Сутеніло рано, як завжди наприкінці листопада.
Поет Н. зробив ковток майже зовсім холодної кави і перечитав щойно написаний вірш. Його увагу зупинив один рядок:
"І серце б'ється, ніби птах…"
Скільки вже цих птахів билося біля серця?!
Н. закреслив "ніби птах" і замислився.
А якщо такий варіант:
"І серце б'ється тихо — швах!"?
Тобто серце ще б'ється, але вже все, так би мовити, кранти!
Це, здається, справжня трагедія. Шекспір!
Чи, може, краще так:
"І серце розриває цвях!"?
Так наче теж журно, але більш сучасно, своєрідний хорор.
Утім, чому зациклюватися саме на мінорі?
Н. спробував зробити ще один ковток, але кави у філіжанці вже не було.
— Ось тобі і швах, і цвях, — сумно посміхнувся Н.
Раптом напружене обличчя поета осяяла посмішка. Він одразу збагнув, що його муза нарешті згадала про нього і дарує йому той самий єдиний варіант — елітний, енгармонійний, вишуканий:
"І серце надихає Бах!".
Н. рвучко підвівся з крісла, солодко потягнувся, ніби тигр у зоопарку, і гучно проричав:
— Бабах!