­коголю будь-якi клопоти. Обстановка там, як правило, приємна й затишна, обслуговування ввiчливе, люб'язне...

Оскiльки цей бiк буття для мене практично не iснує, то й такий вихiд виявився перекритим.

Варто порушитись чомусь одному — летить шкереберть i решта.

Кидаюсь вiд справи до справи, але все валиться з рук. Поринаю в роботу, що її, як на замовлення, бiльше, анiж зазвичай, умисне виснажую себе за комп'ютером.

Механiчно, без колишнього зацiкавлення, вовтужусь у Громадi.

"Упокоївся" — не тiльки через технiчнi труд­нощi: вiдходить пiсенна епоха — хор.

Розпадаються на меншi пiдроздiли i бюро, й науко­во-дослiдний iнститут.

 

Тим часом зробило першi кроки засноване з таким ен­тузiазмом акцiонерне товариство.  

Поява серед українських утворень в Литвi економiчної структури стала помiтною одразу. Кiлька небезуспiшних угод принесли i дивiденди з акцiй, i вiдрахування на спiльнi потреби.

Перед у фiнансовiй пiдтримцi Громади ведуть росiйськомовнi її симпатики. Пригадується курс напочатку: вiдмовляти у членствi тим, хто не володiє укаїнською. Скiльки було загублено через безглузду твердолобiсть! Практика ще раз довела: життя багатше й рiзноманiтнiше вiд будь-яких схем. Земляки, що втратили мову, як, часом, i представники iнших нацiональностей, у працi на українську iдею здатнi виявляти себе не гiрше, нiж тi, у кого присутнiсть формальних ознак — чи не єдине достоїнство.

Але поряд iз певними комерцiйними досягненнями зримiша тенденцiя iнша.

Високi, прекраснi душi — тi, хто безкорисливою пра­цею завоював славу Громадi, хто боротьбою за демократiю наближував  введення  ринку,  - не дуже пристосованi до його, нерiдко хижацьких, умов. Їм лег­ше, анiж вступити у жорстку конкурентну борню, дiлитись останнiм.

А вперед вириваються, фантастично багатiють люди нахрапистi, далекi, здебiльша, вiд культури, не завжди чистi на руку. Вони, не переобтяженi iдеалами, почува­ються в навколишнiй стихiї у рiдному середовищi.

Ще невiдраднiш на Українi. Користуючись поїздками туди, звертаємось з економiчними пропозицiями до знайо­мих, розсилаємо заклики до спiвпрацi. У вiдповiдь, частiш усього — глуха стiна нерозумiння. Де­мократи не цiкавляться матерiальним принципово, а без нього як завгодно високi слова загрожують перетворитись на пустий звук.

Звичайно, через невизначенiсть полiтичну там не до економiки. Але заважає iще щось — питоме, суттєвiше протидiї комунiстiв.

Чи витоки його, серед iншого, не у безстрашному ли­царевi — козаковi Голотi, в якого шапка не абияка, а "травою пiдшита, вiтром пiдбита", або класичному запо­рожцевi, що, демонструючи зневагу до розкошi, навмисне вимазує дьогтем кармазиновi шаровари i розсiває в пилю­ку червiнцi?

— Тяжко буде українцям при капiталiзмi, — в поривi вiдвертостi заявив чоловiк однiєї з учасниць Громади, литовець. — Забагато у вас замрiяностi. 

Мабуть, йому збоку виднiше. У цiлому бiзнес при Гро­мадi йде, як мокре горить. З економiкою в Українi невтiшно. I з пастки цiєї не бачимо виходу.

 

Пiсля ейфоричної перемоги на референдумi й утворення незалежної держави немало хто з розкиданих просторами колишнього Союзу українцiв подумує — чи, поки все утрясається, не повернутись додому, аби прикласти сили й здiбностi (вони чималi: згадалося, зокрема, про надз­вичайно високий рiвень освiти землякiв у Прибалтицi) безпосередньо для блага Батькiвщини? Зрештою, про бажання України прийняти своїх синiв i дочок не раз у вельми сентимен­тальних тонах заявляв як сам Президент, так i його наближенi.

Та коли дехто з тими чи iншими, зв'язаними з можли­вим переїздом, питаннями звертається до урядових iнстанцiй, вiдповiдi, що надходять, виявляються настiльки формальними, просякнутими вiдвертим бажанням спекатись, вiдписками, що діють, як холодний душ. Стає зрозумiлим — незалежнiсть України опанована скорiш де­коративно; пiклуватись стратегiчними iнтересами провiдники її не зацiкавленi.

Як не тяжко буває почуватися зайвим на чужинi, знач­но гiркiш вiдчути свою непотрiбнiсть для країни, що її вважаєш за рiдну.

... Ще кiлька раз, за iнерцiєю, — як просувається, певно, зiйшовши з рейок, поїзд, — стрiчались ми з Iнною.

Хоч вона, зопалу, так переконано, так вiдчайдушно скрикнула: "Лишатиметься, як було!" — невблаганний лет часу не бере до уваги слабких людських замiрiв.

Мiнливiсть Iнни оберталась тепер проти ме­не.

Так, вона лишалась уважною, чуйною, може навiть бiльш попередливою. Та надто багато важить для жiнки замiжжя!

Новий статус владно перекроював її. Пильно, подовгу вдивлявся я у знайомi риси, щораз тужно констатуючи — iще чогось невловимого, що складало найбiльшу для мене принаду, уже бракує.

Вчинки не визначалися власною натурою, а диктувались загальними схемами. Прослизали неймовiрнi ранiш фор­мули  середньожитейської  мудростi.  Готовнiсть  до миттєвого вiдгуку затоплювалась  безжальною  непро­никнiстю щастя.

Спрощення, без сумнiву, давалося нелегко: з болем спостерiгав, яких зусиль прикладає, аби вписатись у за­гальнi, самозабутньо зацiкавленi утилiтарним, ряди.

Нестерпне, невiдворотне сповзання це до стандарту переживав трагiчнiше, нiж втрату. Вмирала, здавалось, частка моєї iстоти.

Ким стане вона у новiй iпостасi? Ще однiєю люблячою дружиною, справною домогосподаркою, дбайливою матiр'ю?

А та Iнна, непередбачувана, натхненна й надихаюча, готова скипiти слiзьми вiд кiлькох римованих стрiчок, уже не вернеться. Як не вернеться той шалений, не­можливий час — час мрiй, пiднесення, осягненнь, — що спалахує рiдко, нiби пролiт комети, випадаючи на долю не кожного по­колiння.

Напевне, iснує закон збереження поезiї: щоби виник­нути деiнде, отут вона мусить загинути, розчинитись в ефiрi.

Хоча чи знайдеться в жорсткому новiтньому укладi мiсце для поезiї?

Уперше за кiлька рокiв надходить не вiдзначена вибу­хово-непримиренною конфронтацiєю весна. А оточуюча дiйснiсть — знов стрiмко, без попередження — змiнює барву.

Надмiрна спостережливiсть, аби пересвiдчитись, що час вже не той, зайва. Досить обiйняти поглядом хоч би потiк перехожих.

Невже це тi, хто демонстрував недавно таку безко­рисливу солiдарнiсть, непiдробний ентузiазм? Де свят­ковiсть, азарт, щастя спiльного чину? Тепер на обличчях — заклопотанiсть буденним, поглинутiсть особистим.

Не здiймаються уже, в одвiт на найменшi полiтичнi потрясiння, цунамi мiтингiв. Вицвiли, шаром пилюги при­пали стенди "Саюдiса". Лають останнiми словами одне од­ного й Голову Верховної Ради депутати — колишнi сорат­ники, свiтанкова надiя Литви.

Лишень з розтиражованих фотографiй зорiють чистi, непiдвладнi ерозiї, погляди полеглих. Вони єдинi, хто лишився неторкнутим, — символом i свiдченням недавнього звитяжного часу.

Що ж — жоден спалах не годен тривати довго.

Не друкується вже у Литвi демократична преса, не тягнуться сюди косяками запозичати передовi iдеї полiтичнi лiдери.

Не подивовують Вiльнюс гамiрнi набiги веселих, буй­них ватаг Товариства Лева.

Запальнi його хлопцi розсипались по партiях, угрупо­ваннях, вузьких прикладних справах, стали перспективни­ми, в рiзних галузях, дiячами. Немало вибилось у владу, в депутати. Змiнивши светри й футболки на строгi костюми, схильнi розглядати колишнє "левенятство", як дитячу, хоч i захоплюючу, забаву. Недавнi побратими по бо­ротьбi, контакт iз якими встановлювався з пiвслова, при зустрiчi довго тиснуть руку, але вiдводять очi, насилу надибують спiльнi теми.

Щезли, облаштували долю прекраснi, окриленi дiвчата. Декотрi опинились аж у далеких свiтах, за океаном.

А замiни не видно. У пiдростаючого юнацтва вже свої, відміннi iнтереси.

Унаслiдок радикальних, до яких вдалась демократична влада, заходiв, бастiони комунiзму в Литвi кришаться по всьому фронту, нещадно й безповоротно. Вiдставнi при­хильники збанкрутiлого "Єдiнства", оговтавшись вiд роз­губленостi, перемкнули енергiю на нашiптування:

— Що чинять цi навiженi! Рвуть зв'язки iз Росiєю! Руйнують союзнi пiдприємства, розганяють колгоспи, рад­госпи! Розбазарюють кошти на митницi, кiнну полiцiю! Вiддають у приватнi руки магазини — скоро хлiба не ку­пиш! Ну, от-от дохазяйнуються, халамидники! Ще кiлька днiв, щонайбiльш тиждень — i крах, крах!

Та днi спливають за днями, тижнi за тижнями, а кра­ху не помiтно. Без сумнiву, дуже немало що робиться невдало, смiшно, руй­нацiя переходить розумнi межi, виробництво — нерента­бельне, радянське — катастрофiчно скорочується. Непри­мiтна колись, розширена й реорганiзована, бiржа працi стає далеко не найбезлюднiшим мiсцем Вiльнюса.

Але довкiл непомильно — не тiльки в духовнiй, де го­ризонти розчахнулись небувало, сферi — помiтне зарод­ження чогось принципово нового, добротного й життєздат­ного.

Iз кожним днем бiльше пролiтає вулицями модерних ав­то. Повсюдно йде приватизацiя. Поряд з розвалом союзних гiгантiв виникають новi, часто сумiснi литовсь­ко-iталiйськi, нiмецькi, шведськi й тому подiбне, пiдприємства. Забувається, донедавна ледь не всеохоплю­юча, система продуктових талонiв. Повертається колишнiм власникам земля, колективне майно, — хоч до реформ на селi iнтелектуали-демократи готовi, начебто, наймен­ше.

Укотре проявляється талант литовцiв до створення iмiджу: кожна фiрма, ледь зiп'явшись на ноги, як лялеч­ку, оформляє, обставляє найсучаснiшою оргтехнiкою свiй офiс.

Крекче, стогне вiд напруги, вигрiбаючись iз то­талiтаризму, Литва. Але хiба можна порiвняти з цим хаос український?

 

Недовго — пiсля стрибкоподiбного, викликаного почат­ком реформ, спаду в Литвi — становище на Українi виглядало привабливiшим. Та iз злоякiсної "стабiльностi" не забарилось неухильне, без жодних реформ, сповзання. Багатюща, з хваленими ресурсами, республiка потопає дiрявою баржею. Найважливiший, з'ясувалось, ресурс — у людських, а не земних, надрах.

Начебто абстракцiя, нацiональна свiдомiсть виступила цiлком матерiальною, здатною творити чудеса, силою. Ли­товцi, взявши долю в свої руки, наполегливо, без зайвих слiв — як колись виборювали — беруться облаштовувати державу. Розумiють, що вона — запорука кожного iндивiдуального добробуту.

На Українi ж, змiнивши фасад, схоже, далi надiються на когось. Звiсно, здобута незалежнiсть незмiрно перек­риває затрати й недолiки. Та, потрапивши до рук учо­рашнiх стагнаторiв, в конкретних реалiях вона навряд чи виправдала чиїсь сподiвання.

Якщо ранiш на Батькiвщину тягло нездоланно, то тепер необхiднiсть поїздки туди сприймається покаранням. Там знову апатiя, понурi, зневiренi або злодiйкувато-хитрi обличчя, щораз нижчi, майже жебрацькi — зате нiби при вiдсутностi безробiття — зарплати. Пiсля наповнених пе­реважно захiдною продукцiєю магазинiв литовських, в ук­раїнських, де надалi красуються витвори соцiалiзму, усе здається вицвiлим, заплiснявiлим.

Приватна iнiцiатива надiйно скута вiджилими, поправ­ки до яких лише побiльшують загальне безладдя, закона­ми. Немало хорошого, свiтлого, що пробивається, заглушують бур'яни розрухи й злочинностi.

Власне, аби зрозумiти, що в Українi негаразди, можна й не залишати Вiльнюса.

— Там усе просто! — похваляються новоявленi ли­товськi "бiзнесмени". — Приїжджаєш, скажiмо, в колгосп. Даєш хабаря головi, ще кiльком бюрократам — i забирай за безцiнь, що хочеш.

Українська сировина тече в Литву i через Литву еше­лонами. А це ж не єдиний, яким iде спустошення, напря­мок!

 

Щодня кiлька вуличок од вокзалу до найближчого ринку вщерть заповнюють велетенськi лантухи, бiля яких стоять i сидять торговцi з України й такої ж нереформо­ваної Бiлорусi. Тут побачиш усе, що не доходить там до прилавкiв. Вивозять, розорюючи свої безкордоннi держа­ви, дотовану продукцiю.

Громадяни Литви, лаючи на всi заставки власне керiвництво, почуваються королями перед цими гостями з країв "соцiальної справедливостi". Заздрiснi ж їх пог­ляди спрямованi в одну з економiчно благополучнiших країн — Естонiю.

Ото уже естонцi!

З карколомною смiливiстю кинувшись у радикальнi рин­ковi реформи, випередили колишнiх спiвкамерникiв по СССР i — знову втерли їм носа.

 

У зв'язку iз замiжжям, з гуртожитку Iнну, зрозумiло, виселили. Молоде подружжя зняло помешкання у вiддалено­му вiд центру, де нижча квартплата, районi мiста.

— Якщо попросять i звiдтам, — з гiркою усмiшкою по­жартувала якось Iнна, — наступним житлом може стати на­мет.

Невдовзi, пiдлаштовуючись до ситуацiї, вона змiнила на бiльш оплачуване i мiсце працi. Умовившись про останню зустрiч, нових координат я, на її прохання, до­питуватись не став.

 

Пiсля запеклого, тривалого опору холоди, нарештi, вiдлягли. 

За кiлька днiв од снiгу не лишилося й слiду. Стрiмко понесла уламки криги каламутна, розбурхана Нерiс. Вмить оживши, усе в природi рвонуло надолужувати згаяне.

Вибухло розсипами бруньок гiлля дерев. В розiгрiтому повiтрi затрiпотiли невiдомо звiдки явленi метелики, дзвiнко вiдпрацьовувала невпевненi ще польоти комашня. У потаємних мiсцях не забарились розтулити блакитнi очка крихiтнi "жiбутє".

 

Був ясний, пiзнiй суботнiй ранок. Чисто виметена, поблискуюча дзеркальними вiтринами стара частина мiста заповнювалась елегантним, метушливим людом. 

Iнна пiдбiгла, лунко цокочучи каблучками легкого взут­тя, у туго пiдперезаному, пiдкреслюючому тонку талiю, пружно виступаючi груди, весняному плащi. Перебувала в радiсно збудженому, — може, через погоду, а, може, й тому, що не часто випадало отак безцiльно, розривково пройтись, — настрої. Ступаючи легко й вiльно, з насолодою вдихала свiже, п'янке повiтря, усмiхнено мружилась на сонце, пiдставляла обличчя на поклик летючого вiтерця. Встигала мимохiть помiтити щойно виниклi в образi мiста перемiни: новi магазини, за­повненi блискiтками iмпортних дрiбничок кiоски, афiшi, вивiски над офiсами. Думки її, очевидно, часто ширяли у невiдомiй далечинi.

Мене ж не обходили нi нововведення, нi пiстрявий закордонний мотлох, нi протяжнi, вивчаюче-заздрiснi погляди стрiчних чо­ловiкiв. Невiдривно, як прикутий, вдивлявся у профiль супутницi, намагаючись не пропустити жодного виразу чистого, невимовно прекрасного наостанок, облич­чя, вкарбувати у пам'ять тi, з якими зрiсся начебто не­розривно, риси. Безмежно дорогим здавалося все у нiй — аж до вiдмiтин вербового, що натрусився на плащ, пилку. Не йнялось вiри, що от-от маю втратити її назав­ше.

Яким незмiрним, недосяжним щастям видаватиметься, мабуть, скоро ця звичайнiсiнька можливiсть iти поряд, споглядати, чути звертання до себе...

Дорогою заглянули на художню виставку. Демонстру­вався несусвiтенний, покликаний епатувати, авангард мо­лодих литовських митцiв. Iнна почувалася тут, як риба у водi, легко орiєнтувалась серед iмен i стилiв, декотрих авторiв знала й особисто. Менi ж лишалося вдовольнятись її коментарями та поверховими, найзагальнiшими асоцiацiями.

Розмова не клеїлась, буксувала, просувалася уривка­ми. Я не пробував розповiдати зайнятних iсторiйок — во­ни видавались недочасними, та й Iнна навряд чи виявила б колишнiй живий iнтерес. Перекидалися фразами нео­бов'язковими; виручало й рятiвне коло тем, яких ранiше цурались: побутових, полiтичних.

Недавно ще, скiльки б хвилин вiдпущено не було, їх, коротких, не могло вистачити, щоби до краю насититись спiлкуванням. Уперше слiв виявлялося менше, нiж часу.

Колись паузи були органiчною — глибинною, насиченою — частиною бесiди. Тепер, виникаючи, створювали вiдчуття дискомфорту, змушували гарячково метикувати, як виплутатись зi становища. Трiщина вiдчудженостi розросталась у нездоланне, все ширшаюче провалля.

Безцiннi миттєвостi вмирали болiсно, напружено, да­ремно: сказати б треба хтозна-скiльки, а важко видобути хоч дрiбку iз мулького, переповнюючого, вiдповiдну до висоти i трагiзму моменту. Та й що нiкчемнi, нетривкi слова перед безмiром втрати?

 

— Що читаєте зараз, Iнно? — цiкавився я. 

— Так, пусте, книжечку мемуарiв, — не одразу прига­дала. Другий тиждень нiяк не здолаю.   

— А де буваєте у походах? — глянула так, що зрозумiв недоречнiсть питання. — Виходжу подихати в парк бiля дому. 

— I фотоапарат поламався. Не буде бiльше слайдiв... 

— Але не смiйте, — застерiгала, — спiвчувати! Багатьом навкiл значно тяжче. Чоловiк, — вимовляла трепетно, шанобливо, хоча i зазначаючи свою з ним душевну не­спiвмiрнiсть, — покинувши державну працю, заснував з това­ришами фiрму по розробцi литовського комп'ютерного об­ладнання. Працює без вихiдних, та справи йдуть, начеб­то, незгiрш. Я також беру додатковi години, часом при­хоплюю роботу й додому. Доводиться, аби втриматись на плаву, крутитись. Прикро тiльки, що боротьба за вижи­вання поглинає майже все дозвiлля.

Провокативне — чи не шкодує, бува, за Союзом, соцiалiзмом — питання змусило Iнну на хвильку замисли­тись.

— Напочатку, коли бiгала на мiтинги "Саюдiса", все уявлялось iнакше. Було так натхненно, так пiднесено.  

Хiба тодi переймались майбутнiми проблемами? Зна­ли, що буде нелегко, та не думали, що настiльки.

Ранiш, звiсно, жилося безтурботнiше. Можна було, наприклад, вволю подорожувати, не турбуватися про зарплату, розраховувати на безкоштовне житло.

Але за тим суспiльством, — вона скинула головою, глянула почервонiлими — мабуть, вiд недосипання — очи­ма, — не жалкую. Воно трималося на брехнi й жорсто­костi.

Тепер теж досить всiлякого — та це вже зовсiм iнше. Хiба можна порiвняти нинiшнi труднощi хоча б iз тим, що ще донедавна саджали тiльки за намальований литовський  прапор? Або вiдправляли хлопцiв гинути за тисячi кiлометрiв?

Ну, а з негараздами мусимо впоратись. Видно, нашому поколiнню зумовлено пройти крiзь це. Не розумiю тих убогих, зашорених, що готовi знов голосувати за ко­мунiстiв.

У будцi вiдомої європейської, що досягла уже й Вiль­нюса, фiрми я купив два фiгурних конусики м'якого, аро­матизованого бананами й ананасами, морозива. Звернувши у крихiтний малолюдний скверик, ми присiли на сирувату ще, ледь зачеплену промiнням, лаву.

Сонце здiймалося усе вище. Тонко мерехтiло над висохлим, розiгрiтим асфальтом повiтря. Дзвiнко, рiзно­голосо перегукувалися в кущах птахи.

Та навiщо цi мелодiї, цi щомитi мiцнiшi лимонно-салатовi стрiлочки на клум­бах, це млосне, бентежне тепло?

Морозиво, як останнi хвилини, тануло. Чим ближчала мить розставання, тим сильнiш каменiв, приростав до пiднебiння язик, спазмом стискало горло.

— Залиште, не впадайте у самооману, — спинила Iнна, коли, намагаючись довжелезним, заплутаним, з кар­коломними перiодами, реченням передати ставлення до  неї,  скористався словом "завжди". - Не зарiкайтесь, — нехтувала моїми протестами, - добре ж бо знаєте, що не зношу патетики.

Думаю, це на краще, що втрачаємо нагоду бачитись, — вела по мовчанцi. — Робити щось упiвсили, прикидатися я нездатна. Зрозумiла тепер, — всмiхнулася трiшки винува­то, — що не змогла б продовжувати. Може, це моя особ­ливiсть, а, може, так ми, жiнки, створенi — несила роздвоюватись. Краще обiрвати на високiй нотi — iнакше вийде хiба що пародiя.

А те, що було, склалось чудесно. Я не хотiла б його змiнити — нiколи не переживала нiчого подiбного. Вам був властивий якийсь особливий, — вона добирала вислову, — iмпульс. Я навiть взялася було вести — чого не робила доти — щоденника. Потiм знищила — зрозумiла, це не для мене.

— Iнно! — зненацька прорвалось давно, видно, пiдсвiдомо зрiюче у менi. — Невже предивним, незбагнен­ним, посеред неймовiрного часу, стосункам отак безслiдно, безглуздо судилось пропасти? Канути в небуття, розчинитись, як цим от весняним пахощам?

— Я так само думала про це, — вiдказала вона враже­но. — Нi, вони мусять у щось перелитись, я певна, — додала, окинувши пильним, вимогливим, якого неможливо уникнути, поглядом.

Яку титанiчну силу може мати, мовлене устами надзви­чайної жiнки, слово! Йому нiчого не варт перевернути долю, подвигнути до неможливого!

 

Черговий раз нишком зиркнувши на годинника, Iнна з нiяковiючою, вибачливою усмiшкою устала. 

Я теж пiдвiвся i, взявши за плечi, спинив її. Притяг­нув —  напружену, насторожену — до себе, глянув зблизька у тихi, розширено-суворi, густо синi очi, притиснув чоло до чола.

Як i колись, од звичайного дотику покiрно стулились її повiки, штормовими хвилями у такт поривчатому дихан­ню забуяли груди. Але тепер це дiялось наче деiнде, в безмежнiй далечинi, мене нiяк не стосуючись. Розпука лишень погострiшала.

Коли поцiлував щiльно, дверцятками мушлi, затиснутi губи, тi безмовно, сумирно, як увi снi, посмiхнулись. Бiля кутикiв позначились примхливi, з нерiвними берега­ми, ямочки.

— Джоконда, воiстину Джоконда! — зi стогоном вихопи­лось у мене.

— Не ... пишномов'я, — Iнна заперечливо, роблячи спробу вивiльнитись, крутила головою. Але тендiтнi, зворушливi ямочки пiдняли таку могутню хвилю нiжностi, такий вiдчайдушний, на гранi втрати свiдо­мостi, вибух почувань, якi несила було втамувати. Охо­пивши долонями — вiд чого стало округлим, беззахисним - її обличчя,  спрагло, несамовито, вкривав його любi, рiднi, жаданi риси, а також пахнуче весняним лiсом волосся, довгу лебедину шию шаленими, уривчатими, розпачливими поцiлунками.

Переставши опиратись, вона щiльно, обм'якло, так що, здавалося, вiдчуваю кожну його клiтину, пригорнулась усiм тiлом i завмерла — безживна, фiзично ближча, нiж будь-коли. Лише кiнчики пальцiв навiщось легенько пере­бирали комiрець моєї сорочки.

Провалля на хвильку зiмкнулося, щезло, поступившись цiлковитiй, безжурнiй, не пiдвладнiй часу спорiдне­ностi.

Та вже в наступну мить Iнна рвучко, з силою вiдштовхнулась, глянула хоч затуманеним, але твердим, вiдстороненим поглядом.

— Усе. Прощавайте. Пора! — мовила, вiдступивши з жестом, що виключав можливiсть iти слiдом, i, розвернувшись на каблучках, рушила — чiткою, вивiреною, незалеж­ною ходою.

— Щасти Вам, Iнно! — встиг гукнути я навздогiн їй, танучiй мiж обважнiлих бруньками вiток, надривного ще­бету, запаморочливих пахощiв, з кожним кроком яснiш ус­вiдомлюючи: от i скiнчився iще один — певно, найкращий, найповнiший — вiдтинок життя.

... Перемiни заторкують i Громаду.

Слабне струна живого, безпосереднього зв'язку мiж нами й Батькiвщиною. Рiзнi умови — Литва з усiх сил по­ривається на Захiд, Україна грузне в малозрозумiлому СНГ — спричинюють рiзне свiтосприйняття. Якщо ранiш оп­тимiзм землякiв з "материка" був щирим, непiдробним, грунтувався на передчуттi осяйного майбутнього, то теперiшня веселiсть їх переважно награна: нема доброго гумору особистостi без такого ж самопочуття наро­ду.

Нас цi нечастi гостi сприймають уже не як близьких i зрозумiлих товаришiв, а як iноземцiв, етног­рафiчну цiкавинку.

Орiєнтацiя Громади на Україну поступається бажанню знай­ти достойне мiсце у сучаснiй Литвi. Завдання, варто зазначити, незрiвнянно простiше, анiж в некорiнного населення сусiднiх Латвiї та Естонiї, де виникли склад­нощi з громадянством.

При змiнi масштабу проблем мiняється й тональнiсть зiбрань. Непогано облаштоване примiщення Громади стає затишним куточком, де можна з приємнiстю вiдпочити, по­гортати газети, подивитися телевiзор, випити чаю чи ка­ви з тiстечками. Щезає те, що вимагало творчого пiдхо­ду, швидкої реакцiї: боротьба iдей, частi перепади обставин, небезпека. Плановi зустрiчi поступово стають вечорами спогадiв, вiдгомоном недавнiх бурх­ливих часiв.

Основна робота зосереджується у секцiях, що вiдособ­люються в замкнутi, самодостатнi колективи. Функцiя го­лови щобiльш зводиться до виголошення церемонiальних, гладких i пустопорожнiх, нестерпних, нiби пiдписання вiтальної листiвки, промов.

Але, головне, розумiю: щось надламалось усерединi. Душевний ресурс вичерпався. Усе навкруги дратує, видається гiршим, анiж є.

Не в силах далi працювати з людьми: гублю до них iнтерес. Втрачаю здатнiсть iти назустрiч, вмовляти, пе­реконувати, терпляче, безлiч разiв, пояснювати. Вивiтрюються  делiкатнiсть, теплота, позасловесна довiра. Зриваюся часом навiть на грубощi.

В дисгармонiї зi свiтом, упустивши власнi орiєнтири, як вести за собою iнших? Без ентузiазму, чи iмiтуючи його, обiймати мiсце, що гарантує немало значущого, ут­римувати яке мiг би, при бажаннi, достатньо довго, почуваюсь не вправi.

 

Якось само собою, пiдсвiдомо, насувається рiшення: аби спекатися пекучих, краючих споминiв, покинути Лит­ву.

А чом би, зрештою, й нi? 

... Предки мої з дiда-прадiда жили на Холмщинi — ук­раїнськiй етнiчнiй, якою особливо безжально прокотилось криваве колесо двадцятого сторiччя, територiї.

Коли краї цi стали ареною баталiй першої свiтової, населення було вивезене царською владою аж пiд Москву. Уцiлiлi пiсля революцiї знайшли сили вернутись: хоч у Польщу, але до рiдних домiвок, заново вкорiнитись.

По наступному європейському побоїщi кордон пролiг знову схiднiше. Мирнi хлiбороби ще раз насильницьки ви­риваються з гнiзд — хто у вiддаленi райони Польщi, а хто, як мої, до Союзу. Назад дороги нема: вдосталь сьорбнувши радянських реалiй, напоневiрявшись iз ярликом "переселенець", перебралися хоча б поближче до материз­ни — на Львiвщину.

Тяглими сiльськими вечорами, малим хлоп'яком, всоту­вав я нескiнченнi детальнi оповiдi про райськи прек­раснi мiсця, де "картопля родить о-такенна i сипка-сипка", де на свята влаштовувались кiннi перегони, де стояли власноруч збудованi бiленькi хати, а самi то­пографiчнi назви звучать музикою.

Там зародилися дитячi, найяскравiшi враження матерi, там дiд, граючи в любительському театрi, на все життя вивчив п'єси Шевченка, вiршi й поеми Руданського (чи багато хто тепер знає напам'ять книгу?), звiдти баба винесла своєрiднi мiсцевi пiснi й бездоганну гра­мотнiсть. Слово "вдома" уживали тiльки стосовно тих, де не лишилось, як кажуть, нiчогiсiнько вiд повнокровного українського життя, мiсць. Все iнше сприймали тимчасо­вим, минучим.

То ж чи довго менi примiряти свитку перекотиполя?

Прощай, Литво, — тут вiдбуяли найцiкавiшi, непов­торнi й незабутнi, злинулi, як одна мить, роки! Щемом i пусткою вiє з твого неба.

Прощайте, чепурнi центральнi столичнi квартали, за­харащенi привокзальнi нетрi, калiки бiля Острої брами!

Прощавай, Громадо, з тобою розставатись найважче. Скiльки сил вкладено! Сподiваюсь, незгiрша розвивати­мешся й без мене.

Ось до цього будинку, де ми так i не домоглись ство­рення музею, цим ось подвiр'ям, диботiли дитячi ноги того, хто став символом України, її присудом i долею.

Тут наздогнало його перше кохання, тут спiзнав муки творчостi, тут усвiдомив, що таке втрачена Батькiвщина. Чи спрямував би її так рiшуче, так безумовно, до бо­ротьби за волю без бунтiвного, з його антиiмперським духом, визвольними повстаннями, Вiльна?

Мовчить, не озивається пустий, непримiтний дворик. Пахне, — як, певно, i пiвтора з лишком сторiччя тому, — котами та вугiльною сажею.

"Усьому свiй час й своя пора пiд небесами..."

В перiоди сум'яття i безнадiї погляд сам собою здiймається вгору.

При пануваннi тотальних заборон подарована добрим знайомим старовинна Книга Книг була моїм нерозлучним другом. Захоплювала художньою силою, вказувала мож­ливiсть противаги нав'язуванiй iдеологiї, давала мо­ральну пiдтримку, — поки, як антирадянська, не щезла в утробi недремних органiв.

Але зараз старанно гортав сторiнку за сторiнкою, по­довгу вчитувався у найзнаменитiшi фрагменти i — диву­вався своїй повнiй байдужостi.

Щось незворотне трапилось iз психiкою за останнi ро­ки. Неперевершенi тексти не знаходили очiкуваного вiдгуку, ковзали, не торкаючись почуттiв, лишалися безпорадними перед невiдступнiстю болю. Поряд iз, щонайперш пiдмiчуваними колись, влучними, сповненими глибокого змiсту, образами, бачив i оточуючi їх оче­виднi натяжки, а то й явнi безглуздя. До того ж, сприй­мав викладене не унiверсальною схемою, а як мiфологiзо­логiзовану, любовно збережену iсторiю iншого народу.

"Хiба можна, — думалось, — так беззастережно схиля­тися перед персонажами чужих легенд? Чи нема своєї ми­нувшини, нi з чого витворити святинь власних? Не може бути, щоби настiльки простi речi не були вже опрацьова­нi!"

У громадськiй бiблiотецi, дякуючи демократiї, нако­пичились, виданi, переважно, за океаном, твори сповiдникiв як християнської, так i альтернативних кон­цепцiй. Серед цих, що ранiш проглядав їх неуважно, побiжно, брошурок знайшлись i трактати реформатора язи­чеських вiрувань Київської Русi у вчення про єдиного Дажбога. Те, про що тiльки-но розмiрковував, подавалося тут, при окремих, майже дослiвних, спiвпадiннях, послiдовно, аргументовано, талановито.

У вихiднi розбурхалась непогода. Раз-по-раз налiтала злива, спускалась непроглядна темрява, перiщив град. Вiдставивши справи, я цепенiв, обiклавшись книжками, перериваючи читання хiба для того, щоби осмислити найбiльш вражаючi мiсця.

Заглиблюючись в основи Рiдної Української Нацiональ­ної Вiри — хай недостатньо розробленої, але зрослої з життєдайних древньоруських коренiв, наснаженої знайомим духом, пристосованої до близького довкiлля, а також достатньо модерної по формi, проголошуючої толе­рантнiсть до iнших вiрувань, — фiзично вiдчував її зцiлюючу, заспокiйливу дiю. Начебто виростав, здiймався iз небуття знаний колись, але досконально забутий мате­рик.

Дажбог, що за давнiх давен, насильницьки повалений, поплив Днiпром, тисячу наступних лiт пiддаваний обмовi й приниженню, виявився прийнятнiшим вiд тих уславлених, всесвiтньовiдомих, кого пропонувала Бiблiя.

Коли нарештi випогодилось, весело зблиснуло сонце, я оглядав з висоти дев'ятого поверху всуцiль затоплену водою землю уже iншим, оновленим зором.

Що ж, якби колись вiдчув себе здатним повiрити, — змiг би, мабуть, нiкого не кличучи слiдом, схилитись хiба що до цього.

 

... Iще раз — насупленого прибалтiйського дня на по­чатку лiта — доля дарувала можливiсть бачити Iнну.

Поринувши в глибоку задуму, автоматично минаючи зустрiчнi перешкоди, iшла вона протилежним боком вулицi своєю трiшки сомнамбулiчною ходою. Вразили набута за короткий час схудлiсть, нехарактерно схилена в зажурi голова, блiдiсть обличчя. Та вантаж нелегких, очевидно, проблем, налiгши на плечi, не змiг пригасити неповтор­ну, аристократичну, безпомилково вирiзняючу з людського розмаїття, осанку.

Ковзнувши поглядом перед себе, Iнна завважила тро­лейбус, що от-от намiрявся рушити. Притьмом азартно скинулась, змiряла вiддаль — i стрiмко, грацiозно, ледь торкаючись землi, щасливо й болiсно нагадавши менi щось знайоме, бозна-коли вiдшумiле, помчала.

Крильми порозлiталися поли тоненького плаща, метели­ком затрiпотiла на плечi сумочка.

Ранiш, як затяжним останнiм вискоком злинути на пiднiжку, нiби вчуваючи, що за нею стежать, визивно, розбишацьки стрiпонула головою. Волосся, iзнявшись, за­висло щiльним, темно-золотавим, нереально поволi осiда­ючим нiмбом.

Коротку миттєвiсть напiврозмитий обрис яснiв крiзь спiтнiле скло. Здавалося, можна розгледiти сяйво лука­вої потаємної усмiшки.

Металево брязнули, зiмкнувшись, дверi, тролейбус рвонув, завиваючи, — й усе зникло, розчинилось. Лишився порожнiй навiс, пустельно сiрiюча лава, надщерблена урна...

"Чи стрiну ще десь, коли-небудь, схожу красу?" — ду­мав я про змайнуле видиво, поспiшаючи навздогiн черго­вим, невiдкладним справам змокрiлою — вiд дощу — брукiвкою.

                                           Вiльнюс — Лод, 1992 — 1996 рр.