Айкі

Анатолій Мицкан "Айкі"

Лiтаючi острови

Колись давно хтось придумав гарну казку. Точніше хтось додумався придумати цілий гарний світ. Він може видатись чудернацьким, але насправді він гарний.

Все, що в цьому гарному світі є, так це безмежне рожево-блакитне небо. Куди оком не кинь – воно усюди. Неймовірно приємного відтінку, якого ніхто ніколи і уявити собі не міг. Сховане десь у найсміливішій уяві, чарує око того, хто своє серце відкриє настільки, щоб його побачити. І лине спраглий погляд у безмежність краси.

Але ж там, у тому гарному світі, хтось має жити. Для цього там придумано літаючі острови. Так. Саме літаючі острови. Дивно? І мені дивно, але так воно є. Невеликі і всі різні літають собі у безмежному небі. І живуть на тих островах всілякі чудернацькі створіння. Живуть на своїх маленьких островах, а іноді і мандрують до інших островів. Іноді просто падають з одного острова на другий, бо острови літають один попри одного, один над одним, один під одним ... одним словом, літають так, як їм заманеться. І всім це подобається.

Уявіть собі: ви сидите на одному з островів і дивитесь на прекрасне рожево-блакитне небо, а тут, раптом, попри ваш острів пролітає ще один острів, і ви бачите, як на ньому ціла купа всіляких дивних створінь весело махає вам руками і щось кричить. Тоді ви і самі підскакуєте і починаєте вітати їх. І навколо вас багато друзів і всі раді зустрічі з іншоостров'янами. І так частенько. А іноді досить довго ніякий острів не пролетить. І ви сидите, на краю свого острова, дивитись у безмежність рожево-блакитного неба, що розкинулось перед вами, над вами, під вами і стає якось трохи сумно. Падає сухий листочок, десь з якогось далекого острова, що пролітає високо-високо вгорі. Ви дивитесь туди, де він пролетів і бачите його: далеко-далеко. Видно лише маленьку цятку. Там, на тому далекому острові, певно, осінь. І ви ловите сухий листочок, тримаєте його на руці і думаєте про далекий острів. А тоді встаєте і відпускаєте листочок: нехай летить собі у своїх справах. Ось так.

Ніхто точно не може сказати, звідки взявся той чи інший острів. Звідки походять назви островів. Звідки взагалі взялися ті, хто на островах живуть. А їм і так добре, всім таким різним і чудернацьким.

А ось і острів летить. Він якось так непомітно підкрався, поки ми тут з вами розмовляли. Ось який: великий. Та ж це острів Нумпі-ду! І живуть на ньому добрі-предобрі утаки. Ось він вже зовсім близько. На острові Нумпі-ду саме зараз ранок. Всі ще тільки прокидаються. Починається новий день. І, якщо я не помиляюсь, це особливий день на острові. День Великих Утаків. Ну, далі ви самі все побачите. Я залишаю вас на острові Нумпі-ду, де саме зараз готується щось цікавеньке. А сам собі полечу далі. Може де і впаде з якогось острова вгорі сухий листочок, і я буду точно знати, що десь наступила осінь. До зустрічі.

1. Так усе по­ча­лось

— Ти спра­в­ді ні­чо­го не за­був? — не­р­во­во пи­та­ла ве­ли­че­з­на тов­с­та жі­н­ка пе­ре­ля­ка­но­го ма­ле­нь­ко­го чо­ло­ві­ч­ка. Той зні­я­ко­ві­ло від­по­ві­дав, ні­би ще раз об­ду­му­ю­чи її за­пи­тан­ня:

— Та ні, не за­був.

Ра­нок ви­да­в­ся по­го­жий, і двій­ко чу­де­р­на­ць­ких ство­рінь по­спі­хом ку­дись бі­г­ли, тіль­ки їх­ні ті­ні ко­в­за­ли яс­к­ра­во осві­т­ле­ною со­н­цем зе­м­лею, пе­ре­ска­ку­ю­чи на ого­ро­жі, ку­щі, сто­в­бу­ри де­рев.

— Ай­кі, ма­буть, вже про­ки­ну­в­ся. Ой го­ре, ой бі­да, не всти­г­не­мо. — хви­лю­ва­ла­ся жі­н­ка. "Не всти­г­не­мо" — по­вто­рю­вав чо­ло­ві­чок і на­ма­га­в­ся не від­ста­ва­ти від неї, весь час по­гля­да­ю­чи на со­н­це, яке не­вбла­ган­но під­ні­ма­ло­ся ви­ще і ви­ще.

— Ось він, бу­ди­но­чок Ай­кі. — тре­м­тя­чим го­ло­сом про­мо­ви­ла жі­н­ка і при­ту­ли­ла до пи­ш­них гру­дей па­ку­нок, що йо­го не­сла з со­бо­ю.

— Зда­єть­ся, він ще спить. — про­ше­по­тів чо­ло­ві­чок і во­ни оби­д­воє кра­дь­ко­ма по­су­ну­ли до ве­ли­ко­го жо­в­то­го і ці­л­ком кру­г­ло­го, як жі­н­ка, бу­ди­но­ч­ка. Кру­г­лі две­рі і спра­в­ді бу­ли за­чи­не­ні. Од­нак крізь про­чи­не­не кру­г­ле ві­ко­н­це ту­ди-­сю­ди лі­та­ли ме­те­ли­ки, ля­ка­ю­чи ве­ли­ку зе­ле­ну му­ху, що на­ма­га­ла­ся всі­с­ти­ся на під­ві­кон­ні. Все бу­ло на­про­чуд спо­кій­но. — Ай­кі спить. — вдо­во­ле­но про­му­ги­кав чо­ло­ві­чок і ра­п­том під­ско­чив, бо жі­н­ка го­ло­сно ги­к­ну­ла і за­вме­р­ла на мі­с­ці.

Під за­чи­не­ни­ми кру­г­ли­ми две­ри­ма щось ле­жа­ло і ми­р­но со­пі­ло. Во­но спа­ло і не ві­да­ло, що на ньо­го ди­в­лять­ся аж чо­ти­ри па­ри вкрай зди­во­ва­них очей.

— Хто то? — пе­ре­ля­ка­но спи­та­ла жі­н­ка, по­ка­зу­ю­чи па­ль­цем на ма­ле­нь­ке ху­дю­ще во­ло­ха­те ство­рін­ня, що клу­б­ком зго­р­ну­ло­ся під две­ри­ма Ай­кі.

— А ді­дь­ко йо­го зна­є. — про­ми­м­рив чо­ло­ві­чок.

— То пі­ді­йди по­бли­ж­че і спи­тай. — жі­н­ка што­в­х­ну­ла чо­ло­ві­ч­ка, а він вту­пи­в­ся всі­ма сво­ї­ми чо­ти­р­ма очи­ма в не­ві­до­ме ство­рін­ня і бо­я­в­ся зро­би­ти бо­дай крок.

Во­но ле­жа­ло під са­мі­сі­нь­ки­ми две­ри­ма. Очі йо­го бу­ли за­плю­ще­ні, але до­в­гі ву­ха чо­мусь сти­р­ча­ли якось по­-чу­де­р­на­ць­ки: пра­ве впе­р­лось у кру­г­лі две­рі, а лі­ве ці­ли­ло ку­дись у не­бо. Що то бу­ло та­ке — чо­ло­ві­чок не знав і га­д­ки не мав.

Ра­п­том па­ку­нок, що йо­го не­сла жі­н­ка, впав. Не­ві­до­ме ство­рін­ня по­ру­ха­ло но­сом, під­ня­ло вго­ру пра­ве ву­хо, по­тім рі­з­ко ско­чи­ло на всі чо­ти­ри но­ги, ви­трі­щи­ло­ся на чо­ло­ві­ч­ка, що зди­во­ва­но і пе­ре­ля­ка­но ди­ви­в­ся на ньо­го чо­ти­р­ма ши­ро­ко ви­лу­п­ле­ни­ми очи­ма, на­ду­ло­ся так, що са­ме ста­ло кру­г­лим, ні­би м'яч, і за­вме­р­ло.

— А… — хо­тів бу­ло щось ска­за­ти чо­ло­ві­чок, але ство­рін­ня від­по­ві­ло шви­д­ше, ніж він встиг що-­не­будь при­ду­ма­ти: "Бу".

Чо­ло­ві­чок ки­нув оком на жі­н­ку, що сто­я­ла по­за­ду ньо­го, мі­ц­но три­ма­ю­чи в ру­ках па­ку­н­ка, і пе­ре­пи­тав:

— Шо?

— Бу. — ска­за­ло ство­рін­ня і про­до­в­жу­ва­ло ти­с­ну­ти­ся до кру­г­лих две­рей, по­зи­р­ку­ю­чи на не­про­ха­них го­с­тей.

"Во­но якесь не­пра­ви­ль­не" — по­ду­мав чо­ло­ві­чок. Зе­ле­ні очі дво­ма яс­к­ра­ви­ми ця­т­ка­ми сві­ти­ли­ся на фо­ні яс­к­ра­во жо­в­тої во­ло­ха­тої шу­би, а до­в­же­ле­з­ні ву­ха ро­га­т­кою сти­р­ча­ли в рі­з­ні бо­ки. Са­ме во­но то на­ду­ва­ло­ся і ста­ва­ло зо­всім кру­г­лим, то зду­ва­ло­ся і бу­ло до­в­гим та ху­дю­щим. Од­ним сло­вом геть якесь не­пра­ви­ль­не.

"Во­ни якісь геть не­пра­ви­ль­ні" — по­ду­ма­ло со­бі пе­ре­ля­ка­не ство­рін­ня. — "Ве­ли­че­з­на жі­н­ка з яки­мось чу­де­р­на­ць­ким па­ку­н­ком у ру­ках, ма­ле­нь­кий чо­ло­ві­чок без па­ку­н­ка­…­та це все ще ду­р­ни­ці. Го­ло­вне і най­більш не­пра­ви­ль­не у них оби­д­вох те, що во­ни... дво­го­ло­ві!" — ство­рін­ня зно­ву бу­к­ну­ло і на­ду­ло­ся, мов м'яч.

Для дво­го­ло­во­го чо­ло­ві­ч­ка все це ви­яви­ло­ся спра­в­ж­ньою про­бле­мо­ю. Тре­ба бу­ло щось ро­би­ти, але бу­ло стра­ш­но. А так, щоб не стра­ш­но — він ні­чо­го не міг при­ду­ма­ти.

"Для чо­го їм аж по дві го­ло­ви?" — ду­ма­ло ство­рін­ня. "Та ще й та­кі не­пра­ви­ль­ні — аб­со­лю­т­но кру­г­лі, з аб­со­лю­т­но кру­г­ли­ми пи­ш­ни­ми ку­ч­ма­ми на ко­ж­ній го­ло­ві".

— Що з ним ро­би­ти, Ма­му­на? — не­смі­ло пе­ре­пи­тав чо­ло­ві­чок.

"О­д­на го­ло­ва пи­тає, а дру­га що — для ме­бе­лі?" — по­ду­ма­ло ство­рін­ня.

— Не знаю, Му­мік. Ти — му­ж­чи­на. Ти і ви­рі­шуй. — від­по­ві­ла од­на з го­лів жі­н­ки, а дру­га го­ло­сно смо­р­к­ну­ла но­со­м.

"І чо­го б це їм зі мною щось ро­би­ти?" — по­ду­ма­ло ство­рін­ня.

Чо­ло­ві­чок зро­бив не­смі­лий крок упе­ред.

— Кис, кис, кис. — під­ли­зу­ва­лась од­на з йо­го го­лів.

"О­го! Я — кис?" — по­ду­м­ки на­ду­ло­ся ство­рін­ня.

— До ньо­го не до­хо­дить. — ска­за­ла жі­н­ка.

— Ма­буть ту­пе­нь­ке. — мо­вив чо­ло­вік.

"Ну ні­чо­го со­бі" — по­ду­ма­ло ство­рін­ня. — "Ту­пе­нь­ке. Ха!"

В цей час у кру­г­ло­му бу­ди­но­ч­ку хтось за­во­ру­ши­в­ся, го­ло­сно пчи­х­нув, а не­ві­до­ме ство­рін­ня від­са­х­ну­лось від две­рей і ще бі­ль­ше на­ду­лось.

— Ой! — скри­к­ну­ли оби­д­ві го­ло­ви жі­н­ки. — То Ай­кі. Да­вай шви­д­ше, Му­мік.

— Шви­д­ше, шви­д­ше. — про­бу­р­мо­тів чо­ло­ві­чок. — А як­що во­но ку­са­єть­ся!

— До­сить!!! — не ви­три­ма­ло ство­рін­ня і що­си­ли за­ре­пе­ту­ва­ло, аж за­д­ні но­ги ви­ще го­ло­ви під­ня­лись.

Але са­ме в цю мить, ко­ли во­ло­ха­те чу­до взя­ло­ся ре­пе­ту­ва­ти, Ай­кі, як зав­жди, з роз­ма­ху від­чи­нив кру­г­лі две­рі, які й при­хло­п­ну­ли не­ві­до­ме ство­рін­ня до кру­г­лої сті­ни кру­г­ло­го бу­ди­но­ч­ка. Став со­бі на по­ро­зі, сма­ч­но по­тя­г­ну­в­ся, со­ло­д­ко мру­жа­чись від яс­к­ра­во­го со­н­ця і ще раз пчи­х­нув. То­ді гля­нув на світ Бо­жий всі­ма сво­ї­ми чо­ти­р­ма очи­ма і два ро­ти роз­пли­в­ли­ся в ши­ро­ких усмі­ш­ках:

— Ма­мо, та­ту… — гли­бо­ким і вдо­во­ле­ним ба­сом про­гу­ді­ли по че­р­зі оби­д­ві го­ло­ви, а бі­д­не во­ло­ха­те ство­рін­ня по­ві­ль­но від­ли­п­ло від сті­ни за две­ри­ма, що з ти­хе­нь­ким ри­пін­ням по­чи­на­ли за­чи­ня­ти­ся, і кво­ло спо­в­з­ло на зе­м­лю.

Ай­кі був ще бі­ль­шим від ма­ми Ма­му­ни, ма­буть у два ра­зи, а то і бі­ль­ше. Він уза­га­лі був най­бі­ль­шим ута­ком на весь ос­т­рів. Всі йо­го за це лю­би­ли. Він це знав і був за­до­во­ле­ний жит­тям.

"До­сить" — по­ду­ма­ло ство­рін­ня і роз­плю­щи­ло свої зе­ле­ні очі. Світ до­вко­ла йшов обе­р­том, але ці обе­р­ти йо­го хо­ду спо­ві­ль­ню­ва­ли­ся і ство­рін­ня по­чи­на­ло при­га­ду­ва­ти, що з ним і де во­но. На­ре­ш­ті на­с­лід­ки зі­тк­нен­ня з две­ри­ма ми­ну­ли­ся і ство­рін­ня під­ве­ло­ся на за­д­ні но­ги.

— Си­н­ку, лю­бий. — мо­ви­ла од­на з го­лів ма­ми Ма­му­ни і во­на ру­ши­ла до Ай­кі, за­бу­в­ши про не­ві­до­ме ство­рін­ня, що са­ме під­ве­ло­ся з зе­м­лі.

— Ма­мо! — за­гу­ді­ли оби­д­ві го­ло­ви Ай­кі, він роз­ки­нув ру­ки, за­че­пив кру­г­лі две­рі і во­ни зно­ву сту­к­ну­ли не­вда­ху, що все ще за­ли­ша­в­ся між ни­ми і сті­н­кою, та цьо­го ра­зу не так си­ль­но. Ство­рін­ня всти­г­ло вхо­пи­ти­ся зу­ба­ми за две­рі, а по­тім що­си­ли від­што­в­х­ну­ло їх від се­бе за­д­ні­ми но­га­ми і зди­во­ва­на ма­ма Ма­му­на ли­ше по­ба­чи­ла п'я­т­ки сво­го Ай­кі, що бри­к­ну­ли пе­ред її но­со­м. Две­рі гу­ч­но за­чи­ни­лись, а в кру­г­лій ха­ти­ні бу­ло чу­ти ва­ж­ке па­дін­ня ве­ли­ко­го Ай­кі, який щось там усе­ре­ди­ні пе­ре­ве­р­нув і по­тро­щив.

Ще з хви­ль­ку щось пе­ре­ве­р­та­ло­ся в ха­ти­ні, і оби­д­ві го­ло­ви ма­ми Ма­му­ни втя­г­ну­ли­ся у пле­чі. А ко­ли сти­х­ло все в ха­ти­ні, пря­мо пе­ред її но­сом що­си­ли за­ре­пе­ту­ва­ло ма­ле­нь­ке во­ло­ха­те ство­рін­ня, за­д­ні но­ги яко­го зно­ву під­ско­чи­ли ви­ще пе­ред­ніх:

— До­сить!!!

Па­ку­нок зно­ву впав, впа­ло і ство­рін­ня, шви­д­ко ско­чи­ло на за­д­ні но­ги, але, по­чу­в­ши гу­ч­ний бас Ай­кі з ха­ти­ни, схо­ва­ло­ся за та­том Му­мі­ком, вче­пи­в­шись у йо­го шта­ни, ма­ло не стя­гу­ю­чи їх. Ай­кі тим ча­сом ще гу­ч­ні­ше ге­п­нув две­ри­ма, аж ті зле­ті­ли з за­віс і впа­ли десь збо­ку. Оби­д­ві го­ло­ви ро­зі­зли­ли­ся, в од­ні­єї, до то­го ж, був ве­ли­кий си­ній ніс.

— Хто то був? — про­гри­мі­ла го­ло­ва з ве­ли­ким си­нім но­со­м. А дру­га го­ло­ва тим ча­сом по­мі­ти­ла ство­рін­ня, що хо­ва­ло­ся за Му­мі­ком. І Ай­кі спі­ш­но ру­шив до сво­го кри­в­д­ни­ка.

"Кеп­сь­кі спра­ви" — по­ду­ма­ло ство­рін­ня і шви­д­ко під­бі­г­ло до Ай­кі.

— Це... ну... так... я не пла­ну­вав та­ко­го. Так са­мо ста­ло­ся. — по­ча­ло бу­ло ви­пра­в­до­ву­ва­ти­ся ство­рін­ня. Ай­кі тим ча­сом під­няв йо­го од­ні­єю ру­кою і під­ніс до го­ло­ви з ве­ли­ким си­нім но­со­м. Ін­шій го­ло­ві, зда­ва­ло­ся, вза­га­лі ні­яко­го ді­ла до ство­рін­ня не бу­ло. Ве­ли­кий си­ній ніс шмо­р­г­нув, по­кру­ти­в­ся пе­ред ма­ле­нь­ким чо­р­ним но­сом во­ло­ха­то­го ство­рін­ня і ми­р­но по­вис над со­ко­ви­ти­ми ора­н­же­ви­ми гу­ба­ми Ай­кі.

— Бу. — ска­за­ло ство­рін­ня і на­ду­ло­ся.

— Ти чо­го це? — спи­тав Ай­кі.

— Бу. — від­по­ві­ло ство­рін­ня.

Ай­кі пі­до­зрі­ло гля­нув на во­ло­ха­те чу­до, пе­ре­вів по­гляд го­ло­ви з ве­ли­ким си­нім но­сом на ма­му Ма­му­ну. Та ні­чо­го не ска­за­ла, тіль­ки роз­ве­ла ру­ка­ми, з яких зно­ву ви­пав па­ку­нок. Ма­му­на по­спі­хом на­хи­ли­ла­ся, під­ня­ла па­ку­нок і по­ди­ви­лась на Му­мі­ка. Той зні­я­ко­ві­ло сто­яв осто­ронь.

В цей час дру­га го­ло­ва Ай­кі по­ча­ла роз­гля­да­ти ство­рін­ня. По­тім спи­та­ла:

— Те­бе як зо­вуть?

— Бу. — від­по­ві­ло ство­рін­ня.

— Як? — пе­ре­пи­та­ла го­ло­ва з ве­ли­ким си­нім но­со­м.

Цьо­го ра­зу ство­рін­ня про­мо­в­ча­ло і про­до­в­жу­ва­ло пе­ре­во­ди­ти по­гляд з од­ні­єї го­ло­ви Ай­кі на дру­гу, при цьо­му клі­па­ю­чи тіль­ки од­ним оком. "І для чо­го їм по дві го­ло­ви?" — ду­мало ство­рін­ня, ні­як не ро­зу­мі­ю­чи, для чо­го їм спра­в­ді по дві го­ло­ви.

— Си­н­ку. — по­ча­ла бу­ло зно­ву ма­ма Ма­му­на, та тіль­ки во­на ска­за­ла це, як на всю око­ли­цю гу­ч­но про­зву­ча­ло: "А­а­а­а­а­а­а­а­ай­ка­а­а­а­а­а­а­а­аа!!!"

Ство­рін­ня по­спі­хом огля­ну­лось і по­ба­чи­ло ве­ли­ко­го, во­ло­ха­то­го і та­кож кру­г­ло­го чу­ді­ка, який що­ду­ху мчав до Ай­кі, роз­ма­ху­ю­чи ло­па­то­ю. Йо­го ве­ли­кий ро­же­вий змо­р­ще­ний ніс те­лі­м­па­в­ся із сто­ро­ни в сто­ро­ну, а ве­ли­кі рі­з­но­ко­льо­ро­ві очі пе­ре­ко­чу­ва­ли­ся в рі­з­ні бо­ки. На­віть, ко­ли він спи­ни­в­ся, очі все од­но про­до­в­жу­ва­ли ні­би пла­ва­ти, а ніс на­ре­ш­ті спо­кій­но по­вис над до без­мі­ри роз­тя­г­не­ним ро­том, що аж сві­ти­в­ся від усмі­ш­ки.

— Ай­ка! Я ві­тай-­ка ти! — уро­чи­с­то про­мо­вив гість і ско­чив до Ай­кі на ру­ки. Той ви­пу­с­тив з рук во­ло­ха­те ство­рін­ня і зло­вив сво­го го­с­тя.

— При­віт, Ча­м­ба. — зда­ва­ло­ся Ай­кі та­кож зра­дів цій зу­стрі­чі.

— Ну? — му­ги­к­нув Ча­м­ба.

— Шо, ну? — не зро­зу­мів Ай­кі.

— Ну, в те­бе вже є? — на­по­ля­гав Ча­м­ба.

— Шо є? — не міг зро­зу­мі­ти Ай­кі.

— Ще не­ма, Ча­м­бо. А те­пер злі­зай з Ай­кі. — мо­ви­ла ма­ма Ма­му­на і пі­ді­йш­ла до сво­го ве­ли­че­з­но­го си­на.

Ча­м­ба слу­х­ня­но зі­ско­чив з рук Ай­кі, ма­ло не на­сту­пи­в­ши при цьо­му на ма­ле­нь­ке во­ло­ха­те ство­рін­ня, що все ще не мо­г­ло вто­ро­па­ти, де во­но і що з ним ді­є­ть­ся.

Ма­ма Ма­му­на на­ре­ш­ті ви­тя­г­ла з-за па­зу­хи па­ку­нок, що ві­ч­но па­дав, по­ди­ви­ла­ся на ньо­го очи­ма од­ні­єї із сво­їх го­лів. Ін­ша го­ло­ва тим ча­сом ду­ма­ла, що би та­ко­го му­д­ро­го ска­за­ти. На­ре­ш­ті при­ду­ма­ла:

— Си­н­ку. Сьо­го­дні в те­бе осо­б­ли­вий день.

— Ага. — ві­ді­зва­в­ся си­нок.

Ма­ма Ма­му­на схо­пи­ла за ру­ку сво­го чо­ло­ві­ка і при­тя­г­ну­ла йо­го по­бли­ж­че. Ча­м­ба по­чав за­хо­п­ле­но роз­гля­да­ти ма­ле­нь­ке во­ло­ха­те ство­рін­ня, що то на­ду­ва­ло­ся, то зду­ва­ло­ся, гли­па­ю­чи на всіх ута­ків по че­р­зі.

— Сьо­го­дні, си­н­ку, ти ви­ріс.

— Ку­да? — пе­ре­ля­ка­но спи­тав Ай­кі.

— Ти про­с­то ви­ріс, як ви­ро­с­тає ко­жен но­р­ма­ль­ний утак.

— Ти, си­н­ку, ве­ли­кий вже. — уто­ч­нив та­то Му­мік.

Ай­кі зні­я­ко­ві­ло по­вів пле­чи­ма. Ча­м­ба вже по­чав пе­ре­во­ди­ти по­гляд з не­ві­до­мо­го ство­рін­ня, що на­ду­ло­ся в ньо­го під но­га­ми і ува­ж­но слу­ха­ло ма­му Ма­му­ну, на Ай­кі, че­ка­ю­чи ті­єї ми­ті, ко­ли хто-­не­будь ска­же най­го­ло­в­ні­ше. Во­ло­ха­те ство­рін­ня на­ма­га­ло­ся не ди­ви­ти­ся на Ча­м­бу, хо­ча в ньо­го, як у всіх но­р­ма­ль­них ство­рінь бу­ла всьо­го од­на но­р­ма­ль­на го­ло­ва. Та тіль­ки в ці­єї го­ло­ви бу­ли не­но­р­ма­ль­ні очі. Во­ни чо­мусь пла­ва­ли і пе­ре­ко­чу­ва­лись. Ма­ле­нь­ко­му во­ло­ха­то­му ство­рін­ню бу­ло не­зру­ч­но ба­чи­ти та­кі очі.

Ай­кі зно­ву зди­во­ва­но зни­зив пле­чи­ма:

— Я ж і так ве­ли­кий.

— Ні, си­н­ку. — про­до­в­жу­ва­ла ма­ма Ма­му­на. — Ти став сьо­го­дні до­ро­с­лим…

— А до­ро­с­лий ута­ку при­чи­та­є­ть­ся… — втру­ти­в­ся Ча­м­ба.

— Че­кай, я са­ма все ска­жу. — об­ра­зи­лась ма­ма Ма­му­на. То­ді во­на зно­ву гля­ну­ла од­ні­єю го­ло­вою на па­ку­нок, а дру­гою ска­за­ла: — Це по пра­ву на­ле­жить то­бі. — і про­стя­г­ну­ла си­но­ві па­ку­нок.

— Ой. Це ме­ні? — зра­дів Ай­кі.

— То­бі, то­бі. Да­вай-­ка роз­го­р­тай-­ка. — не вга­мо­ву­ва­в­ся Ча­м­ба, роз­ма­ху­ю­чи ло­па­то­ю.

Ай­кі обе­ре­ж­но роз­го­р­нув па­ку­нок і з ньо­го ви­пав ки­ли­мок, що од­ра­зу за­вис у по­ві­т­рі. Ча­м­ба аж під­ско­чив від ра­до­с­ті: — Ти зна­ти, шьо то є? Ти зна­ти, шьо то є?

— Ні. — че­с­но при­зна­в­ся Ай­кі.

— Як і ко­жен до­ро­с­лий утак, ти ма­єш сво­го вла­с­но­го ки­ли­м­ка-­лі­ту­н­ця. — ска­зав та­то Му­мік.

— Яй! Кру­то. — ви­гу­к­нув Ай­кі, не зна­ю­чи, з якої сто­ро­ни пі­ді­йти до сво­го вла­с­но­го ки­ли­м­ка-­лі­ту­н­ця. Той ви­сів у по­ві­т­рі, зле­г­ка по­гой­ду­ю­чись, та­кий кра­си­вий, з та­ки­ми га­р­ни­ми ві­зе­ру­н­ка­ми. А го­ло­вне — на ньо­му мо­ж­на лі­та­ти. Те­пер Ай­кі змо­же по­ле­ті­ти на ін­ші ос­т­ро­ви. Да­ле­кі лі­та­ю­чі ос­т­ро­ви, про які він тіль­ки чув із опо­ві­дей ста­р­ших ута­ків та іно­ді ба­чив, як во­ни про­лі­та­ли по­вз Ну­м­пі-­ду. Те­пер він сам ту­ди по­ле­тить і все на вла­с­ні очі по­ба­чить.

— Тю. Не­вже я до­че­кай­ся цьо­го! — ра­ді­с­но ви­гу­к­нув Ча­м­ба, вхо­пив ма­ле­нь­ке во­ло­ха­те ство­рін­ня, сма­ч­но по­ці­лу­вав йо­го, аж той пе­ре­ля­ка­в­ся і на­ду­в­ся. — Ти хто є? — ви­кри­к­нув Ча­м­ба, яко­му чо­мусь спо­до­ба­лось ці­лу­ва­ти ма­лю­ка, і він зно­ву йо­го по­ці­лу­вав.

— Бу. — від­по­ві­ло ство­рін­ня, на­ма­га­ю­чись схо­ва­ти­ся від по­ці­лу­н­ків ро­же­во­но­со­го Ча­м­би.

— Бу? Чу­да­ць­ке ім'я. — про­ми­м­рив Ча­м­ба. Він ще хви­ль­ку ви­трі­щу­ва­в­ся на ма­лю­ка, що на­звав се­бе "Бу". Очі йо­го зви­ч­но пе­ре­ли­ва­ли­ся всі­ма ко­льо­ра­ми рай­ду­ги. Во­ни чо­мусь зо­всім не клі­па­ли. Зе­ле­ний чуб зле­г­ка роз­ві­ва­в­ся ві­те­р­цем, що зне­на­ць­ка на­ле­тів і осві­жив по­ри­ви Ча­м­би. — Ню-­ню. Бу. До­б­ре. Бу­деш Бу. Я Ча­м­ба.

— Бу. — ска­зав Бу і вже вко­т­ре на­ду­в­ся, ста­в­ши аб­со­лю­т­но кру­г­лим. Та­ко­го кру­г­ло­го Бу бу­ло не­зру­ч­но три­ма­ти на ру­ках, а то­му він впав. Ча­м­ба зго­ри ще по­ди­ви­в­ся на ньо­го, зни­зив пле­чи­ма і за­су­нув свою ло­па­ту за ора­н­же­вий по­яс.

Це бу­ло спра­в­ді так. Цей день на­сту­пив. Ай­кі став до­ро­с­лим. Він до­в­го йо­го че­кав — цьо­го дня. Так до­в­го, що аж не по­мі­тив, як він на­сту­пив.

Ча­м­ба, від­ко­ли впав зго­ри і десь про­ню­хав про та­ке ді­ло, як цей день, яко­го ута­ки на­зи­ва­ють Днем Ве­ли­ких Ута­ків, зав­жди ви­ра­хо­ву­вав, скі­ль­ки за­ли­ши­лось че­ка­ти на цей день для Ай­кі. Як ви­яви­лось, не так вже й до­в­го.

— Ура­а­а­аа!!! — ви­гу­к­ну­ли оби­д­ві го­ло­ви Ай­кі.

— Ура­а­а­аа!!! — під­хо­пив Ча­м­ба і во­ни оби­д­воє по­ча­ли га­са­ти на­вко­ло ки­ли­м­ка-­лі­ту­н­ця.

Бу те­пер бо­я­в­ся тіль­ки од­но­го: щоб на ньо­го не на­ступв хтось із цих не­пра­ви­ль­них ве­ле­т­нів. Щоб цьо­го не тра­пи­лось, він за­ліз під ки­ли­мок, який по­гой­ду­ва­в­ся те­пер вже в ньо­го над го­ло­во­ю.

Ай­кі не міг на­ра­ді­ти­ся. Ма­ма Ма­му­на з та­том Му­мі­ком ща­с­ли­ви­ми ві­сь­мо­ма очи­ма на двох слід­ку­ва­ли за йо­го ра­ді­с­тю, а за­од­но ра­ді­ли і за Ча­м­бу, який, зда­ва­ло­ся, був ща­с­ли­ві­шим від усіх на сві­ті, і, ве­се­ло роз­ма­ху­ю­чи ло­па­тою, га­няв услід за Ай­кі.

— На ньо­му й спра­в­ді мо­ж­на лі­та­ти? — спи­та­ла од­на з го­лів Ай­кі, а дру­га важ­ко від­ди­ху­ва­ла­ся пі­с­ля ве­се­ло­го бі­гу до­вко­ла ки­ли­м­ка.

— Мо­ж­на, мо­ж­на. Ти не пи­тай-­ка, а стри­бай-­ка на він. — про­кри­чав Ча­м­ба, спи­ни­в­шись по­за­ду Ай­кі і спе­р­шись на свою ло­па­ту.

Ай­кі ві­ді­йшов тро­хи, ро­зі­гна­в­ся і ско­чив на сво­го вла­с­но­го ки­ли­м­ка-­лі­ту­н­ця. Бі­до­ла­ха Бу зі­щу­ли­в­ся і зник під ве­ли­че­з­ним Ай­кі, який, ра­зом з ки­ли­м­ком ге­п­ну­в­ся на ньо­го.

— Не лі­тай-­ка! — про­ски­г­лив Ча­м­ба, аж очі йо­го на мить спи­ни­ли­ся.

— Не лі­та­є. — зди­ву­ва­в­ся Ай­кі і зліз з ки­ли­м­ка, а той ра­п­том шу­го­нув уго­ру.

— Ди­ви, Бу лі­тай-­ка! — ви­гу­к­нув Ча­м­ба, по­ка­зу­ю­чи па­ль­цем на роз­пла­с­та­но­го під ки­ли­м­ком Бу, що зле­тів ви­со­ко уго­ру.

Ки­ли­мок спи­ни­в­ся і по­тро­ху по­чав зни­жу­ва­тись. Та­то Му­мік чу­хав свої по­ти­ли­ці, ма­ма Ма­му­на не­вдо­во­ле­но ди­ви­ла­ся на сво­го чо­ло­ві­ка, Ча­м­ба зо­всім зні­ти­в­ся, ли­ше Ай­кі, зди­во­ва­но роз­зя­ви­в­ши оби­д­ва ро­ти, че­кав, по­ки ки­ли­мок з при­плю­с­ну­тим до ньо­го зни­зу Бу не опу­с­тить­ся ни­ж­че.

— До­ве­деть­ся пе­ре­ши­ти ки­ли­мо­к. — ска­зав та­то Му­мік. — цей для те­бе за­ма­лий бу­де.

Ай­кі гля­нув на ба­ть­ка і ро­зу­мі­ю­че по­ки­вав го­ло­ва­ми. Ки­ли­мок в цей час опу­с­ти­в­ся до­ста­т­ньо ни­зь­ко, Ай­кі впій­мав йо­го і спро­бу­вав від­де­р­ти від ньо­го Бу. На­ре­ш­ті йо­му це вда­лось. Ма­ле­нь­ке во­ло­ха­те ство­рін­ня без­по­мі­ч­но по­ви­сло у ньо­го на ру­ці, не по­да­ю­чи ознак жит­тя, і Ай­кі спра­в­ді ста­ло йо­го шко­да. Він дру­гою ру­кою по­гла­див Бу по го­ло­ві, вди­ви­в­ся в йо­го за­плю­ще­ні очі. Аж от од­не з них роз­плю­щи­лось і ви­трі­щи­лось на Ай­кі. По­тім ле­д­ве за­ру­ха­лись гу­би і Бу, зда­ва­лось, щось про­ше­по­тів. Ай­кі при­хи­лив до ньо­го оби­д­ві го­ло­ви і вло­вив ле­д­ве чу­т­не "До­сить".

2. Бу

Бу­ло якось на­про­чуд ти­хо. Ти­хо і те­м­но. І так мло­с­но. Ще ні­ко­ли до­сі не бу­ло та­ко­го від­чут­тя. Якось все не­пра­ви­ль­но.

Бу­ло вра­жен­ня, ні­би йо­го хтось три­мав на ру­ках. Ра­п­том ста­ло хо­ло­д­но і мо­к­ро. По­тім якісь зву­ки про­би­ли­ся не­ві­до­мо зві­д­ки. А да­лі ще хо­ло­д­ні­ше. І тут він ра­п­том зро­зу­мів, що йо­го по­ли­ва­ють во­до­ю. Од­нак не бу­ло сил бо­дай од­ним оком гля­ну­ти, що ж то на­вко­ло ро­би­ть­ся. І він ні­чо­го не ро­бив. Але тут хтось аку­ра­т­но при­ві­д­к­рив од­не з йо­го зе­ле­них очей і він по­ба­чив... "Бу!" — ви­р­ва­лось у ньо­го і він під­ско­чив на ру­ках у Ай­кі.

— Жи­вий. — вдо­во­ле­но про­му­ги­ка­ла од­на з го­лів ве­ли­че­з­но­го ута­ка.

— Жи­вий! — за­ре­пе­ту­вав Ча­м­ба, ви­хо­пив Бу з рук Ай­кі і по­чав ці­лу­ва­ти йо­го сво­ї­ми со­ко­ви­ти­ми фі­о­ле­то­ви­ми гу­ба­ми.

— Бу. — ви­р­ва­лось у Бу і він спро­бу­вав вте­к­ти від Ча­м­би, але ні­чо­го з цьо­го не ви­йш­ло.

Со­н­це вже бу­ло зна­ч­но ви­ще.

Ай­кі сто­яв за­до­во­ле­ний і усмі­х­не­ний. З Бу і спра­в­ді все бу­ло но­р­ма­ль­но. Те­пер ве­се­лий Ча­м­ба все не міг на­ці­лу­ва­ти йо­го. І зві­д­ки у цьо­го но­са­то­го та­ка ди­в­на зви­ч­ка: ці­лу­ва­ти ма­лю­ків?

— До­сить!!! — не ви­три­мав Бу мо­к­рих по­ці­лу­н­ків і на­ду­в­ся так, що ви­сли­з­нув з рук Ча­м­би. — І не лий­те на ме­не во­ди, не лю­б­лю я во­ду. — про­ски­г­лив Бу і об­тру­си­в­ся.

— А я лю­б­лю во­ду. Осо­б­ли­во хо­ло­д­ну і сві­жу. — про­бу­р­мо­тів Ай­кі. Він при­сів, за­че­р­п­нув ру­кою тро­хи во­ди з по­ті­ч­ка, над яким усі троє сто­я­ли, змо­чив нею все ще си­ньо­го від уда­ру две­ри­ма но­са і за­до­во­ле­но при­мру­жив усі чо­ти­ри очі. По­тім під­ня­в­ся на но­ги і стри­б­нув у во­ду. Ма­ле­нь­кий по­ті­чок, по­мі­ти­в­ши ве­ли­ко­го Ай­кі, що на­мі­ри­в­ся у ньо­му по­ку­па­ти­ся, враз роз­ши­ри­в­ся і Ай­кі м'я­ко бу­ль­к­нув. По­тім так же м'я­ко ви­плив і по­ма­ле­нь­ко, оче­ви­д­но роз­тя­гу­ю­чи за­до­во­лен­ня, по­гріб уз­довж ма­ле­нь­ко­го ву­зе­нь­ко­го по­ті­ч­ка, який роз­ши­рю­ва­в­ся там, де він плив.

Бу ви­та­ра­щи­в­ся на те, що ро­бив по­ті­чок. Ча­м­ба по­мі­тив зди­ву­ван­ня ма­лю­ка і ска­зав:

— Ти не ди­вуй­ся. Тут-­ка всьо якось не так. Я вже зви­кай-­ка до цей чу­да­ць­кий ос­т­рів.

Бу гля­нув на Ча­м­бу, але тут же від­ве­р­ну­в­ся: в но­са­то­го очі все так же не­зро­зу­мі­ло кру­ти­ли­ся.

— А я кра­ще в га­ря­чий во­да по­та­ля­пай-­ка. — ска­зав Ча­м­ба, ки­нув ку­дись ло­па­ту і ско­чив услід за Ай­кі. Бу ще бі­ль­ше зди­ву­ва­в­ся. Ча­м­ба ж хо­тів у га­ря­чій во­ді та­ля­па­тись, а стри­б­нув у хо­ло­д­ний по­ті­чок. Але хо­ло­динй по­ті­чок враз за­па­ру­вав там, де в ньо­му та­ля­па­в­ся Ча­м­ба. Там він і спра­в­ді був га­ря­чим.

— Як до­б­ре. Як до­б­ре. — му­ги­кав Ча­м­ба. — ще би трі­ш­ки га­ря­чий душ... — Бу і зо­всім ото­ро­пів, ко­ли пі­с­ля цих слів під­ле­ті­ла ма­ле­нь­ка ро­же­ва хма­ри­н­ка до Ча­м­би і по­ча­ла ря­с­но по­ли­ва­ти йо­го га­ря­чою во­до­ю. Бу на­віть під­су­нув ла­пу під стру­ме­ні, щоб спро­бу­ва­ти: во­да і спра­в­ді бу­ла та­кою, як хо­тів Ча­м­ба. Чу­да­сі­я.

— Ей, тут-­ка всьо так, як ти сам-­ка то­го хо­ті­ти. — про­кри­чав Ча­м­ба. — Я хо­ті­ти га­ря­чий во­да — во­на га­ря­чий, Ай­ка хо­ті­ти хо­ло­д­ний — во­на хо­ло­д­ний. Ти ка­жеш, ти не лю­би­ти во­да, так стри­бай-­ка сю­да і тут-­ка не бу­де во­да.

Бу не­до­ві­р­ли­во гля­нув на Ча­м­бу.

— Чу­єш, шьо ка­жу. Всьо бу­ти так, яка ти за­хо­ті­ти. Ска­жи: там-­ка, де я стри­бай-­ка, не бу­ти во­да — і во­на там-­ка не­ма. Да­вай-­ка, не бо­їсь.

Бу по­ві­в­ся. Він пі­ді­йшов до по­ті­ч­ка, гля­нув на ньо­го, по­ше­п­ки ска­зав "Там, де я стри­б­ну, не бу­де во­ди" і тіль­ки на­ва­жи­в­ся стри­б­ну­ти, як по­чув крик Ча­м­би:

— Ей-­ка. Ти го­ло­сно ска­за­ти, то­ді спра­в­дя по­лу­чи­тись.

— Го­ло­сно, го­ло­сно. — про­бу­р­мо­тів Бу, а то­ді про­кри­чав. — Там, де я стри­б­ну, не бу­де во­ди! — про­кри­чав так го­ло­сно, що аж все на­вк­руг за­ти­х­ло: пе­ре­став дзю­р­ча­ти по­ті­чок, зди­во­ва­но ви­трі­щи­в­ся на ньо­го Ча­м­ба, обе­р­ну­ли­ся оби­д­ві го­ло­ви Ай­кі, стих ві­те­рець... і тіль­ки бу­ло чу­ти, як плю­х­ну­в­ся у во­ду Бу.

— Ма­бу­ть-­ка не тре­ба так го­ло­сно. — му­ги­к­нув Ча­м­ба, ви­тя­гу­ю­чи з во­ди мо­к­ро­го і зло­го Бу. — І чо­го б це во­но не по­лу­чи­тись? Мо­же ти не зо­всім за­хо­ті­ти? Або не за­хо­ті­ти зо­всім?

Цьо­го ра­зу Бу мо­в­чав. Об­тру­си­в­шись, він ви­рі­шив сі­с­ти і ні­чо­го не го­во­ри­ти. Він на­пе­в­но об­ра­зи­в­ся, бо на­ду­в­ся так, як ні­ко­ли до­сі, і до­в­го не зду­ва­в­ся. Ча­м­ба та­кож мо­в­чав, бо не знав, що го­во­ри­ти. Він від­чу­вав про­ви­ну за те, що під­ста­вив ма­лю­ка. Тіль­ки Ай­кі про­до­в­жу­вав за­до­во­ле­но хлю­па­тись у во­ді, аж по­ки і йо­му це не на­бри­д­ло і він не ви­ліз на бе­ріг.

Бу і Ча­м­ба си­ді­ли один бі­ля од­но­го і мо­в­ча­ли. Ай­кі пі­ді­йшов до них, сво­єю ве­ли­че­з­ною тін­ню за­сту­пив їм оби­д­вом со­н­це і ви­ди­ви­в­ся од­ні­єю го­ло­вою на Бу, дру­гою — на Ча­м­бу.

— Ві­ді­йди, ти ме­ні со­н­це за­сту­па­єш! — од­но­ча­с­но про­кри­ча­ли Бу і Ча­м­ба, по­тім зди­во­ва­но пе­ре­гля­ну­лись і зно­ву за­мо­в­к­ли, від­ве­р­ну­в­шись один від од­но­го. Оби­д­ві го­ло­ви Ай­кі та­кож пе­ре­гля­ну­лись і він пі­ді­йшов до Ча­м­би.

— По­ку­пай­ся ще тро­хи. — про­ше­по­тів Ай­кі на ву­хо Ча­м­бі. Той встав і стри­б­нув у во­ду. Ай­кі всі­в­ся бі­ля Бу, але здри­г­ну­в­ся від кри­ку Ча­м­би: "Ай-­ка, хо­ло­д­но! Я за­бу­ти за­хо­ті­ти га­ря­чий во­да... Уу­у­у­у... те­пер-­ка до­б­ре". Ай­кі по­хи­тав оби­д­во­ма го­ло­ва­ми, а Бу під­ско­чив, роз­ре­го­та­в­ся і зду­в­ся.

— Сядь ка­мі­н­чи­ком і по­слу­хай, що я то­бі ска­жу, мій лю­бий Бу. — по­чав бу­ло Ай­кі.

— Я не Бу. — огри­з­ну­в­ся Бу і по­ди­ви­в­ся пря­мо в очі Ай­кі, од­нак, не вто­ро­па­в­ши, в які з чо­ти­рьох очей ди­ви­ти­ся, від­ве­р­ну­в­ся. — Я Гі­ль­ді­ус Ма­кай о'Му­та­ка Нго­бі.

Ай­кі зди­ву­ва­в­ся, але зу­мів не за­смі­я­ти­ся:

— То те­бе, мій лю­бий Бу, так зо­вуть?

Бу по­ві­ль­но по­ве­р­нув до ньо­го го­ло­ву, по­чи­на­ю­чи на­ду­ва­ти­ся.

Ай­кі по­спі­хом усмі­х­ну­в­ся на всю ши­ри­ну сво­їх ро­тів і Бу зду­в­ся.

— Ме­не, на­пе­в­но, те­пер усі бу­дуть на­зи­ва­ти Бу. — сум­но мо­вив ма­лий.

— То­бі хі­ба так не по­до­ба­єть­ся? — спи­тав Ай­кі.

— Те­р­пи­мо. — від­по­вів Бу.

Ай­кі по­кру­тив у ру­ках якусь тра­ви­н­ку і зно­ву спи­тав:

— А ти то зві­д­ки тут взя­в­ся?

Бу тро­хи по­ду­мав, і від­по­вів:

— Я з ос­т­ро­ва Бу...

— Ха! От я й ка­жу, що Бу. — ви­гу­к­нув Ай­кі.

— Про­с­то всі чу­ки, тоб­то, та­кі, як я, ко­ли тре­ба і не тре­ба, ка­жуть "бу". І ос­т­рів наш на­зи­ва­єть­ся Бу­та­м­бі­я. А тут я ви­па­д­ко­во. В нас на ос­т­ро­ві ні­ко­ли не бу­ває во­ди. Але вчо­ра, я не знаю зві­д­ки, над ос­т­ро­вом по­ча­ла лі­та­ти на­гла хма­ри­на і по­ли­ва­ти чу­ків. Ми всі ки­ну­лись вті­ка­ти, хто ку­ди, а я, ду­р­ний, так пе­ре­ля­ка­в­ся, що по­біг аж на край ос­т­ро­ва і зва­ли­в­ся з ньо­го. Сю­ди, на ваш ос­т­рів я впав сьо­го­дні уно­чі, а зра­н­ку ме­не роз­бу­ди­ли твої ма­ма і та­то.

— Кру­то. — при­знав Ай­кі і по­кли­кав Ча­м­бу.

Той ви­ско­чив з во­ди і під­біг до ута­ка.

— Ча­м­бі­но, ти чув іс­то­рію Бу?

— Іс­то­рію Гі­ль­ді­у­са Ма­кая о'Му­та­ки Нго­би. — по­пра­вив йо­го Бу.

— Шьо?! — зди­ву­ва­в­ся Ча­м­ба. — Гі­ль­ді­ус Ка­кай є'Ку­я­ка Дго­рі?

Ай­кі по­ди­ви­в­ся на Ча­м­бу і ска­зав:

— Кра­ще не по­вто­рюй. — то­ді зве­р­ну­в­ся до Бу. — От ба­чиш, то­бі і спра­в­ді кра­ще бу­ти про­с­то Бу, мій лю­бий чук.

Ча­м­ба, пе­ре­вів по­гляд з Ай­кі на Бу, хі­хі­к­нув і ска­зав:

— Чук Бу, в ме­не до­б­рий вух, я всьо чуй і то­бі ка­зай, шьо я та­кий же ла­пух, як і ти.

Бу ви­ди­ви­в­ся на Ча­м­бу.

— Та­ка, та­ка. Ла­пух, як і ти. Ба­чиш моя ло­па­та? — Ча­м­ба по­ди­ви­в­ся на свої ру­ки, по­ба­чив, що там не­має ло­па­ти, го­ло­сно скри­к­нув і ки­ну­в­ся її шу­ка­ти, так і не до­го­во­ри­в­ши, що хо­тів ска­за­ти. За ньо­го до­го­во­рив Ай­кі:

— В це важ­ко по­ві­ри­ти, але ла­пух він рі­д­кі­с­ний. Зна­єш, для чо­го йо­му ло­па­та? Він со­бі вбив у го­ло­ву ду­р­ну ду­м­ку: знай­ти скарб. От він і бро­див сво­їм ос­т­ро­вом, шу­ка­ю­чи, де б це по­ча­ти ко­па­ти. Аж от знай­шов і по­чав роз­ко­п­ки. Ко­пав, ко­пав, аж весь свій лі­та­ю­чий ос­т­рів зго­ри до­ни­зу пе­ре­ко­пав і ви­пав че­рез ді­р­ку, яку сам же й зро­бив у своє­му ос­т­ро­ві. Ви­пав і сю­ди ге­п­ну­в­ся. От так і жи­ве тут вже дру­гий рік. Все мрі­яв про той день, ко­ли я ви­ро­с­ту і ме­ні по­да­ру­ють ки­ли­мо­к-­лі­ту­нець, щоб я йо­го на ос­т­рів ска­р­бів від­віз.

— Ос­т­рів ска­р­бів? — пе­ре­пи­тав Бу.

— Так. Він шось та­ке го­во­рив. Я не знаю, чи є та­кий ос­т­рів. Але, мо­же, і є. Він у це ві­рить. Ну і не­хай...

— Є ло­па­та! — ви­гу­к­нув Ча­м­ба. — О. Чуй ме­не. Я ко­па­ти там-­ка у се­бе. Шу­ка­ти ска­р­ба. Ко­па­ти, ко­па­ти, аж геп, а там-­ка ді­р­ка...

— Він усе зна­є. — пе­ре­бив йо­го Ай­кі.

— Усьо-­усьо? — пе­ре­пи­тав Ча­м­ба.

— Ага. — мо­вив Ай­кі і під­ві­в­ся. — Пі­ду я, гля­ну, як там мо­го ки­ли­м­ка пе­ре­ши­ва­ють.

Ні­хто ні­чо­го не ска­зав, тіль­ки Бу пі­шов услід за Ай­кі.

— Усьо-­усьо? — ще раз пе­ре­пи­тав Ча­м­ба. Ні­хто вже йо­го не слу­хав. То­ді він пе­ре­ки­нув ло­па­ту че­рез пле­че і по­пле­н­та­в­ся за всі­ма.

3. На­пе­ре­до­днi

— Ка­жуть, кві­ту­чий па­горб ду­же кра­си­вий. — мрій­ли­во го­во­ри­ла од­на з го­лів Ай­кі. Дру­га мо­в­ча­з­но по­го­джу­ва­ла­ся. Бу ні­чо­го не го­во­рив, тіль­ки ди­ви­в­ся вго­ру, на Ай­кі, мов м'я­чик, під­ска­ку­ю­чи, за­мість то­го, щоб но­р­ма­ль­но йти. — А по­ба­чи­ти йо­го мо­ж­на тіль­ки з ки­ли­м­ка-­лі­ту­н­ця, бо не го­же то­п­та­ти га­р­ні кві­ти, шо ро­с­туть на кві­ту­чо­му па­го­р­бі.

— І сьо­го­дні ти їх по­ба­чиш? — спи­тав Бу.

Ай­кі спи­ни­в­ся. Якусь мить по­ду­мав, то­ді мрій­ли­во по­ди­ви­в­ся оби­д­во­ма го­ло­ва­ми в не­бо і ска­зав:

— Сьо­го­дні... — до­го­во­ри­ти він не встиг, бо йо­му в спи­ну впе­р­ся но­сом Ча­м­ба.

— Ой! — ви­гу­к­нув ро­же­во­но­сий і від­ско­чив від Ай­кі, який зди­во­ва­но огля­ну­в­ся. — Ой! Я за­ду­ма­тись і не ба­чи­ти.

Бу з Ай­кі пе­ре­гля­ну­лись і пі­ш­ли да­лі.

— Сьо­го­дні бу­де свя­то. А за­в­т­ра тре­ба бу­де ше по­вчи­тись лі­та­ти. Ти ж на со­бі від­чув мій пе­р­ший по­лі­т. — мо­вив Ай­кі і усмі­х­ну­в­ся.

По­чу­в­ши про пе­р­ший по­літ Ай­кі, Бу зі­щу­ли­в­ся, а по­тім на­ду­в­ся. — То­бі й спра­в­ді кра­ще по­вчи­тись лі­та­ти. — ска­зав Бу і по­ди­ви­в­ся зни­зу на Ай­кі.

— Отож. А на кві­ту­чий па­горб пі­с­ля­за­в­т­ра по­ле­ти­мо.

— Ти ві­зь­меш ме­не з со­бою?

— Ну... ти зна­єш... — за­ду­ма­в­ся Ай­кі, а по­тім ска­зав: — Як бу­деш си­ді­ти ка­мі­н­чи­ком, то ві­зь­му.

— А ме­не? — за­ре­пе­ту­вав по­за­ду Ча­м­ба.

— Гм. Про те­бе я ше по­ду­ма­ю. — се­р­йо­з­но мо­вив Ай­кі.

— То­ч­но? — пе­ре­пи­тав Ча­м­ба.

— То­ч­но.

-То­ч­но-то­ч­но?

-То­ч­но-­то­ч­но.

-То­ч­но-­то­ч­но-­то­ч­но?

Ай­кі зу­пи­ни­в­ся, по­ди­ви­в­ся на сво­го но­са­то­го дру­га і ска­зав:

— Ча­м­ба, йди ви­ко­пай яму.

Як це не ди­в­но, але Ча­м­ба і спра­в­ді по­біг ко­па­ти яму.

— Я ж ка­зав — ла­пух. — мо­вив Ай­кі і зі­тхнув.

Отак во­ни і йшли: Ай­кі з Бу по­пе­ре­ду, Ча­м­ба з ло­па­тою по­за­ду. Яму він ви­ко­пав шви­д­ко і те­пер пле­н­та­в­ся за всі­ма, ла­ма­ю­чи го­ло­ву над тим, для чо­го він її вза­га­лі ко­пав.

— Ди­вись, Бу. Ото до­ли­на ута­ків. Там шось та­ке, як ото ні­би мі­с­то на­ше. То тіль­ко я схо­тів жи­ти в лі­сі. — ве­ли­ч­но ска­зав Ай­кі, ко­ли на­ре­ш­ті за­кін­чи­лись де­ре­ва і всі троє ви­йш­ли на га­ля­ви­ну, за якою, десь тро­хи вни­зу, роз­ки­ну­лось мі­с­то.

Бу за­во­ро­же­но ди­ви­в­ся на мі­с­то, на­віть очі не клі­па­ли. Всі ха­ти­ни там та­кож бу­ли кру­г­лі. Са­ме мі­с­то бу­ло кру­г­ле. Йо­го ву­ли­ця­ми ту­ди-­сю­ди сну­ва­ли кру­г­лі ута­ки. І кру­г­лий Ай­кі за­до­во­ле­но ди­ви­в­ся на ре­а­к­цію Бу.

— Ото там-­ка ті­па мі­с­то є. То лиш Ай­ка до лі­су втік. — уро­чи­с­то про­мо­вив Ча­м­ба, на­здо­г­на­в­ши всіх.

— Він вже все зна­є. — по скла­дах не­за­до­во­ле­но ви­мо­вив Ай­кі.

— Усьо-­усьо? — пе­ре­пи­тав Ча­м­ба.

— Усьо-­усьо. — пе­ре­кри­вив йо­го Ай­кі.

— А там всі та­кі, як ти? — спи­тав Бу, ди­в­ля­чись на мі­с­то ута­ків.

Ай­кі чо­мусь за­ду­ма­в­ся, ні­би не зна­ю­чи, що ска­за­ти, і на­ре­ш­ті мо­вив:

— Ну, май­же.

— Як це, май­же? — зди­ву­ва­в­ся Бу.

— Ну, от так: май­же.

Тут в роз­мо­ву втру­ти­в­ся Ча­м­ба:

— Ай­ка про­с­то ве­ли­ка ута­ка. Там-­ка та­ка ве­ли­ка не­ма.

Бу змі­ряв Ай­кі по­гля­дом зго­ри до­ни­зу, по­тім зни­зу до­го­ри і стве­р­джу­ва­ль­но по­хи­тав го­ло­во­ю. Ма­буть він по­ві­рив у те, що та­ких ве­ли­ких ута­ків, як Ай­кі, не­має на ці­ло­му ос­т­ро­ві. Ма­буть са­ме то­му і свя­то в йо­го честь го­ту­ва­ло­ся ве­ли­ке.

— Шу­хе­е­е­е­е­ер! — ра­п­том за­ве­ре­ща­ло десь вго­рі. Всі троє за­де­р­ли го­ло­ви і мит­тю стри­б­ну­ли хто ку­ди. За­ле­д­ве во­ни всти­г­ли від­ско­чи­ти, як з не­ба ге­п­ну­лось щось ва­ж­ке, здій­ня­в­ши ку­пу пи­лу. Ай­кі ви­трі­щи­в­ся всі­ма чо­ти­р­ма очи­ма на те, що впа­ло з не­ба. Ча­м­ба ши­ро­ко роз­крив ро­та і ви­пу­с­тив з рук ло­па­ту, яка се­ку­н­ду по­ви­сі­ла на йо­го пле­чі, а то­ді впа­ла йо­му за спи­ну, де са­ме схо­ва­в­ся Бу. Ма­люк не встиг вте­к­ти від ло­па­ти і во­на бе­м­к­ну­ла йо­му по го­ло­ві. Ча­м­ба по­ве­р­нув го­ло­ву, а Бу си­дів і ди­ви­в­ся на ньо­го злю­щи­ми очи­ма.

— Ти ба. — ска­зав Ча­м­ба і зно­ву обе­р­ну­в­ся до впа­в­шо­го з не­ба су­б'єк­та. Бу об­ра­зи­в­ся і на­ду­в­ся.

Пил по­во­лі роз­ві­я­в­ся і всі по­ба­чи­ли пе­ре­ля­ка­но­го ута­ка, який си­дів на зе­м­лі і чу­хав по­ти­ли­цю од­ні­єї з го­лів.

— Ти хто є? — спи­тав йо­го Ча­м­ба.

Утак по­ве­р­нув до ньо­го од­ну з пе­ре­ля­ка­них го­лів і ска­зав:

— Бу­бух.

— А шо то ти та­ке ро­биш? — спи­тав Ай­кі. В цю мить Бу на­ре­ш­ті зду­в­ся і по­чав слу­ха­ти Бу­бу­ха.

— Я вже тре­тій день вчу­ся лі­та­ти. — від­по­вів той.

— І чьо, не ви­хо­дить? — зди­ву­ва­в­ся Ча­м­ба.

— А ти не ба­чиш! — під­ко­лов йо­го Бу.

Утак Бу­бух під­ві­в­ся, огля­ну­в­ся по сто­ро­нам, на хви­ль­ку при­за­ду­ма­в­ся, і аж те­пер Бу по­ба­чив, на­скі­ль­ки він мен­ший від Ай­кі.

— Ти не то шу­ка­єш? — спи­тав йо­го Ай­кі, ти­ць­ну­в­ши па­ль­цем у ки­ли­мо­к-­лі­ту­нець, що ва­ля­в­ся бі­ля ніг Ча­м­би.

— Опа, а я він і не вздрів! — ви­гу­к­нув Ча­м­ба і схо­пив ки­ли­м­ка. Але Бу­бух ра­п­том ки­ну­в­ся на Ча­м­бу, ви­р­вав ки­ли­м­ка з йо­го рук, шви­д­ко ско­чив на ньо­го і шу­го­нув ку­дись уго­ру, а по­тім рі­з­ко чу­х­нув униз, да­лі зно­ву вго­ру, і так зник з очей.

— Він ше обо­в'я­з­ко­во ге­п­не­ть­ся. — ска­зав Ай­кі, ди­в­ля­чись ту­ди, де зник Бу­бух.

— Ба­за­в­люк! — об­ра­же­но кри­к­нув Ча­м­ба на­вздо­гін лі­та­ю­чо­му ута­ко­ві і під­ві­в­ся на но­ги.

— Ото от во­но як, мій лю­бий Бу. — ска­зав Ай­кі.

— Як? — спи­тав Бу.

— Важ­ко. — від­по­вів Ай­кі.

— Що важ­ко. — не зро­зу­мів Бу.

— Ме­ні важ­ко! І ду­р­но­му яс­но. — під­ко­лов йо­го Ча­м­ба.

— Лі­та­ти важ­ко. — ска­зав Ай­кі, не по­чу­в­ши слів Ча­м­би.

Ча­м­ба не зро­зу­мів, але чо­мусь хі­хі­к­нув.

— Ну шо, хло­п­ці. — пе­ре­мі­нив те­му Ай­кі, ши­ро­ко роз­кри­в­ши оби­д­ва ро­ти. Бу те­пер ди­ви­в­ся на ньо­го зни­зу, за­де­р­ши до­го­ри свої до­в­гі ву­ха, аж по­ки од­не з них не впа­ло йо­му на но­са. Ча­м­ба ви­трі­щи­в­ся сво­ї­ми ми­га­ю­чи­ми очи­ма на Ай­кі, три­ма­ю­чи на пле­чі ло­па­ту, по­тім зні­я­ко­ві­ло зняв її з пле­ча і спро­бу­вав спе­р­ти­ся на неї, та, ма­ло не впа­в­ши, по­клав її зно­ву на пле­че. — То йде­мо, чи як?

— Ну, я не зна­ю. — про­бу­р­мо­тів Бу, але Ай­кі під­хо­пив йо­го од­ні­єю ру­кою і по­біг до мі­с­та. Ча­м­ба, до­в­го не ду­ма­ю­чи, ки­ну­в­ся за ни­ми.

Мі­с­то бу­ло чу­де­р­на­ць­ким. Бу та­ко­го ще не ба­чив. Між кру­г­ли­ми жо­в­ти­ми бу­ди­но­ч­ка­ми пет­ля­ли га­р­но ви­мо­ще­ні ора­н­же­вою пли­то­ч­кою до­рі­ж­ки, оба­біч яких зе­ле­ні­ли пи­ш­ні ку­щі, аб­со­лю­т­но не ві­до­мі Бу. Всі кру­г­лі ві­к­на бу­ли від­чи­не­ні і ро­же­ві фі­ра­н­ки трі­по­ті­ли на ві­т­рі. Тут бу­ло осо­б­ли­во те­п­ло і за­ти­ш­но.

Іно­ді їм зу­стрі­ча­лись кру­г­лі ута­ки, які від­ра­зу ж спи­ня­лись і вві­ч­ли­во кла­ня­лись їм. Ці укло­ни ди­ву­ва­ли Бу, бо на йо­го ос­т­ро­ві ні­хто ні­ко­ли ні­ко­го не ві­тав, у вся­ко­му ра­зі та­ким спо­со­бом. А то­му він з по­ди­вом ди­ви­в­ся на кру­г­лих ута­ків, які роз­кла­ню­ва­ли­ся один пе­ред од­ним і щи­ро по­смі­ха­ли­ся оби­д­во­ма ро­та­ми. Ча­м­ба, пе­в­но, звик уже до цьо­го, а то­му і сам ве­се­ло кла­ня­в­ся ко­ж­но­му зу­стрі­ч­но­му ута­ко­ві.

— Ай­кі, а ку­ди ми йде­мо? — не ви­три­мав Бу.

— Ми йде­мо до ше­в­ця, який шиє ки­ли­м­ки-­лі­ту­н­ці. — за­хо­п­ле­но від­по­вів Ай­кі, кла­ня­ю­чись ще од­но­му ута­ко­ві. Бу гля­нув на цьо­го ута­ка і йо­му щось ко­ль­ну­ло у се­р­ці. Та­кий же кру­г­лий, як усі ін­ші, з та­кою ж кру­г­лою ку­ч­мою на го­ло­ві. Са­ме так, на го­ло­ві, а не на го­ло­вах. Це був пе­р­ший утак, з тих, що їх ба­чив Бу, в яко­го не бу­ло дру­гої го­ло­ви. Ку­ди він її по­дів, і чо­му хо­дить з од­ні­єю го­ло­вою? Утак на­ре­ш­ті пе­ре­став кла­ня­тись і пі­шов сво­єю до­ро­го­ю. Од­нак він ще гля­нув на Бу, і ма­люк вло­вив якийсь ди­в­ний сум в йо­го очах. Так, ні­би во­ни щось хо­ті­ли ска­за­ти, але на­ві­ки бу­ли за­ча­ро­ва­ні сум­ним мо­в­чан­ням. Двоє очей єди­ної го­ло­ви.

— Бу! Шу­руй да­лі. Чьо став? — ви­гу­к­нув Ча­м­ба і, під­ска­ку­ю­чи, по­слі­ду­вав за Ай­кі, який по­ва­ж­но пря­му­вав до од­но­го з кру­г­лих бу­ди­но­ч­ків.

Якусь мить Бу ще ду­мав про ди­в­но­го од­но­го­ло­во­го ута­ка. То­ді обе­р­ну­в­ся. Хо­тів бу­ло по­ди­ви­ти­ся йо­му услід, але той вже зник за по­во­ро­том.

— Бу! — за­кри­чав зда­ле­ку Ча­м­ба, і Бу по­біг за всі­ма.

4. У ше­в­ця

Бу ще ні­ко­ли не до­во­ди­лось ба­чи­ти, як пра­цю­ють ше­в­ці. Він увесь час за­во­ро­же­но ди­ви­в­ся за го­л­кою, яка не­ймо­ві­р­но шви­д­ко ве­р­ті­ла­ся у ру­ках ше­в­ця. І, як­би він не ба­чив ре­зуль­та­ту пра­ці, йо­му би зда­ло­ся, що швець про­с­то ні­чо­го не ро­бить, а ли­ше ма­хає гол­ко­ю.

Од­нак пря­мо на очах у Бу ки­ли­мок, яко­го зра­н­ку по­да­ру­ва­ли Ай­кі, ста­вав усе бі­ль­шим і бі­ль­шим. А ві­зе­ру­н­ки на ньо­му не­мов роз­тя­гу­ва­лись. Ота­кий ки­ли­мок вже то­ч­но ви­три­має ці­ло­го Ай­кі, та ще й Ча­м­бу ра­зом з ним.

— То, як я ро­зу­мію, ви всі хло­п­ці лі­та­ти бу­де­те? — спи­та­ла го­ло­ва ше­в­ця: та, яка не ди­ви­ла­ся за гол­ко­ю.

Ча­м­ба вдав, ні­би не чу­є. Од­ні­єю ру­кою він все ще три­мав ло­па­ту, а дру­гою по­чав ко­лу­па­тись у но­сі. Бу ди­ви­в­ся на ше­в­ця і не знав, що від­по­ві­с­ти.

— А ді­дь­ко йо­го зна­є. — від­по­вів Ай­кі.

— То хі­ба не то­бі ки­ли­м­ка ши­то? — пе­ре­пи­тав йо­го швець.

Ай­кі за­ду­ма­в­ся. По­тім ска­зав:

— Та ні­би ме­ні, але, ма­буть, тре­ба бу­де да­ти по­ка­та­ти­ся.

По­чу­в­ши це, Ча­м­ба ожив.

— Йо­му? — спи­тав швець, по­ка­зу­ю­чи на Бу. Бу зди­ву­ва­в­ся і по­спі­шив схо­ва­тись за Ай­кі. Ча­м­ба та­кож зди­ву­ва­в­ся, але хо­ва­ти­ся не став.

Ай­кі по­ди­ви­в­ся на Бу, по­тім на Ча­м­бу і від­по­вів:

— Їм оби­д­вом.

Ча­м­ба за­ся­яв.

— Ший так, щоб ки­ли­мок усіх нас ви­три­мав. — ос­та­то­ч­но ви­рі­шив Ай­кі.

Це всім спо­до­ба­лось.

— А ви, хло­п­ці, зна­є­тє, ку­ди ле­ті­ти?

— Ні. — від­по­вів Ай­кі за всіх.

Швець по­ди­ви­в­ся дво­ма го­ло­ва­ми на Ай­кі:

— Вам ще не да­ли ка­р­ту не­ба?

— Ні. — при­зна­в­ся Ай­кі, а Ча­м­ба за­хо­тів ска­за­ти щось з цьо­го при­во­ду, тіль­ки Ай­кі за­ту­лив йо­му ро­та ру­ко­ю.

— Вам її на­пе­в­но сьо­го­дні вве­че­рі да­дуть. — ска­зав швець і за­кін­чив ки­ли­м­ка. — Ось він який, хло­п­ці.

Ки­ли­мок усім спо­до­ба­в­ся. Вза­га­лі-­то він був то­ч­ні­сі­нь­ко та­ким же як і до­сі, тіль­ки на­ба­га­то бі­ль­шим.

— А мо­ж­на... — по­чав бу­ло Ай­кі.

— Не мо­ж­на. — від­по­вів швець. — Так от, хло­п­ці, ле­ті­ти я вам ра­джу від кві­ту­чо­го па­го­р­ба. Во­но і кра­си­во там. Кра­що­го мі­с­ця на Ну­м­пі-­ду не­ма. Крім то­го, з ті­єї сто­ро­ни лі­та­ють ба­га­то ос­т­ро­вів. Спра­в­ді ба­га­то. Якось я, ко­ли тіль­ки по­ши­ли ме­ні мо­го ки­ли­м­ка, по­ле­тів са­ме з ті­єї сто­ро­ни. І вже че­рез пів­дня на­ди­бав ос­т­ро­ва. Ці­ка­вий та­кий. Ос­т­рів "Сні­го­ви­чок". Там тре­ба ува­ж­но, бо на ньо­му ви­со­кі ске­лі, вкри­ті льо­дом і сні­го­м. Це один з не­ба­га­тьох ос­т­ро­вів, де ні­хто не жи­ве. Зо­всім ні­хто.

Ай­кі, Бу і Ча­м­ба пе­ре­гля­ну­лись і знову ви­трі­щи­лись на ше­в­ця.

— Ці­ка­во? — спи­тав той.

— Ага. — про­гу­ді­ли всі тро­є.

— І хо­ло­д­но там, ду­же хо­ло­д­но. Віє пу­р­га, сі­че по очах, ме­те сні­го­м. Але кра­си­во. Там ча­с­то хтось про­лі­та­є. По­тім був ос­т­рів за­ко­ха­них. Я вам про ньо­го роз­ка­зу­ва­ти не бу­ду, кра­ще са­мі по­ди­ви­тесь. Там ви де­що зро­зу­мі­є­те і чо­гось за­хо­че­те.

— Чо­го це ми за­хо­че­мо? — зди­ву­ва­в­ся Ай­кі.

Швець по­ди­ви­в­ся на ньо­го: якось так ди­в­но. По­тім по­смі­х­ну­в­ся і про­до­в­жив:

— Да­лі був ос­т­рів...

— А чо­му є ута­ки з од­ні­єю го­ло­вою? — ра­п­том пе­ре­бив ше­в­ця Бу. Всі ви­ди­ви­лись на ньо­го, а він на всіх.

— Ти ба­чив та­ких? — спи­тав швець.

— Угу. — від­по­вів Бу.

— Ні­хто не зна­є. Я вам мо­жу ска­за­ти ли­ше те, що всі од­но­го­ло­ві бу­ли на ос­т­ро­ві Ерс.

— Це де? — спи­тав Ча­м­ба.

— Це не­бли­зь­кий ос­т­рів. Він ду­же ве­ли­кий і сі­рий. Йо­го ще зда­ле­ку ви­д­но по ку­пі ди­му, що ва­лить з ньо­го. Сі­ро-­че­р­во­но-­чо­р­ний дим. Там стра­ш­но. Я під­лі­тав до ньо­го, але не на­ва­жи­в­ся сту­пи­ти на йо­го зе­м­лю.

— Чо­му? — спи­тав Бу.

— Ко­ли бу­де­те там, са­мі по­ба­чи­те, чо­му. А ті, хто звід­ти по­ве­р­ну­лись, втра­ти­ли го­ло­ву.

— А хто там жи­ве? — спи­тав Ай­кі.

— Лю­ди. — від­по­вів швець, і в цю мить хтось ко­п­нув йо­го кру­г­лі две­рі.

5. Ка­р­та не­ба

— Ігі! То шо та­ка ша­ра в те­бе ро­бит? — зди­ву­ва­в­ся утак, який вва­ли­в­ся до ха­ти­ни ше­в­ця і ви­ди­ви­в­ся на Ай­кі, Бу та Ча­м­бу.

— То ж Ай­кі. — по­яс­нив швець.

Утак по­ди­ви­в­ся на Бу і ро­зу­мі­ю­че по­ки­вав го­ло­во­ю. Ча­м­ба по­ди­ви­в­ся на ута­ка, по­тім на Ай­кі, а по­тім на ше­в­ця.

— То Ай­кі. — по­вто­рив швець.

Ди­ва­ку­ва­тий утак на­ре­ш­ті знай­шов по­гля­дом Ай­кі і по­смі­х­ну­в­ся на ши­ри­ну оби­д­вох сво­їх ро­тів.

Ай­кі спо­до­ба­лось, що йо­го на­ре­ш­ті по­ба­чи­ли.

— Сі­дай, Плюх. — ска­зав швець і гість при­сів. — Ото, хло­п­ці, і він був на ос­т­ро­ві лю­дей.

— Він був? — зди­ву­ва­в­ся Бу.

— Був і не втра­тив го­ло­ву.

— Так це су­пер! — ви­гу­к­нув Ай­кі.

Швець по­ди­ви­в­ся на ньо­го і по­хи­тав го­ло­ва­ми:

— Ні хло­п­ці. Не су­пер. Він втра­тив оби­д­ві го­ло­ви.

Бу, Ай­кі і Ча­м­ба не зро­зу­мі­ли.

— На ос­т­ро­ві Ерс він знай­шов якусь ди­в­ну во­ду. Там і на­вчи­в­ся її ва­ри­ти. Те­пер он, гля­нь­те, що сти­р­чить з йо­го ки­ше­ні.

Плюх ги­к­нув і на­ре­ш­ті зда­ло­ся, що він по­чи­нає вклю­ча­ти­ся в си­ту­а­ці­ю. Він по­пра­вив пля­ш­ку, що сти­р­ча­ла з йо­го ки­ше­ні і вту­пи­в­ся в Ай­кі.

— Ото він і п'є. Від то­го оби­д­ві го­ло­ви і ду­р­ні, як про­б­ка.

— Кру­та фі­г­ня. — при­знав Ча­м­ба.

— А то ти ве­ли­кий Ай­кі! — про­кри­чав Плюх і ско­чив об­ні­ма­ти Ай­кі.

— За­пі­з­нен­ня ре­а­к­ції рі­в­но на три­дцять сім з по­ло­ви­ною се­кунд. — під­мі­тив швець.

— То­р­моз. — до­дав Бу.

— Хьто? — спи­тав Ча­м­ба.

— Ти. — від­по­вів Бу.

Ча­м­ба не зро­зу­мів і хі­хі­к­нув.

Плюх ра­ді­с­но об­ні­мав Ай­кі, а той пру­ча­в­ся і ви­ри­ва­в­ся. На­ре­ш­ті йо­му це вда­ло­ся.

— Кра­ще пі­з­но, ніж ні­ко­ли. — про­кря­х­ті­ла од­на з го­лів Ай­кі, а дру­га, яка під час об­ні­мань з Плю­хом увесь час на­ма­га­ла­ся вбе­ре­г­ти сво­го си­ньо­го но­са, що їй, до ре­чі, не вда­ло­ся, на­ду­лась і об­ра­зи­лась.

— А він кла­с­но про ка­р­ту не­ба роз­ка­зу­є. — ска­зав швець. — Хо­ча свою вже да­в­но за­гу­бив.

— Ка­р­ту не­ба. — за­во­ро­же­но ви­мо­вив Ай­кі.

— І про ось­т­рів ска­р­ба зна­ти? — про­кри­чав Ча­м­ба.

— Ка­р­та не­ба? — ви­гу­к­нув Плюх, аж Ча­м­ба під­ско­чив. — я знаю про ка­р­ту не­ба. Там фай­но. Я там був.

Плюх за­мрі­я­но по­ди­ви­в­ся на Бу. Бу зні­я­ко­ві­ло опу­с­тив очі.

— Ка­р­та не­ба. Без­ме­ж­но­го ро­же­во-­го­лю­бо­го не­ба. Ку­ди оком не шпу­р­ни — во­но всю­да. Фист при­єм­но­го від­ті­н­ку, яко­го ні­хто ні­ко­ли і уяви­ти со­бі не міг. Схо­ва­не дес у най­с­мі­ли­ві­шій уяві, чє­рує око то­го, хто своє се­р­це від­оп­ре на­сті­ль­ко, шоб йо­го вздрі­ти. Але там є, на то­тій ка­р­ті по­зна­ч­ки. То ос­т­ро­ви всі­ля­кі. Во­ни лі­та­ют. Ви­дів та­кі? — Плюх по­ди­ви­в­ся на Бу. Бу зно­ву зні­я­ко­ві­ло від­сту­пив. — Ди­в­но? І ме­ні ди­в­но, але так во­но є. Не­ве­ли­кі і всі рі­з­ні лі­та­ют со­бі у без­ме­ж­нім не­бі. І жи­вут на то­тих ос­т­ро­вах всє­кі чу­да­ць­кі ство­рін­нє. Жи­вут на сво­їх ма­ле­нь­ких ос­т­ро­вах, а де­ко­ли і шу­ру­ют до ін­ших ос­т­ро­вів. Де­ко­ли про­с­то па­да­ют з од­но­го ос­т­ро­ва на дру­гий... — тут Плюх зно­ву по­ди­ви­в­ся на Бу і роз­ре­го­та­в­ся. — ...бо ос­т­ро­ви лі­та­ют один по­при од­но­го, один над од­ним, один під од­ним ... од­ним сло­вом, лі­та­ют так, як їм за­ко­р­тит. Ота­ко­ї­во. — і Плюх по­чав по­ка­зу­ва­ти ру­ка­ми, як во­ни лі­та­ють, при цьо­му ма­ло не зби­в­ши з ніг Ча­м­бу, який сто­яв най­бли­ж­че до ньо­го. — Уявіт со­бі: ви си­ди­те на од­но­му з ос­т­ро­вів і ви­лу­п­лю­є­те­си на фай­ню­ць­ке ро­же­во-­го­лю­бе не­бо, а тут, ігі, по­при ваш ос­т­рів про­ле­тит ше один ос­т­рів, і ви вздри­те, як на не­му ці­ла ку­па всє­ких ди­в­них ство­рінь ве­се­ло ма­хає вам ру­ка­ми і шос кри­чит. То­ді ви і са­мі штри­ка­ї­те і за­чи­на­ї­те ві­та­ти їх. І кру­гом вас ба­га­то дру­зяк і всі ра­ді стрі­чі з ін­шо­о­с­т­ро­в'є­на­ми. І то­так ча­с­тє­нь­ко. А іно­г­ди до­сит до­в­го жа­д­ний ос­т­рів не про­ле­тит. І ви си­ди­те на краю сво­го ос­т­ро­ва, ди­ви­ти­си у без­ме­ж­ніст ро­же­во-­го­лю­бо­го не­ба, шо роз­ки­ну­ло­си пе­ред ва­ми, над ва­ми, під ва­ми і стає єкось тро­ха сум­но. Па­дає су­хий ли­с­то­чок, дес з яко­гос да­ле­ко­го ос­т­ро­ва, шо ле­тит ви­со­ко­-ви­со­ко вго­рі. Ви ди­ви­ти­си ту­да, де він про­ле­тів і ви­ди­те йго: да­ле­ко­-да­ле­ко. Ви­д­но тіль­ко ма­ці­ць­ку ця­т­ку. Там, на тім да­ле­кім ос­т­ро­ві, від­ий, осінь. І ви ло­ви­те су­хий ли­с­то­чок, три­ма­є­те йго на ру­ці і ду­ма­є­те про да­ле­кий ос­т­рів. А то­ді вста­є­те і від­пу­с­ка­є­те ли­с­то­чок: хай ле­тит со­бі у сво­їх спра­вах. Ото так.

Плюх, на­пе­в­но, за­кін­чив. Але ні­хто не по­няв. Всі ди­ви­ли­ся на ньо­го, а він на всіх.

— Ну, то ми пі­ш­ли. — ска­зав він і, ви­тя­г­ну­в­ши з ки­ше­ні пля­ш­ку, тро­хи сьо­р­б­нув од­ні­єю го­ло­вою і по­пле­н­та­в­ся з ха­ти.

Так він ви­йшов, але ні­хто і да­лі ні­чо­го не го­во­рив і всі сто­я­ли не­ру­хо­мо.

На­ре­ш­ті по­чу­в­ся го­лос ше­в­ця:

— Тор­ба, хло­п­ці. Те­пер у нас за­пі­з­нен­ня у три­дц...

— Да­вай до­же­не­мо йо­го! — ки­нув ідею Ай­кі і по­біг на­двір за Плю­хом.

Бу з Ча­м­бою пе­ре­гля­ну­лись і по­бі­г­ли за Ай­кі.

— Ду­р­ні ви, хло­п­ці. — ти­хо мо­вив швець. — Ду­р­ні і всьо. Не до­гна­ти вже Плю­ха. Ки­ли­м­ка то він ще не за­гу­бив, а лі­та­ти вміє до­б­ре.

Але не чу­ли йо­го хло­п­ці.

Швець ще гля­нув на ки­ли­м­ка Ай­кі, зго­р­нув йо­го ру­ло­ном і по­клав на по­ли­цю.

— Тіль­ки би Му­мік не за­був при­йти за ним. — ска­зав швець і ви­йшов з ха­ти­ни. Ча­м­ба, Бу та Ай­кі вже всти­г­ли ку­дись чку­р­ну­ти. Со­ло­д­ко по­тя­г­ну­в­ся і по­ди­ви­в­ся у не­бо. Во­но вже по­во­лі по­чи­на­ло те­м­ні­ти. — Ось ти і при­йшов, День Ве­ли­ких Ута­ків.

5. Свя­то по­чи­на­єть­ся

Ай­кі сто­яв і зди­во­ва­но ди­ви­в­ся у не­бо. Слі­дом за ним ви­бі­г­ли Ча­м­ба і Бу. Во­ни та­кож ви­трі­щи­ли­ся ту­ди, ку­ди ди­ви­в­ся Ай­кі.

— То шо є? — спи­тав Ча­м­ба.

— То Плюх по­ле­тів. — від­по­вів Ай­кі.

— Так фай­ню­ць­ко? — не по­ві­рив Ча­м­ба.

— Ага. — ска­зав Бу, на­ма­га­ю­чись щось по­ба­чи­ти з-за ши­ро­ких Ай­кі та Ча­м­би.

Ай­кі впав ду­хом і по­ну­ро пі­шов.

— Ти чьо? — кри­к­нув Ча­м­ба і по­біг за ним.

— Та я оце хо­тів у ньо­го ви­пи­та­ти ба­га­то­-шо. — про­му­ги­кав Ай­кі.

Ча­м­ба, зда­єть­ся, зро­зу­мів. І во­ни всі троє пі­ш­ли. Ку­ди — во­ни не зна­ли. Мо­же Ай­кі знав, але він ні­чо­го не го­во­рив.

Вже спра­в­ді по­чи­на­ло сме­р­ка­ти. Бу раз-­по-­раз гли­пав на не­бо і ду­мав: "Чи то день та­кий тут ко­ро­т­кий, чи так ба­га­то всьо­го бу­ло?"

— Всьо. Ве­чьор. Пи­па. Кра­н­ти. Ха­в­чик. Тан­ці. Ді­в­ки. — по­чав му­ги­ка­ти Ча­м­ба. Ай­кі не зве­р­тав на ньо­го ува­ги. Бу та­кож уже звик. Він тіль­ки роз­ди­в­ля­в­ся по сто­ро­нам. Цим не­зна­йо­мим і ди­в­ним мі­с­том йо­му по­до­ба­лось іти. Од­нак те­пер уже во­ни чо­мусь ні­ко­го не зу­стрі­ча­ли. Ди­в­но якось. Од­нак Бу та­ки по­мі­тив яко­гось ута­ка, який хо­ва­в­ся у ті­ні бу­ди­н­ку, а по­тім чу­х­нув у ку­щі і втік. Це бу­ло щось схо­же на Му­мі­ка, та­та Ай­кі, але Бу не був впе­в­не­ний. Як­що то Му­мік, то він, на­пе­в­но, спі­шив за ки­ли­м­ком-­лі­ту­н­цем.

— При­йш­ли. — ска­зав Ай­кі.

— Ку­да? — спи­тав Ча­м­ба.

— Уже? — зди­ву­ва­в­ся Бу.

— Ага. — від­по­вів Ай­кі.

Во­ни при­йш­ли на мі­с­це, з яко­го бу­ло ви­д­но пло­щу. Ну ще не зо­всім ви­д­но, але, при­най­мі, чу­ти. Бу спо­до­ба­лось те, що він по­чув. Ча­м­бі, зда­ва­лось, бу­ло ці­л­ком все­-рі­в­но — він, ма­буть, вже звик, і тіль­ки Ай­кі з за­хо­п­лен­ням слу­хав: адже це все для ньо­го. Бу ро­зу­мі­ю­че по­ди­ви­в­ся на йо­го до­во­ль­ні го­ло­ви і про­до­в­жу­вав слу­ха­ти. А слу­хав він чу­д­ні спі­ви. Змі­ша­ний хор всі­ля­ких го­ло­сів: і жі­но­чих, і чо­ло­ві­чих, і ди­тя­чих — спі­вав якусь ди­в­ну і ча­ру­ю­чу пі­с­ню. Бу­ло ці­ка­во, а що там, на пло­щі, ро­би­ть­ся.

От во­ни і при­йш­ли на пло­щу. Са­ме тут зав­жди від­бу­ва­ло­ся свя­то в честь но­во­го до­ро­с­ло­го ута­ка. Сьо­го­дні ним був Ай­кі. От він і сто­яв пе­ред пло­щею, на якій бу­ла тіль­ки ку­па ута­ків, які, по­ба­чи­в­ши Ай­кі, враз за­мо­в­к­ли.

— І це все? — зди­ву­ва­в­ся Бу.

— За­ра взриш. — ска­зав Ча­м­ба і під­што­в­х­нув Ай­кі. Той тро­хи зля­ка­в­ся і пі­шов упе­ред.

Всі чо­мусь і да­лі мо­в­ча­ли. Ко­ли Ай­кі ви­йшов на се­ре­ди­ну, всі об­сту­пи­ли йо­го ко­лом, в яко­му опи­ни­ли­ся Ча­м­ба і Бу. На під­ви­щен­ня, пе­ред яким са­ме сто­яв Ай­кі, під­ня­в­ся якийсь по­ва­ж­ний утак, пе­в­но мі­с­це­вий на­ча­ль­ник, і ви­рі­шив щось го­во­ри­ти.

— То мер. — про­ше­по­тів Ча­м­ба на ву­хо Бу.

— Хто та­кий мер? — спи­тав Бу.

— Я. — ска­зав мер.

Всі ве­се­ло за­пле­с­ка­ли в до­ло­ні, ві­та­ю­чи ме­ра.

— Це я при­йшов сьо­го­дні при­ві­та­ти на­шо­го ве­ли­ко­го Ай­кі...

— За­ну­да. — ска­зав Ча­м­ба.

— Хто за­ну­да. — спи­тав Бу.

— Я. — ска­зав мер. — від іме­ні всьо­го ос­т­ро­ва Ну­м­пі-­ду...

Ай­кі по­хи­тав оби­д­во­ма го­ло­ва­ми. Він знав, що мер за­ну­да. Але тре­ба бу­ло слу­ха­ти, бо тіль­ки пі­с­ля йо­го за­ну­д­ної про­мо­ви по­чнеть­ся свя­то. А він йо­го так че­кав.

— Кін­ча­є. — ска­зав Ча­м­ба че­рез пів­го­ди­ни.

— Хто кін­чає? — спи­тав Бу.

— Я. — ска­зав мер. — на­ос­та­нок на­шо­му ве­ли­ко­му Ай­кі і тим, хто з ним по­ле­тить, хоч це і не за пра­ви­ла­ми, але це я, мер, та­кий до­б­рий і да­рую вам усім... — мер по­ди­ви­в­ся на Ай­кі, пе­ре­вів по­гляд у на­товп, Ча­м­ба по­ди­ви­в­ся на Бу, Бу спро­бу­вав вза­га­лі ні на ко­го не ди­ви­ти­ся, то­ді Ча­м­ба ви­ско­чив на се­ре­ди­ну пло­щі, по­бли­ж­че до Ай­кі, Бу по­спі­хом роз­ди­ви­в­ся по сто­ро­нах і чу­х­нув услід за Ча­м­бо­ю. — Ага, ото во, де ви. Я вам усім трьом про всяк ви­па­док вру­ча­ю... му­бі­ль­ні ну­м­пі­до­ни з під­клю­чен­ням до "Ну­м­пі-­ду сі­м'я".

— Ура !!! — за­ре­пе­ту­ва­ли ута­ки на пло­щі і по­ча­ли пле­с­ка­ти в до­ло­ні.

Ай­кі зди­ву­ва­в­ся, Ча­м­ба зра­дів, а Бу зля­ка­в­ся.

— Шо то? — спи­тав Ай­кі.

— М...м...м...му­бі­ль­ні ну­м­.­.­.­м­.­.­.­м­.­.­.­м­пі­до­ни. — про­за­пи­на­в­ся Бу і не­вин­ни­ми, ні­чо­го не ві­да­ю­чи­ми очи­ма по­ди­ви­в­ся на Ай­кі.

Ай­кі ви­ди­ви­в­ся на чу­ка і зі­тхнув.

— То ми го­во­ри­ти в ну­м­пі­до­ни. То кру­то. Йьо. Я та­кий хтів. — за­кри­чав Ча­м­ба і під­ско­чив до ме­ра.

Мер на­гну­в­ся зі сво­го по­ді­у­му, від­што­в­х­нув Ча­м­бу в сто­ро­ну і ки­нув щось в Ай­кі. Той ото­ро­пів і на­віть не по­мі­тив, як у ньо­го на по­ясі за­сві­ти­ла­ся якась зе­ле­на шту­ч­ка. Ча­м­ба від­ра­зу ки­ну­в­ся до Ай­кі, вхо­пив ту шту­ч­ку і по­чав роз­ди­в­ля­ти­ся.

— Та то ж Ду­кія, моя са­ма су­пер. Я та­кий хтів. Ну ше мо­же Ну­м­пі­до­л­ла. — про­му­ги­кав Ча­м­ба і по­ві­сив Ду­кію на­зад на по­яс Ай­кі, який так до­сі і не вто­ро­пав, що то бу­ло.

А мер тим ча­сом ки­нув щось у Бу. Той спро­бу­вав від­ско­чи­ти, але не встиг і у ньо­го на по­ясі за­сві­ти­в­ся че­р­во­ний ну­м­пі­дон. Ча­м­ба ки­ну­в­ся до Бу, вхо­пив йо­го ну­м­пі­до­на і по­чав роз­гля­да­ти йо­го.

— Аа­а­а­ай. Це Ну­м­пі­до­л­ла. Я та­кий хтів. Чьо та­кий не моя? Тіль­ки не Ута-­кел.

Зда­єть­ся Ча­м­ба по­чи­нав роз­ча­ро­ву­ва­ти­ся в ну­м­пі­до­нах. Але в цю мить мер і в ньо­го ки­нув од­ним, який від­ра­зу ж за­сві­ти­в­ся си­ню­ва­тим сві­т­лом на йо­го по­ясі. Ча­м­ба за­вмер і до­в­го не на­ва­жу­ва­в­ся ди­ви­тись на сво­го ну­м­пі­до­на. По­тім не­смі­ло на­ма­цав йо­го ру­кою і по­чав від­че­п­лю­ва­ти від по­яса.

Ме­ру на­бри­д­ло че­ка­ти і він уро­чи­с­то ви­гу­к­нув:

— Свя­то по­чи­на­єть­ся! Торт!

Тіль­ки він ви­кри­к­нув "торт", як під гу­ч­ні сви­с­ти і опле­с­ки на­тов­пу пе­ред Ай­кі з'яв­и­в­ся ве­ли­че­з­ний-­пре­ве­ли­че­з­ний торт. Ще на­віть бі­ль­ший від Ай­кі. Бу за­кляк. Сам Ай­кі за­був про ну­м­пі­до­на і ви­трі­щи­в­ся на то­р­та. Ча­м­ба вже від­че­пив сво­го ну­м­пі­до­на від по­яса і, за­плю­щи­в­ши очі, під­ніс йо­го до но­са.

— Тіль­ки не Ута-­кел, тіль­ки не Ута-­кел. — ше­по­тів Ча­м­ба. Аж от, тіль­ки він на­ва­жи­в­ся гля­ну­ти на сво­го ну­м­пі­до­на, як десь уго­рі на всю пло­щу за­ве­ре­ща­ло:

— Шу­хе­е­е­е­е­ер!!!

Щось ге­п­ну­ло­ся з не­ба. Щось ду­же го­ло­сно і мо­к­ро чма­к­ну­ло на зе­м­лі. Щось, ма­буть, ви­рі­ши­ло спа­с­ку­ди­ти всім свя­то.

В на­сту­п­ну мить Ча­м­ба ні­чо­го не ба­чив. По­тім він лі­вою ру­кою зма­х­нув гу­с­ту кре­мо­ву ма­су з очей і по­ба­чив пе­ред со­бою пе­ре­ля­ка­но­го Бу­бу­ха, який си­дів та­кий со­бі весь у кре­му се­ред ру­їн ве­ли­че­з­но­го то­р­та.

— Снай­пер. — про­ше­по­тів Ча­м­ба. — Пря­мі­сь­ко у торт. Су­пер. — то­ді він все ж та­ки на­ре­ш­ті гля­нув на сво­го ну­м­пі­до­на, що йо­го три­мав у пра­вій ру­ці. Очі йо­го по­ві­ль­но збі­ль­ши­лись, ніс по­зе­ле­нів і він ледь чу­т­но про­ше­по­тів: — Ута-­кел.

— Я ж ка­зав, шо він ше ге­п­не­ть­ся. — ска­зав Ай­кі, та­ля­па­ю­чись у кре­мі. — Та­ко­го то­р­та за­ва­ф­ляв!

Ай­кі не спо­до­ба­лось те, що зро­бив Бу­бух. А Бу­бу­хо­ві, ма­буть, спо­до­ба­лось. Він си­дів по­се­ред ку­с­ків то­р­та і сма­ч­но ча­м­кав, зли­зу­ю­чи йо­го ре­ш­т­ки з кре­мо­вих рук. Та ра­п­том він за­мовк і ви­ди­ви­в­ся на на­товп ута­ків, який ото­чив йо­го. Во­ни всі: хто бі­ль­ше, хто ме­н­ше — бу­ли за­ля­па­ні кре­мом, де­хто та­кож об­ли­зу­ва­в­ся, але ні­хто не зда­ва­в­ся Бу­бу­хо­ві при­яз­ним. То­ді го­ре-­лі­тун по­чав шу­ка­ти сво­го ки­ли­м­ка-­лі­ту­н­ця, на­ре­ш­ті знай­шов, шви­д­ко ско­чив на ньо­го, але він не по­ле­тів. То­ч­ні­ше по­ле­тів, але якось кво­ло. Пе­в­но то­му, що був та­кий кре­мо­вий. На­товп ще тро­хи роз­сту­пи­в­ся, да­ю­чи йо­му мо­ж­ли­вість роз­бі­г­ти­ся. Бу­бух роз­бі­г­ся, зно­ву ско­чив на ки­ли­м­ка і по­ле­тів. По­пе­т­ляв тро­хи в не­бі і впав десь се­ред бу­ди­н­ків.

На­ре­ш­ті зно­ву за­го­во­рив мер:

— Ну шо? Торт!

І на мі­с­ці ста­ро­го то­р­та з'яв­и­в­ся но­вий, ще на­віть бі­ль­ший від ста­ро­го.

Всі за­хо­ди­ли­ся шви­д­ко йо­го на­рі­за­ти взя­в­ши­м­ся не зна­ти зві­д­ки здо­ро­вим то­р­то­вим но­жем. Бу си­дів і зди­во­ва­но ди­ви­в­ся за тим, як ута­ки їдять: та­кож дво­ма го­ло­ва­ми. "Ну хоч якась ко­ристь" — по­ду­мав Бу. — "Дво­ма го­ло­ва­ми і бі­ль­ше, і шви­д­ше по­їш".

Ча­м­ба їв од­ні­єю го­ло­вою, але їв в де­кі­ль­ка ра­зів бі­ль­ше і шви­д­ше від будь-­яко­го дво­го­ло­во­го ута­ка.

На­ре­ш­ті то­р­та з'їли. То­ді мер зно­ву за­го­во­рив:

— А те­пер бу­де стіл!

І по всьо­му пе­ри­ме­т­ру пло­щі з'яв­и­в­ся до­в­же­ле­з­ний стіл з ку­пою рі­з­но­ма­ні­т­них страв на ньо­му. Ута­ки ве­се­ло ки­ну­лись до сто­лу, а мер у цей час зно­ву взяв сло­во:

— Му­зи­ка!

І на пло­щу ви­бі­г­ли ута­ки-­му­зи­ки з ди­в­ни­ми па­ло­ч­ка­ми. Во­ни ста­ли на під­ви­щен­ні бі­ля ме­ра і по­ча­ли гра­ти. Бу не зро­зу­мів, як це у них по­лу­чи­лось, але їх­ні па­ло­ч­ки враз по­ви­тя­гу­ва­лись і ста­ли рі­з­ни­ми ін­стру­ме­н­та­ми: ба­ра­ба­на­ми, тру­ба­ми, флей­та­ми, ще чи­мось, але чим — Бу не знав.

Якось так за­хо­ті­лось тан­цю­ва­ти. Бу ди­ви­в­ся до­вко­ла і в ньо­го ме­ре­х­ко­ті­ло пе­ред очи­ма. Ута­ки так ве­се­ло і смі­ш­но тан­цю­ва­ли. Вся пло­ща ду­рі­ла, тіль­ки ста­р­ші і по­ва­ж­ні­ші ута­ки си­ді­ли за сто­ла­ми і на­ми­на­ли все, що на них бу­ло — пе­в­но по­спі­ша­ли, по­ки за сто­ли не сі­ли мо­ло­д­ші. Так по­ду­мав Бу. Але від­ра­зу йо­му до­ве­лось пе­ре­ду­ма­ти, оскі­ль­ки те, що з'їда­ло­ся, від­ра­зу ж з'яв­ля­ло­ся зно­ву. Ото ос­т­рів! Бу він все бі­ль­ше і бі­ль­ше по­до­ба­в­ся. То­ді ра­п­том він знай­шов у на­тов­пі Ча­м­бу. "На­ре­ш­ті цей те­ле­пень до­ду­ма­в­ся не ма­ха­ти ло­па­то­ю" — по­ду­мав Бу. Ча­м­ба і спра­в­ді не ма­хав ло­па­то­ю. Во­на ми­р­но сти­р­ча­ла у ньо­го з-за по­ясу.

— Бу! Бу­кай сю­да! — за­кри­чав Ча­м­ба, по­мі­ти­в­ши Бу.

— Бу­кай сю­да? — сам се­бе пе­ре­пи­тав Бу. — ори­гі­на­ль­но. — і по­чав тан­цю­ва­ти ра­зом з Ча­м­бо­ю.

6. Пи­тан­ня дня

— Фу­у­у­ух... — про­кря­х­тів Ай­кі, гу­ч­но всі­в­ши­ся. — Вто­ми­в­ся я.

Він ви­тер піт з чо­лів оби­д­вох го­лів. Бу сів бі­ля ньо­го.

— Ото да­ють жа­ру. — ви­гу­к­нув Ай­кі і по­ди­ви­в­ся на Бу, під­мо­р­г­нув йо­му і што­в­х­нув лі­к­тем у пле­че. Бу пе­ре­ве­р­ну­в­ся. — Ой! — ска­зав Ай­кі і по­клав йо­го на мі­с­це. Бу чо­мусь не на­ду­в­ся.

Ай­кі з Бу ви­лі­з­ли на під­ви­щен­ня, де був мер і си­ді­ли там — від­ди­ху­ва­лись. Ча­м­би з ни­ми не бу­ло: йо­го від тан­ців не ві­ді­рва­ти.

— Ай­кі, да­вай я те­бе спи­та­ю. — ра­п­том ска­зав Бу.

— Да­вай. — по­го­ди­в­ся Ай­кі.

— Ай­кі, ти один чи те­бе два?

— Це як? — не зро­зу­мів Ай­кі.

— Ну ти один та­кий весь Ай­кі, чи вас двоє, ну, я маю на ува­зі, в те­бе ж дві го­ло­ви, ну, мо­же, те­бе два?

— Хе! — ска­зав Ай­кі і за­ду­ма­в­ся. Та­ких пи­тань йо­му ще ні­хто не за­да­вав. Він по­ди­ви­в­ся на Бу. Ма­лий ви­трі­щи­в­ся на ньо­го сво­ї­ми зе­ле­ни­ми очи­ма.

— Ну? — на­по­ля­гав Бу.

— Ну... ну. Шо ну? — від­ма­зу­ва­в­ся Ай­кі. — Один я. Ай­кі. Ну. Ні. Чо­го. Та­ки то­ч­но. Я. Не зна­ю. Все. Все. Один я. Ба­чиш. Весь один. — Ай­кі ви­трі­щи­в­ся на за­кля­к­ло­го Бу так пе­ре­ко­н­ли­во, що той хви­ль­ку по­мо­в­чав, а то­ді ска­зав:

— Зна­чить те­бе два. — ска­зав і по­ди­ви­в­ся на не­бо.

Ай­кі цьо­го ра­зу за­ду­ма­в­ся. Пи­тан­ня бу­ло до­сить про­бле­ма­ти­ч­не, хо­ча йо­му зда­ва­ло­ся, що все і так зро­зу­мі­ло без будь-­яких пи­тань вза­га­лі. Він про­с­то Ай­кі. Один та­кий со­бі. Але цей ди­в­ний Бу до­ду­ма­в­ся ра­п­том пи­та­ти, чи йо­го, Ай­кі, ча­сом не два. Це він, на­пе­в­но, то­му пи­тав, що в ньо­го са­мо­го го­ло­ва-­то од­на-­од­ні­сі­нь­ка. Бі­д­ні во­ни — од­но­го­ло­ві. Але в Ча­м­би та­кож го­лів-­то: раз-­два і... та­кож од­на. Так са­мо, як і в Бу, але Ча­м­бу не ці­ка­в­лять вся­кі ду­р­ни­ці. Як до­б­ре бу­ти ла­пу­хом. Ла­пу­шиш со­бі і ні­ко­му го­ло­ву не мо­ро­чиш. Мо­ло­дець Ча­м­ба.

— Ай­кі? — раптом спи­та­ло щось по­за­ду.

Бу обе­р­ну­в­ся і по­ба­чив ута­ка, який сто­яв і ди­ви­в­ся дво­ма го­ло­ва­ми на Ай­кі.

— Ай­кі! — цьо­го ра­зу утак тро­хи ро­зі­зли­в­ся. Бу што­в­х­нув Ай­кі в бік. Той не­охо­че по­ве­р­нув од­ну з го­лів, яка, пе­в­но, ще ду­ма­ла над пи­тан­ням, за­да­ним Бу.

Не­зна­йо­мий утак зра­дів, ко­ли Ай­кі на­ре­ш­ті по­ба­чив йо­го.

— Ай­кі, бе­ри цьо­го. — він ти­к­нув па­ль­цем в Бу, Бу від­са­х­ну­в­ся від йо­го жи­р­но­го па­ль­ця. — і то­го. — він по­ка­зав ку­дись у на­товп, але Бу зро­зу­мів, що то має бу­ти Ча­м­ба і шви­д­ко по­біг йо­го шу­ка­ти.

По­між тан­цю­ю­чих ніг ве­ли­ких ута­ків бу­ло не­ле­г­ко знай­ти Ча­м­бу. Бу про­яв­ляв не­аби­яку май­с­те­р­ність, про­ш­ми­гу­ю­чи між ніг ута­ків, але од­ні­єї но­ги йо­му об­ми­ну­ти не вда­лось. Він сту­к­ну­в­ся в неї, а її вла­с­ник схо­пив йо­го на ру­ки і по­чав об­да­ро­ву­ва­ти мо­к­ри­ми по­ці­лу­н­ка­ми.

"Знай­шов" — по­ду­мав Бу, на­ма­га­ю­чись від­ве­р­ну­тись від за­до­во­ле­но­го Ча­м­би.

— До­сить! — на­ре­ш­ті не ви­три­мав Бу. Ча­м­ба ото­ро­пів:

— Ти чьо кри­ка­ти?

— Сам та­кий. — об­ра­зи­в­ся Бу. — не­си ме­не до Ай­кі, те­бе там тре­ба.

— Ме­не? — зди­ву­ва­в­ся Ча­м­ба і по­біг ра­зом з Бу. Че­рез мить зу­пи­ни­в­ся і спи­тав:

— А ку­ди бі­г­ти?

— Ту­ди. — ря­в­к­нув Бу, ти­ць­ну­в­ши па­ль­цем в сто­ро­ну під­ви­щен­ня, на яко­му за­ли­ши­в­ся Ай­кі.

— Ай! — скри­к­нув хтось по­бли­зу.

— Ой. — ска­зав Бу і ви­тя­г­нув па­ль­ця з ву­ха пе­ре­ля­ка­но­го ута­ка.

Ча­м­ба хі­хі­к­нув і по­біг.

Ко­ли Ча­м­ба при­біг, Ай­кі сто­яв якийсь за­кло­по­та­ний, а утак, що при­йшов по ньо­го, з не­те­р­пін­ням че­кав на Ча­м­бу з Бу.

— Ми тут-­ка! — від­ра­по­р­ту­вав Ча­м­ба, а Бу на­ре­ш­ті вда­ло­ся зі­ско­чи­ти в ньо­го з рук.

— Пі­ш­ли! — ска­зав утак і пі­шов.

— Ку­да? — спи­тав Ча­м­ба, а Бу по­ди­ви­в­ся на Ай­кі, але той тіль­ки по­вів пле­чи­ма і пі­шов слі­дом за ута­ком.

— Ку­да? — ви­гу­к­нув Ча­м­ба. — Я не хо­ті­ти хо­ди­ти. Я хо­ті­ти тан­цю­ва­ти ре­ґ­ґі. — і Ча­м­ба зно­ву за­та­н­цю­вав, але по­ба­чив, що Ай­кі з Бу вже да­ле­ко і по­біг за ни­ми.

7. Дзи­го­ва об­се­р­ва­то­рія

Ай­кі, Бу та Ча­м­ба до­сить до­в­го йшли за не­ві­до­мим ута­ком. Ча­м­ба всю до­ро­гу не­за­до­во­ле­но бу­р­кав, де­ко­ли про­бу­вав тан­цю­ва­ти, але, од­но­го ра­зу за­шпо­р­та­в­шись і ле­д­ве втри­ма­в­шись на но­гах, ви­рі­шив іти но­р­ма­ль­но.

Бу­ло те­м­но, але утак зло­вив у ку­щах сві­т­ля­ч­ка і осві­т­лю­вав до­ро­гу.

Во­ни за­бре­ли ку­дись аж під кві­ту­чий па­горб. Му­зи­ки з пло­щі Ну­м­пі-­дук­сь­ко­го мі­с­та вже не бу­ло чу­ти. Ай­кі ви­ди­ви­в­ся на­го­ру. Кві­тів зо­всім не бу­ло ви­д­но, але він то­ч­но знав, що во­ни ма­ють бу­ти десь там.

Ра­п­том утак зу­пи­ни­в­ся, по­сві­тив сві­т­ля­ч­ком пе­ред со­бою і Ай­кі по­ба­чив, як він щось шу­кає в тра­ві кру­то­го схи­лу па­го­р­ба. То­ді утак по­ве­р­нув од­ну із сво­їх го­лів до ньо­го і ска­зав:

— Від­ве­р­нись.

Ай­кі від­ве­р­ну­в­ся. Ча­м­ба ви­ди­ви­в­ся на ньо­го. То­ді щось хло­п­ну­ло. Ай­кі по­ве­р­ну­в­ся і по­ба­чив, як утак ви­ки­нув сві­т­ля­ч­ка в тра­ву.

— І шо да­лі? — спи­тав Ай­кі.

— Хо­ди сю­да. — ска­зав утак. Ай­кі пі­ді­йшов до ньо­го. — І ти сю­да. — Ча­м­ба теж пі­ді­йшов. — І ти. — Бу не­смі­ло на­бли­зи­в­ся до ве­ли­ко­го во­ло­ха­то­го за­ду Ча­м­би, яко­го те­пер не бу­ло ви­д­но, а тіль­ки від­чу­т­но мо­к­рим но­со­м. Утак обі­йшов їх усіх, став по­за­ду Бу, під­няв йо­го і по­са­див Ча­м­бі на ру­ки.

— То ме­ні? — зра­дів Ча­м­ба. Бу на­ду­в­ся.

— Пі­ді­йдіть бли­ж­че до го­ри. — на­ка­зав утак. Во­ни пі­ді­йш­ли. Ай­кі сто­яв пе­р­шим і йо­му зда­ло­ся, що в го­рі ні­би ді­р­ка. Але то­ч­но він не міг ска­за­ти, бо ма­ло­-що бу­ло ви­д­но, аж по­ки він не пі­ді­йшов бли­ж­че і не на­ма­цав її.

— Ді­р­ка. — ска­зав Ай­кі.

Ра­п­том утак що­си­ли впе­р­ся в Ча­м­бу, той, ле­д­ве втри­ма­в­ши Бу на ру­ках, бе­х­ну­в­ся в Ай­кі, Ай­кі зма­х­нув ру­ка­ми і впав у ді­р­ку. Ча­м­ба ра­зом з Бу на ру­ках впав за ним.

— Усе. — ска­зав утак і спо­кій­ні­сі­нь­ко по­чав за­лі­п­лю­ва­ти ді­р­ку тра­в'я­ни­ми две­ри­ма.

Ай­кі, Бу і Ча­м­ба тим ча­сом по­ві­ль­но ко­в­за­ли яко­юсь аж ду­же гла­д­кою по­ве­р­х­не­ю. Ста­ва­ло стра­ш­ну­ва­то, бо аж геть ні­чо­го не бу­ло ви­д­но. То­ді Ай­кі, який ко­в­зав пе­р­шим, не втри­ма­в­ся на но­гах і впав. Так шви­д­кість збі­ль­ши­лась, до то­го ж Ай­кі від­чув, як во­ни ко­в­за­ють ку­дись вниз. По­за­ду за­ре­пе­ту­вав Ча­м­ба. Він, на­пе­в­но, та­кож впав, і ви­пу­с­тив з рук Бу, який за­ве­ре­щав тро­хи да­лі зза­ду.

Ай­кі на­ма­га­в­ся зло­ви­ти­ся ру­ка­ми хоч за що-­не­будь, але все на­вко­ло бу­ло гла­де­нь­ким і тро­хи мо­к­рим. Ай­кі зро­зу­мів: во­ни ко­в­за­ли яки­мось гла­д­ким ту­не­лем.

— Аа­а­а­а­а­а­аа!!! — за­ре­пе­ту­вав сам Ай­кі, ко­ли від­чув, що шви­д­кість про­с­то не­ймо­ві­р­на. Всі спро­би вхо­пи­ти­ся за щось ру­ка­ми бу­ли ма­р­ни­ми, аж по­ки Ай­кі не зло­вив щось во­ло­ха­те. Від­ра­зу він зля­ка­в­ся, бо не знав, що це. Але страх шви­д­ко змі­ни­в­ся ра­ді­с­тю, бо це, як не як, був шанс зу­пи­ни­тись. То­ді Ай­кі що­си­ли сми­к­нув за те во­ло­ха­те, що бу­ло у ньо­го в ру­ці. По­за­ду за­ре­пе­ту­вав Ча­м­ба. Ай­кі від­чув, що від цьо­го сми­кан­ня шви­д­кість не зме­н­шу­єть­ся і сми­к­нув ще раз. Зно­ву за­ре­пе­ту­вав Ча­м­ба. "Бо­їть­ся бід­до­ла­ха" — по­ду­мав Ай­кі і зно­ву сми­к­нув.

— Пу­с­ти мій но­га! Ба­за­в­люк! — за­ре­пе­ту­вав Ча­м­ба.

— Ой. — ви­р­ва­ло­ся в Ай­кі і він від­пу­с­тив во­ло­ха­ту но­гу Ча­м­би.

Шви­д­кість бу­ла та­кою, що аж у ву­хах за­кла­ло. Не­мов який ві­тер сви­с­тів до­вко­ла і бу­ло тро­хи хо­ло­д­но. Але най­бі­ль­ше бу­ло стра­ш­но. І то так стра­ш­но, що, ко­ли ра­п­том ту­нель за­кін­чи­в­ся і Ай­кі впав на ку­пу со­ло­ми, він все ще не ві­рив, що по­ра пе­ре­ста­ти бо­я­ти­ся. Од­нак він встиг до­ду­ма­ти­ся, що тре­ба як­най­шви­д­ше від­ско­чи­ти вбік. Тіль­ки він це зро­бив, як на йо­го мі­с­це ге­п­ну­в­ся Ча­м­ба і ото­ро­пів від по­ба­че­но­го. Ай­кі та­кож ото­ро­пів. Зго­ри впав Бу, сту­к­ну­в­ши Ча­м­бу по го­ло­ві, але той ні­чо­го не від­чув, бо ні­як не міг вто­ро­па­ти, ку­ди це во­ни по­тра­пи­ли.

Ай­кі про­тер очі і пе­ред ним по­ча­ла про­яс­ня­ти­ся ка­р­ти­на. На­вко­ло ку­пи со­ло­ми, на яку во­ни всі троє впа­ли, бу­ло тіль­ки не­бо і да­ле­кі по­оди­но­кі ос­т­ро­ви. Аж те­пер Ай­кі по­мі­тив, що він осо­би­с­то сто­їть са­ме на не­бі. Йо­му ста­ло стра­ш­но і він під­ско­чив. Але зно­ву при­зе­м­ли­в­ся на своє не­бо. Во­но бу­ло тве­р­дим. "Скло" — по­ду­мав Ай­кі і по­мі­тив, що не­бо по­ді­ля­ло­ся на се­к­то­ри, які і спра­в­ді скла­да­ли­ся зі скла, по яко­му хо­ди­ли ута­ки, на яко­му сто­я­ли ди­в­ні сто­ли, з яко­го у сто­ро­ну не­ба сти­р­ча­ли ди­в­ні тру­би.

Ра­п­том до них пі­ді­йшов утак, при ви­гля­ді яко­го в Бу ви­лі­з­ли очі на чо­ло, а Ай­кі впе­р­ше в жит­ті від­чув се­бе мі­зе­р­ним. Утак, що пі­ді­йшов до них, був втри­чі бі­ль­ший від Ай­кі. Од­ні­єю ру­кою він вхо­пив йо­го, а дру­гою Ча­м­бу з Бу і по­ніс їх ку­дись.

Не­вдо­в­зі во­ни по­ба­чи­ли пе­ред со­бою двох ута­ків, від ви­гля­ду яких їм не ста­ло кра­ще. В од­но­го з них бу­ло три, а в дру­го­го аж чо­ти­ри го­ло­ви. Бу важ­ко ко­в­т­нув все те, що від по­ба­че­но­го за­стря­г­ло у ньо­го в го­р­лі і по­ду­мав: "А я ду­мав, дві го­ло­ви — це ба­га­то­".

Ве­ли­че­з­ний утак на­ре­ш­ті по­клав їх всіх трьох на скля­ну під­ло­гу і пі­шов ку­дись.

Три­го­ло­вий і чо­ти­ри­го­ло­вий про щось спе­ре­ча­лись. Але од­на з го­лів чо­ти­ри­го­ло­во­го по­мі­ти­ла Ай­кі, Бу і Ча­м­бу:

— Уля-­ля. То ви вже тут? Люкс. В дзи­го­вій об­се­р­ва­то­рії вас да­в­но че­ка­ють. Я Рі­го­бер, а то. — Рі­го­бер по­ка­зав на три­го­ло­во­го: — Ку­бік.

— Здра­с­тя. — че­с­но при­ві­та­в­ся пе­ре­ля­ка­ний Ча­м­ба.

Рі­го­бер роз­смі­я­в­ся трьо­ма го­ло­ва­ми, а че­т­ве­р­та ска­за­ла:

— Ви, ма­буть, зля­ка­ли­ся, але вам ні­чо­го бо­я­ти­ся. Сьо­го­дні, Ай­кі, ти ге­рой там на­го­рі. Пра­в­да?

— Ага. — про­ми­м­рив Ай­кі.

Рі­го­бер ува­ж­но роз­ди­в­ля­в­ся трьо­ма го­ло­ва­ми при­бу­лих, че­т­ве­р­та на мить за­ду­ма­лась і якось ти­хо ска­за­ла:

— Чу­єш, Ку­бік, а та­ких не­ма на не­бі.

Той, що зва­в­ся Ку­бі­ком, та­кож ува­ж­но роз­ди­ви­в­ся Бу і Ча­м­бу дво­ма го­ло­ва­ми — тре­тя в цей час ми­р­но спа­ла — і ска­зав:

— Не­ма.

Рі­го­бер під­пер ру­ка­ми бо­ки.

— А зна­єш, Ку­бік, тре­ба план №2.

— У нас не­ма ви­бо­ру. — від­по­вів Ку­бік.

Ай­кі, Бу і Ча­м­ба пе­ре­гля­ну­лись, а то­ді Ай­кі спи­тав:

— А шо то є: план №2?

Рі­го­бер по­ди­ви­в­ся на Ку­бі­ка і ска­зав:

— Да­вай­те про це по­тім по­го­во­ри­мо. — а то­ді він по­кли­кав ве­ли­че­з­но­го ута­ка, який при­ніс сю­ди всіх трьох при­бу­лих зго­ри. Той пі­ді­йшов з дво­ма ве­ли­ки­ми під­но­са­ми, на ко­ж­но­му з яких бу­ло по три ве­ли­ких ку­х­лі. "Йо­гурт, ма­буть" — по­ду­мав Ча­м­ба. В цю мить зві­д­кись з ті­ні ви­йш­ли три ута­ки. По­ба­чи­в­ши їх, Бу втра­тив сві­до­мість, Ай­кі ги­к­нув і сів, а Ча­м­ба, все ще ду­ма­ю­чи про йо­гурт, ви­трі­щив на них очі. Всі во­ни троє бу­ли то­ч­ні­сі­нь­ки­ми ко­пі­я­ми Ай­кі. Ча­м­ба роз­ди­ви­в­ся їх, по­тім пе­ре­вів по­гляд на Ай­кі, під­ско­чив, по­зе­ле­нів і, ви­хо­пи­в­ши ло­па­ту, сту­к­нув нею ве­ли­че­з­но­го ута­ка. Той, ма­ло не впа­в­ши, за­ле­д­ве втри­мав на ру­ках оби­д­ва під­но­си. Але один із ку­х­лів під­ско­чив у по­ві­т­ря. З ньо­го тро­хи ви­хля­б­ну­лось яко­їсь ро­же­вої рі­ди­ни і він не­по­ру­ш­но за­стиг на ру­ках у зди­во­ва­но­го і пе­ре­ля­ка­но­го Ча­м­би. Він опу­с­тив ло­па­ту і від­чув не­ймо­вірно при­на­д­ний аро­мат, що па­ру­вав над ку­х­лем. "То не йо­гурт" — по­ду­мав Ча­м­ба і сьо­р­б­нув з ку­х­ля. Ра­п­том йо­го щось пе­ре­сми­к­ну­ло і він за­сві­ти­в­ся ро­же­вим сві­т­ло­м. Рі­го­бер і Ку­бік що­си­ли за­ве­ре­ща­ли. Ай­кі ги­к­нув, а Бу, що тіль­ки-­но при­йшов до тя­ми, зно­ву втра­тив сві­до­мість. Ча­м­бі все це спо­до­ба­лось і він од­ним ма­хом пе­ре­ве­р­нув ку­холь. Цьо­го ра­зу йо­го не про­с­то пе­ре­сми­к­ну­ло — йо­го під­ки­ну­ло вго­ру на кі­ль­ка кро­ків, три­чі пе­ре­ве­р­ну­ло і на­ре­ш­ті він ба­ба­х­нув яс­к­ра­во-­ро­же­вим сві­т­лом і м'я­ко при­зе­м­ли­в­ся.

— Уу­ух!!! — ви­р­ва­лось у Ча­м­би. Він під­ня­в­ся на но­ги і ра­п­том від­чув, як йо­му хтось на­ма­га­єть­ся за­ло­ми­ти ру­ки за спи­ну. Тут Ча­м­ба зно­ву зля­ка­в­ся і спро­бу­вав сми­к­ну­тись. Що тра­пи­лось да­лі, йо­му важ­ко бу­ло по­яс­ни­ти. Здо­ро­вен­ний утак, який на­ма­га­в­ся при­бо­р­ка­ти Ча­м­бу, ра­п­том зле­тів ви­со­ко вго­ру від ле­ге­нь­ко­го Ча­м­би­но­го ру­ху, сту­к­ну­в­ся об сте­лю, пе­ре­ве­р­ну­в­ся, по­ле­тів до­ни­зу і про­ло­мив ве­ли­ку ді­р­ку в скля­ній під­ло­зі. Ча­м­ба зди­во­ва­но про­слі­д­ку­вав за йо­го польо­том униз. То­ді по­мі­тив, як за ве­ли­ким ута­ком шу­го­ну­ло в ді­р­ку від­ра­зу два ки­ли­м­ка-­лі­ту­н­ця.

— Ну ти… ну ти да­єш! — ви­р­ва­лось у Ай­кі і він по­чу­хав од­ну з по­ти­лиць.

Бу все ще не при­хо­див до тя­ми. Ай­кі гля­нув на ньо­го, ти­ць­нув у ньо­го па­ль­цем, але це не до­по­мо­г­ло, і він по­ди­ви­в­ся на оба­л­ді­в­шо­го Ча­м­бу.

— А я си­ль­ний! Я та­кий си­ль­ний! Йо! — ле­пе­тав Ча­м­ба.

— Кри­ш­ка. — од­но­ча­с­но ви­мо­ви­ли три ко­пії Ай­кі.

— Кри­ш­ка. — по­вто­рив Ку­бік.

— Ка­зав я, та­ких не­ма. — про­ше­по­тів Рі­го­бер.

Ча­м­ба роз­гля­дав се­бе і все не міг на­ди­ву­ва­тись з то­го, що з ним тра­пи­лось. То­ді він зно­ву по­ди­ви­в­ся униз і по­ба­чив, як два ма­ле­нь­кі ута­ки на ки­ли­м­ках-­лі­ту­н­цях ле­д­ве тя­г­ну­ли ве­ли­че­з­но­го ута­ка зни­зу.

— Я си­ль­ний! — зно­ву по­вто­рив Ча­м­ба.

Ра­п­том Ай­кі про­сві­ти­ло:

— Ча­м­ба! Ло­ви цих ба­га­то­го­ло­вих!

Ча­м­ба по­ди­ви­в­ся на Ай­кі і зро­зу­мів, що той мав на ува­зі. Він шви­д­ко стри­б­нув до ди­в­них ута­ків і зло­вив ко­ж­но­го з них за од­не ву­хо од­ні­єї з го­лів. Рі­го­бер і Ку­бік за­ве­ре­ща­ли.

Ай­кі пе­ре­вів по­гляд на ку­х­лі, що сто­я­ли на скля­ній під­ло­зі пі­с­ля то­го, як ве­ли­че­з­ний утак пі­шов бо­ро­ти­ся з Ча­м­бою, обе­ре­ж­но взяв оби­д­ва під­но­си і пі­шов до Ча­м­би.

— Ди­вись, то мо­же не тре­ба бу­ло пи­ти. — при­пу­с­тив Ай­кі, ста­в­ши пе­ред Ча­м­бою, який три­мав у ру­ках Рі­го­бе­ра з Ку­бі­ком.

Ча­м­ба по­ди­ви­в­ся на ку­х­лі і по­вів пле­чи­ма.

— Від­пу­с­ти, ву­хо ві­ді­рвеш! — за­кри­чав Ку­бік.

Ча­м­ба по­ди­ви­в­ся на ньо­го і ще мі­ц­ні­ше по­ти­с­нув йо­го ву­хо. Той за­ве­ре­щав, а Ай­кі тим ча­сом опу­с­тив під­но­си на якийсь скля­ний на­тяк на стіл. То і спра­в­ді був стіл. У вся­ко­му ра­зі так зда­ло­ся Бу, що са­ме зно­ву при­йшов до тя­ми і ши­ро­ко від­кри­ти­ми очи­ма ди­ви­в­ся на все, що від­бу­ва­ло­ся на­вко­ло. Най­бі­ль­ше йо­му спо­до­ба­лось і за­спо­ко­ї­ло те, що Ча­м­ба до­сить ве­се­ло і впе­в­не­но три­мав за ву­ха не­зро­зу­мі­лих ба­га­то­го­ло­вих ута­ків. Як­що Ча­м­ба ко­н­т­ро­лює си­ту­а­цію — зна­чить ще не все втра­че­но. До то­го ж Ай­кі ви­гля­дав яки­мось се­р­йо­з­ним і ски­да­в­ся на ко­ман­ди­ра вій­сь­ка. Бу під­ско­чив і під­біг до сво­їх:

— Хло­п­ці! Що тут ро­бить­ся?

Ай­кі за­до­во­ле­но гля­нув на чу­ка і до­дав:

— Са­ме так. Ото це і я хо­тів би зна­ти. Чу­є­те? — і він ви­ди­ви­в­ся на Рі­го­бе­ра з Ку­бі­ком. Ку­бік ні­би спро­бу­вав щось ска­за­ти, але Рі­го­бер рі­з­ко і якось злі­с­но га­р­к­нув:

— Не смій ні­чо­го го­во­ри­ти!

Ча­м­ба зди­ву­ва­в­ся і си­ль­ні­ше по­ти­с­нув ву­хо Рі­го­бе­ро­вої го­ло­ви, яка вже по­чи­на­ла си­ні­ти від Ча­м­би­них ні­ж­но­стей. Рі­го­бер пи­с­к­нув, але ні­чо­го бі­ль­ше не ска­зав.

Ай­кі не­за­до­во­ле­но по­ди­ви­в­ся на ньо­го, а то­ді про­ше­по­тів щось Ча­м­бі на ву­хо. Ча­м­ба за­ся­яв і від­пу­с­тив Ку­бі­ка. Той зло­ви­в­ся оби­д­во­ма ру­ка­ми за не­ща­с­не ву­хо і по­ле­г­ше­но зі­тхнув. Зві­ль­не­ною ру­кою Ча­м­ба зло­вив од­ну з го­лів Рі­го­бе­ра і ска­зав:

— Ти ма­ти за­ба­га­то. То­бі не тре чьти­ри. То­бі тре три.

Рі­го­бер. Зда­ва­ло­ся, ні­чо­го не зро­зу­мів. То­ді Ай­кі по­яс­нив:

— Як­шо ти мо­в­чиш, він то­бі зро­бить три го­ло­ви. По­тім дві — і бу­деш но­р­ма­ль­ним ута­ком. Хо­чеш?

Дві ві­ль­ні го­ло­ви Рі­го­бе­ра пе­ре­ля­ка­но по­ди­ви­ли­ся на Ча­м­бу. Їм зда­ло­ся, що це і спра­в­ді не жарт. До то­го ж Ча­м­ба так ди­в­но ди­ви­в­ся на них сво­ї­ми ми­га­ю­чи­ми очи­ма, що во­ни пе­ре­гля­ну­лись, а та го­ло­ва, над якою на­ви­с­ла за­гро­за емі­г­ра­ції з ті­ла Рі­го­бе­ра, за­пи­на­ю­чись, про­ми­м­ри­ла:

— Я рр…ро­з­с­з­с­ка­ка­жу.

Ай­кі за­до­во­ле­но по­смі­х­ну­в­ся оби­д­во­ма ро­та­ми, а Бу по­чав сми­ка­ти йо­го за ру­ку. Ай­кі по­ди­ви­в­ся на ма­ло­го, а той по­ка­зу­вав на­вко­ло. Ай­кі по­ди­ви­в­ся ту­ди і в ньо­го за­тру­си­лись ко­лі­на: всю­ди на­вко­ло них ви­сі­ли в по­ві­т­рі ки­ли­м­ки-­лі­ту­н­ці, на яких си­ді­ли злі-­пре­з­лі на ви­гляд ута­ки і ці­ли­лись у них чи­мось та­ким, чо­го до сих пір Ай­кі не до­во­ди­ло­ся ба­чи­ти. Під ки­ли­м­ка­ми та­кож бу­ли аг­ре­си­в­ні ута­ки. Во­ни сто­я­ли на склі, під яким пла­ва­ло не­бо і грі­з­но ди­ви­ли­ся на при­бу­ль­ців. Ай­кі, ма­буть, ста­ло стра­ш­но не так то­му, що їх всіх трьох мо­г­ли тут об­ра­зи­ти, а то­му, що та­ких злих і не­при­ві­т­них ута­ків він ні­ко­ли не ба­чив. Йо­му зав­жди зда­ва­ло­ся, що ута­ки всі ве­се­лі і до­б­рі. А тут, з дру­гої сто­ро­ни ос­т­ро­ва во­ни та­кі злі. Бу мі­ц­но при­ти­с­ну­в­ся до ньо­го, а Ча­м­ба зди­во­ва­но роз­гля­дав ото­чи­в­ших їх ута­ків, а то­ді ки­нув ідею:

— Ну шьо? Бій­ка бу­де?

Ай­кі не ду­же схва­ль­но по­ди­ви­в­ся на ньо­го.

— Пря­в­да ми їх бум, бах…?

Ай­кі зно­ву гля­нув на Ча­м­бу.

— Шьо, ні? — зди­ву­ва­в­ся Ча­м­ба і від­пу­с­тив Рі­го­бе­ра. — Ну… да­вай-­ка жи­ти дру­зь­но.

Ай­кі по­хи­тав од­ні­єю з го­лів, взяв на ру­ки пе­ре­ля­ка­но­го Бу і ска­зав:

— Во­ни то­бі не ві­рять, Ча­м­бі­но.

8. Вій­на сві­тів

Че­рез мить Ай­кі від­чув, як Бу не­по­ру­ш­но по­вис у ньо­го на ру­ках. Він зно­ву втра­тив сві­до­мість. Мо­же так і кра­ще. При­най­мі не бу­де ба­чи­ти то­го, що тут тра­пи­ть­ся.

Ра­п­том хтось із злих ута­ків ки­нув чи­мось в Ча­м­бу. То щось, чим бу­ло ки­ну­то, роз­те­к­лось Ча­м­би­ним об­лич­чям і по­ча­ло ка­па­ти униз. Ча­м­ба ви­трі­щи­в­ся на ута­ка, який вчи­нив так. Тут Ай­кі впе­р­ше за два ро­ки, які Ча­м­ба про­вів на Ну­м­пі-­ду, по­ба­чив сво­го дру­га злим. При­чо­му зли­в­ся Ча­м­ба не од­ра­зу, а якось по­сту­по­во і з при­ско­рен­ням. А ко­ли в ньо­го вдру­ге ля­п­ну­ли чи­мось ги­д­ким і мо­к­рим, він так ро­зі­зли­в­ся, що стра­ш­но ста­ло й са­мо­му Ай­кі. Очі Ча­м­би вже не пе­ре­ли­ва­ли­ся, а ми­га­ли, не­мов стро­бо­с­коп, з вух тро­хи за­ди­мі­ло і він ки­ну­в­ся до то­го ве­ли­че­з­но­го ута­ка, яко­го вже раз ки­дав і вхо­пив йо­го за но­гу. В цей час ці­лий град вся­кої га­до­с­ті по­си­па­в­ся на бі­д­но­го Ча­м­бу. Але йо­му це бу­ло бай­ду­же — він був злий. І він, роз­гой­да­в­ши здо­ро­вен­но­го ута­ка, оби­д­ві го­ло­ви яко­го не­са­мо­ви­то і пе­ре­ля­ка­но гу­ді­ли, ки­нув йо­го у на­товп. По­тім став, під­пер ру­ка­ми бо­ки і за­до­во­ле­но ди­ви­в­ся на те, як ве­ли­че­з­ний утак по­ва­лив ці­ле вій­сь­ко.

— Ча­м­ба, цьо­го ма­ло. — ска­зав Ай­кі.

Ча­м­ба обе­р­ну­в­ся і по­ба­чив, що Ай­кі три­має Ку­бі­ка і на­ма­га­єть­ся зло­ви­ти Рі­го­бе­ра. То­ді він сам вхо­пив Рі­го­бе­ра і злю­щи­ми очи­ма по­ди­ви­в­ся пря­мо у ві­чі ті­єї го­ло­ви, яку вже гро­зив ві­ді­рва­ти. Це по­ді­я­ло.

— Сто­о­о­о­о­оп!!! — за­ве­ре­щав Рі­го­бер всі­ма чо­ти­р­ма го­ло­ва­ми і всі злі ута­ки зу­пи­ни­лись. — Я ж ка­зав, що все роз­ка­жу.

— І ви­пу­с­тиш нас звід­си. — до­дав Ай­кі.

— Та­ка, та­ка. — під­тве­р­див Ча­м­ба і гля­нув на Бу, який по­во­лі при­хо­див до тя­ми, си­дя­чи на скля­ній під­ло­зі бі­ля сто­ла, на яко­му бу­ли під­но­си з ку­х­ля­ми.

— Тіль­ки від­пу­с­ти. — бла­гав Рі­го­бер. І Ча­м­ба від­пу­с­тив йо­го. А сам ві­ді­йшов тро­хи вбік, га­р­к­нув на злих ута­ків, які вмить зві­ль­ни­ли йо­му мі­с­це, стру­сив тро­хи ги­до­ти з па­ль­ців і ска­зав: — Не­хай-­ка тут-­ка тро­ха во­да. — і тро­хи во­ди ве­ли­кою кра­п­ли­ною роз­по­в­з­ло­ся під­ло­го­ю. — Га­ря­чя во­да. — до­дав Ча­м­ба і во­да за­па­ру­ва­ла. — З во­ло­шь­ко­вий ми­ло во­да. — ска­зав ще Ча­м­ба і во­да за­пі­ни­лась не­ймо­ві­р­но за­па­ш­ною пі­но­ю. Аж то­ді Ча­м­ба ско­чив у неї, об­хля­па­в­ши всіх ута­ків до­вко­ла, і по­чав за­до­во­ле­но та­ля­па­тись і від­ми­ва­тись від то­го всьо­го, чим йо­го об­ки­да­ли. Він ще по­ду­мав, а мо­же хля­п­ну­ти і на Бу, щоб він шви­д­ше при­йшов до тя­ми, але зга­дав, яким той був, ко­ли ску­па­в­ся там, на­го­рі, і ви­рі­шив не ро­би­ти цьо­го.

Ко­ли всі на­ре­ш­ті пе­ре­ста­ли ди­ви­ти­ся на те, що ви­т­во­ряв Ча­м­ба, Рі­го­бер за­го­во­рив:

— У нас бу­ло два пла­ни.

— Які? — спи­тав Ай­кі.

— №1 і №2.

Ай­кі не­за­до­во­ле­но по­ди­ви­в­ся на Рі­го­бе­ра, а той схо­пи­в­ся і за­га­во­рив да­лі:

— №1 — це ти з ти­ми дво­ма ле­тиш. №2 — це во­ни троє ле­тять. — і він по­ка­зав па­ль­цем на три ко­пії Ай­кі.

— Хто во­ни? — спи­тав Ай­кі.

— То ти. То­ч­ні­ше та­кі, як ти. Шту­ч­ні ти. Твої ко­пі­ї. Кло­ни.

— Да­ль­ше. — пе­ре­бив Ай­кі.

— Як­би ле­ті­ли ви, ви би ма­ли пи­ти з зе­ле­них ку­х­лів, як­би во­ни — з си­ніх. Той. — він по­ка­зав на Ча­м­бу. — ви­пив з зе­ле­но­го ку­х­ля.

— Шо в кух­лях? — спи­тав Бу, який ра­п­том при­йшов до тя­ми.

— В зе­ле­них: один дає си­лу. — і Рі­го­бер зно­ву по­ка­зав на Ча­м­бу. — Дру­гий дає знан­ня про все на сві­ті, а тре­тій ро­бить то­го, хто з ньо­го ви­п'є, кмі­т­ли­вим і ви­на­хі­д­ли­вим.

— Чув, Ча­м­бі­но? — ви­гу­к­нув Ай­кі.

— Чув-­ка, чув-­ка. — під­тве­р­див Ча­м­ба, ви­ла­зя­чи з во­ди.

То­ді Ай­кі по­ди­ви­в­ся на Бу, взяв два зе­ле­ні ку­х­лі і спи­тав:

— Ти шо пи­ти бу­деш?

Бу по­ду­мав і ска­зав:

— Да­вай я вга­да­ю.

Ай­кі схо­вав оби­д­ва ку­х­лі за спи­ною, Ча­м­ба ува­ж­но сте­жив за тим, щоб хтось не під­си­пав чо­го, а Бу ти­ць­нув па­ль­цем у пра­ву ру­ку Ай­кі. Той ви­тя­г­нув ку­х­ля, що був у пра­вій ру­ці і про­чи­тав на­пис на ньо­му:

"Хто з ку­х­ля цьо­го ви­п'є все до кра­п­лі,

зна­ти бу­де все на сві­ті, де, ко­ли і як.

Хто ж за­ли­шить тут хоч кра­п­лю,

Зна­ти бу­де все, та на­пе­ред не ска­же."

— Не­скла­д­но якось. — про­ми­м­рив Ай­кі. — Я би тро­хи бі­ль­ше в ри­му на­пи­сав. Чий ше­девр?

— То я при­ду­мав. — ти­хе­нь­ко ска­зав Ку­бік.

— А хто ва­рив?

— Я. — мо­вив Рі­го­бер.

— По­діє?

— На ньо­го ж по­ді­я­ло. — і він зно­ву по­ка­зав на Ча­м­бу.

— На. — на­ре­ш­ті уро­чи­с­то мо­вив Ай­кі і дав ку­х­ля в ру­ки Бу.

Ко­ли Бу взяв ку­х­ля, ста­ло зро­зу­мі­ло, що ви­ни­к­не од­на про­бле­м­ка. Для ма­лю­ка він був тро­хи за­ве­ли­кий.

— Ти ви­пий-­ка всьо, да­вай-­ка. — про­ми­м­рив Ча­м­ба.

Бу скри­ви­в­ся і сьо­р­б­нув з ку­х­ля. Йо­го пе­ре­сми­к­ну­ло, як і Ча­м­бу у свій час. То­ді він на­брав яко­мо­га бі­ль­ше по­ві­т­ря і по­чав пи­ти. Бу­ло чу­ти як ро­же­ва рі­ди­на з ку­х­ля бу­ль­кає у ньо­го в го­р­лі. Ча­м­ба з не­те­р­пін­ням че­кав, ко­ли Бу на­ре­ш­ті все ви­п'є. Ай­кі тим ча­сом ди­ви­в­ся на жи­віт ма­ло­го, який все на­ду­ва­в­ся і на­ду­ва­в­ся. а Бу все пив і пив. На­ре­ш­ті він від­хи­лив від ро­та ку­х­ля, яко­го від­ра­зу ж вхо­пив Ча­м­ба і за­гля­нув все­ре­ди­ну. І тут Бу під­ско­чив, сми­к­ну­в­ся, йо­го ку­пу раз пе­ре­ве­р­ну­ло в по­ві­т­рі і він ба­ба­х­нув яс­к­ра­во ора­н­же­вим фе­є­р­ве­р­ком, пі­с­ля чо­го ми­р­но впав на скля­ну під­ло­гу і за­до­во­ле­но по­ди­ви­в­ся на Ай­кі і Ча­м­бу.

— Тут-­ка шє є. — про­ски­г­лив Ча­м­ба. Ай­кі за­гля­нув до ку­б­ка і по­хи­тав го­ло­ва­ми.

— Я не зміг бі­ль­ше. — ви­пра­в­до­ву­ва­в­ся Бу.

— Те­пер ти на­пе­ред не бу­деш зна­ти.

— А що, тіль­ки на­зад? — пе­ре­пи­тав Бу і ліг на скля­ну під­ло­гу. Жи­віт у ньо­го і спра­в­ді був ве­ли­ким. Ай­кі по­ві­рив, що все там мо­г­ло і не по­мі­с­ти­тись.

— Я при­ду­май-­ка! — ви­гу­к­нув Ча­м­ба. — Я на­пе­ре­дь-­ка зна­ти. — і він од­ним ма­хом до­пив те, що не до­пив Бу.

— Ні! — за­кри­чав Рі­го­бер.

Але бу­ло пі­з­но. Ча­м­бу вже пе­ре­сми­к­ну­ло, зле­г­ка під­ки­ну­ло вго­ру і з вух у ньо­го пі­шов дим.

— Чьо ні? — спи­тав Ча­м­ба.

— Один має пи­ти один на­пи­ток, бо мо­же все змі­ша­ти­ся і ні­чо­го не ді­я­ти. — по­яс­нив Рі­го­бер.

Ча­м­ба пі­ді­йшов до Ай­кі і спро­бу­вав під­ня­ти йо­го. У ньо­го і спра­в­ді ні­чо­го не ви­йш­ло. По­ба­чи­в­ши це, злі ута­ки на ки­ли­м­ках-­лі­ту­н­цях за­гу­ді­ли і під­ле­ті­ли бли­ж­че, при­го­ту­ва­в­шись зно­ву за­ки­ду­ва­ти Ча­м­бу вся­кою ли­п­кою бя­ко­ю. То­ді Ча­м­ба ще раз сми­к­нув Ай­кі і той під­ле­тів ви­со­ко вго­ру і по­чав з пе­ре­ля­ку ма­ха­ти ру­ка­ми і но­га­ми.

— Не те­лі­м­пай-­кай­ся! — кри­к­нув Ча­м­ба і зло­вив Ай­кі.

Ута­ки зно­ву від­ле­ті­ли.

— Ха! — кри­к­нув Ча­м­ба. — Як я вась на­ду­ти? Всьо фай­ню­ць­ко. Ха-­ха.

Ай­кі з по­ле­г­шен­ням зі­тхнув і за­л­пом ви­пив свою пор­ці­ю. Йо­го та­кож пе­ре­сми­к­ну­ло, по­кру­ти­ло в по­ві­т­рі і він ви­бу­х­нув яс­к­ра­во-­жо­в­тим спа­ла­хом, пі­с­ля чо­го при­зе­м­ли­в­ся і по­ве­р­ну­в­ся до Рі­го­бе­ра. Але тіль­ки-­но він від­крив од­но­го з ро­тів, аби спи­та­ти то­го щось, як втру­ти­в­ся Бу:

— Не пи­тай йо­го. Я все роз­ка­жу. Я все зна­ю.

— А й спра­в­ді. — ви­гу­к­нув Ай­кі. — То­ді ка­жи, як нам звід­си ви­б­ра­тись.

— А це я не ска­жу.

— Чьо? — спи­тав Ча­м­ба.

— На­пе­ред я ні­чо­го не знаю, знаю ли­ше на­зад, ли­ше про те, що вже від­бу­ло­ся.

— Тю ти. — ви­р­ва­лось у Ча­м­би і він пі­ді­йшов до од­но­го з ки­ли­м­ків, вхо­пив йо­го, спро­бу­вав стру­си­ти з ньо­го ута­ка, який впе­р­то не хо­тів па­да­ти, то­ді від­че­пив йо­го ру­кою і пі­ді­йшов до Ай­кі. — О!

— Ма­лий. — ска­зав Ай­кі.

— Я знаю, я зна­ю. — ра­п­том за­го­во­рив Рі­го­бер. — Вам тре­ба Га­б­зьо­вий.

— Шо? — пе­ре­пи­тав Ай­кі.

То­ді Рі­го­бер по­ка­зав па­ль­цем на ве­ли­че­з­но­го ута­ка:

— Він Габзь.

В цю мить хтось із мен­ших ута­ків при­ле­тів з ве­ли­че­з­ним ки­ли­м­ком Га­б­зя.

Ай­кі взяв йо­го і ки­нув до­ни­зу. Ки­ли­мок роз­пла­с­та­в­ся і на ньо­го від­ра­зу ж ско­чив Ча­м­ба. Бу спро­бу­вав по­вто­ри­ти, але жи­віт не по­зво­лив йо­му. То­ді Ча­м­ба до­по­міг ма­ло­му за­бра­ти­ся на ки­ли­м­ка. Ай­кі по­слі­ду­вав за ни­ми.

— Тіль­ки ли­шіть йо­го на пло­щі. — по­про­сив Рі­го­бер.

— На пло­щі, так на пло­щі. — по­го­ди­в­ся Ай­кі. — Вьйо! По­ле­ті­ли. — він вхо­пив ру­ка­ми пе­ред­ні краї ки­ли­м­ка і тро­хи на­хи­ли­в­ся впе­ред. Ки­ли­мок за­рив но­сом у скля­ну під­ло­гу. То­ді Ча­м­ба ви­су­нув з ки­ли­м­ка ру­ку і ге­п­нув нею по під­ло­зі. Скло роз­би­ло­ся і ки­ли­мок ви­пав у ве­ли­ку ді­р­ку.

9. Світ уни­зу

— Три­май, три­май! — ре­пе­ту­вав тов­с­тий Бу.

Ай­кі на­ма­га­в­ся втри­ма­ти ке­ру­ван­ня ве­ли­че­з­ним ки­ли­м­ком-­лі­ту­н­цем, але в ньо­го, на­спра­в­ді, не ду­же ви­хо­ди­ло. Ча­м­ба час від ча­су ви­ко­ри­с­то­ву­вав свою над­мі­р­ну си­лу і за­ве­р­тав край ки­ли­м­ка, що над­то си­ль­но на­хи­ля­в­ся до­ни­зу, ра­зом із ото­ро­пі­лим і пе­ре­ля­ка­ним Ай­кі. Бу не­са­мо­ви­то ве­ре­щав, а ки­ли­мок без­на­дій­но па­дав.

Ча­м­ба гля­нув уго­ру, на Ну­м­пі-­ду. Звід­си ос­т­рів був ще ве­ли­ким і яс­к­ра­во осві­т­ле­ним з од­ні­єї сто­ро­ни і не­про­гля­д­но те­м­ним з дру­го­ї. Ча­м­ба до­б­ре ро­зу­мі­в­ся на ас­т­ро­но­мі­ї. Її він ви­вчив, по­ки ле­тів зі сво­го ос­т­ро­ва до Ну­м­пі-­ду.

Од­на ча­с­ти­на яс­к­ра­вою бу­ла то­му, що її осві­т­лю­ва­ло Ну­м­пі­ду­сь­ке со­н­це, яке са­ме ро­би­ло свій ні­ч­ний рейд під ос­т­ро­вом. То­му на­го­рі бу­ла ніч. І бу­ло свя­то в честь ве­ли­ко­го ута­ка Ай­кі. Ча­м­ба зга­дав то­р­та, об­ли­з­ну­в­ся і гір­ко зі­тхнув.

Ки­ли­мок тим ча­сом па­дав. Всі спро­би зу­пи­ни­ти йо­го бу­ли ма­р­ни­ми. То­ді Ча­м­ба обе­ре­ж­но ви­гля­нув з-за краю ки­ли­м­ка і по­ба­чив уни­зу ве­ли­кий ос­т­рів. То­ді він схо­пив Ай­кі за пле­че і ска­зав:

— Ти не бо­їсь. Бу­дем па­дай. Під на­ми ось­т­рів.

— Ну і шо, шо ос­т­рів! Ми в ньо­го влі­пи­мось! — ме­ту­ши­в­ся Ай­кі.

Тут в роз­мо­ву втру­ти­в­ся Бу, який вже зму­чи­в­ся ве­ре­ща­ти:

— Ча­м­ба пра­в­ду бре­ше. Над ко­ж­ним ос­т­ро­вом іс­нує си­ла від­што­в­ху­ван­ня. Еле­ме­н­та­р­ний за­кон фі­зи­ки. Ко­ли ми від­чу­є­мо, як нас по­чи­нає щось га­ль­му­ва­ти — зна­чить ми на­бли­жа­є­мось до ос­т­ро­ва. І, в ре­зуль­та­ті, ми ду­же м'я­ко при­зе­м­ли­мо­ся.

Ай­кі по­ди­ви­в­ся на Бу:

— До­б­ре, я то­бі ві­рю: ти ж у нас все зна­єш.

— Ні, Ай­кі, я це взнав, ко­ли сам на Ну­м­пі-­ду впав.

— Слю­хай. Шьо то бу­ло там-­ка? Ти всьо знай-­ка. — ра­п­том спи­тав Ча­м­ба.

— То­ч­но. — мо­вив Бу. — Ви ж ні­чо­го не зна­є­те. — тут Бу по­ди­ви­в­ся вго­ру. Ну­м­пі-­ду вже був тро­хи да­ле­ко, але все­-од­но ще не зо­всім ма­ле­нь­ким. — По­ди­ві­ть­ся. — Ай­кі і Ча­м­ба по­ди­ви­ли­ся вго­ру. — Яй! То Ну­м­пі-­ду! То мій Ну­м­пі-­ду! — ви­гу­к­нув Ай­кі. — То він та­кий зни­зу! — а Ну­м­пі-­ду і спра­в­ді був ці­ка­вим. Аж те­пер Ай­кі взнав, що йо­го ос­т­рів май­же зо­всім кру­г­лий, як та­рі­л­ка. Тіль­ки зни­зу, май­же по­се­ре­ди­ні з ньо­го сти­р­чить скля­на над­бу­до­ва, то­ч­ні­ше під­бу­до­ва, яка має на­зву "дзи­го­ва об­се­р­ва­то­рі­я". — Дзи­го­ва об­се­р­ва­то­рія то­му, що за­вдя­ки їй зі сто­ро­ни ос­т­рів має фо­р­му дзи­ги. Во­на са­ме під кві­ту­чим па­го­р­бом. Тоб­то зго­ри з та­рі­л­ки Ну­м­пі-­ду сти­р­чить кві­ту­чий па­горб, а зни­зу — дзи­го­ва об­се­р­ва­то­рі­я. — по­яс­нив Бу.

Ча­м­ба йо­го ува­ж­но слу­хав. Ай­кі, від­кри­в­ши оби­д­ва ро­ти, за­хо­п­ле­но ди­ви­в­ся на свій ос­т­рів. Бу ся­яв від за­до­во­лен­ня. Йо­му бу­ло над­зви­чай­но при­єм­но від то­го, що він так ба­га­то знав.

Ра­п­том ста­ло від­чу­т­но, як па­дін­ня ки­ли­м­ка ні­би за­га­ль­му­ва­ло і ста­ло сві­т­лі­ше на­вк­ру­ги.

Ча­м­ба гля­нув униз і за­кри­чав:

— Там-­ка ось­т­рів. Ми за­ра влу­пи­тись в йо­го со­н­це!

Ай­кі, по­чу­в­ши це, та­кож ліг на ки­ли­мок і зві­сив го­ло­ви, ви­трі­щу­ю­чись на не­ві­до­ме со­н­це не­ві­до­мо­го ос­т­ро­ва. То­ді він ско­чив на но­ги і спро­бу­вав ске­ру­ва­ти Га­б­зьо­во­го ки­ли­м­ка так, щоб не зі­тк­ну­тись із со­н­цем.

Бу ра­п­том по­чав смі­я­тись.

— Ти чьо? — спи­тав Ча­м­ба.

Бу на мить стих, пе­ре­вів по­дих і ска­зав:

— Але ви ду­р­ні. З со­н­цем не мо­ж­на сту­к­ну­тись. Ха-­ха. Йо­го про­с­то не­ма. Ха. Ко­ли ми вле­ти­мо в ньо­го, то по­ба­чи­мо йо­го десь зо­всім не там, де во­но бу­ло. Во­но — мі­раж. Ха-­ха. І ви цьо­го не зна­ли? Ха-­ха.

— Ото і не зна­ли. — об­ра­зи­в­ся Ай­кі і сів на ки­ли­мок, че­ка­ю­чи зу­стрі­чі із со­н­цем.

Ки­ли­мок опу­с­ка­в­ся все по­ві­ль­ні­ше і по­ві­ль­ні­ше. Ста­ва­ло все сві­т­лі­ше і сві­т­лі­ше.

— От і ва­ше со­н­це. — ви­гу­к­нув Бу, по­ка­зу­ю­чи ру­кою ку­дись вбік.

Ай­кі і Ча­м­ба по­ди­ви­ли­ся ту­ди, ку­ди по­ка­зу­вав Бу, і по­ба­чи­ли со­н­це не­ві­до­мо­го ос­т­ро­ва десь зо­всім да­ле­ко вго­рі.

— Зві­д­ки во­но там? — зди­ву­ва­в­ся Ай­кі.

— Я ж ка­зав. — по­яс­нив йо­му Бу і враз схо­пи­в­ся ру­кою за ро­та.

— Шьо, га­лі­мо? — ви­гу­к­нув Ча­м­ба.

— Чо­гось зля­ка­в­ся. — при­пу­с­тив Ай­кі.

— Рі­го­бер не­до­го­во­рив. — ска­зав Бу тре­м­тя­чим го­ло­сом. — ос­т­ро­ви вни­зу на­се­ле­ні не­до­роз­ви­не­ни­ми, ту­пи­ми, зли­ми, не­ци­ві­лі­зо­ва­ни­ми, ди­ки­ми, по­га­ни­ми, ва­р­вар­сь­ки­ми, ва­н­даль­сь­ки­ми, жо­р­с­то­ки­ми… — Бу не встиг до­го­во­ри­ти, як Бе­в­зьо­вий ки­ли­мок м'я­ко при­зе­м­ли­в­ся на не­ві­до­мо­му ос­т­ро­ві, і пря­мо пе­ред йо­го очи­ма ви­ро­с­ло якесь ди­в­не, вкрай зди­во­ва­не пу­х­на­с­те ство­рін­ня, яке не знай­шло ні­чо­го кра­що­го, як ска­за­ти:

— Ню.

— Ню. — від­по­вів Ча­м­ба, по­ду­ма­в­ши, що це при­ві­тан­ня.

— …не­на­же­р­ли­ви­ми, жа­х­ли­ви­ми, під­ли­ми, во­ню­чи­ми, кро­во­жа­д­ни­ми, лю­ти­ми, по­га­ни­ми, по­тво­р­ни­ми ство­рін­ня­ми. — до­го­во­рив Бу і ви­трі­щи­в­ся на ту­бі­ль­ця, який зди­во­ва­но роз­гля­дав йо­го і якось ми­ло йо­му по­смі­ха­в­ся.

— Ти чьо не ка­зай-­ка шви­д­ше? — пе­ре­ля­ка­но за­ве­ре­щав Ча­м­ба.

— Я ж не знаю на­пе­ред. — ви­пра­в­да­в­ся Бу і огля­ну­в­ся: до­вко­ла бу­ло на­сті­ль­ки ба­га­то ту­бі­ль­ців, що ство­рю­ва­лось вра­жен­ня, ні­би весь ос­т­рів тіль­ки з них і скла­да­є­ть­ся.

— Ню. — зно­ву ска­за­ло ство­рін­ня, що йо­го пе­р­шим зу­стрі­ли при­бу­ль­ці, і то­р­к­ну­ло­ся Бу.

— Бу. — ска­зав Бу і від­су­ну­в­ся.

10. Ос­т­рів Ню

Ай­кі на­віть ні­ко­ли і уяви­ти со­бі не міг, що при­йде час і він так бо­я­ти­ме­ть­ся. Він і спра­в­ді пе­ре­ля­ка­в­ся. До­вко­ла ньо­го ню­ка­ли якісь ди­в­ні ство­рін­ня, про яких Бу ви­клав ці­лу ку­пу над­мі­ру по­хва­ль­них при­кме­т­ни­ків. Бо­га­тир Ча­м­ба був пе­ре­ля­ка­ний ще бі­ль­ше, ніж Ай­кі, а з Бу ма­ло бу­ло ко­ри­с­ті че­рез те, що він ні­чо­го не знав на­пе­ред.

Ко­ли ж Ай­кі від­чув, як Бе­в­зьо­во­го ки­ли­м­ка-­лі­ту­н­ця під­ня­ли і по­не­с­ли, од­на з йо­го го­лів з пе­ре­ля­ку пе­ре­ста­ла ди­ха­ти. Але ж са­ме Ай­кі, і ні­хто бі­ль­ше, на­ді­ле­ний вмін­ням зна­хо­ди­ти ви­хід з будь-­якої си­ту­а­ці­ї. Са­ме на ньо­го те­пер мо­жуть по­кла­да­ти­ся Бу і Ча­м­ба.

— А мо­же я бу­бу­х­ну цих ню­ків? — все ж та­ки за­про­по­ну­вав Ча­м­ба.

Ай­кі по­ди­ви­в­ся на ньо­го і від­по­вів:

— Чо­мусь я не впе­в­не­ний, що то­бі це вда­с­ть­ся.

— Ха! — ви­гу­к­нув Ча­м­ба.

— Хло­п­ці, я знаю, я знаю, хто во­ни… — ви­ба­ра­ба­нив Бу, але Ча­м­ба встиг ма­х­ну­ти ру­кою і по­ва­ли­ти кі­ль­ка де­ся­т­ків ню­ків.

— Во­ни до­б­рі, як­що їх не об­ра­зи­ти.

Ай­кі та Ча­м­ба ра­зом по­ди­ви­ли­ся на Бу, по­тім один на од­но­го.

— То шо, при­пли­ли? — ле­д­ве ви­мо­вив Ай­кі.

Зда­ва­лось, на­віть Ча­м­ба зро­зу­мів, що зро­бив щось не те і те­пер си­дів ти­хо.

— Ай­кі. — ска­зав Бу. — Чо­мусь ме­ні зда­єть­ся, то­бі до­ве­деть­ся зно­ву ле­ті­ти. — ска­зав і ки­в­нув на ню­ків, які пе­ре­ста­ли ню­ка­ти і якось вже не так дру­же­лю­б­но ди­ви­лись на них.

Тут, ра­п­том, десь зда­ле­ку по­чу­лась го­ло­сне і грі­з­не "Ню­х­ню!!!"

— Ню­х­ню? Шо це зна­чить? — зди­во­ва­но спи­тав Ай­кі.

— Це зна­чить. — ти­хо мо­вив Бу і то­ді що­си­ли за­ре­пе­ту­вав: — Ле­ти­мо!!!

В ту ж мить ве­ли­че­з­ний на­товп ню­ків за­гу­дів і по­чав на­сту­па­ти. Ті, що три­ма­ли Бе­в­зьо­во­го ки­ли­м­ка-­лі­ту­н­ця на ру­ках, ки­ну­ли йо­го і пе­р­ши­ми зро­би­ли спро­бу на ньо­го ви­лі­з­ти, на що пе­ре­ля­ка­ний Ча­м­ба від­по­вів ма­хом ру­ки, а по­тім за­до­во­ле­но ди­ви­в­ся, як по­роз­лі­та­в­ся ава­н­гард на­сту­па­ю­чих. Ай­кі тим ча­сом за­ди­рав до­го­ри пе­ред­ні краї ки­ли­м­ка-­лі­ту­н­ця і на­ма­га­в­ся під­ня­ти йо­го в по­ві­т­ря, що йо­му ні­як не вда­ва­лось. Бу спо­ча­т­ку про­бу­вав до­по­мо­г­ти йо­му, а то­ді ви­гу­к­нув:

— Я знаю, знаю!

— Шо ти зна­єш? — не­р­во­во спи­тав Ай­кі.

— Знаю, як ле­ті­ти. — від­по­вів ся­ю­чий Бу.

— Ка­жи! — за­кри­чав пе­ре­ля­ка­ний Ай­кі і ти­ць­нув па­ль­цем в око од­но­му з ню­ків, що вже май­же ви­ліз на Бе­в­зьо­во­го ки­ли­м­ка.

Бу здри­г­ну­в­ся, по­ди­ви­в­ся на Ай­кі, смо­р­к­ну­в­ся, ви­тер но­са і ска­зав:

— Ки­ли­мок, ле­ти! — і ки­ли­мок шу­го­нув уго­ру, аж Ча­м­ба ма­ло не ви­пав з ньо­го, бо ні за що не три­ма­в­ся.

— Ура, ура, ура! — вдо­во­ле­но за­му­ги­кав Бу.

Ай­кі за­ле­д­ве спи­х­нув з ки­ли­м­ка од­но­го з ню­ків, що по­при­че­п­лю­ва­ли­ся до ньо­го і дав ля­па­са Бу.

— За що? — не зро­зу­мів той.

Ай­кі не­за­до­во­ле­но гля­нув на ньо­го і дав йо­му ще од­но­го ля­па­са. В цей час Ча­м­ба од­ним ма­хом ски­нув з ки­ли­м­ка п'я­тьох ню­хів, від чо­го ки­ли­мок пе­ре­хи­ли­ло, за­хи­та­ло і він, вре­ш­ті решт стрі­м­ко пі­шов до­ни­зу.

— Аа­а­аа!!! — за­ре­пе­ту­вав Ай­кі, ха­па­ю­чись за пе­ред­ній край ки­ли­м­ка, що те­пер став ни­ж­нім.

— Пря­мі­сь­ко, як Бу­бух. — про­ше­по­тів Ча­м­ба і ко­в­т­нув ко­мок, що за­стряг у ньо­го в го­р­лі, ди­в­ля­чись на хма­р­ку пи­лу, яку здій­няв сво­їм па­дін­ням Бе­в­зьо­вий ки­ли­мо­к. Те­пер во­ни бу­ли вже до­сить да­ле­ко від ве­ли­че­з­но­го на­тов­пу ню­ків, але все ще бу­ло чу­ти їх­нє не­за­до­во­ле­не гу­дін­ня.

Зле­ті­ти, як ви­яви­лось, бу­ло не­ле­г­ко. Те­пер Ай­кі мав чу­до­ву на­го­ду ці­л­ком пе­ре­ко­на­ти­ся в то­му, що по­трі­б­но вчи­тись ці­єї не­про­с­тої спра­ви. Од­но­го "Ки­ли­мок, ле­ти!" оче­ви­д­но бу­ло за­ма­ло.

— Де Бу? — ра­п­том спи­тав Ай­кі, роз­ди­в­ля­ю­чись по сто­ро­нах. — Де Бу? — за­кри­чав він, ко­ли не по­ба­чив чу­ка.

— Там-­ка. — кри­к­нув Ча­м­ба, по­мі­ти­в­ши Бу да­ле­ко від Бе­в­зьо­во­го ки­ли­м­ка. При па­дін­ні ма­лий від­ко­ти­в­ся і те­пер ле­жав без тя­ми.

Ай­кі і Ча­м­ба пе­ре­гля­ну­лись, а то­ді Ай­кі по­ка­зав па­ль­цем в сто­ро­ну Бу. Ча­м­ба гля­нув ту­ди і рву­ч­ко схо­пи­в­ся з мі­с­ця. Зе­м­ля на­вко­ло без­при­то­м­но­го Бу по­чи­на­ла во­ру­ши­ти­ся і ста­ва­ло ви­д­но фо­р­ми ню­ків, що ви­ма­льо­ву­ва­ли­ся з зе­м­лі. Ай­кі сам зі­ско­чив з ки­ли­м­ка, вхо­пив йо­го од­ні­єю ру­кою, ки­ну­в­ся за Ча­м­бою і впав, бо ки­ли­м­ка хтось вже мі­ц­но три­мав з дру­гої сто­ро­ни. Ай­кі шви­д­ко встав і спро­бу­вав по­ве­р­ну­ти со­бі ки­ли­м­ка, але від­чув, як йо­го са­мо­го хтось зло­вив за но­гу. Ай­кі сми­к­нув но­гою і зві­ль­нив її. То­ді він що­си­ли вхо­пи­в­ся за Бе­в­зьо­во­го ки­ли­м­ка. З дру­гої сто­ро­ни бу­ло при­най­мі п'ять ню­ків і три­ма­ли­ся во­ни за ки­ли­м­ка до­сить мі­ц­но. В Ай­кі не бу­ло ін­шо­го ви­хо­ду, як за­сто­су­ва­ти своє вмін­ня зна­хо­ди­ти ви­хід з будь-­якої си­ту­а­ці­ї. У вся­ко­му ра­зі він так по­ду­мав. І Ай­кі ге­ні­а­ль­но ви­рі­шив ви­стри­б­ну­ти на ки­ли­мок, що за­вис у по­ві­т­рі.

На ту мить, ко­ли Ай­кі вже був на ки­ли­м­ку, за ньо­го три­ма­ло­ся бі­ль­ше де­ся­ти ню­ків, при­чо­му з рі­з­них сто­рін.

— Аа­а­ай. — ви­р­ва­ло­ся в Ай­кі і він про­кри­чав: — Ки­ли­мок, ле­ти! — на йо­го пре­ве­ли­ку ра­дість ки­ли­мок зле­тів. Все, що йо­му за­ли­ши­лось ро­би­ти, так це по­спи­ху­ва­ти кі­ль­кох ню­ків, що вче­пи­ли­ся в ки­ли­мо­к. Ко­ли Ай­кі ус­пі­ш­но спра­ви­в­ся з цим за­вдан­ням, він гля­нув униз і по­ба­чив Ча­м­бу, який не­са­мо­ви­то роз­ма­ху­вав ло­па­тою, роз­ки­ду­ю­чи ці­лі ку­пи на­сти­р­них ню­ків. Про­те Ай­кі зро­зу­мів, що в Ча­м­би ма­лу­ва­то ша­н­сів ус­пі­ш­но про­до­в­жу­ва­ти свій без­ша­ба­ш­ний бей­с­бол, оскі­ль­ки ню­ки не ли­ше на­сту­па­ли на ньо­го з усіх сто­рін., але й без­пе­ре­р­в­но на­ро­джу­ва­ли­ся з зе­м­лі пря­мі­сі­нь­ко у ньо­го під но­га­ми.

То­ді Ай­кі ще гля­нув да­лі у по­шу­ках Бу. Він по­ба­чив чу­ка аж геть да­ле­ко. Йо­го ку­дись від­но­си­ли ню­ки, ви­со­ко під­ня­в­ши на ру­ках.

— Ой-­йьой. — про­бу­р­мо­тів Ай­кі і ви­рі­шив до­по­мо­г­ти Ча­м­бі. Він спро­бу­вав ле­ге­нь­ко по­ве­р­ну­ти ки­ли­м­ка-­лі­ту­н­ця униз в на­пря­м­ку Ча­м­би, щоб на льо­ту пі­ді­бра­ти йо­го, але з йо­го фе­но­ме­на­ль­ним умін­ня­ми лі­та­ти у ньо­го не ви­йш­ло ні­чо­го кра­що­го, як про­с­то вта­ра­ни­тись в бі­до­ла­ш­но­го Ча­м­бу і на мить по­сла­ти йо­го в но­ка­ут. Опри­то­м­нів Ча­м­ба шви­д­ко, у вся­ко­му ра­зі шви­д­ше, аніж ню­ки по­тя­г­ну­ли Ай­кі вслід за Бу. Ча­м­ба ско­чив на но­ги, по­роз­ки­дав ню­ків, що при­че­пи­лись до ньо­го са­мо­го, шви­д­ко на­здо­г­нав тих, що вкра­ли ки­ли­м­ка., ві­ді­брав йо­го у них і по­біг за Ай­кі, який не­са­мо­ви­то ре­пе­ту­вав на ру­ках кі­ль­кох ту­бі­ль­ців, які шви­д­ко йо­го ку­дись від­но­си­ли. Ча­м­ба схо­пив од­но­го з них за но­гу і по­зби­вав ним ін­ших. Ай­кі впав, а Ча­м­ба шви­д­ко роз­сте­лив пе­ред ним ки­ли­м­ка і сам ви­ско­чив на ньо­го. Ай­кі, до­в­го не ду­ма­ю­чи, зро­бив те ж са­ме.

— Ле­ти! — кри­к­нув Ча­м­ба.

— Ки­ли­мок, ле­ти! — по­пра­вив йо­го Ай­кі і ки­ли­мок зле­тів уго­ру.

— На­ре­ш­ті. — зі­тхнув Ай­кі. — Ми ні­чо­го не за­бу­ли? — і він по­ди­ви­в­ся на Ча­м­бу.

— За­бу­ли! — за­кри­чав той. — Мій ло­па­та за­бу­ли! — і він вхо­пи­в­ся за край Бе­в­зьо­во­го ки­ли­м­ка, на­пра­вив йо­го униз і ки­ли­мок стрі­м­ко по­ле­тів у на­пря­м­ку ло­па­ти, яку не­сла ку­п­ка ню­ків не­ві­до­мо ку­ди. Ча­м­бі на­віть вда­ло­ся ви­хо­пи­ти її з на­тов­пу ню­ків, при­хо­пи­в­ши з нею кі­ль­кох ту­бі­ль­ців, яких він ене­р­гій­но по­ст­рі­сав з не­ї. В цю мить ки­ли­мок ма­ло не за­рив но­сом у зе­м­лю, але Ай­кі встиг під­ня­ти йо­го пе­ред­ній край і во­ни зно­ву зле­ті­ли вго­ру. То­ді Ай­кі, три­ма­ю­чи тро­хи під­ня­тим пе­ред­ній край і під­ня­в­ши лі­вий, ефе­к­т­но роз­ве­р­ну­в­ся в сто­ро­ну Бу. Йо­го вже май­же не бу­ло ви­д­но, на­сті­ль­ки да­ле­ко йо­го від­не­с­ли ню­ки.

— Тіль­ки би ви­йш­ло так, як з ло­па­то­ю. — бу­р­мо­тів Ай­кі.

— Не тре­ба так, як з ло­па­та. — ска­зав Ча­м­ба. — З ло­па­та по­га­но бу­ло. Ло­па­та вкра­с­ти ню.

— І Бу вкра­с­ти ню! — кри­к­нув Ай­кі, ро­б­ля­чи спро­бу за­йти в пі­ке. На цей час Бу вже був прак­ти­ч­но під ки­ли­м­ком і Ай­кі, кру­то роз­ве­р­ну­в­ши йо­го, по­летів униз, а Ча­м­ба до­ду­ма­в­ся та­ки ви­су­ну­тись з ки­ли­м­ка і ус­пі­ш­но під­хо­пи­ти Бу. Зви­чай­но, він ве­се­ло по­від­сми­ку­вав ню­ків, які по­при­че­п­лю­ва­лись до все ще не­при­то­м­но­го Бу і об­няв ма­лю­ка, по­кри­ва­ю­чи йо­го по­ці­лу­н­ка­ми.

Ай­кі тим ча­сом на­ма­га­в­ся ви­рі­в­ня­ти ки­ли­мо­к. На­ре­ш­ті це йо­му вда­ло­ся і він взяв курс на не­бо.

— Тре­ба зро­би­ти так, що­би Бу ожив. — ска­зав Ай­кі.

— Чьо? Хай спа­т­ка­ти. — від­мо­вив Ча­м­ба і по­гла­див Бу.

— У нас не­ма ка­р­ти не­ба, а Ну­м­пі-­ду я щось не ба­чу, то­му тре­ба Бу. — по­яс­нив Ай­кі, роз­гля­да­ю­чи не­бо на­вко­ло.

Бу­ло та­ке вра­жен­ня, що ки­ли­мок до­сить впра­в­но і шви­д­ко під­ні­ма­є­ть­ся.

Ча­м­ба та­кож по­чав шу­ка­ти Ну­м­пі-­ду. Бу не при­хо­див до тя­ми.

— Є! — ра­п­том за­ре­пе­ту­вав Ча­м­ба. Бу з пе­ре­ля­ку про­ки­ну­в­ся у ньо­го на ру­ках.

— Шо є? — спи­тав Ай­кі.

— Ну­м­пі-­ду є! — зра­дів Ча­м­ба, по­ка­зу­ю­чи на ос­т­рів, що і спра­в­ді був схо­жий на дзи­гу.

— То­ч­но. — про­бу­р­мо­тів Ай­кі і взяв курс на Ну­м­пі-­ду.

— На­ре­ш­ті. — по­ле­г­ше­но зі­тхнув Бу і з ра­до­с­ті зне­при­то­м­нів.

11. Ти­хий час

На­зад ле­ті­ли ти­хо. Мо­ж­ли­во то­му, що Бу ле­жав не­при­то­м­ний і не бу­ло в ко­го пи­та­ти, бо крім ньо­го ні­хто ні­чо­го не міг по­яс­ни­ти. А то­му Ай­кі і Ча­м­ба мо­в­ч­ки си­ді­ли і ди­ви­лись то один на од­но­го, то на Ну­м­пі-­ду, який за час їх­ніх при­год на ос­т­ро­ві Ню встиг тро­хи від­ле­ті­ти вбік.

Го­ло­вною про­бле­мою те­пер бу­ло те, як вда­ло при­зе­м­ли­ти­ся. Ко­ли Бе­в­зьо­вий ки­ли­мок про­лі­тав по­вз Дзи­го­ву об­се­р­ва­то­рію, Ай­кі по­мі­тив, що скло об­се­р­ва­то­рії про­зо­ре тіль­ки з се­ре­ди­ни, а ззо­в­ні все­ре­ди­ну ні­чо­гі­сі­нь­ко не ви­д­но. Тоб­то, від сві­ту вни­зу об­се­р­ва­то­рія ці­л­ко­ви­то схо­ва­на. Од­нак те­пер Ай­кі не хо­ті­ло­ся ду­ма­ти про об­се­р­ва­то­рі­ю. Він на­ма­га­в­ся об­ле­ті­ти її і під­ня­ти­ся до по­ве­р­х­ні сво­го рі­д­но­го ос­т­ро­ва. Ча­м­ба на­ма­га­в­ся йо­го мо­ра­ль­но під­три­му­ва­ти.

Як би там не бу­ло, Ай­кі вда­ло­ся об­ми­ну­ти край Ну­м­пі-­ду і він взяв курс на Ну­м­пі­ду­сь­ке мі­с­то. Він до­б­ре па­м'я­тав свою обі­ця­н­ку за­ли­ши­ти ки­ли­м­ка на пло­щі.

Ча­м­ба весь час мо­в­чав. Бу не при­хо­див до тя­ми. А пло­ща вже зо­всім бли­зь­ко. На Ну­м­пі-­ду як­раз по­чи­на­ло сві­та­ти. А то­му ні в мі­с­ті, ні на пло­щі ні­ко­го не бу­ло ви­д­но.

Ай­кі ле­ге­нь­ко за­дер пе­ред­ній край ки­ли­м­ка і той за­га­ль­му­вав. Ча­м­ба ува­ж­но сте­жив за тим, як Ай­кі на­ма­га­єть­ся при­зе­м­ли­ти­ся. То­ді він по­чав пе­ре­во­ди­ти по­гляд з Ай­кі на пло­щу вни­зу, по­тім на­зад на Ай­кі.

— Го­па! — ра­п­том скри­к­нув Ча­м­ба і по­ка­зав па­ль­цем униз.

Ай­кі гля­нув ту­ди і по­ба­чив то­го са­мо­го ута­ка, який при­вів їх до Дзи­го­вої об­се­р­ва­то­рі­ї. Утак си­дів на три­бу­ні ме­ра і дрі­мав оби­д­во­ма го­ло­ва­ми.

В цей час ки­ли­м­ка якось рі­з­ко по­ча­ло за­но­си­ти в на­пря­м­ку зе­м­лі.

— Ті­кай звід­ті­ля! — за­кри­чав Ай­кі, пе­ред­ба­ча­ю­чи жо­р­с­т­ку по­са­д­ку. Ча­м­ба вхо­пив Бу і від­чув, як щось бо­ля­че ге­п­ну­ло йо­го по м'я­ко­му мі­с­цю. Че­рез мить, ко­ли роз­ві­я­лась ку­па пи­лу, він по­ба­чив, що Ай­кі си­дить і чу­хає свої по­ти­ли­ці десь за кі­ль­ка кро­ків збо­ку, а Бу пе­ре­ля­ка­ни­ми очи­ма ди­вить­ся на ньо­го.

Ча­м­ба зра­дів то­му, що Бу зно­ву жи­вий і на­чеб­то здо­ро­вий, і щи­ро по­ці­лу­вав йо­го. Той з ра­до­с­ті на­ду­в­ся і ви­пав у ньо­го з рук.

Так. І цьо­го ра­зу впа­ли. Май­же, як на ос­т­ро­ві Ню. Од­нак те­пер бу­ло кі­ль­ка від­мін­но­с­тей: Бу не втра­тив сві­до­мість, а на­впа­ки, до неї по­ве­р­ну­в­ся, а ки­ли­м­ка, хоч і все од­но вкра­ли — вкра­ли на­за­в­ж­ди, і зро­бив це утак, який, все ж встиг про­ки­ну­тись від кри­ку Ай­кі і вча­с­но вте­к­ти від па­да­ю­чо­го Бе­в­зьо­во­го ки­ли­м­ка. Він та­ки до­че­ка­в­ся. Пів­но­чі че­кав і до­че­ка­в­ся. Ай­кі тіль­ки по­ди­ви­в­ся йо­му вслід, і то ли­ше од­ні­єю го­ло­вою, і ска­зав:

— Ну і за­би­рай. Ба­ба з во­зу — ме­ні ле­г­ше.

— За­брав! — ви­гу­к­нув Ча­м­ба, по­мі­ти­в­ши, як від­но­сять Бе­в­зьо­во­го ки­ли­м­ка. Ай­кі ні­чо­го йо­му не ска­зав. Бу від­по­вів за ньо­го:

— Бу­де нам лі­та­ти. Спа­ти по­ра.

— Пра­в­да. Пі­ш­ли до ме­не спа­ти. — під­мі­тив Ай­кі і під­ня­в­ся. Бу зра­дів, але Ай­кі про­до­в­жив: — По­спи­мо і під­емо вчи­тись лі­та­ти. — Бу зі­в'яв, по­хню­пи­в­ся, але пі­шов за Ай­кі. Тіль­ки Ча­м­ба за­ли­ши­в­ся си­ді­ти. Він ще тро­хи цим по­зай­ма­в­ся, але, по­мі­ти­в­ши, як у вра­ні­ш­ній пі­ть­мі зни­к­ли Ай­кі і Бу, схо­пи­в­ся, щось за­кри­чав і по­біг за ни­ми.

Цьо­го ра­зу Бу якось на­віть не по­ві­ри­лось, що во­ни вже бі­ля ха­ти­ни Ай­кі. Бі­ля аб­со­лю­т­но кру­г­лої ха­ти­ни Ай­кі. Ко­ли во­ни йшли до мі­с­та, все якось бу­ло не так шви­д­ко. Але факт є факт. І во­ни всі троє зно­ву тут.

Ча­м­ба по­зі­х­нув і ви­рі­шив, що і спра­в­ді по­ра спа­ти. Він вже на­віть не пи­тав у Бу ні­чо­го про все те, що тра­пи­ло­ся з ни­ми про­тя­гом остан­ніх кі­ль­кох го­дин. Він тіль­ки лі­ни­во по­ди­ви­в­ся на по­во­лі сві­т­лі­ю­чий ку­сок не­ба і зно­ву по­зі­х­нув.

В цей час Ай­кі якось ду­же зди­во­ва­но ди­ви­в­ся на две­рі сво­єї ха­ти­ни, то­ч­ні­ше на їх­ню ці­л­ко­ви­ту від­су­т­ність. Бу та­кож зди­во­ва­но ди­ви­в­ся на ньо­го, не ро­зу­мі­ю­чи, як той міг та­ке за­бу­ти. На­ре­ш­ті Ай­кі зга­дав, ку­ди по­ді­лись две­рі, по­зі­х­нув і за­йшов до се­ре­ди­ни.

Ча­м­ба з Бу за­ли­ши­лись на­зо­в­ні. Во­ни хви­ль­ку так по­сто­я­ли, по­тім Бу ви­рі­шив спи­та­ти:

— Нас не за­про­сять?

Ча­м­ба тро­хи по­ду­мав і від­по­вів:

— Нє­а.

— То мо­же так за­йде­мо? — зно­ву спи­тав Бу.

— Мо­на. Але у він один лі­ш­ко. — по­яс­нив Ча­м­ба і хі­хі­к­нув.

Бу об­ра­зи­в­ся і бу­р­к­нув:

— Я вже раз на по­ро­зі спав. — ска­зав і по­чав вкла­да­ти­ся на по­роз­і.

Ча­м­ба ди­ви­в­ся на Бу якось са­р­ка­с­ти­ч­но, аж по­ки той не вкла­в­ся і не за­снув. То­ді Ча­м­ба зни­зив пле­чи­ма, хі­хі­к­нув і ска­зав:

— М'я­ке-­м'я­ке лі­ше­чь­ко ме­ні ту­т­ка і те­п­лю ко­в­де­рь­ку. — а по­тім за­до­во­ле­но спо­сте­рі­гав за тим, як пря­мі­сі­нь­ко пе­ред ним роз­сте­ли­лось м'я­ке лі­ж­ко. Він влі­г­ся на ньо­го і вкри­в­ся те­п­лою пу­х­кою ко­в­д­ро­ю. То­ді ще раз по­ди­ви­в­ся на Бу, який у сні во­в­ту­зи­в­ся на твер­до­му по­ро­зі, хі­хі­к­нув і со­ло­д­ко за­снув.

12. Ае­ро­шко­ла

Со­н­це вже бу­ло спра­в­ді ви­со­ко, ко­ли Ай­кі до­ду­ма­в­ся про­ки­ну­тись. Він со­ло­д­ко по­тя­г­ну­в­ся у своє­му лі­ж­ку і зі­ско­чив з ньо­го. Об­ди­ви­в­ся кру­гом і зди­ву­ва­в­ся. Адже по­ло­ви­на ре­чей у ха­ти­ні бу­ло по­тро­ще­но і не бу­ло две­рей. То­ді він за­ду­ма­в­ся, і, ко­ли зга­дав, що це тра­пи­лось із при­хо­дом ма­лю­ка Бу, по­смі­х­ну­в­ся і пі­шов до ді­р­ки у сті­ні, яка ще не­да­в­но бу­ла две­ри­ма. В цей час йо­му пря­мі­сі­нь­ко в очі за­сві­ти­ло яс­к­ра­ве Ну­м­пі­ду­сь­ке со­н­це. Ай­кі при­мру­жи­в­ся, став пе­ред по­ро­гом, по­смі­х­ну­в­ся і зро­бив спро­бу ви­й­ти на­зо­в­ні, але за­шпо­р­та­в­ся в Бу, який спав на по­ро­зі, від­чув се­бе, не­мов на ки­ли­м­ку, але шви­д­ко при­зе­м­ли­в­ся на щось ду­же м'я­ке. Ко­ли Ай­кі на­ре­ш­ті роз­плю­щив очі, то по­ба­чив зди­во­ва­но­го-­пре­з­ди­во­ва­но­го Ча­м­бу, який пе­ре­ля­ка­но від­су­ну­в­ся від ньо­го. Ви­яв­ля­єть­ся Ай­кі ле­жав на Ча­м­би­но­му м'я­ко­му лі­ж­ку, то­ч­ні­ше він впав на ньо­го і те­пер зди­во­ва­но ди­ви­в­ся на цю ця­цю, за­мо­в­ле­ну Ча­м­бо­ю.

Бу та­кож ди­ви­в­ся на Ча­м­би­не лі­ж­ко. Він вже й за­був, що у ньо­го за­шпо­р­та­в­ся Ай­кі. Він на­віть не зве­р­тав ува­ги на те, що сам пе­ре­бу­вав у ак­ро­ба­ти­ч­ній по­зі: на лі­вій ча­с­ти­ні го­ло­ви та лі­во­му пле­чі, спи­ною опи­ра­ю­чись об сті­ну бу­ди­но­ч­ка Ай­кі, і з но­га­ми, що сти­р­ча­ли в рі­з­ні бо­ки. Йо­го те­пер му­чи­ла ди­ле­ма: об­ра­жа­ти­ся на Ча­м­бу, який не на­га­дав йо­му про те, що на ос­т­ро­ві Ну­м­пі-­ду мо­ж­на будь-­що со­бі за­мо­ви­ти, в то­му чи­с­лі й та­ке чу­до­ве лі­ж­ко, як у Ча­м­би, чи мо­же об­ра­жа­ти­ся все ж та­ки на се­бе за те, що сам про цю осо­б­ли­вість ос­т­ро­ва за­був і ви­спа­в­ся на не­зру­ч­но­му, твер­до­му по­роз­і. Од­но­зна­ч­ним бу­ло тіль­ки те, що на ко­гось обо­в'я­з­ко­во по­трі­б­но об­ра­жа­тись. Отож Бу і ви­рі­шив об­ра­жа­тись на Ай­кі, який так без­па­р­дон­но йо­го роз­бу­див.

Сам Ай­кі вже на­ре­ш­ті зліз з Ча­м­би­но­го лі­ж­ка і, на­віть не гля­ну­в­ши в сто­ро­ну Бу, ска­зав:

— Пі­з­но, хло­п­ці. Йде­мо вчи­ти­ся лі­та­ти.

Ча­м­ба ні­чо­го не ска­зав, тіль­ки пі­шов за ним, та­кож за­бу­в­ши про Бу. Чук тим ча­сом впав на но­ги, по­ди­ви­в­ся на лі­ж­ко Ча­м­би, яке чо­мусь по­чи­на­ло роз­чи­ня­ти­ся в по­ві­т­рі і стри­б­нув на ньо­го.

Ча­м­ба обе­р­ну­в­ся, по­чу­в­ши, як по­за­ду щось плю­х­ну­лось на зе­м­лю і го­ло­сно скри­к­ну­ло. Він по­мі­тив Бу, який си­дів се­ред про­зо­ро­го і май­же зни­к­ло­го лі­ж­ка, і по­чи­нав на­ду­ва­ти­ся. Ча­м­ба хі­хі­к­нув і ви­гу­к­нув:

— Бу. Ко­ли ти не тре­ба то, шьо тре­ба бу­льо, во­но не­ма.

— Дя­кую, і то­бі то­го ж. — від­по­вів Бу і по­плі­в­ся за Ай­кі і Ча­м­бо­ю.

— А зна­єш, Ча­м­бі­но, там, за лі­сом, по­бли­ж­че до кві­ту­чо­го па­го­р­ба є ше один го­р­бо­чок. – ра­п­том ска­зав Ай­кі.

Ча­м­ба по­ду­мав і спи­тав:

— Ми там-­ка лі­та­ти?

— Там, ка­жуть, жи­ве най­кра­щий на весь ос­т­рів ін­стру­к­тор. Пра­в­да, я не знаю, хто са­ме, але ми до ньо­го йде­мо.

Цьо­го ра­зу Ча­м­ба вже ні­чо­го не від­по­ві­дав, а тіль­ки слу­х­ня­но йшов за Ай­кі, іно­ді обе­р­та­ю­чись і ди­в­ля­чись, де там Бу про­пав. А Бу не про­пав. Він про­с­то по­ві­ль­но пле­н­та­в­ся по­за­ду. По ньо­му бу­ло ви­д­но, що він та­ки об­ра­зився.

— Ось. Ди­ви­ся. — ска­зав Ай­кі, по­ка­зу­ю­чи ру­кою на якусь таб­ли­ч­ку, що тро­хи не­згра­б­но сти­р­ча­ла із зе­м­лі під не­ве­ли­ким го­р­бо­чком.

Ча­м­ба огля­ну­в­ся і по­ба­чив, що ліс уже встиг за­кін­чи­тись, і тіль­ки не­вдо­во­ле­ний Бу сто­яв по­за­ду і клі­пав од­ним оком. То­ді Ча­м­ба зно­ву по­ди­ви­в­ся на таб­ли­ч­ку і спро­бу­вав про­чи­та­ти, що там на­пи­са­но.

— "Центр управ­лін­ня польо­та­ми на по­за­ор­бі­та­ль­ні від­ста­ні". — уро­чи­с­то про­чи­тав Ай­кі, ви­пе­ре­ди­в­ши Ча­м­бу. — Шо та­ке "по­за­о­р­бі­та­ль­ні від­ста­ні"? — спи­тав він Бу, який вже пе­ре­став клі­па­ти од­ним оком.

— Це десь ту­да, де ми ле­ті­ли. — про­ми­м­рив Бу. — Це да­ль­ше від со­н­ця.

— Ага. Зро­зу­мів. Тоб­то, це то, шо нам тре­ба. — зра­дів Ай­кі і смі­ло ру­шив уго­ру.

Ча­м­ба і Бу пі­ш­ли за ним. При­чо­му Бу на­ма­га­в­ся не на­бли­жа­ти­ся до Ча­м­би.

13. ЛІ­ТА­ТИ, ЛІ­ТА­ТИ І ЩЕ РАЗ ЛІ­ТА­ТИ

— Плюх?!?!?!?!?!?! – ви­хо­пи­лось у Ай­кі, ко­ли він ви­йшов на ве­р­ши­ну гор­би­ка і пі­ді­йшов до пе­ре­хи­ле­ної де­ре­в'я­ної і чо­мусь не ду­же кру­г­лої ха­ти­ни.

Плюх сон­но по­ди­ви­в­ся од­ні­єю го­ло­вою на Ай­кі, сту­к­нув ру­кою по дру­гій і на­ре­ш­ті ці­л­ком про­ки­ну­в­ся.

— То ти, Ай­ко? – зди­ву­ва­в­ся він і ки­ну­в­ся об­ні­ма­ти вчо­ра­ш­ньо­го іме­нин­ни­ка.

Ай­кі якось вда­лось уни­к­ну­ти йо­го обі­ймів і він спи­тав:

— Ти шо, ін­стру­к­тор?

— Ігі, ин­с­т­ру­х­торь. Ти де ді­в­си вчє­ра? Тє­бе гет усі шу­ка­ли. Ше й за­ра ви­дий шу­ка­ют. І я шу­кав. Те­бе ні­де не бу­ло. Ви­д­ко ти під ос­т­рів за­штрик. Але то не є так. Ту­да не пу­с­ка­ют.

— Чьо не пу­с­ка­ют? – втру­ти­в­ся Ча­м­ба.

— Як чьо? Бо не мо­ж­на! – по­яс­нив Плюх.

Ча­м­ба вже ні­чо­го не пи­тав, тіль­ки ду­мав над від­по­від­дю Плю­ха.

— Йой, та то пу­с­те. Ти хтів вчи­ти­си лі­та­ти? – про­до­в­жив Плюх.

— Та ні­би так. – від­по­вів Ай­кі, по­гля­да­ю­чи на Бу. Той ди­ви­в­ся на Плю­ха і не по­мі­чав пи­та­ль­них по­гля­дів Ай­кі.

— То йди зо мнов. – ска­зав Плюх і пі­шов до са­рай­чи­ка за не ду­же кру­г­лою ха­ти­но­ю. Ай­кі пі­шов за ним, Бу за Ай­кі, а Ча­м­ба ки­нув у сто­ро­ну мі­с­та здо­ро­во­го ка­ме­ня, що ва­ля­в­ся бі­ля ха­ти­ни.

— Ти шо, зду­рів? – пе­ре­ля­ка­в­ся Ай­кі, ко­ли по­ба­чив це.

— Та я так, си­ль­ний. – зні­я­ко­ві­ло від­по­вів Ча­м­ба і по­чав ма­лю­ва­ти но­гою кру­ги на зе­м­лі.

— Ти ж у мі­с­то ки­нув! – шо­по­том на­гри­мав Ай­кі, щоб Плюх не по­чув.

Та то ра­нок. Там-­ка ні­хто не є. – ви­пра­в­да­в­ся Ча­м­ба.

Сам ти ра­нок. Пів­дня вже прой­ш­ло. За­був, шо спа­ти ліг під са­мі­сі­нь­кий... – до­го­во­ри­ти Ай­кі не встиг, бо ка­ме­ню­ка, ки­ну­тий Ча­м­бою, при­зе­м­ли­в­ся тро­хи да­лі за мі­с­том і гу­ч­но ге­п­нув, аж Ну­м­пі-­ду за­хи­та­в­ся.

Ігі, то шо, я так вчі­ри на­пи­в­си, шо ше й те­пер світ сі кру­тит? – зди­ву­ва­в­ся Плюх, від­кри­ва­ю­чи две­рі са­рай­чи­ка.

До­б­ре, що не по­пав. – зі­тхнув Бу, який, зда­єть­ся, пі­с­ля ці­єї Ча­м­би­ної ви­ті­в­ки, ос­та­то­ч­но при­йшов до тя­ми і пе­ре­став на будь-­ко­го об­ра­жа­ти­ся.

Хло­п­ці! – кри­к­нув Плюх з са­рай­чи­ка.

Всі троє по­спі­хом ки­ну­лись до Плю­ха, так, ні­би ні­чо­го й не ста­ло­ся.

— Ото во, ма­є­те. – ска­зав Плюх, ко­ли Ай­кі за­ту­лив со­бою весь про­с­тір від­кри­тих две­рей. Бу спро­бу­вав по­ди­ви­тись на те, що Плюх по­ка­зу­вав Ай­кові, але ні­ку­ди не зміг про­су­ну­ти го­ло­ву. Ча­м­ба і не на­ма­га­в­ся по­ди­ви­тись. Він ду­мав про те, ку­ди все ж та­ки впав йо­го ка­ме­ню­ка. Аж те­пер він зро­зу­мів, що не ду­же бу­ло ва­р­то ки­да­ти йо­го ку­дись. Вза­га­лі не ва­р­то бу­ло йо­го чі­па­ти.

— Ві­би­рай. – ска­зав Плюх, по­ка­зу­ю­чи на кі­ль­ка де­ся­т­ків ста­ре­нь­ких, по­ша­р­па­них, по­де­ку­ди в ді­р­ках, за­сма­ль­цо­ва­них ки­ли­м­ків-­лі­ту­н­ців.

Ай­кі до­в­го ди­ви­в­ся і не міг ні­чо­го со­бі ви­б­ра­ти.

— Та тут і ві­би­ра­ти не­ма шо. Тіль­ко оден ве­ли­кий є – оцей-­во. – і Плюх ви­тя­г­нув десь з-під ін­ших ки­ли­м­ків ве­ли­ко­го ки­ли­м­ка, ши­то­го не­мов і спра­в­ді для Ай­кі. Ай­кі зди­ву­ва­в­ся: для чо­го вза­га­лі бу­ло ка­за­ти "Ви­би­рай", ко­ли лі­та­ти до­ве­деть­ся на од­но­му і то­му ж ки­ли­м­ку.

— Твій дє­дя Му­мік дес ви­д­ко си­дит з тво­їм лі­ж­ни­ком. Ти у не­го йго не взєв. То меш на цім лі­та­ти. Та то ніц ні­чьо. То тіль­ко на­вчи­ш­си, а по­тім у дє­дя ві­зь­меш сво­го. То не стра­ш­но. То на­віть лі­п­ше на пу­с­то­му вчи­ти­си, а на до­б­ро­му лі­та­ти. – ви­го­во­рив Плюх. Ай­кі не все зро­зу­мів з йо­го ди­в­но­го діалек­ту, але по­ві­рив, що та­то Му­мік че­кає йо­го, аби вру­чи­ти йо­му йо­го вла­с­но­го ки­ли­м­ка-­лі­ту­н­ця.

Плюх тим ча­сом і со­бі ви­тя­г­нув по­ша­р­па­но­го ки­ли­м­ка. Вру­чив Ай­ко­ві йо­го лі­та­ль­но­го апа­ра­та і ви­йшов на­двір. Бу з Ча­м­бою си­ді­ли і ди­ви­лись на Плю­ха. Той по­ди­ви­в­ся на них. Ай­кі від­сту­пив убік, роз­гля­да­ю­чи сво­го тре­ну­ва­ль­но­го ки­ли­м­ка. То­ді ра­п­том оби­д­ва: і Бу, і Ча­м­ба – схо­пи­лись і за­кри­ча­ли:

Ні. Ми не лі­та­є­мо!!!

Плюх зди­во­ва­но ви­ди­ви­в­ся на них оби­д­вох.

Не лі­тю­чі. – ви­три­ма­в­ши па­у­зу, про­до­в­жив Ча­м­ба.

Не пе­ред­ба­че­но при­ро­до­ю. – по­яс­нив Бу.

А вас ні­хто й не тє­г­не. Лі­та­ют тіль­ко ута­ки. Всьо. Ай­ко. Пі­ш­ли. А оці-­во хай со­бі си­дє. – по­яс­нив Плюх і пі­шов ра­зом із Ай­кі за ха­ти­ну.

— Ди­ви­тись бу­дем? – спи­та­в­ся Бу у Ча­м­би.

— Нє­а. Від­по­вів той.

— І пра­ви­ль­но. – ска­зав Бу, як ра­п­том з-за ро­гу ха­ти­ни ви­біг Ай­кі і під­хо­пив Бу на ру­ки.

— Слу­хай, ма­лий, як я на­вчу­ся лі­та­ти, пе­р­шим по­ка­таю те­бе. – ска­зав, опу­с­тив Бу на зе­м­лю і по­біг.

Ча­м­ба тро­хи об­ра­зи­в­ся, але зга­да­в­ши, як ве­се­ло лі­та­ти з Ай­кі, ви­рі­шив пе­ре­ста­ти об­ра­жа­ти­ся, до то­го ж йо­му в го­ло­ву при­йш­ла ге­ні­а­ль­на ідея:

Бу. Ка­жи про всьо, шоьо зна­ти.

14. ІС­ТО­РІЯ СВІ­ТУ

Бу ні­чо­го не ска­зав, тіль­ки ми­к­нув якусь тра­ви­н­ку, по­кру­тив її в ру­ках і з'їв. Ча­м­ба зди­во­ва­но ви­ди­ви­в­ся на ньо­го, а той ска­зав:

— Фі­га Тра­во­сь­ка. Її їс­ти мо­ж­на.

Ча­м­ба ні­би зро­зу­мів, але йо­го зди­ву­ван­ня все­од­но не прой­ш­ло. Бу ми­к­нув ще од­ну та­ку ж са­му тра­ви­н­ку і по­ди­ви­в­ся на Ча­м­бу. Ча­м­ба ди­ви­в­ся на тра­ви­н­ку, то­ді під­вів по­гляд на Бу і спи­тав:

Сма­шь­но?

Нє­а. – від­по­вів Бу, скри­ви­в­ся і з'їв тра­ви­н­ку.

— А чьо їшь? – зди­ву­ва­в­ся Ча­м­ба.

— Го­ло­дний. – від­по­вів Бу.

Ча­м­ба хі­хі­к­нув і уро­чи­с­то мо­вив:

— Фай­ню­ць­кий торть для Бу. – і ве­ли­кий пу­х­кий кре­мо­вий торт з'яв­и­в­ся пе­ред Бу, який са­ме зі­бра­в­ся ми­к­ну­ти ще од­ну тра­ви­н­ку.

— Шьо. Жя­був? – спи­тав Ча­м­ба і зно­ву хі­хі­к­нув. Бу не­за­до­во­ле­но від­клав у сто­ро­ну сві­жо­зі­рва­ну тра­ви­н­ку, по­ди­ви­в­ся на Ча­м­бу і на­ки­ну­в­ся на то­р­та.

Чамба саркастично дивився на те, як Бу їсть торта, а потім не витерпів і сам собі замовив втричі більшого, з'їв його і знову сидів, дивлячись на те, як снідає Бу.

— Бу, будє. – сказав нарешті Чамба, змучившись чекати. Бу послухався і відсунув у сторону недоїденого торта. Чамба глянув на його живіт і зауважив: — Тьобі така велика торьта нє мона.

Бу також подивився на свого круглого живота і погодився.

— Ну? – спитав Чамба.

— Що ну? – не зрозумів Бу, але через мить згадав: — А, так і скажи.

Чамба зрадів і примостився якомога зручніше, готуючись слухати розповідь Бу.

— Ну... – почав Бу, як над ним з диким криком пролетів Айкі. Не встиг Бу злякатися, як за Айкі шугонув Плюх, намагаючись його зловити. Чамба зіщулився, Бу перевів подих, але ніхто нічого не сказав.

Через хвильку Бу нарешті почав говорити:

— Нам треба буде на острів Ерс летіти.

— Кудюк? – перепитав Чамба, широко розплющивши очиська.

— Тудюк, Чамбо, на острів людей. – Бу подивився на здивованого Чамбу і продовжив: — Давай спочатку.

— Давай-ка. – погодився Чамба.

Бу глибоко вдихнув і заговорив:

— Колись давно, а точніше 35 Нумпідуських років тому назад, тобто 4 чукських роки, бо сонце там у нас не так швидко крутиться... – Бу замовк, щось обдумуючи, Чамба уважно дивився на нього. Нарешті Бу придумав: — Ні, я не так розкажу. Дивись, Чамбо, це є наш світ літаючих островів. – і він почав малювати на купі піску, біля якої сидів Чамба, карту неба. – Це я малюю карту неба, її, до речі мають видати Айкові, тоді буде простіше. Так от, оце десь так, поки ти бачиш цього круга, і є наш світ літаючих островів. Він великий, не дивись на те, що він такий собі круглий і невеликий тут, на піску. – Чамба низько нахилився над піском і роздивлявся намальований Бу круг. Тоді Бу почав тицяти пальцем всередині круга і казати: — Оце, Чамбо, острови. Я їх всіх не натицяю, бо їх багато, крім того, вони постійно рухаються, і карта завжди змінюється, я аж навіть не знаю, для чого будуть Айкові давати карту, коли вона через 5 хвилин виявиться застарілою. – Бу на хвильку задумався, засунувши пальця до рота, потім різко витягнув його звідти і почав плюватися. Чамба відсахнувся. Виявилось, що Бу смоктав того пальця, яким у піску малював карту неба.

Виплюнувши пісок, Бу продовжив:

— З цього боку, на Північ від нашого світу є темний всесвіт. Там вже нема островів, а є щось таке, велике і кругле, вкрите темрявою. Їх таких там багато. Ну, як в нас островів. Називаються планети. Вони також літають, але в них вже нема волі. Їх прив'язано орбітами, ніби як шнурками. Інакше, як по них, вони літати не можуть. Це десь так, як наші сонця. І між ними все темно, страшно холодно і дихати нема чим. І закони фізики там неправильні: як будеш летіти і падати на планету, то, чим ближче ти до неї, тим сильніше тебе в неї гепне. Там взагалі не можна впасти. Кожна планета до себе тягне. Не так, як у нас: униз впасти просто, а от піднятися важко. Ось так. – Бу замовк і сидів, дивлячись на здивовано-переляканого Чамбу.

— Хочеш, можеш не вірити, тільки я це знаю. – пояснив Бу.

— Я вірити. – вимовив Чамба і проковтнув останній кусок торта, що його не доїв Бу.

— І править тим світом Зеб. Я його не бачив і нічого про нього ніколи не чув, але знаю, що він не дуже добрий. В його світі не дуже добре жити. Там холодно, голодно, там мало усмішок і тепла. Там взагалі, навіть убивають. – сказавши це, Бу здригнувся.

— Як то? – не зрозумів Чамба.

— А ось так: — ти хочеш жити, а тобі роблять так, що не живеш. – пояснив Бу.

— Зовсім? – не повірив Чамба.

— Зовсімше не буває. – сказав Бу і глянув у небо. Айкі вже ніби й непогано літав. Чамба також подивився туди і побачив дві невеликі цятки високо вгорі. Одна з них трималася рівно. Друга деякий час також робила те ж саме, а тоді раптом полетіла вниз. Перша полетіла за нею, зловила її і вирівняла. Обидвоє зрозуміли, якою з цих двох цяток був Айкі. Тоді Бу продовжив.

— Деякий час найбільший із наших всіх островів, острів Ерс, перебував близько до темного всесвіту і до нього завівало вітром з темряви. Тоді Зеб вирішив розширити свої величезні володіння і захопив разом із своїми монстрами острів людей. Там довго тривала війна. Було вбито біля половини всіх жителів острова. Дехто втік, решта, кого цілком захопили, втратили себе, стали керованими Зебом, тобто злими, кровожерливими і похмурими. Сталося це 35 Нумпідуських років тому. А Ерс зараз потихеньку наближається все ближче до темного всесвіту, потроху перетворюючись на планету, де вбивають і навіть їдять один одного.

— Як то? – спитав Чамба.

Бу подивився на нього і відповів:

— От так, як, дивись, ти береш мене, і їш так само, як їв торта.

— Алє ти тоді нєма! – здивувався Чамба. – І коли я ти їсти, ти боліти!

— Мене ніхто би там не спитав. – відповів Бу. Ти думав нюки – це погано? Вони найбільше, що можуть, так це зробити тебе одним з них, і ти будеш так само з землі вилазити. Утаки взагалі, ти бачив, коли злі, кидаються чимось неприємним і більше нічого поганого не роблять. А люди роблять так, що болить, і так, що перестаєш жити.

— Я не хотіти тюда. – проскиглив Чамба.

— Треба. – сказав Бу. – Коли те все сталося, на кожному острові стали готуватися до небезпеки з боку Зеба. На Нумпі-ду придумали піднумпідуську Дзигову Обсерваторію. Ми там були. Звідти вони навіть можуть бачити Ерс. Він хоч і далеко, але трохи нижче, чим Нумп-ду. Взагалі ті всі мудрі утаки, які сидять унизу, думають, що вони наймудріші. Вони навіть ніколи нагору не вилазять. Сидять там і дивляться за світом. Бачать усіх, хто внизу літає. А там трохи не такі всі мудрі, як угорі. Серед них усіх утаки таки наймудріші. Але ми з тобою згори. Тобто, ми можемо бути мудріші від утаків.

— Мудріші від Айкі? – зрадів Чамба і радісно підскочив. Він видивився у небо, але нікого і нічого там не побачив. Подув легенький вітерець і гойднулася чуприна Чамби. Він поправив її рукою і сів біля Бу.

— Пам'ятаєш два підноси з напитками? – спитав Бу. Чамба похитав головою. – Там були три для нас і три... також для нас. – Бу запнувся, засміявся і продовжив: — перші три ми випили, а другі мали пити, бо ми з тобою, Чамба, не підійшли ні Рігоберу, ні Кубіку, бо ми згори, а нікого згори вони не знають і подумали, що нас нема, що ми помилка природи. Наші напитки тоді мали би випити оті, такі, як Айкі. А ми би випили інші напитки, після чого би все забули і нічого про дзигову обсерваторію не пам'ятали.

Чамба якось ніби трохи засмутився. Тоді Бу вирішив розвеселити його:

— А летимо ми на Ерс, бо мудрі утаки думають, що на Ерсі збирається військо для того, щоб захопити наш світ, а ми маємо це вияснити.

— А чьо ми? – спитав Чамба.

— Точніше Айкі, ну і ми разом з ним.

— А будє страсьно?

— Напевно.

Чамба подивився на Бу, а той підморгнув йому і сказав:

— У нас є найсильніший у всьому світі Чамба, найкмітливіший Айкі і той, що знає все – я.

Це трохи заспокоїло Чамбу і він полегшено зітхнув, коли, раптом, біля нього з шиком, по-фраєрськи приземлився Айкі. Бу з таким подивом витріщився на те, як плавно, легко і красиво Айкі це зробив, що навіть не помітив того, що відразу кинулося в очі Чамбі: Айкі прилетів на своєму власному килимку-літунцеві, тому, що його побачив Бу ще вчора.

— Привіт! – вигукнув Айкі і зіскочив з килимка.

— Привіт. – прошепотів здивований Бу.

— То я, хлопці, вже геть навчився літати, навіть додому залетів, з татом і мамою попрощатися і килимка захопити.

— А Плюх? – спитав Чамба.

— Плюх знов напився свого зілля і спить в хатині. Ви хіба не помітили, як він туда залетів? – Айкі щиро здивувався і радісно обійняв Бу з Чамбою. – Ну шо, хлопці, то вже вечір, чи ви і цього не помітили. Поспимо тут, а зранку подивимося на квітучий пагорб і полетимо до острова Ерс, виконувати нашу місію. – Айкі сказав це так урочисто, що Бу з Чамбою навіть повірили і нічого не запідозрили, але Бу раптом осінило.

— Ти звідки про Ерс уже знаєш?

— Ха! – вигукнув Айкі. – Я найкмітливіший у всьому світі, до речі, Бу, можеш виключити свого нумпідона.

Бу здивувався, глянув на нумпідона, про існування якого вже встиг і забути і виключив його. Чамба дивився на це все і раптом почав реготати. Та ще й так реготати, що аж перевернувся і, зловившись за живіт, качався по землі.

— Бу, коли я тобі прийшов казати, що тебе покатаю, як навчуся, я включив тобі нумпідона – ти навіть не помітив. Потім включив свого і все чув, що ти говорив. Чамба ж свого не включав, тому ніхто з вас і не догадався, а я все-все чув. Смачний був торт? А покажи мені Фігу.

Бу образився і почав бити Айкі кулаками. Той засміявся і спробував втекти, але зашпортався в Чамбу, який валявся на землі і реготав. Потім зверху на них всіх з розгону впав Бу, якому чомусь також захотілося сміятися. Його вже не хвилювало те, що на острові Ерс робиться з колись добрими і мирними його жителями. Він хотів просто повалятися разом з цим двома регочучими чудіками, з якими тепер доведеться політати по світу.

15. КВІТУЧИЙ ПАГОРБ

— Чьо! Ужьо? – зарепетував Чамба, розбудивши Бу. Чук солодко потягнувся на своєму теплому і м'якому-прем'якому ліжку, позіхнув і відчув, як його енергійно стягнули з нього.

— Ей. – почав протестувати Бу. Але на Чамбу це не подіяло. Він тримав незадоволеного Бу в руках і щось намагався сказати. Це у нього чомусь не виходило. Бу дивився на нього і бачив, як смикаються його губи в марній спробі щось вимовити.

— Це ми летимо вже. – пояснив Айкі.

— Ага. – нарешті спромігся сказати Чамба.

Бу насилу зліз з Чамбиних рук і впав на землю. Навкруги було так гарно. Сонячно і тепло. Бу подивився на небо, примружився від яскравого сонця і ще раз солодко позіхнув, але цього разу його гримнули по спині – аж він перевернувся. То був Чамба. Він знову онімів і намагався привернути увагу Бу. Малому це набридло і він підбіг до Чамби, став перед ним, хвильку подивився на те, як він кривляється і щосили крикнув:

— Ми летимо!

Чамба перестав рухати губами і здивовано витріщився на Бу.

— Хто тама ричит? – спитав Плюх, який з'явився з-за спини Айкі. Самому Айкі, мабуть, все було цілком байдуже. Він гарненько вичищав якоюсь щіточкою свого килимка, уважно обдивляючись його, щоб нічого не пропустити.

Бу засоромився і відійшов у сторону. Чамба продовжував стояти і кліпати своїми райдужними очима, а Плюх повернувся до Айкі і почав щось йому розказувати.

Бу вирішив відвернутися. Чамба також. Так вони і сіли, повернувшись один до одного спинами.

Сонце вже трохи високувато піднялося. Але всеодно ще до обіду далеко. Воно якось так лагідно гріло. Бу ще раз подивився на нього, ще раз примружився і ще раз солодко потягнувся. Аж раптом різко обернувся, та Чамба цього разу його не чіпав. Тоді Бу заспокоївся і провів рукою по шовковистій зеленій травичці. Вона ніжно залоскотала його руку. Легеньким поривом війнув свіжий вранішній вітерець. Стало так добре і млосно... але очі Бу раптово витріщились на невідомо-що і він закричав:

— Як летимо!?

Всі знову на нього видивились. Айкі навіть перестав чистити килимка, а Чамба дав йому шматок свого торта, якого вже встиг замовити. Бу взяв торта і швидко з'їв його. Айкі тим часом сховав у кишеню щіточку і розстелив килимка. Той завис над самісінькою землею. Але Бу це не влаштовувало.

— Вже летимо? – перепитав він.

— Треба. Вам вже пора звідсіля махати. – пояснив Плюх. – Вас уже пантруют великі пригоди у великім світі.

Айкі підійшов до Бу і казав:

— Зараз ми летимо до квітучого пагорба, а потім, вже звідти візьмемо курс на Північ.

Бу нічого не відповів. Чамба також залишив спроби сказати хоч що-небудь. Після історії, яку йому розповів Бу, у нього якось геть відпало будь-яке бажання летіти до острова Ерс.

— Ну шо, сідаємо? – вигукнув Айкі і сам стрибнув на килимка.

Бу неохоче послідував за ним. Йому також не хотілося кудись летіти. Сонечко тут таке тепле і гарне. До того ж, Бу лише сьогодні пізнав насолоду життя на Нумпі-ду. Він нарешті виспався на м'якому ліжечку, наївся смачного торта, та й взагалі, за два дні якось звик до цього острова.

— Альо! Чамбіно, ти шо там, спиш? – крикнув Айкі, побачивши, що Чамба і не збирається наближатись до килимка.

Чамба нічого не відповів, навіть уваги не звернув на слова Айкі. Тоді Айкі знову покликав його, на що Чамба повернувся до нього спиною.

Ти ба. – здивувався Айкі і зліз з килимка, підійшов до Чамби і поклав йому руку на плече: — Слухай, Чамбіно, нам таки треба туда летіти, може й справді світу допоможемо. Ти коли-небудь всьому світу допомагав? – Чамба мовчав. – От бачиш! І я ніколи. – Чамба всеодно мовчав і слова Айкі якось не справляли на нього ніякого враження. Тоді Айкі вирішив інакше переконати його. Він обійшов його, став перед ним і всіма чотирма очима вдивився у його два. Тоді Чамба заплющив очі. – Дивись. – почав Айкі. – Ти мені друг? – Чамба не відповідав. – Друг, я питаю? – Чамба розплющив очі, але нічого не говорив. – Друг? Питаю востаннє. – Айкі допитливо подивився на Чамбу, а той дивився на нього і мовчав. Айкі зітхнув, махнув рукою і пішов до килимка, скочив нього і завмер.

Без Чамби не добре летіти. – сказав Бу.

Ото я і не лечу. – відповів Айкі.

А він не йде. – сказав Бу, показуючи пальцем на Чамбу, який навіть не обернувся до них.

Раптом Айкі підняв угору руку і тицьнув пальцем у небо. Бу подивився туди, куди показував Айкі, але той сказав:

— То я придумав. Тримайся за килимок.

Бу зловився руками за край килимка і відчув, як той плавно піднявся, розвернувся і направився до Чамби. Бу перехопило дихання – так вправно керував килимком Айкі. Всього день вчився і так навчився. Коли килимок впритул наблизився до Чамби, Айкі підхопив його, при цьому сам мало не впавши, і посадив поруч із собою. Чамба все так же мовчав. Він, напевно, зрозумів, що викрутитись йому не вдасться і всеодно потрібно буде летіти на Ерс разом з усіма. Отож він і сидів тихо.

Тим часом килимок повернув назад і Айкі трохи знизив його, долетів до Плюха, помахав йому рукою і крикнув:

— Бувай здоровий, дядьку Плюх. Спасибі тобі.

Плюх у відповідь замахав руками і прокричав:

— Бувайте здоровенькі, хлопці, файнюцького вам льоту.

Бу також замахав руками на прощання, а Чамба ні на що не реагував.

Айкі взяв курс на квітучий пагорб, що велично здіймався вгору трохи вбік від середини острова. Бу перехилився через край килимка і розглядав краєвиди, що відкривались його оку. Внизу був цілий острів. Не такий він вже й великий. Його рідний острів десь втричі більший.

— Он твоя хатина! – раптом закричав Бу, показуючи пальцем кудись униз. Айкі перехилився через край килимка і побачив її – хатину, в якій прожив все своє життя до Дня Великих Утаків.

— А гарно вона там приліпилася в лісі, правда. – захоплено сказав Айкі і штовхнув Чамбу в бік. Чамба ніяк не відреагував. – Слухай, Чамбіно, а з тобою шось не то. – сказав Айкі, присунувшись до Чамби. Бу також подивився на нього. Чамба сидів і не рухався. Навіть очі не кліпали.

— Не то. – підтвердив Бу. – Перелякався.

— Чого? – здивувався Айкі.

— Острова Ерс.

Айкі вхопив Чамбу на носа і притягнув його поближче до себе:

— Слухай, Чамбіно, тобі не можна боятися. Ти найсильніший у всьому світі, який тобі, можливо, треба буде рятувати. І ти хочеш, щоб ми почували себе спокійно і впевнено поруч із тобою? Не смій мені боятися.

Чамба тільки відштовхнув руку Айкі від себе, але нічого не сказав.

— Такого з ним ще ніколи не було. – прошепотів Айкі на вухо Бу.

Бу нічого не сказав, тільки знизив плечима і подивився вниз.

— Ой, дивись, там квітучий пагорб! – раптом закричав Бу.

Айкі не відразу подивився вниз. Він глянув на Чамбу, але, побачивши, що той не реагує навіть на квітучий пагорб, вирішив забути про нього.

— Бачиш, який він гарний. – захоплено мовив Айкі, перехилившись через край килимка. Вони полетіли трохи повільніше, кружляючи навколо пагорба, усіяного різнобарвними квітами. Такого Бу і справді ніколи досі не бачив. Не бачив цього і Айкі, адже з землі нічого не видно, а вилізти сюди і важко, і взагалі не можна – щоб не топтати цю красу.

— Гарно. – сказав Бу.

— Гарно. – відповів Айкі.

Чамба мовчав і не дивився на пагорб.

Пагорб сам по собі не був великим. Але на ньому росло стільки квітів, скільки, мабуть не росло у цілому світі. А бджілок скільки літало серед квітів – носили пилок з однієї квітки на другу. Айкі задоволено посміхнувся і сказав:

— То бджоли мого тата. У нього велика пасіка. Цілий острів мед у нього бере.

Бу здивувався, задумався, а потім спитав:

— А для чого вам пасіки і таке всяке, коли ви все можете замовити?

Айкі подивився на нього і відповів:

— Дурний ти. Хіба може що таке бути гарне і добре, як те, що ти сам зробиш, виростиш, доглянеш?

Бу подумав і сказав:

— Не знаю. На моєму острові їдять траву, бо нічого там більше нема.

Айкі здивувався і сів біля Бу. Подивився на нерухомого Чамбу і сказав:

— Може його стукнути треба?

Бу також подивися на Чамбу і заперечно похитав головою.

Айкі ніби з ним погодився.

— Ну шо? Сідай камінчиком, і ми летимо на позаорбітальні відстані. – сказав Айкі і витягнув з кишені карту неба. Бу подивився на неї і тепер йому стало зрозуміло, чому карта неба не може бути застарілою: коли Айкі розгорнув її, на ній не було простого малюнка, як думав Бу. Вона вся рухалась і острови на ній летіли своїм курсом.

— Сюди. – сказав Айкі, тицьнувши пальцем у білий острів.

— А то що? – спитав Бу.

Айкі здивовано подивився на нього і спитав:

— То ти в мене питаєш? Я думав, шо ти у нас всьо знаєш.

Бу почухався і сказав:

— Острів-сніговичок. Я забув, що я це знаю.

Айкі засміявся, знову штовхнув Чамбу, але той все так же не рухався. Тоді Айкі замовк, кашлянув і повернувся до пілотування килимком.

Бу ще обернувся назад і побачив Нумпі-ду. Він потихеньку віддалявся. Вже було видно знизу Дзигову Обсерваторію. Але Бу востаннє глянув на квітучий пагорб. "І оце ми звідси летимо?" – подумав він, зітхнув і спрямував свій погляд у синю далечінь попереду.

16. Острів-Сніговичок

Раптом заговорив Чамба. Бу вже трохи закуняв, але слова Чамби його розбудили. Навколо було тільки небо і голос Чамби:

— Айка. Я летіти, якьчьо ти я на осьтрів скарьба везти.

Айкі задоволено обернувся до Чамби і сказав:

— Чамбіно, якшо такий острів є, і якшо ми його побачимо, чи почуємо про нього – обо'язково полетимо туди.

Чамба нарешті засяяв, Бу полегшено зітхнув, Айкі подивився на карту неба і сказав:

— Хлопці, нам вже й не так далеко летіти.

Бу заглянув до Айкової карти і побачив, що червона цятка, яка позначала їхній килимок, вже впритул наблизилась до білої цятки Острова-Сніговичка.

— Ну то шьо – торть. – вдоволено вигукнув Чамба, приготувавшись до появи його улюбленої страви.

Айкі подивився на нього і сказав:

— То добре, Чамбіно, шо ти так ожив, але торта не буде.

Чамба не повірив і повторив замовлення, але, коли нарешті торт таки не з'явився, він вирішив обідитись.

— Чамбіно, тут не Нумпі-ду і бажання тут не здійснюються так просто.

Чамба якось ображено подивився на Айкі. Бу співчутливо глянув на Чамбу, а сам Айкі тим часом урочисто мовив:

— Хлопці, ось він наш красень Сніговичок.

Бу і Чамба одночасно подивились у ту сторону, куди показував Айкі і побачили великого білого-пребілого острова, над яким крутились густі хмари, з яких сипав сніг.

— Ото так чудо! – вигукнув Бу. – Давай підлетимо ближче.

— Давай-ка, давай-ка. – погодився Чамба і вже перестав ображатися.

Айки потихеньку скерував килимка до вершин снігових гір острова.

— Не забувайте, хлопці, шо нам на острів сідати не варто: там снігу купа і холодно.

— А шьо то – снігь? – спитав Чамба.

— Ти його ніколи не бачив? – спитав Бу.

— Нєа. – щиро відповів Чамба.

Бу ще раз подивився на Сніговичка і сказав:

— Сніг – то таке, як дуже холодна вода, яка стає пухом.

Чамба зіщулився і прошепотів:

— Там-ка хольодно?

— Напевно. – сказав Айкі, заходячи в піке над засніженими вершинами.

— Не напевно, а навіть дуже. – уточнив Бу.

— Давай-ка тілька зверьха дивитись, а там-ка не летіти. – запропонував теплолюб Чамба.

Айкі лихо обминув одну з найвищих скель і сказав:

— Ми ж то і робимо.

Чамба подивився на Айкі і Бу, побачив, що їм обидвом цікаво тут і вирішив промовчати.

— Дивись, Айкі, он там найвища вершина, підлети до неї і зупинись там. – запропонував Бу.

— Я би казав летіти униз, під хмари, бо звідси ніц не видно, крім хмар.

Бу, який і сам любив тепло, несхвально подивився на Айкі і вказав рукою на вершину. Айкі посміхнувся і полетів туди.

Внизу і справді, крім хмар і вершин, які з них стирчали, нічого не було видно. Коли Айкі спинив килимка-літунця над самісінькою вершиною найвищої гори, він і Бу звісились з килимка і подивились униз. Деякий час вони так висіли і дивились, аж Чамбі стало цікаво і він також приєднався до них. Внизу злегка рухалась велика купа хмар. Дуже зрідка вона розривалась і було видно землю внизу, всю білу-білу, вкриту снігом. Чамбі такий пейзаж не дуже сподобався і він знову сів на килимку. Але не встиг він цього зробити, як відразу закричав:

— Тікай-ка, Айка!

Айкі схопився і подивився вперед. Прямісінько на них на великій швидкості щось мчало, по дорозі крутячись у різних напрямках і щосили репетуючи. Айкі спробував відлетіти в сторону, але було вже надто пізно. Те щось, що так швидко летіло на них, з розмаху їх гепнуло, і вони всі троє повилітали з килимка.

Чамба встиг вхопитися за камінь, що стирчав з вершини гори і повиснути на ньому. Айкі якимось чудом умудрився зловитися за ногу Чамби і повиснути на ній, а Бу ще на килимку міцно вчепився в шию однієї з голів Айкі і тепер висів на ній незважаючи на крики другої голови, яка пояснювала Бу, що він задушить першу. Бу злякався і так міцно тримався, що всі крики Айкі були цілком марними.

Те, що збило всіз трьох з килимка, виявилось Бубухом, який ще мить попетляв і також випав із свого килимка, однак встиг вхопити його однією рукою і той повис у ній. Він пролетів повз Чамбу, який зібрався використати свою силу для того, щоб підняти всіх на килимок, що мирно висів там, де з нього було збито його пасажирів. Пролетів повз Айкі, але в останню мить устиг вхопитись за його ногу. Такої нагрузки камінь, на якому всі четверо висіли, не витримав, розколовся і посипався дрібними кусочками. З диким криком четверо потерпівших катастрофу полетіли вниз. До хмар залишалось ще трохи далеко і було видно, що їм усім вдасться впасти не на каміння, а в сніг. Так воно і сталося. Першим впав Бубух, який ще в польоті пробував розгорнути свого килимка, а в результаті тільки загорнувся в нього. І таким загорнутим клубком почав ковзати по снігу униз, якимось чудом обминаючи подекуди виступаючі каміння.

Слідом за ним на трасу вийшли Айкі і Бу в нього на шиї. Задерши ноги, Айкі помчав униз за Бубухом. Але раптом Бу закричав:

— Каміння!

Айкі опустив ноги і почав ними керувати. Але, коли він підскочив на трампліні, приземлитись йому вдалось тільки догори ногами і керувати знову було важко. Під час польоту Бу якось відчепився.

Позаду мчав Чамба, не перестаючи репетувати. Раптом Бу осінило і він крикнув до Чамби:

— Не кричи так голосно, буде лавина.

— Шьо то лявина? – спитав Чамба і підскочив на трампліні.

Бу не встиг відповісти, як позаду них почувся гул. Чамба повернув голову і побачив величезну купу снігу, яка гналась за ним. Від цього він ще сильніше закричав. До того ж, почалися хмари і зовсім нічого не було видно. На щастя у хмарах каміння вже не було. Тут був тільки сніг і було його багато.

Швидкість стала настільки великою, що хмари миттю закінчились і аже тепер всім чотирьом відкрилась вся краса Острова–Сніговичка. Щоправда ніхто тепер і не думав роздивлятись навкруг. Супер слалом ще не закінчився і основним завданням всіх було якомога вдаліше з'їхати. Бубух з Айкі суттєво вирвались вперед і мчали швидше від Бу і Чамби. Чамба до того ж весь час обертався і кожен раз переконувався в тому, що лавина вперто хоче його наздогнати.

Бубух і Айкі, який вже майже наздогнав його, вискочили на ще якийсь трамплін, цього разу, правда, гігантський, і шугонули високо вгору. В польоті Бубух знову почав видряпуватись із свого килимка. Це в нього получилось лише тоді, коли він усвідомив, що його обидві голови вже в снігу, а ноги задерті високо вгору, і так він продовжує спуск.

На цьому етапі Айкі наздогнав і перегнав його. Але раптом очі його в декілька раз збільшились і він щосили закричав. Прямісінько попереду, там, де вже закінчувалась гора, починався ліс. Айкі на шаленій швидкості нісся в ліс. Бубух якось трохи відстав від нього і, можливо, йому вдасться вчасно загальмувати. В Айкі це однозначно не получиться. Але ж він найкмітливіший у світі. І він почав шидко думати. Трохи збоку зліва був поворот, який плавно закручувався догори – ідеальне місце для гальмування. Але ж його несло прямісінько вперед, в ліс. Айкі подивився направо: там спуск був крутішим. Туди він і покерував. Коли йому вдалось вийти на гребінь спуску і він побачив, що за цим гребенем обрив, Айкі щосили спробував зробити поворот наліво. На його превелике щастя в нього це получилось. Перед самісіньким лісом він таки повернув наліво і почав йти по прямій, а потім взагалі повернув угору і спинився, нагорнувши купу снігу.

Бубух побачив те, що зробив Айкі і зробив те ж саме. Йому це вдалося краще, бо гнав він не так швидко.

Бу з Чамбою безнадійно відстали. Вони були настільки зайняті лавиною, яка переслідувала їх, що не помітили повороту наліво і затормозили перед самісіньким лісом. Ні вони не бачили Айкі, ні Айкі не бачив їх. Лавина була вже зовсім близько. На всій протяжності спуску вона підхопила силу-силенну снігу і тепер була просто гігантською. Чамба переляканими очима видивився на неї. Бу якимось чудом не втратив свідомість. Що робити? Унизу ліс. Збоку є поворот, в який лавина, напевно, не залетить, але немає часу туди бігти. А от перед самим лісом Чамба помітив печеру. Він вхопив Бу і стрибнув до печери. Приземлився він перед самим входом, швидко заскочив до нього і саме в цю мить лавина з страшним гулом пронеслась над ними і повністю засипала вхід до печери.

Айкі перелякано дивився на те, як лавина шугонула попри поворот, в який він звернув. Трохи снігу повалило і сюди, але не настільки сильно, щоб досягти Айкі чи Бубуха, який зупинився трохи нижче.

Лавина нарешті вляглась і заспокоїлась.

Бу перевів подих. Полегшено зітхнув і Чамба. В печері було темно, але від снігу ніби якось трохи ставало світліше. З часом очі звикли і Бу з Чамбою почали досить непогано бачити і один одного, і все навкруг. І саме в цю мить вони вперше кинулись один до одного і обнялись.

Але раптом в них обидвох запищали нумпідони. І вони обидвоє одночасно вхопили їх і закричали в них:

— Рятуйте!!!

У відповідь в обидвох нумпідонах почувся голос Айкі:

— То ви живі-здорові? Як то добре! Хлопці, де ви?

Чамба з Бу подивилися один на одного і говорити вирішив Бу:

— Ми в якісь печері перед лісом, нас тут засипало. Не знаю, чи ми звідси виліземо так просто.

— Перед лісом, кажете? Я йду вас шукати, а ви там подивіться, чи нема якого другого виходу.

— Добре. – сказав Бу, секунду подумав і сказав:

— Айкі, ти краще полети з Бубухом нагору і забери килимка, а потім нас розкопуй.

— Ха-ха, хлопці. В тому то і проблема, шо наші пригоди починаються. І ти, Чамбіно, довго будеш мерзнути на Сніговичку – Бубух злякався, що я щось йому зроблю і втік.

— Кудюк? – перелякано спитав Чамба.

— Геть утік. Всьо. Забули про нього. – сказав Айкі. Удачі вам хлопці. Думаю, скоро зустрінемоь. Кінець зв'язку. Відтепер будем говорити по три секунди. Всьо, я пішов до вас. – і Айкі виключив свого нумпідона.

Казай-ка я сюда не летіти. – з мідрим виразом обличчя сказав Чамба. Бу тільки знизив плечима і нічого не сказав.

17. ХРОПСЬ

Айкі виключив свого нумпідона, почепив його на пояс і глянув угору. Аж до самих хмар тягнулась гора, біля підніжжя якої він стояв. І там, біля її вершини висить їхній килимок. Без килимка у них нічого не полдучиться.

Айкі здригнувся від холоду і подумав: "А на вершині було холодніше". Він ще раз глянув угору. З тієї сторони, якою вони всі з'їхали донизу, гора була цілковито білою, геть вкритою снігом. А от прямо над Айкі височіли обвіяні вітром скелі. Тут Айкі подумав, як добре, що вони не цією стороною спустились. Інакше їм було би не солодко. Адже там тільки скелі, подекуди вкриті снігом, якого постійно звівав вітер. Холодний, крижаний вітер. Айкі знову здригнувся і подивився в сторону засипаної печери. Там тепер була здоровенна купа снігу. Ліс таки стримав лавину і майже вся її маса тепер була над печерою. Але Айкі помітив, як снігова шапка злегка здригається, потім вона взагалі підкинулась угору, але впала там же, де була до цього. Це, напевно, Чамба намагається використати свою величезну силу.

— Не виходить? – спитав Бу, дивлячись на знесиленого, засипаного снігом Чамбу.

— Нєа. – відповів той.

Тоді Бу вирішив піти вглиб печери. Чамба пішов за ним. Очі обидвох вже призвичаїлися до темряви і вони з цікавістю почали розглядати все те, що перед ними відкривалося.

А тут, як виявилось, було досить цікаво. До того ж, тепло. І справді тепло. Чамба навіть спитав:

— Бу, чьо тут-ка тепльо?

Бу подумав і відповів:

— Я щось ніби знаю, але нічого не можу сказати. Тут хтось це все має гріти.

— Я і сям це знати. – буркнув Чамба і пішов наперед. Перед ним був поворот, зайшовши за який, він завмер на місці. Бу швидко підбіг до нього і також завмер. Печера перейшла у широкий грот, який східцями тягнувся далеко вгору.

— Ото дірка в горі! – вирвалось у Чамби. Ехо відповіло йому і зникло у висотах гірського гроту.

Бу тим часом витягнув свого нумпідона і включив його.

— Шьо ти робити? – спитав Чамба.

— Альо, Айкі, не йди до печери. Ми тут знайшли якийсь грот, він тягнеться високо вгору. Підемо ним уверх. Там десь, може, вийдемо.

— Добре, то я йду вгору верхом. – відповів Айкі і виключив нумпідона. Він ще раз глянув угору і витягнув з-за пояса набір всяких інструментів, якого йому дав Плюх. Порившись трохи, він знайшов шнура-липучку. Це такий шнур, який, куди би його не кинув, другим кінцем прилипне до будь-якої поверхні. Айкі взяв його в руки, подивився на скелю, що нависала над ним, розкрутив шнура і кинув його вгору, тримаючи один кінець в руці. Шнур розкрутився і його саме вистачило, щоб другим кінцем зачепитись за скелю. Але Айкі трохи не пощастило. Він зачепився за снігову шапку на скелі. Але що було робити? Айкі смикнув шнура – той, ніби тримався, тоді він повис на ньому, і аж тепер шнур відчепився, потягнувши за собою всю снігову шапку. Айкі впав, подивився вгору і швидко схопився на ноги, але не встиг втікти. Десь хвилину йому довелось вилазити із снігової купи, яка накрила його. Він весь тремтів від холоду, але йому всерівно було смішно з того, що трапилось. Він ще глянув нагору. Тепер все було просто супер. Ніякого снігу на скелі. Шнур липучка вже точно прикріпиться. Отож Айкі знову розмахнув шнуром, закинув його нагору і той намертво прилип до скелі. Айкі посмикав його, повисів на ньому – все було надійно і Айкі поліз нагору.

Це не був його перший альпіністський досвід. Ще малим він людив лазити по горах Холідей, що на південній частині Нумпі-ду, з протилежної сторони від квітучого пагорба. Але тоді було простіше. Було не так холодно і гори не такі високі. Однак у Айкі все получилось і перший рубіж на шляху до килимка подолано. Він заліз на самісінький вершечок скелі і сів. Звідси краєвид відкривався значно кращий, аніж знизу. Ось він і почав роздивлятися острів.

Валив сніг, але Айкі бачив досить далеко зовсім білі гори і рівнини. В основному це були гори. Швець так і казав. На Сніговичку майже самі гори. Все якось так біло-біло, але красиво. Раптом Айкі помітив якусь яскраву цятку, що потихеньку наближалася до гори, обходячи ліс. Він вдивився в неї, але помітив лише щось схое на живий ходячий вогонь. Тоді він вхопив нумпідона і заговорив до Бу:

— Бу, тут шось таке дивне ходить. Таке, ніби вогонь живий. Іде до гори.

Бу завмер, важко ковтнув і відповів:

— Айкі, тільки не попадайся йому на очі. Це Хропсь. Зроби так, щоб він тебе не побачив. Він до нас з Чамбою іде.

Айкі ще хотів щось спитати, але Бу виключив нумпідона. Тоді він ліг на землю і взявся спостерігати за цим дивним хазяїном острова. Але ж швець казав, що тут ніхто не живе! Може цей Хропсь не один тут? Айкі всеодно вирішив послухатись Бу і не висовуватись.

Сам Бу нарешті відійшов від потрясіння і сказав:

— Чамбо, я все-таки знаю, чому тут так тепо.

То ми тікай-ка? – перелякався Чамба.

— Нагору! – скомандував Бу і вони обидвоє побігли уверх, перескакуючи із сходинки на сходинку.

— А хьто то є Хропсь? – все ж спитав Чамба.

Бу перевів подих і швидко вибарабанив:

— Володар вогню. Тут ти бачив, скільки снігу, і він тут падає постійно. А куди ж він дівається? Ото Хропсь і ходить по острову і топить його. А так, як він постійно падає, — Хропсь його розтопити не може. Тому і злий. Краще на очі йому не попадатись.

Ото на, маємо. – промимрив Чамба і кинувся доганяти Бу, який втік наперед.

18. ЮПІ

Чамба швидко обігнав Бу, вибіг трохи вперед, забіг за ще один поворот і завмер.

— Опа! – вихопилось у нього і він рукою стримав Бу, який саме надбіг знизу.

Бу зупинився і обережно глянув туди, куди заворожено дивився Чамба. Те, що він там побачив, перевершило будь-які його попередні враження від життя. Перед ним відкрилась широка печера, осяяна якимось дивним рожевим світлом, посеред якої сиділа неймовірної краси богиня. Бу спробував напружити свій мозок, але так і не зміг сказати, хто перед ним. Вона сиділа в півоберта до Бу і Чамби і не помічала їх. Обидва вони завмерли і не сміли бодай поворухнутись, зачаровані нею, а вона розчісувала пишне русяве волосся, що якось магічно напівпрозоро сяючи спадало на її тендітні плечі. Сама вона була також якоюсь ніби напівпрозорою, і просто неймовірно красивою.

Благовійна тиша запанувала навкруг. І в цій тиші немов заграла дивна музика, від якої забігали мурашки по спині і здригнулося серце. Своєю ніжністю вона пронизала повітря, яке стало ніби невагомим і осяялось красою.

Але раптом запищали нумпідони Бу і Чамби, красуня злякалась і подивилась в їхню сторону. І Бу, і Чамба дивились на неї широко витріщеними очима. Тепер вони побачили її обличчя і краса його настільки заворожила їх, що ніхто і не здогадався послухати, чого хоче Айкі. Але нумпідони знову запищали і Бу таки включив свого.

— Хлопці, Хропсь топить сніг біля вашої печери. Зараз він до вас добереться. Шо мені робити? – закричав Айкі. Бу, не зводячи очей від красуні, сказав:

— Сиди там тихо, ми самі розберемось. – і виключив нумпідона.

Чамба нарешті трохи отямився, посміхнувся і сказав:

— Прівєта.

Красуня подивилася на нього, також йому посміхнулась і кивнула головою. Бу подивився на Чамбу, потім на красуню і відкрив рота, намагаючись щось сказати, але в нього нічого не вийшло і він вирішив закрити його.

— Хто ви? – раптом спитала красуня і підлетіла до них. Так, саме підлетіла. Бу витаращився на неї і тут його осінило.

— Ти з острова Лямур?

Красуня подивилась на нього, облетіла його і він мало не втратив свідомість від її неймовірно ніжного і принадного аромату. Він тільки трохи захитався. Чамба зловив його і Бу нарешті оговтався. Він глянув на красуню і йому чомусь стало соромно. Тоді він сховав погляд і заклав руки за спину, нервово там їх потискуючи.

— Ви знаєте, звідки я і боїтеся мене? – щиро здивувалась красуня. А голос її звучав так ніжно, так ніжно, що тепер вже Чамба мало не впав. Тоді вона торкнулась його чола і подивилась йому прямісінько в очі. Чамба відчув, як з одного ока стекла сльозинка. З його мигаючих райдужних очей ніколи нічого не текло! Він так зніяковів і відчув себе настільки щасливим, що не зміг втриматись, і сльозинки потекли одна за одною.

— Ти плачеш, бо в тебе добре серце. Я відчуваю його тепло. – немов струмочок, продзюрчав її голос і Чамба витер сльози рукою.

— Вибачьте. – сказав він і представився: — Чямба, а то Бу. – і показав пальцем у сторону Бу, який так зніяковів, що і не смів глянути вгору. Красуня подивилась на нього, потім знову на Чамбу і сказала своїм ніжним голосом, від якого Чамба знову розтав і почав плакати:

— Я Юпі.

Раптом десь знизу щось гуркнуло і війнуло теплом.

Юпі злякалась, закрила свій чарівний ротик витонченою ручкою і відлетіла в сторону. Там спинилась і тихо сказала:

— То Хропсь іде. Тікайте.

— Кудюк? – спитав Чамба.

Юпі подивилась на нього і мовила:

— Тікайте вгору. Там колись був ще один вхід до печери Хропся, біля самої вершини.

— А зараз він там є? – раптом спитав Бу, відчувши, як до нього знову донісся жар знизу.

Юпі знизила плечима. Цього вона не знала.

— А чьо ти тут-ка робити? – спитав Чамба, сяючи від якогось неймовірного напливу щастя.

— Я вже три роки тут в полоні. Хропсь мене не пускає. – вона подивилась униз, де вже з'явилося світло і почала штовхати Бу і Чамбу нагору і шопотом наказувати їм: — Тікайте, тікайте.

Вони послухались і кинулись догори. Лише вони встигли забігти за поворот, як знизу появився Хропсь. Бу не стримався і спинився, щоб глянути на нього, Чамба – щоб глянути на неї. Вони обидвоє висунулись з-за краю каменя і подивилися вниз. Юпі знову сиділа посеред печери і розчісувала волосся. А до неї наближався Хропсь. Бу знав, що він страшний, але щоб такий – він і подумати не міг. Товстий, вкритий густою палаючою шерстю, з короткими ногами і довжелезними руками, що звисали до самісінької землі, абсолютно без шиї, з двома дірками замість носа і маленькими червоними очима. Бу скривився, побачивши його. Чамбі защемило серце, побачивши її біля нього.

Хропсь підійшов до красуні, широко всміхнувся кривим ротом, з якого випав зуб, швидко нахилився, підняв його, вставив назад і щось простягнув їй.

— На, жери. То підсніжники. – рявкнув він якимось таким грубим і клекочучим голосом, що Бу знову скривився. Вона не відреагувала. Тоді він кинув підсніжники їй до ніг. Юпі сиділа обличчям до Бу і Чамби, і вони виразно побачили, як скривились її губки і вона заплакала. Цього Чамба вже не витрмав і вийшов із своєї схованки.

— Стій! – прошепотів Бу, намагаючись стримати Чамбу. Але це не подіяло.

— Гальо, ти, вугільок задимлений, стрибай-ка сюда! – крикнув Чамба, впевненою ходою наближаючись до Хропся. Юпі стривожено глянула на нього і почала махати йому руками, щоб той втікав. Чамба тільки мило їй посміхнувся. Хропсь видився на нього, відкрив рота, і замість того, щоб сказати, що-небудь, дихнув вогнем. Чамба відчув, як стало жарко і зашкруміла його чуприна. Він злякався і відскочив. Хропсь зареготав і спробував ще раз дихнути на Чамбу, але той відбіг убік, вхопив здоровенного каменюку і безсило смикнувся. Він смикнувся ще раз і відчув, як зашкрумів його зад. Тоді Чамба підскочив і перелякано подивився на Бу, який вже сам виліз із схованки і намагався придумати, що робити.

Бу мовчав, а Чамба сам вхопив якогось меншого каменя і щосили кинув ним у Хропся. На його превелике щастя він попав точнісінько Хропсеві у груди, від чого той захитався, відступив кілька кроків назад, зашпортався і впав. Тоді з гуркотом покотився вниз широкими кам'яними сходами і зупинився десь за поворотом.

Чамба тріумфально подивився на перелякану Юпі. Він відчув себе героєм, хоча сила його чомусь підвела. Мабуть правду казав Рігобер, що вона буде іноді зникати через те, що він випив двох напитків.

Юпі тим часом підлетіла до нього, вхопила його за руку і потягнула вгору. Хропсь унизу вже почав щось кричати і яскраво спалахувати.

— Тікайте обидва нагору. – сказала вона і спробувала полетіти вниз, як раптом Чамба впав перед нею на коліна і сказав:

— Просю тебе, мій сила повернутись і я врятувати ти. Дозволь врятувати ти. – і сльози покотились з його райдужних очей.

— Списибі тобі, але ти цього не зробиш, тікай, а я його затримаю.

Коли Юпі сказала ці слова, Чамба відчув якийсь неймовірний розпач. Серце, здавалося, от-от вискочить з грудей, а руки аж затремтіли. Він підскочив, зловився за каміння і одним махом відірвав кусок скелі, тоді кинув його униз, туди, звідки вже наближався вогневий Хропсь. Скеля була такою велико, що не вмістилася в проході і перекрила його. А в той час згори почало падати каміння, яке підпиралося скелею. Чамба глянув угору, тоді вхопив однією рукою Юпі, другою Бу і щодуху кинувся догори. Каміння саме падало там, де він встигав пробігти. Ще мить, і їх би засипало. Але от, нарешті, гул стих і каміння перестало падати. Захеканий Чамба спинився, обернувся і побачив, що каміння засипало грот і тепер назад вже точно не повернутись, але і Хропсь до них ніяк не добереться – каміння йому не розтопити.

Тоді Чамба подивився на красуню Юпі і помітив, що вона сяяла і освітлювала все навкруг. Ось чому так добре було видно засипаний грот і печеру навколо них. Він обережно поклав її.

— А мене? – буркнув Бу і Чамба впустив його. Той впав і надувся.

— Бачишь, я сильний. Я врятуй ти. – сказав Чамба.

Юпі посміхнулась і підлетіла до Бу, який при падінні з Чамбиних рук боляче вдарився. Вона торкнулась до чука і той відчув, як біль зникла.

— Чому руки твої недбайливі, коли серце добре? – докорила Юпі Чамбі і той зніяковіло посміхнувся, глипнувши на Бу. Тоді вона підлетіла до Чамби і він помітив, що вона-то ніби ходить, тільки дуже низько над землею.

— Нам не можна тут залишатись. – сказала Юпі своїм ніжним голосочком. – Хропсь не дурний. Він знає, що в нас немає іншого виходу, як іти вгору, до другого входу в печеру. А він і сам туди піде, але верхом.

Бу раптом ніби пересмикнуло і він включив свого нумпідона, визиваючи Айкі.

19. ХТО ШВИДШЕ ВТЕЧЕ ВІД ХРОПСЯ

Цей безперервно падаючий сніг вже трохи набрид і Айкі вирішив поскоріше добратися до вершини за своїм дорогоцінним килимком-літунцем, коли раптом гора захиталася і ніби десь всередині щось загуркотіло.

— Шо би то могло бути? – подумав Айкі і вирішив зв'язатися з Бу. Він поліз за нумпідоном, витягнув його, але той вислизнув у нього з рук і впав у сніг.

— А шо то є! – буркнув Айкі і почав шукати нумпідона в снігу. Але його не було.

— Та ніби тут впав. – промугикав Айкі, глибоко занурюючи руки в сніг. Нумпідона всеодно не було. Тоді він сів і почав вивчати сніг.

— Так, де б це він міг бути. – одна голова дивилася у сніг, а друга думала, як би це знайти нумпідона.

— Та шо це таке! І так несолодко, а тут ше й це! – раптом не витримала голова, та, що думала, а та, що дивилася у сніг радісно гикнула, бо почула, як нумпідон запищав. Руки кинулись на звук і швидко намацали нумпідона в снігу. Айкі включив його і почув переляканий голос Бу:

— Айкі, швидше тікай догори. Хропсь іде до тебе. Ми тут все засипали і самі біжимо вгору по тунелю тут, всередині. Чуєш, тікай! – і Бу виключив свого нумпідона.

Айкі на мить задумався, тоді подивився униз, десь туди, де була печера, в якій сховалися Бу і Чамба. Там ніби все спокійно, але раптом Айкі завмер, бо звідти виліз Хропсь і відразу кинувся догори. Сніг під ним, перед ним, збоку нього так швидко топився, що він практично йшов по сухій землі. І йшов прямісінько до Айкі.

— О-йой. – вирвалось у Айкі і він кинувся дряпатись глибочезним снігом догори. У нього це не дуже получалось. Хропсь знизу піднімався сухою землею і спокійнісінько хапався руками і ногами за виступи і каміння, в той час, як Айкі ловився за сніг і витрачав купу енергії на боротьбу з ним. До найближчої скелі було ще трохи далекувато і тому доводилось поки-що не використовувати шнур-липучку. Він був трохи закоротким.

— Гаааа! – раптом заревів знизу Хропсь. Він, певно, помітив Айкі вгорі. От тепер і справді стало страшно. Айкі подивився униз і побачив, як Хропсь намагається дихати вогнем, який вихоплюється в нього з рота на кілька кроків. Але Айкі ще був досить далеко. Тому Хропсь облишив спроби спалити його і подерся вгору.

— Мама, мама. – пробурмотів Айкі і щодуху кинувся догори.

Через хвилину він підвів голову і побачив, що скеля, мабуть, вже в досяжності шнура-липучки. І він кинув його туди. Відстань і справді була нормальною і шнур зачепився. Айкі швидко почав підніматися вгору. Як добре, що ще малим він не сачкував на уроках фізкультури і добре навчився лазити па канаті. Лазити па шнурі, правда, було важче, бо він був тоншим, але вміння є завжди віміння і воно зможе виручити в скрутні ситуації.

Аж от він на верху скелі, за якою, правда, знову купа снігу, і ще скелі, але це вже ближче до вершини і далі від Хропся.

Айкі сів трохи віддихатись і подивитись, де там Хропсь. Володар вогню був ще далеко. На шнурі-липучці Айкі трохи дав йому фору і тепер мав якусь хвильку для перепочинку і для обдумання своїх дій. Раптом він вирішив кинути в Хропся сніжку. Він швидко зліпив її і щосили засадив униз. Він і не думав, що йому вдасться попасти. Та виявилось, що сніжка летить прямісінько в Хропся. Але, на превеликий жаль, за півкрока від нього вона пшикнуа і перетворилась на пар. Айкі здришнувся і прошепотів:

— Маслом вогонь не погасиш.

Хропсь помітив, що в нього летіла сніжка, спинився і заричав:

— Зараз ти пшикнеш, як то, шо кинув!

Заричав Хропсь якось так страшно, що Айкі аж пересмикнуло і в нього з'явилась подвійна енергія і він кинувся дряпатись угору.