Інна. Частина перша

      І    Н    Н   А

 

 

                           Ч А С Т И Н А    П Е Р Ш А

 

 

Неквапно обертаючись, вiдпливають удалину одно­манiтно пласкi, наче випрасуванi, естонськi поля. Кво­лий шар озимої зеленi ледь прикриває нужденнiсть їх раптової безснiжної наготи. Сюрреалiстично, горами че­репiв, бiлiють пiрамiди вручну вибраного льодовикового камiння. Як примудряються на цих виснажених грунтах iще й отримувати завиднi для шостої частини свiту врожаї?

Умиротвореними, безживними,  немов поснулими вигляда­ють недiльної днини нечастi, пильно виметенi, педантич­но впорядкованi людськi поселення.

Оманливий супокiй завiконного краєвиду дощенту руй­нують контрастнi, щоразу несподiванi вкрапини. Рiзнове­ликi новiсiнькi прапори лiпляться до стовпiв електропе­редач, розвiваються над адмiнiстративними будiвлями, визирають з-пiд дахiв сiльських хат. У бентежних, нез­вичних, синьо-чорно-бiлих полотнищах цих — виклик, про­тест, порив до Свободи.

Ось пiд нерiвними подмухами весняного вiтру затрiпотiли такi ж чистенькi, з бiлою поперечною сму­гою, бордовi.

Отож, за вiкном уже — Латвiя.

Пропiрнувши негусту сутiнь чергового соснового гай­ка, "Iкарус" плавно розвертається неподалiк моря. На­рештi можна вийти, схопити великий ковток запаморочливо свiжого повiтря, з насолодою вслухатись у тишу.

Вдовольнивши iнтерес до двох непоказних, з сердечка­ми на дверях, будок, туристична група розпорошується. Найлiнивiшi, прогулявшись туди-сюди, швидко вертаються до автобуса, дiстають термоси й бутерброди. Дехто заг­либлюється у голий, завмерлий — розкрились лиш очка перших весняних квiточок "жiбутє" — лiс. Бiльшiсть спускається до моря i, поодинцi чи вкiлькох, розтiкається пустельним пляжем.

 

Море — хай неприхильне, штормове, злютоване на ледь помiтному горизонтi iз завжди готовим на дощ каламутним прибалтiйським небом, зцiлює своєю неосяжнiстю натом­ленi очi, грiзним могутнiм ревом розбурхує застоянi си­ли.

Зволоживши гiркуватою водою долонi й обличчя, вико­навши кiлька розминочних махових вправ, вiдчуваю настiйне бажання пробiгтись — поклик остаточно не вивiтреного стайєрства.

Джинсовий костюм не сковує рухiв. Вогкий збитий пiсок м'яко вминається пiд кросiвками. Туго переповнюючи легенi, густе солонувате повiтря хвилями п'янкої свiжостi розкочується по тiлу, лоскотно бадьорить м'язи.

Як приємно!

 Пейзаж видається уже не настiльки тьмя­ним. Навiть набрякле похнюплене небо мiсцями начебто згодне впустити сонячнi променi.

Непомiтно здолавши пристойний вiдтинок, мушу верта­тись. Хорошого, як завжди, потрошку. Останнi екскурсан­ти вже статечно, неквапом пiдтягаються до автобуса.

На березi затрималось лише двiйко, що теж затiяли бiганину, дiвчат. Як видно одразу, одна з них — бога­тирської статури, з тугим вузлом зачiски на потилицi — лише пiдiгрує, втягнута у розвагу. А от iнша!

Теж висока, але легка й пластична, то ризиковано за­бавляється з прибоєм, якомога далi здоганяючи вмираючу хвилю i з перебiльшеним жахом рятуючись вiд наступної, то невимушено перелiтає через широченький, прозорий лiсовий потiчок, то, не турбуючись пiском, що може потрапити до взуття, заплигує на розсипчатi кучугури.

Ось лукаво пiдманила подругу до води, почастувала, черкнувши долонею, вiялом дрiбних бризок i кинулась навтьоки — розмаявши буйне свiтло-горiхове волосся, захлинаючись переливчатим смiхом неприборканої юностi. Серiєю карколомних вихилясiв вiдiрвалась (що було, да­лебi, не просто) вiд переслiдувачки, переможно здiйсни­ла ще кiлька вiльних, немотивованих вискокiв i, зне­нацька, простягаючи зняту через голову невеличку "Сме­ну", опинилась впритул мене.

— Зробiть нам, будь ласка, слайд! — видихнула лунко, кинувши викличний i водночас помiтно нiяковiючий погляд великих темно-синiх очей. Вiдсахнувшись, примирливо об­няла захекану, гнiвну партнерку, що саме, сторожко пог­лядаючи у мiй бiк, наблизилась.

Прикинувши композицiю — край моря, смужка пляжу, кiлька хирлявих прибережних сосон, — я зафiксував двi фiгурки: одна затвердiла, статична, виструнчена, iнша — примхливо, невимушено вигнута: наче хвиля, що прибилась до скелi.

— Дуже дякую. А тепер — вам! — дiвчина рвучко, так що вiдчув дотик мокрих холодних пальцiв, вихопила фото­апарат. Не чекаючи згоди, припала на колiно й клацнула. Так само рвучко пiдвiвшись, схопила за руку подругу, аби бiгти на посадку.

— Коли ж буде слайд? — жартома кинув я навздогiн.

— А ми ще зустрiнемось, — всерйоз зреагувала незна­йомка i, обернувшись, вже здалечку, вигукнула: — Мене звуть — Iнна!

Нiби забувши про моє iснування, дiвчата вистрибом вiддалялись — водiй уже натискав на клаксон. Ще раз iз жалем озирнувшись на море, назавжди залишуваний, знов спорожнiлий, берег, поспiшив вслiд за ними i я.

У цю минаючу коротку мандрiвку до естонської столицi я подався не задля iсторичних її пам'яток. Уникав зна­йомств, майже не контактував нi з ким iз сформованої у Вiльнюсi за оголошенням, здебiльша литовської групи. Та увiбрала чимало, здається, непересiчних особистостей, мiж ними i вельми звабливих дiвчат, але менi, всуцiль сконцентрованому на своєму, було не до них.

... Квiтневий 1989 року Таллiнн, що не так давно са­моствердився долученням до назви другого "н", зустрiчав, нашорошившись передвиборчими — до Першого з'їзду Народних депутатiв — плакатами, листiвками, крикливою настiнною агiтацiєю. Нервова напруженiсть на­чебто — разом iз всепроникною сiруватою мжичкою — за­висла у повiтрi. Непримиренне протистояння засвiдчувала навiть мiська панорама: самотньо трiпотiв на голчастому шпилi Довгого Германна триколiрний прапор, оточений незлiченними, над заводськими околицями, червоними.

Естонiя першою iз радянських соцреспублiк вiдмови­лася коритись союзному Центровi. Тут, у Таллiннi, одне за одним приймаються нечуванi в своєй зухвалостi рiшен­ня, викликаючи скрегiт зубiв у московського керiвництва i пробуджуючи надiї нацiональних окраїн.

Не обiйшли бурi полiтичних пристрастей i гiда — мо­лочно-бiлу, середнього вiку блондинку зi слiдами мило­видостi на м'якому, круглому обличчi. Одразу застерег­ла, що є прихильницею нечисленного радикального угрупо­вання.

— Менi не довiряють туристiв з Москви або Ленiнгра­да, — сильно розтягаючи голоснi, повiдомила, — то хоч iз вами, литовцями, вiдведу душу!

Професiйнi, квалiфiкованi коментарi за програмою екскурсiї супроводжувались iмпровiзованими доповнення­ми:

— Отам височiв монумент. Не стало, як з'явились мiгранти.

— А тут був чудовий парк. Вирубали, понаїхавши, мiгранти.

— Плавали в басейнi лебедi. Бiгали пiд ногами, — як їх по-росiйськи? — їжаки. Пiдлiтали до причалу, безбо­язно кормилися з рук величезнi бiлi чайки. Усе потрощи­ли, зжерли, рознесли, хай їм грець, мiгранти!

Хоч звучало це украй смiливо, шокуючи часом навiть витриманих литовцiв, та швидко надокучало.

Вiдiрвавшись вiд групи, добряче покружлявши брукова­ними провулками (естонцi, чиї обличчя здаються замкну­тими й непроникними, довго, коли з'ясовую дорогу, роз­питують, наскiльки готова пiдтримати їх Литва), знаход­жу дитячий клуб "Кодуллiнн". Могутнi стiни його доне­давна служили прихистком Палацу пiонерiв. Вицвiлi порт­рети вождiв пролетарiату у фойє сусiдять зi свiжими пластилiновими вилiпками колоритної, нiби створеної для шаржiв, постатi лiдера Народного Фронту.

А iз просяклого вогкiстю напiвпiдвалу чутно слабкi звуки щемно знайомої мелодiї. Тiсно скупчившись навкiл розшарпаного роялю десятка з пiвтора жiнок розучують гагiлки — пiснi, покликанi вiтати прихiд весни, славити оновлення природи.

Але чому до радостi у тонких голосах вплiтаються ту­га i смуток? Чи не хочуть зродитись веселощi удалинi вiд Батькiвщини?

По репетицiї, довiдавшись, хто я i звiдки, хористки оточують гамiрним кiльцем:

— Ну, як життя у Литвi? Як поводяться мiсцевi? Ви ближче до України, що чувати звiдтам? Чим займається, ваше Товариство?

Вдовольнивши їхню цiкавiсть, вiдправляюсь навiдати голову Земляцтва: вiн саме занедужав.

 

Керiвник виявляється сухорлявим, жилавим; хоч зблiдлий, але бурхає енергiєю. Розповiдає, що встигли таллiннськi українцi, бiльшiсть яких, з'ясовується, гостює сьогоднi у фiлiї в Тарту: органiзацiя свят, кон­цертiв, виставок, прийом гостей з України, виходи в радiо— i телеефiр, акцiї на пiдтримку Народного Фронту.

Кумедно чути в устах дружини — типової, "з глибин­ки", росiянки — захiдньоукраїнську, бозна-коли вживану селом чоловiкового дитинства, говiрку. У мовi трьох до­чок — сумiш неймовiрних акцентiв.

 Поки сидимо за чаєм, телеекраном — фiнська програма — розгулює голий чолов'яга. Чи мислиме таке iще десь у закупореному, цнотливому Союзi?

— Ну як, балакав iз нашими? — ворушачи запорозькими вусищами, цiкавиться господар. — Вони розгубленi, не знають, куди прихилитись. Естонцi переживають грандiоз­не духовне пiднесення, ітимуть — я певний — до кiнця. В той же час дали нечуванi можливостi нацменшинам. Якби хто ще хоч два роки тому сказав, що ми отак згур­туємось, його би просто взяли на глум!

Та чи не гра це з боку Народного Фронту? Наскiльки послiдовним вiн буде надалi?

Сам я вiрю естонцям, не сумнiваюсь у їх миролюб­ностi: навiть дiтям забороняють бавитись iграшковою зброєю. Жити мiж них можна — треба лиш по-людськи пово­дитись. Намагаюсь переконувати у цьому iнших, що ой як нелегко!

Земляцтво роздирають — в Литвi, думаю, те ж саме? — постiйнi суперечки про полiтику. "Iнтери" проводять се­ред некорiнних шалену агiтацiю. Пiдiграють їм естонськi "крайнi". Але, якщо ми хоч трiшки задумуємось про спра­ведливiсть, про Україну, — мусимо пособити Народному Фронтовi!

Коли ж, перед прощанням, залишаємось у коридорi чо­тирикiмнатної квартири насамотi, лiдер Земляцтва раптом зовсiм по-дитячому береться випитувати:

— Скажи-но, як ти гадаєш, чи має сенс оця праця? Як­що, не дай Боже, поверне назад, тим, кого ми втягаємо, доведеться непереливки. А переможуть Народнi Фронти, — нам, українцям, все одно розчинятись. Не нам — то нашим дiтям, не дiтям — то онукам. Адже ми — вiдламана галуз­ка!

— Я за неповний рiк, — продовжує, — виснажився, нiби за п'ять. Зi здоров'ям серйознi проблеми. Маю ж стiльки зацiкавлень. Мiг би, наприклад, конструювати веломобiлi, — з гордiстю демонструє триколiсний пристрiй. — Чи варто марнуватися з Земляцтвом? Га, чи варто? Скажи, чи вар­то?

Мене гризуть схожi сумнiви. Близько пiвроку тому i моє життя, навально увiрвавшись, пiдпорядкувала й пе­реорiєнтувала нова, небувала справа — об'єднання ук­раїнцiв Литви. I подався сюди радше шукати вiдповiдей, анiж давати їх. Проте запевняю якомога бадьорiше:

— Мабуть, що варто. Хiба годится в такий час вiдле­жуватись? Робитимем, що пiд силу, а там — побачимо!

— Доступнi мiгрантки зманюють естонських парубкiв, — подiлилась, припалюючи сигарету вiд сигарети, гiд у не­величкому, рiзномовно гомiнкому кафе, куди заглянули перепочити пiсля походiв музеями. — Через це, — сумови­то виповiдаючи цiлком земнi витоки непримиренного ра­дикалiзму, додала, — естонкам нi за кого виходити замiж.

Найцiннiший, що везу iз Таллiнна, сувенiр — ось вiн, приколений на куртку. Крихiтний, у виглядi прапорця, значок: зверху жовта, знизу удвiчi вужча блакитна, смужки. Придбав у кiоску в самiсiнькому центрi Старого мiста. Певне, уперше в Союзi у вiльному продажу.

Щоправда, меткий кооператор трiшки схибив — та чи багато кому вiдомо, як виглядає український прапор?..

Крутячись туди й сюди на тiсному передньому сидiннi (прибувши на посадку останнiм, застав незайнятим лише його, хоч бiльш полюбляю заднi), вражаюсь, як добропо­рядно поводяться, куняючи в крiслах, литовцi. Рiдко ко­ли хто скинеться, поцiкавившись упiвголосу, скiльки ще їхати. Нашi — думаю — не витерпiли б, давно влаштували гармидер, принаймнi затягли пiсню.

Оскiльки сон у транспортi бере мене погано, нiщо не заважає, вiдкинувшись на м'яку спинку, напiвзаплющивши очi, надалi вiддаватися спогадам.

... Опинився я у Литвi, як, певно, i бiльшiсть нету­тешнiх, цiлковито з волi випадку. Вiдбухавши чобiтьми — серед тих, хто не мав хисту вiдкараскатись, — "почесний обов'язок", виявив, що за два з лишком роки лейте­нантства комп'ютери, до роботи на яких готував iнсти­тут, перетворились на доiсторичних чудовиськ. Отож по­дався на курси переквалiфiкацiї до Києва, куди пiдоспiв iз рiдного Львова саме перед чорнобильським вибухом.

Столиця буяла жовтогарячим полум'ям величезних, як помаранчi, кульбаб, неприродньо м'ясистим листям каш­танiв, щоденними викидами жахних суперечливих чуток, iстерично-веселих куплетiв i анекдотiв. Розсудливiшi з киян закупорювали кватирки, ковтали йод, заходились навкруг меблiв з вологою ганчiркою. Спритнiшi утворили стовпотворiння на вокзалi. Вирiшивши не спокушати долю, накивала п'ятами й половина слухачiв курсiв. Менi ж бу­ло лишень цiкаво: хiба здатне що, пiсля радянської армiї, налякати?

Тривоги, спричиненi аварiєю, перекривались свободою, сонцем, весною, красою природи та дiвчини-одногрупницi з Литви. Музеї, виставки, вернiсажi, найдефiцитнiшi фiльми, спектаклi й концерти — усе до наших послуг. Проблем iз квитками, оскiльки переважна частина по­тенцiйних глядачiв або знаходилась далеко вiд Києва, або ж не ризикувала зайвий раз залишати помешкань, не iснувало.

Я пiдтримував супутницю своїм спокоєм, насолоджу­вався її вишуканiстю, прекрасними манерами, естетичним чуттям, дивувався нежiночому логiчному розумовi та при­балтiйському вiльнодумству. Бiлим туфелькам цiєї рафiнованої вихованки мiської культури не доводилось, здається, перетинати меж асфальту. Вражало, наскiльки часто до мiкроскопiчних деталей спiвпадають нашi суд­ження про той чи iнший витвiр мистецтва, i як протилеж­но можуть розходитись погляди на щось основне, визна­чальне.

При всьому тому, уже восени я трясся у поїздi через лiси й болота Бiлорусiї поповнювати ряди "емiгрантiв кохання".

Про Литву знав обмаль, головно з основного захоплен­ня — лiтератури. Найбiльш вiдомий i перекладаний iз ли­товських поетiв — Межелайтiс — належав до числа улюбле­них. З-пiд нав'язливих iдеологiчних нашарувань його творiв проступав вiрш "на соснових смолах настояний, березовим соком пропахлий", сузiр'ями зблискували то акварельно-свiтлi, то iнтелектуально ускладненi, часто фантасмагоричнi образи. Вони сформували уявлення про дивовижний, янтарно-озерно-лiсовий край.

То чом би, зрештою, й не Литва?

Омитий щойно вiдшумiлим дощем Вiльнюс стрiчав золо­том сяючого на сонцi тополиного листя, смарагдом живої iще трави, багряним вилиском черепичних дахiв. Пiсля запущеного, метушливого Львова мiсто дивувало догля­нутiстю, чистотою, розмiреним темпом буття.

Чи не найяскравiше iз перших вражень: пiшоходи не кидаються через вулицю, коли заманеться, а чемно, як вкопанi, навiть при вiдсутностi машин, очiкують зелено­го сигналу.

Оскiльки вчувались уже повiви майбутнiх потрясiнь, я зауважив, звертаючись до нареченої:

— Ну, iз таким дисциплiнованим народом впоратись запросто! Досить ввiмкнути попереду червоне свiтло — й нiхто не зрушиться з мiсця.

Гай-гай, аби пересвiдчитись у нездарностi, хай пiвсерйозного, прогнозу, чекати довелось недовго.

Влаштувавшись на роботу, заново освоюючи програму­вання, я звикав потроху до нових умов. Литовцi, з якими стикався, виявлялись, звичайно, цiлком доброзичливими, хоча й дотримувались при спiлкуваннi деякої дистанцiї. А що менi не довподоби характернi для пiвденнiших широт вияви панiбратства: заглядання iзблизька в очi, нав'яз­ливi розпитування, безцеремоннi поплескування по плечу, — то такi взаємини повнiстю задовольняли.

Полiтичний клiмат, порiвнюючи з Україною, рiзнився м'якiстю надзвичайною. Комунiстичну iдеологiю тут впро­ваджували без звичної оскаженiлостi. На рок— чи бардiвських концертах, лiтературних вечорах, у театрi лунало таке, вiд чого голова моя йшла обертом. Опальнi московськi чи ленiнградськi дiячi знаходили у Вiльнюсi царину для фронди i вдячну аудиторiю.

Коли народилось малятко, нам iз дружиною пощастило отримати сiмейний гуртожиток — кiмнату в одному з численних, вишикуваних у рядочок, корпусiв-вуликiв, що їх натреноване око умить вiдрiзнить од звичайних будiвель, — як сироту з притулку вiд дитини, котра зростає дома. Коротають поруч вiк сотнi родин: лисiють батьки, цiлуються на пожежних сходах вирослi чада, до кровi зчiпляються на спiльнiй кухнi сусiдки, iнодi хтось викинеться з вiкна, — а звiстки про отримання державних квартир надходять рiдше, анiж бравурнi репор­тажi про чергове пiдкорення космосу.

Але як тiшились ми з окремого, в десяток квадратних метрiв, житла!

 

Нелегко далась втрата мовного середовища.

 Було якось, впiймав себе на тому, що не пам'ятаю, як називається по-нашому довгастий, перевернутий, звисаю­чий оно з-пiд даху, конусик льоду.

Перелякався не на жарт. Гарячково, не здатний думати нi про що iнше, прокручував у мозку варiант за варiан­том, поки, дiставшись до гуртожитку, не випорпав з-помiж книжок словника. Одразу вiдлягло, полегшало. Звiсно ж, бурулька!

Зринув спомин.

 Засипана снiгами сiльська, пiд вишне­вим дахом, хата. Впритул пiдступає до неї густий триповерховий лiс: внизу — суцiльне брунатне плетиво гiлок мiшаної поростi; вище — яро-зелений, з блiдими стрiлочками ново­народжених пагонiв, прошарок сосон; над ними — вивчений за довгi зимовi мiсяцi напам'ять графiчний узор дубо­вих, помережаних воронячими гнiздами, крон. I моя, що розхристаний, без шапки, захлинувшись обм'яклим повiтрям, вискочив на порiг, розриваюча дитинна радiсть вiд споглядання усього цього, а головне — поважно звисаючих з-пiд ринви, величезних, рубцюватих, що ввiбрали до iменi i дзвiн веселкової зливи крапель, i пiднебесний скрип довгожданого жайворонка — бурульок! Хiба мислимо змiняти їх на ту ж, скажiм, тривiальну "сосульку"?

Але, як не борсайся, не протився, мова вивiтрюється, мертвiє, висипається зернинами з покинутого колоса. Стрепенешся щасливо, коли випаде стрiнути знайомця — давно забуте рiдне слово. А скiльки їх вiдходить нечут­но, навшпиньки, пропадає безвiсти, як невiдомi вояки на фронтi?

 

Тим часом сигнали перемiн, що докочувались iз Моск­ви, дедалi переконливiшали. 

Слiдкуючи, хоч краєм ока, за життям Литви, я не мiг не завважити, що i з нею щось коїться. В мiсцевих газе­тах це проявлялося, зокрема, у вигулькуючих час вiд часу коротеньких замiточках про "окремих екстремiстiв", котрi влаштували десь "антирадянську витiвку", яка, зрозумiло, зазнала невдачi, тобто "не знайшла пiдтримки широкої громадськостi".  

В останньому писаки не надто вiдхилялись вiд iстини.   

— Як вам подобаються теперiшнi подiї? Чи не вва­жаєте, що треба б якимсь чином включитися особисто? — приблизно так часом запитував я кращих, довiрених зна­йомих зi свого, в основному iнженерно-службового, ото­чення.    

— Нема дурних пхатись, куди не слiд! — лунала пере­конана вiдповiдь. — Вся ця перебудова задумана, щоби органам зручнiше виявити потенцiйних бунтарiв, а, приб­равши їх, знов затягти гайки!  

 Пересiчний литовець, сповiдуючи таку фiлософiю, мало рiзнився вiд нелитовця.    

 З яким, пригадую, смiшним, незрозумiлим зараз остра­хом, ставили пiдписи пiд безневинною екологiчною, проти нафторозробок на Куршськiй косi, вiдозвою!

Моя "активнiсть" теж не заходила далi передплати пiвдесятка товстих журналiв, де прорвали греблю заборон немислимi досi лiтературнi публiкацiї.

Ознаки ж зрушень щодень вiрогiднiшали. Полiтика вставала у центр уваги, витiсняла iншi теми з виробни­чих курилок, товариських застiль, подружнiх постелей. Загуляли по руках таємнi протоколи до пакту Молото­ва-Рiббентропа, частiшали повiдомлення про несанкцiоно­ванi владою акцiї. Розчин, досягаючи критичної насиче­ностi, вимагав лиш центру кристалiзацiї.

— Чув, що утворився "Саюдiс"? — збуджено вбiг iз но­виною юний поет і перекладач з литовської, студент унiверситету, — один iз небагатьох вiдомих менi українцiв у Вiльнюсi. — Декого, хто збирався в Академiї наук, я знаю, — вельми достойнi й шанованi люди!

Вiдтодi подiї посунули лавиноподiбно. Стотисячнi людськi моря затопили спiвоче поле парку Вiнгiс. Впевнено, наче самi собою, з'явилися красенi — нацiональнi жовто-зелено-червонi прапори. Виникли i вiдкрито розповсюджувались неформальнi газети, стрiмко долаючи шлях вiд жовтуватих, з ледь проглядаючими бляк­лими текстами, листочкiв, до багатосторiнкових, уповнi респектабельних видань.

Масовi заходи, завдяки органiзацiйному хисту ли­товцiв, проходили велично, злагоджено, у святковiй, пiднесенiй атмосферi. Хоча мiтинги були, зазвичай, ви­разом протесту, радiснi почуття брали верх над гнiвни­ми. Виник i вмить закрiпився термiн — "спiвуча рево­люцiя". Вiн не лише фiксував, що велелюднi зiбрання не­одмiнно супроводжувались пiснею, а й влучно передавав сам їх настрiй.

 

Кожен новий успiх розтоплював, здається, цiлi кри­жанi поля страху. Прибалтика щобiльш перехоплювала iнiцiативу вiд Москви. Сюди, до нас, змiщувався епiцентр демократичних перетворень.

Протидiя мiсцевих, змушених iти на поступку за поступкою, властей виявлялась млявою, неефективною. "Саюдiс", як i Народнi Фронти Латвiї та Естонiї, вико­ристовував ухильнi формулювання типу: "створювати соцiалiстичний ринок", "разом iз партiєю поглиблювати перебудову". Але не пiдлягало сумнiву, що це лишень фiговий листочок, — справжнi ж плани сягають значно далi.

Оточення моє зазнавало разючих змiн. То той, то iнший вчорашнiй збайдужiлий спостерiгач, здолавши бо­язкiсть i сумнiви, ставав зацiкавленим учасником. Але якщо литовцi, за рiдкiсними винятками, захоплено ловили усе, чинене "Саюдiсом", то решта населення розшаровува­лась. Беззастережно пiдтримували новонароджений рух одиницi, основна ж маса сприймала його рiст з побоюван­ням i недовiрою. У цьому середовищi не дивина було стрiтися з чутками про пiдступнiсть "мiсцевих", котрi лиш вичiкують зручного моменту для розправи iз нами, чужаками.

I ще я бачив, що той, хто ставав у ряди прибiчникiв, з учорашнього, поглинутого лиш особистим, обивателя ро­бився людиною наснаженою, спрямованою до вищого, — наче отримував якийсь додатковий орган. Той же, хто виступав проти, навiть при солiдному iнтелектуальному багажевi, ставав нецiкавим, дрiб'язковим буркотуном.

Мiй попереднiй життєвий досвiд не полишав мiсця iлюзiям щодо наявного суспiльного устрою. Литовцi анти­патiї чи побоювань не викликали — отож те, що дiялось, мiг лише вiтати.

Про назрiлiсть перемiн свiдчила хоча б i робота. Тим, хто мав стосунок до обчислювальної технiки, може, як нiкому, помiтна була неспроможнiсть iснуючої систе­ми. Навколо трудилося безлiч обдарованих програмiстiв, та жорстка, всепронизуюча регламентацiя душила творчi пориви, приводила до безнадiйного вiдставання вiд Захо­ду на цьому магiстральному напрямку технiчного прог­ресу. Iнiцiатива суворо каралась, плоди багатомiсячної працi нерiдко летiли в смiття.

Такий же невiдрадний стан справ мiг спостерiгати, буваючи у численних службових вiдрядженнях.

Якось, повертаючись iз росiйської провiнцiї, де, контрастуючи з ентузiазмом Литви, панував не зовсiм тверезий скепсис, я побачив вулицi Вiльнюса незвично спустiлими. Не один з-помiж нечисленних перехожих, нiби захищаючись вiд поривiв пронизливого осiннього вiтру, тулив до вуха портативний транзистор.

Причина з'ясувалася дома: пряма трансляцiя Установ­чого з'їзду "Саюдiса"!

Коли пiсля чергового вибухово-смiливого виступу ба­гатотисячний зал Палацу Спорту пiдхоплювався, громово скандуючи: "Лєтува! Лєтува!" — здавалося, земля приско­рює оберти, виникає щось небувале, незвiдане, даюче по­чаток iншiй епосi.

Увiйти до iнiцiативної групи для заснування в Литвi української органiзацiї? Якою приголомшливою стала ця пропозицiя бородатого, зосередженого молодого чоловiка!

Української???

Усвiдомлення того, що належу до не цiлком звичайного народу навiдало змалечку. Згадувалось про це в таких-от, наприклад, випадках.

... Сонячний лiтнiй день. Зелений морiжок невеликого стадiону, де ми, безжурнi хлоп'яки, ганяємо у футбола. Уявляючи себе учасниками чемпiонату свiту, що саме про­ходить у ФРН, намагаємось копiювати їхнi фiнти, манеру поведiнки.

— Я — Лято! — самозабутньо волає юний форвард.

— Я — Беккенбауер! — технiчно вiдбираючи м'яча, пiдхоплює суперник.

— Ми — збiрна Бразiлiї! — вiртуозно перепасовує ко­манда.

— А ми — Голландiї! — завзято розгортає контратаку iнша.

— Стiйте! — зненацька скрикує один iз гравцiв — не­показний, занехаяний хлопчисько. — Якi ще, до дiдька, Нiдерланди? Та ми — українцi!

Вигук приголомшує настiльки, що м'яч котиться убiк, гра припиняється. Поновлюється вона без запалу, дзвiнких iноземних прiзвищ. Не одну, мабуть, похнюплену голову недавньої "зiрки" гризе думка: "Хто ж ми такi, усiма забутi, що не можемо вдостоїтись навiть збiрної?"

 

"Свiдомим" же українцем я став, як не дивно, за кор­доном.

Коли, ще в часи суцiльних заборон, гостював у роди­ча, польського iсторика, той, наче ненароком, пiдклав до тумбочки бiля лiжка раритетне лейпцiгське видання "Iсторiї України" Аркаса. Пошарпана, зi штампиком якоїсь Громади Кубанцiв у Чехiї, книжка запам'яталася виразнiше, нiж визначнi мiсця Кракова й Варшави. Навала незнаних фактiв, дiаметрально протилежне трактування вiдомих, а, головне, безкомпромiсно самостiйницький дух справили незгладне, переворотне враження, вiдкрили ве­лич i трагедiю нашого народу. Зародилось усвiдомлення, що зробити хоча би що-небудь для його користi — не найгiрше застосування сил.     

 

Органiзацiї???  

Досi, через неодмiнну їх протруєнiсть iдеологiєю, я цурався активностi в будь-яких ор­ганiзацiях. Формою спротиву нав'язливiй системi обирав неучасть, заповзятливим пiонерсько-комсомольським вожа­кам прислужився хiба що як негативний приклад.

 

В Литвi???

Iз землякiв, що зрiдка стрiчались, бiльшiсть вважали за краще не афiшувати своє ук­раїнство, а якщо й згадували, то ухильно, наче винува­то. Чи здатнi будуть ворухнути хоч пальцем заради нь­ого?

Сумнiвiв, одне слово, вистачало. Та, повагавшися хвильку, згоджуюсь. Чому б, зрештою, i не спробувати?

У той момент доля здiйснила крутий вiраж.

В iнiцiативнiй групi нас семеро — мiнiмальна за за­коном кiлькiсть для реєстрацiї.

Зустрiчаючись ледь не щовечора у когось вдома чи на роботi, розробляємо проекти документiв. Жадiбно, як су­ха губка воду, вбираємо iнформацiю.

З'ясовується: тiльки у Вiльнюсi українцiв тринадцять з гаком тисяч, а всього в Литвi — сорок чотири.

О-го-го яка маса! 

Високий i рiвень освiченостi — тут ми другi серед народiв республiки (пiсля, звiсно, євреїв). В Каунасi мiж вiйнами уже iснувало Товариство. Видавало часопис, провадило радiопередачi, ставило "На­талку-Полтавку".

Отже, маємо навiть традицiю. 

 

Упоравшись iз паперами, запрошуємо всiх, хто вiдомий з особистих контактiв, вiдгукнувся на оголошення.

I от вони — українцi Литви — зринають iз мороку, ма­терiалiзуються.

Хто ввалюється розв'язно, по-хазяйськи, а хто закра­дається, нiяковiючи, довго не зважуючись переступити порiг.

Хто вiртуозно володiє мовою, сипле приповiдками, хто у муках виколупує з атрофованих запасiв слово за сло­вом, хто ж, маскуючи незнання, затято мовчить.

Дома звикли розмовляти литовською, росiйською, польською — дуже рiдко українською.

Наскiльки вiдмiнно може звучати наша, принесена з далеких мiж собою регiонiв, понавбиравши акцентiв, мо­ва!

А яке розмаїття професiй! Що не людина — новий рiд занять: iмпозантний актор, червонолиций обвiтрений кол­госпник, юна школярка, бiлоголовий священник, штурман, вчителька, музика, столяр, фiлолог, квiтникар, бухгал­тер, науковець, домогосподарка, студент, художник, фо­тограф, лiкар, вiйськовослужбовець... Найгустiше ж тех­нарiв, iнженерiв. Є кандидати наук, володарi кiлькох вузiвських дипломiв.

Дуже багато хто, наобiцявши з сiм кiп, щезає. Але частина затримується, проявляє цiкавiсть, береться по­тихеньку до працi.

Коли люб'язна господиня запросила на вечорницi, пе­реконуємось, що жiнки на чужинi нiяк не розгубили кулiнарного хисту. Гамiрне застiлля зблизило, виявило характери, уподобання, заодно i вокальнi здiбностi.

 

Трапляється й така (анонiмний телефонний дзвiнок) реакцiя:

— Що затiяли, недобитки?! Заждiть-но, поскручують вам в'язи! Я теж, мiж iншим, українець, знаю вiд бать­ка, як розбиратися з бандерiвщиною! 

Що ж, i таке не дивина. 

 

Перша спiльна справа благодiйна. Об'єднуємо членськi внески, щоб переказати їх потерпiлим од страхiтливого землетрусу в Вiрменiї.

 Нiхто, зрозумiло, не має жодного досвiду. Аби запо­зичити його, часом вибираємось поглянути на iншi, пара­лельно створенi угруповання. Тi, кому пропаганда навiшувала жахнi ярлики "бiлоруських нацiоналiстiв", "латвiйських фашистiв", "сiонiстiв" i тому подiбне, ви­являються цiлком, начебто, порядними, миролюбними людь­ми.

Просуваємось уперед зi зривами, навмання, часто пок­ладаючись лише на iнтуїцiю. Зате як окрилює кожен, хоч найдрiбнiший, здобуток! Як манливо рухатись у незвiда­не, ступати неходженою землею, вiдчути себе, замiсть "гвинтика" тоталiтарної машини, дiяльним iндивiдуумом!

 

Скориставшись нагодою поїхати до Львова на зустрiч випускникiв iнституту, опиняюся в iншiй — гнiтючiй, за­душливiй — атмосферi. Як далеко встигла вiдiрватись за останнi мiсяцi Прибалтика!  

Тьмяним, непроникним смогом зависли над мiстом страх i безнадiя. Мiсцева партократiя мертвою хваткою затисла неформальнi прояви. Мiтинги заборонено з лiта. Про аль­тернативнi засоби масової iнформацiї нiчого й казати.

З млявою недовiрою сприймають мої свiдчення про де­мократичний поступ Литви знайомi, родичi, колишнi одно­курсники.

 

Перед Оперним театром застаю спробу мiтингу. Ледь розпочала промови охоплена мiлiцейським кордоном жмень­ка вiдчайдухiв з Гельсiнської спiлки, раптовий снiговий шквал звiв видимiсть до нуля. Через хвилину-другу, коли бiла завiса розсунулась, на місці виступа­ючих зяяла порожнеча.

Випадково дiзнаюсь, що вiдзначатиме рiчницю Това­риство Лева, яке, зародившись пiд егiдою комсомолу, по­ряд з охороною довкiлля зайнялось нацiональним вiдрод­женням.

Вже у фойє, де розгорнута художня виставка, потрап­ляю в рiзко контрастуюче зi щойно баченим на вулицях силове поле ентузiазму, мистецьких пошукiв.

У залi — кiлькасот, переважно молодих, людей. Багато хто у яскравих народних костюмах. Самокритично аналiзу­ють iзроблене, визначаються на майбутнє.

Моє коротеньке, пiд кiнець зборiв, повiдомлення про реєстрацiю у Вiльнюсi українського товариства i пропо­зицiя, в обмiн на культурну пiдтримку, допомогти у дру­ковi, викликають несподiваний фурор. Веселi, енергiйнi юнаки та дiвчата, взявши у полон, провадять на не­офiцiйну частину — святкування "Андрiя".

А тут, у модерному, на мiськiй окраїнi, клубi, стiльки цiкавинок, талантiв — голова паморочиться!

Менi вiддають почестi, яких нiяк не заслуговую. Про литовськi подiї мушу переповiдати ще i ще i ще раз — iнтерес викликають найменшi подробицi. "Атгiмiмас" ("Вiдродження") — газета "Саюдiса" — виявляється найк­ращим, безцiнним подарунком. Блокнот заповнюю прiзвища­ми, адресами, контактними телефонами. Кишенi набиваю грiшми — замовлення на передплату литовських газет, пе­ресилку пiдручникiв з мови.

Для бурхливого, з символiчною дозою алкоголю, застiлля, iгор, пiсень, танцiв, вiдтворення старовинних обрядiв, короткою виявилась груднева нiч. Повертаючись, маю десятки нових, немало з яких вже лагодяться у гостi, друзiв.

Оскiльки тяга до заснування осередкiв iснує в кiль­кох мiстах республiки, товариство назвалось Громадою українцiв Литви.

Зустрiчi у Вiльнюсi проходять по недiлях, коли видiлив невеличку залу Палац профспiлок.

Майже щоразу загальну увагу  вiдтягає  якась несподiванка. Чи то з'являється свiжий, з неординарною долею, мешканець Литви, чи цiкавий гiсть з України.

Обговорюючи найрiзноманiтнiшi — вiд вузько-громадсь­ких до всепланетних — теми, важко укластися в рамки вiдведених двох з половиною годин. Iнколи дискусiя саме у розпалi, коли її перериває чекаюча за дверима бiло­руська "Сябрина". Тодi можемо спуститися в кафе i, зсу­нувши столи, продовжити за фiлiжанкою кави. Адже ми так довго не мали нагоди спiлкуватися рiдною мовою!

Атмосфера зiбрань зазвичай напружена. Найсупереч­ливiший, що робить її вибухонебезпечною, пункт — полiтика.

Здавалося б, iз самого початку акцентувати на нiй недоцiльно. Iнакше отримаєш замiсть задекларованого ши­рокого об'єднання українцiв Литви крихiтну, вузькоске­ровану групку.

Беззастережно пiдтримувати "Саюдiс" готовi одиницi. Чимало землякiв пiдпало пiд вплив органiзацiї "Вєнiбє-Єдiнство-Єдносць", що, як тiнь, намагаючись протидiяти всiм його крокам, виникла слiдом за "Саюдiсом". А багато хто полiтики сахається, як вогню, i, почувши ризикованi вислови, може вiдiйти назавше.

Та лiдер наш, керуючись, вочевидь, благородними замiрами, настiйно прагне розвернути стерно на вiдверто просаюдистський курс. Наполiг також, аби статус учасни­ка Громади узалежнити вiд рiвня володiння українською мовою. При такiй лiнiї вiн, як ведучий засiдань, доволi часто потрапляє у скруту, губить темп, конфузиться. Iнодi, через незгоду, хтось виходить, хряпнувши двери­ма. Було, що з цiлком надуманого приводу — рiзного ставлення до зiткнень у Закавказзi — покинуло збори пiвтовариства.

Менi, котрий мав спершу намiр якнайретельнiш пригля­нутися з тiнi, доводиться часом, для порятунку станови­ща, втручатись, перехоплювати iнiцiативу.

Брати слово — адже все лишень налагоджується — про­бує немало хто, та пороху, як правило, старчає ненадов­го. Я теж попервах мимрю, червонiю, не одразу знаходжу, як звернутись до кiлькох десяткiв майже незнайомих, та­ких у бiльшостi солiдних людей. Але, оскiльки пом'як­шувати напруження начебто вдається, в конфлiктнi миттєвостi уже завважую спрямованi у свiй бiк погляди.

Занепад пануючої в суспiльствi iдеологiї спричинює рiст впливу релiгiї.

Щойно заснувалося товариство, до нього почали вчаща­ти священики: то сивий, ветхий, з десятирiчним табiрним стажем, то молодий, з екстравагантною борiдкою, вельми обiзнаний у сучаснiй фiлософiї.

Слухаючи їх не без iнтересу, я, однак, не здатен був перейнятися мiстичним, що дозволило б прилучитись до проповiдуваного, почуттям. Найпереконливiший доказ упертий мозок стрiчав десятком контраргументiв. Зросло­му в помiрно вiруючому середовищi перешкаджало пiзнiше, що зумовило свiдомий вiдхiд вiд будь-якої релiгiї, пiзнання свiту.

Немало ж слухачiв виявляють бiльшу податливiсть. Чи не найлегше перехiд дається схильним до вiри: вiд ко­мунiстичної до християнської, схоже — лише крок. I ще, помiчаю: досить зачепити релiгiйну тематику — нiзащо не виплутатись до кiнця зiбрання.

Зрозумiло, не оминули таку компанiю, як наша, фiлери iз всемогутнього, нарощуючого, подейкують, незважаючи на перебудову, штати, КГБ. Як до цього поставитись?

Менi, хоч нiтрохи не вiльному вiд страху, вiдкрите його виказання здається надмiрною розкiшшю. Оскiльки усiх непроханих гостей на чисту воду нiяк не виведеш, краще, аби не загострювати становища, про них i не зга­дувати: адже сумнiватись треба б у кожному порiвну. Чи не шкiдливiше вiд стукача — розповсюдження взаємних, здатних унеможливити будь-яку конструктивну дiяльнiсть, пiдозр.

Схильнi до подiбного теж, на жаль, вiднаходяться.

Але, незважаючи нi на що, якийсь здоровий, досить несподiваний для мене, дух дозволяє маленькому, такому нестiйкому ще, колективовi неухильно просуватися впе­ред, долати усi труднощi.

У випробуваннях поступово виламується кiстяк Грома­ди. З вiдходом слабких лишаються тi, хто ладен працюва­ти, не жалiючи себе.

Ми робимо розвiдку про вiльнюськi мiсця проживання Шевченка. Вiдшукуємо могилу iншого українського велета — Якова Головацького. Готуємо й заслуховуємо на зiбран­нях iсторичнi доповiдi. Звикаєм до нових слiв "емiгрант", "дiаспора", "iмперiя". Зустрiчаємось як iз литовськими, так i заїжджими з України митцями, найперш лiтераторами. На Рiздво приголомшуємо Вiльнюс небачени­ми тут убраннями прибулих зi Львова вертепiв.

Проводимо, аби сповiстити про утворення Громади шир­ше коло землякiв, кiлька концертiв.

Згадку про один iз них пiд час останньої зупинки оживила випадкова попутниця. I в образi, й у поведiнцi її вчувалося щось незвичне: не тiльки те, як смiливо й безпосередньо, — що не зовсiм характерно для її народу, — звернулась, вiдрекомендувавшись першою (в Литвi можна бачитись як завгодно часто, лишаючись, через брак вiдповiдного приводу, незнайомими). Звуком iменi — Iнна (вимовила саме так, хоча литовською — "Iна") — не здо­гадуючись, розбудила непомильно знаний мотив.

"О, панно Iнно, панно Iнно!"

... Ледь зiп'явшись на ноги, товариство ризикнуло запросити зi Львова естрадний театр пiснi. Вiн об'єднав творчi особистостi настiльки яскравi, що спiвпрацю їх в одному гуртi уможливив хiба що той нечуваний, свiтанко­вий час.

Художнiй керiвник театру, широко вiдомий, за перека­зами, як неперевершений виконавець народних пiсень i талановитий композитор, при особистому контактi вия­вився чи не найскромнiшим, найiнтелiгентнiшим серед ар­тистiв. Середнього зросту, кремезний, старiючий, чи то самозаглиблений, чи просто втомлений з дороги, вiн, ко­ли ми перед виступом показували гостям мiсто, спрокво­ла, начебто неуважно, крутив довговолосою розкуйовдже­ною головою, доброзичливо, але вкрай лаконiчно, вiдповiдав на питання.

Концерт привабив глядачiв, рiзними вiтрами, у рiзний час вирваних з України. Декотрi встигли достатньо поти­нятися свiтом, iншi тут, у Литвi, народились. Хтось визначився активним прибiчником нацiональних вiдрод­жень, а хтось пiдiйшов безпосередньо з промосковського мiтингу.

Щедро обдарованi, хвацькi, iронiчнi хлопцi виконува­ли перед ними власнi пiснi, музику, читали пародiї, розiгрували скетчi.

Чудовi, проникливi, високохудожнi твори змушували будь-кого — навiть тих, хто, може, свого часу покинув Україну з прокляттям на устах, — вiдчути себе живою, невiд'ємною її часткою. Та приявнi у декотрих номерах гострi, вихопленi прямо з жаровнi львiвських полiтичних баталiй, пасажі частина публiки стрiчала "на ура", а частина — насторожено, ледь не вороже. Формальна роз­кутiсть нерiдко епатувала законсервованi смаки дiаспор­ника. Iнодi, як вияв напруження мiж сценою й залом, в шаленiючi оплески вривався злостивий, недоречний вигук.

Так тривало, допоки iз-за кулiс, з розкiшною дванад­цятистрункою на широкому ременi, не зринув той, кого лишень годину тому бачили начебто втомленим i апатичним — невпiзнанно молодий, високий i ставний, казковий ли­цар. Шляхетна хода, переможний погляд, замрiяна усмiшка вмить прикували загальну увагу.

Ледь забринiли понад зачаєною тишею негучнi, все на­ростаючi перебори, пролунали вступнi, молитовно вимов­ленi слова: первородне, вiдновлене пiсля довголiтнiх пiдмiн, "панно", трепетне, нiби крильця метелика, "Iнно", — а вже виникло щось таке, вiд чого присутнi наче знялись над землею, зависли у невагомостi.

О, панно  Iнно, панно Iнно!

Я - сам. Вiкно. Снiги...

Сестру я вашу так любив,

Сестру я вашу так любив —

Дитинно, злотоцiнно.

Любив? — Давно. Цвiли луги...

О, панно Iнно, панно Iнно,

Любовi усмiх квiтне раз,

Любовi усмiх квiтне раз,

   Любовi усмiх квiтне раз — ще й тлiнно...

 

Нi, так проспiвати можна тiлькипо-українськи!

Розбуджена  мелодiєю лiрична перлина юного, ще не зламаного, Тичини, милозвучнiсть асонансiв i алiтерацiй "солов'їної"  мови, неперевершена  майстернiсть, знавцем народного  мелосу, виконання, змусили випадково зiбра­них, нашорошених блукальцiв i страждальцiв, забувши незгоди й суперечностi, перетворитися на єдину, безтiлесну, вдячну й сприйнятливу iстоту, а коли завмер останнiй акорд — божевiльно, до водяних пухирiв, роз­товкати долонi, недовiрливо, новонароджено роззираючись довкола. 

 Скромно, нiяково, нiби повернувшись iз iншого, вит­вореного мистецтвом свiту, всмiхався автор. Посеред талановитих, яким нiчим дорiкнути, артистiв вiн примуд­рявся пiднятись на голову.

Для мене ж той випадок став найвищим, найчистiшим, з яким доводилося стрiчатись, виразом кохання — самозре­ченого, довiрливого, боязкого, безнадiйного, — а iм'я невiдомої, раптово явленої з безоднi часу Iнни — його символом...

 

Остогидле, навiжене — трапився автобус iз невiдла­годженим глушником — ревiння моторa, тягучi, нескiнченнi кiлометри. 

Давно вже насунулась темрява, позаду лишилась побли­мувати вогниками Рига, а додому ще ой як неблизько!

... Якось пiд вечiр звертається голова Громади — чи не згоджусь термiново надати хорошим хлопцям друкарську машинку?

Заснiженими провулками примандровуємо з ним у двiр нiчим не примiтного особняка. Усерединi ступаємо в густу хмару цигаркового диму. Рiзко на мить обiрвав­шись, запальна багатоголоса розмова спалахує заново.

Вияснивши, що тип доставленого пристрою нiкому не знайомий, мене просять пособити iще й друкуванням.

Влаштувавшись на двох стiльцях у закутку, де менший бедлам i поряд цокоче iнша машинка, беру накиданий кострубатим почерком документ: "Звернення до iнтелiгенцiї Радянського Союзу". Заглядаю у довгий, на цiлий аркуш, список пiдписiв. Овва! Перелiк ор­ганiзацiй, найм'якший офiцiйний прикметник до яких — "екстремiстська", а навпроти — вiдомi iз зарубiжних радiоголосiв прiзвища дисидентiв. Сам текст лишає дале­ко позаду теперiшнiй бар'єр дозволеного.

Тамуючи зрадливий лоскiт пiд грудьми, берусь, реда­гуючи по ходу форму деяких зворотiв, до працi. Одно­часно пильно, напружено всотую навколишнє.

З кiмнати в кiмнату стрiмко снують кiлька десяткiв середнього вiку, сухорлявих, переважно невисоких, чо­ловiкiв у темних, дiлових, наче з чужого плеча, костю­мах i при краватках. Волосся у декого, схоже, ще не встигло як слiд вiдрости. Бадьорi, сп'янiлi вiд свободи голоси, мiж яких видiляються хриплуватiстю кавказькi, сиплють правозахисною термiнологiєю, дiляться тюремни­ми, табiрними історіями, згадують друзiв, що лишаються в мiсцях вельми вiддалених.

Є i земляки. "З українцiв, — чую, — походять най­лютiшi гебiсти, але й наймужнiшi полiтв'язнi".

Взаємини мiж присутнiми надзвичайно сердечнi. Кожен, виявляючи потрiйне, небачене в повсякденнi лицарство, прагне поспiлкуватись iз кiлькома, теж знайомими з до­питами й пересилками, прибалтiйками. Певно, жiнки цi вартi поклонiння.

Якщо хтось, аби похапцем перекусити, забiгає на кух­ню, користується, iгноруючи нiж та виделку, тiльки лож­кою. Бравада, чи дiйсно невикорiнювана арештантська звичка?

За пiвнiч проводжаємо до вокзалу кiлькох краян. У них передчасно потемнiла шкiра обличчя, розложистi вуса, добрi, навiть наївнi, очi. Навперебiй захоплю­ються "найвiльнiшим мiстом Вiльнюсом", де змогли так безперешкодно зiбратися й провести дводенну зустрiч.

Вiд початкової моєї наcтороженостi не лишилось i слiду. Приглядаюся до супутникiв iз захватом та шано­бою. Простi, дотепнi, незлобивi, аж нiяк не геройськi з вигляду, люди це, безумовно, особливого гатунку.

Пiд час армiйської служби я стрiчав непiдробних, го­тових без вагань пiдставити вiдчайдушну голову пiд кулi, смiливцiв. Та хоробрiсть їх, випробуваних вогнем, водою й Афганiстаном, безслiдно розвiювало наближення особiста.

Цi ж учорашнi зеки про "гебню" говорять з пре­зирством, заради переконань готовi хоч завтра вернутись за грати. Не чути вiд них i скарг на жорстоку, що вiдiбрала найкращi роки, долю. Швидка, жвава мова поз­бавлена вироблених радянськими часами замовчувань, на­тякiв, евфемiзмiв.

Вражаючись на диво рiзностороннiм (коли тiльки встигли набути?) їхнiм знанням, можу, проте, зауважити в тих досаднi прогалини. Один iз всесвiтньовiдомих про­тивникiв комунiзму не знайомий, виявляється, з "Бiсами" Достоєвського.

Рвуться у бiй дисиденти несамовито. "Нам би газетку тиражем тисяч десять — умить перевернули б Україну!" Легко спалахують, готовi змагатися за дрiбничку. Поба­жання "Сiдай за мемуари!" прибирає в їх устах глузливо­го вiдтiнку.

Перед розставанням я достеменно закохуюсь у цих лю­дей. Поряд з ними цiкаво, окрилююче i — незатишно: усвiдомлюєш власну нiкчемнiсть. Мабуть, що дворушниць­ка, наскрiзь просякнута брехнею, попередня дiйснiсть могла готувати мiсце для них хiба що у казематах.

А передруковуванi звернення вже назавтра можу почути в "Голосi Америки".

... Чалапаючи розмоклим снiгом попри закличнi збли­ски вогникiв пивбару, довжелезними сходами здiймаюсь на Тауро (Турячу) гору. Це раз на тиждень, вечорами, зби­рається Рада Вiльнюського осередку.

Клишоногий дiдуган, вахтер Палацу профспiлок, довго комизиться, поки знайде ключа. Для старого це форма спiлкування, спосiб виказати власну значущiсть. Трап­ляється, що кiмнати усi зайнято, — тодi присядемо на стiльцях у фойє чи навiть у гардеробi.

Поволi, один за одним, стягуються члени Ради, пiдхо­дять просто зацiкавленi. Зморенi пiсля робочого дня об­личчя, запаленi очi, глухi голоси. Хтось нишком вкидає до рота таблетку. Дома полишено важливi справи, некорм­ленi сiм'ї. А як приємно б розслабитись перед телевiзо­ром, полистати книжку!

Починаєм обмiрковування невiдкладних громадських за­ходiв, розподiл обов'язкiв.

Заплановано, наприклад, приїзд ансамблю. Хто вестиме переговори з гостями? Хто забезпечить їм готель? Хто придбає зворотнi бiлети, замовить залу, напише статтю, "проб'є" її в газету? Хто розповсюдить квитки, розк­леїть афiшi, роздасть запрошення? Хто зустрiне ар­тистiв, розважатиме їх, проведе на нiчний поїзд?..

Все це в умовах, коли кожна, здавалось би, дрiбниця може легко перерости в нерозв'язну проблему: мiсць у готелях нема, мiжмiський телефон не з'єднує, залiзничнi квитки давно розпродано. А скiльки часу i сил вiдбирає соцiалiстичний, з тотальним дефiцитом, побут! Дово­диться набувати десятки нових навичок, вiдкривати прит­лумленi досi здiбностi.

Той, хто звик уникати роботи, знайде привiд ухили­тись вiд неї й тепер. Перевантажений звалить на себе ще один тягар.

Поступово розмова розкручується все ширше. Якого iще вiдомого митця запросити? Якими українськими акцiями подивувати Вiльнюс? Чим розворушити вперто дрiмаючих, пасивних краян?

Iдеї, бiльшостi з яких не судилося здiйснитись, так i вилiтають з розпалених голiв. Плани сягають фан­тастичних висот. Забуваються втома, турботи, взаємнi непорозумiння. Дiлову рiч пересипають жарти, при­повiдки, потiшнi житейськi iсторiї. Ми — друзi, брати, однодумцi, богатирi: штурмуєм захмарнi висоти. Мета, що об'єднує нас, така благородна!..

Виходимо пiзно вночi, похрускуючи щойно намерзлим льодом. Випадковий перехожий зачудовано озирається на лементуючу дивною мовою, запально жестикулюючу ватагу.

Завершальне речення уривається на пiвсловi з дверей пiвпустого останнього тролейбуса.

Вдома намагаюсь якнайтихше вiдчинити дверi, беззвуч­но прошмигнути спiльний для двох кiмнат крихiтний кори­дорчик. Все одно чути визивне, багатозначне покашлюван­ня сусiдiв. Поринаю в задушливо-густу, жарку темряву кiмнати, навпомацки оминаю дитяче лiжечко, якомога обе­режнiше, аби не звалити що-небудь, роздягаюсь.

— Що там трапилось таке нагальне? — крiзь сон види­хає дружина. — Чи не пожежа?

— О, багато всього! Зажди, розповiм наранок.

... А от просаюдистське крило Громади рушає на чер­говий, лiк яким Литва уже, певно, згубила, мiтинг.

 Нас набагато, але прапор, самотужки сшитий з блакитного й жовтого ситцю, трiпоче високо, притягує всi пог­ляди. Почуваючись акторами на сценi, крокуємо, розпра­вивши плечi, гордо пiднявши голови. Дiставшись до мiсця, куди пiслягрозово збiгаються людськi потоки, проштовхуватимемось, аби бути помiтнiшими, ближче до центру. Там тiсний натовп захистить од вiтру, палкi промови зiгрiють на холодi.

А поки йдемо, час вiд часу природня цiкавiсть котро­гось мiсцевого, що довго приглядався збоку, смiливця бере таки верх над цивiлiзованою стриманiстю:

— Атсiпрашау, кєно чя вєлява? (Перепрошую, чий це прапор?)

Почута вiдповiдь змушує хапати, нiби риба на сушi, повiтря, ошелешено перепитувати:

— Ук — ра — i — нє — чю???

Радiсть вiдкриття безмежна:

— Українцi — мають символiку! Оце ж бо так! Молодцi! За нашу i вашу свободу!

Спроба додати щось по-нашому кiнчається, найчастiш, спотвореним: "Здоровенькi були!"

Менший подив викликало б, певно, знамено Еквадору чи Нової Гвiнеї.

Ех, несолодко належати до недержавної нацiї...

До весни життя Громади ще iнтенсивнiшає. Особливо широко — з приїздом найвiдомiшої виконавицi народної пiснi, спектаклем молодiжного театру того ж Товариства Лева, пробою власних творчих сил — вiдзначили Шев­ченкiвськi днi.

Щобiльш засмоктуюча дiяльнiсть поглинала усе моє дозвiлля, вiдривала вiд сiм'ї, гальмувала професiйний рiст. Потреба вiдмовлятись вiд усталених звичок i упо­добань викликала внутрiшнiй спротив, породжувала душев­ну кризу. Чи не покинути, поки не пiзно, усе це, верну­тись до розпорядку спокiйнiшого та впорядкованiшого?

Саме у цi вихiднi, коли проводиться черговий захiд — концерт популярних на Українi братiв-кобзарiв — я пок­лав собi не брати участi в його пiдготовцi, а, вирвав­шись iз неперервностi справ, осмислити становище, i, поглянувши заодно, до чого прийшло трiшечки "старше" українське Земляцтво в Естонiї, прийняти, можливо, рiшення.

Проте, чим ближче пiд'їжджаємо до Вiльнюса, тим яснiш усвiдомлюю: шляху назад нема, всi помисли нероз­ривно прикутi до Громади.

Як там у наших? Що нового? Чи вдало провели концерт?

Коли посеред ночi автобус розкидав екскурсiйну групу по притихлому Вiльнюсу, я, вийшовши в числi перших, поспiшав додому з переконанням, що вже назавтра знову занурюсь у виснажуючу, нескiнченну, таку уже невiддiль­ну вiд мене, громадську круговерть.

Прагнучи закрiпитись на паперi, розмаїття подiй у Громадi оформляється в iнформацiйний вiсник. Невеличка газетка, що друкується на машинцi, а розмножується ксе­рокопiюванням, має успiх i в Українi. Я, окрiм постiйного дописування, беру на себе роль коректора, а згодом i макетувальника.

Добиваємось, хоч коротких i лише двiчi на мiсяць, регулярних українських передач на литовському радiо. Першi випускаємо, затрачуючи неймовiрну кiлькiсть нервiв. Надалi ж, освоївшись, вчорашнi аматори виходять в ефiр уповнi фахово.

А яка Громада без недiльної школи? Дiти зiбрались насупленi, недовiрливi, дуже рiзного вiку й пiдготовки. Та молодий, метикуватий вчитель вмiє дати собi раду. Литовськi властi готовно допомагають iз примiщенням.

На початку травня, узявши частину вiдпустки, вирушаю до Львова.

Полiтичнi процеси тут, хоча й вiдстаючи вiд при­балтiйських десь на пiвроку-рiк, помiтно просунулись.

За нацiональну символiку, що у Литвi пробилась так миттєво й невимушено, точиться боротьба не на жарт — повсякденна, запекла, багатопроявна.

Окремi смiливцi вiдкрито носять синьо-жовтi значки, налiпки, кокарди з тризубами. За певних обставин цi несанкцiонованi, що продаються в мiсцевому Гайд-парку — "на клумбi", а виготовленi переважно прибалтами, симво­ли можуть накликати неприємнощi.

Рiдше — светри, шапочки, хустинки, краватки, стрiчки у волоссi, спортивнi костюми. Можна зустрiти людей, екстравагантно виряджених з нiг до голови виключно в кольори нацiонального прапора.

I — зовсiм несподiвано: з двох, що прогулюються пiд руку, подруг одна в жовтому, друга — у блакитному платтi. Спробуй присiкатись, найлютiший ретрограде!

Упирається ж мiсцева влада шалено. Всiма засобами блокує опозицiйних кандидатiв у депутати. Пiд час тра­дицiйної травневої демонстрацiї неформальну колону ата­кувала мiлiцiя — рвала з рук, топтала, шматувала знаме­на i плакати, жорстоко била манiфестантiв. Не один з "левенят" може показати свiжi синцi та подряпини.

У вихiднi, зливаючись з бiлим цвiтiнням садiв, розквiтає вишиванками Музей архiтектури i побуту. Це все тi ж невгамовнi юнаки та дiвчата проводять гаївки.

На соковитiй зеленi галявин — смiх, спiви, кружлян­ня, запальнi iгри. Змагаються у майстерностi хори. Ко­лоритнi "запорожцi" бухають iз козацької гармати. Пiсля притишених кольорiв литовських народних костюмiв — яке веселе, бучне рiзнобарв'я!

Уздовж центральної алеї — розбiгаються очi вiд кар­тин, виробiв народних умiльцiв, писанок.

Прагну побачити якомога бiльше, що не так просто. Раз-по-раз звiдусiль гукають. Хiба одразу згадаєш кож­ного iз знайомих? Немало встигло побувати у Вiльнюсi, з iншими запiзнався тут, у Львовi. Мiцнi потиски рук, пружнi дiвочi поцiлунки. Серед молодi, що пiднялась у числi перших, цiлуватись у губи, надто при несподiваних зiткненнях, прийнято — це пiдкреслення особливої довiри, братства перед лицем небезпеки:

— Як прекрасно, що ми зустрiлись! Коли побачимось iще?

На заїжджого з Прибалтики поглядають iзнизу догори. Мене незаслужено огортає захоплення Литвою. Десятки разiв мушу розповiдати про останнi у нас подiї. Литва — свiточ, Литва — дороговказ!

Щоправда, часом прорветься й iнша, спiвчутлива нот­ка:

— Бiдолашнi ви там — такi крихiтнi, без природнiх ресурсiв. Проiснувати самим тяжко.

А якби нам, в Українi, дохопитися незалежностi — ото рвонемо!

Зав'язую все новi i новi знайомства з цiкавими, не­рядовими людьми. Ще не зреагували, не встигли втертися мiж них пристосуванцi й кар'єристи. Оце щире, беззасте­режно вiдкрите спiлкування, миттєве зародження дружби — найцiннiше для мене у цiй веремії.

Чи багато що кращого взагалi дарує життя?

Дуже рiдко на тлi ентузiазму й доброзичливостi зрине перекошене, дисонуюче обличчя. Щоразу iнше, воно мiстить — наче вiдбиток зубного болю — ознаку ущерб­ностi. Це карикатурний, недолугий "патрiот". На рахунку його i сумнiвнi, начебто "за правду", вiдсидки, i пер­манентнi трудовi — один проти всiх — конфлiкти, i численнi, коли ставав жертвою пiдступних, жорстоких жiнок, розлучення.

Спершу вiн привертає увагу оригiнальнiстю. У нього розшарпанi манери, найгустiше значкiв i налiпок, вiн гучно, на всi заставки, ганить усе й уся, окрiм, зро­зумiло, себе та ще, може, невеликої групки. Жадаючи бу­ти на виду, виставляється лiдером, встряє в обiцяючi популярнiсть заварушки, розписує власне минуле й су­часне низкою неперервних, дивовижних подвигiв. Навiть коли вiдкривається, що за звершеннями тими — пшик, що на руку i слово "патрiот" нечистий, вiн i на хвилю не знiчується. Пропонує навсебiч послуги, готовий з легкiстю вхопитись за будь-що — аби, звiсно, ганебно провалити. Це з нього, надаючи рисам узагальненостi, залюбки малює портрет неформала-екстремiста компартiйна преса.

 

Екстремiзму ж довкiл не вгледiти. Мiлiцiонери, опи­нившись "не при дiлi" — порядок довкола iдеальний — ми­моволi переймаються настроєм свята.

— Та за це ж колись хапали, — недовiрливо похитуючи головою, придивляється лiтня, у хустцi, жiнка. — Скiль­кох iз нашого села повивозили за гуляння гаївок на Сибiр!

Але юнь веселиться так азартно, так переконливо, що поступово й старече обличчя розпогоджується, засвiчується.

Кипить, вирує Шевченкiвський гай. Поблукавши мальов­ничими пагорбами, стежками, галявами, включившись у не­бачене дiйство, десятки тисяч глядачiв стають iншими, мовби обдерши мiж старовинних хаток i церковець ганеб­ний леп страху.

У Вiльнюсi застаю наче продовження свята. Це тра­дицiйне, чудово органiзоване "Скамба, скамба канкляй" ("Дзвенять, дзвенять канклi"), де виступають литовськi та заїжджi фольклорнi ансамблi. Заслужено привернув симпатiї хист рекомендованого Громадою молодого, але зрiлого, бувалого у бувалицях колективу львiвського.

А на цiм тлi — трансляцiя з Москви З'їзду народних депутатiв. Прибалти, отримавши безпрецедентну мож­ливiсть впливу на багатомiльйонну аудиторiю, дають пер­ший вiдкритий бiй Центровi: нарочито демонструючи ак­цент, парламентську культуру, перетворюючи кожен виступ на маленький спектакль.

Коли промовляв посланник Литви, колеги з проектно­-конструкторського бюро лишали програми та креслення. Вiтаючи захопленими вигуками кожен смiливий вислiв, тiсним пiвкiльцем облiплювали телевiзор.

Спiвпереживати було чому. Один iз депутатiв повернув мандат, вiдмовившись сидiти поряд з генералом — тбiлiським карателем. Iнший вбивчою iронiєю ("Ми — Со-юз, а не Пiд-юз i не При-юз!") змусив номенклатурникiв ту­потiти вiд безсилої лютi. Громом пролунали слова треть­ого: "Литва може вийти з т а к о г о Радянського Созу!"

Вiдчайдушно, поки не покинула урештi зал, вiдстоюва­ла суверенiтет республiки згуртована делегацiя.

А що ж нашi? Доводилось, як кажуть, у Сiрка очi по­зичати, коли до трибуни добирався черговий "землячок". Бiльшiсть, з усiх сил пiдспiвуючи Центровi, i не за­мислюється про iнтереси України. Заплiснявiлi нiсенiтницi, вбога канцелярська мова, озлобленi випади проти всього нового й демократичного. Особливо ж висо­кими голосами заливаються, обгавкуючи Прибалтику, мою теперiшню Прибалтику!

Почуватися в такi хвилини українцем, — хоча оточуючi нi пiвсловом не переносили ставлення до конкретних ора­торiв на весь народ, — було не надто комфортно.

Проект, у розробцi якого я брав участь, вимагав потужнiшої, анiж мало наше бюро, технiки. Її орендували в обчислювальному центрi одного з найвiдомiших у Вiль­нюсi виробничих об'єднань. Час вiд часу виникала не­обхiднiсть сходити туди, як кажуть програмiсти, "на ма­шину".

Якось в обiдню перерву, заклопотано поспiшаючи широ­ким коридором одного з корпусiв об'єднання, я вловив серед зустрiчного потоку уважний погляд чиїхось великих темно-синiх очей.

-                        Iнно! — скрикнув спантеличено, одразу розпiзнавши.

     Навала свiжих вражень останнiх мiсяцiв вiдтiснила далеко на краєчок пам'ятi поїздку до Естонiї. Та хiба могло забутись дiвоче iм'я, що назавжди, зiркою першої величини, осяватиме небозвiд української поезiї?

Таллiнн... Iнна...

— Я заборгувала вам, — дивилась вона, як i того ра­зу, виклично, хоча не так нiяково. — Слайд готовий. Маєте взяти його.

— А як ви вгадали, що ми зустрiнемось?

— Вiрю в зумовленiсть. Не переконана щодо Бога, але часто здається, начебто хтось диригує долями.

Обмiнюючись плутаними вiд несподiванки фразами, ми пройшли до вiдносно затишнiшого мiсця — навпроти розчи­неного вiкна. З нього бухали гарячi хвилi полудневого лiтнього повiтря, до духмяно липових пахощiв якого домiшувався гiркуватий чад газозварювання з розташова­ного поряд заводу.

Виявляється, Iнна працює тут менше року за скеруван­ням пiсля закiнчення вузу. Корпус її науково-дослiдного iнституту — ось, поруч, з'єднаний з заводом та iншими будiвлями системою переходiв. Як електронник — професiя скорiш чоловiча, анiж жiноча, — має справу з комп'юте­рами. Знайома i з програмуванням. Слiдкує, звiсно, за перебiгом з'їзду, хоча безперервне його говорiння робиться вже обтяжливим.

Слухаючи розповiдь, я мав змогу краще роздивитися спiврозмовницю.

Легенькi, без каблучкiв, босонiжки аж нiяк не поз­бавляли її високого зросту: не досягала до моїх ста восьмидесяти двох хiба що кiлька сантиметрiв. Завдяки короткому, свiтлому сарафанчику, що вiльно охоплював струнку фiгуру, пiдкреслював високi груди, вiдкривалась густа, рiвномiрна засмага рук i нiг. Ледь хвилясте, ку­йовджене протягом, волосся почало вигорати на лiто, прибравши кольору спiлого жита.

Хоч виглядала Iнна значно дорослiше, анiж тодi, на березi моря, однак свiжiсть, затаєна, майже дитяча пустотливiсть у нiй нiяк не вписувалась у навколишнiй впорядковано-дiловий фон. Постiйний натиск внутрiшньої енергiї наче не дозволяв її тiловi вiднайти зручне, статичне положення: ледь торкаючись долонею пiдвiконня, раз-по-раз мiняла одну насторожено-грацiйну позу на iншу, таку ж тимчасову.

Та ж нестримна енергiя променилась щирою цiкавiстю з очей, переливалася грою емоцiй на чистому, без космети­ки, обличчi. Типовому литовському, якi часом видаються вирубаними зi шматка мiцного дерева, обличчi — у даному разi, безумовно, заторкнутому ще й натхненною рукою рiзьбяра, що витончила риси та внесла до них родзинку неповторностi.

Головне ж, що притягало увагу, бентежило i манило — лукава, притишена, то наче безслiдно поринаюча в глиби­ну, то знов самовiльно вигулькуюча, усмiшка. Вона про­довжувала непокоїти й пiсля того, як, погомонiвши хви­лин п'ять-десять, ми, умовились про час та мiсце наступного побачення i розбiглись.

Де я стрiчав уже цю усмiшку? Втямив не без здивуван­ня: чи ба — Джоконда! При схожостi зовнiшнiй вельми i вельми приблизнiй — яке, начебто, спiвпадiння внутрiшнє!

Одразу виник Межелайтiс. Наскiльки часто в його вiршах i прозi згадано Мону Лiзу! Випадковiсть? Чи щось єднає таки гордовитих доньок литовських пущ з безсмерт­ним творiнням Леонардо?

Так чи iнакше, нову знайому сприймав уже не iнакше, як в ореолi художнiх образiв.

Помiж численних проявiв українського життя в Литвi один досяг розмаху неабиякого.

Згадавши у виступi перед Товариством Лева про мож­ливiсть органiзацiї у нас друку, я гадки не мав, як скоро передбачення збудеться.

Тепер на вiльнюському вокзалi завжди стрiнеш атле­тично збудованих, неговiрких юнакiв з величезними, як скелi, сумками й рюкзаками. Побачиш їх i в штабi "Саюдiса", де, заспанi, неголенi, нудяться чеканням по закутках.

Це — кур'єри з України. Доставлюванi ними макети ви­дань рiзномастих неформальних об'єднань повертаються назад стосами преси. Паралельно повним ходом iде виго­товлення книжок, брошур, летючок, плакатiв — усього, що має стати ковтком кисню в умовах задухи.

Гостям важко до кiнця довiритись литовським легаль­ностi й спокоєвi. Всюди ввижаються кагебiсти, пiдступ, провокацiї. Може навiть трапитись, що той, хто їде до нас уперше, сходить на однiй iз ближнiх станцiй; до Вiльнюса ж, перестраховуючись вiд арешту на перонi, до­бирається iншим транспортом.

Тривоги небезпiдставнi: в Українi не рiдкiсть — зат­римання, побиття, конфiскацiї.

Трапляються й печальнi курйози, як от. З неабиякими труднощами доставивши вантаж до рiдного мiста, залишив­ши його в автоматичнiй камерi схову, кур'єр телефоном, що прослуховувався, сповiстив замовникам номери скринь­ок. Тираж газети — кiлька тисяч примiрникiв – тільки й бачили.

Нерiдко житель Литви, що обслуговує ксерокс, друкує у борг чи безкоштовно — "заради святої справи". А iнший, заламавши непомiрну цiну, годен на цiй же справi нагрiти руки.

Iнколи не вивезене вчасно, згубивши цiннiсть, ство­рює мороку зi зберiганням, щоби, урештi, пiти в макула­туру.

Окрiм залiзничного, не забутi й iншi види транспор­ту: лiтак, приватнi автомобiлi. А скiльки подiбних чу­мацьких шляхiв веде до менших мiст Литви, в Латвiю, Естонiю? Все iще жорстко пiдконтрольнi на Українi й цiлком доступнi у нас, ксерокси стали поважною зброєю.

Моя безпосередня участь у цiй, сповненiй пригод, де­що дивнiй для кiнця двадцятого сторiччя епопеї незначна й епiзодична.

Надаю гiнцям довiдки. Час вiд часу влаштовую ночiвлю, допомагаю завершити макет. Можу виступити в ролi вантажника. Бува, що телефонний дзвiнок розбудить з невiдкладного приводу посеред ночi.

Декотрi ж члени Громади сприяють кур'єрам безперерв­но, на постiйнiй, так би мовити, основi. Внесок їх у забезпечення України альтернативною iнформацiєю воiсти­ну неоцiненний.

Працюючи в Громадi, вiдкриваю у собi якостi, про котрi й не пiдозрював. Те, чого найбiльш лякався, вихо­дить краще: здатен, виявляється, непогано ладнати у ко­лективi.

Причина, скорiш за все, у тiм, що, не народившись революцiонером, непримиренним бiйцем, сповiдникiв навiть протилежних поглядiв сприймаю не як ворогiв, не як противникiв, а, радше, як жертв.

Усi ми — продукт iснуючого устрою, всi так чи iнакше причетнi до його неподобств. Усiм треба розпрямлятись, витравлювати багаторiчний, що в'ївся у плоть i кров, налiт невiгластва й рабства. Наче в дитячiй загадцi: "Якого дерева найбiльше у лiсi? — Кривого."

Одним перемiни останнього часу даються легко, а хтось вiдстає, запiзнюється. Почнеш дiлити на чорне та бiле — швидко опинишся насамотi, в оточеннi своїх прек­расних гасел. Хiба не абсурд — релiгiйна iдея непомиль­но розрiзнити пiсля смертi праведних та грiшних? У кож­ному намiшано всiлякого...

Сам я, може, найпокривленiший. Не почуваюся вправi будь-кого судити або проганяти з Громади. Адже тим, хто береться за вiдродження українства, доводиться мати справу з залишками нацiональних почуттiв, роздмухувати жарини, чудом вцiлiлi на попелищi.

А закинутим на чужину дiсталося особливо. Емiграцiя — стан недобрий, стресовий, розрив по-живому. До нього можна звикнути, та неможливо змиритись. Як, скажiмо, ставитись до того, що твоя дитина приносить з садочка чужу для тебе, i вже рiдну їй, мову?

— Нема серед нас нормальних, — рiзко, без манiвцiв, заявив один iз нових знайомих, схильний до крайнiх, ло­бових висловлювань. — Кого не вiзьми — там, у батькiвських краях, щось зрадив.

Приглядаючись до тих, хто звертається у Громаду, помiчаю, наскiльки складнi у них долi, як багато психiчно травмованих, спраглих пiдтримки. Як готовно вiдгукуються на вдалу iнтонацiю, чуйне слово! Стосовно них хотiв би стати не провiдником, а, по мiрi сил, лiкарем.

У той же час, тi, кому довелося вдосталь блукати свiтами, цiкавiшi вiд тих, хто живе осiло. Незмiрно бiльше, нiж можу вiддати, набираюся знань та досвiду вiд них, чимало що вiдкриваю й переосмислюю.

Зауважую також, як негусто здiбних i охочих терпляче пiклуватися реальними, недосконалими людьми. Навпаки: декотрi теоретики, палкi трибуни, як дiдько ладану бо­яться конкретних адресатiв своїх промов та теорiй.

З трибун теж, звiсно, необхiдно. Але куди ефек­тивнiше, нiж метати громи з пiднебесся, наблизитись до людини, вислухати її, розпитати про справи, вiдповiсти на наївнi, можливо, запитання. В уражених українофобiєю — явища, малозрозумiлого iноземцевi, викликаного сторiччями гонiнь та наклепiв, — нейтралiзувати почат­кову агресивнiсть, постаратись хоч трiшки вiддалити вiд презирства до своєї й чужої нацiональностi у бiк поваги до них. Коли не виправити окремих осiб — хiба стане кращим суспiльство?

Якби достатньо часу — можна б, здається, "достука­тись" до кожного. Тiльки де ж його вiднайти, той час?

Втрачаю розумiння iз давнiми, зi спокiйнiших днiв, товаришами. Коли чую на питання: "Чому присвячуєш дозвiлля?" — вiдповiдь: "Самовдосконалююсь" або "Пере­читую Борхеса", — дивуюсь: як можна тепер вдовольнятися лише цим?

 

Призначеного дня я очiкував Iнну у великому, прохо­лодному фойє iнститутського корпусу. 

У джинсах, спортивних майцi i тапочках, збiгала вона сходами, стискаючи в руцi довгасте пластмасове поделко.

Ми вiдшукали самотню лавчину, перед якою буйно роз­кинув вiчнозелене листя iмпровiзований сад: олеандри, фiкуси й пальми в масивних, пофарбованих у зелене, ка­дубах.

Перегляд на свiтло слайдiв виявив, що Iнна постави­лась до спiльної екскурсiйної мандрiвки значно сер­йознiш вiд мене — пiдмiтила й зафiксувала он скiльки пейзажiв, мiзансцен, панорам Таллiнна.

— Ви майстерно фотографуєте, — не мiг не зазначити я.

— Нiчого особливого. Просто це хобi, — ледь за­шарiлась вона. — Колись мiркувала — якщо дома спалахне пожежа, найперш кинусь рятувати шухляду зi слайдами.

Окрiм мойого захеканого, на морському березi, зобра­ження, Iнна одразу ж запропонувала вiдiбрати на пам'ять скiльки завгодно кадрiв, що подобатимуться, обурено вiдхиливши згадку про незручнiсть чи будь-яку ком­пенсацiю.

— Пусте. Люблю дарувати, — запевнила, процитувавши стрiчки сучасного поета: "Щобiльше вiдiрвеш вiд серця — тим бiльше у нiм зостається".

"Ну й дивна дiвчина, — чудувався я подумки. — Хто б iще ладен був так безкорисливо, заради першого стрiчно­го, старатись?"

А вона дивилася спокiйно й вiдкрито — лише знайома, на цей раз трiшки задерикувата, усмiшка чаїлась у кути­ках губ.

Я вибрав, намагаючись якнайменше порушити цiлiснiсть того, що лишиться, декiлька кольорових рамочок. Ще раз гречно подякував.

На цьому формальний регламент невмисного зiткнення двох стороннiх людей мiг би вважатися вичерпаним. Але щось уже заважало пiдвестись i вирушити у справах — розпрощавшись, можливо, назавжди. Нiби прикипiвши до лавчини, ми продовжували бесiду, скрадливо, мiж тим, вивчаючи одне одного.

Виявилось, що фотографування пов'язане у Iнни з за­хопленням, що не обiйшло й мене — гiрським туризмом.

Зрозумiло, не тим, "матрацним", коли за оплаченою путiвкою переповненi групи натужно, пiд пильним оком iнструктора, шкандибають вiд однiєї, забезпеченої хар­чем i теплим нiчлiгом, бази до наступної. Туризмом спортивним: коли декiлька чоловiк за картою й компасом на свiй страх i ризик долають (заздрячи, в свою чергу, альпiнiстам) маршрут, орiєнтирами на якому часто слугу­ють лише обелiски ранiш тут загиблих. В такому походi, куди потрапляють, як звичайно, люди не з гiрших, навiть уявити годi якiсь претензiйнi вередування, хтивi жарти, а виникає дивовижна, чиста атмосфера пiднесеностi й взаємовиручки.

З'ясувалося також, що свого часу ми проходили, нез­начно розминувшись, майже ту саму дiлянку Пiвнiчного Кавказу.

Звичайно, зринули спогади. Про перевали з чудернаць­кими назвами — Чiпер-Азау, Дунгуз-Орун, Кiчкенiкол, заснiженi пiки, кришталевi льодовиковi озера, заквiтчанi рододендронами схили. Про те, наприклад, як понад гiрським хребтом, на тлi рерiхiвських барв при­захiднього неба, незрушно височать, ледь бiльшi од ма­кових зерняток, тури, а завдяки надчистому повiтрю мож­на навiть розгледiти, коли котрийсь час вiд часу велич­но повертає голову, мiкроскопiчнi завитки рогiв.

Не забракло й бувальщин, потiшних випадкiв. Скажiмо, про безнадiйно розмочену грозою, що налетiла з-за скелi, гiтару, яку зметикували поколоти на тонкi трiсочки i використати на паливо — замiнивши музику посеред снiгу й камiння напрочуд смачним чаєм.

Або — варiант класичний — не встигнувши до темряви вийти на заплановану стоянку, пiвночi блукали, ковзаючи на мокрих схилах, забрьохавшись по вуха. Спинилися, де прийдеться, щоби вранцi, поглянувши, розреготатись: до розшукуваного мiсця — рукою подати, кружляли поночi са­ме навкiл нього. Чого ж би то не смiятись, — заради та­ких-от вражень i подаєшся в гори!

За розмовою ми не зчулись, як годинниковi стрiлки засвiдчили, що обiдня перерва добiгла кiнця.

Почуття, наче пiднявся на пiвгодини у прекрасне, незрiвнянне нi з чим високогiр'я, нiс я пiсля зустрiчi разом iз крихiтним, в нагруднiй кишенi, подарунком.

Подiї накочуються хвилями. Якось у суботу й недiлю центр Вiльнюса потрапляє в полон бiло-червоно-бiлих прапорiв. То проводиться — за неможливiстю зiбратись у Мiнську — з'їзд Народного фронту Бiлорусi.

Iншим разом — неймовiрно! — можна посидiти на першо­му в Союзi офiцiйному форумi некомунiстичної партiї — Демократiв Литви.

Набирає обертiв полiтична дiяльнiсть i в Українi. Тi з членiв Громади, кому не сидиться на мiсцi, при першiй-лiпшiй можливостi, використовуючи вiдпустки, вихiднi, правдами й неправдами роздобутi вiдгули, ли­нуть туди.

Стараюсь не втрачати таких нагод — вiдпрацьовуючи одданi громадським справам години вечорами, по ночах, збуваючись наднормових робiт та кар'єрного просування — i я.

Найчастiше потрапляю в Захiдну Україну. Темп перемiн тут вражаючий. На органiзацiйних зiбраннях ледь проб'єшся у переповнений зал, втиснешся з коротким привiтанням мiж численних уславлених ораторiв.

Тут зародилися й швидко мiцнiють осередки Народного Руху.

... А от влаштовуване львiв'янами в сiльськiй перед­карпатськiй мiсцевостi грандiозне, театралiзоване, — що на нього зiйшлось, збiглось i з'їхалось, схоже, усе здатне пересуватись навколишнє населення, — свято Купа­ла.

Надриваючи голосовi зв'язки, вводить у курс древнiх обрядiв сучасний Волхв. Буйно палахкоче ватра, через яку, вхопившись за руки, iз завзятими вигуками переска­кують молодi пари. Iще пронизливiший вереск супроводжує пiднебеснi польоти гiгантської переповненої гойдалки.

Щось доiсторичне вчувалося у густому, соковито цвь­охкаючому хрустовi прибережних заростiв, коли багато­тисячна орда посунула в темрявi униз, до рiчки. Там, вибираючи судженого, дiвчата пускають у хвилi вiночки зi свiчками. Забрiвши по колiна, а то й по пояс, у бистру воду, ловлять їх парубки.

Опiвночi ж не на жарт дiстається ближньому лiсковi: туди ламанулись шукачi цвiту папоротi.

Вiдчайдушнi, гамiрнi витiвки не вгаватимуть до ранку. А на висо­ченнiй щоглi, пiдсвiчуване спалахами багать, безборон­но, самозрозумiло розвiвається над прадавнiми iгрищами теж отримане з глибини вiкiв синьо-жовте знамено.

 

На рештi ж теренiв України ситуацiя рiзниться докорiнно.

Прибуваю нa Установчу конференцiю обласного Руху до вели­кого портового мiста Пiвдня. По дорозi з аеропорту зустрiчаючi бiдкаються: "У нас стояче болото. Партократи самодурствують, як зама­неться. В останню хвилю розпорядились позбавити нас ключiв вiд замовленої заздалегiдь зали. Та конференцiю проведемо будь-що!"

Покрутившись у розшуках, авто спиняється на тихiй замiськiй вуличцi. По обидва боки її — високий, зеле­ний, зi щiльно зачиненими ворiтьми, паркан. Здається, усе довкiл завмерло, знемагаючи вiд нестерпної — особ­ливо пiсля Литви — спекоти.

— Що робити? — безпомiчно тицяються туди й сюди, висловлюють сумнiв у правильностi адреси, проводирi.

— Вам куди? — змушує здригнутись чиєсь змовницьке, пiвголосом, питання з вершечка грушi. Там, непомiчений ранiш, чаїться голий до пояса, коричневе засмаглий хлопчина. На умовлену вiдповiдь вправно, по-мавп'ячи, спускається з протилежного боку паркана, прочинивши хвiртку, вказує стежку до дачного будиночка.

Людей у тому — як у казковiй рукавичцi. Вщерть за­повнили єдину, не таку вже й велику, кiмнату, повсiда­лись на пiдлозi у сiнях. Розпаленi спекою, вiдчуттям таємничостi "конспiратори" стрiчають "прибалтiйського емiсара" захоплено. Вмить, розглядаючи, як дивовижу, розхапують пачку литовських брошур i газет. Розповiдь про цiлком рядовi у нас подiї сприймають репортажем з iншої планети. Дивляться округлено, недовiрливо:

— Перший секретар ЦК у прямому ефiрi з'являється на телеекранi, i кожен простий смертний може поставити йо­му запитання?

— "Саюдiс" має примiщення, регулярний вихiд на радiо i телебачення?

— А чи правда, — нишком цiкавиться немолода жiнка, — що у Вiльнюсi перейменовано проспект  Ленiна? - На ствердну вiдповiдь приповiдає побожно:

— Ле — е — енiн. Це ж святе!..

Опiсля мого виступу дискусiя спалахує з подвоєною силою. Мiсцева iнтелiгенцiя — лiкарi, iнженери, вчи­телi, лiтератори — безжалiсно викривають недолiки, на­магаються вказати шляхи до їх виправлення.

Прекраснi, небайдужi люди! Як хочеться їм побачити у себе добрi змiни! Жодного напруження мiж україно— i росiйськомовними. Тiльки як їх мало, наскiльки далекi вiд реального управлiння!

В перервах делегати виходять у садок, де безвiтряно й парко. Трiщить, прогинається обважнiле вiд велетенсь­ких соковитих плодiв гiлля. Вгодованими кабанами роз­ляглись гарбузи. Куди не глянь — звисають, просяться в рот напiвдоспiлi вже, самовiльно зрослi винограднi гро­на.

Рай та й годi! Слухаючи ж промовцiв, ситуацiя в усiх ланках навколишнього — у виробництвi, сiльському госпо­дарствi, культурi, екологiї — бiльше, нiж невiдрадна. Населення пасивне до краю, зневiрене, що й уможливлює сваволю, перекриває дорогу будь-яким позитивним зрушен­ням.

 Може, — прослизає думка, — ця розкiшна, надлишково щедра природа розслабила нарiд, зробила таким сентимен­тальним, нездатним до самоорганiзацiї? Адже так i ма­нить розлягтися у затiнку на травичцi, попливти пiд мо­нотонний, заколисуючий спiв комашнi на хвилях безжурної замрiї!

Та, якщо справа у клiматi, чи можна чимось зарадити?

Дивовижна конференцiя завершується успiшно. Обрано правлiння мiсцевого Руху, делегатiв на з'їзд. А я поки­даю мiсто, надбавши ще кiлька десяткiв щирих друзiв.

 

... Рухiвцi великого промислового мiста Сходу теж не знайшли порозумiння з владою. Рятуючи становище, провели Установчу конференцiю на день ранiше намiчено­го.

Замiсть конференцiї потрапляю на мiтинг. Учасникiв його на площi перед українським театром — сотнi з пiвтори. Немало у вишиванках. На вiддалi кiлькох десяткiв метрiв — щiльне пiвкiльце чи не чисельнiшої мiлiцiї. Гiпнотизує невiдривним бульдожим поглядом — так i розчавив би нечисть, що каламутить тут воду! — здоровань полковник iз непомiрно велетенською головою. З-за плеча нашiптує йому вказiвки пещений, у добротному свiтлому костюмi, товстун.

Оратори ж крешуть не на жарт. Гостро, але виважено й аргументовано, промовляють регiональнi рухiвськi лiде­ри. Несамовито, надривно, розмахуючи в такт мiцним ку­лачищем, криє "комуняк" бронзоволиций сталевар. Ефектно вiдкинувши голову, сипле бездоганно вiдточеними форму­люваннями анархо-синдикалiст: весь у чорному, з гострою смоляною борiдкою, — наче вигулькнув iз початку сторiччя.

Юного монархiста, адепта "єдиної й недiлимої", освистують, стягають зi слугуючого трибуною пiдвищення. Проштовхується зафiксувати iнцидент вiдеооператор з американською символiкою на довгокозирковiй кепцi.

Один iз хлопцiв сторожко виймає з-пiд поли стос поз­шиваних докупи смужок синього й жовтого ситцю. Iнший роздає "древка" — тоненькi, шорсткi, прихопленi, певно, з будiвництва, реєчки. Пiд схвальний, радiсний гомiн i оплески злiтає над мiтингуючими пiвдесятка одинакових прапорiв.

Попрохавши древко, дiстаю з сумки шовкове, велике й яскраве, жовто-зелено-червоне знамено. Поява його вик­ликає новий сплеск пожвавлення, на хвилю робить мене центром уваги. Незнайомцi оточують, навперейми знайом­ляться, зав'язують бесiду. Виникає черга цiлком до­рослих людей — потримати литовського прапора, сфотогра­фуватися з ним.

Кожен iз спiврозмовникiв встигає залишити незабутнє враження.

 

Надзвичай м'який, з тихим лагiдним голосом, редактор напiвпiдпiльного лiтературного альманаху. Важко повiри­ти, що за спиною цього поета й публiциста — довголiтнi тюремнi й табiрнi випробування.

Задиристий, прихильний до демократичних iдей, на за­видки пiдкований полiтично росiйськомовний комсомольсь­кий лiдер.

Теж молодий, але солiдний i розважливий, голова мiського Товариства української Мови.

Дiяльний, по-селянськи добросердий, керiвник Руху одного з районiв областi.

Меткий, ще й вiльно розмовляює українською, всезнай­ко-малюк з азiатським розрiзом очей — мiсцевий Гаврош.

Користуючись нагодою виступити, намагаюсь накласти прибалтiйський досвiд на тутешню ситуацiю. Це не так просто. Нiяк, наприклад, не розумiють, як може литовсь­ка компартiя, йдучи на конфронтацiю з союзною, вiдстою­вати iнтереси Литви. А те, що до роковин пiдписання пакту Молотова-Рiббентропа намiчено "Балтiйський шлях" — живий ланцюг Таллiнн-Рига-Вiльнюс — звучить фантасти­кою.

А городяни, нiби не помiчаючи мiтингу, заклопотано течуть мимо, втискаючись до трамваїв, поспiшають на дачi.

Черговий промовець  ураз вмовкає. Нiби не було, роз­танули десь стяги. З уст в уста перелiтає шепiт: "ОМОН за рогом"...

Першим оговтується молодцюватий, дочасно облисiлий, приїжджий дiяч Руху. Владно гукає з висоти гренадерсь­кого зросту:

— Це ще що?! Боятись на своїй землi власних коль­орiв! Навiщо тодi ми зiбрались? Прапори вгору!

Команду виконують. Щойно розгубленi, люди опановують себе, присоромлено випростовуються. Мiтинг добiгає кiнця благополучно.

Щоправда, коли розходились, когось таки побили, ко­гось поволокли в кутузку. Втiшаюся думкою, що, може, присутнiсть литовського прапора, як i американського кореспондента, вiдхилили серйознiшi неприємнощi.

День "Балтiйського шляху" приносить звичну для нашої дiяльностi "накладку".

До критичного моменту чекали з дружиною й дочкою раптових прибульцiв з України. Тi по телефону просили узяти їх iз собою, але, забувши попередити, не з'яви­лись.

Транспорт уже не ходить — йому б не пробитись. Що ж, слiд поставитись фiлософськи: вирушивши до призначеної Громадi дiлянки пiшки, бiльше можна побачити.

Вечiр на диво тихий, сонячний, напоєний пахощами в'янучого лiта. Тротуари й горбистi узбiччя довжелезної вулицi Укмяргес переповненi. Повсюдно — усмiшки, розпо­годженi обличчя, небуденний одяг. Чимало дорослих i дiтей в нацiональних костюмах. Раз-по-раз вiтаємось зi знайомими — тут, схоже, увесь Вiльнюс. З дахiв чотир­надцятиповерхових будинкiв помахують руками пiдлiтки, фiльмують оператори.

Досада, викликана непорозумiнням, минає. Поневолi переймаємось загальним пiднесенням. Стрiчаємо ще кiль­кох припiзнiлих землякiв.

А чиї це, вкрапленi мiж безлiчi литовських, прапори? Вчимось розпiзнавати: вiрменський, татарський, єврейсь­кий, молдавський...

До своїх не встигаємо зовсiм трiшки (Громада, як з'ясувалось, включилася масово й дружно).

Надходить призначений час. Люди затоплюють проїжджу частину, беруться за руки. Аби вмiстити кожного, живий ланцюжок петляє, в'ється химерними зигзагами.

Враз усе завмирає. Мить урочистої, значущої тишi.

 Згадаємо несправедливiсть, вчинену пiвсторiччя тому. Вiдродимо задушену тодi свободу своїми вчинками, своєю рiшимiстю. Здолаємо зло добром.

Десь у цьому мiльйонному, скрiпленому вологим теплом долонь, ряду — знайомi з Естонiї, Латвiї, друзi, набутi у Литвi, товаришi з Громади…

За сигналом ланцюжок розпадається. З "кукурузника", що, похитуючись, пролiтає над головами, сиплються обе­ремки пiдхоплюваних на льоту квiтiв. Загальний трiумф, поцiлунки, обiйми:

— Лє — ту — ва!

— Лат — вi — я!

— Ес — тi — я!

Побачивши кiлькох нас з синьо-жовтими значками й прапорцем:

-                        Ук — ра — i — на!

Безкрає, щасливе, позбавлене су­перечностей братство.

 Як солодко хоча б на мить перей­нятись iлюзiями!

На зухвалий вияв непокори, що рознiс вiстку про во­лелюбнi прагнення трьох нечисленних народiв далеко по свiту, Москва вiдгукнулась заявою ЦК КПСС "Про станови­ще у республiках Прибалтики". Написана в зловiсному тонi, сповнена безглуздих перекручень i вiдвертих пог­роз, заява вiдбивала й переляк Центру, i безнадiйне не­розумiння ним справжнiх настроїв у Прибалтицi.

Для вислову реакцiї Литви на цей документ у Вiльнюсi скликаються два мiтинги.

На першому, iнiцiйованому Мiжнацiональною коорди­нацiйною асоцiацiєю, пропонують виступити i представни­ковi вiд Громади. Як не пробую опиратись, товаришi пок­ладають цю мiсiю на мене.

Часу на грунтовну пiдготовку нема. А тут iще й повна свобода, вiдсутнiсть будь-якої опiки. Про що говорити­му?

... Серед багатьох гостей, якi встигли навiдати Громаду, трапився i вельми колоритний чоловiк з Iзмаїла — невеличкий, жвавий, з чорними, пiдковою, вусами. Не­давнiй фiзик-ядерник, вiн безпосередньо, втратою здо­ров'я, зiткнувся з реальнiстю однiєї з навислих над всiм живим загроз. Маючи, як достроковий пенсiонер, дозвiлля, додумався — не бiльш i не менш — до iдеї створення Всесвiтнього Музею Гуманiзму: позаурядової органiзацiї, яка б, накопичуючи iнформацiю, виробляла моделi порятунку людства на далеку перспективу. Вирiшив, що саме Україна, на долю якої випало — у тiм числi й за новiтнiх часiв — пройти через найжахнiшi страждання, може i повинна надати свiтовi гуманiстично­го iмпульсу.

Нестандартна особистiсть, широта мислення молодого вченого справили на мене незабутнє враження, спонукали вступити у листування, проштудiювати рекомендовану лiтературу — зокрема, працi Римського клубу.

Чому б не скористатись цим матерiалом зараз, не спробувати застосувати загальнолюдський пiдхiд до нацiональних рухiв? Хiба ж пригнiчуванi народи — не всезагальна небезпека, бомба уповiльненої дiї?

Крiм того, в умовах глобальних загроз порятувати людство вiд самознищення може лише сукупнiсть накопиче­ного досвiду виживання. Непоправна загибель однiєї унiкальної культури — крок до катастрофи планетарної: так випадiння окремої цеглинки здатне спричинити руй­нацiю будiвлi.

Отже, обстоюватиму заперечуване Москвою невiд'ємне право кожного народу вiльно, збагачуючи свiтову мозаїку своїм, неповторним вiзерунком, розвиватись.

 

Надходить пора мiтингу.

Приховуючи дригiтку в колiнах, спостерiгаю, як неухильно заповнюється чаша стадiону.

 Хоч, завдяки постiйним вправлянням, язик мiй за останнiй час дещо "виламався", звернутись до багато­тисячної iнакомовної аудиторiї на такому вiдповiдально­му заходi — щось принципово iнше. Найсильнiш, невiдв'язно хвилює чомусь те, на якiй вiддалi слiд три­матись вiд чорних, лячних, нiби жаби, подушечок мiкро­фонiв.

 Якби-то зараз, разом з усiма, безтурботно чимчи­кувати алеєю, мружитись вiд ласкавих передвечiрнiх про­менiв, компонувати букетик жовто-зеленавого каштанового листя!

Нарештi, початок. Довкiл височiючої капiтанським мiстком трибуни зосереджуються оратори досвiдченi, ти­тулованi. Мене записано в числi перших, пiсля надiї Литви — лiдера "Саюдiса".

Полiтик i керiвник це незвичайний. Округла борiдка, розслаблена фiгура, пiдкреслена iнтелiгентнiсть — про­тилежнiсть нiби закутим у броню фiгурам минулого. Чима­ло кого нестандартнiсть дратує, менi ж цей професор консерваторiї iмпонує хоча б тим, що не соромиться бути собою.

Неакадемiчна, з гумором, промова його змусила слу­хачiв звеселiти, вiдпружитись. Розминаючись позаду три­буни, ловлю короткозорий, пiдбадьорливий, напрочуд м'який, як для особи такого рангу, погляд.

 

Ледь чужим, незнайомим голосом, розпочинаю — западає нереальна, насторожена тиша. Чутно, як десь удалинi за­лепече дитина. Не часто лунала тут українська мова.

Папiрця з текстом не заготував — це видається атри­бутом донедавнiх маразматичних рокiв. Живе, новонарод­жене слово дiє сильнiше прочитаного, хоча й ризику зiрватися не порiвняти.

Коли, через кiлька хвилин, спиняюся перевести подих, знизу пiдiймається хвиля уривчатого, iнтенсивного шуму. Здогадуюсь — оплески. Отже, таки зрозумiли!

Мною опановує чудний, абсолютний спокiй. Здається, нiчого нема простiшого, анiж виступати на мiтингах, — завжди тiльки цим i займався. Замiсть суцiльної, розми­тої перед тим, маси, розрiзняю окремi, з цiкавiстю спрямованi до себе, обличчя, їх неповторний вираз. Упiзнаю знайомих. Бачу, хто у що вдягнений.

Можу запросто контролювати себе: умисне, аби полег­шити слухачам сприйняття, сповiльнюю темп, вимовляю слова чiткiше.

Окрiм намiченого, нагадую про давнi iсторичнi зв'яз­ки литовського й українського народiв, що сторiччями успiшно жили в однiй державi.

Стверджую, що українцi Литви, якi об'єднались у Гро­маду, вийшли на "Балтiйський шлях" не "втягнутi екстремiстами", як подає заява ЦК, а за покликом розу­му, велiнням серця.

Пiд кiнець, вiд доброго прийому цiлковито згубивши пильнiсть, заплутуюсь у литовськiй, що нею вирiшив за­вершити, фразi. Дiбравшись до мiсця, знесилено, присо­ромлено валюсь помiж друзiв. Чую вигуки схвалення, за­певнення, що виступ удався. Менi ж вiн цiєї хвилi вви­жається безнадiйно зiпсованим. Найслушнiшi думки, як завжди, навiдують, коли нiчого не змiниш.

Дослухаючись, вiдзначаю, що пiзнiшi промовцi висту­пають у тому ж, що я, дусi. Закликають до поглиблення демократичних процесiв, злагоди всiх громадян республiки. Одностайно засуджуючи провокацiйну Заяву, пiдтримують прагнення прибалтiв вивiльнитись з-пiд московського диктату.

Закiнчився мiтинг не зовсiм стандартно. Органiзато­ри, помiтивши мiж слухачами журналiстiв головного кремлiвського рупору — газети "Правда", запросили їх пiднятися на трибуну:

— Чи будете, пiсля побаченого, надалi повiдомляти, що у Литвi розпалюється мiжнацiональна ворожнеча?

Кореспонденти — двоє мiцних, немолодих чоловiкiв — вiджартовуються, обiцяють бути об'єктивними.

А назавтра, замiсть веселого рiзнобарв'я, це ж мiсце залите одним кольором — червоним. Це мiтинг "Єдiнства", листiвки iз закликом на який розсiвали напередоднi над мiстом вiйськовi вертольоти.

Так само, як прапори, одноманiтнi й промови. Трапля­ються чудовi оратори — професiйнi лектори, вузiвськi викладачi суспiльних дисциплiн. Та формальна майстернiсть не рятує: виступ за виступом — нiби заїжджена платiвка. Повторення вiджилих, несумiсних з сучаснiстю, гасел: захист сумнівних завоювань соцiалiзму, залякування екстремiзмом, прославляння "дружби", при якiй всi народи мають пiдлаштовуватися пiд один.

Як палахкочуть промовцi ненавистю! Не розраховуючи на силу слiв, з яких давно вивiтрилась енергiя, покла­даються на мiць голосових зв'язок. Не припускаються й думки, що хтось має право думати й жити iнакше. Не­численнi — можна полiчити на пальцях однiєї руки — ли­товцi, здебiльша iдеологiчнi працiвники, клянуться вiд iменi Литви у вiрностi Союзовi.

Серед публiки — переважно росiйськомовних мiсцевих жителiв — нема й близько вчорашньої святковостi, пiднесення. Переважають збудженi, роздратованi пенсiонери. Дружним, злорадним гудiнням вiтають погрози з трибуни. Особливо схвально приймають вiйськових, з їх: "Будьте певнi, товаришi! Оборонимо! Не дамо образи­ти!"

Нi, трапляється й молодь. В одному мiсцi неперервно, як заведенi, розмахують казенними прапорами юнаки в чорних шкiрянках, з корчагiнською, зацепенiло-фанатич­ною жорстокiстю облич.

Поглянувши на все це, розумiєш, чому пiдтримуєш но­вопосталi рухи. Далеко не iдеальнi — та не передбачають кривавих розборiв, несуть цивiлiзованiсть, iнтелект, плюралiзм.

 

Невдалiк, на травичцi зеленого пагорба, розташува­лася група опонентiв. Свистом, реготом, галайканням зустрiчає особливо лютi пасажi ораторiв.

Спроба приєднатися до цiєї, що хизується безстрашнiстю, компанiї закiнчується невдачею. То не близькi менi активiсти радикальних литовських угрупо­вань. В коментарях, поведiнцi їх просковзує така ж, як у суперникiв, ненависть.

Не дочекавшись кiнця мiтингу, iду геть. Нестерпно розболiлась голова — вiд тиску децибел, лайливих iнто­нацiй. Схожий ефект в усiх знайомих, що побували тут, — хто, як я, з цiкавостi, хто надiючись знайти противагу "литовському нацiоналiзмовi".

Проглядаючи ж через день, тенденцiйну, як завжди, наскрiзь фальшиву статтю вiльнюських кореспондентiв га­зети "Правда", з подивом виявляю наведене у своєму виступi прислiв'я — "Згода будує, незгода руйнує" — вкладеним в уста анонiмного учасника прокомунiстичного мiтингу.

Слушно зауважив лiдер "Саюдiса" — газета ця заслуго­вує, аби назву її писати тiльки в лапках!

Зустрiчi мої з Iнною — такою на диво несподiваною знайомою — тим часом тривали. Зумовлював їх, як звичай­но, невмисний перетин службових маршрутiв — чи то на широкому, яскраво палахкочучому клумбами подвiр'ї ви­робничого об'єднання, чи десь на сходах або в коридорi, чи у вiдомому вже фойє iнститутського корпусу. Не нада­ючи цим вибрикам теорiї iмовiрностей надто серйозного значення, я вже пiдсвiдомо готувався до них, i, нiскiльки не схильний до мiстики, часом вражався, спiткавши Iнну тодi, коли саме очiкував цього.

Кожне з побачень, мiж якими в шаленому миготiннi по вiнця заповнених днiв запросто мiг злетiти тиждень-дру­гий, а то й мiсяць, являло Iнну новою, несподi— ваною. Одного разу вона збуджено, пiдлiтковим, схожим на бiг, кроком, кудись квапилась; наступного — чимчикувала по­волi, вiдключено вiд навколишнього: тодi у ходi її проглядало щось сомнамбулiчне. Миттєво й непередбачува­но: вiд жвавостi, що переповнювала, б'ючи через край, до непроникної, нiби у верби над водою, задуми — коли­вались настрої. Навiть випадково надибаний гороскоп, — хоч таким свiдченням я не йму жодної вiри, — пiдказу­вав, що для її зоряного символу — Близнюкiв — саме мiнливiсть є найсталiшою прикметою.

Зустрiчi дарували менi, зокрема, насолоду естетичну. Струнка, бездоганно пропорцiйна фiгура, пишна шапка золотавого волосся, тонкi, строгi лiнiї благородно по­довженого, з iдеально гладенькою шкiрою, обличчя: пра­вильний рiвний нiс, маленький рот (у котрому, як це бу­ває у литовцiв, верхня губа, надаючи профiлевi трiшечки допитливостi, домiнує над нижньою), густi темнi брови i, довершенням достоїнств, величезнi, виразнi, кольору "переддосвiтньої синi", очi цiлком дозволяли виступити у конкурсi "мiс така-то", що повсюдно, грибами пiсля дощу, виникали пiсля зняття заборон. Та нiзащо не змiг би уявити Iнну учасницею гамiрного публiчного карнава­лу: врода її бачилась не слiпучим блиском, не здатнiстю ефектно вiдбивати променi юпiтерiв, а прихованим, як на картинах Чюрльонiса, внутрiшнiм сяйвом. 

Мушу при цiм зазначити, що знаю за собою уроджену, несправедливу вимогливiсть до жiночого племенi. Лишень поверхових, щоби надовго захопитися, рис нiяк не­достатньо. Вульгарнiсть у дуже широкому розумiннi вiдштовхує, стандартнi, хоча б скiльки очевиднi, прина­ди уваги не спиняють. Тому по-справжньому припадає до серця хтось надзвичайно рiдко, переважна ж маса представниць слабкої статi катастрофiчно швидко втрачає для надмiру перебiрливих очей всiлякий iнтерес.  

Тут же почував, що маю справу з чимoсь, що вабить, iнтригує, вимагає пояснення. I з кожним наступним поба­ченням вiдзначав, що не схибив-таки першого разу, уг­ледiвши в цiй дiвчинi щось особливе.

 

Нацiональнiсть мою Iнна сприймала, як екзотику. Про Україну, подiбно бiльшостi литовцiв, вiдала обмаль. До Львова заїжджала лишень раз:    

— Було кiлька годин мiж поїздами. Встигли з друзями прогулятися центром, та й то поночi. Яка архiтектура! Певно, що й iнше в цьому мiстi настiльки ж досконале? 

     Я не став аж надто розвiювати її захоплення.

    

   Свою думку мала щодо релiгiї:  

    — Якщо важко, звертаюсь до Бога, але такого, як собi уявляю. До костьолу не ходжу –  молитись щось надто осо­бисте, аби робити це гуртом.

 

    Визначив я, звiсно, й ставлення Iнни до перипетiй полiтичних.

    — Немало з того, що говориться зараз про злочини ми­нулого, я знала й ранiш. Серед родичiв були репресо­ванi. Один iз них — надзвичайно добрий, безкорисливий, наче святий, — написав спогади про заслання. Я читала рукопис — жах, що випало пережити людям!

Звiсно, як кожен, кому не байдуже майбутнє, пiдтри­мую iдеї "Саюдiса". Iнколи роблю щось конкретне, дрiб'язкове (тут я пiдозрював надмiрну скромнiсть) в осередку на роботi, та не настiльки серйозно, аби вва­жатися "саюдисткою".

На "Балтiйський шлях" виїжджали ледь не пiд латвiйський кордон — там, вдалинi вiд столицi, мiсцевi жителi сприймають усе так безпосередньо!

Буваю, рiдше, нiж хотiлося б — не вистачає часу — на мiтингах. Люблю декотрих ораторiв, особливо поетiв.

Але є мiж нових, що заливаються солов'ями, лiдерiв, нещирi. Почуваю це непомильно — не зношу брехнi з ди­тинства. Щоби всерйоз вiддатись полiтичнiй дiяльностi — потрiбна товстошкiрiсть. Це не для мене. Як i боротьба за лiдерство, iнтриги... Де полiтика — бруд, бруд не­одмiнно!

— Моя воля — теж тримався б од неї на гарматний пострiл, — зауважував на таке я. — Для душi займався б хiба у "Зеленому Свiтi" чи "Товариствi боротьби за тве­резiсть". Та що зрушиться, як не чiпати полiтики? Ну, а зачепиш — хоч-не-хоч забувай, яким був незап­лямленим.

Попри певнi розбiжностi поглядiв, менi подобалась невтягнутiсть Iнни у щоденно оточуючу надмiрно iдео­логiзовану колотнечу. При цьому власне полiтика посiда­ла у наших розмовах мiсце мiзерне.

Через рiк по Прибалтицi й Україна, нарештi, дозрiває до з'їзду Руху. Групi його пiдтримки, що з лiта дiє при Громадi, надано кiлька делегатських, з правом голосу, мiсць.

Отримувавши досi про Рух — вирiшальну силу оновлення Батькiвщини — вiдомостi розрiзненi й випадковi, живемо щасливим передчуттям побачити його уповнi й на власнi очi.

Мене, окрiм того, дiймає немало запитань. Виникли вони ще навеснi, коли долинули радiснi, довгожданi вiстки про заснування перших осередкiв Народного Руху за перебудову.

Прикро, але причиною тривоги стали тi, кого, при особистому знайомствi, полюбив з першого погляду — вусачi-дисиденти. Ледь вирвавшись з-за колючого дроту, цi безстрашнi лицарi духу ринулись у борню полiтичну, яка, за природою, вимагає якостей iнших; щонайперш, — тверезого, до цинiзму, розрахунку. Хiба ж чистим рукам правозахисникiв розгрiбати гнiй полiтики?

Щось обiрвалося всерединi, коли почув, що вчорашнi полiтв'язнi увiйшли, подекуди навiть очоливши, до но­востворених рухiвських органiв. Чи не закладено тут тактичної, що може стати фатальною, помилки?

Намагаючись прояснити незрозумiле, я не раз спере­чався з товаришами по Громадi на зiбраннях групи пiдтримки Руху, дiймав розпитуваннями приїжджих з Ук­раїни. В нерiдко запеклих дискусiях виробилась чимала, хоч нiскiльки не оригiнальна, теоретична будiвля.

... Вражаюче потужний поступ опозицiйних сил Литви вiдбувався за очевидним, майже не завуальованим планом: маленька, надзвичай активна когорта вiдволiкає увагу суперника, розриває його оборону, а основнi, iнертнiшi сили рушають, закрiплюючи успiх, у пролам.

Роль першої взяла на себе Лiга Свободи Литви. В ря­дах її змогли уповнi проявитись найзатятiшi противники iснуючої системи, у тiм числi й тi, хто пiдтвердив стiйкiсть переконань задовго до сьогоднiшнiх подiй. В напруженi моменти Лiга без вагань iшла на ризикованi, за якi не вiзьметься хто iнший, справи, безбоязно пiдставляла себе пiд удари противника. Завдяки їй суспiльство звикало до чiтко висловлених нових — спра­ведливих на далеку перспективу, малопридатних для не­гайного втiлення — гасел.

Захоплюючись прямотою й вiдчайдушною хоробрiстю Лiги, пересiчний громадянин — носiй консерватизму й тверезого глузду — приєднатись до неї, хоча би з боязнi крутих перемiн, не поспiшає.

Iнша справа — "Саюдiс". Той загiпнотизував самим пiдбором iмен лiдерiв. Елiта литовської iнтелiгенцiї: науковцi, чiльнi фiгури творчих спiлок, визначнi фахiвцi рiзних галузей, письменники... Знайшлося мiсце й вiдомим дiячам нелитовським, i членовi ЦК Комунiстич­ної партiї, i навiть тому, хто вiдомий, як "полковник КГБ".

Особи солiднi, заслуженi, вони не кидались на амбра­зури в недавньому минулому, до пори, до часу займаючи стосовно режиму позицiю здебiльшого конформiстську. Усвiдомивши ранiш за iнших, якi можливостi вiдкривають новiтнi часи, взялися за справу впевнено й квалiфiкова­но.

Почавши iз закликiв, що мало чим рiзнились од пере­будовчих планiв компартiї, "Саюдiс" не спонукав, як "крайнi", до негайного карколомного стрибка, а плавно, послiдовно провадив зi сходинки на сходинку. Чисто полiтичнi акцiї, завойовуючи симпатiї якнайширших верств населення, поєднувались iз культурологiчними, релiгiйними, спортивними, екологiчними. Супротивнi сили при вимушеному, поетапному вiдступi не зазнавали шоку, не хапались за соломинку крайнiх мiр, а, значною части­ною, переливались до сильнiшої сторони.

За недовгий час вибивши грунт з-пiд нiг стагнаторiв, "Саюдiс" зрiс у вирiшальну суспiльну силу. А вiд не­поступливих iдеалiстiв з Лiги, чиї гасла одне за одним переймав, не соромився, хоча б формально, вiдмежовува­тись.

Схема очевидна, вiдпрацьована. У слiдуваннi їй менi бачилась полiтична зрiлiсть литовцiв, що не взялись за винахiд велосипеда, одразу подавшись торованим шляхом.

Такої ж, як "Саюдiс", орiєнтацiї — на основну масу майбутнього електорату — слiд би, здавалось, дотримува­тись i Руховi.

Оскiльки переважна кiлькiсть виборцiв — тобто Схiд України — у даний час нiяк не пiде за гаслами, що успiшно пiднiмають захiднi областi, треба, хоч-не-хоч, пiдбирати ключi до цього затьмареноокого, багатостраж­дального краю. Проявляючи гнучкiсть, витримку, маскуючи намiри, пiдлаштовуватись пiд його рiвень. Плавно спини­ти поїзд, а не закликати на ходу перескочити на зустрiчний.

А це суперечить самiй сутi загартованих жорстким протистоянням героїв. Минуле диктує їм лiнiю поведiнки, одвiчну для радикалiв: нiяких компромiсiв, жодного спiвробiтництва з облудною, злочинною системою! Шале­ним, нестямним натиском цi воїни з вiдкритим забралом замiсть терпляче ослаблювати, розхитувати, дробити табiр суперника, зцементовуватимуть його.

Позбавлений об'єктивної iнформацiї, заляканий "бан­дерiвцями", "кримiнальними елементами", "агентами захiдних спецслужб", з ким партапарат неодмiнно ототож­нить радикалiв i з ними Рух, схiдний виборець, що, як вогню, боїться "нацiоналiзму", "голосне" за кого зав­годно, лишень би проти такої загрози. При вiдсутностi iнших впливових сил перемога заздалегiдь вручається ко­мунiстичним ортодоксам. Це зведе нанiвець користь вiд участi "крайнiх" у Русi, перекреслить i його iдею, i сенс їхнього життя. На прикладi Громади можна було спостерiгати нищiвну, розкольницьку дiю керованого найкращими замiрами радикалiзму, схильнiсть його до пе­ретворення масової органiзацiї у жменьку змовникiв-од­нодумцiв. Але ж тут не Громада, а Україна!

То, видається, хай би радикали, в iм'я майбутнього притамувавши честолюбнi прагнення, зоставалися в змiцнiлих, налагоджених структурах, таких як Українська Гельсiнська Спiлка — сестра Лiги Свободи Литви. Там, не скутi обмеженнями, виявляли свої кращi, авангардовi якостi: розбурхували суспiльство, акумулювали гнiв пра­вителiв i страхи обивателiв, прокладали маршрут помiркованим союзникам. Iсторiя переможної України зга­дає їх — людей, що не поступилися принципами, свiточiв, недооцiнених, як ведеться, сучасниками.

Руховi ж, для початку, прийняти б максимально м'яку, прагматичну, зрозумiлу й привабливу для широких мас (позадницьку, аморфну, боягузливу з точки зору УГС) програму. Наголосити не на нацiональних, а на демокра­тичних, загальнолюдських, навiть, першочергових на Сходi, споживацьких вартостях. А головне — судитимуть за особистостями, а не паперами, — поступово долучати до вже сформованого з київських iнтелектуалiв ядра що­найбiльше знаних, популярних осiб, в тому числi неук­раїнцiв, реформiстськи настроєних росiйськомовних, а також хистких функцiонерiв вищого компартiйного ешело­ну. Побоювань, що останнi вплинуть на курс, у мене не виникає: як показує досвiд, найзапеклiшими противниками iдеї стають недавнi її ренегати.

Такому "неекстремiстському", "лояльному" Руховi було би незмiрно простiше з отриманням примiщень, заявками на масовi акцiї, висуванням кандидатiв, передвиборчою агiтацiєю... Вийшовши на засоби iнформацiї, вiн зможе робити найважливiше — активно розворушувати за­черствiлий схiдноукраїнський материк, де приверне, здається, значну частину голосуючих. Катастрофiчно низьку популярнiсть комунiстичних догм засвiдчили хоча б минулi, на з'їзд Народних депутатiв, вибори, коли Схiд з трiском провалив кiлькох секретарiв обкому.

А в разi досягнення мети — приходу до влади свiжих, реформаторських сил, змiщення безнадiйно вiджилого, консервативного на Українi, як мало де, апарату — серед завдань, що їх належатиме вирiшувати, неминуче поста­нуть i тi, вужчi, на котрих так акцентують тепер "крайнi". Запорукою завтрашньої радикалiзацiї є i весь хiд подiй, i постiйний тиск Заходу України.

Звiсно, з погляду абсолютної, позахмарної етики та­кому пiдходовi можна закинути, що завгодно: безприн­ципнiсть, демагогiю, популiзм. Винагорода заздалегiдь призначається не тим, хто страждав за неї у казематах, а тим, хто присягався тодi в любовi до режиму. Та хiба краща начебто благородна — але котра принесе куди бiльшi моральнi втрати: горе ж бо переможеним! — пораз­ка? Компромiс, як вiдомо, злочин у мистецтвi, а не в полiтицi.

Що лишиться Руховi в разi провалу на виборах? Бойкоти, силовi зiткнення й тому подiбнi вияви непокори? Нащо проламувати мур, якщо є шанс увiйти в дверi? Навiщо, зайнявши крайню позицiю, свiдомо поступатись суперниковi центром? 

 

...От i Київ. Огорнутi вранiшнiм туманом золотi куполи, п'янкi пахощi осiннього падолисту, неймовiрна кiлькiсть аляпуватих радянських символiв.

Бiля Полiтехнiчного iнституту — стовпотворiння. Щоби потрапити на реєстрацiю, проходиш, слухаючи напуття, живими коридо­рами усмiхнених, по-святковому одягнених людей з прапо­рами й транспарантами, — тих, кому не дiсталось запро­шень. 

У фойє i на поверхах розгорнуто вельми пристойнi ху­дожнi виставки. Кипить продаж книг, брошур, незалежної преси. Спiвають кобзарi, професiйнi й самодiяльнi ко­лективи. Заклопотано снують журналiсти. Усе виказує iсторичну вагу подiї. 

Млосне вiдчуття неймовiрностi охоплює, коли бадьорi, закличнi такти козацького маршу перебивають метушню й гамiр, а делегати, враз пiдтягшись, споважнiшавши, вли­ваються до величезної, чудово оформленої зали. Ще поси­люється солодке запаморочення пiд час перших афектова­них виступiв уславлених дiячiв, зворушливих привiтань заморських гостей, громових скандувань i овацiй залу. 

Мене загальна ейфорiя несе на крилах недовго. Оскiльки спостерiгав подiбне в Литвi, злитись iз тими, хто переживає уперше, важко.Чим далi розгортається з'їзд, вiдзначаю, як багато навкiл радикалiв, як впевнено, по-хазяйськи, вони почу­ваються.

З мiсць, напинаючи роздутими жилами бронзових ший комiрцi вишиванок, суворо волають недавнi табiрники. Вимагають, звiсно, бiльшої крутизни рiшень. Солiдарнi з ними немало "нарваних" з найчисленнiших галицьких деле­гацiй. Уся премудрiсть їхньої тактики: вперед, напролом, з усiх сил, негайно!

Варто поодинокому, густо розчервонiлому, iще й нет­вердо володiючому українською, "схiдняковi" спробувати остудити атакуючий запал: "Чи не досить махати шабель­кою? Давайте подумаєм. Для нашого регiону чисто нацiональнi гасла — мова, гiмн, символiка — зараз неп­рийнятнi!" — як непримиренна частина залу засвистує, забиває оплесками, глушить насмiшкуватими реплiками.

Ще i ще раз здається: радикали й помiркованi, яких вперемiш бачу довкiл, надто, до несумiсностi, вiдмiннi. З любовi до України їм належало б розiйтись у рiзнi пiдроздiли.

В якийсь момент, коли стихiйна дискусiя укотре вих­люпує з'їзд iз намiчених берегiв, не в силах тамувати пекучi сумнiви, кидаюсь прокричати про них, про ли­товський досвiд, до трибуни.  

Несамовито реве розбурханий зал. За кивком ведучого — славетного, плодовитого поета — юнаки з синьо-жовтими нарукавними пов'язками коректно, як i багатьох перед цим порушникiв регламенту, спроваджують зi сцени.

За хвилю, коли пристрастi вщухли, iмпульсивну, неп­рохану витiвку сприймаю наївним хлоп'яцтвом. Нiчого ж бо не змiнить i сотня застережливих виступiв. Склад i структура Руху давно вималювались. 

Чи маю я право, не живучи в Українi, судити стано­вище y нiй? У чому мої заслуги? Може, у тiм, що начи­тався колись трохи книжок?

Адже поставали цi ж абетковi питання перед зачинате­лями Руху. Та й у кулуарах то той, то iнший делегат, ще й куди аргументованiше, висловлює схожi мiркування. Он один iз "батькiв" Руху — ставний, довгокучерий лiтера­тор — вдається до образу: "Руховi необхiднi обидва кри­ла — праве й лiве, тiльки так вiн зможе — летiти!"

"Чи не надто ризикований полiт, — думаю, — одне кри­ло вiд пасажирського лайнера, iнше — вiд реактивного винищувача? Але може, українськiй ментальностi геройсь­кий, хай безнадiйний, порив органiчнiший, нiж пла­номiрна, диктована розрахунком, хода?"

Зрештою, все розвивається, як повинно. Вони надто довго й тяжко чекали свого шансу. Вистраждане не­терпiння пiдганяє: ану ж бо назавтра перекриють? Он як щедро бризкають сльози з жiночих — та й не тiльки — очей при емоцiйному пасажi чергового оратора. Куди тут до шахових комбiнацiй!

Оскiльки iншого Руху немає, лишається, вiдiгнавши передчуття, пiдтримувати цей. Анiж переживати — чи не краще насолоджуватись видовищем? Тим бiльше, що воно грандiозне, iнформативне, iнтригуюче.

Десятки промов на найвищому науковому й художньому рiвнi. Палкi поєдинки рiзних точок зору. Як багато чому тут є повчитись! У Литвi, по-моєму, таких потужних iнтелектуальних сил не набрати — надто вiдмiннi "ваговi категорiї" республiк.

Приймаються документи масштабного, неоцiненного для України, значення. Особливо тiшить те, як трепетно пiклується Рух правами нацменшин.

Може, побоювання даремнi, й становище, врештi-решт, налагодиться?

Ще впертiшi сумнiви закрадаються до теоретичних ро­зумувань, коли з'їзд, успiшно завершивши роботу, поєднавшись з терплячими уболiвальниками, вирвався на вулицi нiчного Києва.

Обабiч людської, що скерувалась до пам'ятника Шевченковi, лави зачаїлись у провулках, пiдземних пере­ходах, кузовах вiйськових машин тисячi й тисячi чорно­форменних, озброєних, готових до кидка омонiвцiв. Нiко­ли не мав гадки зустрiти й десятої частки стiлькох, зiбраних разом, охоронцiв порядку. Чи можливi в у цих умовах цивiлiзованi форми протистояння? Комфортна ли­товська схема здатна, схоже, прикластись до України хiба що у мрiях. Може, стiна на стiну — єдиний тутешнiй варiант?

Що напевне — iнформацiї для висновкiв недостатньо.

— Забрати прапор! — гарикає люта, росiйською мовою, мiлiцейська команда. Це наша невелика, з синьо-жовтим прапорцем, група мала необережнiсть вiдбитись на деся­ток метрiв вiд основних сил.

Шофер таксi, яким вранцi добираюсь до аеропорту, нiчого, хоча й слухає радiо, не чув про з'їзд. Трансляцiя не велась, офiцiйнi повiдомлення скупi й тенденцiйнi.

Так, тут далеко, далеко не Литва!

Тем для спiлкування з Iнною, iнiцiатива в якому, зазвичай, належала менi, в несамовитий, неповторний час суспiльних потрясiнь, коли щодня картковим будиночком валиться щось заскарузле, десятирiччями неторкане, а звiдусiль б'ють життєдайнi, збурюючi уяву, змиваючi зашкарублий налiт олжi, струменi, бракувати не могло. Яким рiзноманiтним, цiкавим, барвистим пiсля одно­манiтно-сiрих десятирiч виявився свiт! Неймовiрних до­недавна перемiн виникало стiльки, що вони, не дивуючи, сприймалися, як належне, а розм'якла, податлива ре­альнiсть пiддавалась переформуванню чи не голiруч.

Здiйснюючи, окрiм того, часто неблизькi подорожi, стикаючись iз колоритними особистостями, осмислюючи ми­мовiльнi маленькi вiдкриття, я вдосталь мав чим подiли­тись.

Натуру ж Iнни вирiзняв нестримний потяг до всього, що виходить за рамки повсякденностi. Дивним чином в нiй уцiлiли, вивiтрюванi, звичайно, ранiше, майже дитяча безпосереднiсть, ненаситна жага пiзнання.

Умiння її слухати смiливо можна б наректи мистецт­вом. Не мало нiчого спiльного з простенькими, легко розпiзнаваними карнегiанськими фiнтами маскування бай­дужостi; проявлялось не робленою увагою, не поверховим солом'яним палахкотiнням, а цiлковитим поринанням у сприйняття, напружено всотуючою увагою всього єства.

Разом iз тим, якщо мене, особливо напочатку, надто заносило на манiвцi красномовства, Iнна, вловивши що­найменший елемент повiтряних замкiв, готова була без­жально, наче мисливець iз засiдки, зрiзати iронiєю. Не­терплячий, безкомпромiсний погляд вимагав своєрiдного, iстинного, лакмусовим папiрцем перевiряв на нефаль­шивiсть. Пустопорожнiх балачок не зносила — аби не вда­рити лицем у грязь, вимагалось постiйно здиратися вго­ру, удосконалюватись.

Виявляючи безумовний iнтерес до моїх розповiдей, зi свого боку вона обрала тактику загадковостi, уникання конкретики, вельми вибiркового посвячення в особисте.

    — Нiкудiшнiй оповiдач, — таємниче всмiхаючись, хова­лася за вiдмовку — безумовно, лиш хитрiсть, правило гри. Нечастi, важкопрогнозованi спалахи вiдвертостi засвiдчували умiння викладати стисло й образно.

    Безжально вiдбивала ця дiвчина ("Начулася їх аж за­багато!") бажання дарувати їй комплiменти:

— Як писав класик, в людинi усе має бути прекрасним, чи не так? Виходить, щось гидке — це вiдхилення, хороше ж — норма. Пощо тодi на нiм зосереджуватись?

Трималася просто, але з надзвичайною гiднiстю.

Якось позасвiдомо, без попередження, я потягнувся рукою, аби зняти крихiтний, що бозна-коли спустивсь на її волосся, листочок. Витлумачивши жест по-iншому, Iнна рiзко вiдсмикнула голову, вiдкинулась, повищавши, i зблиснула таким кинджальним, погрозливим, як у готової до кидка змiї, поглядом, що вiн (поки перелився, коли зрозумiла безвиннiсть замiру, у вибачливо-лагiдну усмiшку) вкар­бувався у пам'ять назавше. Не складало сумнiвiв, що не­обережна спроба перейти певну межу завершить стосунки безповоротно:

- Тим, хто вважає, що їм усе можна, даю одкоша не­гайно.

 Стiйка iндивiдуальнiсть дозволяла Iннi нехтувати численними шпичаками житейських умовностей.

— Чи не бентежить Вас, — поцiкавився, якось, я, — що стоїте отак, вiдкрито для всiх очей, iз невiдомим, з обручкою на пальцi, чоловiком? Адже до жiночої по­ведiнки громадська думка особливо прискiплива.

— Звикла керуватися власним розсудом, — обурилась вона, — й не маю намiру пiд когось пiдлаштовуватись.

Запитання, певне, було зайвим. Рiдкiснiсть наших зустрiчей виступала надiйним захистом вiд пересудiв. До того ж, Iнна належала до розряду дiвчат, якi нiтрохи не втрачаючи в комунiкабельностi, самим лише видом здатнi перекрити шлях будь-яким зазiханням. Мiг мимохiть пiдмiтити, наскiльки трепетно, упокорено навiть, став­ляться до неї тi, з ким бувала щоденно.

Разом iз тим, завважував, що їй не дуже-то затишно мiж людей:

— Дивуюсь, як одноманiтно, нi до чого не прагнучи, може iснувати бiльшiсть. Я так не вмiю й навряд чи коли навчуся. Видається — у мене якесь особливе, вiдмiнне вiд iнших призначення. Намагаюся вiдшукати його, але не знаходжу, — запевняла розпачливо, ледь не iз вiдчаєм.

 

Постання, паралельно з вiльнюським, осередкiв ук­раїнства ще у п'ятьох мiстах Литви вимагало їх ор­ганiзацiйної злуки.

Лишень пiзньої осенi, коли землю торкнули паморозки, а листя кленiв всуцiль побагрянiло, завершуєм пiдготов­ку до Установчої конференцiї.

... Позаду сцени святково прикрашеного актового залу музичної школи iменi Чюрльонiса — вертикальнi жовто-зе­лено-червоне та синьо-жовте полотнища. Чи не бiльше, анiж делегатiв, прибуло гостей — з України, радянських республiк, Польщi, вiд нацiональних товариств та офiцiйних iнстанцiй Литви.

Промовляють помiтнiшi особи Громади, заїжджi її сим­патики. Насиченi змiстом, — як завжди, коли усе щойно закладається, — виступи, щирi напутнi побажання, пода­рунки.

Обговорюємо Статут та Програму, резолюцiї.

Збережен­ня нацiональної самобутностi. Розвиток української культури в Литвi. Вiдродження рiдної мови. Толерантне ставлення до устремлiнь литовцiв. Пiдтримка iдей Народ­ного Руху. Допомога землякам, якi потрапили у скруту. Передача духовної спадщини дiтям.

За моїми, дещо iдеалiстичними, наполяганнями, у Прог­рамi згадано: iзольовано розвиватися неможливо, треба знаходити час i для популяризацiї свiтових культурних досягнень.

Згiдно з Статутом — геть набридлий централiзм! — Громада стане конфедерацiєю рiвноправних осередкiв. Не без дискусiй схвалюємо переслiдувану на Батькiвщинi символiку: синьо-жовтий прапор, герб Тризуб, гiмн "Ще не вмерла Україна!" Оплесками вiтаємо телеграму з Києва: прийнято Закон про державний статус української мови.

Завершується офiцiйна частина в нiчнiй темрявi, при свiтлi свiчок — молебном на могилi Якова Головацького.

Наступного дня — вельми солiдний концерт. Окрiм своїх, неоднакових за рiвнем, мистецьких сил (помiтно видiляється досвiдчений сiмейний ансамбль з Мажейкяй), конференцiю вiтають дитячий оркестр музичної школи, хор ветеранiв, дiвочий квiнтет зi Львова, фольклорний, що використовує прадавнi iнструменти, колектив з Ленiнгра­да, окремi артисти й поети.

На закiнчення — похiд розтягнутою на сотнi метрiв колоною, з прапорами й пiснями, до шевченкiвських мiсць. Долучаються вiльнюсцi, випадковi заїжджi земля­ки, кореспонденти. Це наш день, наш трiумф. Ми є, ми iснуємо, ми вже не розчинимось у навколишньому литовсь­ко-польсько-росiйсько-бiлоруському морi!

По конференцiї Вiльнюський осередок проводить пере­вибори.

Перший наш лiдер здолав величезний об'єм роботи, вiдiграв основну роль у заснуваннi й становленнi това­риства. Але, крiм феноменальної працездатностi, вiдзна­чався ще й феноменальним невiдчуттям реальних людей. Мiсiя його несамохiть завершена.

Впрягатись у гарбу головування, — встигли помiтити, з якими затратами часу i нервiв воно пов'язане, — не поспiшає нiхто.

Збори висувають двох — у тому числi й мене — канди­датiв.

За результат голосування особливо не хвилююсь: поряд — претендент iнтелiгентний, досвiдчений, повний сил. Полiглот, давнiй житель Литви, не переобтяжений сiмей­ними обов'язками. Я переконаний — лише йому слiд очоли­ти осередок.

Та не встигаю оговтатись, як мушу приймати вiтання з практично одноголосним обранням.

Рiшення таке виходить за межi мого розумiння. Оскiльки нiколи не мав бажання й намiру кимoсь або чимсь керувати, перша реакцiя — категоричний спротив.

Але як вiдмовити людям, котрi дивляться на тебе з такою надiєю?

У новообранiй Радi осередку виявляюсь єдиним, кому не сповнилося ще тридцяти.

З часом ми з Iнною почали домовлятись про зустрiчi заздалегiдь.

Iнколи вона, на моє прохання, прихоплювала зi своїх невичерпних, схоже, запасiв ту чи iншу коробочку слайдiв. Щоби не тратити коротких хвилин побачення, я брав їх, супроводжених лаконiчним коментарем, з собою, аби переглянути на дозвiллi.

Одного разу добiрка могла виявитись середньоазiатсь­кою: мечетi, мiнарети, верблюди, щедротнi розсипи схiдних торговиськ. По таких звичних атрибутах — хи­мернi блiдi солонцi, висохлi рiчища, моторошно заце­пенiла, простягнута за горизонт, пустеля. На лонi цього марсiанського пейзажу — Iнна посеред яскравої зграйки жилавих, обсмалених сонцем, з прилиплим до лоба во­лоссям, юнакiв i дiвчат, що пригнулися пiд вагою веле­тенських ("всю воду тягли на собi") рюкзакiв. Перехiд через Каракуми.

У наступнiй партiї — низько нависле небо, вкритi цупкою, приземкуватою рослиннiстю рiчковi береги, лискучi у сонячних променях ("тут просковзнули на во­лосинку вiд загибелi") пороги. ("Недавно повернулась. Казкова подорож!") — Карелiя.

Звiсно, широко  був представлений, сходжений, здається, вздовж i впоперек, найпопулярнiший регiон гiрського туризму — Кавказ.

Завдяки поїздкам закордонним (у складi будзагону, до надбаних в iнших походах друзiв) виникали серед кадрiв парки, галереї, старовиннi замки Чехословаччини, Схiдної Нiмеччини, бескеття Татр.

Що ж до мiсць ближнiх — бездонна прiрва. Литва, Латвiя, прилеглi райони Бiлорусiї: незчисленнi рiки, рiчки, протоки, озера i озерця, зеленi, що ними проби­раються байдарки, тунелi ("Улюблений вид туризму — вод­ний"), темнi лiсовi нетрi, вiтрила над Балтикою, пiщанi хребти дюн, вiндсерфiнг на тракайських озерах, бiлi ки­лими весняних анемон, неторкнутi суничнi галявини, осiння грибна розкiш, пооранi лижами заснiженi поля... Упору пiзнавати географiю в деталях.

Коли встигала ще i вчитися, працювати? Розкривши чергову коробку: нерiвнi закiпченi стiни, вихопленi з темряви вiдблисками смолоскипiв обличчя. Iнну заледве впiзнати у спущенiй до очей касцi спелеолога.

Пересичений такою розмаїтiстю, я поцiкавився:

— Iнно, а з парашутом Ви, часом, не пробували?

— Чом би й нi, — лунала удавано простодушна, супро­воджувана ледь проступаючою усмiшкою, вiдповiдь. — Завжди марила небом. Жаль, — вона посмутнiшала, — скiнчити заняття в секцiї не змогла. Так склалось.

Рiдкiсна невгамовнiсть, невпиннi подорожi, змiни за­нять виступали формою виходу понадмiрно закладеної у Iнну незужитої енергiї:

— Хочеться якнайбiльше узнати, випробувати себе, об'їздити увесь свiт — довкiл стiльки цiкавого, стiльки краси!.. Але мешкати б могла тiльки у Литвi.

Нiхто iз моїх знайомих, тим паче, дiвчат, такого рiзноманiтно активного життя не провадив. А список да­леких i близьких вилазок Iнни неухильно поповнювався. Користаючи з кожної можливостi, вона куди-небудь виру­шала:

— Важко всидiти на одному мiсцi. Мушу хоч вряди-годи ковтнути простору.

Я ж, заморочений нескiнченною, без передиху, гро­мадською дiяльнiстю, чи не важче усiх негараздiв пере­живав розлуку з природою. Ностальгiчно згадувались часи, коли можна було запросто, закинувши рюкзака на плечi, гайнути з безтурботною ватагою в Карпати.

Часто, вiдбувши за вихiднi одне або кiлька нервоз­них, шумливих, вiд котрих голова кам'янiла, зiбрань, насидiвшись потiм до мерехтiння в очах за дисплеєм, пе­рестрiвав Iнну — вiдсвiжiлу, радiсно-збуджену, насичену чистим лiсовим духом, iнколи навiть (що засудив би прискiпливий естет) з ледь присохлими подряпинами чи й синцем на руцi чи на литцi. Зрозумiло, ми вдосталь мали про що наговоритись. Зустрiч така сприймалася, мов цiлющий ковток джерельної води, промiнчик, що потрапив у серце.

При всiм тiм я був нiкудишнiм партнером у побачен­нях. Легковажив навiть рiдкiсно дарованими хвилинами. Часто Iнна лише намiрялась, здається, розкритись, сповiстити щось особливе, значуще, а вiчний, невблаган­ний цейтнот уже пiдштовхував, змушував прощатися й бiгти далi, навздогiн за черговими, минучими, невiдкладними, начебто, справами.

Беруся до нового обов'язку — головування — сторожко, нерiшуче. Набиваю гулi там, де людина з досвiдом керiвництва їх уникла б. Бракує, насамперед, наполегли­востi у вiдстоюваннi власної думки, твердостi руки. Не вмiю наказувати: анiж доручити роботу комусь, легше ви­конати її самому.

Значно бiльше, окрiм iншого, тепер вимагається подо­рожувати бюрократичними iнстанцiями i, що особливо ма­рудно, вовтузитися з паперами.

Стратегiя взаємовiдносин iз урядовцями така. Оскiль­ки українцi, сплачуючи податки, нарiвнi з усiма грома­дянами трудяться для блага Литви, можем законно розра­ховувати на якусь частку з казни i для наших нацiональ­них потреб. Теоретично, на високому рiвнi, це знахо­дить, як правило, розумiння, а от на шляху до ре­алiзацiї доводиться стрiчатись i з об'єктивними переш­кодами, i з ввiчливим саботажем.

Та, хоч ми не завжди до кiнця вдоволенi ставленням властей, демократичнiсть прибалтiйських традицiй безсумнiвна. В Росiйськiй, скажiмо, Федерацiї, де ук­раїнцiв, тiльки офiцiйно, мiльйони, про таку, як у крихiтнiй Литвi, увагу вони i не мрiють. Претензiї, у бiльшiй мiрi, маємо висувати до себе: не здатнi, як слiд, згуртуватись, домогтися свого.

Лiдерiв нацiональних органiзацiй часто запрошують на рiзноманiтнi форуми, мiтинги, зiбрання. Ледь не на кожнi вихiднi є нагода куди-небудь поїхати.

Брати участь в помiтних, iнформативних, багатолюдних подiях чи морочитись у цей час з недосконалими, мало кому вiдомими, значно менш цiкавими своїми пiдлеглими? Дилема ця, думаю, поставала перед кожним головою.

Намагаючись знаходити компромiси, — бо як пропусти­ти, наприклад, конференцiю щодо державностi України в Юрмалi? — схиляюся бiльш до другого. Встиг помiтити, що немало "вождiв", повiривши у власну непогрiшимiсть, за­хопившись масштабними начебто завданнями, погорiли на втратi контакту з рiдним колективом.

Iще перiодично дописую статейки про справи Громади до литовських, українських газет. Надсилаю й у вiдда­ленi — до Канади, Австралiї — краї. Друкують, зазвичай, безвiдмовно.

Iз поширенням розголосу до нас частiше приїжджають митцi, письменники, барди. Приймаємо ансамблi — i про­фесiйний, титулований, бувалий за морями-океанами, i молодий, ледь оперений, задерикуватi учасники котрого щойно встали зi шкiльної лави.

На католицьке Рiздво знов дивуємо литовцiв вертепом. Львiв'яни не тiльки виступають перед Громадою, а й встигають, даючи фрагменти спектаклю у мiсцях скупчення публiки, здiйснити багатокiлометровий рейд святковим Вiльнюсом.

Справи налазять одна на одну, як крижини у льодхiд. В перенапруженому, що став уже звичним, ритмi, щоби зробити щось одне, доводиться вiдмовлятись вiд iншого, жертвувати малим заради бiльшого.

Майже перед кожним заходом виникає кульмiнацiйний момент, коли видається: провал, ганьба, усе зривається, летить шкереберть. Скiльки разiв подумував сам, чув вiд ближнiх: проведемо ще цей концерт (вечiр, свято), вiдпровадимо гостей — i край, нема бiльше сил, хай го­рить воно яскравим полум'ям!

Але щось-таки, зрештою, вдається. Щось примушує що­разу пiднiматись, продовжувати, знаходити, як на довгiй дистанцiї, друге, третє дихання.

Днi згорають, нiби в доменнiй печi, тижнi тiльки ми­готять. А, озирнувшися, думаєш — невже за короткий час можна стiльки встигнути?

Чого менi досi таланило уникнути — то це громадсько­го хору. Неодноразовi запрошення вiдхиляв пiд рiзними — доїжджати через усе мiсто, невисокої думки про свої здiбностi — приводами.

Упередження до колективного спiву виробилось зi шкiльних рокiв, коли прописували розучувати щось про щастя пiд червоними зорями. Подальшi вправи не йшли далi пiдтягання при святочному столi.

Теперiшнi вмовини друзiв таки заганяють — "хоча би для кiлькостi" — на репетицiю. Почуваюсь, як i слiд бу­ло чекати, незатишно. То мугикаю пiд нiс, то перекрикую iнших. Не потрапляю у ноту, зiскакую з голосу на голос. Наражаюсь на заслуженi кпини гострих на язичок хо­ристiв.

Але ж у репертуарi не мертвонароджена тарабарщина, а пiднесене "Боже великий, єдиний", розлоге "Реве та стогне Днiпр широкий", задушевне "Копав, копав крини­ченьку".

Ущiльнивши й без того напружений розклад, наполегли­во вiдвiдую заняття невеликого ще, малозлагодженого гурту. Урештi, несподiвано для себе, здобуваю не останнє мiж першими голосами мiсце.

Любов до української пiснi привабила до хору людей вельми вiдмiнних переконань та характерiв: вiд сту­дентської молодi до бабусь пенсiйного вiку. Добираючи приблизно однакову кiлькiсть творiв полiтично нейтраль­них (нецiкавих для одних) i патрiотичних ("петлюрiвсь­ко-бандерiвських" для iнших) вдається утримувати неп­ростий, строкатий колектив разом.

Поряд iз дорослим, розвинувшись з урокiв музики в недiльнiй школi, виникає й спiвочо-танцювальний гурток дитячий.

Пiд лютим, несамовитим вiтром проходив гiгантський, викликаний вiзитом найвищого московського гостя, мiтинг пiдтримки курсу компартiї Литви на незалежнiсть.

Тут стрiнувся з Iнною — вона пiдiйшла, зауваживши наш прапор. Дiлячись враженнями, якийсь час вертались вiд Кафедральної площi поряд, пiдштовхуванi з усiх бокiв виром так само збуджених, дiєво-радiсних людей. Почув од неї те, що чував не раз вiд багатьох литовцiв:

— Дякую, що ви тут! Дякую, що це робите!

Iгноруючи лукавi благання й недвозначнi погрози генсека, бунтiвнi комунiсти спокiйно, неухильно, класично по-литовськи, вийшли-таки (змiнивши i самоназву) зi складу КПСС.

Вчинок цей став бiльш анiж серйозним ударом плановi "перестройки" Союзу. Зрозумiло, що вiдносини нашої республiки з Центром вiдтодi не полiпшились.

Пiд Новий рiк українська "Свобода" задумала влашту­вати розмову в ефiрi осередкiв дiаспори iз Заходу на Схiд: Торонто — Вашiнгтон — Лондон — Париж — Мюнхен — Прага — Варшава чи щось у такому дусi. Запланували включити i новопосталi на територiї Союзу товариства. Вибiр припав на Вiльнюс i Москву, а серед вiльнюсцiв — на мене.

Коли призначений для сеансу зв'язку час доходив кiнця, дружина сповiстила, що вивiльнився спiльний душ. "Як не скористатися ним зараз, — вирiшив я, — то можна, чого доброго, в цьому роцi i не помитись. А з дзвiнком, либонь, щось не злагодилось".

Ледь устиг намилити голову, почув вiдчайдушний крик: "Мюнхен на дротi!" Обмотавшись рушником, цюркочучи навсебiч водяними патьоками, рвонув до апарата. Задиха­но, тамуючи смiх, заволав у трубку:

— Добрий вечiр з Вiльнюса! Щиро вiтаю з Новим, тися­ча дев'ятсот дев'яностим роком землякiв в усiх країнах, на всіх континентах! Бажаю...

Одним духом, кваплячись змити з очей пекучу пiну, вiдтарабанив кiлька хвилин iмпровiзованого тексту.

— Чули, чули твоє поздоровлення, — дiлилися потiм радiослухачi, в тому числi й з України. — Воно було найдинамiчнiшим.

Знати би їм, що крилось за тою динамiкою!

Якось, увiмкнувши мимохiть телевiзор, натрапив на сюжет про американськi служби правопорядку.

— Що найтяжче у Вашiй роботi? — дiймають журналiсти досвiдченого полiцейського. — Погонi, перестрiлки з гангстерами, боротьба з мафiєю? Чи проституцiя, нарко­манiя, пiдлiткова злочиннiсть?

— Дурницi, — каже, натужно всмiхнувшись прямокутним обличчям, боббi. — Все це забавки. Найважче — спиняти подружнi сварки.

Так само, якби мене, керiвника осередку Громади, запитали, що вимагає найбiльших зусиль, вiдповiв би однозначно: внутрiшнi чвари. Головний ворог, вияв­ляється, не у стороннiх посяганнях, не в прогнилих то­талiтарних структурах, а усерединi нас.

"Чи iснує на свiтi публiка, — думалось часом, — така ж схильна до розбрату, як українцi в дiаспорi?"

З енергiєю, що дала б — спрямуй її в iнший бiк — ре­зультат визначний, ми здатнi роздмухувати дрiб'язковi непорозумiння до неймовiрних масштабiв. Невдалий жарт (як трапилось на сумiсному, що стає традицiйним, свят­куваннi Громадою Нового року), недоречний вислiв, косий погляд, навiть якась прихована, що не має логiчного по­яснення, неприязнь, можуть стати причиною затяжного, виснажливого конфлiкту.

Тi ж, хто зробилися ворогами, несуть свої болi, об­рази, з усiма, iнодi найiнтимнiшими, подробицями, на суд до голови. Мусиш терпляче мирити, втiшати, розрад­жувати.

Неврiвноваженому, схильному до дратiвливостi, опускання рук, нiчого за таке й братись.

У тiм, що, не виключивши жодної людини, вдається уберегти Громаду вiд розколiв, вбачаю, як нi в чому iншому, свою заслугу.

Та лише той, хто сам пройшов через подiбне, може знати цiну хисткої рiвноваги.

 

На Українi до Дня Незалежностi й Соборностi, за зразком "Балтiйського шляху", органiзують живий ланцюг вiд Києва до Львова. 

Солiдаризуючись, накреслюємо свiй ланцюжок: вiд Шев­ченкiвської, на стiнi унiверситету, дошки до Кафедраль­ного собору. 

Снiг iз дощем розмиває, а вiтер безжалiсно рве пла­кати, що коштували декому безсонної ночi. Незважаючи на негоду, прийшли, встали зi своїми прапорами й гаслами в пiдтримку України, немало литовцiв, а також бiлоруси, молдавани.

Спершу поряд iз дошкою, потiм бiля Собору, проводи­мо, висвiтлюючи iсторичний бiк подiї, короткi мiтинги.

На наш подив, ця, далеко не найпомiтнiша, акцiя Гро­мади отримала широкий, як жодна iнша, розголос. Про вiльнюський ланцюжок, поряд iз українським ланцюгом, багатократ­но сповiстили найрiзноманiтнiшi масмедiа.

Проблеми мої заплутались раптом у безнадiйнi, начеб­то, вузли, неприємнощi сипались зусiбiч, наче з рогу достатку. Згромаджене воєдино, наклавшись на задавнене психiчне виснаження, це породжувало гадки щонайчорнiшi, створило вiдчуття дна прiрви, звiдки не видно було, а, головне, не хотiлось шукати виходу.

Глухого пiзнього вечора, коли розпука досягла, схо­же, краю, неждано задзеленчав телефон, i з трубки вири­нув знайомий, мелодiйний, змiнений шумами й потрiску­ваннями, голос:

— Менi здалося, iз вами щось трапилось. Чи все в по­рядку? Не приховуєте?

Миттєво, обмiнявшись кiлькома фразами, ми бачились з Iнною удень. Нi про що серйозне не йшлося: дiлитися прикрощами не дуже в моєму характерi. Яке шосте вiдчут­тя допомогло їй вгадати не розпiзнаний нiким iншим стан? А якщо й вiдгадала — що їй, власне, до нього?

— Справдi нормально? — перепитувала. — Ну, слава Бо­гу! Держiться, все буде гаразд! — запевняла оптимiстич­но, переконано.  

Безрозсудний, позбавлений жодної вигоди, вчинок, сповнений спiвчуття, спiвпереживання тон коротких, з глибокими паузами, речень розбили погибельний хiд ду­мок, змусили глянути на свiт iншими очима. Вловивши просвiток попереду, я здолав стресовий бар'єр, почав потихеньку видряпуватись.

Ще кiлька днiв тiло видавалось порожньою, в якiй са­мотньо пiдстрибує начинене голками серце, оболонкою; руки й ноги телiпались, нiби в ганчiр'яної ляльки. Але впевнено, настiйно клопотався, розплутуючи один вузол за iншим.

Терзало почуття вини — увижалось, мiй бiль увiбрала в себе дивна, непередбачувана дiвчина, яка стала з тих пiр одним з-помiж найближчих людей на свiтi.

 

Громадi вiддавна дошкуляє невизначенiсть релiгiйна. Для подолання її — не завжди ж дарувати специфiчнiй тематицi обмежений загальний час або стрiчатися на квартирах! — хочеться отримати вiдповiдну будiвлю.

Серед численних недiючих вiльнюських храмiв кiлька таким чи iншим чином мають стосунок до українцiв. Всi перебувають у надзвичайно запущеному станi: в одному — склад, в iншому — пiдсобнi примiщення овочевого магази­ну, ще у одному — ремонтнi майстернi.

Найсильнiш вабить збудований ще у шiстнадцятому сторiччi князем Костянтином Острозьким храм Пресвятої Трiйцi. Тут провiв визначальну частину свого життєвого шляху канонiзований Ватiканом, як святий, українець Йосафат Кунцевич.

На храм, що протягом вiкiв не раз переходив з рук до рук, претендують i бiлоруси, i поляки, i, особливо, Росiйська православна церква. Представницька група ли­товських дiячiв опублiкувала звернення з закликом по­вернути його унiатам.

Вiруючi унiати, або греко-католики, є, хоч пооди­нокi, серед нас. На засiданнях Громади довго обмiрко­вуєм, чи вступати у боротьбу. Хiба жменьцi людей пiд силу така серйозна справа?

Попрохавши ключi в унiверситетського вахтера, захо­димо оглянути застиглу мiж колишнiх монастирських кор­пусiв церкву. Що лишень не розташовувалось тут — госпiталь, спортзал, фiзична лабораторiя... Бетонну пiдлогу пощерблено крiпленнями станкiв. На могутнiх понiвечених стiнах де-не-де проглядають фрагменти роз­пису. В темних пiдвалах моторошно бiлiють кiстяки древнiх поховань.

Пробуємо спiвати з хорiв — дивовижно потужна, чиста акустика! Вузенькими, крученими боковими сходами зди­раємось пiд самий купол. Розлiтаються наляканi сiрнико­вим вогником кажани, в обличчя кидаються очманiлi голу­би. Обмацуєм фiгурнi вигини стiн, столiтнi, ледь пiдто­ченi плином часу, балки. Наскiльки добротно, на совiсть i радiсть, вмiли колись будувати!

Урештi, рiшення визрiває. Домовляємось, що помагати­муть усi — незалежно вiд вiри й переконань — члени Гро­мади. Витворюємо iнiцiативну, що збирає необхiдну кiлькiсть пiдписiв, групу.

Пiдтримую цей почин — друкуючи документи, навiдую­чись на прийом до посадових осiб — хоча б iз симпатiй до так довго й криваво переслiдуваної греко-католицької церкви.

Вiдтак, проходячи Старим мiстом, важко уже не звер­нути пiд арку аби помилуватись величною спорудою, помрiяти про ще один осiдок українства.

Є на картi Литви куточок, де суцiльно-зелене лiсове тло особливо густо скроплене блакитними росинками озер, помережане синiми прожилками рiчок. Це пiвнiчний схiд: Зарасайський край, Iгналiна — назви, якi багато гово­рять любителям мандрiв i далеко з-поза меж Литви.

Земля, поорана льодовиком, примхливо горбиться тут, наче звивини людського мозку. Могутнi дерева, впритул пiдступивши, задивились у темнi озера. Та скiльки не вдивляйся у тиху, прозору воду — далеке дно навряд чи розгледиш. Зате побачиш, як небоязко, бiлим чудом, вип­ливе iз очеретiв лебiдь, зблисне над хвилею срiблястий бiк величезної рибини, сторожко вийде з вранiшнього ту­ману на водопiй косуля.

Зрiдка якесь житло тоне у всеохоплюючих обiймах суцiльної буйної зеленi. В безкрайньому свiтлому лiсi глушить кроки податливий, м'який, як перина, килим тра­ви i моху. Людський крик видається комариним писком, сама людина — комашкою у пiднiжжi чогось урочистого, незмiрного, позачасового. Навiть недалеке сусiдство атомної електростанцiї не змогло порушити одвiчного спокою й первозданностi.

Саме в цьому мирному, зачаклованому краї зросла Iнна. Зовнiшнiсть її увiбрала щось вiд висоти й прямиз­ни його сосон, незреченних таїн заповiдного пралiсу, чистоти води i повiтря. Недарма, описуючи цi, званi iще литовською Швейцарiєю, мiсця, скрикнула Саломея Нерiс: "Ну, а якi там дiвчата — от де знайдеш наречену!"

Iнна уникала тем особистих, розповiдей про своє ми­нуле. Декотрi, нерiдко послуговуючись хитрiстю, деталi, щастило, одначе, вивiдати.

"Назвати мене спершу хотiли Еглє. Це моє друге, при хрещеннi, iм'я".

Еглє (Ялинка) — героїня найдовершенiшого, широко знаного в свiтi, витвору литовського народного духу: "Еглє — королiвна вужiв". Це одразу дало привiд запiдозрити тiсну сув'язь Iнни зi старовиною.

Так воно й виявилось. "Менi поталанило. Бабуся пере­повiла усi, начебто, якi тiльки є, литовськi казки. Знала безлiч повiр'їв".

Вiд Iнни довiдувавсь я про персонажiв литовського фольклору: пролiтаючих у вечiрньому присмерку вогненною стрiчкою, здатних обернутися котом, пiвнем чи жердиною, айтварасiв, схожих на них каукасiв, знадливих i небезпечних довговолосих лiсових красунь лаум, пiдступних, здатних задурити голову недосвiдченому подорожньому, вяльнясiв, злих i жорстоких раган... Мiфiчнi iстоти, що кишать  навколо  сiльського жителя, виявили разючу схожiсть з українськими: скажiмо, рагана — з вiдьмою, вяльняс — iз чортом, лаума — з мавкою.

Так само вибiрково проривались вiдомостi про подаль­ший життєвий шлях.

"Мама працювала сiльським фельдшером. Через це сiм'я кiлькаразово переїздила з мiсця на мiсце. В школi дово­дилося вивчати то англiйську, то нiмецьку. Пiд кiнець опинилась у фiзико-математичному класi. Тому й подалася до Каунаського Полiтеху".

"Батьки давали повну свободу, нi в чому не обмежува­ли, не контролювали".

"Скiльки себе пам'ятаю, була надзвичайно горда й не­залежна. Хтось образить — не заплачу, нагримають до­рослi — не попрошу вибачення. Зцiплю зуби й мовчу, хоч би що. Мама частенько казала: "Старша дочка росте нор­мальною, а ця — не вiд свiту цього. Завжди надибає неп­риємнощi"".

"В молодших класах до школи ходили за п'ять кiло­метрiв. Поки доплентаємось додому — куди лишень не за­носило! Я була заводiєм, натхненником шибеникiв".

"Одного часу над усе подобалося дряпатись по дере­вах. Було своє улюблене, могла не злазити з нього хоч цiлоденно".

"Навчання завжди мала за iграшку".

"Десь у сьомому в мене раптом закохався увесь клас (тому, видно, — поспiшала додати, — що опинилась єдиною литовкою серед полякiв). А менi нiхто всерйоз не припадав до вподоби — завжди чогось бракувало".

"Взагалi, у мене закохувались часто. Менi ж це дається важко".

"Якось подруги вирiшили навчити мене палити. Привели в затишне мiсце, засмалили насолоджено, дають спробува­ти. Менi зробилося смiшно з них, та й по всьому". (Тре­ба зазначити, що для Прибалтики жiноче курiння — звич­не, повсюдне явище).

"Завдяки колючому характеровi й здiбностi до малю­вання скрiзь ставала художником-карикатуристом стiннiвок".

"У старших класах на канiкулах пiдробляли, охороняю­чи лiс вiд пожежi. Сидиш на вишцi, що на вершинi пагор­ба, поруч телефон, книжка на колiнах. Лiс шумить, коли­хається, нiби зелене море. Бачиш згори пташинi гнiзда. Якщо, розслабившись, довго дивитися вниз, здається, нiби повiльно, похитуючись, пливеш, як у човнi, понад деревами. Спiзнаєш таке — нiчого в життi бiльш не тре­ба".

"В менi часто звучить, вiдповiдно до настрою, ме­лодiя. Причому настiльки виразно, що чую партiю кожного iнструмента. Як жаль, що не знайшла часу засвоїти ноти, — ану ж удалося б записати?"

 

Може, менi так легко було з Iнною, що раннє ди­тинство — перiод, коли закладається основа особистостi, — у нас протiкало схоже. Мене також оточувало середови­ще буколiчне. Не бракувало захоплюючих блукань iз ши­байголовами, придумування назв вiдкритим у лiсi озерам, дряпання по деревах. Чи звiдав, узагалi, дитинство той, хто прогавив цю вольницю?

Та далi, на жаль, аналогiї закiнчувались. Нiкому бу­ло ввести у свiт фантастичних переказiв — моїй Батькiвщинi зi збереженням їх поталанило менше. Шкiльнi та подальшi роки минали в кам'яних лабiринтах, якi нiколи не змiг полюбити з такою ж силою. Село — далеке, малозрозумiле — назавжди лишилось прекрасним Ельдорадо, недосяжним, ваблячим спогадом.

Подiбний розрив спостерiгав i на Українi в цiлому. Вчорашнiй сiльський мешканець, ледь зачепившись у мiстi, вже кпить зi свого недавнього минулого, зрiкається мови, знати не хоче вчорашнього оточення.

Донiсши свою розщепленiсть аж до далеких країв, до народу, що, як i український, має славу селянського, побачив, не без заздрощiв, iнше. Литовськi мiстяни, в тiм числi iнтелiгенцiя, нiяк не поривають iз корiнням, вважають обов'язком плекати звичаї й мову. В культуру їхню, у той же час, органiчно вплiтаються i найновiшi, ультрамодернi вiяння, а витвори її, цiлком народнi по духу, свiт може сприймати, як авангард, — взяти хоча би славетний Вiльнюський Молодiжний театр.

Чи не ця от злютованiсть дозволяє їм так мiцно три­матись тепер, у пору випробувань? Чи не вiд пошани до свого, яким би скромним воно часом не виглядало, — i загальнозвiсна стриманiсть, що не дозволяє кидатись вiд надмiрного самозвеличення до повної самозневаги, i не­похитна, що змушує почуватися приниженими навiть поне­волювачiв, гiднiсть?

У Iннi я мiг наочно спостерiгати приклад такої внутрiшньої цiлiсностi. Не знаю, у що це їй обходилось, але поєднувала органiчно, начебто зовсiм безболiсно, неторканiсть природи iз вписанiстю у цивiлiзацiю. Живу­чи в столичному мегаполiсi, володiючи найсучаснiшою професiєю, зумiла вберегтися вiд цинiзму, змеханiзова­ностi, виглядала настiльки спорiдненою з лiсами, озера­ми, що здавалась невiд'ємною часткою, плоттю їх.

У полi мого зору постiйно знаходилась предостатня кiлькiсть молодих литовок, зокрема, цiла їх команда програмувала у нашому бюро. Нацiональнi, у них мовби розпиленi, риси у Iнни проступали згущено, концентрова­но.

Нi на кого з реальних знайомих особливо не схожа, вона, тим не менш, здавалася еталоном, iншi ж — сумними вiдхиленнями од норми. Чи у нашому, як зазначав немало хто, свiтi норма дiйсно може iснувати лиш у формi ано­малiї?

Саме через Iнну найповнiше вiдкривав я для себе ли­товський характер. Не так, власне, характер, як душу Литви — цеї близької й загадкової республiки, чий кар­тографiчний обрис якийсь дивак порiвняв iз людським серцем.

А її постава! Не раз, позираючи на неї, думав: наро­довi, жiнки якого здатнi отак тримати голову, за успiх визвольних змагань хвилюватись не варто.

 

 Пiсля того, як на виборах до Верховної Ради дружно пiдтримали кандидатiв вiд "Саюдiса", iще не повнiстю сформований Парламент негайно проголосив вiдновлення незалежностi.    

 Рiшення мало ефект вибуху бомби. Захлиналися в осудi Москва та її пiдгавкувачi. Збоку, напевно, здавалось, що у Литвi дiється казна-що. У нас же становище виглядало на диво мирним.

"Невже це — приходила думка — уже незалежнiсть, а навколо й на крихту нiчого не змiнилось: той же нудний дощик крапає у тi ж сiрi калюжi?"

Подiя минула настiльки спокiйно, нiби сама собою, тому, мабуть, що спiвпала iз бажанням та очiкуваннями бiльшостi населення.

Громада ж зустрiла її, святкуючи Шевченкiвськi днi, прикрашенi цього року надзвичайно обдарованою чотирнад­цятирiчною спiвачкою з Києва.

Проходять вибори до Рад усiх рiвнiв i на Українi. Роль Вiльнюса для неї укотре зростає: посилено друку­ються газети, летючки, плакати, найрiзноманiтнiшi про­пагандистськi матерiали.

Поряд iз розгорнутою "Саюдiсом" тотальною агiтацiєю, можливостi опозицiї української неспiвмiрно мiзернi. Партапарат чинить перешкоди, не зважаючи на правила. Та чи не тому може вiн так нахабнiти, що почуває слабину суперника?

Навiть по вiдгомону тамтешнiх подiй помiтно, наскiльки розпорошенi, нескоординованi демократичнi си­ли. От коли далася взнаки нестача органiзацiйного, так властивого литовцям, хисту!

Маючи в руках незаперечний козир iсторичної правоти, українськi демократи неспроможнi його реалiзувати.

Не виробили єдиного плану: поборюючи одне одного в котромусь iз округiв, сусiднiй лишають незаповненим. Сп'янiлi од перших успiхiв, розраховуючи, що пiднесення триватиме нескiнченно, уже захоплюються мiжусобними чварами, вiддаються в гарячу пору стороннiм акцiям. Бо­ляче дивитись, що ключовi особистостi, свiтлi голови, поглинутi рутиною, — наприклад, прибувши, як кур'єри, перегинають тираж вiддрукованих газет.

Але найдивовижнiше стикатися з нерозумiнням унiкаль­ностi шансу. Iнодi, поспiлкувавшись iз рухiвцями, якi, не жалiючи сил, намагаються провалити хоч одного но­менклатурника, через годину вислуховуєш наступного, iменитого гостя, що категорично заперечує можливiсть участi у виборах до "нелегiтимних, запроваджених бiль­шовиками" Рад. Шлях приходу до влади при цьому пропо­нується куди фантастичнiший вiд комунiстичних утопiй.

Коли ж дим баталiї, що принесла демократам четверти­ну з лишком парламентських мiсць, розвiявся, чуємо на зiбраннях Громади: "Пiд силу було досягти бiльшого. На­род виявився прихильнiшим, нiж ми гадали".

Гай-гай! Талi води, оминувши непiдготовлену турбiну, розбiглися незворотно.

 

Уперше я зважився поцiлувати Iнну через дуже немалий термiн пiсля нашого знайомства.

Власне, чи поцiлував? Просто, бажаючи успiху на че­каючому її цього дня панiчно лячному для усiх дiвчат iспитi — з керування автомобiлем — легенько торкнувся губами тонюсiнької еластичної шкiри поблизу ока.

Вона рвучко вiдсахнулась, i, зашарiвшись, пропекла нерозумiючим, осудливим поглядом. Без слiв розвернулась i, чiтко вiдбиваючи туфельками ритм, подрiботiла вгору по сходинках.

Та перед тим, як щезнути за поворотом, озирнулась iще раз i освiтилась таким потужним, неконтрольованим спала­хом радостi, який, поєднавшись iз тремтким передекзаме­нацiйним збудженням, витворив для мене чарiвну, найп­рекраснiшу в свiтi посмiшку.

А за секунд п'ять-десять iз тих самих сходiв уже шаркали величезними, грубими чобiтьми огряднi, з нiг до голови обляпанi сiрими цятками (десь нагорi вiвся ре­монт) штукатури чи то маляри, з гуркотом волiкли якiсь незугарнi вiдра й ночви, дiловито перелаювались простою, невибагливою мовою.

Зазначу для порядку, — хоча, чи варто? — що жахний бар'єр був подоланий Iнною, звiсно ж, з єдиної спроби.

Зневiрившись у словесних напученнях, Москва вдалася до нової тактики — скорочення поставок Литвi декотрих видiв ресурсiв, головно енергоносiїв.

Затiя, певна рiч, виявилась, як i все, роблене Цент­ром, безглуздою. Зазiхання на недавнi здобутки ще бiльш консолiдувало незалежницькi сили.

— Чи не зiгнемося, не вiдступимо? — запитували вождi "Саюдiса" на мiтингах.

— Нi! — сотнею тисяч голосiв гримiла вiдповiдь.

Першi днi блокади пройшли нервово. Повсюдно розшуку­вались резерви економiї. Мiняли режим роботи пiдприємства. Налякались автомобiлiсти (довелось спостерiгати волейбол, влаштований дiтьми на пожвав­ленiй зазвичай вулицi). В прямому радiоефiрi патрiотич­но настроєна жiнка благала ведучих закликати її чо­ловiка перекривати пiд час голiння кран з гарячою во­дою.

Невдовзi острах розвiявся. На побутовому, в усякому разi, рiвнi наслiдкiв блокади майже не вiдчувалось. Життя поверталося в буденне, налагоджене русло.

Зате близько до серця сприйняли випад проти волелюб­ногих братiв демократи України. Там розгорнулась широ­ка, масова кампанiя збору життєвих засобiв для Литви. Часом складалося враження, що турбота про когось для нашого народу органiчнiша, нiж пiклування собою.

Iз захiдних областей переганяли колони з пальним. Проривалися крiзь мiлiцейськi кордони машини з допомо­гою вiд громадських органiзацiй Сходу. Рядовi громадя­ни, знаходячись у не меншiй скрутi, вважали обов'язком привезти хоч щось — кiлограм цукру, пакет з медикамен­тами, кiлька карбованцiв. Штаб "Саюдiса" бував па­ралiзованим вiд українських, з подарунками, вiзитерiв. Доходячи у нестримних виявах любовi до самозабуття, са­мозречення, тi дивувались неадекватно стриманiй реакцiї литовцiв.

Нiколи ще ми не приймали в Громадi стiлькох гостей, не проводили так багато концертiв, зустрiчей, як у цi веснянi мiсяцi. Блокада запам'яталась часом гордостi за республiку, в якiй живеш, за її нескорений народ, Пар­ламент, що з несхибнiстю криголама прокладають собi та iншим шлях крiзь тороси.

 

А найсильнiш менi в пам'ять вкарбувався такий епiзод. У час максимального полiтичного ажiотажу, вiдводячи дочку до дитсадка, пiдгледiв, як розмiрено, злагоджено, не звертаючи уваги нi на що, йде ремонт до­волi периферiйної дорiжки. Робiтники не лише бездоганно гладенько утрамбували асфальт, по ниточцi вирiвняли бордюри, а й не забули привезти й пiдсипати на поруйно­ванi узбiччя свiжої землi, засадити її квiтами. Цi крихiтнi, з прив'яло опущеними голiвками, кущики чор­нобривцiв, як нiщо, вселили упевненiсть, що в кiнцевому пiдсумку Литва таки дасть собi раду.

 

Природа подарувала Iннi ще й виняткову пам'ять. Потрiбну iнформацiю засвоювала миттю, без повторення, не розумiючи, для чого користуватись записниками. 

Бозна-коли, не помiтивши, я прохопився перед нею да­тою свого народження. I от, того дня, коли дома накривався святковий — не стiл, а, враховуючи габарити кiмнати, столик — задзе­ленчав телефон.

— Алло. Добридень. Це я, Iнна! — мелодiйно пролунало у трубцi. — Дзвоню з автомата поблизу консерваторiї. Хочу привiтати вас iз Днем народження! Бажаю здоров'я, наснаги, успiхiв,.. — перераховував i перераховував зи­чення її щирий, збуджений голос. Здавалося, й телефон­ний дрiт, напнувшись струною, бринiв од радостi.

Я ж, заскочений зненацька, сам не свiй вiд утiхи, лише мурмотiв здавлено: "Дякую... Дякую... Дуже дя­кую..."

Не вдаватися ж було до пояснень, що чекають роз­писанi, щорiчно незмiннi сiмейнi, приятельськi ритуали, заздалегiдь передбачуванi промови, стандартнi тости. Що людина я скута умовностями, раб обов'язку i нiяк не зможу, забракне рiшимостi, характеру, волi, вирватись, махнувши на все рукою, з запрограмованого кола, полину­ти у царство Свободи, Несподiванки, Щастя... Ех, та що казати!

— Я у центрi, бiля консерваторiї, — ще раз, уже опа­ло, повторила Iнна. Я ж, малодушно, ганебно, вдаючи не­розумiння, нiмував, поки не дiждав коротких, монотон­них, траурних гудкiв.

Побоювався: чи пiсля такого випадку вiдносини нашi не погiршаться, якщо не обiрвуться зовсiм? Заготував, без особливої надiї, виправдання.

На мiй подив, Iнна сприйняла те, що сталося, легко. Витлумачивши по-iншому, заледве не вибачалась:

— Пусте! Сама винна, — зi спокiйною усмiшкою тверди­ла на перепрошення, — не мала б поводитись так. Хотiла того дня зробити вам приємне — заготувала дарунок-сюрп­риз — i — знищила.

Така вже моя особливiсть — звикла ставитись надто вiдкрито. А чуєш часто зовсiм не те, на що чекаєш. Скiльки щиглiв по носi ще отримати, дурненькiй, аби навчитись обачностi?

-                        А розкажете, що то був за сюрприз?

-                        Нiзащо! I не дзвонитиму без попередження. 

     Не в сюрпризовi, звiсно, рiч. Я час вiд часу дарував Iннi тi чи iншi дрiбнички. Не вони визначали характер взаємин.

     Гiрше — слова додержала: надалi її чудесних, непередба­чуваних дзвiнкiв я не удостоювався.

     

      За весну й лiто кiлька разiв виїжджаю до Львова, де теж перемогли на виборах демократи. 

     Невимовно радiють люди. Депутати облради прибирають статусу нацiональних героїв. Трiпочуть, де тiльки можна — особливо розлогий над Високим Замком — синьо-жовтi прапори.

Вiдкрилися вiдомостi про комунiстичний, на Захiднiй Українi, терор. Жахливi експонати з енкаведистських катiвень, зiбранi на кiлькох iсторичних виставках, роз­казують про масовi, довоєнних i пiслявоєнних рокiв, мордування.

Обмотанi колючим дротом, пересипанi вапном, людськi кiстяки. Пробитi iржавими цвяхами напiвзотлiлi черепи. Нескiнченнi списки винищеної iнтелiгенцiї.

За давнiм звичаєм злочинцiв усiх калiбрiв — вiд ки­шенькових злодiйчукiв до правителiв наддержав — бiльшо­вики перекладали скоєне на карб своїх жертв. Розрахову­вали, що кiнцi схованi навiчно. Тепер вiднаходяться свiдки, документи. Як це перевертає свiдомiсть!

Громада отримує змогу розширити також свiтогляд де­котрих литовцiв. Учитель недiльної школи привiз iз ФРН (нас вже запрошують i туди) вiдеокасету про голод на Українi 32-33 рокiв. Не особливо надiючись на успiх — гадали, що мова, та ще й iз заокеанським акцентом, ста­не нездоланним бар'єром, — ми передали її на республiканське телебачення. Яким же було здивування, коли фiльм не тiльки зрозумiли, а й засипали редакцiю листами, сповiдями, проханнями повторити "Жнива скорбо­ти" ще раз.

Нелегко було повiрити глядачам, що за один тiльки рiк червона Москва виморила на Українi приблизно стiль­ки людей, як проживає їх в усiй пiдрадянськiй Прибал­тицi.

 

 Уже влiтку Литва має нагоду вiддячити за пiдтримку у днi блокади. На час канiкул в литовських сiм'ях розселяються шко­лярi з уражених чорнобильською радiацiєю районiв. Кiль­кох прийняли доброволицi з Громади. Вони ж узялися ко­ординувати акцiю.

Прибувають i цiлi дитячi садочки. Над одним, що його розташували в затишному лiсопарку, беремо шефство.

Дiти з полiської глушини — зiщуленi, слабенькi, в скромних, вицвiлих платтячках i костюмчиках. У бiль­шостi виявлено серйознi вiдхилення в станi здоров'я. Спершу нелегко дивитись на них без слiз.

Того ж, хто побачив, тягне до цих крихiток ще i ще раз. Влаштовуємо iгри, читаємо казок, спiваємо й тан­цюємо на лiсовiй галявi. Приносимо полуницi, iграшки, солодощi.

— Скажiть "спасiбо", дiти, — навчає розмовляюча сур­жиком їхня вихователька.

— Не "спасiба", а "дякую", — поправляємо ми. Чужина навчила шанувати рiдне слово. Прикро, коли спотворюють його тi, на кого ми мали б рiвнятись.

За пiвтора мiсяцi малюки, до яких ми встигли звикну­ти, помiтно змiцнiли й поправились. Також — сподiваємось — трiшечки перейнялися й українськiстю.

 

Невчутно для себе, стаю впевненим головою. Щотижнево проводячи зiбрання, засiдання ради, спiлкуючись iз сот­нями найрiзноманiтнiших осiб, остаточно збуваюся ост­раху. Прагну ставитись до всiх рiвно, приймати такими, якi є, пiдганяти структуру пiд людей, а не навпаки.

Помiтив, як багато обдарованих здiбностями ляка­ються їх виявити. Досить легенько пiдштовхнути такого, допомогти зробити перший крок — i стрiмко, дивовижно вправно пiде сам, пiдштовхуючи вже iнших.

Непросто з натурами творчими. Найлегше з артистами, майже неможливо — з художниками. З поетiв практична ко­ристь мiнiмальна. Найактивнiшi, як i ранiш, — iнженери, технiчна iнтелiгенцiя.

Зауважив, що запобiгати перед литовцями, хоч i сим­патизуючи їм, не варто — губиться повага серед своїх.

Визначив, що в iдеалi треба б знаходитись весь час трiшки попереду колективу. Триматися нарiвнi — гальму­ватимеш, надто рвонеш — втратиш контакт.

"Чи, маючи справу з вiдiбраними за нацiональною оз­накою, а не особистими якостями, не збiдню духовно сво­го життя?" — турбувало напочатку.

Виявилось, питання надумане. Знайшов у Громадi неря­дових, самозречених, внутрiшньо багатих, хоч, на мiщанський погляд, трiшки "зсунутих", друзiв. Захоплю­юсь ними — хто, заради iдеї, не розраховуючи на винаго­роду, тягне невдячну, чорнову роботу, хто в сутужну хвилину готовий пiдтримати, пiдставити плече. У цiй виснажливiй дiяльностi утверджується вiра в людину, стiйкiсть того хорошого, що закладене в нiй. Дивлячись на достойнiших од себе побратимiв, маю кого наслiдува­ти.

Разом iз цим, спостерiгаючи, скiльки талановитих, непересiчних особистостей на Українi й поза нею вiдри­ваються вiд основних, до яких покликанi, занять, жерт­вують силою, часом, приватними засобами, аби пiдняти з колiн Батькiвщину, не раз згадував дещо цинiчну, в схожiй ситуацiї, реплiку Джойса: "Iрландiя — свиня, що пожирає власних поросят". Закрадалась єретична думка: чи не тотожнi неволя зовнiшнього примусу й неволя доб­ровiльного обов'язку?     

Яке неусвiдомлене щастя мають тi, хто, народившись, застає Вiтчизну мiцною й здоровою, хто може безжурно насолоджуватись дарами життя чи зосередитись на саморе­алiзацiї!

 

А у серпнi досяг Литви поклик органiзаторiв святку­вання 500-рiччя козацтва: "Всi на Сiч!" 

Такої масової української акцiї розлогi приднiпровськi степи не бачили протягом вiкiв. Пiвтора десятка наших представникiв краплиною в морi розчини­лись мiж сотнями тисяч прибулих з усiх куточкiв плане­ти.

Колись тут буяла озброєна вольниця — слава України, щит її, й не тiльки її, перед напасниками. Останнi ж сторiччя приносили безпросвiтню фiзичну й моральну на­ругу. Не вiдшукати згадок минулої величi на стандарт­них, розораних колгоспних полях.

Дещо, власне, вiдроджується. Пролiтає пiд схвальнi вигуки й оплески загiн парубкiв на конях — молодецьких, вправних у сiдлi, з розтрiпуваними гарячим вiтром чуба­ми й "оселедцями". Зведено Курган Козацької слави. Гостi досипають на нього землю iз рiдних, часто неб­лизьких, мiсць. Буде жменька грунту i з Литви, вiд сер­ця її — Архiкафедрального собору.

Погода усi днi, мов на замовлення, — ясна, сонячна. Нiби змагаючись iз яскравiстю величезних, закриваючих сiльськi хати, перевисаючих через паркани, городнiх квiтiв, буяє багатством костюмiв свято. Бiле розмаїття вишиванок усiх часiв, регiонiв, стилiв, рiзноколiрнi жупани, шапки, шаровари, спiдницi, пояси, стрiчки в дiвочих косах...

Кожен новоприбулий гурт вносить свою частку колори­ту:

— Звiдкiль ви?

— Черкаси!

— Закарпаття!

— Зелений Клин!

— Австралiя! 

Скiльки ж бо нас, українцiв, вцiлiло, вижило, вистояло! Перед у активностi ведуть, звiсно, галичани. То з одного боку, то з iншого, чую здивованi привiтнi вигу­ки. Впiзнаю друзiв, знайомих, якi перебували у Вiль­нюсi, котрих навiдував сам. Такi щасливi, хвилюючi сценки — на кожному кроцi. Вiд щохвилинних радiсних усмiшок болять м'язи обличчя, потиски й обiйми натомлю­ють руки.

Щодень грандiознi, якi несила охопити оком — через лiс прапорiв i коругов видно хiба на десяток метрiв — мiтинги. Промовляють кращi оратори демократичного табо­ру, лiдери незалежницьких органiзацiй, заморськi гостi. Вiдправляють православнi, греко-католицькi священники. Усе буяє щирiстю, доброзичливiстю, торжеством власної сили.

Шкода дарувати сновi й короткi години лiтньої ночi. Хочеться якнайбiльше побачити, почути, зачерпнути життєдайної енергiї рiдної землi, рiдного народу.

Притихаючи, розкинутий посеред степу табiр продовжує жити — неквапливими прогулянками, задушевними розмова­ми, бентежно-журливими нескiнченними пiснями. А над не­озорим, загадково поблимуючим тисячами вогникiв, людсь­ким мурашником нависає iще один — бездонний, переповне­ний своїми мiрiадами ясних цяток. Яке зоряне українське небо! Задерши голову, захлинаючись океанiчною не­осяжнiстю простору, не можу налюбуватись Чумацьким шля­хом. Де iще, як не тут, побачиш таке чудо?

В котрусь iз цих запаморочливих ночей, присiвши бiля тьмяно жеврiючого багаття, слухаю неквапливу, просто­душну бесiду.

— Одного разу, у вихiдний, — розказує незнайомий юнак, — я випадково опинився в гостях у неукраїнськiй сiм'ї. Благопристойнi такi, звичайнi городяни. Живуть у самiсiнькому центрi. А у нас тодi мав вiдбутися один iз перших мiтингiв Руху. I що ти думаєш?

Сидять, мов на голках. Дiтей вiдправили кудись на окраїну. Звiдтiль безперестанку телефонують: "Ну, як у вас?" А господар зиркає крiзь фiранку i веде репортаж, нiби з передової:

— На площi збирається юрба! Юрба росте! Їх уже тисячi! Вони щось там викрикують у мегафон! Юрба збуд­жена скандуванням! У них явно якiсь намiри! Здається, юрба розлючена! Вони кудись налаштовуються! Увага! Ува­га! Вони рушають!!! Треба бути готовим до всього! (Це нашi проходили з прапорами й пiснями — покладати квiти до пам'ятника).

Заледве удалось заспокоїти — не знаю, чи надовго — переконати, що Рух не становить небезпеки.

Хлопець розказує образно, з виразом. Розраховуючи на комiчний ефект, майстерно пародiює iнтонацiю наляканого обивателя. Однак емоцiйного пожвавлення розповiдь не викликає. Навпаки, час вiд часу її перебиває скрушне зiтхання когось iз тих, чиї обличчя скупо висвiтленi спалахами полум'я.

Невже це правда? Невже можна  о т а к  про нас думати?

Це при тому, що Рух, як i "Саюдiс", з моменту зарод­ження проголосив боротьбу за права нацiональних меншин невiд'ємною складовою своєї боротьби? Що це не раз пiдтверджувалось документами, практичними дiями? Що завдяки демократичним процесам отримало змогу прокину­тись i неавтохтонне населення, наочний приклад чому — наша Громада? Хiба ж заради наруги, заради помсти, не­навистi ми пiднялись?

Та ж он бiля в'їзду у табiр клопочеться "козак Грицько". Вiтає гостей, вручає значки iз вусатим запо­рожцем — емблемою свята, скеровує транспорт на парку­вання. Першої доби, довiдавшись, що тiльки-но з аеро­порту i нiде зупинитись, вiн майже силомiць вiддав нам, двом ледь знайомим українцям з Вiльнюса, своє мiсце в наметi, подiлився хлiбиною, бляшанкою консервiв. Сам не спав хтозна-скiльки, про що "красномовно" свiдчить густа багряна сiтка в очах. Тiєї ночi, розбиваючи на струмочки i спрямовуючи "на постiй" могутню лаву при­бульцiв, пробiгав до ранку, зiрвав до ледь чутного хри­пу голос. Ще й сина-пiдлiтка невiдлучно тримає поряд, аби переймався настроєм. I нiхто не надає значення ви­мовi козака, його через пень-колоду в українськiй мовi, як i тому, що, вiн (до речi, iсторик i фiлософ за фахом) — не тiльки чiльний дiяч мiсцевого Руху, а й активiст єврейського товариства.

Скiльки разiв тут, на святкуваннi, можна було спостерiгати, як рiшуче дають вiдсiч рухiвцi якому-не­будь пришелепкуватому, що, затесавшись, пробує розводи­ти ксенофобськi теревенi! Гiдне подиву — як могла з недр людожерного комунiстичного суспiльства виникнути така миролюбна сила? Якщо попередня iдеологiя про­повiдувала диктатуру, стимуляцiю кривавих революцiй, непримиренну класову, до повного фiзичного винищення, боротьбу, то у її наступницi не передбачається репресiй нi до кого — навiть тих, хто заплямував себе найстрахiтливiшими злочинами.

Може, деiнде з поняттям демократiї зв'язується щось iнше, а у Литвi, наприклад, бачив у нiй високу, що нагнiтають кращi уми, духовнiсть. Якби прибрати принци­пово новi взаємини, вiдмiнну вiд дотеперiшньої, мораль, Рух втратив би для мене усiлякий сенс. Нацьковування ж одного народу на iнший вигiдне тим, хто чiпляється за владу, перш за все, аби зберегти iмперiю, — Центровi.

I з цього ось гiгантського свята московське телебачення — основний постачальник iнформацiї для мiльйонiв у Союзi та за його межами, — якщо подасть, то хiба комп­рометуючий епiзод чи, якщо трапиться, iнцидент.

То чи варт дивуватись упередженню? Знає про справжнiй дух i настрiй народних рухiв — литовського, українського — той, хто безпосередньо "варився" у них. Скiльки добропорядних, що нiжаться зараз у лiжку, гро­мадян, яким нiколи не побувати у цьому стовпищi, пiд цими зорями, так i залишаться до кiнця днiв при своїх дикунських, сформованих чутками i пропагандою, суджен­нях!

А якщо можна ось так запросто, безкарно, фальшувати сьогочасне, то що казати про українську, впродовж стiлькох десятирiч цiлком беззахисну, давнину? Лишень тепер-от потроху вiдкривається доступ до архiвiв, част­ково знiмаються з нашого народу лукаво налiпленi ярли­ки. Чи ймовiрно коли-небудь встановити iстину? Адже як­що через сто, скажiмо, рокiв хтось пiднiме "документи епохи" — солiднi, багатотиражнi газети, то отримає по­няття про Рух, як про збiговисько невiгласiв i насиль­никiв.

"Що ж таке iсторiя, — думається бiля пригасаючого вогнища, можливо, не лише менi, — як не довiльна, на задану тему, варiацiя?"

 

Свято нiяк не обмежене рамками польового табору. У вiльнi години багато хто роз'їжджається ширити його буйний дух по навколишнiх мiстах i селах.

Ми — приїжджi з Литви — заднiх не пасемо. Виступаємо на рiзноманiтних заходах. Спiлкуємось iз мiсцевим насе­ленням, яке часто не має уявлення про найелементарнiшi, пов'язанi з власною минувшиною, речi.

А пiсля концерту у пiвсоттисячному робiтничому мiстi при нашому каталiзуючому впливi виник стихiйний мiтинг, в результатi якого над будiвлею мiської адмiнiстрацiї здiйнявся синьо-жовтий прапор. Курйозною особливiстю стало те, що корiнна литовка, дружина голови одного з осередкiв Громади, звернулась до присутнiх значно чистiшою, нiж у бiльшостi тутешнiх промовцiв, українсь­кою мовою.

Останнього дня — неспiшна поїздка нескiнченної ка­валькади автобусiв до Запорiжжя. Сiльський люд, виси­павши на вулицi, вiтав спершу боязко, а далi поспiль i беззастережно. Махали саморобними прапорцями, салютува­ли трьома випростуваними (знак Тризуба) пальцями, гука­ли "Слава Українi!" Для тих, хто припав до вiкон усере­динi автобусiв, це стало несподiванкою: пiсля усiх го­лодоморiв, тотальної русифiкацiї, послiдовного винищен­ня будь-чого нацiонально свiдомого — такий ентузiазм!

У Запорiжжi — пiший похiд до легендарної Хортицi, козачого острова. З колони, яка, вишикувавшись в ок­ремi, кожен зi своїми вiдзнаками, пiдроздiли, розтяг­лась на десяток кiлометрiв, ллються пiснi, гримлять здравицi, сяють щирi посмiшки. Живi стiни, що утвори­лися обабiч, приглядаються здебiльша насторожено, не­довiрливо. Видно, добре попрацювали, залякуючи "екстремiстами", закликаючи "не пiдда­ватись на провокацiї", партiйнi агiтатори.

Та доброзичливiсть, що фонтанує з крокуючих рядiв, промовляє сама за себе. Тут i там пiсля недовгих розпи­тувань, дискусiй виникають сцени братання, "схiдняки" обнiмаються з "захiдняками". Ридають вiд повноти по­чуттiв жiнки, втирають очi чоловiки.

— Як же так? — зависнувши на руках кiлькох вихопле­них iз колони ровесникiв, iстерично хлипає опасиста, з розпухлим вiд слiз обличчям, тітка. — Нас завжди привчали зневажати це! Пiшла на роботу — смiялись, що розмовляю "по-хохлацьки". Начальство кри­чало, аби звертатися тiльки "нормально". Я забула мову, дiтей вивчила по-росiйськи, — як тепер бути?

Тi, до кого звернутi безутiшнi волання — витриманi, поставнi, в чудових жупанах i вишиванках, — розраджу­ють, як можуть, хоча у самих, певно, душа не на мiсцi.

А за десяток метрiв спостерiгаю картину iншу. За ефектно розфарбованою красунею-блондинкою, що несе в сiтцi продукти, плентається, заледве поспiваючи, роз­пашiлий вiд спеки й алкоголю парубiйко — можливо, чо­ловiк. Демонстративно iгноруючи святкову процесiю, ка­валер гучно обкладає супутницю найбрутальнiшими, якi можна уявити, матюгами (зрозумiло, по-росiйськи). Най­дивовижнiше — дама нiскiльки, здається, не обурена. Сприймає гидотнi виверження звично, як належне, безтур­ботно, широко всмiхаючись.

Подiбнi контрасти вражали не раз. Стан справ на Ук­раїнi начебто вiдбиває головна її артерiя — Днiпро-Сла­вута. Якщо побажаєш умитися його водою, — аби сягнути до вiдносно чистої, мусиш довго й терпляче розганяти товстий шар брудної липучої плiвки.

 

Чим глибше поринав я у громадськi справи, тим менше i менше простору лишалося для особистого. Праця в об­числювальному центрi також втискалась у жорстко, до хвилин, розпланований графiк. Для побачень iз Iнною,  що  непомiтно стали невiд'ємною часткою життя, я вже не покладався тiльки на щасливу випадковiсть, а,  дочекавшись вiльного "вiконця", накручував заповiтний номер.

Часом вона була десь у вiд'їздi, довгому вiдряд­женнi. Iнодi вiдповiдала серiєю вiдмовок: "Не можу — зайнята". Це змушувало страждати, гублячись у здогад­ках: чи не вирiшила, чого доброго, все припинити?

Але нi — гра у подiбнi двозначностi була не для неї.

— Хiба на п'ять хвилин! — строго погоджувалась, коли робота, до якої ставилась вiдповiдально й сумлiнно, дозволяла вирватись. Домовленої митi, велично, як боги­ня, спускаючись сходинками, вже здалеку засвiчувалась стриманою, по мiрi наближення усе розквiтаючою, усмiшкою, що не полишала й слiду вiд моїх тривог i сумнiвiв. За iнтенсивним, спраглим, сумбурним спiлку­ванням тi п'ять хвилин злiтали, зазвичай, кiлькакратно.

Якщо ж ми стикались нагально, несподiвано й встигали обмiнятися хiба що кивком чи кiлькома фразами, це, тим не менш, дарувало такий потужний заряд радостi, що за кiлька наступних, пролiтаючих, мов на крилах, днiв, нiщо не здатне було всерйоз зiпсувати настрою.

Безсумнiвнi достоїнства Iнни не могли не привабити юрму шанувальникiв. Дiйсно, траплялося стрiчати її в оточеннi зграйки розкутих, сучасних юнакiв. Це, однак, не заважало їй або вiдiрватись, або ж надiслати, крадь­кома чи явно, виразний знак уваги.

Траплялися побачення й цiлком заочнi. Вряди-годи, завдяки участi в тому чи iншому заходi, я опинявся у полi зору литовських телевiзiйникiв. Оскiльки вартувати перед "ящиком" заради нагоди уздрiти власну персону за­важав, як правило, брак часу, дiзнавався про свої про­мельки на екранi найчастiш вiд оточуючих.

Iнна в подiбних випадках лаконiчно констатувала: "А я бачила вас у такiй-то передачi!" Про враження я мiг судити з непрямих ознак: якщо утримувалась вiд оцiнки — зрозумiло, що вийшло не дуже-то, зате захоплена її посмiшка перевищувала офiцiйне схвалення.

Тим часом життя Iнни — вочевидь, бурхливе й насиче­не, приховане вiд мене, як пiдводна частина айсберга, — щораз настiйнiш переформовувало її. Минали прихопленi з дитинства спонтаннiсть, метання з боку в бiк, натомiсть вивiльнялась, ставала основою образу, велична, урiвно­важена, що вiдала собi цiну, грацiя.

Хто тiльки, описуючи литовських дiвчат ("Рiвних не стрiти нiде!"), не полонився цією, щедро для них вiдпу­щеною, якiстю? З чим не порiвнювали їх, особливо iно­земнi, поети — хто з берiзкою або лебедем, хто iз арабським скакуном, а хто й з Ейфелевою вежею.

Грацiї ж Iнни — не штучнiй, виробленiй балетними вправами, а мимовiльнiй, дарованiй природою, — годi бу­ло шукати аналогiв. Не оминутий спокусою пiдбору гiдних для неї метафор, я швидко визнав: жодна, при усiй влуч­ностi, недостатня. Словом передаш таке хiба до певної, вельми недалекої, межi. Скiльки разiв безсило, нестерп­но жалкував: чому не режисер, не оператор, аби вловити на плiвку, увiчнити цi одухотворенi вирази обличчя, царську поставу, єдино можливi, найдосконалiшi повороти голови, горду ходу, навiть плавнi, неповторнi порухи довгих, точених, вигинастих пальцiв!

Довершенiсть зовнiшня унiкальне сполучалась iз внутрiшньою. У мовi виявлялась iндикатором духовних якостей — непомильною iнтонацiєю, умiнням витримувати паузу, точно, наче граючись, влучати в необхiдну то­нальнiсть. Це дозволяло, сягаючи рiдкiсного, як нiколи, нi з ким, резонансу, торкатися з Iнною дедалi ширших — у тiм числi й фiлософських, екзистенцiальних — тем.

Мандрiвний мiй спосiб життя забезпечував, серед iншого, знайомство з цiлою галереєю непересiчних, дiяльних, винесених на гребiнь хвилi оновлення суспiльства дiвчат, молодих жiнок. Траплялися щедро об­дарованi, прославленi, фото— i телегенiчнi — з тих, що прикрашають бiлозубими усмiшками обкладинки iлюстрова­них журналiв. Iз декотрими виникала тривала нiжна при­язнь, налагоджувалось листування, обмiн мiжмiськими дзвiнками. З українками поєднувала спiльна мета.

Та нi з ким не почував такої сердечної спорiдне­ностi, нiхто й вiддалено так не заторкував сутностi, як ця, подарована примхливим випадком, уникаюча популяр­ностi, зросла за тисячу кiлометрiв, серед такого несхо­жого на мiй народу, литовка. Мiж прекрасних, яким нiчим дорiкнути, дiвчат примудрялась пiднятися на голову.

Прискiпливо, пильно вглядався я, намагаючись, для контрастностi, вiдшукати хоч якi негативнi, в моєму ро­зумiннi, риси. Iнодi навiть умисно, заради експеримен­ту, провокував: невже не зiрветься, не проявить котрусь iз звичайних людських слабкостей — хоча б роздратуван­ня? Даремно. Незрушна, за якою менi, не схильному до мiстики, вбачалося щось трансцедентальне, витримка й дивовижний, цiлком аристократичний такт нiколи не зрад­жували литовську дiвчину (i це — нi на мить не втрачаю­чи природньостi й легкостi!).

Хто зна — може, якби зустрiчi стали безперешкод­но-частими, якби позбавити їх солодкої тривоги очiку­вання, дива кожноразового вiдкриття, образ Iнни побляк би в моїх очах. Скорiш за все, враховуючи безжальну жорстокiсть реальностi, так би i трапилось. Десь на са­мому денцi, у чому сам собi не хотiв би зiзнатись, чаїлася думка, що бiльше зближення неодмiнно повинне принести розчарування. А так, при кiлькатижневих чи й довших, перервах, пiсля уривчатих, надихаючих побачень прагнулось не втрачати їх пiднесеної ноти, кращаючи са­мому, пiдтягати, що можна, довкiл. Й укотре зачудовано питати себе: за що випало щастя бути причетним до цеї досконалостi, будити, в якiйсь мiрi, її прояви?

Словом, вируюче, насичене подiями життя здавалося повним, усе в ньому збалансованим: полiтична весна, сповнена високого змiсту дiяльнiсть, непогана, з еле­ментами творчостi, робота, вiддана, iнтелектуальна дру­жина, дочка, яка випереджувала у розвитковi бiльшiсть однолiткiв, сонм хороших друзiв... I ще — несподiвана нагорода, вiдрада душi: наче вiдгомiн чогось по­тойбiчного, незреченного, iдеального.

У тi часи зазнав неймовiрної слави телевiзiйний пси­хотерапевт (землячок, до речi), який обслуговував водно­час багатомiльйонну аудиторiю. Коротко острижений, iз твердим, застиглим поглядом, брався унiверсальними ме­тодами пiднiмати тонус, позбавляти будь-яких проблем та напастей.

Спробувавши, раз чи двiчi, подiбно багатьом оточую­чим, вдатися до його послуг, я змушений був з досадою вимкнути телевiзор. Прийоми здались тривiальними, тон — деренчливим, нав'язливiсть — дратуючою.

Я й не потребував пiдтримки такого роду, оскiльки все, необхiдне для душевної гармонiї, отримував вiд Iнни. Пiсля доволi вiдчутних фiзичних i зашкалюючих нервових навантажень пораненим звiром тягнувся до неї — i кiлька слiв милозвучного грудного голосу, радiсна посмiшка, привiтний багатомiрний погляд ставали чарiвним, повертаючим сили елексиром. Прояснювалось не­бо, ховалися кудись прикрощi, помiтнiшали тисячi чудо­вих буденних подробиць — й легкою здавалася будь-яка ноша.