ПЕРЕДМОВА вишуканого пройдисвіта

Ааа... Ааа... Ааапчхиии!*

______________________________

* Коментар до "Передмови вишуканого пройдисвіта":

Ні, зовсім не це хотів сказати я, так званий вишуканий пройдисвіт, у своїй передмові.

Це я просто чхнув.

Тільки роззявив був рота, аби висловити передмову, як тут недоречно залоскотало в ніздрі, і замість передмови пролунало чхання.

А якби не свербіння в носі, то я у своїй передмові пові­домив би отаке:

Безцінний читачу! – сказав би я. – Я, так званий вишуканий пройдисвіт, маю честь запропонувати твоїй увазі цікаві й захоплюючі писання таємничого й загад­кового автора Дюка Позаславовича Бру­ньки; писання, що сам цей пописувач назвав їх "Забавні хроніки під­пільного королівства поблизу Харкова", але я придумав заголовок корот­ший: "Яйцепос".

У них ти зможеш багаторазово прочитати чимало вражаючих і гарних літер (аж цілих тридцять три з апострофом на додачу, не рахуючи іншомовних, котрі теж подекуди трапляються), як приголосних, так і голосних, як ненаголошених, так і наголошених, як рядкових, так і заголовних; не кажучи вже про розділові знаки, а саме: крапки, крапки з комою, двокрапки, багатокрапки, тире, дефіси, дужки, лапки, знаки питання, знаки оклику, і навіть (хто б міг подумати) – коми!

А крім букв і розділових знаків, але з їхньою допомогою, – продовжував би я, – ти, безцінний читачу, побачиш у цих писаннях пригоди славних лицарів і магічні дива чудотворців; розшукову діяльність проникливих детективів і чудернацькі вчинки дивакуватих громадян; таємничі загадки та загадкові таємниці, над котрими зможеш досхочу поламати голову; велику любов і похвальні справи позитивних героїв та шкідливі справи і підступність персонажів негативних; чимало смішного і курйозного, пізнавального і повчального; навіть, крім усього іншого, осягнеш екзистенційні рефлексії Автора, виражені, втім, у досить кумедній формі.

Але перш, ніж продовжити сприймати цю мою передмову, безцінний читачу, – зауважив би я, – я тобі, якщо не від щирого серця, то хоча б від щирого мозку, раджу для початку прочитати кілька сторінок, або навіть кілька розділів пропонованого твору Д.П. Бруньки. А потім, якщо буде бажання, повернутися сюди і продовжити ознайомлення з моєю передмовою. Можливо, при читанні перших сторінок або розділів "Яйцепосу" у тебе, безцінний читачу, виникнуть питання, і ти захочеш відповіді на них знайти тут, у передмові. Не знаючи твоїх майбутніх питань, я, звичайно, не можу гарантувати, що подальші мої теревені виявляться відповідями на них. І все ж, раджу вчинити так.

* * *

Сподіваюся, читачу, ти скористався моєю порадою, – продовжив би я, – і сприймаєш подальшу частину передмови вже після ознайомлення з початком писань Дюка Бруньки.

Ці писання потрапили мені до рук дуже випадково, під час моєї прогулянки на лоні природи в околицях міста Харкова. Я цей опус просто знайшов. Ага, ось так: просто раптом рукопис ВИШУКАВ, ПРОХОДЯЧИ СВІТ, тобто не весь світ, а ту частинку світу, що є ліском поблизу Ха­ркова. Ось через це я й назвав себе в заголо­вку передмови "ви­шуканим пройдисвітом", у хорошому сенсі цих слів. Педантичний філо­лог може заперечити, що в даному разі правильніше було б не "вишу­каний", а щось на кшталт "вишуканець", і не "пройдисвіт", а щось на зразок "світопроходець" або просто "перехожий", але я легковажно відкидаю такі прискіпування, як несуттєві.

Докладніше про обставини потрапляння даного тексту до моїх рук розповім у "Після­мові вишуканого пройдисвіта", котру розміщу в кінці цього так званого епосу.

Отже, знайшов я ці писання й прочитав. Чтиво мене потішило. Вирішивши, що ці так звані Терентопські хроніки можуть потішити й інших індивідуумів, заба­жав я рукопис таємничого Дюка Бруньки опублікувати, всучивши його якомусь хорошому видавництву.

Про Автора, цього самого Дюка Позаславовича Бруньку, мені нічого невідомо (крім хіба тільки його наймення, котре я взнав лише завдяки перебуванню імені, по батькові та прізвища на першому аркуші рукопису, над його, рукопису, заголовком); жодних відомостей про цю людину я не знайшов, тому й називаю його "таємничим і загадковим". Не знаю, юнак він чи старець, чоловік чи жінка (у світовій літературі ві­домі випадки, коли жінки-письменниці творили під чолові­чими псевдонімами)... А може, це взагалі не людина, а гурт людей, які написали твір колективно під одним псевдонімом (таке у світовій літературі теж бу­вало). Ну, щоправда, в тексті Автор описує себе як чоловіка тисяча дев'ятсот шістдесят другого року народження, брюнета в окулярах, з вусами і борідкою (у двадцять четвертому розділі); згадує, що у дитинстві жив на харківській вулиці Садовій (яка тоді називалася інакше) у будинку № 10/12 (у двадцять першому розділі); і що тринадцять років працював друкарем у друкарні, котра мала місце в історичному центрі Харкова (у шістнадцятому розділі). Але ж не факт, що ці свідчення є правдою, а не авторськими фантазіями.

Можу припустити, що який-небудь вразливий екзальтований чи­тач, ознайо­мившись із цією епопеєю, висуне версію, мовляв, Дюк Брунька особисто бував у паралельному світі, котрий перебуває в інших вимірах, інакше звід­кіля йому, мовляв, знати все те, що він тут описав.

Можу припустити також, що читач скептичний і саркастичний на це заперечить, мовляв, Автор (судячи з його писань) – зовсім не мандрівець до інших вимірів, а з'їхалець, так би мовити, з власного глузду. Я, на жаль, не можу надати переконливих доказів того, що Автор з глузду не з'їхав, а психічно здоровий – жодних медичних довідок щодо стану його розуму я, звичайно, на руках не маю.

Одного разу сам чув, як якийсь скептик, котрий прочитав "Майстра і Маргариту", заявив, та ще у телевізорі (до цього перехожого на вулиці підійшли кореспонденти з камерою й мікрофоном), мовляв, він на сто відсотків упевнений, що Михайло Булгаков був просто божевільним, бо, каже, у психічно здорової особи не може бути настільки багатої уяви.

Щось подібне можна почути від суб'єктів, котрі вважають себе прагматичними, солідними й практичними, і щодо творів Франсуа Рабле, Джонатана Свіфта і тому подібних небанальних фантазерів.

А от особисто я впевнений, що ці писання Дюка Бруньки, як і писання Рабле, Свіфта й Булгакова, – наслідок саме багатої уяви, а зовсім не хвороби мозку.

Одним словом, Автор (еге ж, Дюк Брунька називає себе в цих писан­нях саме так – Автор; саме з великої літери, що, як на мене, навіть дещо нескромно) – фігура таємнича, загадкова, секретна, широким верствам людства геть невідома.

Якщо після публікації цього, м'яко висловлюю­чись, епосу він (або вона, або вони) з'явиться у видавництві з обуренням, що, мовляв, порушені його авторські права, що він не давав дозволу на публікацію тощо, то не­хай видавництво пошле його на... ні, просто на зустріч ізі мною, а я вже йому яа-ак... Гм. Ну, одним словом, якось улагоджу цей скандал.

Про Автора (ким би він там не був – чоловіком, жінкою, або коле­ктивом) із цьо­го рукопису я зрозумів наступне: що він наш сучасник, ко­трий мешкає, або мешкав у місті Харкові чи Харківській області, і страждав на так званий квасний харкі­вський патріотизм. Через те й пригнічував його той факт, що харків'яни, на від­міну від багатьох інших, не мають свого власного чарівно-лицарського епосу.

От у германців, наприклад, є епос про королевича Зиґфріда й нібелу­нґів; у ірландців – про героя Кухуліна й уладських витязів; у британців – про короля Артура й лицарів Круглого Столу; у французів – про графа Роланда й лицарів Карла Великого, і таке інше й тому подібне. Навіть Київ, до котрого теперішній статус столиці Української республіки перейшов від Харкова, оспіваний у билинному епосі про славетних витязів Київського князя Володимира Красне Сонечко – Іллю Муромця, Дюка Степановича, Добриню Микитича, Ставра Годиновича, Олешу Поповича та решту. (До речі, не виключаю, що ім'я Дюк таємничий громадянин Брунька отримав саме на честь давньоруського билинного богатиря Дюка Степановича). А також – і в наступних літературних київських чарівних епосах; наприклад – "Святославич, вражий годованець" Олександра Вельтмана...

А от у харків'ян нічого такого, мовляв, немає.

Якщо ти, безцінний читачу, прочитавши попередні абзаци, вирішив, що харків'яни взагалі не складали лицарських епосів, то, виходить, ти не так мене зрозумів. Складали. Наприклад, харків'янин Василь Григорович Маслович написав віршований епос "Утаїда" про пригоди лицаря Утая. Що той твір був надрукований 1816 року в журналі "Харьковский Демокрит" – періодичному виданні гумористично-сатиричного напрямку. (Давньогрецький філософ Демокріт вважається чолов'ягою дотепним та веселим, тому його ім'я і втрапило в назву часопису харківської гумористики). Чому Маслович запропонував свій лицарський епос саме гумористичному журналу? Не тільки тому, що журналістика в Україні робила лише перші кроки й журналів було дуже-дуже мало (конкретно: лише два; і обоє харківські; і обоє друкувалися у одній друкарні; до речі, тій самій, де за півтора з гаком сторіччя потому працював і сам Дюк Брунька, якщо він не набрехав). І не тільки тому, що засновником і видавцем "Харьковского Демокрита", а також автором більшості текстів, що друкувалися там, був не хто інший, як він сам – Василь Маслович. Але й тому, що "Утаїда" – поема іронічна, дотепна пародія на чарівно-героїчні лицарські епоси.

Отож, я мав на увазі не те, що харків'яни не складали лицарських епосів, а те, що в цих епосах Харків не фігурує й не згадується. От, наприклад, Київ присутній у вищезгаданій "Утаїді", а Харків – ні, хоч і написана вона саме в Харкові.

Не зміг Дюк Бру­нька, бач, терпіти таку обділеність у цьому аспекті рідного міста, й у нападі квасного харкі­вського патріотизму вирішив створити такий-сякий, якщо не чисто харківський, то хоча б, так би мовити, поблизухаркі­вській чарівно-лицарський епос (втім у двадцять четвертому розділі за назвою "Відрядження чудотворця" дія на декілька хвилин таки переноситься без­посередньо до міста Харкова). Чарівний епос з типовими для цього жанру персона­жами: ли­царями, драконами, коро­лями, феями, єдинорогами, перевертнями, принцесами, грифонами, чарі­вниками, велет­нями, ельфами, привидами, вампірами, русалками тощо; і з типовими сюжетами і темами. Епос, де основні події розгортаються, втім, не в якісь ле­гендарні й билинні часи, а в новітню епоху – восени 1995 року. Епос, де поряд із властиви­ми середньовіччю лицарськими турнірами, лицарськими ж замками тощо, фігурують і більш сучасні явища: військовий літак, колгоспи, автомобілі, трамваї, комп'ютери, мілі­ція, піонерська організація... і навіть пам'ятник Леніну!

І, мабуть, нашвидкуруч ви­рішивши ушквари­ти ось такий, м'яко кажучи, епос, Дюк Брунька протягом тридцяти років утілював у життя це рішення. Чим, мовляв, харків'яни гірше за інших? Нехай і в Харкова буде...

Отже, натворив.

І, можливо, це правильно, бо сучасній українській літературі бракує чарівно-лицарських епосів. Принаймні я жодного су­часного українського чарівно-лицарського епосу не зустрічав. Тож ми маємо бути вдячними таємничому Дюку Бруньці хоча б за намагання дати те, чого не вистачає. Тим більше, що нова українська література і розпочалася наприкінці вісімнадцятого сторіччя саме з чарівно-іронічного епосу (так, про парубка моторного, і хлопця хоть куди козака); але після того власними чарівно-іронічними та чарівно-лицарськими епосами Україна якось не рясніла, якщо я не помиляюсь. (Але нахабно збрехав би той, хто бовкнув би, що, мовляв, крім "Енеїди" Котляревського, в українській літературі взагалі нема іронічних епопей. Є, звісно ж, є. От, наприклад, "Незвичайні пригоди трьох Обормотів у Країні Чудес" Віктора Рафальського. Або "Левине серце" Павла Загребельного. Або, скажімо, трилогія Євгена Гуцала про пригоди Хоми Прищепи. Або дилогія Олега Чорногуза про пригоди Євграфа Сідалковського...)

Головним, так би мовити, стрижнем цієї епопеї Автор зробив (для більшої, як він стверджує, захопливості) детективну історію про ви­крадення рідкісної речі й розшуки викраденого. На цей стрижень нани­зані, як шматочки баранини й цибулі на шампур у шашлику, інші забавні історії. Крім прози в ці писання засунуті де не де поезія й драматургія.

Судити про якість цього роз­гонистого творіння – тобі, читачу, та крити­кам. Може, когось із них ця книга спантели­чить невизначеністю жа­нру, може, хтось із них обурено вигукне: "Та що взагалі це таке?! Казка не казка, детектив не детектив, фантасмагорія не фантасмагорія, довід­ник не довідник, постмодернізм не постмодернізм, анекдоти не анекдоти, космогонія не космогонія, арабески не арабески, притчі не притчі, утопія не утопія, фентезі не фентезі, пародія не пародія, містифікація не містифі­кація... Якийсь літературний віне­грет! Тобто, висловлюючись філологічніше, якась еклектика".

Так само у 1833 році два відомі літературні критики – Віссаріон Бєлінський і Осип Сенковський (він же Барон Брамбеус, він же Тютюнджу-Оглу, він же А. Бєлкін, він же Морозов, він же Адам фон Женихсберг, він же Хохотенко-Хлопотунов-Пустяковський, він же С. С. С., він же Пьотр Снєгін, він же Іван Іванов-син, він же Карло Карліні) – спантеличилися визначенням жанру твору дотепного й оригінального російського письменника, вже згаданого вище Олександра Вельтмана, "MMMCDXLVIII рік". Перший написав: "Що це таке? Казка не казка, роман не роман...", а другий: "Це не вчена дисертація, не алегорія, не повість, не поема й не роман, а бозна що". До слова, на відміну від Бєлінського, Сенковський був не тільки критиком чужих творів, а й сам доволі талановитим і дотепним прозаїком, автором новел, оповідань, повістей і навіть роману. У "Яйцепосі" Дюка Бруньки зустрічаються цитати з його творів у якості епіграфів.

Майже впевнений, що цей, так би мовити, епос Бруньки, незважаючи на присутність у цьому так званому епосі лицарів, драконів і чарівників, тобто персонажів, здавалося б, цілковито фентезійних, може не сподобатися фанатам традиційного фентезі, солідного і патетичного (де на обкладинках часто-густо зображені красені-богатирі або красуні-богатирки з блискучими мечами в руках, або ж красені-маги або красуні-феї з чарівними паличками, або ж лускаті дракони зі спопеляючим вогнем із роззявленої пащі, і т.д.). Бо дуже не вписується цей твір Бруньки в рамки типового фентезі. Навіть здається, що Брунька прагнув утнути якесь антифентезі. Наприклад, у фентезійних творах зазвичай не вказуються точні дати описуваних подій, а у "Яйцепосі" названі точні дати, а часто-густо і навіть час (іноді з точністю до хвилини чи секунди). Або, скажімо, автори фентезі, як творів епічних, розповідають там про своїх персонажів, а не патякають про самих себе. А Брунька періодично згадує себе самого, та перериває оповідки розмовами, ба навіть суперечками зі своїм власним мозком, представленим в образах Лівої та Правої мозкових півкуль.

А от мені сподобалася своєрідність цього чтива. Беручи типові для епосів та фентезі сюжети і теми, Автор під­носить їх по-новому, ламає шаблони і стереотипи. Також мені сподобало­ся, що Автор майже не вдається до пафосу й патетики, що є доволі типовими для тради­ційних епосів. Якщо б ці досить химерні й у деякому роді курйозні писання були надмі­рно пафосними, то читати їх, напевно, було б важкувато, а може і нестерп­но. Але пафос Автор замінив іронією й самоіронією (що доходить іноді майже до само­приниження), і під соусом гумору, так би мовити, це чтиво поглинається досить легко й приємно. Як написав у комедії "Жаби" дотепний Арістофан: "Подай хтось ліру! Втім не треба ліри. Подайте тріскачку мені та бубон".

Слово "чтиво", до речі, я тут уживаю в найпозитивнішому аспекті (на відміну від снобів, що презирливо чтивом називають виключно халтурні тексти), у значен­ні "те, що можна читати", бо те що читати неможливо я чти­вом не назву – то було б нелогічно, бо ж іменник "чтиво" походить від дієслова "читати".

Взагалі вважаю: якщо вже людина здумала складати небилиці, то, принаймні, повинна робити це за можливістю дотепно й легко, бо небилиці – штука не дуже солідна, навіть якщо в них закладено мудрі думки. Справедливо зазначив Олександр Сергійович Пушкін: "Фа­нтастичні казки тільки тоді й хороші, коли писати їх неважко". (Промовив він це після того, як письменник Володимир Федорович Одоєвський поскаржився, що йому нелегко було складати "Пістряві казки"). А не­билиці вимучені, позбавлені іронії й напхані патетикою, мені нецікаві. Такі небилиці пробачні стародавнім авторам із поваги до їхньої древності, а сучасним мені важко простити надмірну патетику не­билиць.

Хоча в цій книзі фігурують лицарі, чарівники, дракони тощо, складається вра­ження, що Дюк Брунька писав її не стільки під впливом середньовічних лицарських епосів, скільки внаслідок захвату від іронічних творів Франсуа Рабле, Джонатана Свіфта, Карло Ґоцці, Ернста Т.А. Гофмана, Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ'яненка, Мико­ли Гоголя, Льюїса Керролла, Даниїла Хармса, Євгенія Шварца і тому подібних дотепних і талановитих літераторів. (На це натякають, крім іншого, згадування таких літераторів там і сям у тексті Бруньки й присутність цитат з їхніх писань, зокрема й у якості епіграфів). Тож читачеві, що полюбляє не "серйозне" (тобто солідне й патетичне) фентезі, а такі іронічно-казкові чи іронічно-фантастичні писання, теоретично може прийтися до шмиги і так званий епос Дюка Бруньки. Тому, вважаю, не варто обкладинку для цієї книги робити у типово фентезійному стилі, бо це введе читачів у оману, і той читач, якому книга адресована, зирнувши на палітурку, байдужо пройде повз, а той, що спокуситься зовнішньою картинкою, почитавши, буде розчарований, бо книжка не відповідна його смакам. Хай обкладинка буде, наприклад, у стилі реалістичного фотодокументу, або у стилі карикатури, або стилізована під якусь манеру образотворчого мистецтва (навіть кубізму чи абстракціонізму), аби лише не у манері, повторюю, типового, солідного та пафосного, фентезі.

Що ж до недоліків цього тексту, то... Про вади, котрі, звісно, теж мають місце в цім творі, нехай злостивлять жовчні критики – це їхня робота, їм, мабуть, гроші платять у тому числі й за відшукуван­ня хиб. Я ж відзначу тільки три.

По-перше, Автор час від часу вдає­ться до просторікування моралізаторського штибу, що було поширено в художній літературі минулих сторіч, але в сучасній такі проповіді виглядають анахронізмом.

По-друге, захоплюється викладанням географічних, історичних, літературознавчих та інших фактів, через що окремі ділянки тексту нагадують краєзнавчий, історичний, літературознавчий або ще який-небудь довідник, а не красне письменство.

По-третє... Ф.М. Достоєвський якось написав (в одному з листів), що "а захопливість я, до того дійшов, що ставлю вище художності". Склалося в мене враження, що й Дюк Брунька, придумуючи свої так звані Терентопські хроніки, захопливість ставив вище художності. Тому літературний гурман, естет, сноб, що обожнює надмірне нагромадження художності у вигляді хитросплетених словесних мережив, багатоабзацних пейзажів і портретів, розцяцькованих висловів і головоломних метафор, може бути невтішений деяким аскетизмом тексту в цьому аспекті. (Втім, твердження, що в даному добутку геть відсутня всяка художність, було б ницим наклепом).

Але наявність у творі забавних історій дозволяє мені вибачити Авторові ці ґанджі. Сподіваю­ся, й інші читачі будуть поблажливі до слабкостей Автора. Проте читач, що більше надмірної нав'язливої художності цінує повчальність, пізнавальність, захопливість і дотепність, вищеперераховане може прийняти не за недоліки, а за переваги.

На жаль, розділи цих так званих Терентопських хронік безпардонно переплутані, через що порушена послідовність подій. Ну, тобто, з точ­ки зору здорового глузду, усе має починатися з першого розділу, за яким іде другий, після нього – третій, потім – четвертий, слідом – п'ятий, а там — шо­стий, сьомий, восьмий... і так далі, згідно з поряд­ковими номерами. А тут... Починається із тридцять шостого розділу, за ним іде сі­мнадцятий (розділи цього опусу, до речі, Автор називає "щось"), за ним – другий, по­тім – сорок третій, потім – перший, потім – чотирнадцятий, усередині якого розташувалися п'ятнадцятий і шістнадцятий, потім – п'ятдеся­тий, потім – дев'ятий... і так далі, у повному безладді. Хаос. Плутанина. Таке враження, що рукопис було розсипано, і аркуші нашвидкуруч зі­брали, не подбавши роз­класти за порядком. Але в такому разі переплута­лися б сторінки, а тут – цілі розділи. Добре ще, що Автор до назв розділів додав дати, тобто вказав, у які саме роки, місяці й дні відбувалися опи­сані в цьому розділі події.

У мене була сильна спокуса виставити розділи прави­льно, за порядком номерів, але, подумавши, що, можливо, така плута­нина не є наслідком випад­ковості, а задумана Автором, залишаю без змін. Такі, так би мовити, літературні ігри з перетасовуванням роз­ділів були популя­рні, наприклад, серед письменників-романтиків поча­тку XIX сторіччя. (Скажімо, роман "Мюнгґаузен" Карла Лебрехта Іммермана починається з одинадцятого розділу, а перший стоїть після п'ятнадцятого. Або в повісті "Княжна Мімі" вже згадуваного вище Володимира Одоєвського – передмова розташована не на початку, а між третім і четвертим розділами. А в романі "Життєва філософія кота Мурра" Ернста Теодора Амадея Гофмана взагалі перемішані шматки з начебто двох різних творів двох різних письменників. І таке інше.) Може, роблячи щось подібне, Дюк Брунька хотів натякнути, що він дотримується традиції романтизму витребенькуватися? Проте літератори випендрювалися і до епохи романтизму. Наприклад, за 70 із гаком років до того як Одоєвський утнув вищезгаданий трюк із передмовою "Княжни Мімі", Лоренс Стерн – один із найоригінальніших і найдотепніших письменників в історії світової літератури – передмову до свого роману "Трістрам Шенді" (повна назва "Життя і думки Трістрама Шенді, джентльмена") помістив теж не на початку цього роману, а аж у двадцятому розділі його третього тому. А у четвертому томі в нього після двадцять третього розділу йде двадцять п'ятий, бо двадцять четвертий був видраний із рукопису головним героєм, котрий вирішив, що той зайвий. А в дев'ятому томі між розділами XXV і XXVI розташовані вісімнадцятий і дев'ятнадцятий розділи. Тобто розділи XVIII і XIX у тому томі є також між розділами XVII і XX, але там вони являють собою чисті білі сторінки без будь-яких букв.

А втім все-таки я не певен, що роблю правильно, залишаючи все як є.

Вчиню так: запропоную читачеві два "Змісти" на вибір (приш­пандоривши їх після цієї моєї передмови). У "Змісті № 2" розділи стоятимуть згідно порядковому номеру, а в "Змісті № 1" – у тому безладі, як вони роз­ташувалися в тексті. Якщо читач полюбляє порядок і скрупульозність, воліє, аби сюжет розвивався чітко за хронологією, де одні події послідовно, так би мовити, чіпляються за інші, то нехай за допомогою "Змісту № 2" пунктуально дотримується черговості, від­шукуючи в тексті розділ з потрібним номером. Якщо ж читач не на­стільки пе­дантичний і сприймає легкий хаос, деяку фрагментарність, а вже тим більше якщо він полюбляє головоломки, захоплюється складан­ням із розрізнених шматочків пазлів або мозаїки, то нехай чухрає від початку до кінця цього писання, ковтаючи розділи в тому порядку, або, правильніше сказати, у тому безладді, як вони вишику­валися в тексті й "Змісті № 1", і складаючи в умі у ході читання з перетасованих ури­вків тексту загальну картину. У "Змісті № 2" будуть номери розділів, а в "Змісті № 1" – їхні назви. Коротше, безцінний читачу, вибирай сам, науково висловлюючись, алгоритм читання цих хронік.

Рукопис я розбив на три книги, прикинувши, що читачеві буде зру­чніше мати справу із трьома легкими й нетовстими томиками, аніж з одним грубезним і ва­жким. Розбив чисто механічно, прикинувши на око, аби було приблизно порівну. (Так само, до речі, видавці у свій час вчинили з рукописом "Володаря кілець" Джона Толкіна, розбивши його на три книги). Придумав для кожної книги заголовок і підібрав епіграф (кажу тільки про заголовки й епіграфи для книг; заголовки й епіграфи для розділів придумав і підібрав сам Автор, то пак Дюк Брунька).

До рукопису додавався невели­кий збірник цитат, зібраних Автором Те­рентопських хронік, то пак Дюком Бру­нькою. Для чого він зібрав ці висловлення класиків – не­зрозуміло. Чи то планував вставити їх у свій текст, наприклад, у якості епіграфів, та передумав, або не встиг, чи то орієнтувався на них як на якесь керівництво до дії, чи то... Їх на всяк випадок поміщу в "Додатку", у кінці цього так званого епосу. Крім аркушів із текстом, був у цьому стосі паперу й аркуш із картинкою: намальованою різнокольоровими олівцями мапою Терентопського королівства. Малюнок непрофесійний, зроблений явно не справжнім картографом чи художником, а якимось у цій справі дилетантом, можливо, самим Автором, тобто Дюком Брунькою. Якщо видавництво вважатиме за потрібне надрукувати його в книгах "Яйцепосу", то може помістити, наприклад, на форзацах, аби читач, заглядаючи туди, міг орієнтуватися в географії описуваних у творі подій. Не дуже далеко від місця, де я знайшов рукопис, на дерев'яному паркані я побачив зображення людини в окулярах, з борідкою та вусами. Оскільки Дюк Брунька описав у "Яйцепосі" себе, як чоловіка в окулярах із вусами та борідкою, то не можна повністю виключати, що намальований саме він. Я цю частину паркану сфотографував, і про всяк випадок теж пропоную видавцям. Це зображення можна помістити на самому початку книги в якості фронтиспіса, як можливий портрет Автора. Картинка дуже примітивна, непрофесійна, на рівні дитячого малюнка, але через брак інших портретів Дюка Бруньки... Як то кажуть, на безриб'я і рак риба.

Сподіваюся, безцінний читачу, що забавні писання Дюка Бруньки тебе, як мінімум, повеселять. Сміх корисний для здоров'я, стверджу­ють медики, і навіть подовжує життя. Тому, якщо це, у хорошому сенсі слова, нагромадження літер і розділових знаків ви­кличе в читача посмішку, сміх, або навіть регіт, то значить, воно є корисним ну хоча б із медичної точки зору.

А може, хтось під оболонкою нібито безтурботного літе­ратурного блазнювання виявить думки про речі важливі й потрібні. Може, хтось, посміявшись, замислиться. А мислити, безумовно, дуже здорово.

Отже, Автор зопалу втнув епопею, химерну, курйозну, забавну, місцями смішну, місця­ми повчальну, а ти, безцінний читачу, якщо маєш бажання, читай і що називається мотай на вус. (Електричну гірлянду слід мотати на новорі­чну ялинку, а повчальні історії – на вус. Не буду уточнювати, на які відростки голови тре­ба вішати локшину, бо не певен, що її взагалі слід присуджувати до повішення. Якісна локшина заслуговує на втоплення. В слині й шлунково­му соку.) Якщо вусів немає – мотай на бороду. Безбородий – мотай на локон. Лисий – на брову. Безбровий – мотай на рослинність під пахвою або в іншім місці тулуба. Якщо там поголив... Ну, не знаю... Ну, може в ніздрях є волосинки. Мотай на них. А якщо вже й у ніздрях пустельно, то тоді доведеться ці історії не намотати на волосся, а зарубати на носі.

Взагалі, як співається в одній іноземній пісні:

Ля-ля-ля-ля-ля-ля,

Тра-та-та-та-та-та.

Що в перекладі з тієї іноземної мови на нашу означає: "Хто читає добрі книжки, той великий молодець". Чесно кажучи, я не знавець тієї іноземної мови, тому переклав, спираючись не на знання, а на інтуїцію.

От що сказав би я, так званий вишуканий пройдисвіт, у своїй перед­мові, якби в мене не засвербіло в ніздрі так невчасно, через що замість передмови пролунало чхан­ня.

І сказавши все це, я б підписався під сказаним своїми ініціалами:

Так званий вишуканий пройдисвіт – такий собі

Г. М. К.

ЗМІСТ № 1

Книга перша. СТРАХОВИСЬКА ТА ІНШІ ГРОМАДЯНИ

Що начудив Хома Лукич – сторінка ...

Корчма "Під Рятівною Мухою" – ...

Замах на подвиг – ...

Народний людожер – ...

Введення в, так би мовити, терентопознавство – ...

Викрадення в Абрикосовій – ...

Виробник-винахідник драконів – ...

Викрадення в Абрикосовій (продовження) – ...

Підпільна країна – ...

Викрадення в Абрикосовій (закінчення) – ...

Перетворення табуретки – ...

Стайня Опери та Балету – ...

Функціонування слідчого – ...

Єдинорогарський колгосп – ...

Голос посуду – ...

Доспіхи з паровим опаленням – ...

Хвилюючі звуки – ...

Державні Двері – ...

Користь нудотної попси – ...

Книга друга. ЧУДОТВОРЦІ ТА ІНШІ СУБ'ЄКТИ

Приватне життя пивного келиха – ...

Витязь у капроновій сітці – ...

Божественні клоуни – ...

В'язні громадянки Окнечук – ...

Рожева в червоний горошок Магія – ...

Доморосле лицарство – ...

Підворіття для ударників – ...

Лицарювання без мікроскопа – ...

Придворний лицар № 39 – ...

Монарх у короні з пластмаси – ...

Письмена лівої ноги – ...

Житлоплоща вінценосця – ...

Лицарський гуртожиток – ...

Корчма "Під Мідним Забралом" – ...

Онука зародка – ...

Відрядження чудотворця – ...

День Шляхетного Мордобою – ...

Терентопські застільні – ...

Лісовий колектив Рабіновича – ...

Таємниця нечистої сотні – ...

Карти на стіл – ...

Духи Шмокиконського замку – ...

Книга третя. ЛИЦАРІ ТА ІНШІ ОРГАНІЗМИ

Дірка в кальсонах – ...

Самогон для принцеси – ...

Викопні цяцьки – ...

Кіностудія "Задфільм" – ...

Парсуна суціги – ...

Нюхання дороги – ...

Особливості полювання на грифонів – ...

Летючий Єврей – ...

Відсутність – ...

Непросихаючі громадянки – ...

Марновірство – ...

Меч Халазюк – ...

Семишарова легенда – ...

Меч Халазюк (продовження) – ...

Засідання на Лисій горі – ...

Меч Халазюк (закінчення) – ...

Щодо переміщень барона Аркадія – ...

Народження уколошканого – ...

Придбання яйця – ...

Заручниця мрійника – ...

Розв'язка на ніздрях – ...

Мислення в Гірчичній – ...

Незвані гості, або Зненацька перерв... – ...

Післямова вишуканого пройдисвіта – ...

ДОПОВНЕННЯ

Цитати, невідомо для чого зібрані Автором Терентопських хронік – ...

ЗМІСТ № 2

ЩОСЬ ПЕРШЕ – книга 1, сторінка ...

ЩОСЬ ДРУГЕ – кн. 1, стор. ...

ЩОСЬ ТРЕТЄ – кн. 1, стор. ...

ЩОСЬ ЧЕТВЕРТЕ – кн. 2, стор. ...

ЩОСЬ П'ЯТЕ – кн. 2, стор. ...

ЩОСЬ ШОСТЕ – кн. 2, стор. ...

ЩОСЬ СЬОМЕ – кн. 2, стор. ...

ЩОСЬ ВОСЬМЕ – кн. 2, стор. ...

ЩОСЬ ДЕВ'ЯТЕ – кн. 1, стор. ...

ЩОСЬ ДЕСЯТЕ – кн. 1, стор. ...

ЩОСЬ ОДИНАДЦЯТЕ – кн. 2, стор. ...

ЩОСЬ ДВАНАДЦЯТЕ – кн. 2, стор. ...

ЩОСЬ ТРИНАДЦЯТЕ – кн. 3, стор. ...

ЩОСЬ ЧОТИРНАДЦЯТЕ – кн. 1, стор. ...

ЩОСЬ П'ЯТНАДЦЯТЕ – кн. 1, стор. ...

ЩОСЬ ШІСТНАДЦЯТЕ – кн. 1, стор. ...

ЩОСЬ СІМНАДЦЯТЕ – кн. 1, стор. ...

ЩОСЬ ВІСІМНАДЦЯТЕ – кн. 1, стор. ...

ЩОСЬ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТЕ – кн. 2, стор. ...

ЩОСЬ ДВАДЦЯТЕ – кн. 2, стор. ...

ЩОСЬ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШЕ – кн. 1, стор. ...

ЩОСЬ ДВАДЦЯТЬ ДРУГЕ – кн. 1, стор. ...

ЩОСЬ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЄ – кн. 2, стор. ...

ЩОСЬ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТЕ – кн. 2, стор. ...

ЩОСЬ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТЕ – кн. 2, стор. ...

ЩОСЬ ДВАДЦЯТЬ ШОСТЕ – кн. 3, стор. ...

ЩОСЬ ДВАДЦЯТЬ СЬОМЕ – кн. 3, стор. ...

ЩОСЬ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМЕ – кн. 2, стор. ...

ЩОСЬ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТЕ – кн. 2, стор. ...

ЩОСЬ ТРИДЦЯТЕ – кн. 2, стор. ...

ЩОСЬ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШЕ – кн. 2, стор. ...

ЩОСЬ ТРИДЦЯТЬ ДРУГЕ – кн. 2, стор. ...

ЩОСЬ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЄ – кн. 3, стор. ...

ЩОСЬ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТЕ – кн. 2, стор. ...

ЩОСЬ ТРИДЦЯТЬ П'ЯТЕ – кн. 1, стор. ...

ЩОСЬ ТРИДЦЯТЬ ШОСТЕ – кн. 1, стор. ...

ЩОСЬ ТРИДЦЯТЬ СЬОМЕ – кн. 3, стор. ...

ЩОСЬ ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМЕ – кн. 2, стор. ...

ЩОСЬ ТРИДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТЕ – кн. 2, стор. ...

ЩОСЬ СОРОКОВЕ – кн. 3, стор. ...

ЩОСЬ СОРОК ПЕРШЕ – кн. 2, стор. ...

ЩОСЬ СОРОК ДРУГЕ – кн. 3, стор. ...

ЩОСЬ СОРОК ТРЕТЄ – кн. 1, стор. ...

ЩОСЬ СОРОК ЧЕТВЕРТЕ – кн. 2, стор. ...

ЩОСЬ СОРОК П'ЯТЕ – кн. 3, стор. ...

ЩОСЬ СОРОК ШОСТЕ – кн. 3, стор. ...

ЩОСЬ СОРОК СЬОМЕ – кн. 3, стор. ...

ЩОСЬ СОРОК ВОСЬМЕ – кн. 3, стор. ...

ЩОСЬ СОРОК ДЕВ'ЯТЕ – кн. 3, стор. ...

ЩОСЬ П'ЯТДЕСЯТЕ – кн. 1, стор. ...

ЩОСЬ П'ЯТДЕСЯТ ПЕРШЕ – кн. 1, стор. ...

ЩОСЬ П'ЯТДЕСЯТ ДРУГЕ – кн. 3, стор. ...

ЩОСЬ П'ЯТДЕСЯТ ТРЕТЄ – кн. 3, стор. ...

ЩОСЬ П'ЯТДЕСЯТ ЧЕТВЕРТЕ – кн. 3, стор. ...

ЩОСЬ П'ЯТДЕСЯТ П'ЯТЕ – кн. 3, стор. ...

ЩОСЬ П'ЯТДЕСЯТ ШОСТЕ – кн. 3, стор. ...

ЩОСЬ П'ЯТДЕСЯТ СЬОМЕ – кн. 3, стор. ...

ЩОСЬ П'ЯТДЕСЯТ ВОСЬМЕ – кн. 3, стор. ...

ЩОСЬ П'ЯТДЕСЯТ ДЕВ'ЯТЕ – кн. 3, стор. ...

ЩОСЬ ШІСТДЕСЯТЕ – кн. 3, стор. ...

Післямова вишуканого пройдисвіта – кн. 3, стор. ...

ДОПОВНЕННЯ

Цитати, невідомо для чого зібрані Автором Терентопських хронік – кн. 3, стор. ...

ЯЙЦЕПОС, або Забавні хроніки підпільного королівства поблизу Харкова

Нібито химерна, бешкетна й курйозна спроба ушкварити чарівно-лицарський, так би мовити, епос. З детективною, м'яко висловлюючись, фабулою. Для благодушного й поблажливого читача, обдарованого почуттям гумору. Читача, не спотвореного надмірною солідністю та снобізмом.

У трьох книгах

"Забавні хроніки підпільного королівства поблизу Харкова" є пародією на поки ще не написаний роман-епопею "Королівські підпілля хронічної забави" поки ще не народженого (і достеменно невідомо, чи народиться він взагалі коли-небудь) пописувача Вільяма Корнійовича Переперденка-Дупського.

Автор присвячує цей твір... Ну, деякі письменники присвячують свої книги яким-небудь людям; чому б і

Авторові цієї писанини не присвятити її комусь. Так отож Автор присвячує цей твір... Еее... Кому б... Може цьому... Або тій... Втім... Гм... Якби був один або одна

гідні присвяти, а то... Спробуй вибрати... А, та гаразд! Автор присвячує цей твір усім хорошим людям.

Книга перша. СТРАХОВИСЬКА ТА ІНШІ ГРОМАДЯНИ

Я знаю, є ця земля, де все чудно й не так, як тут; але до цієї землі не всякі знають дорогу.

Микола Васильович Гоголь.

ЩОСЬ ТРИДЦЯТЬ ШОСТЕ. Що начудив Хома Лукич

– Що там за лицар? Підійди дізнайсь,

Нащо став на шляху – на славу дами

Чи просто так гарцюючи?

Френсіс Бомонт, "Лицар Полум'яніючого Макогона".

– А хто це – Тізба? Мандрівний лицар?

– Ні, це дама...

Вільям Шекспір, "Сон літньої ночі".

– Чи мо́є діло – кінь і меч?

Куди йти звідси прирече́на?

Я буду тут –

Бо наречена.

Даниїл Хармс, "Архітектор".

18 – 26 жовтня 1995 року.

Теплим осіннім ранком 18 жовтня 1995 року, коли промені ви­східного сонця пестили золоте листя, як пальці піаніста кла­віатуру рояля, ґрунтовою дорогою, що витягнулася в мальовни­чому жовтневому пейзажі, переміщалися два вершники.

Вони наближалися до дерев'яного моста через річку Рідину, щоб переїхати на інший берег.

Павутиння серед гілок придорожніх дерев, обсипане крапельками роси й опромінене ранковим сві­тилом, прикидало­ся діамантовими мереживами.

Наїзники були лицарями Напів­круглого Столу. Один із них звався лицарем Ярославом, другий – бароном Андрієм Цині­ком.

Як і інші лицарі Те­рентопського королівства (і придворні й незалежні), ці двоє, залишивши столицю – місто Жорикбург, – тепер на прохання терентопського короля Жорика Дев'ятого мандрували країною в пошуках драконячого яйця, котре було ви­крадено 18 вересня 1995 року, тобто рівно місяць тому, з Абрикосової печери, що в Каменіані.

Як і в інших лицарів цієї країни в цей період, у Ярослава з Андрієм Циніком була ксерокопія порт­рета таємничого суб'єкта, який підозрювався в організації цього викрадення, і який тепер десь ховався, напевно, із цим ви­краденим яйцем.

Як і решта тамте­шніх доспі­хоносців, ці двоє їздили від одного населеного пу­нкту до іншо­го й опи­тували жителів, пред'являючи їм для впі­знання зобра­ження мерзотника.

Загалом же пошуки викрадено­го драконячо­го яйця лицарями Терентопського королівства отри­мали офі­ційну на­зву Велика Яєчна Експедиція, нагадує чи­тачеві Автор цих писань.

На жаль, поки що ніхто з опита­них намальованого не впізнав, і не повідомив нічого нового щодо цієї справи.

Коли в полі зору лицарів Ярослава та барона Андрія Циніка з'явилися ріка, котра під променями вранішнього світила виблискувала немов нова кольчуга, що ту довгу вологу смугу перетнула смуга коротка й суха, дерев'яна, вони помітили: перед мостом га­рцює кінь із наїзником.

Коли ж Тутмос і Велосипед підвезли своїх сі­доків – осіб Напівкруглого Столу – ближче до впакованого в доспіх вершника, Ярослав і Андрій Цинік роз­гледіли на щиті витязя синю поштову скриньку в білому полі (зрозуміло, Автор не має на увазі, що до бойового лицарського щита була пригвинчена справжня поштова скринька; Автор має на увазі, що поштова скринька була просто зображена на щиті), і зроз­уміли, що перед ними не хто інший як Лицар Поштової Скри­ньки, той самий незалежний доспіхоносець, котрий став чемпіоном на останньому лицарському турнірі в День Шляхет­ного Мордобою, перемігши у фінальному бої Сіро-буро-мали­нового Лицаря, й одержавши чемпіонський кубок із рук короле­ви Зіньки Одинадцятої.

– Вітаємо – так? – тебе, Лицарю Поштової Скриньки! – ви­кликнув ли­цар Ярослав.

– З усього розмаху, – машинально додав барон Андрій Ци­нік.

– Привіт і вам, лицарі Напівкруглого Столу! – відповів Ли­цар Поштової Скриньки, також упізнавши придворних лицарів, у першу чергу за їхніми щитами.

На щиті Ярослава зображений зелено-чорний кавун, про­стромлений білим мечем, у червоному полі; а в Андрія Цині­ка – дев'ятнадцять зелених яблучок у кремовому полі. Саме стільки мочених яблук було в торговки Килини, коли король Мирополк Романтик зненацька присвятив її в лицарі (якщо чи­тач призабув цей епізод терентопської історії, то може освіжи­ти пам'ять, заглянувши в розділ п'ятий, тобто щось п'яте за на­звою "Доморосле ли­царство"). Ці плоди були зафіксовані на гербі лицарки Килини. Андрій же Ци­нік був прямим нащадком цієї жіночки-доспіхоноски, й у спадщину одержав такий герб.

– Теж шукаєш драконяче – так? – яйце і яєчного шахрая? – запи­тав Ярослав, погладжуючи рукавичкою шию свого коня Тутмоса, названого так на честь давньоєгипетського фараона Тутмоса Третього з вісімнадцятої династії, який царю­вав, тобто фараонив у XVI-XV сторіччях до нашої ери.

– Аякже. Це ж наш лицарський обов'язок! – відповів Лицар Поштової Скриньки.

– Ну і як успіхи? – поцікавився Андрій Цинік.

– Поки – жодних слідів, – зізнався чемпіон. – А в вас?

– Аналогічно, – розвів руками Ярослав.

– Якщо ви хочете переїхати на той берег Рідини, то маєте визнати, що Олександра Зозулька – найгарніша дівчина на землі. Якщо ви із цією тезою не погодитеся, я вас без бою через міст не пропущу, – заявив Лицар Поштової Скри­ньки. – Без від­риву від пошуків драконячого яйця я за ли­царським звичаєм прославляю красу милої дівчини – вище­згаданої Олександри – і вимагаю, щоб усі зустрічні лицарі ви­знали її найпрекраснішою з жінок.

– А я за лицарським – так? – звичаєм заявляю, що най­прекрасніша дама у світі, незважаючи на деякі її... гм... це моя дружина Єлизавета Кочерижкіна, – заперечив лицар Ярослав, беручи в руки футляр зі списом.

– А як на мене, так немає кращої жіночки, ніж моя кума Христи­на Полуничка, – вимовив барон Андрій Цинік, також ха­паючись за телескопічний спис.

– У такому разі пропоную з'ясувати істину в чесному бої, згідно, знов-таки, з нашими лицарськими традиціями, – за­пропонував Лицар Поштової Скриньки й натиснув на кнопку свого роз­сувного списа, після чого той став автоматично ви­довжуватися.

– Ну що ж, ми – так? – не з тих, хто уникає боїв, – погоди­вся лицар Ярослав, роблячи теж саме (зрозуміло, Автор не має на увазі, що Ярослав теж став автоматично видовжуватися; Автор має на увазі, що Ярослав теж натиснув на кнопку роз­сувного теле­скопічного списа, винайденого й виготовленого винахідни­ком, механіком і ковалем Вакулою Нетребеньком; що після того натискання спис, тихо дзижчачи, став розсовуватися, витя­гатися, поки, клацнувши, не зафіксував ся у всій своїй довжині).

Коротше кажучи, біля мосту через річку Рідину відбувся ли­царський мінітурнір.

Спочатку вдарились Лицар Поштової Скриньки з лицарем Ярославом.

Потім – Лицар Поштової Скри­ньки з бароном Андрієм Ци­ніком.

Обидва рази чемпіон попереднього турніру списом із тупим гумовим наконечником повалив суперників на землю. На те він і чемпіон. Це відбулося настільки швидко, що барон Андрій Цинік навіть не встиг і носом кліпнути. Будучи пе...

(– Стоп, – перебиває Ліва півкуля авторського мозку. – Як це "носом кліпнути"? Хіба носом кліпають? Кліпають, або, інакше кажучи, моргають очима, а не носом. Носом шморгають, а не моргають.

– А хіба я сказав, що Андрій Цинік кліпнув носом? – заперечує Автор.

– Атож, – каже Ліва.

– От треба уважно слухати та читати, – сперечається Автор. – Я не сказав, що Андрій Цинік кліпнув носом, а сказав навпаки: "не встиг і носом кліпнути". А якщо не встиг, то і не кліпнув. Кліпнути носом дійсно ніхто не може, а от не кліпнути носом може кожний. Наприклад, Вільям Шекспір не кліпав носом, тож про нього можна сказати: "прожив життя, не встигнувши носом кліпнути". І так про будь-кого. Зокрема про Андрія Циніка. Взагалі, можна сказати, люди все життя тим і займаються, що не кліпають носами. Ну хіба такий висновок не є логічним?)

Будучи пере­моженими, Ярослав і Андрій Цинік за ли­царським звичаєм зму­шені були сказати, що неві­дома їм Оле­ксандра Зозулька – най­прекрасніша дівчина у світі.

– Але оскільки ми – так? – цієї Олександри ніколи не бачи­ли, ці наші слова не є щирими, – додав лицар Ярослав, знову пі­діймаючись на Тутмоса.

– Можу показати її фотографії, – запропонував Лицар Поштової Скриньки, задерши забрало й оголивши гарне мужнє обличчя, обрамлене знизу русявою борідкою.

– Так, хотілося б побачить, кому це ми заочно присуди­ли бути суперкрасунею, – погодився барон Андрій Цинік, сідаю­чи знову на Велосипеда.

Лицар Поштової Скриньки, склавши списа (а стискувався він теж автоматично, після натискання другої кнопки) і сховавши його у футляр, дістав зі свого рюкзака тверду папку, а з папки – журнал "Гарнюнізм!", № 5 за 1995 рік, розкрив на потрібних сторінках і простягнув двом лицарям Напівкруглого Столу: "Ось вона!".

На барвистих знімках у різних позах була зафі­ксована дійсно гарна русява неодягнена дівчина.

– Ага, хоча моя Єлизавета – так? – теж пані симпатична, ця дівчина, мушу визнати... – Замість епітета Ярослав цьомкнув, на­чебто по­цілував повітря.

– Вона навіть не гірше, ніж моя кума Христина Полунич­ка, – схвалив і барон Андрій Цинік. – Усе гарно: і дупочка, і... усе.

– А вона тобі випадково не сестра? – запитав Ярослав, пере­водячи погляд із фотографій на Лицаря Поштової Скриньки. – Начебто лиця – так? – у вас схожі трошки.

– Ні, не сестра, – відповів лицар-чемпіон.

– Виходить, дама серця, – зрозумів Андрій Цинік. – Я помі­тив, що люди іноді закохуються в тих, хто схожий на них не ті­льки світоглядом, але й зовнішністю. Ми з кумою Христиною теж дещо схожі, нас теж іноді приймають за брата й сестру.

– Ви тепер куди? – запитав Лицар Поштової Скриньки, ховаючи журнал у папку.

– На південь, на той берег Рідини, продовжимо – так? – там опи­тування селян, – махнув Ярослав рукою за ріку. – А ти?

Запихаючи папку в рюкзак, шанувальник Олександри Зозульки відповів:

– Та взагалі я теж туди намилювався...

– Ну, так їдьмо разом, – запропонував Андрій. – Одному ж мандрувати, мабуть, дуже нудно. Навіть поговорити нема з ким у дорозі.

– Згодний, – кивнув шоломом колега-чемпіон. – Я мандруватиму з вами до повні, а потім у мене інші термінові справи. Тоді я вас покину.

– Домовилися! – викликнули Ярослав і Андрій.

І далі експедицію лицарі продовжили вже втрьох.

– Тебе як кличуть по-справжньому? – запитав Андрій, коли вони переїжджали міст на інший берег Рідини. – А то – Ли­цар Поштової Скриньки – вимовляти занадто довго.

– Шурик, – відповів той. – Кличте мене Шуриком.

* * *

За мостом ґрунтова дорога розщепилася на три стежини. Ярослав, Андрій і Шурик поїхали тією, що вела вздовж Рідини проти її течії, і за пару годин приїхали в село Ріди­носьорбове.

Там вони, зрозуміло, опита­ли населен­ня (результат був негативним; тобто ріди­носьорбовці не знали місце­знаходження яйця й шахрая), від­почили, перекуси­ли й попари­лися в лазеньці.

Стара дерев'яна ла­зенька, де-не-де прикрита мохом, начебто зеленим оксамитом, стояла на березі річ­ки, і голі лицарі чергували розпарювання організмів і хльо­стання один одного березовими віниками з вибі­ганнями та занурення­ми в холодну чисту воду Рідини.

У лазні, без доспіху й без одягу, Лицар Поштової Скриньки ви­глядав гарним муску­листим хлопцем двадцяти двох років, із широкими грудьми, що поросли русявим волоссям, і з... еее... з первинною статевою чоловічою ознакою... еее... скажемо так: добре розвиненою (у даному конкретному сюжеті без цієї пі­кантної подробиці ніяк не обійтися, у чому читач незабаром переконається; не треба ханжеськи супити звивини, Права півкуле авторсько­го мозку; не треба похабно хихотіти, півкуле Ліва).

Тут же Автор зауважить, що лицар Ярослав – двадцятише­стирічний смуглявий кучерявий брюнет з широким носом і великими опуклими губами (через що у нього іноді запитували, чи не було серед його предків африканців, на що він відповідав, що серед відомих йому не було, а щодо давніх нічо­го сказати не може); а барон Андрій Цинік – креме­зний блондин тридцяти чотирьох років, вельми веснянкуватий, з великими "кінськими" зубами. На відміну від нового товариша, вони не носили борід, голилися.

Після від'їзду з Рідиносьорбова, трійка лицарів протягом тиж­ня відвідала та опитала села: Шмарклечерпалове, Аргусо­лопи, Губоплямкове, Малі Та­ратути, Річардівка, Го­лодупівка й Повний Свистець. На жаль, нічого нового з питан­ня, що їх ці­кавило, вони й там не довідалися.

Дорогою їм зу­стрілися чотири незалежні доспі­хоносці, що також мандрували в пошуках викраденого драконячого яйця: лицар Бова Герцо­гевич – між Аргусоло­пами й Губоплямковим; ли­цар Дем'ян Вальтерскотський і барон Пупок-Свіжегні­йопольский – між Малими Таратутами й Річардівкою; і Ли­цар-з-родимкою-біля-правої-ніздрі – між Голодупівкою і Повним Свистецем. Усім їм Шурик запропону­вав визнати Оле­ксандру Зозульку що­найнайпрекраснішою з жі­нок. Кожний з них відмовився, заяви­вши, що найпрекраснішою вважає свою кохану. Але внаслідок поразки в бої із чемпіоном усі четверо, згідно зі звича­єм, промимрили, втім дещо скептично та іронічно, що Оле­ксандра Зозулька – "супер-пупер". А ознайомившись із її фотографія­ми в стилі "ню" у журналі "Гарнюнізм!", захопили­ся й додали що "так, дійсно".

На восьмий після мінітурніру біля мосту день трійця яйце­шукачів у панци­рах прибула в маленьке селище Дотепна Кучма. Невідомо достеменно, у якому сенсі присутнє тут слово "ку­чма": у значенні "насмішка", або – "капелюх", або – "шевелю­ра", або – "купа", або – "горб"... Бо ж це слово має різні смисли. Мабуть, усе ж – насмішка, як у "Енеїді" Котляревського:

За кучму сю твою велику

Як дам ляща тобі я в пику,

То тут тебе лизне і чорт!

Там відбулася дивна історія, і лицарям Андрію і Ярославові відкрилася таємниця, пов'язана з магією.

* * *

Одному з найвідоміших мандрівників усіх часів і народів – Одіссею – якось, після повернення на батьківщину з троянської колотнечі й знаменитого дев'ятирічного круїзу Середземним морем, запропонували піти в шинок, але він від­мовився (диви­ся, читачу, "Одіссею" Гомера в російському пере­кладі Василя Жуковського; пісня вісімнадцята, рядок триста двадцять дев'я­тий). Проте слово "шинок" фігурує саме в російському перекла­ді Жуковського. В українському перекладі Бориса Тена цей заклад названий "заїздом". А в давньогрецькому ори­гіналі сказано "λεσχη" – "лесха". Російський класик Василь Жуковський (який, втім, за материнською лінією був турком), перекладаючи цю епопею, вирі­шив, бач, що давньогрецькій лессі найбільш тотож­ний украї­нський шинок (хоча лесха – це будинок зібрань, а ши­нок – пункт громадського харчування, але й туди й туди люди сходилися, аби поспілкуватися, тобто обидва ці заклади були чимось на кшталт клубу). Оскільки Терентопські хроніки, образно висловлюючись, пристебнуті до Харкова, то Автор додасть, що Жуковський у Харкові побував 1837-го року, за дванадцять років до публікації того його перекладу, і поспілкувався з Грицьком Основ'яненком та іншими українськими харківськими літераторами. До речі, харківський літератор Іван Срезневський, поет, сатирик і за сумісництвом професор Харківського університету (котрий того разу із Жуковським не спілкувався, оскільки помер за вісімнадцять років до його приїзду), у своєму творі "Невдоволення Мінерви на Бахуса та Венеру", надрукованому 1816-го року у лютневій книжці гумористичного журналу "Харьковский Демокрит", теж "нашпигував" світ давньогрецької міфології шинками, шинкарями та шинкарками.

Наші мандрівники, тобто три ли­царі, від від­відування шинку не відмовилися. Проголо­давшись у дорозі, вони в Дотепній Ку­чмі першим ділом впровадилися саме в шинок, благо він стояв на околиці села й був першою будовою в цьому населеному пу­нкті на шляху подорожан.

Належав цей заклад шинкареві Лейбі й шинкарці Рахілі – дружині Лейби. Це був одноповерховий будинок у народному стилі: із глинобитними стінами, побіленими й розмальованими соняшниками й півнями, під критою очеретяними снопами покрівлею, увінчаною цегельною трубою, також побіленою, з якої сочився смачний дим. Біля цієї хати були: сарай, льох і до­щатий нужник. А також невеликий садок і городи, що постача­ли, очевидно, до кухні деяку кількість фруктів і овочів. Шинок з названими об'єктами обрамляв мальовничий тин, на кілках якого сушилися глиняні глечики, макітри та інший прикрашений візеру­нками в народнім стилі посуд.

Коли яйцешукачі ввійшли, у шинку вже трапезувало семеро людей.

Шинкар – довготелесий чоловік десь років п'ят­десяти, у камізельці та ярмул­ці, переступився до клієнтів у металевих оболонках, що розсі­лися за дерев'яним столом, і поцікавився: чим добродії ли­царі бажають пообідати. Добродії лицарі у свою чергу поінтересувалися: що ши­нкар їм може запропонувати. Лейба відповів, що в цей момент є український борщ із часни­ковими пампу­шками, м'ясні вареники з єдинорожини (тобто начинені фа­ршем з м'яса єдинорога) і грушово-динний компот із макови­ми коржами, а та­кож великий асортимент алкогольних напоїв. Крім того, лицарі, мовляв, можуть замовити й інші смаколики (шинкар подав їм список інакших страв), але їм доведеться почекати, поки та їжа буде приготовлена. Андрій, Ярослав і Шурик чекати не хоті­ли, тому замовили по порції борщу, вареників і компоту з коржа­ми, а та­кож – пляшку місцевої те­рнівки.

– І наших коней погодуйте, що у дворі, – додав Андрій Цинік, – сіном, чи вівсом, чи що у вас там є для непарнокопи­того транспорту.

– Буде зроблено, – сказав шинкар.

– Тільки мені до борщу подайте, будь ласка, не часни­кові пампушки, а простий хліб, – попрохав Лицар Поштової Скри­ньки.

– Гаразд, – погодився Лейба.

І за декілька хвилин замовлена їжа перемістилася з кухні на стіл яйцешукачів. Вірніше – не сама перемістилася, а була переміщена шинкарем і шинкаркою. Це пояснення є незайвим з огляду на те, що дія відбувається в чарівному королівстві, де мо­жуть витребенькуватися всілякі дива. Наприклад, у сорок першому розділі цих писань (тобто в сорок першому щосі) за назвою "В'язні громадянки Окнечук" читач прочитає про страви, що переміщалися з кухні до їдальні самостійно під впливом чарівництва.

Випивши по чарці тернівки, Шурик, Ярослав і Андрій приступилися до поглинання з апети­том ароматного гарячого борщу, котрий виявився на­стільки смачним, що лицарі не змогли втриматися, щоб не му­рмотіти від задоволення й не розхвалювати цю страву вголос, що ши­нкарю із шинкаркою, напевно, було приємно.

Але раптом лицар Шурик завмер із піднесеною до рота ло­жкою, сполотнів, потім опустив ло­жку в миску, відсунув борщ і почав підійматися.

– Що сталося? – запитав здивований лицар Ярослав, і барон Андрій Цинік підтакнув:

– Га?

– Нічого-нічого, їжте. Я тільки дещо уточню в ши­нкаря, – відповів зблідлий Лицар Поштової Скриньки з краплями поту на лобі.

Підійшовши до Лейби, лицар Шурик тихо його про щось запитав. Ши­нкар, ствердно хитаючи головою, щось лицареві Шурику від­повів. Лицар Шурик набурмосився й, схоже, став у чо­мусь дорі­кати Лейбі. Той, знизуючи плечима, почав щось пояснювати. Лицар Поштової Скриньки, сердито крикнувши: "Попереджати ж треба!", поспішно вибіг із шинку.

– Що це з ним? – сказав лицар Ярослав, здивований несподі­ваною втечею супутника.

– Може, пузо прихопило, – припустив Андрій Цинік. – У нуж­ник помчався.

– Із чого б це? Борщ – так? – свіжий, не прокислий, – засумнівався в та­кій версії Ярослав.

Вони підкликали шинкаря й запитали, що йому сказав їхній супутник.

– Добродій лицар спитав мене: чи не клали ми в борщ ча­сник. Я відповів, що так, клали таки. Він, схоже, засмутився й сказав: "Та хто ж кладе в борщ часник?! Часник додається тільки у пампушки, які подаються до борщу, а сам борщ, – каже, – часником не заправляють! Моя мама, – каже, – чудово готує борщ, і ніколи в нього часник не кладе". А я відповів, що існують різні рецепти борщу, у деяких часник не додається, а в деяких додається. Ось ми додаємо, і всім подобається. Тоді ли­цар закричав: "Попереджати ж треба!", і – ви самі бачили. Це перший раз таке. Завжди всім наш борщ подобався.

– Борщ – чудо, просто чудо, пальчики – так? – оближеш, – підбадьорив Ярослав засмученого шинкаря. – Може, просто йому часник не подобається, або в нашого супут­ника на цей овоч – так? – алергія, чи щось таке...

– Тепер я завжди попереджатиму, – вирішив Лейба...

Лицар Ярослав із бароном Андрієм Циніком продовжили трапезувати, очікуючи, що їхній новий товариш повернеться й усе проясниться.

Але от вони доїли борщ із пампушками, а Шу­рика немає.

Поласували варениками з м'ясом єдинорога, які вияви­лися не менш смачними, ніж борщ, а Шурика все немає.

Випи­ли грушово-динний компот, заїдаючи солодкими макови­ми коржами, теж дуже смачними, а Шурика й слід загув. Його вареники, компот і коржі залишилися недоторкани­ми, та й борщ – мало торканим.

Після трапези лицарі, показуючи ксерокопію портрета так званого яєчного шахрая, запитали в Лейби з Рахіллю й сімох відвідувачів шинку, чи не бачили вони такого, чи не знають, де викрадене драконяче яйце. Всі відповіли, що не бачили й не знають.

– Ви поки порції нашого супутника не забирайте, – по­просив Ярослав, розраховуючись із шинкарем. – Може, він – так? – зараз повернеться. Пі­демо, довідаємося у чому річ...

Два лицарі вийшли із шинку й огляну­ли околиці.

Ліворуч розстелялося селище із чепурненькими ха­тинками, праворуч – густий рудий перелісок. Лицаря Поштової Скриньки очі Ярослава й Андрія не виявили.

Представники Напів­круглого Столу постукали у двері нужни­ка і запитали: "Шури­ку, ти там?". Відповіді не було, і Андрій з Ярославом, відкри­вши, переконалися, що усередині нікого немає.

Кінь Кішка разом із Велосипедом і Тутмосом їв овес із дерев'яної годівниці у дворі шинку. Кішкою цей транспорт Лицаря Поштової Скриньки був названий не тому, що схожий на кицьку, а на честь Самійла Кішки, котрий у 1600-1602 роках обіймав посаду гетьмана українського козацтва. Педанти­зму заради Автор повідомляє, що кінь Кішка – тигрової масті (з кори­чневими смугами по піщаному тлу, отчого віддалено нага­дує зебру), Велосипед – чубарої (білі плями по темно-кори­чневому тлу), а Тутмос – агатової масті (плями різного кольору по сві­тло-сірому тлу).

– Та куди ж наш Шурик завіявся? – сказав лицар Ярослав.

– І чому він утік, довідавшись, що в борщі був часник? – вимовив барон Андрій Цинік. – Ну не подобається часник – не їж цей борщ, але втікати навіщо?

– Упирі й привиди – так? – не витримують часникового духу, але він же не вампір і не фантом, – сказав Ярослав.

– Так, Шурик не вурдалак і не примара. Упирі виходять із могил ті­льки в певні ночі, і не витерплюють сонячного світла, примари ж видимі в темряві, а на світлі вони невидимці. Шу­рик же мандрує з нами під сонцем уже декілька днів, – вимовив Андрій. – Ні, він точно не упир і не привид.

Вони обійшли навколо шинку, але колегу не знайшли.

Коли повернулися до дверей, на яких були намальовані райдужний півень і схожі на сито в пелюстках соняшники, то побачили ді­вчину, що прогулювалася між шинком і переліском. І, сказавши один одному: "Може, вона його бачила", попряму­вали до неї.

Дівчина була в жовтому светрі з вив'язаною на гру­дях червоною птицею, здається – зозулею (а груди під цим пта­хом випиналися двома звабними горбками); у короткій чорній спідничці, під якою були довгі гарні ніжки в коричневих колго­тках; а на ніжках – чорні туфельки. По жовтих плечах роз­металося русяве волосся.

– Добридень, добродійко, – сказав лицар Ярослав.

– Здрастуйте, панночко, – сказав барон Андрій Цинік.

– Вітаю, панове лицарі, – відповіла добродійка-панночка.

– У нас отут товариш – так? – загубився, теж лицар. Ви його, випад­ково, не бачили? – запитав Ярослав, любуючись ді­вчиною.

– Він хвилин двадцять п'ять тому вийшов із цього шинку й ку­дись пішов, – додав Андрій, теж продаючи витрішки убік красуні не без задоволення.

– Так, бачила, – відповідала вона, нібито зніяковіла під їхніми захопленими поглядами. – Він вийшов із шинку і пі­шов... і пі­шов... зараз згадаю... так, і пішов туди, – панночка гра­ціозно вказала ручкою в центр селища Дотепна Кучма.

– Дивно, – сказав Ярослав. – Може, він вирішив не до­обідувати, а відразу – так? – приступитися до опитування жи­телів...

– Без нас? Ну, це якось... Усі ці дні ми проводили опитуван­ня разом, а тепер, виходить, він вирішив одноосібно... – насупи­вся Андрій.

– А ми з вами раніше не зустрічалися, добродійко? – запи­тав лицар Ярослав, продовжуючи вдивлятися в незнайомку. – Начеб­то зовнішність – так? – знайома.

– Ні, не зустрічалися, – відповіла вона, потупившись.

– А я вас упізнав! – вигукнув Андрій Цинік. – Ви Оле­ксандра Зозулька! Ваші фотографії надруковані в травневому номері журналу "Гарнюнізм!" за цей рік!

– Так, точно! – підхопив Ярослав. – А я ж думаю: де ж я вас бачив, і навіть – так? – нещодавно. Нам же ваші фотографії показував у тім журналі – так? – Лицар Поштової Скриньки, той, котрий пішов. У нього з вами ніжні відносини, чи не так?

– Ні, між нами нічого... – зніяковіло прошепотіла Оле­ксандра Зозулька.

– Він скрізь прославляє вашу красу й примушує всіх зу­стрічних лицарів говорити, що ви найгарніша дівчина на землі. Ось і нас примусив, – повідомив красуні Андрій.

– Мені це дуже приємно чути, – зізналася панночка. – І кож­ній жінці таке було б приємно.

– А ви отут, у Дотепній – так? – Кучмі, проживаєте? – запи­тав Ярослав.

– Ні, я тут... тимчасово, – відповіла Олександра Зозулька.

– А, як і ми, – сказав Андрій. – А Лицар Поштової Скри­ньки вам, значить, не наречений, а просто знайомий?

– Я з ним ніколи не зустрічалася, – відповіла ді­вчина. – Але знаю, що він став чемпіоном на останньому ли­царському турнірі.

– Виходить, ви сподобалися йому заочно, по фотографіях. Таке часто – так? – трапляється. Я сам у молодості часто-густо закоху­вався – так? – по фотографіях, – сказав Ярослав. – Ось і свою – так? – Єлизавету, свою дружину, я спочатку побачив на фотографії, а вже потім із нею познайомився... Вам із Шуриком неодмінно треба по­знайомитися! Як добре, що ми – так? – вас випадково зустріли! Ідіть із нами, розшукаємо його, і ви, наре­шті, познайомитеся із чемпіоном, котрий вас...

– Ні, я... Ви без мене... Я краще... Ви самі його знайдіть, а я почекаю в шинку, – вирішила Олександра Зозулька.

– Так, правильно, – погодився Андрій. – Почекайте, ми самі його знайдемо й приведемо. Ох, який він буде радий!

– До речі, а ви, добродійко, нічого не знаєте про місце­знаходження викраденого – так? – драконячого яйця й ось цьо­го суб'єкта? – запитав у неї Ярослав, показуючи зображення так звано­го яєчного шахрая.

Вона відповіла негативно, мовляв, не знаю, не бачила...

Залишивши Олександру Зозульку в шинку, обоє лицарі пі­шли до центра селища.

Відправилися пішки, щоб коні відпочи­ли.

У зустрічних дотепнокучминців запитували про Лицаря Поштової Скриньки, а заодно й про драконяче яйце й намальованого шахрая. Зустрічні відповідали негативно за всі­ма трьома пунктами.

Андрій Цинік і Ярослав стали методично об­ходити всі хати селища й за годину з невеликим побували у всіх житлах компактної Дотепної Кучми.

Результат виявився нульовим: жителі селища не тільки не знали місцезнаходження яйця і яєчного шахрая, але й ніякого лицаря в селищі не зу­стрічали, у жодну з хат він не заходив.

– Та що ж це за чудасія: Олександра – так? – бачила, як він пішов сюди, а тут його ніхто не видів! Містика якась! – зди­вувався ли­цар Ярослав.

– Не склювали ж його дорогою кури! – підхопив Андрій Ци­нік.

– Виходить, красуня помилилася, забула, і він пішов не сюди, не в селище, а кудись в інший бік, а тепер, мабуть, повернувся – так? – й чекає на нас. Та й сама Зозулька заче­калася, напевно. Шуруємо назад, – сказав Ярослав, і вони по­тупали до шинку.

Підходячи до цього пункту громадського харчування, ли­царі Напівкруглого Столу побачили Лицаря Поштової Скри­ньки, котрий нав'ючував на Кішку свою похідну поклажу: си­ній рюк­зак і жовтогарячий намет.

– Ти де ж це пропадав, бурлако? – крикнув йому Андрій Ци­нік.

– Ми тебе шукаємо-шукаємо... – викликнув і Ярослав.

– Та ось вийшов на свіже повітря, – відповідав Шурик. – У мене, розумієте, на часник щось на кшталт алергії, тому я й по­прохав у шинкаря замість пампушок із часником звичайний хліб. А коли став їсти борщ, мені зробилося зле. Я спитав у ши­нкаря, і виявилося, що вони клали часник не тільки в пампу­шки, але й у сам борщ. Ось я й вискочив на вулицю, аби мене в шинку не знудило.

– Але коли ми – так? – вийшли, тебе ніде не було, – сказав Ярослав.

– Це я той... щоби отямитися, провітритися, зробив пробі­жку в тім переліску, так би мовити, марш-кидок. От ви мене за деревами та кущами й не побачили, – пояснив Лицар Поштової Скри­ньки. – А коли мені стало краще і я повернувся в шинок, вас отут уже не було, зате була Олександра Зозулька. Ми з нею познайомилис­я, бо раніше я її бачив тільки на фотографіях. Вона сказала, що ви шукаєте мене в селищі. Вона, мабуть, поплутала мене з якимсь іншим чоловіком, тому й послала помилково вас туди, де мене не було.

– А де вона? – запитав Андрій.

– Виїхала. Їй треба було до села Повний Сви­стець, а тут якраз їхала попутна машина, так що вона, не доче­кавшись вас, покотила. Прохала передати вам привіт, – відповів Шурик.

– Виходить, ви з нею – так? – знайшли спільну мову, – порадів за ко­легу лицар Ярослав. – Це ми – так? – вмовили її з тобою познайоми­тися. Ти радий?

– Так, прекрасна дівчина. Хоча ми й недовго спілкувалися, усього півгодини, устигли з'ясувати, що в нас багато спільного, і обмінятися адресами. Так, я не помилився, – вона найга­рніша дівчина на світі. Дуже радий. Вона мене навіть поцілу­вала на прощання, ось сюди. – Шурик тицьнув пальцем у щоку над русявою борідкою, де виднілася червона цятка губної помади.

– От і славно! Так, Олександра Зозулька – дівиця шикарна. Якби я не був вірним – так? – чоловіком своїй Єлизаветі і якби Зозулька не була твоєю дамою серця, я б сам до неї із задоволен­ням позалицявся, – зізнався лицар Ярослав.

– Та і я б до такої розкішної панночки прилип, якби не за­присяг у вірності Христині Полуничці, – підтакнув барон Андрій Цинік.

– Але ти так і не пообідав, дотепер – так? – голодний, – зга­дав Ярослав.

– Ні, після того як вона виїхала, я зайшов у шинок і підкрі­пився варениками й компотом із коржами. Я ситий.

– У такому разі можна продовжувати подорож. У Дотепній Кучмі ми населення опитали; тут ніхто нічого про викраден­ня драконячого яйця не знає, – повідомив Шурику Андрій.

Лицар Ярослав осідлав Тутмоса, барон Андрій Цинік – Вело­сипеда, Лицар Поштової Скриньки – Кішку, і трійця яйце­шукачів продовжила експедицію.

(Оскільки в описі відвідин лицарями шинку згадано існування різних рецептів борщу, і оскільки цей Терентопський так званий епос має опосередкований стосунок до міста Харкова, то Автор цього, м'яко кажучи, епосу, чи то пак твій, безцінний читачу, покірний слуга, повідомляє, що в Харкові тепер можна бачити один рецепт борщу, відлитий у бронзі. Цей металевий рецепт додано до пам'ятника академікові Володимиру Вернадському. Який в дитячі роки жив у Харкові. Який заснував Українську академію наук і був першим її президентом. Ім'я якого носить українська наукова станція в Антарктиді. І портрет якого тепер поміщений на українській грошовій купюрі. Цей академік любив борщ, сам його готував і власноруч написав його рецепт. От металева копія цього рукописного рецепту і пристебнута до його харківського пам'ятника. Академік зображений саме в момент виготовлення борщу. Ця скульптура знаходиться в Саду Шевченка, так що читач може, опинившись у Харкові, при бажанні не тільки на неї подивитися, але і переписати рецепт борщу від світила науки.)

* * *

Із селища Дотепної Кучми вони вирушили ґрунтовим шля­хом, уздовж якого обабіч росли розкидисті невисокі акації.

Ли­цар Шурик їхав краєм, і найдовше віття, що нависало над шля­хом, торкалося його шолому, щита й панцира.

Лицарі Андрій і Ярослав переміщалися трохи позаду.

Через що вгледіли те, чого не побачив Шурик: як гілка, озброєна гострими шипами й прикра­шена золотими монетками пожовклого листя, ковзнувши щи­том із поштовою скринькою, уперлася у велику кишеню синьо­го рюк­зака, котру Шурик, мабуть, похапцем не застебнув як нале­жить (кишеня через те відкрилася), і, зачепившись колюч­ками за кишенькові внутрі­шності, витягла ці нутрощі назовні; уміст кишені вивалився з рюкзака й частково завис на шипах, ча­стково впав на дорогу.

Ярослав з Андрієм уже роззявили було роти, аби крикнути супут­никові, що він щось загубив, але слова застрягли в їхніх пельках, коли вони роздивились, що саме випало з рюкзака Шурика.

На ко­лючках висіли кори­чневі ко­лготки й білі жіночі трусики, а на дорозі лежали чорні жіночі туфельки, білий ліф­чик, чорна спідничка й жовтий светр із ви­в'язаною на грудях червоною птицею.

Речі, у які там, біля ши­нку, була одягнена Олександра Зозулька!

Ярослав з Андрієм перезирнулися й ошелешено свиснули.

Шурик оглянувся на цей свист, побачив, що попутники остовпіли, ви­тріщаючись кудись під копита Кішки, нахилився, щоб розгледі­ти, що їх спантеличи­ло... і сполотнів.

Автор отут ледве не напи­сав, що цей лицар "здригнувся, зареготав дико й заскреготав зубами", але його (не лицаря, а Автора) утримало від написання, блимнувши в па­м'яті, зауваження, прочитане в "Спростуванні на критики" О.С. Пушкіна: "Молоді письменни­ки взагалі не вміють зобра­жувати фізичні рухи пристрастей. Їхні герої завжди здригаю­ться, регочуть дико, скрегочуть зубами та ін. Це смі­шно, як мелодрама".

– Це ж як розуміти? – холодним голосом вимовив Андрій Цинік. – Тільки не бреши, що всі ці речі Олександра Зозулька подарувала тобі на добру пам'ять.

– Ти що, роздягнув – так? – і кинув її там, у переліску, зовсім голу?! – роз'ярився Ярослав, хапаючись за меч, але не за турні­рний, гумовий, а за бойовий, металевий.

– Чи там, у переліску, лежить її оголений труп? Чи ти її там задушив, або перерізав їй горлянку й поглумився над трупом, а одяг забрав на пам'ять про лиходійство?! Визнайся, маніяку! – злобливо гаркнув Андрій, вихоплюючи з піхов зброю.

– Побачив у журналі – так? – її фотки й спалахнув збоче­ною при­страстю, а коли вона потрапила тобі до рук, задовольнив свої патологічні бажання, опоганив красу, збоче­нець! Поодинці ти нас – так? – переміг, але вдвох ми тебе здо­лаємо, і ти сповна отримаєш за своє злодіяння! Визнайся, що ти зробив з Оле­ксандрою Зозулькою! Де вона?! – гнівно віщав ли­цар Ярослав, опустивши забрало й розмахуючи мечем.

– Ні, ви не так усе зрозуміли, друзі! – промурмотів блідий Шу­рик.

– Тамбовські хижаки тобі друзі! – огризнувся Андрій Ци­нік.

– Я все розповім. Заспокойтеся. Я не хотів цього афішувати... Але раз до такого дійшло, то я в усьому щиро зізнаюся, – белькотав збентежений молодий бородань.

– Авжеж, краще тобі відразу в усьому зізнатися. Де вона? Що ти з нею зробив? – насідав Андрій.

Обличчя Лицаря Поштової Скриньки з блідого зробилося червоним.

Зсутулившись, відводячи погляд і покусуючи губу, він соромливо заговорив:

– Ну... Справа в тім... Як би це сказати... Я і Олександра Зозулька... Ми – одна людина. Це я був в образі Олександри Зозульки. Це я і є Олександра Зозулька, і ніякої іншої Оле­ксандри Зозульки, крім мене, напевно не існує.

– Тобто ти трансвестит? Полюбляєш наряджатися в жі­ночий одяг і видавати себе за жінку? Не треба вішати нам бю­стгальтери на вуха, – не повірив Андрій Цинік. – По-перше, ми не такі бовдури, щоби не від­різнити перевдягненого чоловіка від жінки. По-друге, ми бачи­ли Олександру Зозульку на фотографіях у журналі без одягу й точно знаємо, що вона не переодягнений чоловік, а справжня жінка з усіма жіночими принадностями.

– Чи ти хочеш сказати, що ти – жінка – так? – із приклеє­ною бородою, котра мандрує під виглядом чоловіка-лицаря? Але й це брехня, бо ми бачили тебе в лазні – так? – без усього й знаємо, що нія­ка ти не жінка, – додав Ярослав. – Кінчай бреха­ти й – так? – вивертатися й говори правду. Нас тобі не обдури­ти.

– Це правда. Я не трансвестит, я, якщо так можна вислови­тися, статевий перевертень. Мій організм час від часу перебу­довується, і я є то чоловіком, то жінкою, як психологічно, так і анатомічно, – ви­правдувався Лицар Поштової Скриньки. – Я – жертва невдалого експерименту чарівника.

– А чим доведеш? – виявив недовірливість Андрій Цинік.

– Ну... Я не знаю... А, у мене є фотокартки, де я зі своїми батьками й у вигляді хлопця, і у вигляді дівчини. Ось... – Шу­рик порився в рюкзаку й дістав дві чорно-білі фотографії, про­стягнув попутникам.

На одному знімку на тлі невеликого замку стояли троє: чо­ловік, жінка і юний Шурик – ще безбородий підліток. На другому знімку на тлі того ж замку стояли: той же чоловік, та ж жінка і юна Олександра Зозулька – дівчинка з бантиками в кі­сках.

– А брехав я лише через те, що комплексую, соромлюся того що я не такий, як інші люди; боюся, що на мене стануть показувати пальцями, коли довідаються... Щойно я зненацька перевернувся на дівчину, а потім повернувся в чоловічий образ, а вам набрехав, буцімто... – зітхнув статевий перевертень.

– Так вона ж тебе – так? – поцілувала, он у тебе й помада на щоці, – згадав Ярослав.

– Це я сам забруднив щоку помадою, щоби брехня ви­глядала переконливіше.

– Так... – здивовано говорив лицар Ярослав, розглядаючи фотографії. – І як же це з тобою таке трапилося?

– Що за чарівництво? – запитав і барон Андрій Цинік.

І Лицар Поштової Скриньки повідав новим друзям свою біографію...

* * *

Незалежний лицар Євстигній Зозулька мріяв мати сина. Однак у його дружини – Юлії Зозульки-Чупик – були якісь жі­ночі проблеми, які заважали дітородінню. Лише за дев'ят­надцять років після вступу в шлюб, у критичному для цього діла віці, вона змогла завагітніти, і в лицаря Євстигнія Зозульки з'явилася надія на здійснення мрії. Але чим ближче був день пологів, тим більше лицар турбувався: а раптом майбутня дити­на виявиться не хлопчиком, як він мріє, а дівчи­нкою...

У цього лицаря був приятель-чародій на ім'я Хома Лукич. Якось цей чудотворець придумав чарівну технологію зміни статі без хірургії. Та й провів два успішні екс­перименти: з перевтілення жінки у чоловіка, а також чоловіка у жі­нку.

Було так.

Одного разу звернулася до мага Хоми Лукича дівчина Фе­вронія із проханням перетворити її на чоловіка; мовляв, вона з дитинства відчувала себе в душі хлопчиком, а тіло мала дівоче, і ця невід­повідність її тіла його душі дуже, мовляв, його гнітить. Можна, звичайно, вдатися до хірургічного методу зміни статі, але в такому випадку вона-він втратить здатність робити дітей, а хо­тілося б стати батьком. Хома Лукич узявся за рішення цієї про­блеми...

За два з половиною роки він уже мав чарівну технологію зміни статі без втручання хірургії. І за допомогою цієї техноло­гії (конкретніше кажучи – цього заклинання) пере­творив дівчи­ну Февронію на хлопця Февронія. Цей Фе­вроній потім став незалежним лицарем, відомим під псевдонімом Ли­цар Пу­хнатого Замку, оженився, і у, так би мовити, "співпраці" з дружиною призвів на світ ші­стьох дітей. Оскільки людей до їхнього виходу з материнського лона акушери професійно називають плодами, то Лицаря Пухнатого Замку можна назвати мужчиною досить плідним.

Друге таке перетворення Хома Лукич проробив зі своєю ди­тиною. Він хотів дочку (що, погодься, читачу, не дуже типово для чоловіків; зазвичай вони віддають перевагу хлопчикам), а дружина народила сина. І чарівник за хвилину після пологів перетворив немовля із хлопчика на дівчинку. Гарне вийшло дівча...

Хома Лукич по секрету розповів про це своєму прия­телеві – лицареві Євстигнію Зозульці. По секрету, оскільки дружина Хоми Лукича не знала, що чоловік провів над дитям такий екс­перимент, і перебувала у впевненості, що народила саме донеч­ку...

Євстигній Зозулька зрадів, що його друг має такі здатності, адже це давало гарантію, що в нього буде неодмінно син.

Незадовго до пологів лицар Євстигній Зозулька запросив ча­рівника у свій невеликий Жузипучинський замок (ні­бито – просто погостювати), де перебували вагітна дружина Юлія й акушерки, що оточили її турботою. За два дні після прибут­тя в замок Хоми Лукича в Юлії Зозульки-Чупик почалися перейми, і незабаром вона благополучно розродилася дівчи­нкою. Поки утомлена пологами мати отямлювалася, бать­ко прийняв маля з рук акушерок і передав у руки чарівника... За три хвилини Євстигній повідомив дружині, що вона народи­ла гарненького хлопчика, і показав їй сина. Акушеркам маг навіяв, що народилася дитина чоловічої статі...

Зозульки назвали довгоочікуване чадо Олександром, а неофіційно називали Шуриком. (Перетворення офіційного ім'я Олександр на неофіційне Шурик відбулося за такою схемою: Олександр – Олексаша – Саша – Сашура – Шура – Шурик).

Шурик Зозулька ріс звичайним хлопчиком, котрий нічим не від­різнявся від інших, бо перетворення за методом Хоми Лу­кича було зроблено не тільки на анатомічному, але й на психо­логічному рівні...

Усе було прекрасно, поки Шу­рик Зозулька не досяг віку статевого дозрівання...

Одного разу, у віці тринадця­ти років, він прокинувся у своєму лі­жку не хлопчиком, а дівчи­нкою. Причому дівчинкою став не тільки анатомічно, але й психологічно...

Мати, звісно, була шокована несподіваним перевтіленням дитини, а батько змушений був зізнатися, що тоді, тринад­цять років тому, вона народила дівчинку, яка була перероблена на хлопчика за допомогою магії. А тепер, мабуть, дія магії припи­нилася, і дитина повернулася до первісної статі... Юлія Зозулька влаштувала чоловікові скандал, мовляв, як він посмі­в проводити над рідним дитям такі експерименти!..

Коротше, дитина продовжила жити начебто звичайною ді­вчинкою, з дівочим характером і дівочими пріоритетами. Довелося, зрозуміло, обновити гардероб Зозульки-молодшої: купити сукні, колготки та інші жіночі оболонки...

Олександра Зозулька продівувала, якщо так можна в даному випадку висловитися, місяць, а потім раптом знову перетвори­лася на хло­пця, на Шурика Зозульку. І удруге метаморфоза від­булася вночі. Протягом наступного місяця чадо було па­цаном, а потім, знов-таки вночі, переробилося на дівчисько... І так далі.

Євстигній заїкнувся був про те, щоб звернутися до мага Хоми Лукича – може, він зможе усунути це перевертання й закрі­пити стійку статеву іпостась, – але Юлія не тільки кате­горично заборонила піддавати дитину подальшим магічним експериментам, упевнена, що вони можуть погіршити ситуа­цію, але й зажадала від чоловіка, щоб він припинив усякі від­носини із чарівником, що так напартачив. Чоловік, обтяжений почуттям провини, пообіцяв. І більше з Хомою Лукичем не спілкувався.

І дитя цієї пари залишилося статевим перевертнем.

Як у звичайних дівчат, що досягли статевого дозрівання, щомісяця відбуваються так звані "критичні дні", так у дочки лицаря Єв­стигнія Зозульки, обробленої чарівництвом, щомісяця відбу­валося статеве перевтілення. Замічено було, що ці метаморфози трапляються в ночі, коли місяць у повні.

Але незабаром з'ясувалося, що перетворення може спровокувати не тільки повня.

Одного разу Олександра, у ді­вочий період свого життя, обідаючи серед білого дня в одній з громадських їдалень міста Свистоніздринська (неподалік від якого розташо­ваний Жузипучинський замок, у якому жила родина лицаря Єв­стигнія Зозульки), раптом відчула в організмі знайомі симпто­ми перетворення. Боячись шокувати людей у їдальні видови­щем перевертання дівчини на хлопця, прожогом вибігла із пу­нкту громадського харчування й укрилася в кущах сусі­днього парку... Громадяни, які там гуляли, помічаючи в ку­щах пацана в жі­ночому платті, починали гигикати, а Шурик згоряв від соро­му. Він стидався йти містом у сукні й вирішив у кущах доче­катися темряви... Але, на щастя, за півгодини знову став ді­вчиною.

Це позачергове денне перевертання Оле­ксандру-Шурика збентежило й засмутило.

Надалі він (вона) завжди брав(-ла) із собою одяг протилежної статі, тобто, буду­чи дівчиною, завжди мала при собі про всякий випадок і чоло­вічий одяг, а бу­дучи хлопцем – мав і одяг жіночий.

Після того як відбулося ще кі­лька позачергових короткочасних пере­творень, Олександра-Шурик уловив(-ла) їхню закономірність: позапланові метаморфози завжди починалися під час трапези, якщо в їжі був присутній часник! Після введення в організм ча­снику, орга­нізм змінював стать на час від декількох хвилин до декількох годин, залежно від кількості цього овочу, після чого повертався до статі, котра була "плановою" на даний період.

Шурик Зозулька мріяв стати незалежним лицарем, як його батько Євстигній і дядько Автандил Чупик – рідний брат мами Шурика, Юлії Зозульки-Чупик. Автор згадував, до речі, цього Автандила Чупика в списку учасників лицарського турніру в День Шляхетного Мордобою (дивися, читачу, щось тридцять перше), турніру, де його племінник став чемпіоном. А Оле­ксандра Зозулька мріяла про кар'єру манекенниці, фото­моделі й дизайнера. Відповідно, у періоди чоловічої іпостасі цей статевий перевертень навчався лицарським діям, а в пері­оди іпостасі жіночої – діям манекенниці тощо. В 1991 році король Жорик Дев'ятий присвятив Шурика в незалежні лицарі, а Оле­ксандра вступила в училище моделей і дизайнерів із правом періодично брати академічну відпустку. Так вони й спів­існували в одній людині – хлопець і дівчина, лицар і манекен­ниця.

– Я, будучі дівчиною, дуже заздрила тим дівчатам, чию красу прославляли їхні наречені-лицарі; мені теж хотілося, щоби лицар доказував по всіх усюдах, що я найгарніша. Та всім нормальним жінкам цьо­го хочеться, – продовжував визнаватися Ярославові й Андрію Цинікові Лицар Поштової Скриньки. – Але нареченого в мене бути не може, оскільки я чоловік із нормальною сексуа­льною орієнтацією; та й нареченої бути не може, оскільки я ді­вчина з нормальною орієнтацією. Ось через те що мені, як уся­кій жінці, дуже хотілося, щоби лицар прославляв мою красу, а наречено­го-лицаря я мати не можу, довелося мені самому – чо­ловікові-лицареві – прославляти красу себе ж – дівчини. Звичайно, це ви­глядає нескромністю, але що ж тут поробиш, іншого виходу я не знайшов, нічого кращого не придумав...

Комплекси, пов'язані з її статевою невизначеністю, і бажання довести собі самій, що вона, хоч і незвичайна дівчина, за красою не поступається звичайним, привели Олександру в редакцію журналу "Гарнюнізм!". Після того як вони опубліку­вали її неприкриту одягом зовнішність, у видавництво прийшов стос ли­стів, де читачі (або, у даному випадку вірніше сказати – глядачі, тому що в цім журналі більше фотографій, ніж текс­ту) із захватом писали про її вроду, що дуже допомогло їй від­чути себе по-жіночому впевненіше, послабило її компле­кси.

– Коли я, будучи дівчиною, згадую, як моєю красою захоплювалися лицарі, яким Лицар Поштової Скриньки показував фото в журналі "Гарнюнізм!", я радуюся й забуваю про свою неповноцінність...

Шурик замовк, зітхнув, посмикав розгублено зав'язку на рюкзаку, потім перевів нашорошений погляд на супутників і додав:

– Ось тепер ви все знаєте. Тепер ви вже не будете ставитися до мене як до нормального повноцін­ного лицаря. Тепер ви розповісте про це іншим лицарям, і на мене стануть показувати пальцями, гигикати за моєю спиною.

– Даю чесне – так? – шляхетне лицарське слово, що про цю твою тає­мницю від мене ніхто не почує! – заприсяг лицар Ярослав.

– Та я теж не патякало якесь, – підтакнув барон Андрій Ци­нік. – І я не бачу приводу, щоби ставитися до тебе менш шанобливо, чим раніше. За час нашої спільної мандрівки ми впевнилися, що ти справжній чоловік, а не якесь барахло. Дай Боже, аби інші представники нашої статі були такими ж справжніми мужчинами, як ти.

– А в тім, що ти – так? – змінюєш стать, немає твоєї провини, – під­хопив Ярослав. – Ось коли людина є негідником за власним ба­жанням – це дійсно ганьба. А в тім, що в людини – так? – не за її бажан­ням є якісь проблеми з організмом, немає ніякої ганьби. З кож­ним могло статися. Ніхто не застрахований від невдалого – так? – чарі­вництва. Так що не турбуйся – усе залишається по-старому.

– Спасибі, друзі, – промурмотав русявий бородань, запихаю­чи в кишеню рюкзака туфельки, светр, спідницю, трусики й ліф­чик Олександри Зозульки...

Дотепний український письменник Майк Йогансен у своєму невеличкому творі "Nomina-omina (латинська рима)" вказав отаку прикмету, за якою можна відрізнити даму від мужчини:

"Передусім: що таке є дама...

Та жива істота, що всі рурки, ступирі, вали, підойми, вельосипедні смоки, дула, кабелі, мачти, реї взиває "палками", а всі трибки, маховики, зубчатки, турбіни, динама й дизелі взиває "кольосиками", оця сама жива істота і є "дама"".

Але в Автора Терентопських хронік немає жодних сумнівів, що читачеві відомі і інші ознаки (зокрема, анатомічні), за якими даму можна відрізнити від мужчини.

* * *

За сорок п'ять хвилин Лицар Поштової Скриньки, ли­цар Ярослав і барон Андрій Цинік доїхали до розгалуження доріг, і зупинили Кішку, Тутмоса й Велосипеда перед дорого­вказом. Вказівник, котрий представляв собою стовп зі стріло­подібними до­щечками, прикрашеними текстом, інформував подорожан, що ліва дорога веде до села Великі Таратути, а права – до Лю­зримямського замку...

(– Великі Таратути? – перепитує Ліва півкуля авторського мозку. – Я пам'ятаю, що серед сіл, які відвідала ця трійця, уже були Таратути. Тільки Малі.

– А я знаю, що означає слово "таратута", – хвастається пів­куля Права. – Таратута – це українська національна вегетарі­анська страва, інгредієнтами якої є солоні огірки, хрін, червоний буряк і буряковий квас. Мабуть, Малі Таратути на­звані так через те, що там подавали маленькі порції цієї страви, а Великі Таратути – через те, що там подавали великі порції.

– Версія, може, і забавна, але зовсім не до діла, – буркоче Автор, – тому що ли­царі попрямували не до Великих Таратут, а до Люзримямського замку.)

Ще за півгодини вони добралися до невисокого пагорба, на тім'я якого був напнутий, неначе капелюх, не великий, але ефектний замок, цегляні стіни якого були мальовничо озеленені мохами, папоротями й хмелем. Але це озеленення було вже не смарагдово-літнім, а блякло-осіннім. Озеленив бу­дову, втім, не садівник, а вітер, що посипав її у свій час спорами й насінням, невідомо звідки ним доставленими.

Господарем цього замку, вірніше – його господаркою, вияви­лася жвава дівчина, руденька, трохи кирпатенька, трохи весня­нкувата, з вартими уваги грудьми й узагалі ладненькою фігу­ркою, у сукні світло-зеленого кольору, що по тому тлу розки­дані дрібні темно-зелені дракончики. Вона побачила з вікна кандидатів у гості, а коли вершни­ки виїхали на пагорб, уже зу­стрічала їх у воротях.

Мужчини й дівчина обмінялися привітаннями, й лицарі їй відрекомендувалися.

– А я власниця цього Люзримямського замку, Євгенія, але можна просто – Женя, – назвалася рудоволоса господарка. – Від­починьте в моєму замку. Я завжди рада гостям. Конячок ула­штуємо в стайні – місця вистачить.

У невеликій стайні, куди відвели Кішку, Тутмоса й Велоси­педа, жив кінь Євгенії, із чого випливало, що власниця замку полюбляє верхову їзду. Цей ссавець був майже таким же ру­дим, як і дівчина. Схоже, вершниця підібрала собі біологічний транспорт під колір волосся, як деякі пані підби­рають плаття, сумочки та навіть автомобілі.

– А ви тут зовсім одна живете? – запитав Шурик, зверну­вши увагу на відсутність у замку інших людей.

– Я не перебуваю тут постійно, так, часом навідуюся. Я непосида за характером, не люблю довго сидіти на одному місці. Скажімо, якщо б ви приїхали сюди після найближчої повні, то вже мене тут би не застали, – відповіла Женя. – А поки я тут, до мене навідуються подруги з Великих Таратут і Дотепної Ку­чми, а та­кож дочки тутешнього лісника, та й сам лісник допомагає по господарству – то сіна для мого коня Боллі вкоси­ти, то пола­годити щось. Лісник же й за замком наглядає, поки мене тут немає.

– А ми – так? – з вами раніше зустрічалися, добродійко? – запитав Ярослав. – Начебто я вас раніше вже ба­чив.

– Може, у журналі "Гарнюнізм!"? Мої фотографії на­друковані в четвертому, квітневому номері за цей рік, – від­повіла Євгенія.

– Ні, квітневого – так? – номера я не бачив, видів травневий, ось у нього є, – показав Ярослав на Шурика. – А, згадав: я бачив не вас, а незалежного лицаря, схожого – так? – на вас. Може, це ваш родич?

– Так, серед моїх родичів є лицарі, – погодилася дівчина.

Зрозуміло, гості поцікавилися, чи не знає господарка Лю­зримямського замку про місцезнаходження драконячого яйця і яєчного шахрая, демонструючи портрет останнього. Вона не знала.

– Розташовуйтеся у вітальні, а я вам приготую перекусити з дороги, – запропонувала Євгенія, але Шурик заперечив:

– Ми нещодавно в Дотепній Кучмі пообідали, ситі. Правда, колеги?

Ярослав з Андрієм Циніком ствердно кивнули.

– Як вам завгодно. Що ж, будемо поки спілкуватися без об­жерливості, – сказала Женя.

Лицарі, відстебнувши металеві оболонки, щоб почувати ся вільніше, і відклавши зброю, пройшли у вітальню замку. Стіни там були прикрашені фотографіями в рамочках під склом і жи­вописними полотнами.

– Ой, а звідки у вас фотографія мого батька? – вигукнув Ли­цар Поштової Скриньки, побачивши чорно-білий знімок, на котрому були від­биті двоє чоловіків, один з яких у ли­царському обладунку, а другий у звичайному смугастому костюмі із краваткою. – Така ж фотокартка є в нашім сімейнім фотоальбомі.

– Батька? – перепитала руда Євгенія.

– Так, ось цей чоловік у панцирі – мій батько, лицар Єв­стигній Зозулька.

– А. Справа в тім, що другий чоловік – мій батько. Ви­ходить, наші батьки знайомі один з одним.

– А така фотографія й у мене є, – зауважив барон Андрій Ци­нік, указуючи на кольоровий знімок, де фігурувала група ли­царів у ла­тах. – Це ми сфотографувалися після невеликого турніру в місті Замийську-на-Замийці. Ось це я, ось це герцог Абрам, ось це барон Аркадій, тоді він був ще не бароном, а простим лицарем, ось це Лицар Пухнатого Замку, ось це товариш Непийкакаколу, ось це Сіро-буро-малиновий Лицар, від якого смерділо часником, ось це гр...

– Так, Сіро-буро-малиновий Лицар! – перебив колегу ли­цар Ярослав. – Згадав! Ось на кого ви схожі, добродійко. Я його ба­чив – так? – без шолома. Він ваш брат?

– Він... син моїх батьків, – відповіла дівчина, чомусь злегка зніяковівши.

– Я ж і кажу – брат. Класний лицар. На останньому турні­рі в столиці він усіх переміг і дійшов до фіналу. Єдиний, кого він не зміг – так? – здолати, уже у фінальному бої, це – ось – наш Шу­рик, Ли­цар Поштової Скриньки, – похвалив Ярослав, попле­скавши по плечу названого супутника.

– Сподіваюся, та обставина, що у фінальному бої я висадив з кульбаки ва­шого брата, не викликає у вас ворожості до мене? – насторожи­вся Шурик.

– Ні, звичайно. Я знаю про той бій. Усе було чесно. Йому просто не пощастило. Зізнайтеся, та звитяга не була для вас простою.

– Так, Сіро-буро-малиновий Лицар – дуже сильний суперник, – підтвердив молодий бородань.

– А таку картину я бачив на календарі й на листівці, – указав Андрій Цинік на одне з живописних полотен.

– Так, це копія знаменитої картини "Купання рудого єдинорога" сучасного терентопського живописця Петренка-Само­гонова, – пояснювала Женя. – Оригінал експонується в Задвірпольскому художньому музеї, а цю копію намалював мій дідусь Дмитро Колотун за фоторепродукцією, незадовго до своєї смерті. Намальовано не дуже професійно, бо дідусь був не фаховим худож­ником, а лицарем, живописцем-аматором без від­повідної освіти. Живопис став його хобі лише в останні роки життя. Але мені картина дорога, як пам'ять про дідуся.

– Я теж намагаюся — так? — малювати з натури пейзажі, для чого взяв у мандри стос паперу і олівець, — зізнався Ярослав, — і теж непрофесійно, бо ніколи цьому не вчився.

– А це що намальовано? Якась різнобарвна каша? Смітник побутових відходів у тумані? – запитав Андрій Цинік, киваючи на інше мальовниче полотно.

– Ой, не смішіть мене, ха-ха-ха... – залилася срібним сміхом руда господарка. – Це художник-авангардист Сисой Сопляєв так зобразив мого дядька Христофора Колотуна, теж лицаря.

– От ці авангардисти завжди все спотворять! Христофор Ко­лотун – відомий незалежний лицар, можна сказати, богатир, а отут – якась розмазня: смітник не смітник, монстр не монстр... – навів критику Андрій.

– Є така приказка: не такий страшний чорт, як його малюють, – зауважив Ярослав. – А можна сказати так: не така страшна людина, як її малює авангардист.

– Дядькові Христофорові теж не сподобалось. Він став лая­ти художника, а Сопляєв йому відповідає: "А я вас так бачу". Дядько йому: "Тим, хто так бачить людей, місце в психіатри­чній лікарні", а Сопляєв: "Ви геть не розумієтесь на сучасному ми­стецтві". Дядько ледве цю картину не порубав, а я забрала її собі – нехай і не схоже на дядька, зате непогані колорит і екс­пресія. Мені подобається.

– Мені теж подобається, – підтримав Женю Лицар Поштової Скриньки.

– А я теж авангардизму – так? – не розумію, – поскаржився лицар Ярослав. – Ось цей другий портрет – це ж зовсім інше діло: усе зрозуміло, усе красиво, людина схожа на – так? – лю­дину, а не на кашу. Відразу видно – так? – стару реалістичну школу. Хто зображе­ний? Хто автор? Втім, хто автор я вже знаю – Леонардо Ґудзик.

На полотні, котре хвалив Ярослав, був зображений веселий чо­ловік у напудреній білій перуці, схожій на тістечко безе, або на зефір, і у жустокорі, рожевому в червоний горошок, з мереживним жабо на грудях. Таку людину легко уявити собі танцюючою алеманду, ріґодон, ґавот, менует, полонез, контрданс, кадриль, матредур, ґросфатер, лендлер та решту популярних європейських танців XVIII сторіччя. Жи­вописця Ярослав ви­значив за розбірливим підписом у правім нижнім куті портрета. Крім під­пису художника, там же була й дата написання полот­на: 1747 рік.

– Це портрет мого предка – мага Гектора Фроловича Маню­ні, придворного чарівника короля Жорика Четвертого, – відповіла руда Євгенія. – Із приводу присвоєння йому звання придворного й був намальований цей портрет.

– Так ви з роду чарівників, – констатував Шурик.

– Тільки за лінією батька, а предки мами були переважно лицарями. До речі, у мене є ксерокопія фрагмента автографа Гектора Манюні. Оригінал зберігається в мого бать­ка. Це якесь написане Гектором Манюнею пророцтво.

– Цікаво, – заінтересувався Лицар Поштової Скриньки.

– Можу показати.

Руда господарка Люзримямського замку вийшла з вітальні, а за півтори хвилини повернулася з фанерним планшетом, на якому під склом був пописаний гарним почерком папірець:

От моє пророцтво: через

його терентопський злодій

буде вбитий принцесою; і

оскільки король, довідавш

Дверей варту, що не випу

– Нічого не зрозуміло, – знизав плечима Шурик.

– Звичайно, бо це ж ксерокопія ФРАГМЕНТА пророцтва. Якби був повний текст, було б ясно, – відповіла нащадок чарі­вника.

– А повного тексту – так? – у вас немає, – здогадався Ярослав.

– Немає. Справа в тім, що в Гектора Манюні було дев'ять правнуків, і кожний із них хотів мати на пам'ять про прадіда це, написане його рукою, пророцтво, і не копію, а саме оригінал, – відповідала господарка. – Після довгих суперечок не при­думали нічого кращого, як розрізати папір на дев'ять рівних ча­стин, так що кожному із правнуків дісталося по шматочку. Ось цей шматочок передавався з покоління в покоління, від батька до сина, і, зрештою, потрапив до мого тата. Не знаю: може, у моїх предків і була копія повного тексту, та загубилась; а може, ті правнуки, розрізаючи пророцтво, взагалі не здогадалися зня­ти з нього копії. За двісті років життя розкидало нащадків Гектора Манюні всією країною, вони втратили зв'язки, і нам невідомо, де тепер решта, інші вісім шматочків того пророцтва.

– А ви теж чарівниця, фея? – поцікавився Шурик.

– Ні, я не навчалася магії, – усміхнулася вона. – Коли я була маленькою дівчинкою, тато говорив, що коли я підросту, він вчитиме мене секретам чарівництва. Але потім мама з та­том посварилися й розвелися. Я залишилась з мамою, а з бать­ком не бачилася кілька років. Ось тільки нещодавно, коли я вже стала повнолітньою, ми з татом знову стали спілкуватися. Але в мене інші інтереси, магія мене не цікавить. Тому я не фея, а проста дівчина. Тобто не те щоби зовсім проста, але не чарівни­ця.

– А ваш брат – Сіро-буро-малиновий Лицар, він... – заговорив був барон Андрій, але Євгенія перебила:

– Ні, він теж не маг, простий лицар. Тобто не те щоби зовсім простий, але не чарівник.

Лицар Поштової Скриньки задумливо любувався дівчиною, і раптом, різко перемінивши тему розмови, повідомив:

– Коли ми були в селі Повному Свистеці, одна тамтешня селянка дала нам у дорогу дуже смачні пиріжки з печі­нково-яйце-рисовою начинкою. У мене один пиріжок залишився, і я хочу, Женю, щоби ви оцінили його смак.

Шурик вийшов, щоб взяти з рюкзака того пиріжка, а Ярослав з Андрієм здивовано перезирнулися. Дійсно, їх у тім селі поча­стували пиріжками, але пиріжки були так собі, їсти можна, але не шедевр гастрономії.

– Та я не голодна. Якщо пиріжок так вам подобається, то ви краще самі його... – спробувала відмовлятися господарка, але гість наполягав:

– Ні-ні-ні, мені дуже важливо довідатися саме вашої думки.

Здивована цією наполегливістю Євгенія взяла протягненого Шуриком пиріжка. Але тільки-но встромила зубки в цей виріб, як він (не пиріжок, а Шурик) додав:

– Особливу пікантність смаку надає доданий у начинку ча­сник.

Дівчина здригнулася й висмикнула з рота вже надкушеного пиріжка:

– Ні... Я... Не зараз... Я краще після його з'їм. Зараз у мене немає апетиту...

("А я вже зрозумів, хто ця дівчина!" – викликує Права півку­ля авторського мозку. "Подумаєш! Я ще раніше це второпав", – гмикає півкуля Ліва. "Цитьте! Безцінний читач теж уже, напевно, це збагнув, але він же не репетує, як ненормальний. Скромніше, скромніше, пів­кулі!" – присоромлює мешканців свого черепа Автор.)

Ярослав з Андрієм знову здивовано перезирнулися, бо вони в тих повносвистецьких пиріжках ніякого часнику не від­чули.

– Що й треба було довести, – сказав Лицар Поштової Скри­ньки.

– Що довести? Не говоріть загадками, шановний лицарю, – насторожилася руда господарка.

– Що ви і є Сіро-буро-малиновий Лицар, – відповів Шу­рик. – Зізнайтеся: вашого тата кличуть Хома Лукич.

– Так, Хома Лукич Манюня, – зніяковіло промурмотала Єв­генія.

– Виходить, з його сином сталася та ж історія, що й зі мною, – констатував Шурик, обернувшись до супутників, і ті зрозуміли хитрість із пиріжком.

Знову повернувшись до господарки замку, Лицар Поштової Скриньки зізнався:

– Адже я теж статевий перевертень, як і ви: від повні до повні то парубок, то дівчина. Наші батьки дійсно дружили, і коли ваш тато по секрету зізнався моєму, що перетворив своє немовля із сина на дочку, мій попрохав...

І далі Шурик повідав рудій Єв­генії коротенько свою, уже відому читачеві, історію.

Закі­нчив словами:

– Ярослав з Андрієм заприсягли, що збережуть мою таємницю. Вони шляхетні, надійні люди, можете їм дові­ряти. А пиріжок можете їсти сміливо: часнику у ньому немає. То я, вибачте, навмисне збрехав, аби перевірити свою здогадку.

– Ну що ж, ви вгадали, – зітхнула Женя, – я теж статевий перевертень, і моя історія дуже схожа на вашу.

І розповіла, що до дванадцяти років вона була дівчинкою, а потім раптом у повню перевтілилася у хлопчика. Коли мама довідалася, що чоловік перетворив немовля із хлопчика на ді­вчинку, а він сам змушений був зізнатися, вона з ним посвари­лася й розвелася, заборонивши підходити до дитини. Женя з мамою переїхали сюди, у Люзримямський замок, що дістався в спадщину від дідуся – незалежного лицаря Дмитра Колотуна, – і з батьком уже не бачилися. Вона росла, будучи поперемінно то дівчиною, то хлопцем. Стала лицарем, як мамин брат Христо­фор Колотун. Так, це вона Сіро-буро-малиновий Лицар. Нещодавно знов почала спілкуватися з батьком. А мама нещодавно вийшла заміж за лицаря Проспера Ткачука й пере­їхала жити до нього в Дирдифьюльський замок, це в Мізерно­градській області.

– Я вас усіх, панове, будучи чоловіком-лицарем, бачила на лицарських турнірах і тепер одразу впізнала, – додала Женя, – але, боячись викриття моєї, так би мовити, статевої ненормальності, зробила вигляд, що бачу вперше.

– Цікаво, Лицар Пухнатого Замку теж такий, як ми? Його ж Хома Лукич теж колись переробив із дівчини на чоловіка, – сказав Шурик.

– Ні, Февроній Двокрапка, відомий як Лицар Пухнатого Замку, не є статевим перевертнем і ніколи не був. Там чарівни­цтво не дало жодних збоїв, – відповідала Женя. – Я це від тата знаю. Батько довго аналізував мій випадок і, зрештою, зрозумів, чому при перетворенні Февронії все пройшло благополучно, а моє перетворення згодом дало такий непередбачений результат. Справа в тім, на думку тата, що заклинання для магічної зміни статі, яке тато розробив на замовлення Февронії, було ідеальним для статевозрілого орга­нізму, яким й була Февронія, а для незрілого організму малюка заклинання для зміни статі має бути інакшим, бо незрілий дитячий організм відрізняється від дорослого. Тато не врахував цієї різниці, і застосував до нас із вами те ж заклинан­ня, що й до Февронії. Це й спричинило до того, що при дося­гненні нами віку статевого дозрівання чарівництво викликало періоди­чні перебудови організму. Тато називає це явище магі­чно-гендерним маятником...

А за вікнами, зовні замку в цей час ішла інша розмова:

– Ффффффф, – сказав вітер.

– Шшшшшш, – відповіло листя.

– Т-т-т-т-т-т-т... – зашепотіли, контактуючи із твердими поверхнями, краплі, десантовані з невеликої хмаринки; втім, дощило менше хвилини, бо водні запаси летючого об'єкта від­разу вичерпалися через його малість.

– І те, що перевертання відбуваються в час повні, зроз­уміло: місяць у повні має містичні властивості, – продовжу­вала усередині замку його господарка, – недарма ж саме в повню звичайні люди-перевертні пере­втілюються у вовків, ведмедів та інших хижаків. Повний місяць є ката­лізатором, що запускає механізм перетворення й у наших орга­нізмах. І позапланові перетворення від поїдання часнику теж зрозумілі, бо часник теж має містичні властивості, недарма ж його за­стосовували для захисту від упирів і духів. Через те ча­сник теж є каталізатором наших чарівних перетворень. І ще тато роз­рахував, що, можливо, ці чарівні прояви у вигляді пере­вертання в мене припиняться, коли в мене з'явиться дитина.

– А в даний час ви є дівчиною під впливом місяця, а не ча­снику, так? – уточнив русобородий статевий перевертень.

– Так, без часнику. Після повні стану парубком і у вигляді Сіро-буро-малинового Лицаря поїду шукати яйце дракона, як і ви, – кивнула рудою голівкою Женя.

– Виходить, у ті періоди, коли Олександр Зозулька є чоло­віком, Євгенія Манюня є жінкою, а в ті періоди, коли Оле­ксандра Зозулька є жінкою, Євгеній Манюня є чоловіком, – констатував Андрій Цинік.

– Стоп, але ж на турнірі – так? – в День Шляхетного Мордобою ви ж обоє були чоловіками! – згадав Ярослав.

– Це тому, що я перед турніром спеціально наїлася часни­ку, – пояснила руда секс-перевертуня. – Аж дві великі голівки зжу­вала, так що вистачило майже на дванадцять годин. Звичайно, запах був... але тут уже...

(О, здається, Автор мимохідь винайшов нове слово "перевертуня", що означає перевертня жіночої статі. Якщо гарні люди різної статі звуться красень і красуня, то різностатеві люди, здатні до перевертань, відповідно мають зватися перевертень і перевертуня. Логічно?)

* * *

Розмови про те, про се в Люзримямськім замку тривали, а сонце тим часом, перетворившись із білявчика на рудика, то­мно засовувалося в західне хутро осіннього лісу, майже такого ж рудого, як Євгенія.

Прийшли сутінки й час вечері.

Готуван­ням трапези забажали зайнятися обоє статеві перевертні – Шу­рик і Женя, – для чого й перемістилися в кухню; а лицар Ярослав із бароном Андрієм Циніком оглядали доспіхи й зброю Сіро-бу­ро-малинового Лицаря в невеликій комірці, яка слугувала арсеналом.

Потім Ярослав теж навідався в кухню, щоб запитати в Лицаря Поштової Скриньки, чи не пам'ятає той, куди Ярослав запхнув свій запасний гумовий наконечник для списа. (Під час останнього привалу на лоні природи Ярослав малював олівцем пейзаж з натури, а вищезгаданий запасний наконечник використовував замість гумки для стирання з паперу невірних штрихів, потім, перебуваючи в замисленості, кудись цю штуку впакував, а тепер не може знайти). І побачив, що руся­вий бородань і руда красуня без відриву від куховарства щоду­ху цілуються, із чого випливало, що Шурик і Женя закохалися одне в одного. Автора підмиває назвати це любов'ю з першого погляду, але формально це не так, адже ці двоє вже бачили раніше один одного на лицарських турнірах, і не тільки бачили, але навіть билися один з одним...

Уночі, коли лицар Ярослав із бароном Андрієм Циніком, посапуючи й похропуючи на ліжках, віддавалися пасивному відпочинку у вигляді сну, Шурик із Женею на лавочці зовні замку милувалися зірками в нічному небі (що той купол був схожим на чорний оксамит, над яким розчесала волосся людина, чия голова ви­робляє багато лупи), супроводжуючи це астрономічне занят­тя любовним бурмотанням, обійманнями й по­цілунками...

Коли наступним ранком після сніданку лицарі Напівкругло­го Столу збиралися в подальшу дорогу, Лицар Поштової Скриньки раптом заявив:

– Знаєте, друзі, ви, напевно, продовжуйте без мене... Я, мабуть, отут затримаюсь.

– Ясно: улопався, – констатував Андрій Цинік.

– Ну й слава Богу. Ви з Женею дійсно дуже – так? – під­ходите одне одному, – сказав Ярослав.

– Так, я, нарешті, зустрів рідну душу, близьку людину, з якою в мене так багато спільного! Я був упевнений, що прире­чений на самотність, і раптом доля подарувала мені таке ща­стя! – вигукнув Шурик, сяючи. – Нам так добре вдвох! Ми так ро­зуміємо один одного! Ми такі схожі внутрішнім світом...

– Ніхто так добре не знає внутрішній світ людини, як її гли­сти, – машинально пожартував Андрій Цинік, – бо той вну­трішній світ, тобто людські нутрощі, то їхня житлоплоща.

За подібні вульгарні дотепи він і отримав прізвисько Цинік.

– Бажаємо вам щастя – так? – й любові на довгі роки! – сказав Ярослав.

– Якщо вам приспічить одружитися, не забудьте й нас за­просити на весілля, – напросився Андрій.

– Обов'язково! – пообіцяв русобородий статевий пере­вертень...

Коли Ярослав Матвійович Кочерижкін і Андрій Федорович Килиницький (такі повні імена лицаря Ярослава й барона Андрія Циніка), виїхавши із брами Люзримямського замку на Тутмосі й Велосипеді, переміщалися схилом пагорба й віддаля­лися вбік Великих Таратут, молоді, сяючі від щастя Оле­ксандр Євстигнійович Зозулька і Євгенія Хомівна Манюня, ніж­но обійнявшись, довго дивилися їм услід...

(– А загублений Ярославом запасний гумовий наконечник знайшовся, чи... – раптом проявляє допитливу цікавість педантична Ліва півкуля авторського мозку.

– Знайшовся, – відповідає Автор. – Виявилося, що з неуважності Ярослав сунув його замість свого рюкзака в Андрійчин.)

* * *

За півроку, у березні 1996-го ці закохані дійсно одружа­ться. На шлюбну церемонію як свідки будуть запрошені Ярослав з Андрієм Циніком. Будуть на тім весіллі також батьки Олександри Зозульки – Євстигній Зозулька і Юлія Зозулька-Чупик, ще й дя­дько – лицар Автандил Чупик; також батьки Єв­генія Манюні – маг Хома Лукич Манюня та Марія Колотун-Манюня-Ткачук (тато – зі своєю новою дружиною – феєю Маланкою Чаклу­ненко-Манюнею, а мама – зі своїм новим чо­ловіком – лицарем Проспером Тка­чуком); і дядько Христофор Колотун, та й бага­то інших. Лицар Євстигній Зозулька й маг Хома Лукич Маню­ня після довгих років розлуки відновлять дружбу...

Це весілля відбудеться в день перед повнею, тому перша шлюбна ніч молодят стане часом статевого перетворення. Через те на початку шлюбної ночі Євгеній Манюня ви­конуватиме подружні обов'язки як чоловік, а Олександра Зозулька – як дружина, а ближче до світанку вже Олександр Зозулька задовольнятиме дружину по-чоловічому, а Євгенія Манюня його – по-жіночому.

Так вони й житимуть перший час, щомісяця міняючи стать і доводячись один одному то чоловіком, то дружиною. Лицар Поштової Скриньки, перемагаючи зустрічних доспіхоносців, примушуватиме їх визнати найгарнішою у світі свою дружину Євгенію, а Сіро-буро-малиновий Лицар відповідно – свою дружину Олександру...

Восени того ж 1996-го перевтілення раптом припиняться: незважаючи на чергову повню, Євгеній Манюня залишиться чоловіком, яким був до того, а Олександра Зозулька – жі­нкою...

Незабаром з'ясується, що Оле­ксандра при надії...

Протягом вагіт­ності вона зали­шатиметься жі­нкою, а Євгеній – чолові­ком.

У липні 1997-го Оле­ксандра народить близнюків – хлоп­чика й дівчинку. Сина назвуть Андрієм, а дочку – Яросла­вою, звичайно, на честь двох лицарів, що стали свідками зародження любові їхніх батьків.

Хресним батьком маленького Андрійка Манюні-Зозульки стане саме барон Андрій Цинік, а хрещеним Ярослави – ли­цар Ярослав.

Єв­геній з Олександрою після народження дітей зали­шаться чоло­віком і жінкою без уся­ких подальших пере­втілень, як і пророкував Хома Лукич Манюня. Мабуть, батькі­вство й мате­ринство якимсь чином анулюють чари, що зробили їх статеви­ми перевертнями, і закрі­плять за ними ту статеву іпостась, яку вони мали при народженні.

Якось, в 2002 році, п'ятирічні Андрійко і Ярося, граю­чись гарним кубком, котрий вони експлуатуватимуть як житло­площу гумового пупсика, прочитають на кубку (у п'ятиріч­ному віці діти Сіро-буро-малинового Лицаря і його дружи­ни – ди­зайнерки Олександри Манюні-Зозульки – навчаться чи­тати) ви­гравіруваний текст:

"Чемпіонові лицарського турніру

в День Шляхетного Мордобою 1995 року,

за доблесть, мужність і майстерність,

від короля Жорика Дев'ятого

й королеви Зіньки Одинадцятої".

Манюні-Зозульки-молодші запитають у батьків, як до них потрапила ця ексклюзивна цяцька. І з подивом довідаються, що їхня ніжна, мила, ласкава ненька колись була наймогутнішим лицарем королівства, і на тім турнірі перемогла інших ли­царів, за що й одержала цей кубок із рук королеви. Причому у вирі­шальному фінальному бої тоді ненька здолала не аби кого, а самого татуся!..

Але все це трапиться в майбутньому. Зараз же, ранком 26 жовтня 1995 року, лицар Ярослав і барон Андрій Цинік, роз­прощавшись із Шуриком і Женею, покинули Люзримя­мський замок, щоб продовжити пошуки драконячого яйця і яє­чного шахрая в шостому секторі Терентопського королівства; секторі, котрий саме їм, згідно із жеребкуванням, проведеним поміж ли­царів Напівкруглого Столу, дістався для цих пошуків.

ЩОСЬ СІМНАДЦЯТЕ. Корчма "Під Рятівною Мухою"

Звернемося ж до інших сцен: довга кі­мната з низькою стелею й лавами з високим­и спинками та посипана піском підлога; гурт людей, які п'ють і обмінюються пліткам­и; усюди тютюновий дим, могутній доказ того, що духи десь існують...

Льюїс Керролл, "Вільгельм фон Шміц".

20 вересня 1995 року.

В історії, що трапилася наступним днем, тобто 20 вересня 1995 року, а точніше вечором та ніччю, мають місце й магія, і лю­бов, і, на жаль, убивство.

Оскільки майже всі події, про які Ав­тор Те­рентопських хронік, тобто твій, безцінний читачу, покі­рний слуга, має намір повідати в найближчих розділах, відбу­валися в корчмі "Під Рятівною Мухою", то, перш ніж увірвати­ся в цю історію, Автор повідомить читачеві дещо про названий пункт громадського харчування.

Корчма "Під Рятівною Мухою" бу...

– Вибач, що перебиваю, – говорить раптом Авторові внутріш­нім голосом його Права мозкова півкуля, – але хотілося б знати, чому комахи в Терентопськім королівстві називаються рятівними? То ти згадав якусь Рятівну Бджолу, тепер Рятівну Муху, а там, бач, з'явиться й ще якийсь Рятівний Тарган?

– Тарган не з'явиться, а Рятівна Бджола – це колишня Ряті­вна Муха, – відповідає Автор. – Щоб у цьому питанні поставит­и всі крапки над "Ї", заглибимося в історію міста Жо­рикбурга.

* * *

У середині вісімнадцятого століття, у той же період, коли було засновано терентопську розвідку, король Жорик Чет­вертий вирішив побудувати нове місто й зробити його столи­цею королівства. Чим його не влаштовувала стара столиця – Ве­ликі Дрібки – невідомо. Місце для нової він уподобав при­близно в сотні кілометрів від Великих Дрібок на схід, на бе­резі річечки Струмище (яка південніше впадає в Замийку), на місці села Багнючки поруч із пагорбами Каменіани.

Саме під час будівництва нової столиці й трапився замах на вбивство короля.

У Жорика Четвертого не було рідних братів і сестер, і в той період він був ще бездітний. (Ну, тобто існувала принцеса Пелагія, яку він вважав і називав сестрою, але вона не була в дійсності його кревною родичкою, оскільки його батьки її не народили, а вдочерили. Детальніше про це читач дізнається, діставшись двадцять шостого розділу цієї книги, за назвою "Самогон для принцеси".) Тому, у випадку його раптової кончини, корона (і, безумовно, влада) перейшла б в спадщину до його брата у перших Олександра Миропол­ковича (тут Ми­рополкович – це прізвище, а не по бать­кові; фамілію Ми­рополкович носили нащадки Мирополка Романти­ка, вклю­чно з нинішнім королем Жориком Дев'ятим). Цей Оле­ксандр Ми­рополкович був пристрасно залюблений у корону й ба­жав з нею з'єднатися. У випадку якби в короля з'я­вилися діти, мрія залюбленого втрачала б усяку перспективу. Тож коронолюбу було по­трібно, щоб король умер негайно, поки не обзавівся нащад­ками. Тобто Оле­ксандр вирішив уколошкати кузена, обвинува­тивши в цьо­му злодіянні якихось розбійників, і, на­решті, застромити голову в улюблений золотий вінець.

І от, 23 травня 1745 року, вибравши момент, коли Жорик Четвертий у своєму наметі на березі Струмища на самоті роз­глядав креслення майбутнього нового королівського замку і ніяких зайвих свідків поблизу не було, Олександр безшумно прокрався в матер'яне приміщення і заніс сокиру над схиленою над кресленням вінценосною го­ловою.

Аж раптом муха, що дзиж­чала в наметі, геп­нулася об зіни­цю лівого ока негідника.

Втілю­вач замаху зойк­нув.

Король оглянувся...

"Спілкуючись" потім із катом щодо цієї витівки, Олександр зізнався, що якби не "клята" муха...

Злочинця стратили досить оригінальним спосо­бом. Кращі блазні, коміки, скоморохи, гумористи й клоу­ни за наказом короля один по одному без перерви смішили прису­дженого – корчили пики, теревенили анекдоти, розігрува­ли смі­ховинні сценки тощо, – так що, незважаючи на жах свого стано­вища, в'язень не міг утриматися від сміху, під впливом безпере­рвного гумористичного конвеєра прореготав кілька днів, і на­решті сконав від повного виснаження організму, ви­кликаного безперервним реготом; тобто у буквальному значенні слів вмер від сміху. От які чудернацькі страти були в ті жорстокі часи!

(До речі, читачу, це не єдиний в історії людства випадок, коли засудженого стратили за допомогою сміху. Це практикували ще у Давньому Римі. Але там засудженого доводили до реготу не клоуни і гумористи, а кози. Засудженому намащували підошви босих ніг сіллю й підводили кіз. Кози злизували сіль, а жертва реготала від лоскоту аж поки не вмирала. Такі страти бували і у XVII сторіччі під час Тридцятирічної війни. Сміх у прикрих обставинах називається сардонічним. Таку назву придумав та використав у своїх творах сам великий Гомер. Сардонічним, бо походить від острова Сардинії. Вважалося, що на цім острові росте отруйна рослина, зовні схожа на безневинну селеру. Її отрута діяла, мовляв, на людину вельми чудернацьки: отруєна особа починала реготати, і реготала доти, поки не помирала від сміху. Автор цієї книги неодноразово згадує в ній про користь сміху для здоров'я. Але треба мати на увазі, що йдеться про сміх у нормальних дозах. Бо будь-яке корисне явище автоматично стає шкідливим, якщо його вживати в надмірних кількостях. Автор певен, що в цій його книзі гумору не настільки багато, щоб він міг нашкодити читачеві. Але й не настільки мало, аби читач жодного разу не усміхнувся. Якщо, звісно, читачеві взагалі притаманне почуття гумору.)

Але "все тече, все міняється", як сказав давньогрецький філософ Геракліт. І сказавши, можливо, колупнув у роті нігтем великого пальця, потім, можливо, провів тим же нігтем поперек горла та, можливо, додав: "Зуб даю! Вік волі не видіти!" Бо ж, напевно, і філо­софи полюбляють підкріпити думку вагомим аргументом. Так, усе міняється, і тепер у Терентопському коро­лівстві нікого не страчують і не катують болісно. Навіть за допомогою гу­мору. (А катування ляпанням по лицю кремовими тортами та повішен­ня на сучасних терентопських шибеницях – кари безбо­лісні й несмертельні. Тільки ганебні.)

Втім, Олександр Мирополкович таки став королем Те­рентопії. Але не цей Олександр Мирополкович, котрий вмер від сміху, а інший, що доводився Жорику Четвертому не двою­рідним братом, а прапраправнуком. У терентопській історії він фігурує під ім'ям Сашко Перший. Нинішній те­рентопський ко­роль Жорик Дев'ятий – його онук.

А монарх Жорик Четвертий на честь чудесного порятунку вирішив увічнити рятівну муху на гербі нової столиці – міста Жорикбурга.

Про ці події, відомі кожному терентопському школяреві, сучасний інтелігентний, розумний і талановитий дракон Інокентій Карлович написав повість за назвою "Подвиг комахи", де виклав життєвий шлях героїчного членистоногого. Звичайно, біографію цієї мухи даний письменник сам придумав (за винятком удару в око королівського кузена, що та подія є історичним фактом), бо неможливо встановити подробиці жит­тя простої комашки, та ще такої, що жила сотні років тому.

Із середини вісімнадцятого сторіччя до кінця дев'ятнадцято­го істота на гербі Жорикбурга фігурувала під ім'ям Рятівна Муха. До кінця ж дев'ятнадцятого назріли зміни. Наука вияви­ла, що мухи є переносниками хвороботворних мікробів, розпо­всюджувачами інфекцій. Жорикбуржцям стало прикро, що сим­волом їхнього славного міста вважається така шкідлива тва­рюка. До короля Жорика Сьомого, котрий правив тоді, при­йшла делегація столичних жителів на чолі з мером і заявила: мовляв, до яких пір наш улюблений Жорикбург символі­зуватиме істота, яка розмножується в нечистотах і розносить хво­роби. До того ж мешканці інших міст дражняться, обзиваю­чи жителів столиці мушенятами!

Король викликав до себе фахівців з історії та геральдики й, порадившись із ними, а також із другом і радником герцогом Єрофієм Хитросплетена Звивина, написав указ, де говорилося, що внаслідок більш глибокого аналізу теоретично обчисленої траєкторії польоту тварини, яка врятувала Жорика Четвертого, з'ясувалося, що ця комаха, помилково прийнята мерзотником Олександром Мирополковичем за шкідливу муху, насправді була працьовитою медоносною бджолою. А тому відтепер тре­ба вважати й називати істоту, зображену на гербі столиці, не Рятівною Мухою, а Рятівною Бджолою.

З тих пір символом Жорикбурга є бджола.

* * *

Тепер щодо корчми "Під Рятівною Мухою". (Автор просить читача бути уважним і не плутати два жорикбурзькі заклади із трохи схожими назвами "Рятівна Бджола" і "Під Рятівною Мухою", бо перший є туристичним агентством). Ця корчма міститься в столиці, у двоповерховому будинку на вулиці Франсуа Рабле, вулиці, що веде до Королівського замку, вулиці, на якій мають місце зокрема Стайня Опери та Балету (тобто оперний театр), лицарський гуртожиток і майстерня-кузня Вакули Охрімовича Нетребенька. Корчма займає перший поверх, а на другому – житлові кімнати родини Гільденштернів і підсобні приміщення.

До 1892 року це був бу­динок міської ратуші, потім міська управа перебралася в нове триповерхове спорудження на майдані Панурґа, а двоповерховий дім на Франсуа Рабле купив дехто Ісак (або ж Іцхак) Гільденштерн, прадід того Ісака Гільденштер­на, якому нині належить цей заклад. На старій ра­туші, зви­чайно ж, був герб міста у вигляді барельєфа над вхо­дом. Від цього барельєфа й пішла назва влаштованої тут корч­ми: "Під Рятівною Мухою".

Коли в 1898 році король наказав уважати гербову комаху бджолою, хазяїн корчми запитав у по­стійних відвідува­чів: чи треба йому міняти назву закладу, чи нехай залишає­ться старою. Відвідувачі сказали, що вони вже звикли до цієї назви й, до того ж, у словосполученні "під бджолою" немає того смислу, котрий має вираз "під мухою". Тому, навіть після пере­йменування тварини на гербі міста, корчма зберегла у своїй на­зві муху.

(В іронічному романі Олега Чорногуза "Претенденти на папаху" – другому творі з дилогії про "аристократа з Вапнярки" Євграфа Сідалковського – згадується, що в містечку Кобилятіні-Турбінному поблизу Києва був пункт громадського харчування з назвою "Під мухою". Але, по-перше, це не корчма, а кафе, а по-друге, така назва була не офіційною, а, так би мовити, жартівливою, народною. Заклад з назвою "Під мухою" згадується і в пародійно-детективному романі "Чорна зрада професора Шлапаківського, або Канни і виноград" того ж таки Олега Чорногуза. Але там заклад є і не корчмою, і не кафе, а рестораном.)

На відміну від корчми "Під Мідним Забралом" та решти жо­рикбурзьких пунктів громадського харчування, куди навідувалися тільки живі люди, у корчму "Під Рятівною Му­хою" крім живих іноді заходили промочити горло й упирі, інакше кажу­чи – вурдалаки, інакше кажучи – вампіри, тобто мерці-крово­жери. Зрозуміло, вони зволожували там горло не пивом чи вином, а кров'ю (по­первах – натуральною, згодом – сурогат­ною).

Угамо­вувати спрагу в корчмі упирі стали з 1942 року (у Великому Світі тоді бушувала Друга світова війна, але в під­пільному ко­ролівстві, слава Богу, такої жахливої війни не було), а до того виму­шені були робити це в менш комфортних умовах: десь на цвин­тарях, на нічних дорогах, на курних гори­щах або в цвілих під­валах.

Щоб добратися до улюбленого напою, доводи­лося прокушуват­и артерії на шиях живих спів­громадян, а співгрома­дянам це не так щоб дуже подобалося. (Ходили чутки про вам­піра-збоченця, котрий віддавав перевагу менструальній крові, через що тяг­ся ротом не до шиї, а до... гм... до іншої ча­стини організму, безумовно тільки жіночого. Але то виключен­ня, та й взагалі не факт.) По-перше, не дуже-то приє­мно, коли тебе вночі кусає хо­лодний труп; по-друге, з нестери­льних іклів у ранки іноді по­трапляла інфекція, і вкуше­ному доводилося брати лікарняний та тягатися до докторів, замість того щоб займатися суспільно корисною справою.

Не дивно, що раніше живі люди вампірів не шанували й шкодили їм як могли: то труїли часником, то опромінювали сонцем, то колупа­ли оси­ковими кілками, то куляли в них сріблом.

У згаданому 1942 році санітарний лікар столиці, Лука Сє­льдєрєєв, запропонував королю Сашку Першому проект, завдя­ки якому передбачалося покінчити з таким негуманним ставленням до кусючо-сисних небіжчиків. Як виразився автор проекту: "щоб і вівці, тобто – живі люди, були цілі, і вовки, тоб­то вампіри, – ситі". Сєльдєрєєв пояснив главі держави, що вурдалаки кусають співгромадян не зі злості, а з необхідності, не маючи іншого виходу. Жива людина, яка захотіла пива, може зайти в корчму й угамувати спрагу; а куди йти упиреві, котрому захотілося крові? У корчмі ж йому крові не наллють! От і доводиться бідним кровоголікам через брак альтернативи спо­живати улюблений напій безпосередньо із шийних артерій. Без крові ж вони не можуть, така їхня фізіологія. І тикати за це в них осиковими кілками так само нелюдяно, як убивати живо­го громадянина за те, що йому хочеться пива, або, скажімо, ке­фіру.

Тому, мовляв, треба, щоб у кожному населеному пу­нкті, де є вампіри, був такий заклад гро­мадського харчування, в котрому ці могильні сисунці-гемофаги могли б одержати свою пор­цію крові, не травмуючи співгромадян. Оскільки мерці, як пра­вило, не мають грошей, це пригощання повинне здійснюватися за державний рахунок. Така добродійність, мовляв, вигідна самій державі, адже витра­чаючи кошти на частування вурда­лаків, вона перестає витрача­ти ще більші ко­шти на виплату лікарняних пі­сля вампірських укусів. Ті збитки, які нестимуть пункти харчу­вання в зв'язку з відвіду­ваннями мерців, повинні погашатися державними субсидія­ми.

Короля Сашка Першого переконали аргументи Сєльдєрєєв­а, і він напи­сав відповідний указ.

Оскільки обіцяні субсидії були щедрими, усі корчми, ресто­рани, каварні, шинки, їдальні тощо, стали змагатися за звання "пункт мертвецького харчування". У Жорикбурзі така честь ді­сталася корчмі "Під Рятівною Мухою", бо, крім інших до­стоїнств, вона не дуже далеко від Старого міського цвинтаря, де, зокрема, поховані й кілька упирів.

Живим відвідувачам корчми ці мерці не заважали, бо при­ходили глухою ніччю, коли живі вже давно розійшлися по домі­вках і спали у своїх ліжках. До того ж це траплялося не що­ночі, а тільки в особливі, наприклад, у ночі повні, на п'ят­ницю тринадцятого, Вальпургієву, Всіх Святих (Хе­лоуін), ніч на Івана Купала, і таке інше. Нинішній корчмар Ісак Гільден­штерн від свого батька Марка Гільденштерна отримав спеціальний календар, де відзначені такі особливі ночі виходу упирів із мо­гил і скле­пів, щоб до їхнього нічного відвідування все приго­тувати.

Попервах, у сорокових роках двадцятого століття, викори­стовувалася кров донорів. Щоб вистачило на всіх, Маркові Гільденштерну доводилося змішувати її з фізіологі­чним розчи­ном із аптеки, через що вампіри, потягуючи напій з пивних ке­лихів, іноді сварливо буркотали: "Ну от, знову роз­бавили!"

У п'ятдесятих роках з'ясувалося, що людську кров цілком може замінити кров єдинорогів. І корчма стала отриму­вати напій не з донорських пунктів, а з міської бойні.

А в сім­десятих роках мо­лодий Ісак Маркович Гільденштерн винайшов коктейль "Кро­виночка", що поступово витиснув із раціону тамтешніх упирів справжню кров.

От, безцінний чита­чу, рецепт цього коктейлю: на літр аптечного фізіологічного розчину – білок одного куря­чого яйця й щіпку червоного ха­рчового барвника; ретельно роз­мішати, нагріти до 36-37 градусів за Цельсієм і подавати вам­пірам.

Спочатку, правду сказати, з незвички вампірів від такого сурогату трохи нудило, але потім вони втя­глися, звикли, і тепер їх хлібом не годуй – налий "Кровиночки".

– Дуже сумнівно, щоб коктейль зміг замінити вурдалакам справжню кров, – бурчить Права півкуля авторського мозку.

– Дійсно, – погоджується півкуля Ліва. – Адже кров вони п'ють заради життєвої енергії, що дає їм мож­ливість відносно активно існувати, незважаючи на статус небіж­чика. А яка ж життєва енергія в коктейлі!

– У цьому коктейлі є яєчний білок, – парирує Автор. – Ст­верджувати, що в білку немає життєвої енергії – це повний аб­сурд! Якби не було, не вилуплювалися б з яєць живі й жваві ку­рчата. Тож, любий мій мозку, не мороч мені голову.

Втім, у справжній крові присутнє залізо та деякі інші елементи, яких немає або замало в "Кровиночці", тому до даного напою Ісак Маркович подавав кровопивцям, в якості як би закуски, по плитці гематогену – солодощі, що в нашім світі виготовляють­ся з би­чачої крові, а там – із крові єдинорогів. (Любов вампірів до гематогену відзначив і драматург-казкар Євгеній Шварц у своїй п'єсі "Пригоди Гогенштауфена", де вампірка Упирева ласує не тільки кров'ю, що її совєтські громадяни здавали на аналізи до медичної лабораторії, але й гематогеном).

Цей досвід Ісака Марковича Гільденштерна перейняли і аналогічні заклади громадського харчування в інших населених пунктах. Тобто по всьому королівстві поширилася нова традиція пригощати вампірів сурогатною кров'ю замість справжньої.

Але, безумовно, основними відвідувачами корчми "Під Ряті­вною Мухою" були не вампіри, а звичайні люди. І в даному розділі вампірів не буде. А от у наступному...

От у цьому уподобаному деяки­ми персонажами цього, м'яко ви­словлюючись, епосу пункті харчування й сталися події, про які Автор хоче повідати світові в особі безцінного читача.

* * *

Увечері двадцятого вересня 1995 року в корчмі "Під Ряті­вною Мухою" було мало народу, у зв'язку з тим що осінь знову заявила про себе рідкими опадами. На відміну від раптової вчо­рашньої зливи, бадьорої й стрімкої, нинішній дощ був ґрунтов­ним: млосним, нудотним, затяжним. Але найшлося-та­ки трохи ентузіастів, які, незважаючи на незатишок і дис­комфорт сирих вулиць, покинули теплі домівки, щоб сльотави­ми тротуарами притягтися в корчму заради спілкування за кух­лем пива чи то келихом вина. Біля каміна сохнули їхні парасолі, розчепірені, наче крила кажанів у польоті.

В одному куті залу, під гірляндами заплетеної в коси цибулі й нанизаного на шпагат червоного гострого перцю (але кетягів із часнику в дизайні інтер'єру не було з огляду на специфіку цього закладу), дубовий стіл обсіла компанія акторів із Жорикбурзького Театру Абсурду імені зжертої ковбаси, на чолі з головним режи­сером цього колективу Наумом Інгредієнтським. Це один із декількох столичних театрів. Його служителі відзначали в корчмі прем'єру містерії "Спорі­дненість світових сил" за п'єсою Козьми Пруткова, що та вистава відбулася сьогодні і закінчилася годину тому.

В іншому куті, ближче до каміна, розмістилася четвірка вже трохи відомих безцінному читачеві за декількома попередніми розділами меломанів: сивий, з мозолистими перстами механік, винахідник і коваль Вакула Охрімович Не­требенько, майстерня якого, як Автор уже зауважив, на цій же вулиці; бібліо­текар із бібліо­теки імені Сіда Ахмета Бен-Інхалі – Бізончик Солом'яний, го­лова якого, як звичайно, була при­крашена пір'ям, кі­сками, на­шкірним живописом і окулярами; православний па­тріарх Жорик­бурзький і всієї Терентопії Іполит Четвертий із розки­дистими вусами й крислатою бородою; і маг Акмус, муж­ній ви­гляд яко­му надавали не тільки сталевого кольору очі й квадрат­не випнуте голене підборіддя, але також і шкіряна авіа­торська куртка в ме­талевих "блискавках" (проте у Терентопському королівстві таки застібки називали не "блискавками", а на харківський манер "змійками").

Зазвичай вони по­любляли тут балакати про музику, про оперні прем'єри, сим­фонічні або камерні кон­церти тощо. Якби не сенсаційні обста­вини кримінального шти­бу, ця компанія нині обговорюва­ла б "квазіконцерт" так званого маестро Ріккардо-Джузе­ппе Траляляліні й несподіваний виконав­ський талант дракона Інокентія Карловича. Але звістка про ви­крадення драконячого яйця вже облетіла все місто, тому розмо­ва звелася саме до теми крадіж­ки. Тим більше що чарівний авіатор Акмус, як з'ясувало­ся, вия­вився причетним до розсліду­вання цього злочину.

Маг Акмус – один із десятків терентопських чарівників, зате єдиний у цьому королівстві авіатор. Повітроплавців, що бо­рознять атмосферу на повітряних кулях, у країні в цей час було більше тридцяти чоловік, у місті Задвірполі був навіть клуб аеронавтів. Ще більше було фей (або кудесниць чи відьом, як таких жінок називали до реформи, що її втнув король Мирополк Романтик), котрі ширяли у небі на мітлах, коцюбах, швабрах тощо. Але на літа­ку там літав тільки Акмус.

1967-го року маг знайшов у Сатиричному болоті (так нази­вається волога місцевість північніше від столиці) напівзатону­лий літак.

Цей апарат наприкінці серпня 1943 року якимсь чи­ном влетів із Великого Світу в повітряний простір підпільного королівства, прокреслив у небі димову дугу й, відкинувши кри­ло, шубовснув у болото.

І от, за двадцять чотири роки, збира­ючи на болоті якісь гриби, корінці й трави для чаклун­ства, мо­лодий чарівник Ак­мус (йому тоді було двадцять чотири роки, він був ровесником авіатрощі) упізнав у купині, що стир­чала із трясовини, хвіст літака.

За допомогою механіка Ва­кули Нетребенька і його техніки літальний апарат був витягнут­ий із болота. І виявився німецьким військовим літаком багатоцільо­вого призначення "Focke-Wulf Fw 190 Wurger". Останків льот­чика в кабіні не було; мабуть, він устиг за допо­могою парашута покинути під­биту машину до того, як її переж­бурнуло в інші виміри.

Протягом десяти років Акмус із Нетребеньком займалися реставрацією машини. І до 1977 року літак став як новенький. Акмус перефарбував його в червоний горошок по рожевому тлу, а замість німецького хреста намалював Жорикбурзьку Ря­тівну Бджолу.

Чого не вистачало відродженому літаку, так це крила, що відвалилося. Його так і не знайшли. Мабуть, утопну­ло в якомусь вирі. Нетребенько поривався виготовити нове, таке що не відрізняється від загубленого, але чарівник був пе­дантом і хотів, щоб у літаку не було жодної деталі, що не нале­жала йому від початку. Відсебеньки він дозволив собі тільки щодо забарвлення.

– Але без крила він ніколи не підніметься в повітря! – гаря­чився Вакула Охрімович.

– Підніметься! – переконано відповідав маг. – Відсутнє кри­ло я заміню магічними чарами. Феї за допомогою чародійства літають на об'єктах, у яких взагалі немає крил: на мітлах, швабрах, коцюбах й іншому. А вже літак-от, нехай і без крила... Треба тільки підібрати правильні магічні маніпуляції.

Протягом ще п'яти років Акмус винаходив чаклунські способи підйому в небо однокрилої машини, і в результа­ті чи­сленних проб і помилок усе-таки обчислив необхідну формулу чарівництва.

У травні 1982 року рожевий у червоний горошок літак, окроплений магічними відварами й заправлений паливом і заклинаннями, був піднятий Акмусом у повітря, та зробив без­посадковий переліт за маршрутом Жорикбург – Дримпельзяб­ськ – Жорикбург.

З тих пір у небі над королівством мож­на іноді спо­стерігати політ цього несиметричного апарата, утримувано­го в рівновазі чарівництвом пілота. Крім як у Те­рентопії, польо­тів літака з одним крилом (якщо не рахувати хвостових кри­лець) ніде більше не побачиш. Це видовище уні­кальне.

Люди взагалі поділяються на законослухняних та правопорушників. Чарівники та феї не є законослухняними на всі сто відсотків, бо деяких законів не слухають. Наприклад, закону земного тяжіння. Отже є в деякій мірі правопорушниками; порушуючи зокрема природне право, згідно з котрим тіла, що не мають крил, гвинтів, наповнених легким газом балонів або реактивних пристосувань, літати не повинні. Тобто можуть, але лише вертикально зверху вниз із прискоренням, поки не гепнуться (адже і падіння за бажанням можна уважати різновидом польоту). Чародії, грубо кажучи, плюють на цей закон і це право.

* * *

Коли розмова вищезгаданих меломанів у корчмі звелася до каменіанського викрадення, Акмус узявся неквапливо роз­повідати, як учора в зв'язку із цією справою йому дове­лося злітати до міста Жабенятинська.

Мовляв, десь за годину, чи може й менше, після того як припинилася несподі­вана зли­ва, коли чарі­вник у своєму невеликому особняку на південній окраїні Жорик­бурга конспектував давньоірландський трактат із магії друїдів, який йому на час позичив колега Гліб Цвях, за вік­ном почулося торохкотіння мотора. Виявилося, що це дільни­чний міліціонер Микола Ратиця привіз до Акмуса в ко­лясці сво­го мотоцикла слідчого, полковника Варлаама Оникійов­ича Па­пірусюка. Тобто дільничним Ратиця служив не в тому районі, де особняк чудотворця-авіатора, а в тому, де викрали драконяче яйце. А в Акмуса дільничним був такий собі Конан Цукерка, рідна сестра якого замужем за лицарем Аркадієм з колективу Напівкруглого Столу.

Худий, кощавий, голомозий, з гачкуватим носом, схожий на казкового Кощія Безсмертного й тому страшнуватий слідчий повідомив магові, що з Каменіани якимось зловмисником учора було викрадено драконяче яйце, що він, Папірусюк, розслідує цей злочин, і що в зв'язку з роз­слідуванням йому треба терміново переміститися до Жабеня­тинська, щоб допитати там якихось ченців, і що швидкі­сне пере­міщення можливе за допомогою літака, а літак є тільки в Акму­са. При цьому Папірусюк показав чарівникові сторінку свого блокнота, де було написано, що слідчий веде справу, по­в'язану з державною безпекою, тому всі громадяни зобо­в'язані йому максимально сприяти; а під тим рукопи­сним текстом перебу­вали підпис государя, короля Жорика Дев'ятого, і Крила­тий Рав­лик.

(– Який ще равлик? – запитує Права мозкова півкуля Авто­ра. – Там була відтиснута державна печатка, як зараз па­м'ятаю!

– Яка ж ти в мене некмітлива, – докоряє своїй півкулі Ав­тор. – На державній печатці зображений державний герб, а на державному гербі – Крилатий Равлик, черевоногий молюск, зі спіральної мушлі якого стирчать два крила начебто пташи­ні.

– І що означає ця алегорія? – продовжує розпити вміст чере­па.

– Цю тваринку у тисяча п'ятсот дев'яностому році придумав для герба перший терентопський король Мирополк Романтик (у природі, безумовно, летючих равликів не існує), після того як він, начитавшись лицарських романів, привезених ним із мандрівки до Західної Європи, зі свого давньоруського князівства зробив ли­царське королівство за книжковими зразками, а себе з категорії князів перевів до категорії коро­лів. Равлик символізує відчуженість від суєт­ності, адже ніхто не бачив, щоб равлики метушилися, а крила сим­волізують прагнення до піднесеного. А в сумі: равлик плюс крила – відчу­женість від суєтності плюс прагнення до під­несеного – мають означати романтику.

– Ніколи б не подумав, що романтику можна ототожнювати з молюском, нехай навіть і пернатим, – гмикнула півкуля Ліва.

– А тебе ніхто не питає, – буркоче Автор. – В одній урочис­тій промові, присвяченій якомусь державному святу, король Жорик Сьомий назвав цього Крилатого Равлика "нашим на­ціональним Пегасом, котрий ніколи не спотикається". Що прав­да, то правда – равлики не спотикаються. За розпорядженням того ж Жорика Сьомого на Мирополківському майдані у Великих Дріб­ках був установлений пам'ятник Крилатому Равликові, виго­товлений знаменитим терентопським скульптором Ієронімом Вносіко­лупайченком.)

Після ознайомлення з підписаним королем і завіреним печат­кою текстом, магові Акмусу, як громадянинові й патріо­тові, не залишалося нічого іншого, ніж летіти зі слідчим до Жа­бенятинська.

Поруч із симпатичним особнячком чудотворця був спору­джений ангар із листів шиферу – помешкання літака, а далі прости­рався порослий споришем пу­стир, що працював аеро­дромом. І хоча в цім ділі пустир був формально аматором, справлявся не гірше за професіонала. Тобто злети й посадки відбувалися без проблем.

Чарівник перемінив домашній халат на стару, але ще міцну шкіряну авіа­торську куртку, від початку чорну, але від великих потертостей пере­важно руду, і аналогіч­ний авіаторський же шолом фасону 40-х років XX століття, які він купив при нагоді на барахол­ці в Харкові. Відімк­нув і від­крив великі двері ангару та викотив з нього свого однокрилого красеня-літака, у чому йому допомогли Ратиця з Папірусюком.

Автор від себе додасть подробицю, про яку не говорив Ак­мус слухачам у корчмі, розповідаючи цю історію. При вищезга­даних діях льотчик неголосно наспівував совєтсько-російську авіаторську пісню, що він її колись почув у Великому Світі, конкретно – у Ха­ркові. Мабуть, він цю пісню чи то не розчув тоді як нале­жить, чи то його підвела пам'ять, тільки замість

Мы рождены, чтоб сказку сделать былью,

Преодолеть пространство и простор.

Нам разум дал стальные руки-крылья,

А вместо сердца – пламенный мотор.

він співав:

Мы рождены, чтоб смазку сделать пылью,

Природе петь про страсти и про спор.

Нам разудалым сталь накрутит рыла,

А место перца – плавленый топор.

Літак був одномісним. У Великому Світі під час війни під крила таких машин могли підвішувати бомби. Під єдиним кри­лом цього рожевого в червоний горошок екземпляра замість бомби Акмус підвісив контейнер для перевезення в провінцію столичної преси та іншого малогабаритного багажу, що за ті перевезення маг отримував грошові винагороди, котрі дозволя­ли йому частково компенсувати затрати на паливо. (Ще одна, крім забарвлення, відсебенька, яку дозволив собі чарівний авіатор. Втім, виготовлений Нетребеньком контейнер формою нагадував велику авіабомбу, щоб, по-перше, не виглядати чу­жорідним для авіації аксесуаром, а по-друге, така обтічна фігу­ра менш піддана супротиву повітря, ніж, наприклад, кубічна коробка.)

Тепер же в цю порожнину замість багажу був поміщений паса­жир – слідчий Папірусюк, – якому довелося так скорчитися, що вуха опинилися поміж колінами. Добре, що Варлаам Оникійо­вич був худеньким.

– От ви б, панотче, туди б ніколи не втиснули­ся, – зауважив Акмус, звертаючись до Іполита Четвертого.

В ще одній популярній у свій час совєтсько-російській пісні звучало:

Под крылом самолёта о чём-то поёт

Зелёное море тайги.

У даному випадку правдивішим був би інший варіант:

Под крылом самолёта о чём-то кряхтит

Скрюченный Папирусюк.

Помістивши ся у кабіну, Акмус промовив заклинан­ня, крик­нув сусідській козі, що паслася на пустирі: "Від гвинта!" (не тому що вона дійсно заважала або їй загрожував гвинт, ні, вона була в сторонці, а просто для підтримки старої авіаторської традиції); і про­пелер, закрутившись, поволік рожеву в черво­ний горошок од­нокрилу машину пустирем вперед і нагору.

При зльоті було вчинене дрібне ненавмисне шкідни­цтво: літальний апарат заче­пив колесами (тобто, як справжній льотчик, Акмус використо­вував слово "шасі") білизняну мотузку, котру недо­речно натяг­нула на краєчку пустиря між двома досить далеко одне від од­ного зростаючими тополями сусідка, знаючи, що сьогодні маг ніку­ди леті­ти не збирався. Мотузка зірвалася, і ціла зграя каль­сон, наволочок, бюстга­льтерів та трусів кинула­ся за веснянку­ватим ватажком-літаком, біла, як гроно прапорів капітуляції.

Прощально помахуючи сусідськими підштаниками землі, яка віддаляється, та дільничному Ратиці, що там сідає на мото­цикла, літак набирав висоту.

Ту нелітну погоду, котра гуркотал­а й шпурляла воду в першій половині дня, вітер уволік на захід – до Великих Дрібок і далі; і протягом руху до Жабеня­тинська, що на схід (точніше – північний схід) від столи­ці, небо було ідеальним для польоту.

Возвиси­вшись у той шар атмосфе­ри, куди вкрай рідко під­носилися феї на своїх допотопних мітлах і коцюбах, літак не дуже тривалий час линув паралельно земній тверді, а потім пі­шов на знижен­ня. Бо та відстань від столиці до Жабенятинська, котру дуже неква­пливий монастир­ський автобус спроквола проїхав за п'ятнадцять годин, швидкокрила військова техніка покрила за десятки хвили­н.

Зробивши коло над Жабенятинсь­ком із гарним Гриньма­сяльським замком, і ви­бравши рівну пло­щадку для посадки, Акмус опустив машину з білизняною зграєю на "рідну землю".

– Ось чим хороша військова машина, – говорив маг ковалю, бібліотекарю й святому отцю, – так це тим, що їй не потрібні розкішні аеропорти, підійде будь-яка більш-менш рівна пло­щина: пустир, степ, поле, луг, чи велика галявина. У Харкові подібні літаки колись приземлялися навіть посеред міста на майдані Свободи, котрий тоді називався майданом Дзержинського, і, відповідно, звідти злітали. Це, зрозуміло, було в ті часи, коли в західній частині того майдану ще не було скверу з деревами, клумбами і пам'ятником Леніну.

– Як по мені, – зауважив Бізончик Солом'яний, – то там треба було поставити пам'ятник не Володимиру Леніну, або, як його зазвичай там називали, Іллічу, а мамонтові, бо, як я читав, мамонта в тій частині Харкова викопали з ґрунту, а Ілліча не викопали. Тобто, не живого мамонта, звичайно, а скелет. А ленінських мощів там не було.

Всі співрозмовники Акмуса бували неодноразово в Харкові, в тому числі і на зазначеному місці, тому не засумнівалися, що цей чималенький міський майдан виконував роль аеродрому для літаків не дуже великих. (А це, безцінний читачу, чиста правда, підтверджує Автор).

У цьому випадку "рідна земля" виявилася полем, на якому не­щодавно колосилися злаки, судячи із щетини стерні.

Слідчий видерся з підвісного бомбоподібного "саркофагу" й розім'яв затерплі кінцівки, після чого попрямував у населений пункт шукати ченців.

Акму­су довелося залишитися при літакові, тому що з Жабеня­тинська відразу набігла юрба допитливих громадян, адже він тут при­землився вперше, отже літак був для них новинкою, і чарі­вник доглядав, щоб "провінціали" із цікавості чо­го-небудь у ма­шині не відгвинтили на пам'ять.

Тобто провінціалами жабенятинці були з точки зору жорикбуржця. Самі себе вони провінціалами не вважали, адже Жабенятинськ – це столиця (!) Гриньмасяльського герцогства, а не абищо. Але мешканці столиці Терентопського королівства визнавали провінціалами навіть жителів столиць герцогств, котрі входили до складу королівства в якості автономій. Властиво, на жаль, деяким мешканцям столиць зверхньо дивитися на населення решти держави.

Побачивши сусі­дську білиз­ну, яка вв'язалася за літаком, про­тяглася при посад­ці по­лем, і від цього, звичайно ж, забруднила­ся, маг засмути­вся, що так на­шкодив сусідам. Прищіпки, котрі зафіксували кальсо­ни, бюстгальтери та інше на білизняній мо­тузці, були настільки чіп­кими завдяки потужним сталевим пру­жинкам, що зу­стрічне повітря хоч трі­пало, та не зірвало біли­зну. Популярно пояснюючи жабеня­тинцям устрій літально­го об'єкта, що був для них рані­ше не­пізнаним, авіатор зібрав брудне ганчір'я, і запхав його у кабіну, щоб після повернен­ня пере­прати й повернути.

За пару годин із Жабенятинська до літака повернувся Папірусюк, і лаконічно повідомив, що ченців із монастиря свя­того мученика Святозавра, котрі перебувають у туристичній поїздці країною, він знайшов поруч із Гриньмасяльським замком, допи­тав, і довідався що хотів. Потім худий слідчий знову впаку­вався в багажну порожнину, тобто в псевдобомбу, а чарівник, відігнавши від апарата "провінціалів", зайняв кабіну, прошептав заклинання, і підняв літак у зворотний переліт...

– А яке відношення ті ченці мають до крадіжки? – спитав Вакула Охрімович.

– Слідчий цього не сказав, а я не став випитувати, пам'ятаю­чи про таке поняття, як таємниця слідства, – відповів авіатор.

– Хто б міг бути цей викрадач яйця – ось у чому питання, – вимовив майже по-гамлетівськи так званий індіанець-майонез Бізончик Солом'яний зі схре­щеними на грудях руками.

– Папірусюк ніяких версій не висловлював, лапочко моя? – запитав у мага патріарх Іполит Четвертий.

– Ні. Сказав тільки, що треба зробити дактилоскопічну екс­пертизу – вивчити відбитки пальців на муляжі, викраденому із краєзнавчого музею й знайденому в драконячому гнізді, – від­повів Акмус.

– Я чув, що у Великому Світі таку експертизу вже роблять комп'ютери, – зауважив Вакула Охрімович, пригладжуючи си­ві вуса мозолистими перстами. – Покажуть комп'ютеру відби­ток пальця, і він за секунди порівняє з тисячами зразків, закла­дених у його пам'ять, і – гоп! – готово: цей відбиток залишив громадя­нин отакий-то. А в нас криміналісти як у давнину му­сять роз­глядати відбиток і зразки в картотеці за допомогою зви­чайної лінзи.

– А якщо врахувати, що на музейному муляжі крім пальчик­ів злодія напевно відтиснулися й персти працівників му­зею, а також недисциплінованих відвідувачів, що ігнору­вали напис "Руками не чіпати", і кожний із цих числен­них від­битків треба ретельно порівняти з кожним відбитком у картотеці, то ви­ходить довга музика, не будь я Джон Сілвер, хай йому чорт! – видав на­читаний Бізончик.

– У мене, сонечки мої, є деякі підозри, але нема доказів, тому я промовчу, – не промовчав патріарх.

– Підозри й у мене є, тільки що в них користі без доказів. Одна інтуїція, – знизав плечима коваль Вакула Нетребенько.

– І в мене теж є підозри, як сказав Заратустра, – підтакнув і бібліотекар...

* * *

Коротше кажучи, от ці люди того вечора проводили час у корчмі "Під Рятівною Мухою" за розмовами й уживанням пива чи вина із закуска­ми.

Незадовго до цього в даному будинку гостювала ще одна людина, але пішла звідси десь годину зі чвертю тому (Автор радить читачеві запам'ятати цю обставину). Ця лю­дина була принцесою, молодшою дочкою короля Жорика Дев'ятого й ко­ролеви Зіньки Одинадцятої. Вона приходила в цей дім до подружки Естер Гільденштерн, доньки корчмаря. У шкільні роки вони були однокласницями, і з тих пір дружи­ли. Втім, шкільні роки закінчилися для них усього місяця три тому, і вже більш двох тижнів, як почалися роки студентські. Обидві вступили до Жорикбурзького університету, тобто знову гризли метафоричний мінерал в одному закладі. Але на різних відділен­нях: Естер Гільденштерн навчалася на юриста, а Зіночка Мирополкович, то пак молодша принцеса, – на фо­льклориста.

Актори з Театру імені зжертої ковбаси були збуджені більше своєю прем'єрою, ніж інформацією про викрадення дра­конячого яйця, а можливо, загрузнувши в мистецтві, вони про цю крадіжку навіть і не чули. Схилені вином до музичної ліри­ки, обійнявшись, вони починали співати хором "Само­захист без цьомкання", під акомпанемент старенького піаніно, котре примостилося в корчмі на випадок, якщо клієнтам заманеться музики; що з того інструмента виверження акомпанементу кої­лося на ґрунті топтання по клавішах пальців режисера Наума Інгредієнтського. Хоч ця пісня була не такою вже древньою – усього років шістдесят як складена якимсь бардом – вона стала в королівстві воістину народною.

Але не встигли вони про­ревіти перший куплет, а саме –

Ви йшли вздовж алеї надвечір,

І місяць гілля лоскотало,

Троянди, ці липня предтечі

Пелюстки згорнули в сувій.

Казала ти дещо про Ґріґа,

Бетховена, Баха, Шопена,

Чуттєво стискаючи книги,

І пестив його погляд твій...

як, роззяви­вши двері, до корчми ввірвався ще один меломан і зав­сідник цього закла­ду – розбур­ханий ни­зькорослий касир із туристич­ного агентства "Рятівна Бджола", Джульєт Де­здемонович Гро­шенятко.

Він горів (у переносному значенні): був скуйовдже­ний, тремтів від збу­дження, очі його блищали... Схо­же було, що він наповнений якоюсь жахли­вою сенсацією, і вона рветься з нього назовні.

Опусти­вши мок­рий парасоль і приклавш­и другу руку до гру­дей, що задиха­лися від поспіху, Джульєт Де­здемонович драматично ви­гукнув...

Втім, що вигукнув коротун Грошенятко, ти, безцінний чита­чу, довідаєшся трохи згодом, а поки Автор хоче зробити невеликий відступ і побурмотати дещо про тему вбивств у мис­тецтві й лі­тературі.

Убивства! Так, убивства, убивства й ще раз убивства – от ті захоплюючі заходи, якими пригощають публіку багато хто з лі­тераторів, кіношників, телевізійників... Криваві бойовики, де чудові хлопці так мило трощать голови людей, що опинилися на їхньому шляху, пістолетами, кулеметами, гранатометами або просто кулаками, та з таким хвацьким ентузіазмом, а то й із гу­морком, що читачеві або глядачеві хочеться приєднатися й уме­ртвити хоча б парочку-другу гомо сапіенсів – от продукт, що наповнив полиці книгарень, кіно— і телеекрани.

Автор Терентопських хронік, то пак твій, безцінний чи­тачу, покірний слуга, який загруз у людино­любстві, упевнений, що розважати народ уби­вствами не тільки недобре, але й небезпе­чно. Коли на молоду особину з незміцнілою душею й таким же мозком з екранів і сторінок кривавим потоком вили­вають за­хоплюючі катівства, то в цієї особини виникає відчут­тя, що чудові видовищні вбивства і є справжнє життя, повне романти­ки й пригод. "А я живу нудно, як тарган, нікого не вби­ваючи!" І якщо такому юнакові з незміцнілою душею зустрінеться "ав­торитетний" дя­дечко, що ласкаво скаже: "Ди­тятку, а чи не по­вбивати тобі тро­шки? Ти ж справжній чоловік, а не абищо! От тобі пістолет, а он поганий суб'єкт. Ану ж бо, замочи його, як справжній Джеймс Бонд", то, можливо, юнак і не відмови­ться. От вам і новоспечений душогуб. А суспільство, що напхало юнака за допомогою таких книг і фільмів кривавим ен­тузіазмом і вбивчою романтикою, зойкає: "Ох, збільшення мо­лодіжної зло­чинності! Звідки в них така жорстокість?!" тощо.

Звичайно, Автор не настільки наївний, щоб думати, мовляв, не було б книжкових та кінематографічних бойовиків, не було б і насильства; але він упевнений, що якби насильство так активно не рекламувалося, то й у житті його було б трохи менше. Адже людина – істота що дуже під­дається впливу та навіюванню. Якщо їй у рекламі десять разів на дню говорять, що вона не буде щаслива й успішна, поки не вкусить от такий шоколадний батончик, то вона його таки ку­пить і вкусить; а якщо літературні чи кінобойовики переконують її на прикладі "героїчних" хлопців, що всі проблеми легко вирішуються за до­помогою знищення того, хто тобі не подобається, то...

Тому Автор, видершись на цю сторінку як на трибуну, насу­нувши на очі брови, помахуючи строгим нігтем, вирікає пописувачам, що напихають твори вбивствами: а чи впевнений ти, добродію, що твоя дитина не стане жертвою твого ж читача або глядача, якого ти надихнув на насильство своїми блискучими зразково-показовими звірствами? Що, якщо він щодо твоїх близьких застосує нещадність, котрій навчився у твоїх же персонажів? Може, ти тоді зро­зумієш, що розважати кривавими бойовиками небезпечніше, ніж плю­вати проти вітру, та буде пізно.

Про що ти просторікує­ш? Що в реальному житті насильство має місце, а обов'язок ми­стецтва відбивати правду життя. Не вплуту­ватимуся в древню по­леміку щодо того, чи повинне мистецтво вести лю­дей до гу­маністичних ідеалів, до високого й світлого, або ж на­впаки – смакувати реальні мерзенності. Скажу тільки, що одна справа – інформувати про вбивства, і зовсім інша – розва­жати вбивства­ми. То...

– Якого біса! – перебиває цю натхненну промову Ліва півку­ля авторського мозку. – Якого біса (чи іншого представника демонології) ти затіяв тут читання мо­ралі!? Навіщо знадобило­ся всувати сюди повчальні баналь­ності? Тільки моралі­заторської занудності в іронічному епосі не вистачало!

– Дійсно! – обурюється й півкуля Права. – Обіцяв, що в Те­рентопських хроніках буде мінімум пафосу, а сам скотився до пафосного повчального бурчання! Гуру знайшовся! Рятівник! От поясни – навіщо тут оцей відступ? Навіщо?

– Навіщо-навіщо, – тушується Автор. – А от навіщо: бо я за­раз уб'ю одного з персонажів!

– Отакої! – чманіють півкулі.

– Так, прикінчу, – підтверджує Автор.

– Приплили! – говорить Ліва півкуля. – Таврував-таврував тих, хто це робить, а сам туди ж!

– Так, уколошкаю, а що робити, раз сюжет вимагає. Але мені хочет­ься, щоб безцінний читач не подумав, що я це роблю з та­кою легкістю й ентузіазмом, як автори бойовиків. Ні, я журюся, що змушений на сторінки своєї у загальному життєлюбної історії крапнути похмуру ляпку смерті. Мені цього не хоче­ться, але фабула мого твору аж ніяк не може без цього обійтися. А щоб читач по­вірив, що не хочеться, я й застромив сюди цей відступ, що засуджує убивстворобів у літературі й мистецтві.

На жаль, безцінний читачу, є в людей нехороша схильність – помирати. Ну, тобто деяким це дійсно личить. Усяким там поганцям, вилупкам, сволотам, нелюдям, покидькам, негідникам, мерзотникам... Але людям хорошим, каже Автор цих писань, я суворо заборонив би піддаватися таким дурницям, як умирання; принаймні до досягнення ними віку ста років. Якби, звичайно, міг заборонити. Ах, якби ж тільки міг!

* * *

Отже, Джульєт Дездемонович, увійшовши в корчму "Під Рятівною Мухою", драматично викликнув:

– Убили!!! Людину вбили! Людину вбили на смерть.

Ця новина вразила всіх, хто був у приміщенні. Пісня стихла, з кухні висипали кухарі й рознощики на чолі з хазяїном Іцха­ком Гільденштерном і його дружиною Маргаритою; із другого поверху, куди теж донісся цей вигук, спустила­ся молода красу­ня Естер – донька Іцхака та Маргарити – з улюбленим пивним келихом у руці. Зависла жалобна тиша, і холодок пройшовся по спинах присут­ніх, змусивши зіщулити­ся. Тільки камін про­довжував безтурботно про щось потріскувати своїми палки­ми дровами.

Як Автор уже казав, таких що занадто звірствують злочин­ців у країні не спостерігалося, тому вбивство в Терент­опії було яви­щем ще більш рідкісним, ніж у нашім світі відмова чиновн­ика взяти спокусливий хабар (навіть при стовідсотковій упевненості в безкарності такого вчинку), через його, чиновника, шляхетність, принци­повість, совість та чесність. Напевно це пов'язано з тим, що з часів Мирополка Романтика дітлахам в тій країні прище­плювалися принципи лицарства та шляхетності, так що навіть у злочинців був свій кодекс честі, котрий не дозволяв їм занадто лиходіяти. Так звані бєспрєдєльщикі були дуже великою рідкі­стю, за всю історію королівства таких можна перелічити на пальцях однієї руки. Вибач, читачу, що Автор використав російське слово "бєспрєдєльщикі", але українське "безмежни­ки", хоча формально повинне бути аналогом, проте має зовсім інше емоційне забарвлення.

До речі, щодо хабарників. Авторові цих писань не подобається, що старовинне українське слово "драпічка" в нас замінили закордонним словом "корупціонер". "Драпічка" звучить принизливо, ганебно, глузливо, презирливо, а "корупціонер" – солідно, римуючись з "революціонер", "опозиціонер", "акціонер", "колекціонер", "міліціонер" тощо. Може, якщоб в нас таких негідників в очі звали, як в старі часи, драпічками, то комусь із них стало б соромно. Тож Автор закликає співгромадян відмовитися від "корупціонерів" і дражнити хабарників "драпічками".

Але повернемося до вбивств.

Останнє перед цим душогубство трапи­лося в Жорикбурзі аж років п'ять тому, та й то не навмисне, а випадкове. Один муляр, працюючи на будівництві цегельної п'ятиповерхівки, не втримав у руках цеглину, і та бебехнулася з висоти четвертого поверху. А внизу, на біду, була людина без каски...

Муляра за недбалість звільнили з роботи, а ви­падкову жертву поховали.

Сам же муляр і поховав, оскільки за дивним збігом жертва вия­вилася тещею муляра. До кри­мінальної від­повідальності його не притягали, оскільки ви­рішили, що він і так досить покара­ний за недбалість втратою близької людини. Адже в прокурорів теж є тещі...

– Кого вбили? – пересохлою глоткою прохрипів Іполит Чет­вертий.

– Бандюгу, – була відповідь Грошенятка.

– Бандюгу? Ну це інша справа! – полегшено вимовив святий отець і промочив горлянку пивом.

– Сам винуватий! – упевнено вирішив бібліотекар, протираюч­и хусточкою окуляри.

– Напевно, хтось не витерпів злих знущань мерзот... – почав був маг Акмус, але Маргарита Гільденштерн перебила:

– Про свіжих небіжчиків треба говорити або добре, або нічо­го.

Настало мовчання, оскільки нічого хорошого про молодого кримінальника Федора Мойсейовича Роженкранца, більш відомого під кличкою Бандюга, не пригадувалося. Лише камін любенько продовжував тріпати язиком. Язиком полум'я. Але навряд чи про мерця.

– Де й коли? – перервав мовчання патріарх, коли касир, установивши перед каміном парасоль, присів поруч. Підсуну­вши стільці, стіл меломанів оточили актори, кухарі, рознощики й Гільденштерни.

Джульєт Дездемонович повідав, як, прямуючи щойно до корчми, він у двох кварталах звідси вгледів у підворітті скупченн­я людей, серед яких були міліціонери. Заінтригу­вавшись, касир уперся в скупчення й побачив осві­тлену мілі­цейськими ліхтариками лежачу на асфа­льті люди­ну, у якій він упізнав прийомного сина хазяїна корчми "Під Мідним Забралом" корчмаря Мойсея Роженкранца. З розмов криміналі­стів, котрі оглядали тіло, Грошенятко з'ясував, що цей суб'єкт, су­дячи із синця на скроні, був убитий ударом тупого предмета, можливо, половин­ки цеглини, котра валялася поруч.

– І ще з міліцейської розмови я збагнув... – коротун зробив паузу, яка інтригує, – що це саме Бандюга викрав муляж драко­нячого яйця в музеї, а потім і справжнє яйце драконів в Абри­косовій печері, підмінивши його муляжем, аби крадіжка не від­разу виявилася.

– Я так і думав! – гаркнув святий отець, ляснувши важкою долонею по столу.

– І в мене була така версія, – сказав маг Акмус.

– Я теж підозрював Бандюгу. Це елементарно, Ватсоне, – під­такнув начита­ний індіанець. – Бо хто ж ще міг опуститися до такої підлоти!

– А яйця там, у підворітті, не було? – запитав високий га­рний брюнет Іцхак Гільденштерн.

– Ні, яйця не було, – відповів Грошенятко. – Потім трупа за­вантажили в міліцейський автофургон, і повезли до моргу, а я поспішив сюди.

– Отакі справи... – говорили актори, вертаючись під гірлянди цибулі й перцю, кухарі й рознощики – у кухню.

Маг Акмус глянув у карі очі Іцхака Гільденштерна, а корч­мар – у сірі очі авіатора, потім вони одночасно перевели по­гляди на гарну дівчину, що піднімалася дерев'яними трохи ри­пучими сходами на другий поверх із пивним келихом у руці; потім знову обмінялися багато­значними поглядами й одноча­сно пошепки вимовили:

Іцхак: Здається, це та подія, на яку ми так чекали.

Акмус: Іншого такого випадку може й не бути.

Що означали ці таємничі фрази? Щоб зрозуміти це, а також подальші вчинки персонажів, читач повинен терміново вивіда­ти в Автора біографію дивного пивного келиха, ще й історію чарівного кохання...

Чим Автор із читачем і займуться в наступних найближчих розділах.

ЩОСЬ ДРУГЕ. Замах на подвиг

– А я би радий з кимось-то схопитись

І подвиг мене гідний учинить.

Арістофан, "Жаби".

Він гож убити був злобливого дракона.

Едмунд Спенсер, "Королева фей".

– Вилізай, підземна тварюко! Виходь, чудовиську!

Йозеф Чапек і Карел Чапек, "Адам-творець".

15, 16 вересня 1995 року.

Отже, Автор цього, м'яко висловлюючись, епосу вирішив поча­ти оповідь з історії протиборства лицаря й дракона, бо майже в кожному поважаному чарівно-лицарському епосі при­сутня ця тема.

У початкових розділах цього розгонистого твору мова йти­ме про сутичку лицаря Аркадія – члена колективу Напівкругло­го Столу – із драконом Інокентієм Карловичем.

Ну, починається...

* * *

Клятву, мовляв, зловлю дракона для Королівського зоопарку, лицар Аркадій бовкнув на бенкеті з нагоди вручення придворному катові медалі "За ударну роботу", що той бенкет відбувся в Королівському замку 15 вересня 1995 року. Бовкнув гучно, у присутності Його і Її Величностей, ката, лицарів Напівкруглого Столу й решти присутніх, що бенкетували, серед яких були й колишні клієнти нагородженого. Бовкнув сп'яну, не подумавши. За язик ніхто не тягнув. А відмовлятися, мовляв, погарячкував, був нетверезий, не звертайте уваги, забудьте тощо, було б принизливо й ганебно з точки зору лицарської честі. Слово не шмаркля, вилізло – не витреш; назвався пальцем – лізь у ніздрю; так кажуть терентопські при­казки.

– Тут не зашкодив би коментар щодо зоопарку, – під­казує Авторові його Ліва мозкова півкуля.

– Нічого подібного! – втручається Права. – Тут не зашкодив би не коментар, а аж цілих три коментарі: щодо зоопарку, щодо імен короля, королеви й лицарів Напівкруглого Сто­лу, а також щодо придворного ката.

– Сам знаю! Попрошу не вказувати! – кричить своєму мозку Автор. І вмочивши неіснуюче перо в неіснуючу чорнильницю, починає шкрябати коментарі:

Коментар № 1.

Королівський замок, що розташований у самому центрі сто­лиці (нагадую: столиця – місто Жорикбург), є замкнутою ни­зкою будівель із безліччю гостроверхих веж і башточок, увінча­них гарними флюгерами, зубчатими стінами й іншими прича­ндалами, характерними для романтично-лицарської архі­тектури; низкою, що оточує великий двір.

У дворі, крім іншого, розташований невеликий парк.

Зоологічний парк.

Як майже всякий чоловік, король Жорик Дев'ятий мав хобі. Цим хобі був зоопарк. Як майже всяка дружина, королева Зінька Одинадцята буркотіла, мовляв, від хобі чоловіка одні витрати й незру­чності: мовляв, багато грошей іде на придбання й утримання тварин; мовляв, фауна занадто шумить; мовляв, від зоопарку не так щоб дуже добре пахне; мовляв, приділяючи багато часу зві­рині, чоловік менше часу приділяє сім'ї тощо. Одним словом, родина як родина. Жорик же Дев'ятий, люблячи дружину й обох дочок, не міг відректися й від любові до інших живих організмів. І зоопарк продовжував бути.

У мальовничих вольєрах існували й місцеві створіння, і привезені з далеких країн, як звичайні за нашими мірками, так і незвичайні. Колекція незвичайних місцевих була неповною: бракувало дракона. Занадто гонорові ці тварини; їм самоповага не до­зволяє, бач, жити у вольєрах і позувати роззявам; це, бач, нижче їхньої гідності.

В 1986 році коро­лю вдалося-таки споку­сити занепалого дракона Грицька. Той погодився животі­ти в зоопарку за щоденний літр горілки. Але оскільки він часто-густо був п'яний, вивергав матірщину й не­чистоти, то королю було соромно за такий експонат.

Тому коли Грицько за рік сконав від цирозу печінки, Жорик окрім суму (він добра люди­на, і його засмучує в більшій або меншій мірі кончина будь-я­кої істоти; навіть убиваючи комара на щоці, за­знає каяття при­родолюбія) відчув і деяке полегшення, бо суб'єкт, котрий загрузнув у алкоголізмі й жлобстві, був йому в тягар, ганьбив зоопарк, а просто прогнати його монарх уже не міг через свою делікатність та інтелігентність.

Король навіть сказав працівни­кові зоопарку, що зі сльозами дивився на тушу дохлого дракона:

– Я поділяю ваш сум, Юрію Антоновичу, але цей брута­льний алкаш не вартий наших сліз.

На що розстроєний працівник відповів:

– Вам легко говорити, Ваша Величносте! Яму ж бо не ви маєте копати!

З того часу вольєр для дракона пустував.

Коментар № 2.

Щодо імен. Тебе, безцінний читачу, можливо, здивувало, що короновані особи в Терентопії йменуються такими пані­братськими назвиськами: Жорик і Зінька; замість солідних – Георгій і Зінаїда.

Така там традиція.

Ще терентопський король Георгій Перший, котрий правив у сімнадцятому столітті, помі­тив, що народ схильний називати керівників позаочі не офі­ційними іменами, а панібратськими варіантами. Якщо начальник Іван, позаочі його можуть кликати Івашком, якщо Петро – Петру­хою, якщо Микола – Миколашкою, якщо Мики­та – Ми­киткою, якщо Леонід – Льоньком, якщо Михайло – Ми­шком... Із цим нічого не поробиш, а значить, тре­ба офіційний стиль пі­дігнати до народного, вирі­шив Георгій Перший і пере­йменував себе на Жорика Першого, а жінку Зінаї­ду Першу – на Зіньку Першу.

Так і повелося.

Нині­шній король офіційно зветься Жориком Дев'ятим, а за паспортом він – Георгій Георгі­йович Мирополкович. Зінька Одинадцята за паспортом – Зінаї­да Си­дорівна Козолуп-Ми­рополкович.

Лицарі Напівкруглого Столу зазвичай усно іменувалися тільки за титулами й іменами: ли­цар Аркадій, лицар Федір, барон Порфирій, граф Василь, граф Ку­зьма, герцог Харитон... У паспортах вони, звичайно, крім імен мали по батькові й прі­звища. Наприклад, лицар Аркадій за паспортом – Аркадій Левович Глі­мпельштейн. Якщо ж у ли­царів Напівкруглого Сто­лу були однакові імена, то, щоб розрізняти їх, до імені додавалося яке-небудь прі­звисько. Наприклад, одно­го кликали Річардом Него­леним, а іншого – Річардом Левове Копито.

(Взагалі, висловлюючись про людину, бажано уточнювати, наприклад за допомогою прізвиська, про кого конкретно мова, щоб не було плутанини.

А то кажуть, наприклад, мовляв, "античний філософ Діоген жив у бочці". А між тим античний філософ Діоген Аполлонійський у бочці не жив. І філософ Діоген Лаертський у бочці не жив. І філософ Діоген Селевкійський. І Діоген зі Смірни. І Діоген із Тарса. І Діоген з Еноанди в бочці не жив. І, можливо, деякі інші античні філософи на ймення Діоген у бочках не жили. На вищезгаданій нестандартній малогабаритній житлоплощі мешкав лише філософ Діоген Сінопський. Тому не треба, як то кажуть, котити бочку на всіх Діогенів. Кажучи про бочкове існування, слід уточнювати, що мова тільки про циніка зі Сінопи, а його тезки-колеги з інших міст не мають до цього жодного відношення. Щоб тебе не звинуватили в наклепі шанувальники решти Діогенів. Що ті інші Діогени вважали бочки не житлами для людей, а гуртожитками для солоних огірків або там оливок.

А якщо підійти до питання з педантичністю, то і Діоген Сінопський у бочці не жив. Тобто його житлом була не бочка, а піфос – величенький глиняний глек. Зазвичай в глечиках, а також у лампах, проживали джини з арабських казок. Цей грецький філософ, поселившись у глеку, можна сказати, порушив у цьому аспекті монополію джинів.

Що ж до прізвиська Сінопський, то походить воно від місця його народження. А якби прізвисько йому дали за місцем проживання, зокрема у знаменитому глекові, що його людський поговір перетворив на бочку, то він звався б Діогеном Коринфським.)

Але традиція усно називатися тільки за титулом та ім'ям з додаванням у разі потреби прізвиська поширювалася лише на лицарів Напівкруглого Столу, тобто лицарів придворних. У незалежних лицарів таких обмежень не було і вони називалися як завгодно: використовуючи і прізвища, і прізвиська, і по батькові, і псевдоніми... Кому як заманеться. У чому читач переконається, прочитавши список незалежних учасників лицарського турніру в розділі тридцять першому за назвою "День Шляхетного Мордобою".

Коментар № 3.

Не треба жахатися з того, що придворний кат отримав медаль "За ударну роботу", уявляючи собі, що він в ударних темпах, не покладаючи рук, здійснює одна за одною швидкісні хірургічні операції з ампутації голів, або вмертвляє клієнтів іншим способом. Упаси Бог! Зверни увагу, безцінний читачу, що по­здоровити ката прийшли і його колишні клієнти. (Напри­клад, там був лицар Напівкруглого Столу граф Яків, якого цей кат замолоду покарав за злодійство, після чого вони потоваришу­вали. Що з тим графом-злодюжкою читач ближче познайомиться у розділі сорок п'ятому за назвою "Дірка у кальсонах".) Як би вони прийшли, якщо б були без голів?

Ні, таких звірств у Терентопському королівстві не буває. Так, кат УДАРЯЄ присуджених, інакше він не одержав би медаль "За УДАРНУ роботу"; але як ударяє й чим ударяє! Ударяє арти­стично, елегантно, естетично! Ударяє не батогом по спині, і не сокирою по шиї, а винятково кремовими тортами по лицю! При цьому засуджений (аби не почуватися дискримінованим) має право, за бажанням, відповісти катові тим самим; тобто у відповідь ляпнути і ката тортом в обличчя. (Але таке мало кому з засуджених вдавалося, оскільки терентопські кати – фахівці дуже спритні, моторні, увертливі, тому торти в цих випадках пролітають повз їхні голови). Катування тортами – одне з улюблених видовищ те­рентопців, і біля входу в Зал Катувань майже завжди є бажаючі при­дбати зайвий квиток на це веселе дійство.

Придворний кат Інкогнітечко (це псевдонім; справжнє його ім'я невідомо нікому, навіть королю, як і його обличчя, по­стійно сховане під маскою; нікому, крім хіба кількох найближчих друзів і родичів; носіння маски – стародавній звичай катів; Інкогнітечко використовував маску клоуна, з великим червоним носом, кумедними вусами й чималенькими вухами) виконував свою роботу настільки видовищно, що замилуєшся; недарма його часто запрошували на гастролі в інші міста коро­лівства, а його фотографії (зрозуміло, у масці) продавалися в кі­осках, і було багато бажаючих одержати його автограф.

Однією з визначних пам'яток Жорикбурга була елегантна шибениця на майдані Панурґа, шибениця, котру, так би мовити, експлуатували кати Інкогнітечко й Анонімечко. Сконструйовано її з урахуван­ням новітніх досягнень у ергономіці й дизайні, так що висіти на ній не тільки безпечно, але навіть затишно. Однак, терентопці не любили бути повішеними, оскільки висіти соромно й нудно. Втім, якщо повішенець підписував довідку про каяття, то його знімали із шибениці й відправляли у заслання.

Одним сло­вом, покарання для злочинців там досить гуманні, не сме­ртельні, безболісні, та й злочи­нці, за дуже рідкісним винятком, не нелюди...

Крім основної професії, Інкогнітечко освоїв перукарське діло, і підробляв на півставки ще й підстригачем королівсько­го волосся. І в цій іпостасі він був настільки віртуозний, що навіть не користувався ножицями й машинками, а спритно зрубував волосинки гостро наточеною сокирою (вважаючи, що хоч щось катові слід робити за допомогою сокири заради традиції). Тільки до бороди король його не підпу­скав. Ні, не через сумніви в його майстерності і страх що Інкогнітечко промахнеться й зрубає шию замість волосини. Або зробить це не через промах, а через підступність й зраду. Зовсім ні. У майстерності й благонадійності ката монарх не сумнівався. Просто борода в Жорика Дев'я... Втім, про це згодом...

От такі коментарі.

* * *

Але повернемося до лицаря Аркадія, що бовкнув нетверезу клятву про піймання дракона.

Наступного після банкету ранку Аркадій, прокинувшись у лицарському гу­ртожитку, посьорбавши розсолу й притьопнувши на чоло оцтовий ком­прес, згадав, що він щось гучно обіцяв королю, але що саме...

Почухуючи майку, лицар пошвендяв до свого сусіда, барона Панаса.

Лицар Аркадій поки не мав власного замку, тому із дружи­ною й маленьким сином тулився в лицарському гуртожитку, що на вулиці Франсуа Рабле, котра веде до замку Королівського; на третьому поверсі, у двокімнатній квартирі № 303. Тепер дружи­ни й дитини в гуртожитку не було – вони гостювали в батьків Оксани (так кличуть його дружину) у Замийську-на-Замийці.

Барон Панас, який мешкав у однокімнатній квартирі № 307, теж цього ранку виявився притьопнутим. Автор має на увазі компрес на лобі.

– А, драконолове! Ну, як ти себе почуваєш після вчорашньо­го? – запитав сусід, впускаючи Аркадія у свій холостяцький барліг.

– Драконолов?! – здивувався Аркадій. – Невже я – дракона...

– Зовсім не пам'ятаєш? "Зловлю, – кричав, – як пити дати. Кля­нуся, – кричав, – своїми ніздрями, що не колупатиму в носі, поки не здобуду тверезого страховиська для королівського зоопарку!"

– От не треба було мені пити ще й бананову наливку. Завжди після бананівки якісь дурощі в голову лізуть.

Далі слідував такий діалог:

Барон Панас: Якщо ти дійсно вирішив здобути дракона...

Лицар Аркадій: А куди ж тепер подітися, заприсяг, тьху, матері його ковінька...

Барон Панас: ... то я рекомендую тобі спробувати умовити Інокентія Карловича, знаєш, такого в окулярах, що прилітає в Жорикбург слухати оперу. Він інтелігентний, тож, умовиш чи ні, але в крайньому разі нічого занадто звірячого він із тобою не зробить.

Лицар Аркадій: А де його лігвище?

Барон Панас: У Каменіані, звичайно. Він, здається, слу­жить екскурсоводом, тому в туристичному агентстві "Рятівна Бджола" мусять знати його точну адресу. Зайди, уточни. Але спочатку треба підлікуватися.

Лицар Аркадій: А є що-небудь?

Барон Панас: Портвейн.

Лицар Аркадій: Наливай!..

"Підлікований" лицар, повернувшись у свою квартиру, обла­чився в доспіх, прихопив зброю – меча, щита та складного списа у футлярі, з'їхав ліфтом на перший поверх (лицарський гуртожи­ток – п'ятиповерховий будинок із ліфтом, а сходами шканди­бати в металевій шкарлупі менш зручно, аніж знижуватися за допомо­гою механіки), привітався з комендантом гуртожитку Методієм Хламенком і вийшов на вулицю.

Там було сонячно та, якщо так можна висловитись, горобціцві­рінячно. Блакитним небом пли­вли хмаринки, схожі на білосніжні какашки. Напевно так виглядали б фекалії сніговиків, якби сніговики какали.

– Тьху! Теж знайшов порівняння! – обурюється Права півку­ля авторського мозку. – Ну як же можна хмаринки ототожню­вати з лайном!

– Ну я ж не винуватий, що в той час хмари над Жорикбу­ргом мали таку форму, – виправдовується Автор. – Звичайно, я міг би вишуканості заради збрехати, мовляв, вони виглядали як скульптури Родена або там Мікеланджело. Але мені не хоче­ться задурювати голову читачеві, тож кажу чесно. Так, ці хмаринки були схожі не на роботи вищезгаданих скульпторів, а на роботу знаменитого (якщо не у світовому масштабі, то в масштабі цьо­го королівства) терентопського ювеліра Бориса Фаберштейна – дорогоцінний шедевр за назвою "Бурштинова какашка, всіяна золотими мухами". Але на відміну від ко­штовного штучного ювелі­рного лайна, на хмарках мух не було видно.

Трамваєм лицар Аркадій доїхав до Непарнокопитого Театру (так називається стайня для живого транспорту лицарів Напів­круглого Столу), де його радісно привітав іржанням кінь Лю­довик; і, осідлавши останнього, від­правився вчиняти, так би мовити, подвиг. Цей звір був названий Людовиком на честь французького короля. Але якого саме (адже в історії Франції, як багатьом відомо, було аж вісімнадцятеро монархів Людовиків) Автор сказати не може. Не виключено, що навіть на честь усіх разом.

Взагалі за давньою традицією коні лицарів Напівкруглого Столу називалися іменами або іноді прізвищами історичних особистостей, що очолювали держави. А в одного коня, названого на честь давньоруського князя, що на тому коні їздив раніше граф Галактіон, а згодом їздитиме Лицар Пивної Кружки, кличка складалася аж із двох слів: Ігор Святославич. Виключенням був ті­льки кінь Велосипед, на якім їздив барон Андрій Цинік, бо в історії людства не було ані фараона Велосипеда Першого, ані короля Велосипеда Другого, ані султана Велосипеда Третього, ані імператора Велосипеда Четвертого, ані царя Велосипеда П'ятого, ані...

Першим ділом треба було розвідати, де конкретно ме­шкає інтелігентний дракон Інокентій Карлович, тому лицар спрямував Людовика на вулицю Плоских Кішок, де, напроти па­м'ятника письменникові Льюїсу Керроллу, котрий розплю­щує трьох кішок за допомогою качалки, перебуває туристичне агентство "Ря­тівна Бджола". "Рятівною Бджолою" ця організа­ція іменує­ться на честь бджоли, зображеної на гербі Жорикбу­рга, комахи, яка, як стверджувалося в літопису, урятувала від смерті засновника Жорикбурга – короля Жорика Четвертого. (Але попервах, до епохи Жорика Сьомого, вона вважалася мухою).

Отже, причаливши до "Рятівної Бджоли", тобто до двоповерхового цегляного будинку в стилі модерн, пофарбованого у світло-блакитний та темно-синій кольори, де обабіч прикрашених різьбленням дверей як стражники виструнчились два кінські каштани, лицар Аркадій зі­йшов із Людовика на асфальт й, наказавши тварині чекати на себе, зник у дверях.

Варто сказати, що кінь Людовик був звичайною твариною, яка не говорила. Розмовляючі істоти взагалі, як прави­ло, не дозволяють людям на собі їздити. Серед представників, так би мовити, біотранспорту лицарів Напівкруглого Столу лише один умів базікати по людські – кінь Гуго, на котрім їздив граф Леонід Очкарик. Більше того, цей кінь умів і полюбляв читати. Докладніше читач познайомиться з ним у розділі п'ятдесят першому за назвою "Користь нудотної попси". Але це, повторює Автор, виключення з правила.

За шість хви­лин лицар Аркадій, поспілкувавшись в "Рятівній Бджолі" із двома співробітниками цієї організації – Олегом Це­глиною й Джульє­том Грошенятком, – повернувся до Людовика, з'ясувавши, що дракон Інокентій Карлович дійсно працює екс­курсоводом і проводить екскурсії по Гірчичних печерах, у яких, до речі, і проживає. Зарплату йому касир Грошенятко привозить додому, то пак у печеру. Знайти потрібну печеру (у цьому випадку – Гірчичну, названу так за колір сталактитів) не становило труда, бо вся Каменіана утикана вказівниками для туристів.

"Вйо!" – сказав вершник, труснувши поводи, і Людовик, тварина сірої в яблуках масті, по­цокав підковами по асфальті убік п'я­ти пагорбів Каменіани. Від східної окраїни столиці до західно­го схилу найзахіднішого із цих пагорбів біля семи кіло­метрів.

* * *

У містах Санкт-Петербурзі (на Вознесенському проспекті, у Чернорецькому провулку і на Університетській набережній) та Києві (на Андріївському узвозі) є пам'ятники носу. А в місті Ха­ркові (на вулиці Данилевського) є пам'ятник вухам. Це два відносно великі кам'яні вуха (тобто вони менші за зріст дорослої високої людини, але у порівнянні зі справжніми вухами і такий розмір можна вважати чималим), встановлені не на постаменті, а просто на ґрунті. Причому обоє чомусь праві. Якщо петербурзькі та київський носи присвячені однойменній повісті М.В. Гоголя, то до чого з піщанику витесані харківські вуха – неясно. Деякі харків'яни вважають, що це пам'ятник службі державної без­пеки. Але Авторові цих рядків сумнівно, щоб влада в мону­ментальній формі повідомляла громадянам, що їх підслу­хують.

Як би там не було, але пам'ятники різним частинам тіла є й у деяких інших містах – де губам, де очам, де рукам, де ногам... Жорикбуржці, довідавшись про це, вирішили теж мону­ментально ввічнити яку-небудь частину людського тіла. Їхній вибір припав на сідниці. Мовляв, немаловажна ділянка орга­нізму, котра вклала посильний внесок у культуру людства. От, наприклад, письменники-класики. Вони ж писали свої ше­деври, як правило, сидячи (ну Гоголь, щоправда, полюбляв пи­сати стоячи, але це виключення). А як би вони сиділи, якби не мали сідниць? Ото ж бо. Ну, мабуть, було б перебільшенням сказати, що якби не було сідниць, то не було б і літературних шедеврів. Може вони створювалися б не в сидячім положенні, а в лежачому або стоячому. І проте, факт залишається фактом: сі­дниці людству дуже придалися. А тому гідні монумента.

І в 1993 році такий монумент – великі, із двоповерховий бу­динок, кам'яні сідниці – був споруджений на вулиці Сорокасемиліхтарній. Причому одна сідниця – лівобіч, а друга – правобіч, так що проїжджа частина проходить поміж ними. Можливо, не вистачило місця на одному боці, а може, тут зі­грало роль терентопське почуття гумору.

От і Аркадій верхи на Людовику, прямуючи цією вули­цею на схід, проїхав поміж сі­дницями...

– А чи не здається тобі, пане Авторе, що жартувати про дупу – це якось вульгарно? – дорікає Права півкуля авторського мозку.

– Так я і не жартую, а просто збагачую читача цікавою інформацією, – відмахується Автор, – нехай і трошки кур­йозною.

Автор згадає тут цілковито незначну подію. Коли лицар Аркадій переміщався верхи у вищевказаному напрямку, повз нього, крім інших перехожих, вулицею прошвендяв і нічим не примітний чоловік років тридцяти семи, невисокий, досить угодований (але і не аж занадто, не настільки, аби називати його товстуном), з лисиною на потилиці й із металевим зубом у роті; одягнений у джинсову камізельку з безліччю кишень і кишеньок, джинсові ж штани, строкату сорочку, у візерунках якої були присутні, напевно, всі спектри веселки, із золотим ланцюгом на шиї. Перехожий як перехожий, що не виділявся особливо серед інших.

Автор нізащо не став би його отут згадувати, якщо б цей індивід не зробився потому винуватцем подій, які складуть основний, так би мовити, стрижень сюжету цього, м'яко висловлюючись, епосу. Саме цей таємничий чоловік ушкварить діяння, що завертить у Терентопськім королівстві велику метушню. Саме цього суб'єкта за три дні почне шукати майже вся те­рентопська міліція, а потім і майже всі терентопські лицарі. Тому, безцінний читачу, май на увазі цього поки нічим не примітного перехожого, що прочимчикував повз лицаря Аркадія, ко­трий скакав на схід, і вдостоїв вершника недовгим байдужим поглядом.

Незабаром лицар, читаючи вказівники, наблизився до потрі­бного дракона...

* * *

А тепер, безцінний читачу, подумки перешпурнемося в Гі­рчичну печеру. Отут дійсно є на що повитріщатися. Сталактити та сталагміти, що утворилися в плині сторіч, придбали такі хи­тромудрі сюрреалістичні й модерні форми, що навіть всесвіт­ньовідомий каталонський архітектор Антоні-Пласід-Ґільєм Ґа­уді-і-Курнет (або коротше Антоніо Ґауді), можливо, заапло­дував би від захвату.

І все це підсвічувалося різнобарвними лампочками, непомітно розтиканими там і сям. Лампочки одержували енергію від мінігідроелектростанції "ПР-7-ГS-46", установленої отут же, на підземному струмку. Цей прилад був зроблений на харківському заводі "Турбоатом" (який взагалі-то спеціалізувався на виготовленні величезних потужних турбін, але майстрував побічно й дрібні побутові турбінки); був придбаний терентопськими комерсантами в Харкові; був доставлений у розібраному вигляді крізь чудесні двері, оббиті чорним дерматином, в Терентопське королівство (цілком крізь ці двері він не проходив – не настільки маленький); був куплений туристичним агентством "Рятівна Бджола"; і був змонтований, установлений, запущений у Гірчичній печері місцевим умільцем Вакулою Нетребеньком. Тепер підземний потік крутив лопаті маленької турбіни, виробляючи електроенергію, завдяки чому печера була добре ілюмінована й захоплювала туристів. Крім того, електрифікація даної порожнини дозволяла її жителю користуватися електроплитою й іншими електроприладами.

Тс! Романтичну атмосферу цього гарного підземелля озвучує музика. Це сам мешканець Гірчичних печер – дракон Іноке­нтій Карлович – перебираючи пазурами клавіші, виконує Сюїту для клавесина № 8 фа мажор Генрі Перселла...

– Бовдуре ти, Інокентію Карловичу! – захоплено пропищав хтось, коли остання нота станула під зводами підземелля. – Із твоїм талантом треба бути професійним музикантом, а не екс­курсоводом!

– Ви мені лестите, Гавриїле Святославовичу, – відповів дракон, закривши кришку клавесина та складаючи ноти в пап­ку. – Я звичайний аматор і не більше того.

– Ти занадто скромничаєш, Інокентію Карловичу. Ось пейзажі свої, мабуть, так і не показував у галереї? – допи­тувався цей хтось Гавриїл Святославович.

– Так чого показувати. У Жорикбурзі й без мене живописців досить. Я ж самоучка без освіти... Давайте краще в шахи...

– Тих, які з освітою, неможливо одне від одного відрізнити: малюють на один манер. А в тебе свій стиль, свій почерк. Іє­ронім Босх, мабуть, теж художніх інститутів не закінчував і ін­ститутських дипломів не мав, я думаю. Якщо є дар Божий і ба­жання, то диплом не головне. Неси, кажу тобі, свої картини в галерею, порадуй людей справжнім мистецтвом! А свій рукопис, свій роман ти коли покажеш видавцям? Закопуєш таланти в землю, бити тебе нема кому!

– Не гарячитеся, Гавриїле Святославовичу. Я вже фігури розставив. Ви якими – білими чи чорними?

"Егеге! Є хто-небудь? – загуділо печерою. – Агов, драконе, ти тут?".

Ну, звичайно, це вже лицар Аркадій. Розшукав.

– Це мене, – заметушився Інокентій Карлович. – Відвідува­чі. Я вас залишу, Гавриїле Святославовичу.

– Звичайно, не турбуйся, робота є робота. Я поки погортаю твій рукопис.

"Агов, страховиську, ти де? Виходи з барлогу!" – горланила луна, вторячи завойовникові.

Біля входу в печеру Інокентій Карлович розгледів гарцюю­чого вершника, обліпленого металом, зі списом, мечем і щи­том. На щиті був намальований білий комар у червоному полі. Якби дракон зараз повернувся до своєї бібліотеки й розкрив II том "Терентопської геральдики" на 48 сторінці, то відразу б довідався, що перед ним лицар із роду Глімпельштейнів, бо білий комар у червоному полі – герб цього лицарського роду. (Автор радить читачеві не плутати лицарів Глімпельштейнів із корчмарями Гільденштернами через те, що їхні прізвища дещо схожі).

– Агов, драконе, це ти, напевно, Іполит Кирилович? Чи Іраклій Карпович? – прозвучав вершник. – Чи як там твоє на­звисько?

– Я Інокентій Карлович, пане. Чим можу служити? – чемно поцікавився хазяїн печери, і пазуром посунув окуляри, що трохи сповзли від очей до дзьоба.

– Карлович? Ну це все одне. А я лицар Аркадій з колективу Напівкруглого Столу. Тебе мені й треба, голубе. Чим служити? Ти можеш служити експонатом Королівського зоопарку. Його Величності необхідний для експозиції тверезий дракон. Я за порадою компетентної особи вибрав тебе. Збирай манатки й швендяй за мною.

– Гм! – сказав екскурсовод, складаючи лапи на грудях і зі здивуванням удивляючись у прибульця.

– Давай-давай, не гмикай! Житимеш, як у богині за пазу­хою, на всьому готовому. Безкоштовні харчі, басейн, ветеринар під боком, щоденне прибирання. Тільки жери, спи та гуляй вольєром. Ну що ще треба? Збирайся, не гай часу та не зволікай.

– А чому ви мені тикаєте, пане? Ми з вами на брудершафт не пили і дітей не хрестили, наскільки я пам'ятаю, – нервово поворухнув пазурами дракон.

– Брудершафт із шорстким гадом? Тьху, мерзота! – гидливо плюнув Аркадій. – Не вистачало, щоб я всяку рептилію на "ви" називав! Може, накажеш ще й реверанси корчити?! Досить базікати, час не жде!

– Експонатом, кажете? У мене інші плани, пане. Про­щайте.

Дракон відвернувся, збираючись піти.

– Стояти! Стояти, я сказав! Не буди в мені героя, а то ось він – спис! – лицар підвівся на стременах, потрясаючи озброєн­ням.

– Ну нічого собі! – здивувався його нахабності гірчичнопе­черний екскурсовод.

– Не нунічогособікай, а роби що кажуть, поки я добрий!

– Як? Ви мені погрожуєте?! За яким правом, власне? Прошу негайно звільнити мене від вашої присутності!!

Дракон так обурився, що, здається, злегка почав темніти й совати кри­льми.

– За правом лицаря Напівкруглого Столу! Як лицар Його Величності, я не потерплю, щоби всяка тварюка качала права й ухилялася від зоопарку Його Величності, короля Жорика Дев'я...

Дракон Інокентій Карлович, поворухнувши пазурами і трохи відкривши рота з гострими зубами, облив нахабу таким холодним поглядом, що спиною Аркадія пробіг мороз. Цей несподіваний мороз був, мабуть, двоєборцем. Бо не обмежився пробіжкою по шкірі, а відразу ж здійснив пірнання. Тобто занурився у глибини лицарського організму. І пірнувши у нутрощі, розплився по органах та членах, так що заціпенілий лицар не міг поворушитися.

Кінь Людовик, наляканий недобрим поглядом дракона, уті­кав настільки швид­ко, наскільки дозволяв тягар на спині. Покляклий лицар завмер пам'ятником, бо су­глоби начеб­то спаялися памороззю, і, стукаючи зубами, без­помічно спо­стерігав крізь щілини забрала зміну ландшафтів...

* * *

У Жорикбурзі кінь заспокоївся й перейшов на крок, а потім, не відчуваючи керування з боку наїзника, і зовсім зупинився на проспекті Григорія Сковороди.

Повз нього, на щастя Аркадія, проходив дільничний міліціонер Микола Ратиця зі своїм підопічним практикантом Захаром Полуящиковим, курсантом міліцейської школи, котрий був приставлений до Ратиці наби­ратися досвіду.

У зав­дання міліціонера входить допомагати громадянам. Поба­чивши нерухомо застиглого на коні лицаря, дільничний запідозрив, що той потребує допомоги. Взагалі-то цей проспект перебував не на його дільниці (дільниця Ратиці простиралася від східної окраїни Жорикбурга до східних схилів Каменіани, а дана вулиця була західніше, поза межами, повторює Автор, довіреної Ратиці дільниці), але Микола Опанасович не був формалістом, і думав, що лю­дям треба допомагати будь-де, а не тільки на своїй дільниці, і будь-коли, а не тільки в робочий час.

На­близившись до вершника, дільничний із практикантом, по-перше, відчули характерний запах, а по-друге, помітили, що ли­царя б'є озноб, від чого в нього, як то ка­жуть, зуб на зуб не попадає. (Читач може заперечити, що міліціонери не могли того побачити, бо лицар був від них прихований металом обладунків; навіть обличчя його було сховане за забралом. Начебто так, читачу, але все ж Ратиця з курсантом якось то второпали, чи завдяки досвіду, чи мала місце інтуїція, чи ще щось...) Отже, лицар мав по­требу в тім, щоб обмитися й зі­грітися.

Такі послуги надаються в лазні.

Громадська ла­зня імені стахановця Іллі Шнапса розта­шована неподалік, у Ніздресви­стівському провулку. Міліціонери – досвідчений Рати­ця й поча­тківець Полуящиков – допомогли закляклому Аркадію туди пере­міститися.

Звичайно, у читача може виникнути підозра або навіть упевненість, що неприємність, котра сталася з лицарем Аркадієм і котра спричинила запах, що плинув від нього, була наслід­ком великого переляку. А це дає підставу запідозри­ти цього доблесного витязя в боягузтві.

Автор відмітає таку гане­бну для лицарів Напівкруглого Столу підозру, й нагадує чита­чеві про вчорашній бенкет у Королівському замку. Автор упевнений, що причиною розладу шлунка з випливаючим із цього запахом стало зовсім не боягузтво, а саме бенкет, точні­ше та обставина, що Аркадій там, мабуть, ужив продукти й напої, котрі погано сполучаються в шлунку й кишечнику. Твереза людина розуміє, що якщо ти, наприклад, їси солоний огірок, то не варто запивати його свіжим молоком; що ці продукти корисні, але якщо вживати їх окремо. Одначе те, що є ясним для тверезого, може бути мрячним для нетверезого.

Так, Аркадій похолодів від лютого погляду дракона, і кожний би похолодів, зокрема й Автор цих писань, і їхній читач. Але щоб від цього вср... гм... щоб від цього, м'яко кажучи, забруднитися – це вже занадто, поді­бне припущення пля­мує честь лицаря Напівкруглого Столу! Ні, напевно саме невдале нетверезе трапезування, а не боягузтво спричинило цей казус, наполягає Автор.

У лазні Аркадій дійсно відмився й зігрівся; а оскільки при цьому закладі була пральня, то і його штани з трусами були випрані й висушені (зрозуміло, крім металевого панцира було й текстильне вбран­ня, не до голого ж тіла він метал пристібав).

З лазні він вийшов чистим і в набагато кращому гуморі, ніж був туди переміще­ний. (Якщо читач відвідує лазні, то з власного досвіду знає, що вони не тільки очищують тіло, але благотворно впливають і на душевний стан, покращують настрій). Першим ділом зайшов у найближчу аптеку, купив пігулку фталазолу й відразу, просто в аптеці, проковтнув, запивши люб'язно поданою аптекарем мінералкою; аби уникнути повторного забруднення зсередини одягу. Затим, щоб закріпити непоганий настрій, він з'їздив до корчми "Під Мідним Забралом", де вжив якогось звеселяючого напою. Потім, залишивши Людовика в Непарнокопитому Театрі, повернувся трамваєм до лицарського гуртожитку...

Крилатий і хвостатий екскурсовод же вернувся до свого Га­вриїла Святославовича, якого ми з тобою, безцінний читачу, так і не роздивилися, і зіграв із ним п'ять партій у шахи: одну виграв, а чотири продув, із чого випливає, що таємничий Га­вриїл Святославович щодо шахів був дока.

Протиборство ж лицаря Аркадія із драконом в окулярах Інокентієм Карловичем на цьому не припинилося. Це був ті­льки початок.

– А чому це ти, Авторе, повсякчасно кажеш читачеві "ти"? – зауважує Права півкуля авторського мозку. – Він тобі що – брат, сват, чи, може, кум? Може, ти з ним дітей хрестив? Може, пив з ним якесь вино на брудершафт? Із чого ти узяв, що маєш право йому тикати? От ми з тобою дуже близькі, тому я можу казати тобі "ти", і ти можеш мені казати "ти". Але ж із читачем у тебе немає таких близьких стосунків. Виховані, ґречні, ввічливі люди ніколи не звертаються на "ти", а лише на "ви" до інших людей, крім близьких родичів та друзів. Тикати людині, чиє ім'я тобі навіть невідоме – це невихованість і хамство.

– Ні, я не хам і не жлоб, – відповідає Автор, – і, зустрівши читача у реальному житті, звернувся б до нього на "ви". Але у цьому творі я вимушений вдаватися до тикання з, так би мовити, технічних причин. Аби читачеві було зрозуміло, що я адресуюся особисто до нього, а не до якоїсь абстрактної читацької маси. Технологія створення саме цього твору вимагає від мене саме такої поведінки. Я сподіваюся на поблажливість читача, на те що він, увійшовши в моє становище, пробачить мені таку зовні вульгарну вольність, і не гніватиметься на мене.

ЩОСЬ СОРОК ТРЕТЄ. Народний людожер

– Нас Людожер побачить, тоді ми всі пропали.

Карло Ґоцці, "Зелена Пташка".

– Хто ти, вилупку небес,

Ангел добрий чи злий пес?

Даниїл Хармс, "Гвідон".

24 жовтня 1995 року.

– Як я помітив, – заговорила Права півкуля авторського мозку, – у твоїх теревенях, пане Авторе, про мандрівки лицарів Напів­круглого Столу в кожній другій главі є присутнім наща­док мага Гектора Манюні, портрет Гектора Манюні пензля жи­вописця Леонардо Ґудзика й фрагмент пророку­вання Гектора Манюні. У минулій главі, сорок другій, за на­звою "Особливості полювання на грифонів", нащадок зга­дувався, але ані портрета, ані фрагмента пророкування не було. Отже, у цій главі все це буде.

– Ет, не люблю я передбачуваність літературного сюжету, не люблю, коли читач заздалегідь знає, що там далі відбу­деться, – насупився Автор, але суперечити півкулі не став.

– А я можу заздалегідь пророчити, що наприкінці цієї частини ти, пане Авторе, назвеш повні імена тих двох лицарів Напів­круглого Столу, що будуть її головними персонажами, – сунулася в провісники й півкуля Ліва, – бо так ти діяв у попередніх част... тобто щосях про мандрівки напівкруглостольців.

Зовсім розстроєний передбачуваністю Автор, щоб спростувати хоч це останнє пророкування, називає повні імена цих доспіхоносців не наприкінці щося, а на початку: Порфирій Фе­рдіадович Екскременчуцький і Леонід Артемович фон Борщесер; неповні ж, більш відомі їхні назвиська – барон Порфирій і граф Леонід Жвавий. І надалі Автор вирішив указувати повні імена мандрівних лицарів Напівкруглого Столу на початку або в середині розділів, а не в кінці, як робив дотепер.

Негайно ж Автор додасть, що барон Порфирій – це тридця­тиоднорічний чоловік атлетичної статури, обличчям схожий на Аполлона Бельведерського – знамениту скульптуру, але на від­міну від Аполлона не кучерявий, а стрижений дуже коротко. Ну, щоправда, ніс у нього цілковито не такий, як в Аполлона. Та й очі зовсім інші. І губи несхожі на Аполлонові. Вуха теж інакші. Брови й чоло також не мають нічого спільного з такими в Аполлона. Ну й овал лиця абсолютно не такий. А в решті обличчям він викапаний Аполлон.

А граф Леонід Жвавий – сорокадворічний невисокий і худенький живчик; кирпатий, великоокий, волохатобровий; не мускули­стий, але, як він сам себе характеризує, "жилавий", і досить рух­ливий, як видно із прізвиська.

Відразу ж, щоб потім не відволікатися на такі дрібниці, Автор повідомляє, що барон Порфирій мандрував верхи на коні Лжедмитрії, форелевої масті, тобто сірого кольору з темними плямами різної форми й різної, так би мовити, темряви, найменованому на честь російського царя-самозванця Лжедмитрія Четвертого, що володарював декілька днів у Нижньому Поволжі на рубежі 1611-1612 років. А граф Леонід Жвавий – на коні Ксерксі (Ксерксі, а не Ксероксі, не переплутай, читачу!), чепрачної масті (коричневий з великою білою плямою на заді в коричневих цятках), названому так на честь перського царя Ксеркса Першого, що царював приблизно двадцять років у п'ятому сторіччі до нашої ери.

І відразу Автор повідає, що на щиті (і відповідно гербі) барона Порфирія зображений білий телефон (не мобільний, стародавній дротяний) у малиновому полі, а в графа Ле­оніда Жвавого – два дракони в момент спарювання (із чого ви­пливає, що вони самець і самиця), зелено­го кольору, у жовтога­рячому полі.

Отож, ці два лицарі на цих двох конях у пошуках драконя­чого яйця переміщалися вбік міста Ямитививінвонавониполя... Передчуваючи, що Ліва півкуля авторського мозку знову ви­пендриться пророкуванням, мовляв, номер сектора, у якому ці яйцешукачі займалися пошуками, Автор нагадає чита­чеві лише наприкінці розділу (як Автор це робив у попередніх розділах про лицарські мандрівки), Автор випереджає єхидну півкулю й відразу ж, на початку розділу нагадує, що барон Порфирій і граф Леонід Жвавий провадили пошуки в чотирнад­цятому секторі Терентопського королівства.

– Кажеш, місто Янипи... тьху, Япини... тьху, Явипи... тьху, та що це за назва така, не виговориш! – обурюється Права пів­куля.

– Якого біса, – підхоплює півкуля Ліва, – тобі приспічило давати цьому місту таку довгу й незручновимовляєму назву?! Чи не міг придумати щось простіше; ну там, скажімо, Лопухо­град наприклад, або Цеглянськ який-небудь! А то – Ямити-що­сь-там-ще-поль. Випендрюєшся, громадянине Авторе, ви­пендрюєшся! Простіше треба бути, громадянине Авторе, простіше, і тоді читач тебе полюбить.

– Ще простіше? Та я й так уже... – зітхає Автор. – Ні, назва цього міста не така складна, як здається на перший погляд. Я розповім, як ця назва виникла.

До 80-х років XVIII століття цей населений пункт був невеличким поселенням за назвою Мале Село. В 1784 році біля нього закінчилося будівництво Футилекрюмського замку, у якому оселився граф Антін Лялечка, лицар Напів­круглого Столу. В 1785 році Антін Лялечка вчинив подвиг – урятував красуню від велетня, що її викрав (красуня, до речі, чомусь не хотіла, щоб витязь її рятував, і коли він, незважаючи на це, відвіз її від великолюда, вона роздряпала Антонові Лялеч­ці фізіономію нігтями). За цей подвиг король Жорик П'я­тий при­своїв Антонові Лялечці титул герцога, а губернія, де у своєму замку жив цей герой, стала йменуватися Футилекрю­мським ге­рцогством, столицею якого було призначене поселен­ня Мале Село.

Столиці притягають до себе провінціалів і розростаються за рахунок приїжджих. Мале Село не було виключенням: як ті­льки воно зробилося найголовнішим пунктом герцогства, у нього потягнулися переселенці з інших сельбищ, котрі вважали, що в столиці легше зробити кар'єру, чим на задвірках. У такий спосіб ця осада швидко виросла, і із села перетворилася на місто.

І тоді виникло питання щодо перейменування столиці герцогства, бо для міста, з точки зору його жителів, зовсім не годиться назва Мале Село. Така назва для міста, та ще столичного, принизлива й ганебна.

Мешканці, зібравшись на віче, вирішували: яка ж назва підійшла б.

– Треба дати таку назву, щоб із неї було ясно, хто живе в нашім місті! – запропонував один житель.

– А хто живе в нашім місті? – вигукнув запитання інший, і сам же на нього відповів: – Ну, я живу; ну, ми живемо; ну, ти живеш; ну, ви живете; ну, він живе; ну, вона живе; ну, вони жи­вуть...

– Виходить, – резюмував перший, – от так і назвемо: місто Я-ми-ти-ви-він-вона-вони...

– ...поль, – пришпандорив закінчення третій житель.

Усі погодилися, що це логічно, і столиці Футилекрюмського герцогства була офіційно дана назва Ямитививінвонавониполь.

Герб цього міста теж курйозний. Оскільки глава герцогства був лицарем, то ямитививінвонавонипольці вирішили, що на ге­рбі столиці герцогства має фігурувати лицар. Однак із приводу забарвлення виникли розбіжності, і городяни розбили­ся на дві партії, одна з яких уважала, що треба зобрази­ти білого лицаря в чорному полі, а друга, що – чорного лицаря в білому полі. Посперечавшись до хрипоти, ухвалили: нехай остаточний варіант затвердить сам герцог.

Антін Лялечка, вислухавши делегатів, замислився: якщо ви­брати варіант однієї партії, іншій це буде прикро; ви­ходить, щоб нікому кривдно не було, треба втілити в гербі думки обох партій. Одна хоче, щоб був білий лицар – не­хай буде білий ли­цар; інша бажає, щоб лицар був у білому полі – нехай буде в білому полі...

Ти, безцінний читачу, уже напевно здогадався, що відбуло­ся. Біле в білому... Так, білий лицар зовсім злився з білим полем. З точки зору приїжджих, на гербі цього міста лише суці­льне біле поле й більше нічого. (Тобто цей герб схожий на морську мапу капітана Будодзвона з веселої віршованої епопеї дотепного Льюїса Керролла "Полювання на Снарка", що на тій карті також не видно жодних зображень, а лише біла порожнеча. Або на вісімнадцятий та дев'ятнадцятий розділи дев'ятого тому роману "Трістрам Шенді" не менш дотепного Лоренса Стерна, що ті розділи являють собою чисті білі сторінки без жодної букви.) І жителям Ямитиви­вінвонавониполя доводиться постійно пояснювати приїжджим, що взагалі-то на гербі є ли­цар, просто його не видно.

Втім, Автор із вини своїх мозкових півкуль занадто докла­дно заговорив про Ямитививінвонавониполь, проте барон Порфирій і граф Леонід Жвавий, хоч і переміщалися вбік цьо­го міста, у самому місті під час експедиції не побувають, бо там пошуками викраденого драконячого яйця переймалася тамтешня міліція, тож лицарям нема чого робити.

* * *

Отже, рухаючись у тому напрямку, рано вранці двадцять четвертого жовтня 1995 року лицарі Порфирій і Леонід Жвавий виїхали з Корінного лісу і вздріли степ, що розкину­вся перед ними, схожий на безмежну шкіру волохатого зеленувато-бурого звіра, що по тому ботанічному хутру замість бліх де-не-де стрибали зайці.

Прямо за курсом удалині маячив невеликий населений пункт, обабіч якого, як два величезні кучеряві крила, роз­стелялися якісь насадження. До нього вів ґрунтовий шлях, схожий на довгий шрам, що розсік волохату шкіру.

– Так, подивимося... – сказав Порфирій, розгортаючи мапу цієї частини королівства.

Карта повідала, що вони наближаю­ться до колгоспу імені Савелія Другого й села Зиґфрідівки.

– Ко... ко... колгосп імені Савелія Другого, – уголос задумався Леонід Жвавий (він трохи заїкався). – Па... па... па­м'ятаєш, що про цей колгосп говорив Його Величність Жорик Дев'ятий у День Шляхетного Мордобою, перед лицарським турніром?

– Що? – запитав барон, складаючи карту.

– Що в районі цього колгоспу нібито завівся людожер, принаймні до короля дійшли такі чутки. Тре... тре... треба це з'ясувати. Ну, а якщо той людожер дійсно існує, дійсно пожи­рає людей, то треба його знешкодити. Вчи... вчи... вчиняти такі подвиги – це наш лицарський обов'язок.

– Так, як же лицарям без подвигів, – погодився барон Порфирій. – Знаєш, як називалася б книга "Дон Кіхот", якби го­ловний герой там не намагався вчиняти подвиги?

– Як?

– Якби Дон Кіхот не лицарював, не намагався вчиняти по­двиги, а жив собі тихесенько звичайним життям, то, мабуть, книга про нього називалася б "Тихий Дон".

– Ло... ло... логічно.

– Так, якщо ти став лицарем, то мусиш вчиняти подвиги. Як каже наша народна мудрість: назвався пальцем – лізь у ніздрю.

– А наш ко... ко... колега Андрій Цинік одного разу пере­фразував цю приказку: мовляв, якщо ти назвався клізмою, то... Хе-хе.

– Хе-хе.

(Про всяк випадок Автор Терентопських хронік підкреслить, що в цьому діалозі мається на увазі роман "Дон Кіхот" Мігеля де Сервантеса, а не повість "Український Дон Кіхот" Грицька Основ'яненка. Тим більше, що "Український Дон Кіхот" – це перша назва повісті, а потім вона була перейменована на "Герой очаківських часів".)

І ці два лицарі верхи на Лжедмитрії й Ксерксі поїхали з ба­жанням учинити подвиг до колгоспу імені Савелія Другого, на­званому так на честь патріарха Терентопської православної церкви...

("У нас, у колишній совєтській країні, колгоспам теж ча­сто-густо присвоювалися імена різних людей, але щоб це­рковного патрі­арха, – ні, такого не було", – зауважує Ліва пів­куля авторського мозку. "Та й у Терентопськім королівстві цей колгосп був єдиним, названим на честь священника, та й то тільки тому, що Савелій Другий уважався не просто священником, а священником-стахановцем, – відповідає Автор, – оскільки проводив церковні служби в рекордно короткий час, і при читанні проповідей перевиконував план, видаючи крім інформацій зі звичайної Біблії також жарти з книжок "Забавна Біблія" та "Забавне Євангеліє" Лео Таксиля, збірки "Діла небесні" Остапа Ви­шні, коміксу "Створення світу" Жана Еф­феля, кумедних містерій "Ноїв ковчег" і "Божественна комедія" Ісидора Штока, а також інших веселих видань з біблійної тематики. Напевно, він використовував би і жарти з сатиричної поеми Джордано Бруно "Ноїв ковчег", якби цей твір зберігся до нашого часу і Савелій Другий мав можливість його прочитати".

Взагалі, терентопські ко­лгоспники полюбляли давати своїм колгоспам назви, запозиче­ні, хоча б частково, у колгоспів совєтських. От, напри­клад, був у королівстві колгосп "Червоний Огі­рок". Огірки в цьо­му колго­спі вирощувались не червоні, а зелені. Прикметник "червоний" був всунений у назву лише тому, що він був ти­повим у назвах совєтських колгоспів, ну там "Червона Зірка", "Червоний Хлі­бороб", "Червоний Жовтень", "Червоний Плуг", "Червона Зоря", "Червоний Колос" тощо.

Або інший приклад. Один колгосп у Шриньзякобубуде­цькому герцогстві колгоспники хо­тіли назвати ти­повим для совєтських колгоспів та інших орга­нізацій сло­восполученням "Серп і молот", але відразу зметику­вали, що така назва, по-перше, ніяк не відбиває той факт, що цей колгосп спеціалізує­ться на розведенні курей і ви­робництві курячих яєць, а по-друге, здатна навіяти на земля­ків оману, на­чебто цей колгосп заснували лицарі із роду Ковали­нських (бо на гербі цього терентопського ли­царського роду, як Автор уже пові­домляв чи­тачеві в тридцять сьомому розділі "Непросихаючі громадянки", зображені чорні серп і молот у світло-фіолетово­му полі), що не відповідає дійсності. Тому колгоспни­ки в назві молот замінили яйця­ми, але серп залиши­ли, як такий що має до курівництва деяке відношен­ня, бо курей годують зе­рном, а зерно раніше добувалося за допомогою серпів. З тих пір, з 1946 року і аж до 1990, коли ко­лгосп роз­валився на фе­рмерські господарства, він звався "Серп і яйця".)

Барон Порфирій раптом поринув у філософствування на тему людожерства, і навіть сказав, що людожером може бути будь-яка жива істота, навіть корова. Граф Леонід Жвавий заперечив, що корова-от точно не може з'їсти людину. Порфи­рій наполягав, мовляв, може. Леонід викликнув, що це абсурд. Де ж це бачено, щоб корова... Ну, хіба тільки не звичайна корова, а якийсь коровоподібний хижий мутант із Окраїнних Земель. Ні, не мутант, а звичайнісінька корова, продовжував гнути свою лінію барон, може запросто зжерти людину. Не може, ніяк не може, корови й інші травоїдні на це не здатні, сперечався граф. А от і може, не вгамовувався Порфирій, якщо спочатку людину подрібнити до пилоподібного стану й роз­порошити над пасовищем. Пожираючи зелень, корова по­ступово зжере й напилену на траву людину. І взагалі корова мимоволі є звіром почасти хижим, тому що разом із травою іноді поїдає й тварин: усіляких там павучків, комашок, равликів і інших, що повзають по цій траві. Граф змушений був погодитися, що в такому випадку корова дійсно з'їсть людину, навіть цього не помітивши. Але відразу зауважив, що йдеться все-таки про людину не живу, а розчленовану на мікрочастинки. Барон на хвилину замислився, а потім сказав, що й живу людину корова може з'їсти. Якщо її (не корову, людину) за допомогою магії зменшити до розміру комахи й помістити на траву, що пожирається травоїдним. Таким чином, як не крути, навіть корова може бути людожером. Леонід Жвавий визнав аргументи співрозмовника переконливими.

Коли ці два вершники дещо наблизилися до колгоспу імені патріарха-стахановця, і вже можна було роздивитися, що насадження, які як розлогий комір із зеленувато-бурувато-червонясто-жовтих мережив пристебнулися до Зиґфрідівки, були садом, сонце на мить закрило щось велике, а по­тім убік колгоспу ж поповзла розгониста тінь.

Лицарі під­няли погляди в небо.

Це летів дракон.

Лицарі замилувалися його польотом: га­рне видовище...

– Стоп, у мене дежа вю: таке відчуття, що це вже було, що я це вже читав, – перебиває Права півкуля.

– Та ніяке не дежа вю! – заперечує півкуля Ліва. – Звичайно, це вже було: і два лицарі, що наближаються до колгоспу, і дракон, що пролітає над ними в цей момент у тім же напрямку... Було, було, було, не далі як вісім частин тому, у частині тридцять п'ятій, тобто щосі тридцять п'ятому за назвою "Єдинорогарський колгосп". Ну, громадянине Авторе, це вже взагалі! Скотитися до таких тупих повторень раніше сказаного... Цього я навіть від тебе не очікував! Виходить, твоя фантазія вичерпалася, і ти можеш лише повторювати те, що придумав і написав раніше. От до чого приводить бажання проковтнути шматок ширший за горло! Замість того щоб із на­стільки куцою фантазією обмежитися повістю, ти замахнувся на епопею, на яку фантазії й не вистачило, от і пішли повтори! Який наочний урок для самовпевнених графоманів!

– Цитьте, півкулі, цитьте! – ображається Автор. – Якщо в країні чимало лицарів і чимало драконів, то немає нічого дивного в тім, що дві пари лицарів побачили в небі двох драконів, у рі­зний час, і в різних місцях. Щоб показати, що ці випадки різні, перелічу відмінності першої ситуації від другої:

а) по-перше, лицарів, які побачили дракона у польоті вісім розділів тому, кликали барон Річард Неголений і герцог Харитон, а цих звуть барон Порфирій і граф Леонід Жвавий;

б) по-друге, колгосп, до якого переміщалися ті лицарі, був єдинорогарським, тобто спеціалізувався на розведенні єдиноро­гів м'ясо-молочних порід; а колгосп, до якого наближаються ці доспіхоносці, грушарський, тобто основною його продукцією є плоди з великого грушевого саду, що розкинувся обабіч села Зиґфрідівки;

в) по-третє, там над лицарями пролетів дракон Щелепенко, а тут пролітає дракон Інокентій Карлович, так-так, добре нам знайомий Інокентій Карлович; якби це летів якийсь інший дракон, я б, напевно, і не став би про це згадувати; але як же я міг проігнорувати аж самого Інокентія Карловича!

г) по-четверте, там дракон, пролітаючи над лицарями у напрямку колгоспу, рухався саме в колгосп, де й приземлився; тут же дракон, Інокентій Карлович, пропурхнувши над яйцешукачами убік ко­лгоспу, прямував зовсім не в колгосп, а в місто Ямитиви­вінвонавониполь, і посадки в колгоспі не робив.

– А що це драконові Інокентію Карловичу в Ямитиви­вінвонавониполі знадобилося? Що він там забув? – заінтригу­валася Ліва.

– Він летів туди на генеральну репетицію концерту в тамте­шній філармонії, – відповідає Автор. – Пам'ятаєте, у День Шля­хетного Мордобою Інокентій Карлович дав у Стайні Опери та Балету, то пак у жорикбурзькому оперному театрі, концерт кла­весинової музики? Пам'ятаєте, добре. Отож, серед глядачів на тім концерті був присутній і ди­ректор Ямитививінвонавони­польскої філармонії, який в той день пере­бував у справах в сто­лиці королівства. Йому дуже сподобався музи­кант-дракон, і він запропонував Інокентію Карловичу дати концерт і в столиці Футилекрюмського герцо­гства. Клавесина у філармонії Ямити­вивінвонавониполя не було, а перевозити цей стародавній інструмент туди з Каменіани далеко й клопітно, тому виріши­ли, що в столи­ці згаданого герцогства цей крилатий маестро музикуватиме не на клавесині, а на роялі в су­проводі си­мфонічного оркестру Ямитививінвонавонипольскої філармонії. Бо хоча цей дракон був формально не профе­сіоналом, а аматором, але, так би мови­ти, музикантом-клаві­шником ши­рокого профілю: піаніст Степан Архипович де Ґран­ґузьє, у яко­го Інокентій Карлович брав уроки музикування, вчив грати його на різних клавішних інструментах, від клавеси­ну до електричних; у тому числі на роялі та органі.

Тож ме­шканець Гірчичної печери став літати в це місто на репетиції. Коли політ Інокентія Карловича побачили барон Порфирій і граф Леонід Жвавий, дракон пряму­вав на останню перед концертом репетицію. Якби ці два лицарі опинилися в Ямитиви­вінвонавониполі, то, напевно, вгледіли б там афіші, котрі пові­домляли, що 26 жовтня 1995 року у вели­кій залі філа­рмонії відбудеться концерт, де у виконанні дракона про­звучать твори для фортепіано з оркестром видатно­го амери­канського композитора Джорджа Ґершвіна: Блюзова рапсодія № 1, Блюзова рапсодія № 2 та Концерт фа мажор.

Джордж Ґершвін, до речі, брав уроки музичної композиції в харків'яни­на Йосипа Мойсейовича Шиллінгера, учнями котро­го були та­кож Ґленн Міллер, Бенні Ґудмен, Томмі Дорсі та інші амери­канські музи­ки-композитори; що той харкі­в'янин до еміграції у США в столичному тоді Ха­ркові працював керівником Українського симфоні­чного оркестру і пропагував джазову музику. Зокрема, складаючи оперу "Порґі та Бесс", Джордж Ґершвін консультувався щодо цього з Йосипом Мойсейовичем. (Чи не тому колискова Клари із цієї опери, всесвітньовідома як "Summertime", одна з найпопулярніших американських пісень, так схожа мелодією на українську народну колискову "Ой ходить сон коло вікон"?) І ще щодо джазу можна додати, що найперший джазовий музичний колектив на території України та всього СССР було засновано у місті Харкові. Засновником був композитор Юлій Мейтус. І сталося це 29 грудня 1925 року.

– А яке відношення ці подробиці мають до пошуків ви­краденого драконячого яйця? – прискіпується Права півкуля авторського мозку.

– Досить опосередковане, – від­повідає Автор. – Украдене яйце було, так би мовити, рідним небожем дракона Інокентія Карловича. А Інокентій Карлович був виконавцем музики Джорджа Ґершвіна. А Ґершвін був учнем людини з Харкова. А Ха­рків найближчий до Терентопського королівства населений пункт Великого Світу. Тож я вважаю, що маю право в так званому епосі про пошуки викраденого драконячого яйця повідомляти не тільки те, що стосується Терентопії з терентопцями, але й дещо стосовне Харкова з харків'янами. Взагалі, навіть такий відомий літературний авторитет, як О.С. Пушкін, радив (у листі до О.О. Бестужева): "Роман вимагає БАЛАКАНИНИ; висловлюй геть усе". Слово "балаканини", до речі, у цім тексті виділив не я, а сам Пушкін (чоловік праправнучки українського гетьмана Петра Дорошенка, до слова). Звичайно, це й до епосу прийнятне. От я й удаюся до балаканини й висловлювання геть усього, що хоча б навіть віддалено й побічно має відношення до справи.

Забі­гаючи наперед, Автор пові­домляє, що намі­чений концерт від­будеться, дракон матиме там гучний успіх і непо­гано заробить.

– Схоже, через ці нескінчені авторські теревені й коментарі барон Порфирій і граф Леонід Жвавий ніколи не доїдуть до ко­лгоспу! – обурюється Права півкуля.

– Так ви ж самі мене відволікаєте, півкулі, своїми причіп­ками й розпитами! – огризається Автор. – Баста! Зосередимося на лицарях!

* * *

Після того як барон Порфирій і граф Леонід Жвавий проводили очима дракона, що пролетів над Зиґфрідівкою й зменшився вдалині до невидимої крапки (чи, точніше, не крап­ки, а коми, бо мав хвіст), позаду зазвучав гу­ркіт мотора, стаючи все голосніше й голосніше, із чого випли­вало, що лицарів наздоганяє якийсь механізм із двигуном внутрі­шнього згорян­ня.

Незабаром з'ясувалося, що механізм був чорним мотоци­клом, на якому їхав одягнений у чорний шкіряний комбінезон і чорний же шолом мотоцикліст – таких у нас нині називають байкерами.

Оскільки, по-перше, серед читачів бувають допитливі й цікаві суб'єкти, котрі бажають знати побільше подробиць, зокрема й щодо транспорту, на якім переміщається персонаж; по-друге, навіть явна небилиця набуває риси правди, якщо її обліпити правдоподібними подробицями; а по-третє, дивися, читачу, вищенаведену цитату з Пушкіна; то Автор відразу, щоб одним пострілом убити цих трьох метафоричних зайців, уточнює, що модель цього мотоцикла "Дніпро-11"; виготовлений він у 1985 році на КМЗ, тобто Київському мотоциклетному заводі; у комплекті з коляскою, але даний аксесуар мотоцикліст відгвинтив, віддаючи перевагу двоколісному переміщенню; а колір тобі, читачу, вже відомий.

Наздогнавши пару яйцешукачів, чорний байкер пригальму­вав своє парноколісне залізо й приглушив шум, щоб привітати шляхетних подорожан, кандидатів у гості Зиґфрідівки, і представитися. У містах, звичайно, не прийнято вітати всіх зустрічних незнайомців і представлятися їм, але в сільській місцевості це вважалося правилом хорошого тону. До того ж мандрівні лицарі в королівстві традиційно шанувалися, і сільські мешканці вважали за честь із ними поспілкуватися.

На диво ли­царів, голос у чорного мото­цикліста виявився не низьким і хрип­ким, як вони очікували, а високим і дзвінким, дівочим. Мо­тоцикліст сказав, що його кли­чуть, вірніше, її кличуть Парасею, що працює вона медсестрою в Зиґфрідівській лікарні, куди те­пер і прямує.

Лицарі теж від­рекомендувалися молодій мотоци­клістці й повідомили, що мають намір провести в цьому селі й у колгоспі, де працює більшість мешканців села, опитування населення з приводу... тощо. Ді­вчина в чорній шкірі й чорному шоломі сказала, що особисто вона нічого про місцезнаходжен­ня драконячого яйця й шахрая, зображеного на показаній ли­царями картинці, не знає.

– До речі, до нас дійшли чутки, що тут з'явився індивід, ко­трий пожирає людську плоть, – додав барон Порфирій, по­гладжуючи рукавичкою шию свого Лжедмитрія. – Це правда, чи тільки вигадки?

– Так, тут є людина, яка регулярно вживає в їжу людські органи, – підтвердила Парася, погладжуючи чорною рукавич­кою бензобак свого вірного мотоцикла.

– Ну ми йому по... по... покажемо, де козам роги правлять! Більше він не жертиме лю... лю... людей, людожер клятий! – патети­чно викликнув граф Леонід Жвавий, і навіть вихопив металевого меча, показуючи свою рішучість учинити такий по­двиг.

– Ви хочете застосувати до нього насильство?! – запитала медсестра з подивом у голосі.

– Авжеж! З людожерами нема чого церемонитися! – гмик­нув барон Порфирій.

– Навіть не розібравшись, навіщо він це робить?! – продовжувала розпит вона. – Не довідавшись про причини його, так би мовити, людожерства?!

– А що тут розбиратися! Людожер він і є людожер! Дамо йому прочухана! Людожерство не має права на існування! Зне­шкодимо його будь-яким способом. Якщо буде треба, уко­лошкаємо канібала, – пообіцяв барон.

– Причини нас не цікавлять. Головне – зне... зне... зне­шкодити його за всяку ціну! – підтвердив Леонід Жвавий. – Ми не збираємося з ним пань... пань... панькатися!

Зависла пауза, під час якої мотоциклістка Парася постукувала пальчиками правої руки у чорній рукавичці по ручці керма, про щось міркуючи. Потім сказала:

– Гм... Добре, я вам покажу, де перебуває цей, як ви висло­вились, людожер... Їдьте за мною, я вас приведу до цього... лю­дожера.

І продовжила рух на мото­циклі до села Зиґфрідівки.

Обоє вершники на Лжедмитрії й Ксерксі поскакали за нею.

* * *

В'їхавши в село, вони проревіли-процокали головною вули­цею повз колгоспну контору, і зупинилися біля розкішного три­поверхового нового будинку, шедевра сучасної архітектури, схожого на велетенський чудернацький торт з каменю, скла й металу. Лицарі вразилися, що в звичайному маленькому селі є на­стільки чудове й коштовне спорудження.

– Ось отут я й працюю, – сказала медсестра-мотоциклістка й зняла чорний шолом, виявившись гарнюнею-брюнеткою з коротким волоссям й веснянкуватим носиком. – Це і є Зиґфріді­вська лікарня.

– Нічогенька лікарня! Я по... по... подумав – палац або театр! – сказав граф Леонід Жвавий.

– А де ж людожер? – запитав барон Порфирій.

– Спочатку відпочиньте з дороги, а потім уже контактуватимете з Оле... кхе, з людожером, – запропонувала медсестра в чорній шкірі, тримаючи чорний шолом під пахвою. – Людожер не вовк – у ліс не втече. Ще зустрінетеся. Пізніше.

– А раптом, поки ми відпочиватимемо, він ще когось зже­ре! Ні, про який відпочинок може йти мова, поки канібал на волі! – заперечив барон.

– Сьогодні він не вживатиме в їжу людську плоть, не турбуйтеся. Я це точно знаю, – сказала Парася, відкриваючи двері лікарні.

– Звідки? – запитав Леонід Жвавий.

– Я вам після розповім. Для бою з людожером вам треба спершу відпочити й перекусити, щоби набратися сил, – наполя­гала дівчина. – Заходьте.

– Так, це правда, – піддався вмовлянню граф. – Із втомлено­го й голодного який же бо... бо... боєць.

І лицарі, прив'язавши непарнокопитий транспорт до деревця поруч із її парноколесим, пішли за медсестрою в лікарню.

Той факт, що в настільки невеликому селі був такий порівня­но немаленький шпиталь, свідчив, що тут лікувалися не ті­льки зиґфрідів'яни, але й мешканці інших населених пунктів.

Увійшовши, Порфирій і Леонід зняли шоломи. Бо правила етикету тільки дамам дозволяють не знімати капелюшків у приміщенні. Виключенням є лише професійні головні убори працівників приміщень, як-от ковпаки кухарів, або шапочки медиків. Але ж лицарські шоломи не належать до цієї категорії, а лицарі не належать до категорії дам. (Тобто до категорії дам не належать ці два конкретні лицарі. Бо в історії Терентопії все ж було два випадки, коли доспіхоносцями Напівкруглого Столу були жіночки, а саме так звані лицар Килина і король Зінька Шостий. Але навіть і та і друга знімали шоломи, заходячи до приміщень.) Опинившись у лікарні, яйцешукачі знову вразилися, бо приміщення було роз­кішним не тільки зовні, але й усередині.

(До речі, щодо правил етикету. Сучасний терентопський віршотворець Франческо Губанедурський склав на цю тему такий чотиривірш:

Правило знай, щоби не було стидно,

Знай та розказуй усім:

В носі перстом колупать несолідно!

Зокрема – навіть в своїм.

Він так і називається – "Правило етикету".)

Попросивши доспіхоносців почекати її в коридорі, одягнена в чорну шкіру дівиця-байкер впровадилася за одну з білих дверей, а за кілька хвилин вийшла звідти інакша: у білому халатику й білій шапочці, як звичайна медсестра. В руках у неї були ще два білі халати, які вона попрохала лицарів надягти, тому що так годиться в лікарнях. Оскільки лицарські панцири були об'ємні, то важко було застебнути поверх них цей одяг без ризику відірвати ґудзики, і барон Порфирій із графом Леонідом Жвавим обмежилися простим накиданням халатів на плечі, без застібання. Парася кивнула, мовляв, добре, і так зійде.

– Ідіть за мною, – сказала вона, і лицарі слухняно пішли.

Дорогою їм зустрічалися хворі в різнобарвних піжамах і ха­латах, а також медсестри, медбрати, санітарки й лікарі в хала­тах білих. Із деякими що одягнені в біле Парася не тільки віта­лася, але й про щось перешіптувалася, після чого ті зи­ркали на лицарів хто з подивом, а хто й, начебто, з невдоволен­ням і занепокоєністю. Графові Леонідові Жвавому це здалося трохи підозрілим.

– Нам сюди. – Парася ввійшла у двері, на яких була таблич­ка:

"КІМНАТА ВІДПОЧИНКУ МЕДПЕРСОНАЛУ".

Лицарі – за нею.

У настільки ранній клопітливий час медикам було не до відпочинку, тому в даній затишній кімнаті їх поки не перебувало; а знаходились там: м'які крісла й дивани, екзотичні рослини, великий акваріум, новий телевізор "Sony-KV-M2100K Trinitron" із відео­магнітофоном "Sharp 6V3", музичний центр "JVC UX-1", стіл, і навіть фонтан – маленький басейн, у який із дзюркотом падав мініатюрний водоспад із пащі кам'яного дракона.

Занадто розкішно як для простої сільської лікарні, сказав про себе (не заїкаючись) Ле­онід Жвавий.

– Розташовуйтеся, а я зараз привезу з їдальні обід, – за­пропонувала Парася. – Можете поки послухати музику – радіо чи магнітофонні записи – ось аудіокасети. Або подивитися ві­део. Є відеокасети із записами нових серій якогось латиноаме­риканського серіалу, нещодавно доставлені з Великого Світу. Санітаркам дуже подобається. Забула, як називається: чи то "Мільйонери теж сякаються", чи то "Буржуї теж потіють", чи то "Олігархи теж пісяють", чи то "Багатії теж плюють", чи то... Загалом, щось про рідину з організмів забезпечених людей. Включити?..

Треба зауважити, що телебачення в Терентопськім королі­встві перебувало в зародковому стані: були лише маленькі аматорські телестанції, що транслювали свої програми на око­лишні вулиці, і не більше того. Тому телевізори, котрі до­ставлялися в королівство крізь Державні Двері з Великого Сві­ту, ку­пувалися там, як правило, у комплекті з відеомагніто­фонами й наборами відеокасет із записами великосвітських (у значенні: з Великого Світу) фільмів і телепрограм, а іноді й у комплекті з відеокамерами.

З радіо справи були краще. Тим більше, що Те­рентопське королівство крізь так звані Державні Двері сусідить із Харковом, а Харків – місто, де радіомовлення почалося в 1924 році, уперше в Україні. Тоді, у двадцяті роки, у столичному Харкові навіть видавалася газета "Вечірнє радіо", а у театрі "Березіль" ішло поставлене під керівництвом режисера Леся Курбаса (котрому тепер в Харкові встановлено пам'ятник) гумористично-музичне ревю "Алло на хвилі 477" (саме з цієї фрази починалися тоді програми Харківського радіо); що до нього тексти пісень написав дотепний харків'янин, український письменник Майк Йогансен, а музику – композитор Юлій Мейтус, засновник та керівник найпершого в СССР джазового колективу. У підпільному королі­встві, котре в дечому брало приклад із Харкова, перша радіо­станція запрацювала у 1933 році.

Від записаного на відеокасети латиноамериканського телесеріалу про рідину з організмів багатіїв барон Порфирій і граф Леонід Жвавий відмовилися, віддавши перевагу музиці. Парася ввімкнула радіоприймач, настроєний на хвилю музичної радіо­станції "Звуки Білого Лицаря", що віщала з Ямитиви­вінвонавониполя. Зазвучала пісенька "Кохання у ніздрі" у виконанні терентопської естрадної співачки Солохи Комі­рець.

Парася пішла. Барон і граф, не знімаючи обладунків, розсі­лися на м'яких кріслах, і милувалися під музику розкішними дискусами, скаляріями й астронотусами, що ті рибини ліниво плавали в акваріумі серед пишних заростей кабомб, ехинодорусів, кри­птокорин та іншого підводного зела.

Пісенька Солохи Комірець закінчилася, і радіоведучий, або, сучасніше висловлюючись, ди-джей ого­лосив наступну – за на­звою "Замок" (музика Юрка Чопика, сло­ва Віктора Неборака), у виконанні українського рок-гурту "Ме­ртвий півень".

Коли відзвучала ця імпортна (з те­рентопської точки зору, бо ж – з України) гарна, лірична, ро­мантична пісня, повернулася Парася, штовхаючи перед собою столик на колі­щатах, що на тім транспорті як пасажири розта­шовувалися апетитні ароматні страви з лікарняної їдальні.

Медсестра пере­ставила миски з металевого колісного столика на стіл дерев'я­ний і безколісний, видала лицарям ложки, ножі, виделки, серветки і побажала смачного. Подякувавши, яйцешукачі при­ступилися до трапези. Парася, сказавши, що повернеться хви­лин за п'ят­надцять-двадцять, знову вийшла, укотивши й сто­лик на ко­ліщатах.

Салат із капусти й свіжих огірків під майонезом лицарі не­спішно вм'яли під звуки пісні "Ельф, що ловить кейф" терентопського вокально-інструментального ансамблю "Безбарвні гітари".

Багряний борщ із мініатюрними айсбергами сметани доспіхоносці умегелили під пісню "Полювання на єдиноро­гів" російської групи "Акваріум" (музика й слова Бориса Гре­бєнщикова).

Макарони з тюфтельками й смачною підливою злопали під пісню "Почуття не топчи ти кінцівкою" те­рентопського автора-виконавця Еміля Хахашкіна.

Сирниками під сметаною й малиновим сиропом напихалися під пісню "Очі відьми" украї­нського рок-гурту "Вій" (музика й слова Дмитра Добрийвечіра)...

Коли повернулася медсестра Парася, барон і граф тріскали печені банани під пісню "Дракон із бурштиновими очима" те­рентопської групи "Дрямсиньлоїд у кишені".

– До речі, це банани з наших груш, тобто тих, що вирощую­ться в нашім колгоспі, – проінформувала чорноволоса дівчина в білому халаті, і поставила перед гістьми склянки з жовтим напоєм. – Два тижні тому сюди приїжджав чарівник Левко Гле­чик, що на замовлення правління колгоспу перетворив чверть урожаю груш на банани. А це компот із наших груш.

– Банани, хоча й перетворені, але дуже смачні, майже як справжні, – похвалив барон Порфирій, і витер губи серветкою. – І компот дуже вчасно: такий ситний обід треба запити... О, компот теж смачний! У ньому якась пікантна гіркуватість, але вона не псує загального враження!

Допиваючи, граф Леонід Жвавий помітив, що Парася спостерігає за цим процесом якось особливо пильно, на­чебто їй було дуже важливо, щоб вони вжили цей трунок.

– Дуже дякуємо за такий бенкет, – сказав ситий барон Порфирій, поставивши на стіл порожню склянку.

– Так, дуже... А тепер хо... хо... хотілося б з'ясувати, де пере­буває клятий людожер. Що ви про нього зна... зна... знаєте? – Граф теж поставив на дерев'яну стільницю спорожнену посуди­ну.

– Ну як ви можете, не знаючи людини, обзивати її клятою! – явно образилася медсестра.

– А яким же ще може бути людожер?! Звичайно, клятим! – підтримав колегу барон. – Жере людей? Жере! Отже – клятий мерзотник, якому треба так урізати, щоби більше не захотів чо­ловічини! Повибивати йому всі зуби, щоб він міг їсти тільки манну кашку!

– Ви неправі, панове лицарі, – набурмосилася Парася.

– Чому це неправі? – здивувався Порфирій.

– Тому що рубаєте з плеча.

– А з чого ж рубати? Зі сідниці, чи що? – згострословив барон.

– Неправі, бо вам треба було б спочатку розібратися: може, від цього, як ви кажете, людожерства людям тільки користь, а не шкода. А ви, не розі­бравшись...

– Користь від того що людину з'їдять? Ну ви, панночко Парасю, даєте! Тобто, прошу вибачення... бо слово "даєте" стосовно жінки звучить двозначно. Я мав на увазі: ну ви, пан­ночко Парасю, і сказонули! Користь від людожерства! Від лю­дожерства не може бути жодної користі людям, тим більше тим кого їдять! Жодної! Одна тільки шкода! Тому людожерів треба викорінювати! Викорінювати безжалісно!

Граф Леонід Жвавий раптом відчув запаморочення. Медсестра Парася, що слухала барона Порфирія з виразом не­згоди на симпатичному личку, в очах графа раптом стала роз­пливатися й двоїтися. Тіло графа стало млявим і слабким, начеб­то він раптово занедужав.

– Щось мені недобре, – сказав барон Порфирій.

– І тобі теж? І я за... за... заточуюсь, – повідомив напарни­кові граф Леонід Жвавий.

– Це тому, що я вам у компот підсипала порошок, – чесно проінформувала гостей Парася. – Вибачте, панове лицарі, але я вимушена була вжити заходів, щоби ви не наламали зопалу дров, не скривдили нашого шановного Олександра Рафаельови­ча.

– Якого Олександра... Я непритомнію... – промурмотав барон.

– Олександра Рафаельовича Гариля-Асклепочку, нашого чу­дового хірурга й головного лікаря, якого ви обзиваєте людоже­ром!

– Так ви, панночко, за... за... захищаєте людожера! Так ви з людожером за... за... заодно! – зрозумів граф, перед очима яко­го ходора ходила, розплившись і роздвої­вшись, кімната від­починку.

– Звичайно, заодно!

Барон Порфирій знепритомнів, і як бездушна лялька звали­вся на м'який диван.

– Ти нас от... от... отруї... – пролепетав млявим язиком граф і потягнувся був до меча, але неповоротка рука, не дотягшись, безсило зависла.

Очі Леоніда Жвавого застелила темрява. Звідкись, начебто здалеку, донесли­ся слова медсестри:

– Це всього лише с...

Тепер людожер нас з'їсть, байдужо подумав граф і, як йому здалося, став швидко падати в чорну безодню.

У дійсності він повільно упав обличчям на стіл...

* * *

Коли граф Леонід Жвавий прокинувся, то виявив, що перебуває вже не в кімнаті відпочинку медперсоналу, а, зважаючи на все, у лікарняній палаті; що він обряджений уже не в доспіх, а в синю лікарняну піжаму; що лежить він на лікарнянім ліжку поверх ковдри, упакованої в підковдру жовтого кольору з розкиданими по цьому тлу жовтогарячими кактусами (що те розцвічення мали й пошивка на подушці, і простирадло під ковдрою); що зап'ястя його рук примотані чимсь до цього, так би мовити, лежбища, тому він не може ані встати, ані посувати руками.

Почувши похропування й повернувши на звук голову, граф побачив на сусідньому ложі сплячого колегу Порфирія, також у піжамі, смугастій, коричневій, теж поверх ковдри, у підковдрі картатій, жовто-коричневих тонів, що навіть гармоніювала із піжамою; також із руками, примотаними бинтами до ніжок ліжка.

Більш у цій двомісній палаті нікого не було.

Ці обставини вкупі зі спогадом про спільницю канібала, що обпоїла їх снодійним, навіяли на графа Леоніда Жвавого песи­містичні думки, що вони перебувають у полоні в людо­жера, котрий прикидається хірургом Зиґфрідівської лікарні, і цей людожер їх тепер з'їсть, професійно батуючи скальпелем.

Граф напружив мускули, намагаючись розірвати путо, але бинти, попри те що складаються з рідких і тонких ниточок, виявилися "кайданами" міцними, не порвалися. Спробував дотягтися зубами, щоб перегризти, але не дістав. Леонід Жвавий голосно й нецензурно вилаявся, чим розбудив барона Порфирія. Той позі­хнув, відкрив очі, оглядівся й запитав:

– Де ми?

– У лігвищі клятого лю... лю... людожера, – похмуро про­інформував граф. – Були лицарями, станемо харчами. Лицарі під майонезом, фаршировані гру... гру... грушами й бананами з місцевого саду.

– Я не хочу бути харчем, – заперечив барон.

– А що ми можемо зробить? Ти ба... ба... бачиш: вони нас прив'язали, роззброїли... Ми беззахисні як тю... тю... тю­фтельки.

Барон Порфирій теж нецензурно вилаявся, не зумівши по­рвати бинти.

– Ми, мабуть, були недостатньо пильними, раз не зуміли розпізнати в Парасі спільницю людожера. Як хитро ця бестія обвела нас навколо пальця, – продовжив барон уже цензурно.

– Улаштували в лі... лі... лікарні людожерське кубло! – люто прогарчав граф. – Виходить, людожер під виглядом хірурга тутешньої лікарні безкарно жере пацієнтів! Ох, якби не той компот, якби мені меч, я б лю... лю... людожерові по...

Двері палати відкрилися, і заглянула Парася.

– А, ви вже прокинулися, – сказала вона.

На ній як і раніше були білі халат і шапочка, вона як і раніше була схожа на звичайну медсестру, а не на спільницю пожирача людей.

– Розв'яжи нас, лиходійко! – наказав барон Порфирій.

– По-перше, я не лиходійка, а медичний працівник, – поправила його Парася, – а по-друге, я розв'яжу вас тільки тоді, коли ви дасте чесне шляхетне лицарське слово, що не зробите нічого поганого Олександрові Рафаельовичу.

– Це людожерові? Обов'язково зробимо щось дуже погане, якщо звільнимося, – пригрозив барон.

– Він же по... по... пожирає чоловічину! – рикнув граф.

– Так, – сказала Парася, – Олександр Рафаельович дійсно їсть людські органи, але...

– Це обов'язок шля... шля... шляхетних лицарів – боротися з людожерами, – перебив її Леонід Жвавий, – тому ми навіть під страхом сме... сме... смерті не можемо заприсягти, що не зроби­мо йому нічого поганого! Обов'язково зробимо, тільки б звільнитися!

– Ну, виходить, я правильно зробила, що вас знерухомила. Будете прив'язані доти, поки не пізнаєте причини й специфіку такого, так би мовити, людожерства; поки не зрозумієте, що від цього людям не шкода, а користь; і поки не відмовитеся від намірів застосовувати до нього насильство. Я покличу самого Олександра Рафаельовича, нехай він сам вам краще все пояснить.

– Розв'яжіть, я хочу до туалету, – буркнув барон Порфирій.

– Зараз санітарка принесе "качку", – сказала медсестра й, виглянувши за двері, крикнула: – Клеопатро Вавилівно, будь ла­ска, "качку" в одинадцяту палату.

– Не треба "качки". Я збрехав, щоби мене розв'язали, – зі­знався Порфирій і трохи почервонів.

– Не треба "качки", тут чоловік просто дурня клеїть, – сказала Парася Клеопатрі Вавилівні, а потім повернулася до барона. – Збрехали! А ще лицар! Хіба ж лицарям личить бреха­ти!

"А ще лицар!" Парася вимовила таким же тоном, яким, напевно, Остапові Бендеру, що порівняв себе з лицарем, Зося Синицька відповіла: "Ну, який там лицар!"; у тридцять п'ятому розділі роману Іллі Ільфа та Євгенія Петрова "Золоте теля".

– А хіба медсестрам личить обпоювати лицарів снодійним, а потім зв'язувати! Хіба медсестрам личить бути спільницями людожерів! – огризнувся Порфирій.

– Я йду по Олександра Рафаельовича. Він сам вам про себе розповість, і ви зрозумієте, що були неправі. – І вона вийшла з палати.

– А Парася не дуже схожа на лиходійку, – задумливо прому­рмотав барон Порфирій.

– Зовсім не схожа, – підтакнув граф Леонід Жвавий. – Але вона ж са... са... сама зізналася, що цей Олександр Батькович їсть людські органи, а вона його спільниця.

– А може, ми дійсно чогось не розуміємо, і цей людожер не такий поганий, як ми думаємо? Може, у людожерстві дійсно є якась користь для людей? – почав сумніватися барон.

– Я й сам намагаюся зрозуміти про яку ко... ко... користь говорила Парася, – уголос міркував Леонід Жвавий. – Ну, при­пустимо, цей Олександр Батькович мене з'їсть... Ну і яка мені від цього користь? Ну нехай не повністю з'їсть, нехай він ампу­тує й з'їсть одну тільки мою руку... Ну однаково я не бачу для себе від цього жодної користі. Одна тільки шко... шко... шкода!

Тут двері в палаті знову відкрилися, і ввійшов "добрий доктор Айболить", тобто літній чоловік у білому халаті й у шапочці, з білим від сивини волоссям, з білою борідкою кли­нцем. Одним словом, дуже схожий на вищезгаданого ветери­нара з казок Миколи Васильовича... ні, не Гоголя, звичайно, а Миколи Васильовича Корнєйчукова, російського письменника з українським корінням, більше відомого під ім'ям Корній Іванович Чуковський.

Із цим так званим Айболитєм поверну­лася й медсестра Парася.

– Ось вони, Олександре Рафаельовичу, – сказала вона добро­му докторові.

– Дозвольте представитися: я Олександр Рафаельович Гари­ль-Асклепочка, хірург і головний лікар Зиґфрідівської лікарні, – назвався добрий доктор. – Парасю, рибонько, відв'яжи хлопців, тут же лікарня, а не каторга.

– Вони погрожують вас, Олександре Рафаельовичу... Ну, по­грожують улаштувати отут, висловлюючись кримінальним жаргоном, бєспрєдєл із мокрухою... Бою­ся, що їх ще рано відв'язувати, – заперечила медсестра. – Спочатку треба їх переконати, а потім уже розв'язувати їм руки, які сверблять, не в дерматологічному, а в агресивному аспекті.

(Автор Терентопських хронік, тобто твій, безцінний читачу, покірний слуга, залишив у висловленні Парасі, не переклавши, російське слово "бєспрєдєл", бо українське слово "безмежжя", котре формально повинне бути його аналогом, має зовсім інше емоційне забарвлення.)

– Ви дійсно канібал? – запитав барон Порфирій, якому не ві­рилося, що такий добрий на вигляд дідок може займатися поді­бними неподобствами.

– Так, на жаль, мені доводиться вживати в їжу ампутовані органи моїх пацієнтів, – чесно зізнався "Айболить".

– І нас теж уживете в ї... ї... їжу? – поцікавився граф Леонід Жвавий.

– Ну, якщо б у вас були хворі органи, які треба ампутувати, і якби ви дали на те свою згоду, тоді так, з'їв би ті органи, – сказав хірург. – Але ви, як я думаю, хлопці здорові, тому немає причин їсти вашу плоть.

– А ті, чиї органи ви поїдаєте, самі дають на те добровільну згоду? – уточнив барон.

– Та пацієнти просто благають Олександра Рафаельовича! – викликнула медсестра Парася.

– Дивно... Але раз усе відбувається добровільно, за згодою, і пацієнти залишаються живими, тоді інша справа, – сказав граф Леонід Жвавий. – Якщо те, що ви кажете, правда, тоді ми мо... мо... можемо пообіцяти, що не піддаватимемо вас наси­льству. Даю ли... ли... лицарське шляхетне слово! Хоча дивно!

– Я також даю своє лицарське слово, – підтакнув барон Порфирій. – Розв'язуйте.

Парася так туго затягла вузли на бинтах, що не змогла розв'язати, а обрізала ножицями. Звільнені поміняли лежаче положення на сидяче.

– Я розумію вашу ворожість, хлопці, до поїдання чоловічи­ни, так би мовити, я б і сам на вашому місці... Але в мене немає іншого виходу... У перший раз це трапилось випадково, а потім я вимушений був це робити заради здоров'я пацієнтів. – Добрий доктор сів на стілець. – Я вам повідаю, як я став, так би мови­ти, канібалом...

І почав розповідати...

* * *

Одного разу, ще в 1989 році, Олександр Рафаельович Гари­ль-Асклепочка, хірург тоді ще маленької, одноповерхової Зиґ­фрідівської лікарні, оперуючи пацієнта, аби врятувати йому життя, видалив дуже хворий орган. Випадок був настільки цікавим із медичної точки зору, що доктор при­хопив після роботи ампутований орган додо­му, щоб ви­вчити у своєму кабінеті під мікроскопом.

Дорогою, як звичайно, зайшов у сільмаг, тобто сільський магазин, і купив продукти харчування. Оскільки в лікаря, що віддавав багато часу медицині, не залишалося часу на ведення домашнього господарства, а дружини не було, то роль домо­господарки в його хаті виконувала сусідка Мотря, якій він за це платив зарплатню.

Прийшовши додому, хірург залишив у сінях сумку, де пере­бували як продукти, так і ампутований орган у гермети­чному пакетику, а сам перемістився в домашню бібліотеку, щоб почитати публікації на хвилюючу його медичну тему. За годину Мо­тря покликала його до обіднього стола. Олександр Рафаельович наспіх з'їв смачні котлетки та інші страви, приго­товлені домо­господаркою, і знову заглибився в читання.

Потім згадав, що хотів роздивитися під мікроскопом хворий орган, але в сінях його не знайшов. На питання доктора Мотря від­повіла, що із принесеного ним м'яса вона й насмажила ті ко­тлетки, які він уже з'їв. Лікаря від такої інформації ледве не ви­рвало. Він обізвав себе старим дурнем за те, що через неуваж­ність забув попередити домогосподарку щодо цього. Але що з'їдено, того не відновиш...

За якийсь час, обстеживши прооперованого хворого, доктор Гариль-Асклепочка з великим подивом виявив, що замість ампутованого органа в того виріс новий, абсолютно здоровий! Ніколи раніш у світовій медицині такого не трапля­лося!

Аналізуючи це чудо, порівнюючи цю операцію з аналогі­чними колишніми, хірург дійшов висновку, що ця відрізняється лише тим, що відрізаний орган був з'їдений лікарем, чого рані­ше не робилося. Складалося враження, що вживання лікарем у їжу ампутованого органа приводить до його повної регенерації в організмі прооперованого.

Олександр Рафаельович заради експерименту став, пере­борюючи нудоту й позиви до блювоти, поглинати органи, ампутовані в пацієнтів. З етичних міркувань він приховував від домогосподарки Мотрі, з якого "м'яса" вона робить котлетки.

Щораз висновок хірурга підтверджувався: з'їдені хворі орга­ни організми пацієнтів заміняли новими, здоровими. Доктор Гари­ль-Асклепочка в ході експериментів скормив кілька таких специфічних котлеток своїм колегам-хірургам, і з'ясував, що відновлення відбувається тільки в тому випадку, коли відрізану плоть з'їдає саме він, Олександр Рафаельович, а не який-небудь інший лікар. З'ясувалося також, що цей ефект спрацьовував навіть у випадках, коли він трапезував органами, ампутованими не ним самим, а іншими хірургами.

Серед хворих пішли чутки про чудесного цілителя із села Зиґфрідівки, і до нього потягнулися пацієнти з різних населених пунктів Футилекрюмського герцогства, навіть із його столиці – Ямитививінвонавониполя! Поїдання хірургом хворої людської плоті незмінно давало найкращі результати.

Забезпечені пацієнти винагороджували за чудесні зцілення Зиґ­фрідівську лікарню щедрими добровільними грошовими поже­ртвуваннями, завдя­ки чому був побудований новий розкі­шний триповерховий бу­динок, збільшений персонал та підвищена його зарплатня, придбані новіт­ні дорогі медичні прилади й препарати, забезпечений макси­мальний комфорт, як для хворих, так і для медробітників. У новій лікарні були навіть басейн для плавання; фонтан у холі (крім згаданого фонтанчика в кімнаті відпочинку) у стилі "пісяю­чий хлопчик", де замість хлопчика водяними струмами дзюрили мармурові медики; зимовий сад і оранжерея із тропі­чними рослинами; і навіть невеликий зоопарк із екзотичними тваринами, спостереження за якими, мовляв, провокують у хворих позитивні емоції, дуже корисні для здоров'я.

Якщо спочатку хірург Гариль-Асклепочка їв чоловічину з відразою, змушуючи себе думкою, що це допоможе хворому, то згодом він до цього звик і перестав відчувати огиду. Лю­дина багато до чого може звикнути.

Одного разу, в 1992 році, Олександрові Рафаельовичу довелося вдатися до, так би мовити, самообслуговування. В нього захворіла нирка. Він попрохав колегу її ампутувати, а потім з'їв, смажену з цибулею. Після чого в нього виросла нова, здорова.

(До речі, про самообслуговування. Згаданий вище терентопський поет Франческо Губанедурський і на цю тему склав чотиривірш:

Подейкують: в шевця-от ноги босі...

Брехня! Шевці й собі шиють взуття на п'яти.

А хто не обслужив себе і досі,

Так це лише патологоанатом.

Цей віршик так і називається: "Самообслуговування".)

1993 року був геть унікальний випадок. У Зиґфрідівську лікарню привезли дуже хворого пацієнта, в якого всілякими болячками були вражені всі частини тіла, крім лівого вуха. Добрий доктор Олександр Рафаельович став поступово ампу­тувати й поїдати фрагмент за фрагментом плоть цього бідолахи, так що, зрештою, від пацієнта залишилося тільки одне здорове вухо. Це вухо було поміщено в спеціальний, так би мовити, інкубатор, і підключено до апарата, що подавав вуху всі необхідні для його життя речовини. І відбулося неймовірне: від вуха відросла голова; від голови – друге вухо й шия; від шиї – тулуб; від тулуба – руки, ноги й статеві органи; від рук і ніг – пальці, від пальців – нігті. Пацієнт повністю відновився, і був ці­лковито здоровим!

Зиґфрідів'яни й колгоспники колгоспу ім. Савелія Другого що мешкають у сусідніх селах пишаються своїм видатним земляком – хірургом-канібалом. Вони навіть хочуть подати прохання до влади про присвоєння йому почесного звання. Одні пропонують звернутися до герцога Агов'яктебетама, незалежного лицаря, що нині є главою Футилекрюмського ге­рцогства, із просьбою, щоб він заснував почесне звання "Народний канібал Футилекрюмського герцогства"; інші радять апелювати аж до короля Жорика Дев'ятого із петицією, щоб він ввів почесне звання "Заслужений лю­дожер Терентопського королівства"; і щоб ці шановані титули були присвоєні, повторює Автор, Олександрові Рафаельовичу Гари­лю-Асклепочці...

(– Вибач, Авторе, але в мене виникло питання щодо того випадку з вухом, з котрого виросла людина, – каже Ліва півкуля авторського мозку.

– Давай, спробую відповісти, – погоджується Автор. – Тим більш, що таке питання може виникнути й у читача.

– Мені незрозуміло, як хірург міг з'їсти ту людину. Коли з'їдав лише той чи інший орган – це куди не йшло, бо ж орган – це лише, так би мовити, м'ясо. Але ж людина складається не лише з м'яса, але й з кісток. Як він міг з'їсти кістки? А якщо не їв, то чому вони відновилися?

– Запитання слушне, – хвалить півкулю Автор. – Ані розжувати, ані проковтнути цілими великі кістки неможливо. Тож Олександр Рафаельович за допомогою спеціальної металевої дробарки перемелював кістки на порох і додавав те кісткове борошно до різних страв. Отак поступово і з'їв увесь скелет.)

* * *

– А як ви пояснюєте таке чудо? – запитав барон Порфирій, коли так званий людожер закінчив свою розповідь.

– Для мене це чудо – така ж загадка, як і для вас, – знизав плечима схожий на Айболитя доктор. – Я використовую цей феномен, але яким чином він діє – зовсім не розумію. Можли­во, мій організм має екстрасенсорні особливості, які передали­ся мені на генетичному рівні від моїх предків-чарівників.

– Ва... ва... ваші пращури були магами? – перепитав граф Леонід Жвавий.

– Моя мама – прапрапра...– хірург загинав пальці, щоб не збитися в кількості "пра", – ...прапрапрапраправнучка знамени­того мага Гектора Манюні, що був придворним чарівником короля Жорика Четвертого...

("Так-так-так..." – починає говорити Права півкуля авторського мозку, але Автор перебиває: "А я й не суперечив, коли ти заявила, півкуле, що в цьому розділі буде нащадок Гектора Манюні! Так, цей добрий доктор-людожер був одним із численних нащадків Гектора Фроловича. Так, у хаті Олександра Рафаельовича був портрет предка, напи­саний живописцем Леонардо Ґудзиком в тисяча сімсот сорок сьомому році, точно такий же портрет, який уже згадувався в розділах тридцять четвертому, тридцять шостому, тридцять восьмому, сорок першому, і зга­дуватиметься в наступних. Був в архіві цього лікаря й черговий фрагмент тексту пророцтва, написаного Гектором Манюнею. Барон Порфирій із графом Леонідом Жвавим цього фрагмента не побачили, а безцінному читачеві я його пред'явлю для ознайо­млення:

в лицаря чарівний меч

ника, і врятує наречену; і

аконам яйце, а прибульця

ам'ять про Терентопію з

ацька 18 вересня 1745 року.

Тепер читач ознайомлений уже з п'ятьма фрагментами текс­ту пророцтва, тобто із більшою частиною пророкування Гектора Манюні". – "Хоч ці п'ять шматочків тексту пророцтва й становлять більшу його частину, а однаково нічого не зрозуміло", – поти­скує звивинами Ліва півкуля. "Ну... чекайте решту – інші чотири фрагменти, які я розки­даю наступними розділами епопеї", – говорить Автор як своїм мозковим півкулям, так і безцінному читачеві.)

– Сам я магії не вивчав, – продовжував доктор, – але, може, якісь надприродні здатності можуть передаватися, як той казав, з молоком матері.

– Так, мушу визнати, що це ваше, пане лікарю, так би мови­ти, лю... лю... людожерство дійсно приносить людям велику користь, – сказав граф Леонід Жвавий, що продовжував сидіти на ліжку в синій лікарняній піжамі. – Мені соромно, що я, не ро... ро... розібравшись, хотів застосувати до вас насильство і говорив про вас нехороші слова. Вибачте, будь ласка.

– Я теж вибачаюсь, – підтакнув барон Порфирій у смугастій коричневій піжамі.

– Нічого, я не тримаю на вас зла, – усміхнувся Олександр Рафаельович.

– А вам, панночко Парасю, спасибі за те, що ви нас при­спали й зв'язали, інакше ми могли тут зопалу такого накоїти! – сказав барон медсестрі.

– Ми були абсолютно упевнені, що поїдання лю... лю... лю­дської плоті – це зло, тільки зло й нічого, крім зла! Нам і на думку не могло спасти, що за допомогою канібалізму мо... мо... мож­на рятувати людей, що людожерство може бути проявом гуманності! У нас ру... ру... руки свербіли покарати людожера, тобто вас, шановний докторе!

– Не ви перші й не ви, на жаль, останні, хто робить подібні помилки, – кивнув білою шапочкою хірург. – В історії людства було дуже, дуже багато випадків, коли люди, не розібравшись, оголошували розумних, талановитих, добрих суб'єктів, що зробили видатні відкриття й винаходи, єретиками, чаклунами, інакомислячими, шпигунами, шкідниками, ворогами народу й таке інше, з репресіями, що випливають із цих обвинувачень. А потім, за роки, десятиліття, сторіччя, люди визнавали, що ті, кого вони, або їхні предки, спалили на багаттях, розстріляли, повісили, згноїли у в'язницях, концтаборах тощо, були видатним­и дія­чами культури, а їхня діяльність була не злом, а благом для лю­дства...

* * *

Отже, доблесні лицарі, що прибули до Зиґфрідівки із наміром учинити подвиг у вигляді прочухана людожерові, познайомившись особисто з людожером, від подвигу відмовилися. Як написав Майк Йогансен у повісті "Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію" (де події розгортаються, до речі, на Харківщині): "Він почував себе, як той середньовічний лицар, що через усе життя своє шукав свого лютого ворога з мечем у руці і, коли знайшов того ворога, заснулого й незбройного, під деревом, у нього не піднялася рука замахнути мечем". Одразу процитуємо й висловлення з іншого твору того ж Йогансена, за назвою "Подорож людини під кепом": "Не треба казати "цього не може бути", доки не обслідуєте справи, як треба. Все може бути".

Після того як у такий спосіб лицарі переконалися в не­шкідливості зиґфрідівського людожера і відмовилися від сило­вих методів впливу, їм були повернені зброя, обладунки й одяг (у піжами вони були переодягнені, оскільки доспіх – незручна форма одягу для сплячих).

Переодягшись у свої лицарські оболонки, барон Порфирій і граф Леонід Жвавий провели опитування хворих і мед­персоналу лікарні. Ніхто з опитаних нічого не знав ані про місцезнаходження драконячого яйця, ані про місцезнаходження намальованого шахрая (втім, викрадене яйце й організатор ви­крадення перебували, скоріше всього, в одному місці).

Попро­щавшись із добрим доктором людожером і медсестрою Парасею, яйцешукачі вийшли з розкішної лікарні й осідлали коней Лжедмитрія й Ксеркса, які залишалися прив'язаними до деревця поруч із мотоциклом Парасі.

Опитування жителів Зиґфрідівки й працівників колгоспу імені Савелія Другого не додало лицарям інформації з питання що їх цікавило, тому два мандрівники покинули цей населений пункт, щоб продовжити пошуки в інших.

Покинули, винісши для себе урок: не можна зопалу карати того, хто із твоєї точки зору поводиться неправильно, не розібравшись достеменно у всіх подробицях його вчинків.

Крім тих, звичайно, випадків, коли дії несуть явну загрозу здоров'ю й жит­тю людей і заходів треба вживати миттєво.

Тут історія про зиґфрідівського людожера добігла кінця, але, перш ніж закінчити цей розділ, Автор ще дещо скаже стосовно медицини.

При деяких хворобах людям допомагають укуси медичних п'явок. При інших хворостях корисні укуси бджіл (тобто бджоли не кусають, а жалять, але в даному разі це несуттєво). А ти бачив, безцінний читачу, щоб людина чим-небудь хворіла після того, як її вкусив тиранозавр? Не бачив? І Автор не бачив. І ніхто не бачив. Із чого випливає логічний висновок, що укуси тиранозаврів набагато цілющіші за укуси п'явок і бджіл. Бо після п'явчиних або бджолиних укусів людина не гарантована від нових захворювань, чи від поновлення первинного. А укус тиранозавра напевно раз і назавжди зарятував би людину від будь-яких хвороб. Бо ж хворіти властиво тільки живим. Але, на жаль, ця тваринка, що рятує від хворостей, є настільки великою рідкістю, що навіть найбагатший мільярдер, котрий може дозволити собі майже все, замовити й оплатити рятівні укуси тиранозаврів не в змозі.

ЩОСЬ ПЕРШЕ. Введення в, так би мовити,

терентопознавство

Просто за річкою, тільки місток перейти та сте­жкою ліворуч, за кущем верболозу й канавою з реп'яхом розкинувся великий і могутній Суле­йманський султанат.

Карел Чапек, "Велика докторська казка".

Наприклад, так:

"Рано вранці 18 вересня 1995 року, коли більшість жителів міста Жорикбурга ще перебували в ліжках і на вулицях майже нікого не було, коли було чутно хіба тільки світанкове кування горлиць та шерех мітли двірника, коли висхідне сонце надавало будинкам золотавого відтінку, убік Жорикбурзького крає­знавчого музею пішки переміщався крадій.

Злодій був молодим чоловіком двадцяти трьох років, непоганої зовнішності, проте було б перебільшенням назвати його "солодким красунчиком". Досвіту він вийшов із дверей в'язниці, де перебував останні пів­року, зустрівся з якимсь таємничим суб'єктом, що очікував його виходу, дещо обговорив, одержав від суб'єкта сіру сумку, і, навіть не поснідавши, пішов обкрадати музей.

Жорикбург просинався, солодко потягувався, позіхав, почухувався, але неспішно й ліниво, тому що занадто різкі рухи й великі навантаження безпосередньо після сну, як знав Жорикбург, шкідливі для здоров'я й навіть небезпечні для життя. До роботи треба переходити плавно, починаючи з гігієни й малих навантажень ранкової гімнастики. Тому на вулицях і майданах Жорикбурга, що лише прокидався, поки не було суєти й діловитості.

Біля дверей музею, закритих на простий висячий замок, кра­дій оглядівся й із задоволенням переконався, що на сонній вули­ці Карло Ґоцці – анікогісінько. Шаснув очима по вікнах триповерхового бу­динку навпроти музею, і відзначив, що в жодному із цих ві­кон немає мешканця, котрий дивиться на вулицю. Свідки ні до чого.

Швидко вийнявши із сумки сталеву фомку, злодій просу­нув її в ду­жку замка, і ривком зірвав замок разом зі скобами. Цей музей ніхто ніколи не обкрадав, тим більше що його екс­понати становили пізнавальний, а не корисливий інтерес. Тому музей не мав ані сигналізації, ані сторожа, ані навіть солідно­го замка. Про це повідомив крадія його недавній спів­розмовник.

Проникнувши в такий спосіб у приміщення музею, злодій із розв'язністю хазяїна пішов залами, посвистуючи й блукаючи байдужим поглядом по експонатах: гербаріях, старому посу­ду, манекенах в історичних костюмах, плакатах, діорамах, макетах, чучелах, кістяках, муля­жах...

Ага, а от і те що йому треба: між кістяком грифона й чучелом єдинорога дерев'яна підставка, на якій установлений муляж драконячого яйця.

Крадій взяв цей муляж, сунув у сіру сумку, і поспішив покинути музей.

Злодій не знав (та й ніхто не знав), що приблизно за 60 годин він буде вбитий, після чого в Жорикбурзі з'явиться його двійник..."

* * *

Ага, наприклад, от так Автор може почати цю книгу, щоб безцінний читач із перших же слів був заінтригований таємни­чим викраденням і не менш таємничим убивством, що сталися восени 1995 року в Жорикбурзі – столиці Терентопського коро­лівства.

Взагалі-то мета цієї книги – познайомити читача із загад­ковою Терентопською державою (тому не дивуйся, читачу, якщо місцями ці писання нагадуватимуть більш краєзнавчий довідник, аніж художній твір), але щоб ця праця з, якщо так мож­на висловитися, терентопознавства не була сухою й нудну­ватою, а навпаки – була чтивом цікавим і захоплюючим, Автор нашпигує її популярними жанрами. А оскільки одним із найпопулярніших є детективний жанр, то головним, так би мовити, стрижнем оповідки стане сюжет про викрадення неординарного предмета й розшуки викраденого. А оскільки, за твердженням медиків, для здоров'я корисний сміх, то, бажаючи, аби його писання були корисними, Автор у міру своїх можливостей намагатиметься робити їх більш веселими, ніж патетичними.

Але перш ніж Автор приступиться безпосередньо до викла­ду Терентопських хронік, або, якщо завгодно, Терентопського так званого епосу, він попередньо всипле у свідомість читача хоча б найзагальнішу, початкову інформацію про Терентопське коро­лівство. А заодно пояснить, чому його Терентопські хроніки поділені не на "частини", "глави" або "розділи", а на якісь ди­вні "щосі".

☼ ☼ ☼

Терентопське королівство, або, трохи інакше висловлюю­чись, королівство Терентопія, у якому крім звичайних людей живуть також вампіри, ельфи, маги, феї, перевертні, русалки, примари й велетні, а крім звичайних тварин – дракони, єдинороги й грифони, розташоване... От де, як ти гадаєш, без­цінний читачу, воно розташоване? "В авторській уяві", – напевно, мислиш ти. Думаєш так? Думаєш. І, вважаючи так, улучаєш ніздрею в небо (зазвичай говорять "пальцем у небо", але в деяких людей палець і ніздря іноді становлять буцімто єдине ціле, тому Автор дозволив собі таку заміну). Бо це чарі­вне королівство знаходиться...

Я, каже Автор, розповім тобі, безцінний читачу, як туди потрапити.

Для цього треба вийти з міста Харкова на захід уздовж авто­мобільної траси Р-46 (яка у часи подій, описаних у даному творі, називалася трасою Т-2106, а в давніші часи Сумським шляхом), або ж виїхати нею на автотранспорті. Перейшовши або переїхавши умовну границю, що відокремлює Харків від Харківської області (що та границя позначена пря­мокутним архітектурним спорудженням обіч траси), ти перемі­щаєшся вперед ще приблизно так на сорок сім метрів, тридцять три сантиметри і чотири з половиною міліметри, зупиняєш автомобіль і виходиш (якщо ти на машині), або ж просто звертаєш праворуч (якщо пішки).

Праворуч (якщо стояти спиною до Харкова) уздовж траси тягнеться сосновий бір, ши­риною в кілька десятків кроків, а далі від траси, за соснами, розстеляється листяний ліс. Отож, збочивши точно праворуч і пройшовши бездоріжжям до місця, де закінчується хвоя й починається листя, можна виявити невеликі густі зарості високих ко­лючих кущів. Автор не може сказати напевно (бо не є за освітою ботаніком), що це за рослини – шип­шина, глід, терен, щось інше, або ж у цих заростях змішалися різні види.

Якщо ти не побоїшся, безцінний читачу, подряпатися шипами і роз­сунеш колючі гілки, то побачиш у цьому чагарнику двері. Так, прості дерев'яні двері, оббиті чорним дерматином, на кшталт звичайних вхідних дверей совєтської квартири. Почухавши ні­гтями потилицю й колупнувши вказівним пальцем у ніздрі (втім, це не обов'язково), відкриваєш ці двері (вони не замкнені, на них і замка-то немає), проходиш, безцінний читачу, крізь них – і от ти вже в дивному Те­рентопському королівстві!

Ба­чиш, Автор дає тобі набагато конкретніші координати чудесної країни, ніж інші брех... гм, ніж інші літератори, що оповідають про Атлантиду, Шамбалу, Ельдорадо, та решту загадкових загублених країн.

– Ха, якщо Терентопія перебуває за дверима в кущах, то це не країна, а нужник, – може сказати вщипливо який-небудь ске­птик.

Ні, країна, держава, королівство, закип'ятиться Автор, обурений глузуванням; королівство, що розкинулося на сотні тисяч квадратних кілометрів.

– Ага, зрозуміло, – може сказати шанувальник і знавець фа­нтастики, – ці оббиті чорним дерматином двері – не що інше як портал, котрий з'єднує паралельні світи. Терентопське королі­вство, напевно, розташоване в паралельному світі, в інших вимірах, у який з нашого можна переміститися проходжен­ням крізь ці фантастичні двері.

Не сперечаюся, можливо, так воно і є, скаже на це Автор.

– Як це банально! – може занити скептик. – У всесвітній лі­тературі, від древніх епосів до сучасної фантастики, хоч греблю гати такими фантастичними дверима, а також вікнами, шафа­ми, норами, дуплами, дзеркалами, криницями, дірами в паркані й тому поді­бними проходами в чарівні світи. Вдаватися до на­стільки роз­тиражованого прийому – це банальність і штамп.

Автор скептикові нічого не відповість, а лише мовчки стусоне кулаком у вухо. Бо пописувачу нестерпно чути таку правду. Штамп чи не штамп, банальність чи не банальність, а Терентопське королівство таки перебуває за схованими в колю­чих кущах дверима, оббитими чорним дерматином; дверима біля славного міста Харкова. Тому подобається це скептикові чи ні, факт залишається фактом, а не фрахтом, фа­ртом, фраком, фатом, фертом, франтом, фіакром, фа­ртухом, фатумом, фруктом, або чимось ще.

До речі, не треба вбачати лиховісного символу в тім, що двері оббиті саме чорним дерматином, мовляв, якщо чорним, а не білим, значить там світ зла, а не добра, де панують темні, а не світлі сили. Нічого подібного! Двері були оббиті в 1973 році (період, коли модно було оббивати двері дерматином, підкла­даючи під нього щось м'яке – поролон, вату тощо). А в ті часи чорний дерматин придбати в Харкові, та й взагалі в Совєтському Сою­зі, було набагато простіше, аніж білий. Тож тут колір нічого не символізує.

Далі Автор має намір надати безцінному читачеві найзага­льніші попередні відомості про географію й народонаселення Терентопії. Але, мабуть, краще звернутися по допомогу до фа­хівця, до ученого-терентопознавця. Ну, хоча б уявлюваного.

Так, Автор за правом літератора викликає на ці сторінки яко­гось терентопознавця... Назвемо його, наприклад, Ім'яном Побатьковичем Прізвищенком.

Ляснувши в долоні, Автор ви­кликує: "Ім'яне Побатьковичу, з'явися, стань переді мною, як лист перед травою!"

І негайно він виник – рум'яний білявий угодований здоров'як років сорока двох. "Ой, пробач, Ім'яне Побатькови­чу, я, здається, відірвав тебе від трапези". Такий висновок Автор зробив, побачивши його обличчя, яке робило жувальні рухи, пов'язану на шиї білу серветку й забруднені жиром пальці. Їжа в роті заважає Ім'янові Прізвищенку відповісти звуками, і те­рентопознавець відповідає жестами, рухаючи руками й голо­вою, що ті кривляння можна тлумачити так: ага, відірвали від страв, але це нічого, я до ваших послуг. "Не метушися, Ім'яне Побать­ковичу, прожуй як слід, не вистачало щоб ти подавився, – радить Автор. – Я ось для чого тебе викликав. Треба, розумієш, безцінному читачеві повідомити дещо про Терентопське коро­лівство. Так, для початку поверхнево й побіжно. Найзагальніші відомості про географію та народонаселення, щоб він при­близно уявляв, із чим має справу. Усього декілька абзаців".

– Починаю, – попереджає терентопознавець Ім'ян Побать­кович Прізвищенко, прожувавши й проковтнувши поживу, ви­терши серветкою губи й пальці.

І його невеличка лекція розпочинається:

– Терентопія менша за Україну, але більша за Харківську область. Країна рівнинна. Гір там немає. Є лише пагорби подекуди. Найвищі з них, втім, трохи вище, ніж пагорби на Ха­рківщині, з якою через так звані Державні Двері, оббиті чорним дерматином, сусідить Терентопія. Скупчення найвищих пагорбів називаються Неголені гори або Неголено­гірья, і Горботека. Горботека випинається в південно-західній частині країни, а Неголеногірья – у західній.

– Тут, Ім'яне Побатьковичу, обов'язково треба згадати і Каменіану, – підказує Автор. – Вона не належить до категорії найбільших скупчень терентопських височин ані за площею, ані за висотою, вона в цих аспектах порівняно невелика, але проігнорувати її не можна, бо вона неодноразово фігуруватиме в моєму творі, адже там відбулися важливі для сюжету події.

– Згадаю, – погоджується терентопознавець. – Каменіана знаходиться на сотню кілометрів східніше географічного центру країни. Каменіана – це п'ять пагорбів, де із зарослого травою й дрібним чагарником ґрунту місцями стирчать невеликі скелі й великі камені (отчого місцевість і одержала таку назву), і де то там, то сям зяють отвори – входи в печери. Скелі, камені й пе­чери дуже мальовничі, приваблюють туристів. Але найбільшою цікавинкою Каменіани є дракони. Вони живуть у Каменіанських печерах. Тобто побачити їх можна не тільки там, а в будь-якому регіоні країни, бо вони можуть спокійно переміщатися – літати або ходити – де хочуть, але їхні житла – у печерах Каменіани.

Коротко повідавши про високе, тобто про пагорби, пере­ходжу до низького, тобто до рівнин, а конкретніше – до населених пунктів, – продовжує терентопознавець Ім'ян Побатькович Прізвищенко, знявши із шиї серветку й запихаю­чи її пальцями в кишеню піджака. – Перейти від Каменіани до столиці – це раз плюнути: усього кілька кілометрів, не по­спішаючи докрокуєш за пару годин. Хоча за європейськими мі­рками Терентопія країна не така вже маленька (кілька європейських держав менші за площею, а деякі – набагато менші), міст там мало, усього-то сімнадцять.

– Назви, Ім'яне Побатьковичу, зараз тільки найбільші, – просить Автор, – а повний список надамо читачеві в тридцять другому розділі, вірніше, у тридцять другому щосі.

– Найбільші міста Терентопії – це: Задвірполь, Великі Дріб­ки, Замийськ-на-Замийці, Ямитививінвонавониполь, Апчхи­град, Дримпельзябськ, ну й, звичайно, столиця – Жорикбург. Що ж до сіл, селищ, хуторів і інших дрібних поселень, то їхня кі­лькість мені невідома.

Про архітектуру в Терентопії можна було б сказати, що вона не дуже-то відрізняється від архі­тектури на Харківщині, якби не лицарські замки. На Харківщи­ні лицарських замків удень із вогнем не знайдеш (замкоподібні ресторани, особняки, вілли, дачі, готелі та інші будівлі, що з'явилися в Ха­ркові і його околицях за останні роки, не беремо до уваги, бо це всього лише жалюгідні імітації, а не справжні лицарські спорудження). А в Терентопії лицарські замки запросто зна­йдеш удень без во­гню, а з вогнем – і вночі.

Ну що ще?

– Пару речень про водойми, – підказує Автор.

– Ага. Ну, ні морів, а тим більше океанів, ні навіть великих озер у Терентопії немає. Є лише ріки, але неширокі й неглибокі (як і в сусідньому Харкові), кілька боліт, маленькі ставки... А басейни, калюжі, колодязі – водойми занадто дрібні, щоб їх зга­дувати в географічному контексті. Судноплавства відповідно в Терентопії немає. Одним словом – країна сухопутна.

– Так, сухопутна, – підтакує Автор, – і ми чесно про це ка­жемо читачеві, а не обманюємо, як той Вільям Шекспір, котрий набрехав, буцімто Богемія (себто, висловлюючись сучасним топонімом, Чехія) – країна морська, роз­кинулася на березі моря (напевно Середземного), має порти й флот. Втім, Чехію він "перетяг" до моря в п'єсі "Зимова казка", а в казках брехати можна, і навіть треба.

– Ну, взагалі-то, якщо підійти до питання педантично й скрупульозно, то першим це зробив не Шекспір, а Роберт Ґрін, – заперечує Прізвищенко, беручи на себе роль адвоката великого драматурга. – У романі Ґріна "Пандосто, або Торжество часу", виданому також за назвою "Дораст і Фавнія", Богемія є приморською державою. А Шекспір, запозичивши в Ґріна із цього роману сюжет для своєї "Зимової казки", "прихопив" заодно й тамтешню географію.

Зі сказаного видно, що Ім'ян Побатькович є знавцем не тільки у відношенні Терентопії. Це підтверджується і його подальшим висловленням:

– Щодо богемського безмор'я, якщо так можна сказати, мені згадалися міркування з іншого значного твору класичної англійської літератури, а саме роману "Трістрам Шенді" Лоренса Стерна. Процитую, якщо дозволите, фрагмент діалогу двох тамтешніх персонажів – капрала Тріма і дядька Тобі – із дев'ятнадцятого розділу восьмого тому.

– Дозволяю, – киває Автор, – хоч там нічого не говориться про Терентопське королівство.

– Капрал Трім сказав дядькові Тобі (далі йде цитата):

"– Цей король богемський, з дозволу вашої милості, був НЕЩАСНИЙ тому – що дуже полюбляв мореплавання й морську справу – – а ТРАПИЛОСЯ так, що у всьому богемськім королівстві не було жодного морського порту. – –

– Звідки ж, дідько, йому там бути, Тріме? – викликнув дядько Тобі. – Адже Богемія країна континентальна, і нічого іншого в ній статися не могло б. – – – Могло б, – заперечив Трім, – якби так завгодно було Господові Богу. – – –

Дядько Тобі ніколи не говорив про сутність і основні властивості Бога інакше, як з непевністю й нерішучістю. – –

– – Не думаю, – заперечив дядько Тобі, трохи помовчавши, – тому що, будучи, як я сказав, країною континентальною й межуючи із Сілезією й Моравією на сході, з Лузацією і Верхньою Саксонією на півночі, із Франконією на заході та з Баварією на півдні, Богемія не могла б досягтися моря, не переставши бути Богемією, – – так само як і море, з іншого боку, не могло б дійти до Богемії, не затопивши значної частини Німеччини й не винищивши мільйони нещасних її мешканців, які не в змозі були б від нього урятуватися. – – Який жах! – викликнув Трім. – Це свідчило б, – м'яко додав дядько Тобі, – про таку безжалісність Батька всякого милосердя – що, мені здається, Тріме, – подібна річ жодним чином не могла б трапитися".

Це кінець цитати – закінчив терентопознавець Прізвищенко.

– Так, – погоджується Автор. – Знаю я також ви­падок, коли літератор "перемістив" до моря не країну, а ті­льки місто. В тисяча дев'ятсот двадцять сьомому році двадцять п'ять відомих совєтських письменн­иків (серед яких, наприклад, Олександр Грін, Ми­хайло Зощенко, Ісак Бабель, Олексій М. Толстой, Веніамін Каверін...) спільно напи­сали детективно-фантастичний роман "Великі пожежі", кож­ний по одному розділу. Дія там розгортається у вигаданому місті Злато­горську. В описі ряду авторів, це було цілком сухопутне містеч­ко, ніяким морем там і не пахнуло. Але коли черга ді­йшла до письменника-мариніста Олексія Новикова-Прибоя, – у його розділі Златогорськ раптом виявився приморським портовим містом.

– А от міста, – додає терентопознавець, – Шекспір дійсно "перетягував" до моря. Тому у його п'єсах на морському узбережжі "опинилися" і Верона, і Рим.

– Але досить, Ім'яне Побать­ковичу, теревенити про географію. Більш докладну інформацію щодо цього ми ви­кладемо читачеві у розд... у щосі тридцять другому, і дещо із цієї теми я розкидаю іншими розд... іншими щосями. А зараз пере­ходь до розповіді про народонаселення та фауну.

– Переходжу, – погоджується терентопознавець. – Те­рентопці, тобто мешканці Терентопії, є нащадками вихідців із Великого Світу, або безпосередньо вихідцями. Великим Світом вони називають звичайний світ, у якому мешкає й читач цих рядків. Переважна більшість – нащадки вихідців, і всього декі­лька людей – сучасні вихідці.

Те­рентопські історики вважають, що найдавніші предки те­рентопців колись, чи то в середньові­чні, чи то в античні, чи то в доісторичні часи прийшли в майбут­ню Терентопію з Великого Світу. Більшість тамтешніх вчених припускають, що це сталося в часи Київської Русі. Якихось літописів (а також зимописів, веснописів та осіньописів), що підтверджували б цю гіпотезу, не збере­глося, але вагомим під­твердженням є той факт, що терентопці дуже схожі на ме­шканців Великого Світу. І потім протягом століть туди випад­ково з Великого Світу крізь Державні Двері іноді час від часу потрапляли окремі люди, деякі з яких залишалися там жити й плодитися.

Ті терентопці, чиї предки прийшли в ту країну дуже давно, не пам'ятають своїх "великосвітських" коренів, і в анке­тах, у графі "на­ціональність", пишуть "терентопець", або "те­рентопка". А ті, чиї предки прийшли туди пізніше, пам'ятають корені, і вказують відповідну національність. Серед таких найбільше українців, росіян і євреїв. Але є й багато інших: ві­рмени, мо­лдавани, литовці, татари, німці, грузини, корейці... Ой, кого ті­льки немає. Подекуди можна зустріти навіть чорно­шкірих африканців. Таких дуже мало. Але є.

– У Жорикбурзі навіть мешкає родина американських індіанців, – доповнює Автор. – В одного з них, котрого неофі­ційно кличуть Бізончиком Солом'яним, а офіційно Сергієм Васи­льовичем Трампом, у паспорті, у графі "національність" напи­сано "майонез". Така дивна національність з'явилася з вини чи­новника паспортного столу, що заповнював цей документ.

Було так. Шістнадцятирічний індіанець Сергій Трамп прийшов у паспортний стіл, аби як більшість терентопців цього віку отримати паспорт. Після того як чиновник заповнив у його паспорті графи "прізвище", "ім'я", "по батькові", беручи дані зі свідоцтва про народження, і запитав: "Національність?", Сергій Трамп, потиснувши плечима, відповів, що його предки за лінією батька були індіанцями мая, а за материнською лі­нією – індіанцями ірокезами. "Тобто мая плюс ірокез, – зами­слився чиновник, чухаючи вухо печаткою. – А як одним сло­вом? Ага..." І написав "майокез". Та припечатав.

Уже вдома, роздивляючись новий документ, Бізончик Солом'яний помітив, що замість незвичного "майокеза" рука чиновника автоматично вивела звичний "майонез". Повернувшись у паспортний стіл, індіанець указав чиновникові на помилку. Той вибачився й по­обіцяв, що протягом найближчих місяців помилка буде ви­правлена. Бізончик не захотів чекати так довго, забрав паспорт, і залишився офіційно "майонезом". Але продовжуй, Ім'яне Побатьковичу.

– Розмовляють терентопці переважно наріччям, котре нази­вають "терентопською мовою". Терентопська мова там уважає­ться державною. Але це по суті просто україно-російська мовна суміш, так званий суржик.

– Так, безцінний читачу, суржик, – перебиває Автор. – Але в моїх Терентопських хроніках персонажі розмовлятимуть нормальною українською мовою. Бо, як на мене, у суча­сній українській літературі, та не тільки у літературі, й без того забагато суржику. Тож щоб не погіршувати ситуацію, я вирі­шив пряму мову персона­жів, їхні думки та писання пере­кладати із суржику нормальною українською. Розумію, що суржик додав би патяканням моїх персонажів так званого місцевого колориту; що, відмовляючись від нього, я, можливо, дещо собі, як літераторові, шкоджу. Та проте... Вибач, Ім'яне Побатьковичу, що перебив. Продовжуй.

– Втім, крім українських і російських, у тій так званій те­рентопській мові є й слова чисто терентопські, яких немає ані в російській, ані в українській, – веде далі терентопознавець. – Таких мало, але все ж є. От, наприклад, слово "хлимпсяк", що означає – падіння квіткового горщика із третього поверху п'ятиповерхового будинку. Або слово "дримпельзяб", що означає – падіння квіткового горщика із четвертого поверху чо­тириповерхового будинку. Або слово "шмокиконити", що означає – колупати в лівій ніздрі мізинцем правої руки під час дощу. Або слово "гриньмасялити", що означає – колупати в правій ніздрі вказівним пальцем правої ж руки під час граду... Для назв замків терентопці зазвичай беруть саме такі чисто терентопські слова. Наприклад, назва Гриньмасяльського замку, що в місті Жабенятинську, – від вищеназваного дієслова "гриньмасялити". Іноді такі слова використовують у назвах населених пунктів. Наприклад, назва міста Дримпельзябська походить від вищеназваного іменника "дримпельзяб".

– Додам від себе, – говорить Автор, – що крім українських, російських і чисто терентопських, жителі королівства вживають і слова харківського походження, або ж іншого, але в харківському значенні. Наприклад: "тремпель" (плічка для одягу), "ракло" (суб'єкт, схильний до криміналу), "сявка" (суб'єкт, схильний до хуліганства), "гандель" (дешева забігайлівка), "ампулка" (стрижень для кулькової авторучки), "змійка" (застібка-блискавка), "чинка" (лезо для безпечної бритви), "бубони" (молоді жінки легкої поведінки), "сабурка" (психлікарня), "рембуль" (трамвай) та ін. Але коли до терентопця хтось звертається чистою українською мовою, або чистою російською, то терентопець зазвичай для зручності співрозмовника теж переходить на чисту українську чи російську, без терентопських та харківських діалектизмів.

– Терентопська держава – це королівство, – продовжує говорити терентопознавець Прізвищенко, розглядаючи свої ні­гті, із чого видно, що це професіонал, здатний запросто робити дві справи одночасно. – Отже – монархія. Той факт, що король там має право особисто придумувати й впроваджувати закони, не вдаючись до допомоги парламенту, може навести декого на думку, що в цій країні панує абсолютизм, навіть, може, дикта­тура, навіть, може, тиранія або деспотія. Але це не так. Монархія в Те­рентопії настільки ненав'язлива, настільки, можна сказати, делі­катна, а місцеве самоврядування й громадянське суспільство настільки розвинені, що іноземцеві, котрий звик до тоталіта­рних режимів, може здатися, що там панує не монархія, а анархія, у найкращому, найгуманнішому значенні цього слова.

Крім професій, типових і для сучасного Великого Світу (як то: різноманітні робітники, селяни – колгоспники й фермери, злодії, учені, комерсанти, артисти, письменники, художники, духівництво, та інші) у Терентопськім королівстві процвітають і професії не дуже типові для сучасного Великого Світу. У першу чергу, це чарівники й лицарі.

Лицарі поділяються на дві категорії: незалежні (таких більшість) і придворні, іменовані лицарями Напівкруглого Столу (таких усього кілька чоловік). Лицарем є й сам король, що очолює не тільки державу, але й колектив лицарів Напівкруглого Столу.

Крім звичайних людей, живуть у Терентопії й люди не­звичайні: ельфи, русалки, перевертні, упирі тощо. І навіть вони, вірніше їхні предки, на думку багатьох тамтешніх фахі­вців, прийшли за давніх часів на ту територію з Великого Сві­ту, а не були споконвічними уродженцями тієї країни.

– Гіпотези про походження таких не зовсім звичайних те­рентопських громадян я буду викладати у хроніках, коли тема того або іншого розділу торкнеться цього аспекту. Для поча­тку досить про народонаселення, Ім'яне Побатьковичу, – говорить Автор, – скажи дещо й про тваринний світ.

– Багато хто з терентопських учених уважає, що не тільки люди, але й тварини, і навіть рослини прийшли або були занесені на територію Терентопії з Великого Світу. Тому рослинний і тваринний світ там практично не відрізняється від таких у Великому Світі. От у Окраїнних Землях, котрі оточу­ють Терентопію, у флорі й фауні багато незвичного, і це через мутації від підвищеної активності тамтешнього магічного поля (тому люди в Окраїнних Землях не живуть); але Окраїнні Землі потребують окремої розмови. У Терентопії ж незвичайними ви­дами тварин можна вважати тільки драконів, єдинорогів і гри­фонів. Але існують гіпотези, що навіть вони прийшли туди в доісторичні часи з Великого Світу, де, мовляв, теж колись жили, але давно вимерли.

Однак і серед звичайних за мірками сучасного Великого Світу істот бувають незвичайні особини. Я маю на увазі створінь, здатних розмовляти по-людськи. Тобто до певної міри людиноподібних в аспекті розуму й мови.

Отчого серед звичайних тварин іноді народжуються такі, так би мовити, інтелектуальні мутанти – важко сказати. За однією з гіпотез такі мутації окремих особин є наслідками "вихлюпів" магічної енергії або магічного випромінювання з Окраїнних Земель. За іншою версією – це побічні дії дрібних магічних полів, що виникають у моменти чаклунства терентопських чарівників. Наприклад, схотілося чарівникові з'їсти яблуко, а під рукою ті­льки груша. Він перетворює грушу на яблуко. І в момент ча­клунства навколо перетворюваного об'єкта виникає магічне поле. І якщо це поле, так би мовити, "зачепить" вагітну кішку, то серед кошенят може виявитися розмовляючий мутант. На вигляд начебто звичайний домашній кіт (felis silvestris catus), а по суті – кіт розумний мовець (felis sapiens speaker). У лю­дях ці поля мутацій не викликають, оскільки люди й так люди­ноподібні. Отакі існують гіпотези, але точні причини, по­вторюю, невідомі.

Втім, є один вид тварин, де всі особини роз­мовляють. Це дракони.

– Про драконів у мене в хроніках буде окрема роз­мова, Ім'яне Побатьковичу, – говорить Автор. – Але треба читачеві пояснити, що твій приклад із перетворенням груші на яблуко є чисто теоретичним. Бо практично терентопські маги ніякі плоди на яблука не перетворюють. Адже яблук у країні багато і їх можна якщо не зірвати з яблунь, то купити на найближчому базарчику чи в овочевій крамничці. Тож жоден тамтешній чародій не стане витрачати на виготовлення цього фрукта цінну магічну енергію.

– Саме так, приклад чисто теоретичний, – погоджується Прізвищенко. – Мабуть, краще було б сказати про перетворення, наприклад, груші на банан, бо банани там не ростуть і для їхнього виготовлення методом перетворення місцевих плодів тамтешнім магам Олесю Опудалу і Левку Глечику дійсно доводилося застосовувати магію.

– Ти сказав досить для поверхневого знайомства із цією дивною країною, Ім'яне Побатьковичу. Закінчуй лекцію й підводь риску.

– Викликані магічними енергіями прояви чарівництва в по­єднанні з такою рисою терентопського національного характе­ру, як прагнення до створення й збереження традицій на ґрунті романтичної літератури, у першу чергу лицарських романів, зробили Терентопське королівство країною досить не­звичайною за мірками Великого Світу, майже казковою. Але в той же час завдяки дверям, що з'єднують настільки дивну краї­ну з Великим Світом, у королівство проникають сучасні речі, моди, і ідеї з Великого Світу. Терентопці запросто навідуються у Великий Світ, переважно в найбільш наближений до Державних Дверей регіон – на Харківщину. Більше того, з вісі­мнадцятого сторіччя на Харківщині постійно перебувають добре законспіровані терентопські шпигуни.

– Дякую, Ім'яне Побатьковичу, за цю пізнавальну лекцію, – говорить Автор. – От, прошу, твій гонорар. Вертайся до своїх страв, і вибач, що відірвав від трапези.

– Дрібниці. Радий був допомогти. Дякую. Викликайте ще, якщо треба.

– Викличу, Ім'яне Побатьковичу, обов'язково викличу. І не один раз. Усього доброго.

Чемно ворухнувши обличчям, терентопознавець Ім'ян Побатькович Прізвищенко зник.

* * *

Наостанку, тобто перед тим як закінчити цей розд... тьху, це щось, Автор пояснить читачеві, чому цей так званий епос, або так звані хроніки виявилися розділені саме на щосі.

Коли Автор зібрався писати текст, котрий ти, безцінний чи­тачу, читав останні хвилини, і коли заніс для цього над білим аркушем перо (втім, перо сюди вставлене для романтики, а в дійсності Автор наносить літери на папір за допомогою друкарської машинки), Ліва півкуля авторського мозку (а мозок Автора, зауважу з гордістю, складається аж із двох півкуль; зрозуміло, йдеться про головний мозок, а не про спинний або кістковий), отож Ліва півкуля, повторює Автор, підказала Авторові внутрішнім голосом:

– Пиши так: Частина перша. Введення в, так би мовити, те­рентопознавство.

– Так-так, "Введення в, так би мовити, терентопознавство", – підтакнула півкуля Права. – Але тільки не "Частина перша", а "Перша глава".

– Краще частина, ніж глава, – насупила звивини Ліва.

– Вірніше – глава, бо частини бувають у чого завгодно, на­приклад: частина суші, частина тіла, військова частина... А глави бувають у літературних творах: романах, повістях тощо.

– Дзуськи! Бувають глави держав, глави делегацій... Врешті, глави, тобто голови, бувають у людей та інших живих орга­нізмів.

– Саме в цьому смислі, – підтакнув Автор, – слово "глава" застосував терентопський поет Франческо Губанедурський у своєму чотиривірші "Телепень":

Плекаю безтурботно я

Висячу локшину на вухах,

Лупцюючи, главо моя,

Тобою байдики щодуху.

– Тож твір краще ділити на частини, а не на глави, животи, сі­дниці, плечі і тому подібне, – додала Права.

– А може, "Перший розділ"? – нерішуче вставив Автор.

– По-перше, російською треба казати не "розділ", а "раздєл", а українською... еее... – "роздягнув", – неуважно від­махнулася звивиною Ліва півкуля. – А по-друге... Хто роздя­гнув? Кого роздягнув? Ні, ніяких роздягань. Ча­стина перша, і баста! Я сказав!

– Бач, який начальник вишукався! – обурилася Права півку­ля. – Розкомандувався тут! От як уперіщу тебе цією звивиною, будеш знати, як командувати! Глави – і крапка!

Ліва заволала:

– Звивини в тебе короткі! Я сам тобі...

Отже, як бачимо, читачу, мозкові півкулі Автора накинулися одна на одну з образами та погрозами, неначе бурсак Зачиняйло та козак Немийнога в присутності старого козарлюги Охріма Неприведигосподи у творі "Сонце козаче" з веселої збірки "Солоні зайці" дотепного письменника Майка Йогансена. Аби не дійшло до бійки, як у Зачиняйла з Немийногою після образ та погроз, аби півкулі не заходилися гамселити одна одну своїми бойовими звивинами, Авторові довелося втрутитися:

– Агов, ви, там, у черепі, цитьте! Роздвоєння особистості мені ще бракувало! Щоб припинити суперечку і щоб нікому з вас не було кривдно, вліплю сюди й не "розділ", і не "частину", і не "главу", а щось... щось... Та от саме просто "щось".

– Гм, – зачудувалася Ліва.

– Тю! – посміхнулася Права. – Приколюєшся?

– Приколюються англійські булавки. У цьому їхнє при­значення, – говорив Автор. – Схильність до приколювань мають також значки, брошки й медалі. Тому їх з повною під­ставою можна називати приколистами. А от деякі ордени від­дають перевагу не приколюванню, а пригвинчуванню. Вони, відповідно, пригвинтисти. А я не приколююся і не пригвинчую­ся, а просто кажу й пишу те, що вважаю за потрі­бне, у міру своїх скромних розумових і творчих зді­бностей.

– Надзвичайно скромних, – ущипливо зазначила Ліва півку­ля, підбадьорливо підморгнувши звивиною майбутнім крити­кам цього твору, мовляв, ми з вами розуміємо, що Автор не геній.

От так Терентопські хроніки виявилися розділені на щосі.

Що ж стосується півкуль, то вони, до речі, є в людини не тільки в черепі, але й на тілі, між спиною та ногами. Але в цій книзі згадуватимуться тільки мозкові півкулі Автора, а не ті інші його півкулі.

* * *

Після всіх цих пояснень, Автор, він же твій, безцінний чита­чу, покірний слуга, приступає, нарешті, до хронік, або, якщо завгодно, до епосу, тобто до розгонистої оповідки про ди­вні події, що відбувалися, здебільшого, восени 1995 року, себто в епоху царювання нинішнього короля Жорика Дев'ятого; тоб­то не царювання, а королювання. Що про ці хроніки можна було б сказати словами Артура Конан Дойла з його книги "Пришестя фей":

"Ряд подій, описаних у цій невеликій книзі, являє собою або найвитонченішу й наймайстернішу містифікацію, якої від початку часів зазнала публіка, або ж історичну подію, яка рано або пізно буде визнана епохальною".

У перших абзацах цього щося Автор зауважив, що міг би почати, напри­клад, з епізоду крадіжки в краєзнавчому музеї, і навіть пред'я­вив читачеві начерк такого початку. Але, трохи помізку­вавши, вирішив почати з іншого. Зі стандартного для чарівно-ли­царських епосів явища: битви лицаря із драконом. Бо як же обі­йтися в чарівно-лицарському епосі без протиборства витязя і "страховиська".

Отже, Автор починає...

ЩОСЬ ЧОТИРНАДЦЯТЕ. Викрадення в Абрикосовій

Досить неясного в краї дивацтв –

Можна заплутатись та заблукати...

Навіть мурашки спиною біжать,

Як уявити, що може ся стати...

Володимир Висоцький, "Пісня Керролла".

19 вересня 1995 року.

От ми з тобою, безцінний читачу, і добралися, нарешті, до дев'ятнадцятого вересня тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятого року, тобто до того тривожного дня, коли виявилася над­звичайна подія, котра, у найгіршому разі, могла навіть постави­ти під загрозу саме існування Терентопського королівства!

А початок дня не передвіщав неприємностей. Погода була такою ж теплою й світлою, як напередодні. Його Високість повітря було свіжим, Його Сіятельство сонце було лагідно­променевим, Їх Вельможності горобці цвірінчали бадьоро. Горобці ПЕРЕВЕРШУЮТЬ багатьох інших істот за чисельністю, можуть ЗВЕРХНЬО дивитися на людей, мають ВАГОМИХ предків (динозаврів), тому Автор обізвав їх вельможностями; а чому повітря високість і сонце сіятельство – не треба пояснень.

Та­кого славного ранку хотілося бути діяльним, активним, творити щось корисне.

Дракон Інокентій Карлович прокинувся в доброму гуморі, бо, ще не встигши розплющити очей, згадав про свій учорашній успіх, тобто про несподіваний свій концерт форте­піанної музики в Стайні Опери та Балету, про бурхливі оплески публіки й вимогу нею драконячих автографів. А вчорашня не­приємність, тобто шахрайство так званого маестро Ріккардо-Джузе­ппе Траляляліні, будучи підім'ятою приємними спогадами про фортепіанний концерт, зіщулилася до непомітності.

– Ні, я просто таки вимагаю, наполягаю й домагаюся, щоб ти, громадянине Авторе, розтлумачив, що являють собою те­рентопські дракони, повідомив про їхню зовнішність і звички! – перебиває Ліва півкуля авторського мозку. – Ти вже в декі­лькох частинах говорив про дракона Інокентія Карловича, а докладного опису не надав, згадав тільки про наявність крил, пазурів і дзьоба. Цього замало. У четвертій частині, тобто четвертому щосі ти на півслові перервав сцену битви лицаря Аркадія із драконом Інокентієм Карловичем, щоб дати докладний опис зовнішності Аркадія; а від Інокентія Карловича відмахнувся: мовляв, дракон як дракон, тільки в окулярах. Мене, та й, напевно, безцінного читача це не влаштовує. Хочу подробиць. Адже дракони бувають різні. Ну, тобто на одних зображеннях вони виглядають так, на інших інакше. Є багато різних варіантів. А які терентопські?

– Підтримую, – пискнула півкуля Права.

Ну що ж, вимога справедлива, вирішує Автор. Отже, трохи докладніше про терентопських драконів. І нехай безцінний чи­тач пам'ятає, що Автор, говорячи далі "дракони", має на увазі саме терентопських і тільки, бо, може, десь живуть інші, що ви­глядають зовсім не так.

Описувати терентопських драконів легко, бо вони зовні схожі на гіпсилофодонів. Тобто навіть описувати не треба, а просто можна сказати читачеві: візьми, безцінний читачу, у довіднику з палеонтології або в Інтернеті зображення гіпсило­фодона, динозавра перших мільйоноріч крейдового періоду ме­зозойської ери, подумки пришпандор йому на спину два крила, як у птеродактилів або кажанів, і ти матимеш приблизне уявлен­ня, як виглядають терентопські дракони.

Як і гіпсило­фодони, терентопські дракони ходять і бігають на двох ногах. (Взагалі, якщо вірити палеонтологам, усі динозаври ходили споконвічно на двох ногах, як люди й птахи, але деякі види в процесі еволюції так збільшилися в розмірі й вазі, що дві кінці­вки вже не могли витримувати такий тягар, і гігантам довелося стати рачки. Ет, незручно бути занадто вагомим, додає Автор, і, зітхнувши, кидає оком на власне пузо.) І бігають дракони так само швидко, як і названі динозаври. На рівній місцевості мо­жуть розігнатися до 60 кілометрів за годину. Якщо гіпсило­фодонам швидкість потрібна була для порятунку від жвавих хижаків, то драконам розгін допомагає злетіти з рівної площи­ни. (Швидкому бігу й можливості літати сприяє та обставина, що дракони значно легше, ніж здається; це пов'язано з будовою їхнього тіла, у першу чергу, з порожнистістю кісток). Без роз­гону вони можуть злітати, тільки стрибнувши з піднесеності, на­приклад з пагорба (тому напевно вони й живуть на Каменіані, а не на рівнині). І в гіпсилофодонів і в драконів прекрасний зір (якщо тільки дракон не зіпсує його, наприклад, за допомогою книгочитання, як це трапилося з Інокентієм Карловичем). І в тих і в інших на передніх кінцівках по п'ять пальців.

Але є ряд відмінностей драконів від гіпсилофодонів і крім кі­лькості кінцівок, тобто наявності крил. По-перше, дракони при­близно у два рази більше. Якщо гіпсилофодони були завви­шки з невисоку людину (до 170 сантиметрів), то дракони ростом із велетня – від двох з половиною до трьох метрів (про що Автор уже, до речі, повідомляв у дев'ятому розділі). По-друге, дракони всеїдні, тобто вживають як тваринну, так і рослинну їжу; а гіпсилофодони були чисто травоїдними. По-третє, гіпси­лофодони жили на від­критій місцевості – у степу або савані, а дракони воліють ула­штовувати житла в печерах. По-четверте, передні кінцівки дракона більшою мірою, ніж у гіпсилофодона, схожі на людські руки. Можна сказати, що основною відмін­ністю драконячих лап від людських рук є наявність пазурів замість нігтів; навіть не пазурів, а кігтиків, невеличких таких (тому не треба ди­вуватися, що Інокентій Карлович добре грає на клавесині та роялі). Ну й по-п'яте, динозаври були просто тваринами, без­словесними тварюками, а сучасні дракони – істоти розумні й, якщо так можна висловитись, по-людськи-мовці. Зауважу ще, що дракони – істоти не холоднокровні, як земноводні й репти­лії, а теплокровні, як птахи, звірі й люди. Якими в цьому аспекті були гіпсилофодони – не знаю.

На тілі драконів немає ані луски, ані пір'я, ані панцира, ані волосся. Гола шкіра, щільна і шорстка, як наждачний папір.

– От це інша справа, – хвалить Автора Ліва півкуля. – Тепер ясно – які вони, дракони.

А півкуля Права додає:

– Уточни тільки одну деталь: колір.

– Коричнювато-сірі, з темнуватими смугами на спині, як у тигра або в зебри, – відповідає Автор. – До речі, залежно від на­строю, дракони можуть злегка змінювати відтінок: при гарнім настрої шкіра світлішає, при поганому темнішає. Одягу не носять, як і решта розмовляючих тварин (а вже тим більш не розмовляючих).

* * *

Отже, дракон Інокентій Карлович прокинувся, повторює Автор, у гарному настрої. Його ложем був шар сіна в закапелку однієї з Гі­рчичних печер; тобто невеликий сінник; ліжко м'яке й аромат­не. Сплять, до речі, дракони лежачи тільки на животі або на боці; крила роблять незручним сон на спині.

Як зазвичай уранці, дракон-очкарик першим ділом вийшов із печери й зробив ранкову гімнастику на свіжому повітрі (від звичайної людської гімнастики її відрізняли тільки рухи кри­льми та хвостом, чого люди з поважної причини не роблять), і, повернувшись у печеру, гігієнічні процедури – умивання в під­земному струмку й чищення зубів.

Після цього Інокентій Карлович, приготувавши поживу, поснідав вівсяною кашею, звареною на молоці єдинорожиці, і хвойним киселем з гречаним коржиком. Хоча дракони є тваринами, а не людьми, су­часні особини їдять не по-звірячо­му, а по-людськи, користую­чись столовими приладами: ло­жками, виделками, ножами; деякі навіть пов'язують на шию серветку.

Затим дракон наводив у житлі порядок, хоча особливого безладдя й так не було. Ретельно протер усі речі сухою ганчі­рочкою, бо через прохолодну вогкість приміщення вони норовили покритися цвіллю й грибами. Зробив профілактичний огляд електросистеми, починаючи з мініелектростанції на під­земному струмку, і закінчуючи різнобарвними лампочками, що висвітлювали сталактити й сталагміти й надавали тим печері феєричного вигляду, котрий захоплював туристів.

Потім при­ступився до перестановки книг на полицях своєї бібліотеки. Вони стояли хаотично, упереміж, і давно вимагали сортування за темами: мистецтвознавство до мистецтво­знавства, філосо­фію до філософії, красне письменство до красного пи­сьменства...

У момент, коли Інокентій Карлович, постукуючи пазуром по оправі окулярів, роздумував, куди краще поставити твори Гри­горія Сковороди – до поезії, тому що його філософські праці поетичні, або ж до філософії, бо його вірші філософічні – у пе­чері пролунав дзвінок.

Телефонний зв'язок було проведено в Гі­рчичні печери на замовлення туристичного агентства "Рятівна Бджола", коли Інокентій Карлович зробився співробітником цього агентства, улаштувавшись працювати екскурсоводом по Гірчичних печерах. Для того щоб заздалегідь попереджати дракона про прибуття до нього чергової туристичної групи. Втім, часто-густо туристи звалювалися як сніг на голову, без попередження. То вони подорожують самі собою без усякого агентства, то співробітник агентства Олег Цеглина забув подзвонити, то дзвонив, коли дракон був відсутній... Тому екскурсовод звик, не чекаючи на дзвінок, бути завжди напоготові.

Відклавши Сковороду (не пательню, безумовно, а книжку), дракон підійшов до телефону на тумбочці, зняв слуха­вку й при­тулив до вуха. Вушних раковин, до речі, у драконів немає; драконяче вухо – це просто дірочка. Втім, слух у них непога­ний. Через відсутність вушних раковин оправа драконя­чих оку­лярів трохи відрізняється від оправи окулярів лю­дських: замість двох дужок, що чіпляються за вушні раковини – одна еластична дужка, котра охоплює потилицю, як у людських оку­лярах для пірнання у воду. Із часом ця еластична гумова ду­жка трохи розтяглася, і окуляри сповзають від очей до дзьоба, так що Інокентію Карловичу доводиться час від часу підсувати їх пазуром.

– Алло, Інокентію Карловичу, привіт! Дзвоню аби попереди­ти, що до тебе прямує найвідоміший лицар, так би мовити, велика цяця, тож будь напоготові. До побачення.

І той що дзвонив поклав слухавку, не чекаючи на відповідь. Хоч він не назвався, за голосом екскурсовод визначив, що то був касир "Рятівної Бджоли" Джульєт Грошенятко, котрий привозив щомісяця драконові зарплатню, і котрого Інокентій Карлович уважав своїм добрим знайомим.

Дракон не второпав, про кого мова. Лицар? Невже знов Аркадій? Але, по-перше, король Жорик Дев'ятий, спілкуючись позавчора з Інокентієм Карловичем у Королівському зоопарку, вибачився за Аркадія й пообіцяв, що той більш дракона не турбуватиме. Хіба ж міг лицар Напівкруглого Столу проі­гнорувати наказ Його Величності, і знову приступитися до того, що король заборонив? А по-друге, хіба Аркадій уважає­ться найві­домішим лицарем? Навряд чи. А хто найвідоміший лицар у наш час? Інокентій Карлович змушений був визнати, що не знає відповіді на це питання; мабуть щодо лицарства він не досить компетентний. Аркадієві король заборонив нападати на дракона, але, може, на Інокентія Карловича хоче напасти інший лицар, якийсь найвідоміший, якому король цього не забороняв? На душі в інтелігентного дракона в окулярах стало бентежно.

Обертаючи пазуром телефонний диск, він набрав номер "Ря­тівної Бджоли", і, коли після двох гудків звукнуло напівклацан­ня-напівшерех знімання слухавки, вимовив:

– Я хотів би уточнити щодо лицаря...

Слухавка голосом Олега Цеглини відповіла:

– Ви помилилися номером, дорогий товаришу. Тут не ли­царська організація, а туристичне агентство.

Дракон зітхнув і поклав чорного розмовляючого пла­стмасового рогалика зі спіральним хвостом на його лежбище.

Щоб відволіктися від очікування неприємності, Інокентій Карлович продовжив сортування бібліотеки.

Твори Сковороди він поставив усе ж до філософії...

(До речі, читачу, щодо Григорія Савича Сковороди, зауважує Автор: цей філософ неодноразово проходив повз так звані Державні Двері Терентопії. Бо, живучи у Харкові й викладаючи віршування та доброчесність у Харківському колегіумі, він полюбляв бувати у Курязькому монастирі, що знаходився у мальовничій місцевості західніше Харкова (дивися, читачу, спогади про Сковороду його улюбленого учня Михайла Ковалинського). А шлях з міста до тієї обителі пролягав усього в декілька десятках кроків від колючих кущів, що в них заховані двері у дивне королівство. До слова, в місті Харкові тепер встановлено аж чотири пам'ятники Григорію Савичу.)

Закінчивши цю справу, узявся за іншу: вийняв із шухля­ди стола папку з рукописом (точніше машинописом) свого роману "Ангел крейдового періоду" і став перечитувати деякі сторінки, перевіряючи, чи немає помилок, тавтологій або плутанини з розділовими знаками.

Літературною творчістю, котру цей крилатий і хвостатий інтелігентний суб'єкт самокритично називав графоманією, він займався вже п'ятнадцять років, тобто ще з дитинства. За цей час ним було написано: двадцять вісім оповідань, тридцять п'ять новел, сорок один вірш, вісімнадцять байок, тринадцять есе, а також чотири повісті, чотири п'єси, три поеми, і, нарешті, один ро­ман, за назвою "Ангел крейдового періоду".

Хоча написаного вже вистачило б на кілька томів, крилато-хвостатий письменник не поспішав публікувати свої твори, вважаючи, що ще не досяг високого літературного рівня. Тому дотепер тільки дві особистості ознайомилися з деякими писан­нями дракона: друг Гавриїл Святославович та касир Грошеня­тко. Гавриїл Святославович уважав, що дракон пише не гірше за інших письменників, навіть відомих, і навіть краще деяких. Але його гірчичнопечерний товариш був вимогливий до себе, і продовжував удосконалювати письменницьку майстерність.

У ті часи, коли цей дракон ще не працював екскурсоводом, не одержував зарплатні й, відповідно, не мав грошей на покуп­ку паперу й письмового приладдя, для писань ним ви­користовувалося природне сміття: замість авторучки – пташине перо, замість чорнила – сік чорних ягід, замість паперу – сухе листя, кора, плоскі камені... Почавши працювати екску­рсоводом і одержавши першу получку, дракон першим ділом купив друкарську машинку й стос паперу, щоб перенести свою літературу з листя, кори й каменів на цивілізованішу основу.

Але передрукував не все на той час написане, а тільки найбільш зріле з його погляду. Як майже всі починаючі пи­сьменники, перші свої опуси він створював під враженням і впливом прочитаного в інших авторів. Тому ранні його праці були вторинними, не оригінальними. Наприклад, під впливом повісті шотландського (але англомовного) письменника сера Артура Ігнатіуса Конан Дойла "Собака Баскервілів" він написав детективне оповідання "Хом'ячок Джонсонвілів"; під враженням від роману французького (втім, з негритянськими коренями) письменника Александра Дюма "Три мушкетери" – пригодницько-історичне оповідання "Півтори гвардійці"; захоплений романом українсько-російських (тобто родом з України, але що писали російською) письменників Іллі Ільфа і Євгенія Петрова "Дванадцять стільців" – сатиричне оповідання "Чотири унітази"; вподобавши повість Ернеста Гемінґвея "Старий і море" – оповідання "Хлопчик і калюжа"; натхненний повістю братів Стругацьких "Понеділок починається в суботу" – оповідання "П'ятниця закінчується у вівторок". І таке інше. Зате більш пізні його твори вже мали зачатки особистого стилю, оригінальних тем, були не дуже схожі на раніше читане, тому вдостоїлися передруку й поміщення в папки.

До речі, майже всі зароблені гроші екскурсовод витрачав на культурні потреби, а не на "хліб насущний". Він заощаджував на їжі, продовжуючи, як і раніше – у дозарплатні часи, – харчу­ватися здебільшого тим, що безкоштовно давала природа (за винятком дешевих круп, котрі він купував у магазині, а також молока й м'яса єдинорогів, якими його пригощав дракон Щеле­пенко, що працював у колгоспі і одержував частину зарплатні не грошима, а цими продуктами), а гроші витрачав переважно на книги, на ноти, на квитки в театри, на концерти, виставки тощо.

Скопивши за п'ять років якусь суму, дракон купив клавесин у селянина на прізвисько Наполеон, що мав ферму поблизу села Іканьки поміж Жорикбургом і Велики­ми Дрібками, якому інструмент дістався від бабусі, але не був потрібний, на відміну від тракторного мотора, котрий він при­дбав потім за драконячі гроші. Інокентій Карлович брав уроки гри на клавішних інструментах у старого піаніста Степана Архиповича де Ґранґу­зьє (нині вже, на жаль, покійного), і теж не безкоштовно.

Добре, що в громадських бібліотеках можна брати книги задурно, тому з раннього віку Інокентій Карлович багато читав, завдяки чому духовно й інтелектуально розвину­вся. (Втім, лю­бов до книг йому почасти нашкодила: він набув короткозорості і змушений носити окуляри). А коли з'явилася зарплатня, почав улюблені книги купувати, щоб мати під рукою, тобто під ла­пою; і вже зібрав непогану бібліотеку. Плюс деякі гроші витра­чав на олівці, фарби, альбоми, ґрунтовані полотна тощо, бо захоплювався також малюванням і жи­вописом.

– Ніколи не доводилося читати драконячих творів, – заговорила знову Права півкуля авторського мозку. – Цікаво, що являє собою література хвостатого автора.

– Якщо цей дракон розмовляючий, людиноподібний, інтелі­гентний, вирослий на людській літературі, – вимовляє Ліва, – то його писання, напевно, не дуже відрізняються від творів без­хвостих письменників, я гадаю.

– А все-таки цікаво, – наполягає Права. – Чи не можна отут хоч фрагментарно що-небудь із його писань показати?

– Не тільки можна, але й треба. Це навіть мій обов'язок, – реагує на замовлення Автор Терентопських хронік, тобто твій, безцінний читачу, покірний слуга. – Адже, по-перше, це може бути цікаво й читачеві, котрий, можливо, теж не читав текстів, складених драконами. А по-друге, писання, складені персона­жем – це, так би мовити, додаткові штрихи в портреті цього самого персонажа.

І Автор вирішив тут тимчасово перервати розділ чотирнадця­тий за назвою "Викрадення в Абрикосовій", щоб вмонтувати в нього розділ п'ятнадцятий із фрагментом твору дракона. Після якого, звичайно, продовжить чотирнадцятий.

ЩОСЬ П'ЯТНАДЦЯТЕ. Виробник-винахідник драконів

Над високими домами,

між зірок, між трави дикі,

ходять ангели над нами,

вверх задерши сонні пики.

Даниїл Хармс, "Помста".

21 квітня 63 763 428 року до нашої ери.

Перш ніж читач приступиться до читання фрагмента драконя­чого твору, Автор Терентопських хронік повинен сказати кі­лька слів про цей текст. Читачеві пропонується фрагмент зга­даного вище роману "Ангел крейдового періоду". У цьому фа­нтастичному романі Інокентій Карлович, крім іншого, виклав свою оригінальну гіпотезу походження драконів. Дія розгортає­ться в пізню добу крейдового періоду, коли на Землі ще пану­вали динозаври, тобто за шістдесят із гаком мільйонів років до появи на Землі людства. Відповідно людей у цьому романі немає. Зате є істоти, дуже схожі на людей, але котрі з'явилися набагато раніше. Ангели. Так, головним героєм роману є ангел, що разом із колегами працював на Землі в ту давню епоху, і завдя­ки якому, мовляв, і з'явилися крилаті дракони. Закінчивши ци­тувати фрагмент роману, Автор Терентопських хронік висло­вить свій невеличкий коментар. Отже, драконячий текст.

* * *

"... Дим зірвав суху травинку, взяв її кінчик зубами, роз­горнув крила й ліг у траву обличчям до неба. Розкинуті крила прики­далися пернатою підстилкою. Пожовуючи кінчик травинки, ангел вдихав аромати околишньої зелені й милувався хмарами. Вони текли в атмосфері неспішні, як зауроподи, то збиваю­чись у брили білого мармуру, то розпушуючись у пух і павутин­ня, то виліплюючи із себе майже реалістичні ску­льптури, то ставно випендрюючись абстракціями.

Крім розгонистих білих плямищ із їхніми повільними метаморфозами, на блакитному тлі цієї безмежної картини пильні очі ангела розрізняли і метушливе тріпотіння маленьких темних хрестиків – пурхання крилатих літунів – пташок і птеродактилів. Тут, на пагорбі, у півтори сотнях метрів від лежа­чого в траві ангела, у піднебесся стовбурчилося велике розчепі­рене дерево, уподобане колонією рибоїдних пте­родактилів. Десятки цих півметрових істот, схожих на гібрид кажана з пеліканом, чия шкіра вкрита маленьким обрідним волоссям, обліпили могутню рослину. Одні плазували по гілках, чіпляю­чись кігтиками крил; інші висіли вниз головою, вчепившись у прутики задніми кінцівками й погойдуючись на ві­трі, як зім'яті темно-бурі плоди, грона або китиці; треті, роз­клавши крила, зривалися із сідала й, жваво тріпотячи розпла­станою шкірою, упурхували на риболовлю; четверті, з риби­ною в зубастій пащі, з розгону падали на дерево, як мокра га­нчірка, і, вчепившись у деревину, трудилися над заковтуван­ням. Крім дорослих крила­нів були тут і птеродактиленята. Які поменше – причіплялися до батьків, начебто живі рюкзаки, а котрі доросліші – за­ймалися дереволазанням самостійно. Стовбур дерева й ґрунт під ним були брудно-білими від засох­лого посліду літунів. Цей послід убив листя: дерево було голим, мертвим.

Рибалили вони на мілководдях зеленого озера. Особливо бу­рхливі й масові напади на риб траплялися, коли великі травоїдні динозаври, що занурилися в глибини озера, починали ліниво рухатися, перемі­щаючись на нові донні пасовища. Тоді косяки риб, сполоханих рухом велетнів, кидали­ся навтьоки й вискакували на мілковод­дя. Помітивши хвилі, збовтані гіга­нтами, пильні й гострозорі птеродактилі з ле­ментом радості зривалися з гілок і зграєю неслися до мілководь. Там, пікіруючи, вони втикали довгі пащі у вологу й злітали з їжею, котра ті­палася, у зубах...

На травинку, що її затис у зубах ангел, здійснила посадку смарагдова бабка. (Тваринка на травинку. Гра буквосполучень. Або: бабка кульбабку окульбачила.) Заплющивши одне око, аби близький об'єкт не двоївся, Дим замилувався цим витонченим мініатюрним гелікоптером, завмерши, щоб не сполохати комаху. У польоті бабка схопила невеликого жука, і тепер, сидячи на травинці, прозорокрилий хижачок обертав "дичину" передніми лапками, розкриваючи щелепами хітиновий покрив як бляшанку. На лице ангела із трави видерся дрібний павучок, і, щоб усунути причину лоскоту, Димові довелося під­няти руку. Це жахнуло бабку, і, упустивши здобич, вона з ти­хим тріском крил дугою засвердлилася в небо. Змахнувши павуч­ка й почухавши пальцем обличчя, ангел заклав долоні за голову й заплющив очі.

Його колисала музика природи. Ця музика складалася із шу­рхоту, дзижчання, стрекотіння комах, зі цвірінькання, клацан­ня, писку птахів, із пронизливого каркання птеродакти­лів, з басового крекоту ящерів-качкодзьобів, із шелесту зелені й сплесків води в зеленому озері, з безлічі інших, ледь уловимих, шумів. У цю ідилічну безмежну симфонію уривалися іноді трагічні ноти страху й болю, коли який-небудь хвостатий невдаха верещав, звиваючись у зубах і пазурах хижака. "Боро­тьба за існування й природний відбір – основа еволюції жит­тя..." – згадав, задрімуючи, Дим лекції одного зі своїх учителів – ангела Шарлзеля....

* * *

Однак настав час відвідати моїх підшефних, сказав він собі, прокинувшись від галасу наручного будильника. Позіхнувши, піднявся з ботанічного ложа, обтрусив хітон і крила від ли­сточків, паличок, павутинок, що пристали, і комашок, що наповзли, і, розчепіривши крила, потягнувся. Зробив для розми­нки кілька нахилів, присідань, випадів і стрибків. При цьому несподівано вчавив праву ногу у м'який слизький бруд, що непомітно перебував у траві. Це був свіжий кал якоїсь великої тварини. "Тьху ти!" – лайнувся ангел, люто витираючи сандалію об рослинний килим.

Коли взувачка більш-менш очистилася, Дим бадьоро затріпо­тів пернатими кінцівками й із легким дзижчанням піднісся над пагорбом... Це ті, хто мають великі крила – птахи-а­льбатроси чи там птерозаври-птеранодони – можуть до­зволити собі політ із ледачими помахами або навіть із нерухо­містю в ши­рянні, а ті, чиї крила порівняно невеликі стосовно розміру тіла – мухи, горобці, ангели... – для польоту повинні махати ними швидко-швидко. Звичайно, ангели роблять це не настільки жваво, як мухи, але низьке дзижчання, ледве чутне, при їхньо­му польоті звучить. У цьому може переконатися бу­дь-який суб'єкт з унікальним, дуже чутливим слухом, якщо, знаходя­чись поруч із ангелом у польоті, добряче прислухає­ться. Звичайно, коли ангел перебуває в матеріальній, тілесній іпостасі. Бо якщо ангел приймає іпостась духу, то рухається беззвучно.

Униз пішов затишний пагорб із птеродактилячим деревом, і перед ангелом, що дзижчав крилами, розгорнулося, іскрячи сонячними відблисками, велике зелене озеро, обрамлене пу­хнатою зеленню. Над озером снували птеродактилі, його поверхнею переміщалися водоплавні птахи, у його смарагдовій глибині темніли туші траходонів. Дим глянув на свою по­страждалу сандалію й з'їхав повітрям, як крижаною гіркою, униз, до води. Летячи над самою поверхнею водойми, він, піді­гнувши ліву ногу, занурив у теплу вологу праву ступню, щоб струмені, обтікаючи її, змили залишки бруду, і, пробороздивши в такий спосіб десь кілометр водної площини, ледве не спіткнувся об траходонову голову, що раптово виринула із зеленого дзеркала із жмутком водоростей у дзьобі. Трохи не за­чепивши качкодзьобу морду сандалією по дзьобі, ангел злетів і, оглянувши взуття, задовольнився чистотою.

Потім під ангелом, що дзижчав крилами, проповзли: руни­стий берег; хвойний бір, на одній із галявин у якому краєм ока Дим помітив трапезу анкілозаврів (ці ящери, схожі на гібрид вівці й кедрової шишки, з кісткодробильною булавою на хвості, діловито виїдали соковиту, хрустку смарагдову рослинність); річка, мереживна від острівців, де пляжі як чорна луска покривали тисячі черепах...

І, нарешті, ангел завис над скуйовдженою зеленою щетиною очерету. Тут, в очереті, і таїлося гніздо підшефних ящерів, яких ангели за швидкість бігу й наявність дзьоба (не качиного, як у траходонів, а скорі­ше схожого на дзьоб черепахи або папуги) називали жвавоно­гими дзьобоносами.

Гніздо жвавоногих дзьобоносів являло собою горбок із по­глибленням, котрий ящери нагорнули з підніжного сміття: засохлої твані, прілого листя, ламаного очерету тощо. Гніздо охороняла самиця, що сиділа поруч, поклавши черево на зігнуті ноги, як курка-несучка. Від хрускоту стебел під сандаліями Дима самиця насторожено підвелася, але побачивши, що це не ворог, а ангел, заспокоїлася й прийняла попередню позу.

– Привіт, красуню, як справи? Уже є що-небудь? – сказав крилатий опікун і, переступивши через хвіст підшефної, за­глянув у гніздо. У поглибленні купи сміття спочивали три біло­сніжних, як крейда, яйця, величиною зі страусове. – Ого! Тріо! От це так! Невже, всі твої?

(Серед тутешніх динозаврів був вид ящерів-стрибунців, жвавих, як кенгуру або тушканчики, самиці яких не обтяжу­вали себе будівництвом гнізд та піклуванням про дітей, а під­кидали свої яйця в гнізда інших динозаврів, щоб ті охороняли й піклувалися, отакі ящери-"зозулі". Але їхні яйця були дрібніши­ми ніж у жвавоногих дзьобоносів, і підкидалися, від­повідно, у гнізда дрібніших динозаврів.)

– Ну, молодець! Поздоровляю! А де ж татусь? Мабуть, на полюванні.

Ангел погладив шорстку голову самиці. Вона примружила очі від задоволення, бо майже всякій живій істоті, крім зовсім примітивних, приємні ласкаві погладжування. Зваживши в руках усі три яйця, Дим записав дані в блокнотик. Шорстка ненька поставилася до цього спокійно; інстинкт підказував їй, що потомству ангел не загроза. Спробувала б якась інша істо­та не зовсім маленького розміру наблизитися до цієї цінності в гнізді!

Крізь шерех очерету, що колихався від вітерцю, просочило­ся ритмічне похрускування – хтось по втоптаним у стежку стеблам наближався до гнізда. Самиця, про всякий випадок, під­нялася на задніх лапах і насторожилася, витягнувши шию й розкривши ширше очі й ніздрі. І відразу розслабилася й сіла – зачула в хрусткому прибульці коханого кавалера. Густі ґрати очерету розсунулися під коричнювато-сірою смугастою ту­шею, і з'явився самець. У пащі він тримав волохату тушку яко­гось мезозойського гризуна. Нещасна жертва в агонії останній раз дриґнула лапкою й сконала. "Смачного!" – прошепотів ангел, відводячи погляд. Ящір байдужо глянув на крилатого опікуна, граціозно наблизився до подруги й із дзьоба в дзьоб передав їй частування. Вона, закинувши голову, розімкнула ще­лепи, і волохата їжа провалилася в глотку. Захлопнувши пащу, самиця заплющила очі й, витягнувши шию, вильнула головою. У шиї проповз клубок.

– Добре, хлоп'ята, перетравлюйте, а я полетів, – вирішив Дим і, залишивши підшефних у такому положенні, піднісся, дзиж­чачи, з очерету в піднебесся.

І ледве не зіштовхнувся з ангелинкою на ім'я Зульфель. Ангелинка (тобто ангел жіночої статі) летіла над очеретя­ним полем у напрямку гуртожитку.

– Опля! – викликнула вона, увильнувши від тарана віртуо­зним піруетом. – Акуратніше, ангеле мій!

– Ой, Зульфо! Вибач! – зніяковів Дим, зависнувши на ми­гтючих крилах поруч зі знайомою.

– Зрозуміло, задивився на своїх, – усміхнулася та, указавши поглядом униз – на гніздо.

– Ага. Знеслися нині. Аж три яйця! – похвастався він. – А ти в гуртожиток? Я з тобою.

– У гуртожиток. Тільки, знаєш, я тут неподалік бачила страхозубого падлоїда, що шкандибає в цьому напрямку. Бою­ся щоб він по гнізду не пройшовся, – попередила Зульфель.

– Де?

– Там, на сході. Он, бачиш – його довбешка темніє.

Тиранозавр Рекс, або, як цих ящерів називали ангели, страхозубий падлоїд, був ще досить далеко від жвавоногих дзьобоносів, виднівся маковим зернятком у зеленій щетині, що простяглася до обрію, але про всякий випадок Дим вирішив від­далити його від гнізда підшефних тварин. Для жвавоногих дзьобоносів зубастий гігант не становив ані найменшої за­грози, бо, будучи громіздким, незграбним і тому повільним, не здатний наздогнати й піймати більш швидких динозаврів. Через те й харчувалися страхозубі падлоїди здебільшого падлом, або ж, якщо пощастить, хворими особинами, не ги­дуючи й братами-тиранозаврами, будучи санітарами природи й канібалами. Однак яйця підшефних Дима могли стати його жертвою, чи то будучи з'їденими, чи то будучи розчавленими ногою важковаговика.

– Давай-но його відтягнемо за пагорбки, – запропонував Дим.

– Давай,– погодилася ангелинка Зульфель, або, як називали деякі друзі й знайомі, Зульфа, граціозно відкинувши із чола руде волосся.

Дзижчачи крильми, вони перелетіли приблизно три кіло­метри на схід від гнізда, і зависли над зубастим величезним ящером-падлоїдом, що, стоячи по пояс у зелені, видивлявся та винюхував здобич, вертячи головою й балансуючи важким хвостом. Очерет навколо ящера ворушився, із чого випливало, що біля тиранозавра Рекса шустали дрібніші істоти. Приди­вившись, Дим із Зульфою зрозуміли: страхозубий падлоїд іде не один, а з дитинчатами. Схоже, це мамуся з потомством. На відміну від лисої мамусі, юні страхозубики були вкриті пі­р'ям. Адже тиранозаври – ящери пернаті. Тільки коли вони стають дорослими, пір'я випадає.

Ангели переглянулися, узялися за руки, сконцентрували ду­ховну силу, рухом волі скривили гравітаційне поле, і важка туша ящера разом із дитинчатами, відторгнувшись від ґрунту, поплили нагору. Тиранозаври, дорослий та малята, втративши точки опори, запанікували: заклацали щелепами, замиготіли величезними задніми кінцівками й малесенькими передніми, завиляли масивними хвостами, але ці тіпання були безпомічними в невагомості. Парочка, що дзижчала крилами, не розчіплюючи рук, почала переміщатися далі на схід, волоча­чи за собою скривлення гравітації, у якому, як у невидимих тенетах, борсалися найпотужніші, але далеко не найнебезпечніші (через повільність), мезозойські хижаки.

Утримуючи у висячо­му положенні десятитонного монстра з більш легкими монстренятами, Дим і Зульфа перелетіли оче­ретяне поле, кам'яне пустище, пасмо високих пагорбів, і там, кілометрах у двадцяти від гнізда жвавоногих дзьобоносів, опустили страхозубих падлоїдів серед скель і колючок. У польоті ящери відчули безглуздість рухів, припинили тіпатися й завмерли. Опинившись на твердому ґрунті, зубаста мамуся ще кілька секунд перебувала в остовпінні, потім, пригнувши го­лову й задерши хвоста, побігла кудись, важко тупаючи роз­чепіреними лапами. Пернатий виводок задріботів за нею.

– Готово, – сказала Зульфа. – А тепер – у гуртожиток.

* * *

Гуртожиток, до якого прямували Дим із Зульфою, був одним із багатьох розкиданих по всіх континентах земної кулі. Конічний хмарочос, складений із багатотонних кам'яних блоків, був схожий чи то на височенний мурашник, чи то на Вавилонську вежу з картини Пітера Брейґеля Старшого, чи то на гору, обточену велетенським токарським верстатом... Конічна форма дозволяла цьому грандіозному спорудженню зберігати­ся при досить сильних землетрусах. Як читачеві, можливо, ві­домо зі священних писань, ангели можуть бути як безтілесни­ми духами, так і приймати тілесну, матеріальну іпостась. Для роботи на Землі їм зручніше було бути матеріальними. А для матеріальних живих організмів на кшталт людей потрібно яке-ніяке житло, який-ніякий дах, які-ніякі стіни, ну хоча б для того, щоб не страждати від опадів, вітру й інших стихій.

Після того як численні ангели, що займаються контролем та коректуванням еволюції життя на Землі в доісторичні часи, доведуть свою роботу до тієї мети, коли не буде необхі­дності подальшого їхнього масового перебування тут, та ще в мате­ріальній іпостасі, вони, розібравши гуртожитки до фу­ндаментів, повернуться із земного відрядження на "позахмарні житлоплощі". Фундаменти за мільйони років сховає ґрунт. І люди, які розплодяться на пла­неті за мільйоноріччя, знаходитимуть фрагменти деяких таких фундаментів, що оголилися з під ґрунту, і гадатимуть: хто, коли й за допомогою якої супертехніки міг так акуратно укласти величезні багатотонні цеглини. Придумають гіпотезу про космічних прибульців-інопланетян, озброєних грандіозними ма­шинами... Ха, інопланетяни! Ха, машини! Це будували звичайнісінькі палеозойські, мезозойські й кайнозойські ангели – крилаті чудотворці, які, за допомогою скривлення гравіта­ційного поля зусиллям волі, могли без усяких машин піднімати тисячотонні мінеральні брили з такою ж легкістю, з якою звичайна людина підіймає власними м'язами спортивну штангу вагою сімнадця­ть кілограмів, сто тринадцять грамів і вісімсот двадцять дев'ять міліграмів.

У польоті до гуртожитку Дим і Зульфа встигли обміняти­ся новинами й анекдотами. Це були анекдоти про зауроподів – гігантських травоїдних динозаврів. Величезна вага зробила їх істотами дуже неспішними, і ця повільність виглядала великим ледацтвом. Про лінощі зауроподів ангели складали анекдоти. От, для прикладу, один із них:

Два зауроподи хвастаються своєю лінню. Один говорить: "Я такий ледачий, що дрібні пташки в моїх ніздрях, як у дуплах, в'ють гнізда, а мені навіть ліньки пчихнути". Інший від­повідає: "Це що. От я, буває, наступлю собі на хвіст, цілий день реву від болю, а зійти ліньки!" (Зрозуміло, зауроподи могли розмовляти тільки в анекдотах, у реальності вони були безсло­весними тваринами).

Рукотворна дірчаста гора – гуртожиток – нагадувала бджолиний вулик. Не формою, а тим, що в неї зліталися й із неї розліталися, дзижчачи крильми, ангели, ім'я котрим – ле­гіон. Але на відміну від вулика, що має один вхід, конічне спору­дження ангелів було поцятковано безліччю отворів, крізь які вони могли влітати й вилітати, не юрблячись і не заважаючи один одному. Зрозуміло, у цьому хмарочосі не було ані сходів, ані ліфтів – істотам крилатим і летючим вони ні до чого.

– Прилетіли. Спасибі за компанію, – сказала ангелінка Зульфа, коли вони з Димом наблизилися до гуртожитку.

– Може, заскочиш у гості? – запропонував опікун жвавоно­гих дзьобоносів.

– Ой, ні, іншим разом. Я й так через страхозубих падлоїдів на репетицію спізнююся.

– Ну тоді – усього найкращого! Спасибі за допомогу.

– Яка там допомога. Ти й сам би... Привіт Робові. – І ангелінка Зульфа, поправляючи німб, що трохи розтріпався, пурхнула на двісті восьмий поверх, де на неї чекав ангельський оркестр – один із численних колективів гуртожи­тської самодіяльності. Зульфа у вільний від роботи час грала на арфі.

Дим же попрямував до свого "вікна" на дев'яносто шосто­му поверсі конуса, де він жив в одному приміщенні з ангелом Робіндранотелем та ручним звірятком. Влетівши в одну з пор рукотворної гори, ангел Дим продзиж­чав уздовж просторих коридорів крейдової білизни, і впурхнув у свої апартаменти, одну з багатотисячних комірок затишного ангельського "вулика".

Робіндранотель, якого друзі для стислості називали просто Роб, звичайно ж, щось мудрував зі своїм "комп'ютером". (Ні, ця штука, за допомогою якої ангели робили надскладні обчислення, не була людським комп'ютером, це було щось інше, набагато досконаліше. Порівнювати її з людським комп'ютером, це однаково, що найдосконаліший електронний калькулятор порівнювати з дерев'яною рахівницею. Але оскільки в людських мовах немає слів, що означають цю розумну ангельську річ, то задля простоти й зручності читача вживемо людське слово "комп'ютер".)

Квартиру Роба й Дима прикрашали, крім іншого, нев'янучі гарні букети, виготовлені Робом не із квітів, а з пір'я ти­ранозаврів та інших пернатих динозаврів. Роб збирав пір'я ящерів і робив із них красиві дрібнички. Це було його хобі. Пір'я динозаврів, до речі, відрізнялося від пір'я птахів. Якщо в птахів пір'я широке й плоске, то в динозаврів – вузьке й схоже скорі­ше на товсті тверді волосини, голки або щетину, ніж на пір'я. Крім букетів із такого пір'я, у житлі було натикане гілля дерев. Не стільки для дизайну, скільки для зручності дома­шнього звірятка, що тут мешкало, – Геника, котрий у природі жив переважно на деревах.

Втім, коли Дим повернувся в квартиру, Геник перебував не на гілці, а на підлозі, де, задерши хвоста, життєрадісно полю­вав на таргана, стрибками перепиняючи йому шляхи до від­ступу. Побачивши Дима, звірок хапнув чорними ручками вусату жертву, вставив комаху в рота, як сигару з ніжками, стрибнув на одяг хазяїна, жваво, перебираючи чіпкими руч­ками й ніжками, видрався ангельським хітоном й осідлав Ди­мове плече, ніжно притулившись до шиї ангела й схопивши його за довге чорне волосся.

Геник був прирученим пурґаторіу­сом – мезозойським комахоїдним ссавцем розміром із велику мишу або невеликого щура, з розумними вічками й чіпкими кі­нцівками, схожими на руки. За десятки мільйонів років на­щадки пурґаторіусів розплодяться й пануватимуть на Землі. Зрозуміло, мова про людей. Крім гомо сапіенсів, нащад­ками пурґаторіусів будуть також лемури, бабуїни, мартишки, макаки, орангутанги й решта приматів.

Дим урятував цю істотку, буквально вихопивши її з зубастої пащі птеродактиля, ви­лікував, вигодував (сач­ком ловив для неї комашок), і звірок, названий Геником, залишився жити в ангельському гуртожи­тку як свійська тваринка. Геник був не тільки, так би мовити, біологічною прикрасою інтер'єру, не тільки розважав ангелів своєю комі­чною суєтою, він ще приносив цілком практичну, утилітарну користь – зачищав приміщення від тарганів, павуків та інших членистоногих, що слугували йому їжею.

– З'явився, не запилився, Диметрелю? – сказав горбоносий ру­дий зеленоокий Робіндранотель, не відриваючись від розраху­нків "комп'ютера". Він полюбляв називати співмешканця не коротким варіантом ім'я – Дим – як інші друзі, а повним – Ди­метрель.

– Запилився, треба обмитися, – Дим прогундосив, бо звірок окупував його ніс. Відірвавши від обличчя чіпкого хвостатого вихованця й повернувши його на плече, поцікавився: – Над чим голову ламаєш?

– Та так, розраховую оптимальні умови для зміни кольору вусиків в одного з видів клопів. Дивись, що я сьогодні вранці знайшов. – І співмешканець дістав із шухляди білий кристал. – Гарний, ага ж?

– Дуже гарний.

– А як твої жвавоногі дзьобоноси? Живі?

– Живі. На околицях гнізда прогулювався страхозубий падло­їд із дитинчатами. Ми із Зульфою відкинули його подалі від дзьобоносів. До речі, тобі від неї привіт.

– Спасибі.

– Підшефні нині знеслися: аж три яйця в гнізді! Уявляєш, ці­лих три!

– Це багато?

– Авжеж! Рекорд! Я дотепер і два яйця в гніздах жвавоно­гих дзьобоносів рідко бачив. Зазвичай – одне.

Геник, тримаючись однією ручкою за волосся ангела, другою стискав таргана. Гризучи цей "смаколик", маленький предок людей, мавп та лемурів поводив великими розумними очима й кумедно ворушив бровами. Дим відірвав від себе чіпкого звірка, посадив на гілку, а сам, скинувши хітон і сандалії, увійшов у ду­шову кабінку.

– Робе, а ти ніколи не замислювався, чому в нас, в ангелів, по шість кінцівок – дві руки, дві ноги й два крила, – а в земних хре­бетних – тільки по чотири, якщо не рахувати хвоста? – про­лунав крізь плескіт води голос того що купався.

– Не замислювався. Ну, напевно, тому що такі закони еволюції при тутешніх умовах, – промурмотав Робіндрано­тель, однією рукою маніпулюючи з "комп'ютером", а іншою задумливо почухуючи німб.

– І в наших двійників, які, відповідно до плану, будуть нащад­ками Геника і його родичів, не буде крил, хоча в решті вони мають бути схожі на нас, якщо еволюція пройде вдало. Зате в тих хто має крила – у птахів і рукокрилих – крім крил є тільки дві лапи.

– Ну й правильно.

– Правильно-то воно, може, і правильно, – говорив Дим, ви­ходячи з душової кабіни й витираючи волосся й пір'я швидкови­сушуючим рушником. – Але хотілося б більше розмаїтості в цьому аспекті. Для розмаїтості було б цікаво мати на Землі хоч один вид хребетних, котрий крім чотирьох лап мав би й два крила, або крім двох крил – ще й чотири лапи.

– Навіщо це? – зачудувався, уставши від "комп'ютера" і розминаючи гімнастикою всі шість кінцівок, горбоносий Робіндранотель.

– Я ж кажу – для розмаїтості, – відповів Дим, надягаючи чистий хітон.

– Але еволюція ж...

– Крім еволюції, – перебив сусіда опікун дзьобоносів, – є ще й генна інженерія...

– До якої можна вдаватися тільки в надзвичайних випадках, коли мутації та природний відбір ніяк не можуть дати запланованого ре­зультату, – заперечив сусід. – Ніякої практичної необхідності в збільшенні кількості кінцівок у земних хребетних не існує. В тебе, Диметрелю, повсякчасно якісь неприборкані фантазії.

– Та ні, це я так, теоретично... – злегка зніяковів Дим.

(До речі, крім ангелів та архангелів, що мали по шість кінцівок, були в ієрархії, так би мовити, летючих чудотворців і істоти, яким надало мати аж по десять кінцівок, тобто які в цьому аспекті переплюнули навіть восьминогів із павуками. Це так звані шестикрилі серафими.)

Домашній пурґаторіус, покінчивши з тарганом, спустився з гілки й, не поспішаючи, вийшов із квартири хазяїна в коридор, чи то прогулятися, чи то пошукати нову жертву. Провівши його поглядом, Робіндранотель зауважив:

– Між іншим, сусіди – Йоханаанель із Монтешумелем – вивісили нову стінгазету. Я нареготався. Треба б і нам не пасти задніх. У мене є ідеї для чотирьох карикатур. Ідеї мої – малюнки твої..."

* * *

Ну, досить мабуть, міркує Автор Терентопських хронік. Чи­тач, треба думати, одержав деяке уявлення про цей твір та літе­ратурні здатності цього дракона Інокентія Карловича. Може, коли-небудь роман "Ангел крейдового періоду" буде виданий у Терентопії. Може, він навіть потрапить у Великий Світ, і ти, безцінний читачу, якщо захочеш, зможеш прочитати його повністю.

Але перш ніж повернутися в чотирнадцятий розділ, до дракона, що перечитує окремі сторінки свого роману, Автор Терентопських хронік, тобто твій, безцін­ний читачу, покірний слуга, як обіцяв, повідомить ще дещо про "Ангела крейдового періоду".

"А тим читачам, у яких немає бажання заглиблюватись у такі речі, я не можу дати кращої ради, як запропонувати їм пропустити решту цього розділу, бо я заздалегідь оголошую, що вона написана тільки для людей допитливих і зацікавлених". Це цитата з четвертого розділу першого тому роману "Трістрам Шенді" дотепного Лоренса Стерна. Автор Терентопських хронік упхнув сюди цю цитату, бо вважає, що тут їй саме місце.

Отже, для початку Автор зауважить, що ангели, вірніше істоти, яких християни називають ангелами, самі себе так, звичайно, не називали. Це слово використане в романі лише тому, що до нього звикли читачі. По-перше, "ангел" – слово грецьке, а вони розмовляли не грецькою, а своєю особливою мовою. А по-друге, слово "ангел" у перекладі з грецької означає "вісник". У священних писаннях дійсно згадуються випадки, коли деякі із цих істот приносили людям ті або інші звістки від Всеви­шнього. Але, зрозуміло, не всі вони займалися цією справою. Тому називати всіх цих істот ангелами, тобто вісни­ками, це однаково, що всіх людей поголовно називати листоно­шами. Але якщо вже існує давня традиція називати їх цим трохи помилковим словом, то пописувачам, у тому числі й Інокентію Карловичу, доводиться використовувати саме його.

– А чи місце ангелам у епосі про лицарів, драконів, чарівників і тому подібних? – питає раптом Ліва півкуля авторського мозку. – Як на мене, про ангелів мають згадувати священні релігійні писання, а не лицарські романи.

– Це точка зору недостатньо ерудованої особи, – відповідає Автор Терентопського, м'яко кажучи, епосу. – Бо ерудований суб'єкт, що читав середньовічні лицарські романи, знає, що там час від часу з'являються, як другорядні персонажі, і ангели, і інші ветхозавітні та євангельські герої. Тож історія літератури показує, що лицарі, дракони і чарівники цілком сумісні у одній книзі із ангелами.

До речі, і згаданих у романі комахоїдних звірків, від яких, як припу­скають учені, походять лему­ри, мавпи й люди, ангели називали не пурґаторіусами, а інакше. Назву "пурґаторіус" їм дали палеонтологи (зрозуміло, виду гомо сапієнс), не тому, безумовно, що ці звірята використовувалися для миття ("пурґатор" в перекладі з латини – миючий засіб), а оскільки вперше останки цих твари­нок були виявлені ними в місцевості Пурґаторі Гілл, що на сході штату Монтана, США.

Як Автор Терентопських хронік уже зауважив на початку розділу, у цьому романі дракон Інокентій Карлович, по-перше, дав свою версію походження драконів. Як читач уже, напевно, здогадався, ангел Дим, будучи цікавим фантазером, не зміг утриматися, щоб не здійснити свою ідею щодо створення хре­бетної тварини із шістьма кінцівками. За основу він узяв жвавоногого дзьобоноса – невідомого поки палеонтологам ди­нозавра, котрий жив у кінці крейдового періоду й був схожий на гіпсилофодонів, що жили на початку крейдового ж періоду, але був більший за розміром і не травоїдним, а всеїдним. Змінив трохи генотип, щоб у дзьобоноса крім чотирьох лап і хвоста з'явилися два крила, ніби як у птерозаврів. Так виникло єдине на Землі хребетне із шістьма (не рахуючи хвоста) кінці­вками (риб, у яких кількість плавців може бути й більшою за шість, ураховувати не будемо). Від нього-то, мовляв, і походять крилаті дракони.

По-друге, Інокентій Карлович як би спробував примирити науку з релігією в питанні походження життя. Наука каже, що життя виникло випадково й розвивалося еволюційно внаслідок хаотичних мутацій і природного відбору. Релігія ж – християнство й інші – стверджує, що не було ніякої еволюції, а флора й фауна відразу були створені Вищою Силою або Творцем у нинішньому вигляді.

У романі Інокентія Карловича, як читач зрозумів, йдеться про те, що, мовляв, еволюція дійсно була, тільки відбувалася вона не випадково й хаотично, а згідно з планом Творця, і хід еволюції контролювали й коректували працівники Вищої Сили – ангели. У священних же писаннях немає докла­дної технології творіння життя, так чому б, мовляв, не припу­стити, що такою технологією й була еволюція. Якщо вважати, що для Господа немає нічого неможливого, то отже й еволюція можлива. Казати, що еволюція Господові не до снаги – це блюзнірство й святотатство.

Людство творило технічний світ поступово, еволюційно: спочатку винайшло кам'яну сокиру, за тисячі років – колесо і віз. Потім – паровози. Згодом – літаки. Ще пізніше – космічні кораблі. За час – персональні комп'ютери... І це протягом тисячоріч, століть, десятиліть, а не за один день чи один тиждень. Але ж людина створена за образом і подобою Господа, як кажуть священні писання. Із цього напрошується логічне припущення, що і прототип, тобто Господь, творив Всесвіт і життя не одночасно, а поступово, еволюційно.

Що ж до строків творіння, то тут не все визначено. В українській мові є слово "доба", що може означати 24 години, а може означати епоху, залежно від контексту. Знаючі люди говорять, що й у древніх мовах, на яких створювалися священні писання, так само. Тоб­то інформацію можна прочитати як "світ був створений за сім днів", а можна – "світ був створений за сім епох". Але якщо в добі, у першому значенні цього слова, тільки двадцять чотири години й не годиною більше, то поняття "епоха", "період", і "ера" не обмежені в часі й можуть означа­ти сотні, тисячі, міль­йони й навіть мільярди років.

По-третє, у романі "Ангел крейдового періоду" є присут­ньою досить оригінальна гіпотеза про вимирання динозаврів. Мовляв, динозаври наприкінці крейдового періоду вимерли не від зміни флори, не від епідемії, не від льодовикового клімату й не від падіння комети, як припускають інші гіпотези, а внаслідок масового самогубства. Відбулося це, нібито, через те що ангели, бажаючи прискорити процес інтелектуального розвитку ящерів, зробили якісь маніпуляції з озоновим шаром в атмо­сфері планети, так, щоб динозаври опромінювалися космічни­ми випромінюваннями певної частоти, що викликають запла­новані мутації.

Мабуть, ангелами або й самою Вищою Силою планувалося створити на Землі декілька видів розумних істот. Спочатку – розумних нащадків динозаврів, а потому – розумних нащадків пурґаторіусів, себто людей, безкрилих двійників ангелів. І щоб різні види розумних співіснували на одній планеті. Та не так сталося, як гадалося.

Дійсно, мозок у динозаврів став бурхливо роз­виватися, вони, покоління за поколінням, стали розумнішати бу­квально на очах. І дорозумнішали до того, що усвідомили власну нікчемність, упали в песимізм та депресію, і, зрештою, додумалися й до самогубств. Бо надмірні роздуми (під­креслюю: надмірні) – ворог життя. Погано, коли суб'єкт мало думає, але коли думає ЗАНАДТО багато й напружено, теж недобре, бо може додуматись до якоїсь гидоти: чи то до самогубства, чи то до винаходу атомної бомби або іншої зброї масового знищення, чи то до "побудови справедливого й гуманного суспільства" методом нещадного уколошкання інакомислячих громадян, чи то до "збирання земель та з'єднання народів" методом війн із численними жертвами, чи то... (Можливо, бувають особистості настільки святі, що навіть надмірні роздуми їх не можуть бути шкідливими. Але щодо решти, історія часто-густо показувала, що надмірні роздуми особистостей не святих, то пак грішних, наприклад так званих вождів, призводять до бід, іноді навіть бід всесвітнього масштабу.) Усього має бути в міру, зокрема й роздумів, бо через надмірність можливі трагедії.

Навіть такі досконалі істоти, як крилаті чудотворці – ангели, з їхніми грандіозними "комп'юте­рами", виявилися не гарантованими від глобальних помилок, навіть вони не змогли передбачити трагічних вивертів заумної психіки мізковитих динозаврів. Лише один вид ящерів був за­страхований від зайвої самогубної свідомості – крилаті мутанти жвавоногих дзьобоносів, то пак – дракони. Мабуть, ангельський "ген крилатості" додав їм імунітету від надмірних роздумів і як наслідок самогубств. Завдяки цьому дракони, на відміну від динозаврів, дожили аж до нашого часу, правда тільки на дуже специфічних територіях, на зразок Терентопії.

Втім, якщо підійти до питання з наукової точки зору, то динозаври усе ж таки дожили до нашого часу, тільки за десятки мільйонів років вони сильно змінилися, і називаються птахами. Навіть звичайні горобці – це, з погляду сучасних вчених-біологів, теж найсправжнісінькі динозаври. Але оскільки на птахів такі ящери перетворилися ще до вищезгаданих ангельських маніпуляцій із озоновим шаром, то, як і дракони, пернаті літуни уникнули самовбивчих метаморфоз мозку, що згубили решту динозаврів.

Ну й, по-четверте, Інокентій Карлович у романі "розкрив загадку" деяких древніх грандіозних споруджень із багатотон­них кам'яних блоків. Відповідно до роману, це залишки фу­ндаментів ангельських гуртожитків.

От такий незвичайний роман утнув такий незвичайний пи­сьменник.

– Ці твої сухуваті теревені-коментарі, громадянине Авторе, нагадують довідник чи науково-популярну статтю, а не красне письменство, або, інакше висловлюючись, художню літературу, – дорікає Права півкуля авторського мозку, – і можуть бути нудними читачеві, що жадає художності.

– Так, – додає півкуля Ліва, – коментарі малохудожні й несмішні.

"Але, друзі мої, адже повідомив же я вам ще в першій главі цих заміток, що, можливо, жахливо набрешу. Ну й не заважайте мені", – написав Ф.М. Достоєвський у своїх "Зимових замітках про літні враження". Перефразую, каже Автор терентопських хронік, слова класика: але, друзі мої, адже повідомив же я вам ще в першому розділі цього так званого епосу, що місцями він нагадуватиме довідник, краєзнавчий або ще якісь. Тепер у читача два виходи: або, терпляче поглинаючи подібні сухуваті й не дуже художні теревені, продовжувати читання, хоча б із бажання дізнатися розгадки викрадення драконячого яйця, або викинути до біса цю книжку й ніколи не довідатися, хто й навіщо організував крадіжку, як велися розслідування й пошуки, й чим усе закінчилося.

– Або третій вихід, – прилучає Права півкуля, – ігноруючи та байдужо пропускаючи такі нудні авторські коментарі та теревені, читати лише ті фрагменти, котрі читачеві цікаві.

– Так, до речі, саме це я і мав на увазі, – бовкає Автор, – втуливши на початку коментарів цитату з "Трістрама Шенді" Лоренса Стерна.

ЩОСЬ ЧОТИРНАДЦЯТЕ. Викрадення в Абрикосовій (продовження)

Отже, Інокентій Карлович, схилившись над заповітною пап­кою, переглядав і, якщо треба, коректував деякі сторінки ро­ману "Ангел крейдового періоду", коли зовні печери прошу­мів розкотистий гуркіт. Це що ще за залпи? – зачудувався дракон і, поклавши папку на клавесин, пішов до виходу.

Вису­нувшись із підземелля, екскурсовод виявив, що метеорологічна обстановка різко перемінилася: небо від обрію до обрію запну­лося темною повстю хмар, що місцями висві­тлювалися кострубатими іскрами блискавок. Ну, природно, осінь же як-ні-як. Напевно, туристів сьогодні вже не буде, подумав крилатий очкарик, розвертаючись для повернення до рукопису, і тут краєм ока "засік" рух на пологому схилі пагорба. Це дорогою з Жорикбу­рга до Каменіани переміщався вершник. Інокентій Карлович згадав дзвінок Грошенятка й затурбувався:

– Лицар. До мене? Знову доведеться битися?

Наїзник зупинився біля розвилки доріг, мабуть, прочитав вказівник, і його кінь дійсно повернув до Гірчичних печер. Засмучений дракон, склавши на грудях лапи, став чекати на не­званого гостя.

При наближенні лицаря, Інокентій Карлович у колірній гамі його голови розрізнив зокрема помаранчеву та зелену барви.

Невже, сторопів екскурсовод, поправляючи окуляри на шо­рсткій морді; отакої, так це ж сам... Нівроку! От кого мав на увазі Джульєт Дездемонович, говорячи "найвідоміший лицар, велика цяця". Дійсно, велика цяця й найвідоміший лицар, бо глава держави, дійсно, теж є лицарем, і вже його-то знають усі в країні, навіть ті, хто лицарством не цікавиться. Тільки що ж йому від мене треба?

Рудобородий король Жорик Дев'ятий, одягнений у доспіх без шолома, малиновий плащ і зелену корону, верхи на білому жеребці на кличку Цезар під'їхав пологим схилом цього каменіанського пагорба до входу в Гірчичні печери й зупини­вся перед Інокентієм Карловичем.

– Добридень, Ваша Величносте! – сказав дракон-оч­карик.

– Здрастуйте, Інокентію Карловичу, – вимовив у відповідь монарх. – Якщо ви не проти, я б хотів із вами поспілкуватися.

– Ласкаво прошу, Ваша Величносте. Я до ваших послуг. Сподіваюся, настільки спішна справа, що примусила Вашу Величність нанести мені візит, незважаю­чи на несприятливу погоду, не пов'язана з моїми прогрішення­ми? – насторожено поцікавився печерний екскурсовод.

– Та ні, навпаки, – відповів рудобородий монарх, сходячи із Цезаря. – А щодо погоди: коли я виїжджав із замку, було ясно, соня­чно, а дорогою раптом небо заволоклося хмарами. Схоже, не уникнути грози.

Начебто на підтвердження цього прогнозу, траурна небесна вата сипонула холодною вологою під акомпанемент залпу не­бесної електрики. Візитер та хазяїн метушливо вкрилися від раптового душу під навісом печери.

Інокентій Карлович, дивля­чись на краплеспад, мимоволі ледве чутно продекламував:

Купав дощ луки та пер, линув

Із хмар, що мали колір сталі.

До корінь кваплячись, перлини

Картеччю крони протикали.

– Добре, – прокоментував чотиривірш Його Величність. – Який поет склав?

– Це не поет, – зніяковів дракон, – це так... моя імпровізація.

– Талановито.

Якщо ти, безцінний читачу, досить уважно прочитав розділ перший (то пак щось перше) за назвою "Введення в, так би мовити, терентопознавство", то тут міг би сказати, мовляв, якщо дощило, то король мав можливість шмокиконити (бо ж це діяння називається терентопським словом "шмокиконити" тільки в тому випадку, якщо відбувається під час дощу). А якби був град, то король, мовляв, міг би гриньмасялити. Однак Жорик Дев'ятий не шмокиконив. І гриньмасялити би не став. Принаймні в присутності підданих. Оскільки, чесно сказати, шмокиконення й гриньмасялення не належать до категорії хорошого тону. Про це терентопський віршотворець Франческо Губанедурський навіть написав чотиривірш "Правило етикету", що з тим віршиком читач зможе ознайомитися в щосі сорок третьому "Народний людожер". Жорик же Дев'ятий дотримувався, або принаймні намагався дотримуватися правил хорошого тону, тому що голові держави бажано бути прикладом для громадян.

Струсивши із плаща краплини й прив'язавши Цезаря до куща глоду біля входу, коронований лицар, запрошений крила­тим гідом, пройшов углиб земної порожнини.

Після того як король висловив захват красотами цього туристичного об'єкта, зауваживши, що тут колись уже бував, давно, ще до одруження (але тоді печера не справляла такого феєричного враження: була брудною і темною; а тепер он які чистота й ілюмінація, сказав монарх), він перейшов до суті відвідування:

– Мій візит, Інокентію Карловичу, викликаний подією, ко­тра нещодавно сталася з вами. Свідки з таким захватом роз­повідали про це дійство, що це наштовхнуло мене на певну ідею.

Йому вже доповіли про мій учорашній фортепіанний концерт у Стайні Опери та Балету, здогадався дракон.

– Приготувати чай? – запитав він гостя.

– Не відмовлюся. Я чув, у вас чай якийсь особливий, із ці­лющих трав.

Ну, ясно – Жорик мав бесіду із Джульєтом Дездемоновичем; крім Грошенятка йому ніхто не міг про мій чай розповісти, подумав печерний житель, беручи з тумбочки чайник, і за­просив відвідувача сідати. Подякувавши, глава держави сів в одне із крісел, які екскурсовод мав у печері спеціально для уто­млених туристів.

Крім цих десяти фотелів, печерні меблі були представлені та­буреткою, котру хочеться назвати табурети­ськом, великою й міцною, збитою спеціально для настільки великого сідока як дракон; столом, який виконував функції й кухонного й пи­сьмового; за яким дракон і готував страви, і їв, і друку­вав на машинці; книжковими стелажами з бібліотекою Іноке­нтія Карловича; тумбочкою, на якій розташовувався телефон, а усередині посуд; і шафкою для ганчірочок, серветок та іншого дріб'язку. Речі були простенькі, недорогі.

Ці меблі, крім табуретки, що її дракон сам змайстрував, та сімох крісел, придбаних вроздріб в різний час в різних місцях, печерний екскурсовод отримав за об'явою безкоштовно, бо вони були не нові і їхні колишні власники хотіли їх щонайшвидше позбутися, аби звільнити місце для новіших, модніших.

Перебував тут, як читач знає, і клавесин. Цей музичний інструмент був найрозкі­шнішою річ­чю в скромній обстановці драконячого житла.

Комплекс Гі­рчичні печери являє собою аж дев'ять печер, з'єднаних неруко­творними тунелями. Одну з печер – найменшу – дракон ви­користовував як житло, інші вісім просто демонстрував тури­стам.

– Отже, про справу, – продовжив король, спостерігаючи, як хазяїн печери обполіскує чайник і наповнює його водою з пече­рного струмка. – Свідки, як я сказав, будучи в захопленні, з та­ким ентузіазмом говорили про це, так би мовити, видовище, називаючи його "грандіозним шоу", що я подумав: але ж дійсно могла б вийти прекрасна вистава, якої ніде у світі більше не побачиш. Це залучило б сюди ще більше закордон­них туристів з їхньою валютою, а це підвищило б добробут терентопського народу й, звичайно, особисто ваш.

– Якщо я правильно вас зрозумів, Ваша Величносте, ви пропонуєте мені давати концерти? – прямо запитав Інокентій Карлович, ставлячи чайник на електроплитку, котру включив у розетку, з'єднану довгим проводом з мініелектростанцією на печерному струмку.

– Концерти? Так. Хоча я б назвав це не концертом, а ви­ставою, шоу, видовищем. Партнером можете вибрати будь-яко­го з лицарів Напівкруглого Столу.

– Партнером? Яким партнером? До чого тут лицарі?

– Ну як же! У цьому ж і весь сенс! А як же без лицаря?

– Стоп, Ваша Величносте, ви про що, власне, говорите?

– Так про бій же, про вашу, так би мовити, битву з Аркадієм. Про те, який захват це видовище збудило в японських туристах. Вони ж бо подумали, що це шоу спеціально для туристів. І я не став спростовувати та переконувати їх, що це не так. Позавчора я мав зустріч із тими японцями, бо ж це перший раз у терентопській історії до Терентопії потрапили японські туристи.

– Аааа, – розчаровано промурмотав Інокентій Карлович.

– Показові лицарські турніри де-не-де в Європі ще можна побачити, хоча там не справжні лицарі, а каскадери, або аматори рольових ігор, а от битву справжнього лицаря зі справжнім драконом ніде, крім Те­рентопії, не побачиш. Це може бути грандіозною виставою, із драматургією, музикою, піротехнікою. Туристи просто заси­плють нас валютою! Один з японців знімав ваше з Аркадієм протиборство на відеокамеру. Я бачив цю зйомку, він мені показав. Трохи сумбурно, але якщо прорепетирувати, то буде просто чудово.

(Автор Терентопських хронік, тобто твій, безцінний читачу, покірний слуга, додасть до слів Жорика Дев'я­того трохи інформації щодо згаданого відеоролика.

У гурті японських туристів, що приїхали на екскурсію до Харкова і неочі­кувано здійснили екскурсію ще й Терентопським королівством (про те як закордонні туристи потрапляли з Харкова в Те­рентопію, Автор повідає в шістнадцятому розділі), був парубок на ім'я Тейносуке Янагіматі. Він мав відеокамеру, і знімав те, що вважав цікавим, вартим уваги. Саме він і зафіксував на відео битву лицаря Аркадія зі драконом Інокентієм Карловичем. Був цей Тейносуке студентом факультету кінематографії, учився на кі­норежисера. (Харків його зацікавив, бо в цім місті свого часу мешкав Олександр Довженко, що його кінокартини цей студент вивчав у своїй альма-матер).

За кілька років, закінчивши навчання, він зніме повнометражний ігровий кінофільм "Токіо реготу не вірить". І в цю стрічку вмонтує кадри, зняті біля Гірчичної печери, як сновидіння одного з героїв. Фільм "Токіо реготу не вірить" по­трапить на якийсь міжнародний кінофестиваль, де режисерові Тейносукееві Янагіматі журі присудить приз за спецефекти, бо вирішить, що сцена із драконом – це анімація, або комп'ютерна, або найдосконаліша лялькова. На прес-конференції японець доводитиме, що це не анімація, а щирісінька хроніка, і дракон справжній. За це журналісти теж нагородять його призом, із формулюванням "За почуття гу­мору". Режисер наполягатиме на своєму, і, зрештою, журі й журналісти, брудно вилаявшись, відберуть у нього призи, кричачи, що він уже всіх "задовбав" брехнею про існування драконів.)

– Я дякую за надану мені довіру, Ваша Величносте, але бій – це не мій стиль і не моя стихія. Мені це не цікаво й огидно, тому, на жаль, вимушений відмовитися. Отут недалечко живе дракон Щелепенко. Можливо, йому така робота підійде. А я – ні.

– Щелепенко? Чув. Він, здається, дуже заводний. Ро­зійдеться – лицаря мені покалічить. У цім ділі потрібна не забія­куватість, а творчість. А ви, я знаю, особистість дуже творча – книги пишете, малюєте, музику складаєте. – (А він ґрунтовно розпитав про мене Джульєта Дездемоновича, подумав Іноке­нтій Карлович). – Підійдіть до цього не як до бою, а як до театру. Тут можна проявити себе й у якості сценариста, і в якості актора, і в якості режисера, і в якості художника-декоратора, і в якості компози­тора тощо. Суцільна творчість. А партнером можете взяти хоч Річа­рда Левове Копито. Він людина більш-менш ку­льтурна, навіть в оперу ходить, ви ж знаєте.

Чайник свистом заявив про своє закипання. Дракон мовчки добув із тумбочки керамічний заварювальний чайничок і дві ча­шки, виставив на стіл. Білий посуд був прикрашений зображен­нями синіх єдинорогів, що типово для посуду, виготовленого на Апчхиградськім заводі керамічних виробів. З тумбочки ж крилатий екскурсовод взяв ще й металеву кубічну банку з-під якихось стародавніх цукерок, у якій він тримав свій "ексклюзи­вний" чай, витяг із неї пазурами щіпку сушених трав, кинув у заварювальний чайничок і залив окропом із чайника металево­го. Відразу пахнуло запашним ароматом.

– А із чого ваш чай? Запах-то, запах! – Гість із задоволенням всмоктував смачну пару ніздрями.

– Це суміш із дев'яти місцевих рослин, скомпонованих у певних пропорціях. Якщо хочете, можу вам надиктувати ре­цепт. До чаю можу запропонувати варення з папороті, зацук­ровані жолуді, і лікер з ягід глоду.

Король вибрав лікер, і крилатий очкарик наповнив одну із чашок густою бурштиновою рідиною із пляшки від шампанського. В асортименті драконячих десертних ласощів власного виготовлення були й інші солодощі: мармелад із пуго­ловків, зацукровані хрущі, варення з павуків... Але знаючи, що люди до таких делікатесів чомусь ставляться гидливо, дракон не став їх пропонувати. В іншу чашку хлюпнув заварку й долив окропом. Потім вимовив:

– Усе це, може, й заманливо, Ваша Величносте, але я на­стільки пацифіст, що навіть у мистецтві не люблю баталій. Я не читаю книг про бої, не дивлюся кінобойовиків, не можу терпіти наси­льства, навіть естетизованого. Імітації насильства можуть бути цікавими особистостям войовничим або схильним до садомазохізму. А я не такий. Я антивойовни­чий громадянин. Через те навіть просто грати в битву я не можу й не хочу.

– Ммм! Просто диво! – похвалив Жорик, відсьорбнувши чай з однієї чашки й потягнувши лікер з іншої. – Сполучення смаку цього чаю й цього лікеру – це щось фантастичне! Правду кажуть, що якщо особистість талановита, то вона талановита різнобічно. Упевнений, що якби Моцарта батьки не посадили за рояль, а сунули в руки олівці й фарби, то він став би непоганим художником, а якби прилучили до сковорідок і каструль – талановитим кухарем. Якщо розвинене почуття га­рмонії, то воно виявить себе в будь-якому виді діяльності. Як в оповіданні Артура Конан Дойла "Випадок із перекладачем" слушно зауважив Шерлок Голмс: "Артистичність, коли вона в крові, закономірно приймає найдивовижніші форми". Це я до того, що в приготуванні напоїв ви так само талановиті, як і в музикуванні, про що я знаю з чуток.

Інокентій Карлович подякував за таку оцінку його рідких добутків, і на пару хвилин смакування оних випала пауза. По­тім монарх знову заговорив:

– Терпіти не можу бути нав'язливим, але, з вашого дозволу, висловлю ще один аргумент. Як ви вже, напевно, зрозуміли, я балакав зі співробітниками туристичного агентства "Рятівна Бджола". І, вибачайте, довідався, що зарплатня у вас не така вже й велика. За ту роботу, що я вам пропоную, ви одержували б у десять разів більше.

– Я не з тих, хто заради грошей готовий на все. Моє ставлення до грошових купюр не набуло форми жагучої лю­бові із самопожертвою, – сухо відповів крилатий екскурсовод. – На мої скромні матеріальні запити мені вистачає, а розкоші я не люблю.

– Я знаю, що ви безсрібник і аскет. Але творче життя теж вимагає певних матеріальних витрат. Наприклад, ви складаєте музику. Вам би дуже придалася сучасна музична студія з комп'ютерами, інструментами, магнітофонами... Ви б могли допомагати й іншим молодим композиторам. Або література. Маючи більше грошей, ви могли б самі видавати свої книги, не утрудняючи себе пошуками спонсорів і меценатів. Та чи мало... Зрештою, маючи гроші, можна допомагати хворим і бідним, а це шляхетно й духовно. До чого тут розкіш? – просторікував гість у зеленій короні, постукуючи нігтем одну із чашок.

– Звичайно, гроші у сучасному світі – річ поки що корисна, – погодився дракон. – Але я співчуваю тим істотам, які заробляють їх, займаючись нелю­бимою справою, і не хочу опинитися в їхньому числі.

Глава Напівкруглого Столу й держави допив чай. Акустика в Гірчичних печерах була такою, що шуми, котрі проникали зовні, багаторазово відбиваючись від стін нерукотворного ту­нелю, досягали житлової порожнини; так що перебуваючи в глибині пагорба, у десятках метрів від входу, можна було прекрасно чути не тільки лемент людини перед отвором (на­приклад, лицаря Аркадія), але й менш різкі звуки: шум вітру, цвірінькання пташок, скрекіт коників... Зараз шум зовні спові­щав, що дощ хльостає щедро, салютуючи собі розгонистими гіл­лястими електричними іскрами. Активність стихії була схожа на нещадний розстріл землі, що його небо здійснювало за допомогою вогненних стріл і водяних куль.

– Ще чаю? – запропонував хазяїн.

– Так, мабуть. Дуже смачно, – погодився гість. – До того ж, у печері у вас не тепло, і гарячий чай досить доречний... Що ж, виходить, моїй ідеї не здійснитися? Дуже шкода.

– Ну чому ж, – підбадьорював короля Інокентій Карлович, наповнюючи чашку заваркою й окропом, – я, слава Богові, не єдиний дракон у Терентопії, є й інші кандидати. Я готовий допомогти написанням сценарію й музики до такого шоу, художнім оформленням та іншими творчими моментами, але для безпосередньо бойових дій, тобто їхньої імітації, треба запросити когось іншого. Певен, серед наших драконів знайдеться охочий до такої роботи... А що стосує­ться печерного мікроклімату: так, звичайно, тут прохолодно. Печера є печера. До того ж – з печерним струмком. Але мені такі умови підходять. Дракони ж споконвіку живуть у печерах.

– Але така вогкість зовсім не годиться для книг і музичних інструментів, – заперечив рудобородий монарх. – Я бачу, у вас непогана бібліотека й чудовий клавесин, але в такій вологій атмосфері вони рано або пізно приречені на гниття. Ось у тій печері, що побудована в моєму зоопарку, набагато сухіше, там би вони добре збереглися.

Це була правда. Інокентій Карлович і сам думав про шкідли­вий вплив вогкості на бібліотеку й інструмент, але у звіринець...

– Знову про зоопарк, – вимовив екскурсовод трохи прохолодним тоном. – Зрозумійте, Ваша Величносте: роз­мовляючі дракони – такі ж громадяни, як і люди. Ви ж самі указ писали про повну рівноправність. І раптом рівноправному громадянинові пропонують бути експонатом зоопарку. Це ті­льки покійний Грицько міг погодитися, тому що алкоголік за горілку готовий на все. Це ж принизливо. От якби вам за­пропонували стати експонатом звіринцю, як би вам це сподобалося?

– Це просто до речі бовкнув, – зніяковіло сказав коронований лицар. – Я розумію. Шкода, що споконвічних не­розмовляючих драконів у нас не залишилося.

– Завдяки панам лицарям, – дав репліку Інокентій Карло­вич.

– Так, на жаль, – погодився монарх. – Якби я жив у ті часи, я б не допустив повного винищування нерозмовляючих драконів. Бо й небезпечні хижаки мають право на існування. У Великому Світі тепер навіть левів і тигрів охороняють від винищування відповідні міжнародні організації. Не допустив би, можете мені пові...

Його заглушило розпачливе волання:

– Інокентію!!! – прогорлав раптом хтось нелюдським голо­сом. Не людським, а драконячим. І були в цьому голосі такі надрив і туга, що мороз дерся по шкірі.

І шерехатий екску­рсовод, і його вінценосний гість миттю обернулися на ву­хороздираючий крик.

На корявих стінах тунелю заметлялася велика тінь, і в печеру ввірвався другий дракон, спливаючи до­щовою водою.

– Що трапилося, Агнесо?! – вигукнув Інокентій Карлович, спостерігаючи на морді того що ввірвався (вірніше – тієї що ввірвалася, бо це була самиця) цілковите сум'яття почуттів. Це людям тільки здається, що в драконів майже немає міміки, самі ж дракони розрізняють на мордах один одного найтонші почут­тя.

– Наше яйце! Його вкрали!!! – гірко проревіла драконія (так Автор називатиме дракона-самицю), що в запалі своїх пере­живань навіть не звернула уваги на присутність глави держави.

– Що?!! Викрадено драконяче яйце?!! – підхопився король. – О, Господи!!!

Така звістка була неочікуваною, неначе Ґрімм з ясного неба. Навіть неначе обидва Ґрімми з ясного неба – Якоб та Вільгельм. Проте у часи братів Ґрімм – всесвітньо відомих казкарів – люди вже літали у ясному небі на повітряних кулях. Тож правильніше буде сказати, що звістка про викрадення яйця була ще більш неочікуваною, аніж Ґрімми з ясного неба.

Щоб зрозуміти, чому ця крадіжка справила на государя на­стільки сильне враження, що він здригнувся й сполотнів, треба знати основний принцип співіснування Терентопської держави з Великим Світом. А ця велика тема заслуговує на окремий розділ. Це буде шістнадцятий розділ, що, як і п'ятнадцятий, виявився всередині чотирнадцятого, котрий все ще не закінчений...

ЩОСЬ ШІСТНАДЦЯТЕ. Підпільна країна

У всіх частинах земної кулі є свої, навіть іноді дуже цікаві, інші частини.

Козьма Прутков, "Плоди роз­думу".

XVI-XX сторіччя.

Як уже говорилося, Терентопія сусідить із містом Харковом – вели­ким населеним пунктом на північному сході України. Точніше сказати, з Харковом сусідять ті оббиті чорним дерматином двері, за допомогою яких можна переміститися в Терентопію, що розкинулася десь в інших вимірах.

При цьому Терентопська держава на століття давніша за це місто; принаймні в цьому певні усі терентопські історики. Місто Харків як таке виникло лише в XVII столітті (нашої ери, додасть Автор про всяк випадок, тому що деякі міста виникали в XVII століт­ті до нашої ери). Тобто археологи говорять, що поселення на тери­торії нинішньої Харківщини були ще в часи полювання на мамонтів; і в часи Київської Русі там жили люди. І все-таки перші документальні згадування про місто Харків відносяться, повторює Автор, до XVII століт­тя; звідти ха­рків'яни й ведуть відлік.

А от Терентопська держава, вважають більшість терентопських же істориків, виникла в часи Київської Русі, десь в X або XI століт­ті, а може, і рані­ше. На жаль, прадавня історія цієї дивної краї­ни аж до XVI сторіччя, до часів Мирополка Романтика, майже невідома навіть тамтешнім історикам, бо старовинні літописи тає­мничим образом колись зникли: будучи чи то спопелілими пожежами, чи то втопленими повенями (що в сухопут­ній Те­рентопії, втім, малоймовірно), чи то віднесеними вітром, чи то знищеними зловмисниками. Тим більше невідомо, коли і як виникла ця країна й чому вона опинилася в інших вимірах за чарівними дверми. Є різні гіпотези.

Наприклад, непрофесійний історик, тобто аматор у цій царині, Бізончик Солом'яний, що працює бібліотекарем у столичній бібліотеці імені Сіда Ахмета Бен-Інхалі, склав наступну гіпотезу. На його думку, до того, як прадавній Київ очолили князі Дір і Аскольд, крім відомих історикам племен (полян, сіверян, сули­чів, радимичів, дреговичів, бу­жан, дулібів, лутичів, тиверців, древлян тощо, що пізніше об'єдналися за назвою русичи), жило там, мовляв, і невідоме історикам плем'я терентопів. Внаслідок якоїсь природної ката­строфи – чи то вибуху невеликої комети в атмосфері Землі, чи то виверження магічних енергій із глибини надр, чи то... – те­риторію, заселену цим племенем, було відкинуто в інший про­стір, а поміж тим простором і цим (так званим Великим Сві­том) утворився тунель-пуповина, пізніше оформлений як звичайні двері.

Це переміщення, мовляв, виявилося на руку те­рентопам, адже для Великого Світу вони як би щезли, і в такий спосіб уникнули необхі­дності платити данину, що ту необхі­дність на­в'язав іншим племенам скандинавський конунг Халги, більш відомий як князь Олег Віщий, котрий запанував на Русі. І, мовляв, завдяки тому, що терентопці ніко­ли нікому ніякої данини не платили, вони (на відміну від росі­ян, чиї предки пла­тили данину то варягам, то киянам, то татарам, то...) залишилися волелюбними незалежними людьми без так званої холопської жилки в на­ціональній вдачі.

А професор історії з Жорикбурзького університету Юлій Акакійович Засунь-Огли висунув гіпотезу (засновану, втім, як він сам чесно зізнався, лише на його сновидінні), що засновником Терентопського князівства був якийсь позашлю­бний син Великого князя Київського Володимира Красне Сонеч­ко. Цей син, ім'я якого історія, мовляв, не зберегла, по­просив татуся подарувати йому одне із князівств, так само, як той дарував князівства іншим своїм численним синам. Але оскільки цей нащадок був незаконнонародженим, та й взагалі був більше схожий на дружинника Олешу Поповича, ніж на Володимира, і князь сумнівався у своєму батьківстві, то цей син був посланий київським владарем подалі. Так, подалі на схід; мовляв там є землі, що пустують, бери скільки зможеш і облаштовуй нове князівство.

І цей княжич із невідомим іменем, згрупувавши навколо себе соратни­ків і однодумців, вирушив із Києва на схід. У процесі переміщення цей коле­ктив за­знавав агресії з боку всі­ляких печенігів, хазарів, половців та інших недоброзичливців. І тоді, мовляв, княжич звернувся до волхвів-кудесників (давньоруських чародіїв, що володіли могутніши­ми магічними знаннями й здатностями, ніж нинішні чарівники), які також були серед очолюваних ним пере­селенців: мовляв, зробіть так, щоб нове князівство, яке ми побудуємо, було невразливим від усіляких злих кочівників та інших ворогів. І за те, що княжич не кривдив волхвів, як його батько Володимир, який, прийня­вши християнство, оголосив їх суб'єктами зайвими й непотрі­бними, кудесники чи то відкрили княжичеві із соратниками хід в інші виміри, де землі були не гірше, чи то самі ж ці інші виміри й створили.

Коротше кажучи, ці осадчі про­йшли крізь чудесний прохід в інший світ, і заклали перше поселення, яке згодом стало містом Великі Дрібки – столицею Терентопського князівства. Така, повторює Автор, гіпотеза Юлія Акакійовича Засунь-Огли.

Але, правду сказати, і гіпотеза Сергія Васильовича Трампа, більш відомого під іменем Бізончик Солом'яний, і гіпотеза Юлія Акакійовича Засунь-Огли, і інші гіпотези про походження Те­рентопії, висмоктані скоріше з пальця, ніж з об'єктивних фа­ктів. Як було в дійсності – ні­хто поки не знає. Терентопські історики планують у майбутньому провести докладні археоло­гічні розкопки в місцях найдавніших поселень, сподіваючись, що це прояснить давню історію цієї країни.

* * *

А от історію Терентопії з XVI століття, із часів Мирополка Ро­мантика, терентопці знають досить добре – літописи та інші доку­менти тих часів збереглися.

Мирополк Романтик народи­вся в 1538 році й прожив до 1616. Тобто був сучасником Франсуа Рабле, Мікеланджело Буо­нарроті, Джордано Бруно, Мігеля де Сервантеса, Лопе де Веги, Вільяма Шекспіра й деяких інших геніїв епохи Ренесансу. Втім, прізвисько Ро­мантик йому дали терентопські історики на початку XIX сто­ліття; сучасники його так не називали, хоча, можливо, і вважа­ли таким. Сучасники ймену­вали його просто князем Ми­рополком, а потім королем Ми­рополком, без прізвиськ; ну або Ми­рополком Добромислови­чем, тому що його батьком був князь Добро­мисл Мисливець.

В 1556 році, після смерті Добро­мисла, Мирополк зі­йшов на престол і став князем всія Те­рентопії. Прокняживши всього рік, молодий правитель загорі­вся ба­жанням пізнати Великий Світ. І буду­чи захоплений цією ідеєю, вирішив вирушити в закордонні мандри. А керувати державою на час своєї відсут­ності доручив боя­ринові Філофею Ріпі, своєму мудрому на­ставникові й кращому другу свого батька.

Отже, 21 квітня 1557 року князь Мирополк із невеликим ко­лективом підданих-помічників вийшов крізь Державні Двері з Терентопії у Великий Світ, і рушив у західному напрямку. Перетнув ті землі, які колись належали незалежній Київській Русі, а тепер були частиною Великого князівства Литовського, і заглибився в Європу.

За десять років він з'їздив майже всеньку Західну Європу, ви­вчив багато європейських мов, включно з прадавніми – латиною і давньогрецькою, побачив багато славетних лю­дей і зібрав хорошу бібліотеку, у якій, крім іншого, виявилося й чимало лицарських романів.

В Іспанії познайомився з моло­дою людиною з єврейським корінням на ім'я Мігель, досить ро­зумною й ці­кавою особистістю; подовгу роз­мовляв із ним на тему ли­царства й шляхетності. За роки цей Мігель напише геніальні книги про ли­царя Дон Кіхота.

В Іспанії ж князеві зустрівся чотирирічний вундеркінд на ім'я Лопе Фелікс, якому Мирополк передбачив велике майбутнє. І дійсно, коли хлопчик виросте, він стане ви­датним письменни­ком; складе "Собаку на сіні" і ще дві тисячі із гаком п'єс у ві­ршах, а також романи, поеми, вірші й новели.

Навіть в однорічній дитині на ім'я Вільям, яку Мирополк ми­мохідь побачив в англійськім містечку Стратфорд-на-Ейвоні, терентопський князь зумів розпізнати задатки майбутнього генія. Ти, безцінний читачу, звичайно здогадався, що це маля згодом напише "Гамлета", "Сон літньої ночі", "Бурю" та інші геніальні п'єси, а також поеми й сонети...

А от з метром Франсуа Рабле князеві, на жаль, не довелось зустрітися, бо французький геній, книги якого Мирополк, звичайно ж, придбав для своєї бібліо­теки, помер коли Ми­рополку було п'ят­надцять років, тобто за чотири роки до поча­тку цієї подоро­жі. Перебуваючи в Парижі, те­рентопський мандрівник відвідав могилу дотепного письменника й за сумісництвом священника, лікаря, ботаніка й археолога; поклав з повагою на надгробок червону троянду...

Коротше кажучи, досить помандрувавши, Мирополк із обозом повним книг повернувся до чудесних дверей (котрі в ті давні часи були цілком дерев'яними, без чорного дерматину або якоїсь іншої оббивки). Вві­йшовши в Терентопське князівство, він із жалем довідався, що боярин Філофей Ріпа, котрий його тимчасово заміщав, віддав Богові душу, а його синок Яким Ріпа оголосив себе ні більше ні менше як князем Те­рентопії. Мирополка Яким обізвав самозванцем, і не поба­жав віддати йому вінець і владу. У зв'язку із чим відбулася бо­йова завару­шка, якій історики дали назву "Перша громадянська війна"; ко­тра завершилася тим, що Яким опинився в руках ката, а Ми­рополк повернув князівський престол і став знову працювати правителем.

У вільний від керування державою час він читав зібрані в Європі книги, у тому числі романтичні лицарські ро­мани, і просочу­вався лицарським духом.

Що ж стосується того регіону Великого Світу, де перебу­вали Державні Двері, що той регіон колись являв собою безлю­дний дикий лісостеп, то там стали з'являтися поселення, так звані слободи, тому й великий цей край одержав неофіційну на­зву Слобожанщина. Ці терени заселяли пере­селенці – біженці-українці із заходу, що рятувалися від свавіл­ля польської шля­хти.

Терентопія ж у цей період із волі Мирополка, що начитався ли­царських романів, була з давньоруського князівства пере­творена на ли­царське королівство за книжковими зразками. Про що Автор уже роз­повідав докладніше в розділі п'ятому за на­звою "Доморосле лицарство".

* * *

Перш ніж продовжити, Автор скаже те, що з безпам'ятності не сказав на початку: незважаючи на те, що в цьому розділі згадую­ться конкретні імена й дати, Автор категорично не рекомендує викори­стовувати його як навчальний посібник з історії, й посила­тися на нього в працях з краєзнавства. Категорично!

У середині сімнадцятого сторіччя, коли Терентопською державою керував король Вавило, син короля В'ячеслава й онук Мирополка, з іншого боку Державних Дверей, у Великому Світі, у дикім полі, там де річка Харків зливається з річкою Лопанню, була побудована маленька дерев'яна фортеця для захисту від кри­мських грабіжників. І наймену­вали цю фортецю за назвою однієї із цих рік.

З тих пір Харків, який згодом виріс із маленької фортеці у велике місто, був сусідом чарі­вних дверей, що ведуть в чудесне королівство, але нічого про це сусі­дство не знав, у той час як Терентопія знала Харків як свої п'ять пальців, тому що багато терентопців навідувалися у Великий Світ.

– Незлагодженість виходить! – подає голос Права півкуля авторського мозку (внутрішньочерепний, звичайно, голос, зовні не­чутний). – По-перше, важко повірити, що жителі Харківщини так-таки й не натикалися на ці двері. Якщо це були двері для людей, а не, скажімо, комах, значить, вони не були такими мі­кроскопічними, щоб людина могла через них переступити, не помітивши. Та ти, Авторе, сам у першій главі писав, що крізь ці двері протягом століть туди забрело стільки різного народу, що Терентопія стала країною багатона­ціональною. По-друге, якщо в королівство навіть приїжджали тури­сти з далекого зарубіжжя, хоча б ті ж японці, то як же Великий Світ, і особливо харків'я­ни, могли нічого про Терентопію не знати?!

Так, питання доречне й вимагає роз'яснення.

Звичайно ж, люди з Великого Світу іноді виявляли ці двері, хоч вони й укриті заростями колючих кущів. Більшість тих, що виявляли, просто знизували плечима, дивуючись: навіщо комусь знадобилося отут установити цю річ; і проходили повз. Але були оригінали, які побачивши двері в заростях, відчиняли їх (напевно розуміючи, що користі в цьому немає, адже якщо відкрити двері у чагарнику, то за ними виявляться все ті ж кущі; просто руки в диваків свербіли щось пору­хати). І виявля­ли, що пейзаж, котрий даленів крізь відкриті двері, відрізнявся від того, що їх оточувало. Щоб зрозуміти отакий фе­номен, заінтриговані проходили у цей отвір. І опи­нялися в іншому світі, що місцями нагадує казку. Цих двері­проходців можна умовно розділити на три категорії:

1) Деяким, що потрапили в чудесне королівство, там так сподобалося, що вони просто переселилися з нашого світу у світ за чудесними дверми; деякі перемістили туди й своїх рі­дних.

2) Деякі, побувавши в королівстві й повернувшись додому, збу­джено розповідали навколишнім, що бачили розмовляючу свиню, дракона, лицарів у доспіхах; спостерігали як фея летить на мітлі, як чарівник перетворює курку на фазана тощо. Навко­лишні сприймали таку інформацію як фантазії, брехню або марення хворого розуму. І якщо оповідач тупо наполягав на своїх показаннях, будучи надмірно схвильований, то він опинявся в психіатричній лікарні або тому поді­бних місцях.

3) Деякі з тих, що побували в Терентопії, були більш кмітли­вими, і розуміли, що якщо вони розповідатимуть землякам про чуда, побачені там, то навколишні вважатимуть їх бре­хунами або без­умцями, тому тримали язик за зубами. До цієї категорії зарахуємо й тих, хто побувавши в королівстві, вважав, що це були лише сновидін­ня або галюцинації; і якщо й розказував про це іншим, то додаючи: "Насниться ж отаке!"

Отже, наш із тобою, безцінний читачу, Великий Світ не знав про дивну країну за дивними дверми, бо всяка інформація про це гаснула в невір'ї, як сірник у калюжі.

Уявимо собі, що було б, якби у вісімнадцятому або дев'ят­надцятім столітті Російська імперія, яку хлібом не годуй – дай розширити свою територію та вплив, довідалася й повірила, що на її терені є двері, за якими ховається ціла країна. Напевно те­рентопцям було б наказано негайно увійти до складу Російської держави й стати під­даними російського імператора (або імператриці, залежно від періоду подій). Бо, мовляв, якщо двері мають місце на території Російської імперії, то й усе що за дверми повинне бути російським. Терентопці, що звикли до свободи й незалежності, напевно б відмовилися.

Обурена та­кою "нахабністю" Російська держава послала б на при­боркання "крамольників" військо, що мало подібний досвід. Оскільки у вимірах, де міститься Терентопія, у неї не було зовнішніх воро­гів, то й справжньої сучасної армії з суча­сною зброєю королі­вство не мало через непотрібність. А майже декоративні лицарі з їхніми допотопни­ми списами та мечами при всім своє­му патріотизмі й відвазі не змо­гли б протистояти вогнепальним металометам агресорів-окупантів, і були б швидко наголову роз­биті. Сучасні танки, ракетні установки, літаки-бомбардувальники та інші габаритні знаряддя вбивства крізь Державні Двері, звичайно, не можуть протиснутися, але тодішні рушниці, гармати й коні, не кажуче вже про власне солдафонів, могли переміщатися й крізь такий невеликий отвір.

І Терентопія була б поглинена Російською імперією. Те­рентопські патріоти, що залишилися в жи­вих, опинилися б на російських каторгах, у в'язницях і засланнях. Те­рентопські землі були б роздані російським поміщикам і вельможам. Вільні терентопські фермери були б закріпачені. Маги й феї були б оголошені слугами сатани і зазнали б ре­пресій. Дракони й інші нетипові для Великого Світу тварини стали б об'єктами полювання російських вельмож. З них (не з вельмож, а...) наробили б чучел, або, у найкращому разі розіп­хали по зві­ринцях, де вони незабаром вимерли б, не давши по­томства...

Сумна картина, чи не так?

Чи треба казати, що, так би мовити, конспіративне, під­пільне щодо Великого Світу існування Терентопію дуже навіть ула­штовувало, і викриватися перед Великим Світом вона не збиралася, щоб не спровокувати вищеописаних небезпек.

Читач може сказати: але якщо терентопці боялися окупації їхньої батьківщини Великим Світом, то чому б їм просто не замурувати Державні Двері, крізь які й могла відбутися окупація. Та тому, відповідає Автор, що вони не хотіли бути абсолютно відрізаними від цього світу, у якім було чимало для них цікавого; зокрема – різноманітні винаходи, мистецтво, література... Бажання незалежності не означає повну самоізоляцію. Тому вони й вирішили унебезпечити себе від поглинання Великим Світом не за рахунок замуровування проходу, а за допомогою конспірації.

Необхідність конспірації розуміли в Терентопії всі, від короля до останнього простолюдця. Тому, навідуючись у Великий Світ, терентопці не подавали виду, що вони прибульці з інших вимірів, а видавали себе за великосвітців, у першу чергу за харків'ян. І намагалися бути максимально обережними, уникати конфліктів з місцевими і т.і.; щоб не потрапити в лабети тих служб, які можуть поцікавитися місцем проживання.

Найчастіше ті жителі королівства, яким доводилося періодично виходити за Державні Двері, обзаводилися фальшивими паспортами (раніше совєтськими, тепер українськими) та іншими документами, на випадок якщо там попросять пред'явити; так майстерно виготовленими терентопськими вмільцями, що на око їх неможливо відрізнити від справжніх.

Ну й, звичайно, одягалися вихідці так, щоб не відрізнятися від харків'ян. Якщо за Державні Двері виходили лицарі, то, зрозуміло, без збруї й без зброї, якщо королі й королеви, то без корон і мантій. Якщо ти, безцінний читачу, перебуваючи в Харкові, побачиш там терентопця, наприклад лицаря, чарівника або навіть самого короля, то нізащо не здогадаєшся, що він є таким, а приймеш його за пересічного харків'янина або приїжджого з іншого українського міста.

Автор вище сказав про людей, що переселялися з Великого Світу до Терентопії. Але був і протилежний процес. Бувало, що уродженці підпільного королівства, побувавши у Великому Світі, зажадали тут жити, і переселилися з Терентопії до Харкова або інших місць Великого Світу. При цьому вони приховували від нових співвітчизників правду про батьківщину, підсовуючи фальшиву біографію, мовляв, вони теж уродженці Великого Світу.

От, наприклад, один із лицарів Напівкруглого Столу, граф Галактіон, в 1993 році емігрував до Великого Світу, залишивши на батьківщині свій Шмокиконський замок, коня на кличку Ігор Святославич, білого як крейда (серед тогочасних коней лицарів Напівкруглого Столу лише два були цілковито білими: Ігор Святославич графа Галактіона та Цезар короля Жорика Дев'ятого), свої доспіхи й зброю, лицарські турніри й подвиги. Тепер він жив у маленькій квартирі в Харкові, у районі Нова Баварія, і працював простим електриком на одному з харківських заводів. І уявіть собі, нітрохи не шкодував про зміну долі й був цілком щасливий. Адже тут у нього було взаємне кохання з тією харків'янкою, заради якої він кинув колишнє життя.

Якби не такий витік, населення в королівстві було б більше.

Це що стосується терентопців-людей. Що ж до терентопців-тварин, тих, що можуть говорити й думати по-людськи, інтелектуальних, так би мовити, мутантів, то вони відвідували Великий Світ тільки в тих випадках, коли зовні не відрізнялися від тамтешніх істот. Ну, скажімо, яка-небудь розмовляюча терентопська кішка, якийсь собака чи, приміром, горобець і т.і. могли прогулятися до Харкова і далі, але, звичайно, ретельно приховуючи свою здатність розмовляти й поводитися по-людськи.

Втім, розмовляючий люмбрикус Гавриїл Святославович, друг дракона Інокентія Карловича, одного разу теж відвідав Великий Світ, незважаючи що помітно відрізняється від тамтешніх люмбрикусів – більший за розміром й носить пенсне; але не був там ніким помічений, бо переміщався під землею, що властиво всім люмбрикусам.

А от представники незвичайних видів, так звані чудовиська – дракони, єдинороги й грифони – ніколи з Терентопії у Великий Світ не виходили, адже не могли прикинутися тамтешніми людьми й тваринами й зостатися непоміченими тамтешніми мешканцями. Втім, дракон Інокентій Карлович дуже непогано знав Великий Світ, але винятково з книг і творів мистецтва.

Конспірації щодо Великого Світу мешканці королівства навчалися з дитинства. Якщо не усмоктували ці навички з молоком матері, то діставали відповідне виховання в сім'ях, дитячих садках і школах.

Конспірація є невід'ємним елементом терентопського патріотизму.

Більше того, в 1749 році з ініціативи короля Жорика Четверто­го була заснована терентопська розвідка, метою якої було нед­опущення поширення у Великому Світі інформації про Те­рентопію.

Королівські шпигуни засилалися на Харківщину, поселяли­ся там під виглядом пересічних українських оби­вателів, стежи­ли за чутками й повідомлен­нями, і якщо раптом виникали неба­жані, як вони вважали, розмови, шпигуни їх га­сили в зародку. Зазвичай вони просто знаходили люди­ну, котра розповідає про чуда за якимись дверми, і по-дружньому пере­конували, що чу­десна країна їй приснилася або привиділася; іноді лякаючи лі­карнею для божевільних. В особливо складних випадках, коли людина виявлялася впертюхом і завзято наполя­гала на своєму, розвідники кликали на поміч терентопських чародіїв, які за допомогою гіпнозу чи чогось типу того видаляли з пам'яті завзятця інформацію про Терентопію.

Кращих розвідників терентопські королі нагороджували коштовною відзнакою — так званим Орденом Почесно­го Гною.

– Гною? Ха, химерна назва для ордена, – пирснула Ліва пів­куля авторського мозку.

Таку назву, продовжує Автор, нагорода одержала на честь події, що сталася майже за півсторіччя до заснування роз­відки.

Під час перебування в Харкові російського царя Петра Першого (у червні 1709 року, незадовго до Полтавської битви), його соратники князь Меншиков і граф Ше­реметєв у супроводі Харківського полковника Григорія Семеновича Квітки (який, до речі, був дідусем пи­сьменника-класика Грицька Основ'яненка, основоположника української художньої прози, автора повісті "Конотопська відь­ма" та інших чудових творів), об'їжджаючи околиці Ха­ркова, котрий у ті часи був ще по суті фортецею, на­близилися до тих самих секретних дверей. Хтозна, чим би це закінчилося для під­пільного королівства, якби прості те­рентопські ремісники, що ішли до Ха­ркова зі своїми товарами, не побачили наближен­ня "пташенят гнізда Петрова", не ви­передили їх і не вимазали двері свіжим коров'ячим гноєм.

Зрозуміло, князь із графом та особи що їх супроводжували не стали соватися в кущі, звідки смерділо гноєм, а якби й суну­лися, то поги­дували б доторкати­ся до за­бруднених лайном дверей. При­криваючи ніздрі надуше­ними ху­сточками, по­спішили від чагарнику віддалитися. Можливо, коров'ячі екскременти урятували коро­лівство від викриття й окупації. Тому-то на честь рятівного гною й кмітливості пере­січних патріотів нагороду для роз­відників Жорик Четвертий і назвав Орденом Почесного Гною.

(До речі, щодо Грицька Основ'яненка.

В історичному центрі Харкова є вулиця Квітки-Основ'яненка, названа так, зрозуміло, на честь письменника-класика Григорія Федоровича Квітки, який підписував свої твори псевдонімом Грицько Основ'яненко (виниклим через те, що родовий маєток його був у тому районі на півдні Харкова, котрий називався Основою; були в нього і інші псевдоніми: Євстратій Мякушкін, Фалалей Повінухін тощо, але Основ'яненко – найвідоміший). На вулиці Квітки-Основ'яненка встановлений пам'ятник (кому б ви думали?) Квітці-Основ'яненкові. А найближчою вулицею є паралельна Університетська. Саме на Університетській і були надруковані перші публікації його творів. Адже журнали "Харьковский Демокрит", "Украинский вестник", альманахи "Молодик" і "Утренняя звезда", а також книжкові видання із цими публікаціями виготовлялися друкарнею університету. "Харьковский Демокрит", до речі, заснував та видавав поет-гуморист-сатирик Василь Маслович (автор, крім іншого, гумористично-лицарського віршованого епосу "Утаїда"). А університет був заснований і довгі роки перебував саме на цій вулиці, через що вона й одержала таку назву. (На цій же вулиці, але за декілька десятків кроків, мав місце і Харківський колегіум, де викладачами працювали зокрема видатний український композитор Артемій Ведель та видатний український літератор Григорій Сковорода. Але тоді вулиця ще не називалася Університетською, бо ще не було університету. А як називалася? Того вже ніхто не пам'ятає.) На майдан Свободи університет переселився дуже згодом. Автор Терентопських хронік, то пак твій, безцінний читачу, покірний слуга, повідомляє тобі по секрету, що сам він, Автор, тринадцять років пропрацював друкарем саме в цій друкарні, але не в часи Основ'яненка і Масловича, звичайно, а набагато пізніше.

В дитячі та молоді роки Основ'яненко деякий час мешкав при Курязькому монастирі, де його дядько Наркис Квітка був настоятелем. Цей монастир, до слова, фігурує як у легенді "Заснування Харкова", яку Грицько Основ'яненко написав прозою, так і в легенді з тією же назвою "Заснування Харкова", яку згаданий у попередньому абзаці Василь Маслович написав віршами на десятиліття раніше. Це дві цілковито різні легенди, з різними сюжетами й різними персонажами. Спільним у них є тільки наявність Харкова й Курязького монастиря. Курязький монастир перебував лише в декількох сотнях кроків від колючих кущів, які приховують так звані Державні Двері Терентопії, раніше просто дерев'яні, а тепер оббиті чорним дерматином. Але про це в тих легендах не сказано.

Ще одну легенду, у якій є присутніми Курязький монастир і Харків, записав і в 1914 році опублікував у вигляді історично-пригодницької повісті дехто А. Вітін. Вона була надрукована в Харкові, у друкарні Б. Бенгіс, що мала місце за адресою: вулиця Сумська, дім 38. Ця книжка називається "Швед (сімейний слобідський переказ). Історичний етюд початку XVIII століття. З життя старої Харківщини". У цій легенді, крім іншого, говориться про те, як поруч із Курязьким монастирем два головні герої – український козак Омелько Кислань і його приятель Юрко Безрідний (який насправді був шведським вояком на імення Іріх) – урятували життя російському цареві Петру Першому, невдовзі після Полтавської битви. Ця легенда передавалася з покоління в покоління в родині харків'ян, які нібито були нащадками цього Іріха. До слова, доля цього шведа, який через поранення в Полтавській битві відстав від шведського війська, виявився серед українських козаків, українізувався і залишився жити в Україні, збігається з долею шведського прадіда українського письменника-казкаря Василя Короліва-Старого. Тому не виключено, що цей казкар (за походженням не харків'янин, а полтавець) теж був нащадком саме цього легендарного Іріха.

Курязький монастир має місце і в інших літературних творах (наприклад, у "Педагогічній поемі" Антона Макаренка), серед яких, можливо, є й ще якісь легенди.

– Ну от, – сварливо бурчить Права півкуля авторського мозку, – знову ти, Авторе, замість художньої вишуканості утнув позбавлені художності сухі краєзнавчі інформації.

– Ага, – підтверджує Автор. – І далеко не в останній раз.)

* * *

Але як же при такій засекреченості цієї держави могли ці­лком легально відвідувати її інтуристи з далекого зарубіжжя; от, наприклад, згадані вище японці?

Так, безцінний читачу, у Терентопії існує туристичний бізнес.

А ініціатором і засновником цього бізнесу в тій країні були не те­рентопці, а харків'янин. Кличуть його Зіновій Феліксович Неда­шковський. Невисокий угодований чоловік з хитрими вічками, кривими зубками й зрослими на переніссі бровами. Ця людина мала корисливу діловитість. Майже все, на що падав його по­гляд, викликало в ньому питання: а який від цього може бути прибуток.

Бувають люди, які думають переважно про зиск, при­бутки, гроші. Навіть дивно, що дещо вони роблять задурно. Наприк­лад, цілком безкоштовно чхають, сякаються, позіхають, ви­порожнюються, сплять, пукають і дихають. Безкорисливість таких дій корисливих людей пояснюється тим, що просто ва­жко, навіть неможливо, знайти бажаючих оплатити й ці заходи.

До речі, про гроші й золото. Неправі ті, хто каже, що золотий злиток і грошові купюри – речі цілковито зайві на незаселеному острові. Адже насправді за допомогою золота можна придбати їжу навіть у безлюднім місці. При наявності достатньої фізичної сили й влучності. Для цього треба підкрастися ближче до їжі (але обережненько-обережненько, аби їжа тебе не помітила та не втекла) й метнути їй у голову цей важкий метал. А ще можна злитком замість кувалди забивати в ґрунт кілки при спорудженні хижі. А купюри хороші для розпалення багаття, бо є папером, тобто матеріалом пальним. Тож, як бачимо, коштовності можуть бути корисні навіть в умовах робінзонади.

Улітку 1987 року Зіновій Недашковський почув у приватній розмові думку, що краще лікуватися не фабричними пігулками, а народними відварами й на­стоянками цілющих трав. І подумав, що якщо мода на лікування зіллям охопить великі верстви населення, то його заготі­вля й продаж можуть принести істотний прибуток. Позичивши в знайомого довідник із лікарських рослин, виїхав за місто, щоб ознайомитися з флорою й прикинути перспективи.

Втім, не так щоб дуже виїхав, усього на кілька метрів від умовної границі між Харковом і Харківською областю. Пла­зуючи рачки по траві під покровом дерев у декількох десятках кроків від автомобільної траси, Недашковський порівнював билини з ілюстраціями в книзі.

Так уповз у чагарник й тикнувся порослим жорстким гу­стим коротким чорним волоссям тім'ям у щось плоске й пруж­не. По ніздрях бачу, безцінний читачу: ти вже здогадався, що це були двері, оббиті чорним дерматином. Злегка здивувавшись недоречності присутності тут таких дверей, Зіновій Феліксович хотів був дати задній хід, щоб ви­бравшись із кущів продовжувати ботанічні вишукування, але його увагу звернув на себе шум дощу. Було сухо, сонячно, без­хмарно, а тим часом кандидат у цілителі виразно чув плескіт крапель і грім. І сочи­лися ці звуки із дверей, які від поштовху тім'ям трохи відкрили­ся.

Стоячи на колінах і щуля­чись від уколів рослинними ши­пами, Недашковський почухав нігтем тім'я й ударив долонею пружну площину чорного дерматину. Двері ще більш роззявилися. За ними бушувала гроза: щосили хльостала злива, супроводжу­вана пострілами блискавок. Глянувши знову на небо, ділова людина піднялася на ноги й обійшла кущі. За ними, звичайно, ніякої грози не було. Сичачи від катівської нелю­дськості колючок, Неда­шковський розсунув зарості з протилеж­ного боку. Зі цієї позиції двері виглядали зачиненими. Так, дерев'я­ні, щільно закриті двері. Зіновій Феліксович повернувся на первісну пози­цію й, відсторонивши рукою гілля, пере­конався, що при спо­стереженні звідси оббиті дерматином двері відкриті, і за ними шурують буйні опади.

Ділова людина зрозуміла, що вона знайшла щось набагато рідкісніше, ніж просто цілющі трави. А рідкості бувають дуже коштовними. Поки він напружував мозок, намагаючись змірку­вати, який зиск можуть дати двері, що демонструють іншу по­году, гроза за дверним прорізом вщухла, і стало ясно, що крізь двері не тільки погода, але й ландшафт бачиться інший.

Продовжуючи міркувати про прибутки, Недашковський пройшов у двері. Озираючись, він виявив, що одним кроком переніс себе в іншу місцевість. Ліворуч замість струнких сосен і за ними шумливої автомобілями траси Т-2106 виявилося пше­ничне поле. Праворуч замість листяного лісу — квітучий луг, а вдалечині пагорб із мальовничим будинком (Зимкукурським замком, у якім нині жив лицар Напівкруглого Столу Леонід Заканавний). А спереду замість колючих кущів — дорога, що веде в місто, над яким підносяться гарні вежі (місто Великі Дрібки – колишня столиця Терентопської держави, з першим Королівським замком).

Оглянувшись, ділова людина крім роз­критих дверей, з яких визирало листя колючих кущів, побачила поле й луг, що просторилися до обрію, жовте від пшениці та строкатий від квітів. І ніякого міста Харкова, навіть якогось другосортного й завалящого Харкова, у цьому просторі не було. Зіновій Феліксович обійшов двері вже те­рентопською територі­єю. Ку­щів за ними не виявилося, і тут при спо­стереженні зі зворотного боку вони виглядали закри­тими...

Коротше кажучи, навіть швидкий огляд лицарського королі­вства відкрив цьому доморослому бізнесменові, що а) місце це дивне, екзотичне, а отже привабливе для туристів; б) ніякого туристичного бізнесу тут ще немає. А це значить, що громадя­нин Недашковський виявив ту нішу, про яку мріяв усе життя: великі перспективи й жодних конкурентів.

Ділові люди є скрізь, зокрема й у лицарськім королі­встві. Зіновій Феліксович знайшов там таких людей і за­пропонував організувати туристичний бізнес. Він, мовляв, постачатиме в королівство вигідних іноземців, а вони — аборигени — показуватимуть цим іноземцям свої визначні пам'ятки. За валюту, зрозуміло.

Ділові аборигени засумнівали­ся: а чи не приведе такий бізнес до викриття їхньої засекрече­ної країни. Недашковський сказав, що треба все так продумати, аби не привело. Харків'янин не менше терентопців був заці­кавлений у збереженні конспірації, щоб не накликати собі крутих конкурентів.

Подумали й придумали таку форму тури­зму, яка б не несла в собі загрози викриття. Проект цього підприє­мства був представлений королю Жорику Дев'ятому. Він, ретельно вивчивши заявку і переконавшись, що такий туризм дозволить зберігати Терентопії підпільний статус, дав згоду. З умовою, що половина прибутку від цього бізнесу у вигляді податку йтиме в державну скарбницю...

Так у королівстві виникло туристичне агентство "Рятівна Бджола". Назва, як Автор уже казав, походить від бджоли, зображеної на гербі столиці, у якій на вулиці Плоских Кішок розмістився головний офіс агентства. А в інших містах королі­вства з'явилися його філії.

Уже в жовтні того ж 1987 року Зіновій Феліксович подав у Терентопію перших закордонних туристів. Це була група робітників-поліграфістів із братньої Бо­лгарії, що прибули до Харкова задля обміну досвідом із харківськими друкарями...

І з тих пір іноземці стали навідуватися на екскурсії в країну лицарів та драконів.

До цієї засекреченої справи Недашковський залучив також свою дружину й двох синів.

Відбувалося все в такий спосіб: проходжуючись біля харківського готелю "Інтурист" Зіновій Феліксович конспіративним шепотом пропонував іноземцям відвідати такі екзотичні краї, яких вони більше ніде ніколи не побачать, з умовою, що доставлені вони туди будуть із за­в'язаними очима (він завчив потрібні фрази англійською, французькою, німецькою, іспанською та іншими мовами). Деякі іноземці – найбільш обережні – відмовлялися їхати невідомо куди, та ще із зав'язаними очима. Але були й такі простодушні й довірливі з авантюрною жилкою, які вважа­ли, що переміщення в невідомість із зав'язаними очима – це тає­мничо й романтично, справжня пригода. Недашковські привозили таких до чарівних дверей і передавали колегам із "Рятівної Бджоли". Ті на території королівства розв'язували іноземцям очі й знайомили зі своєю дивною країною. Назад у Харків туристи доставлялися також із зав'язаними очима.

Від "Інтуриста" до Державних Дверей Недашковські переміщали іноземців на автобусі ПАЗ-672 біло-коричневого забарвлення, випуску 1977 року. Автобус попервах орендували у одного з харківських кооперативів (тоді, за часів горбачовської перебудови, був бум кооперативного руху; кооператори заробляли на чому могли), а потім, зібравши грошенят, і зовсім цю машину купили. Ясна річ, вони підганяли автобус не до самих дверей, а до найближчої до них точки траси. А від траси до колючих кущів кілька десятків кроків екскурсантам доводилося пройти пішки, що з зав'язаними очима дуже незручно, тим більше бездоріжжям. Недашковським доводилося їх підхоплювати, якщо ті спотикалися, або піднімати, якщо все ж падали.

Як іноземці сприймали Терентопію? Можливо, деякі дійсно вірили, що потрапили в чарівну країну. Але напевно були й прагматики, котрі вважали, що Терентопія – просто побу­дований неподалік від Харкова великий парк розваг на подобу Діснейленду, що лицарі – це каскадери, чарівники – талановиті ілюзіоністи, чудовиська й розмовляючі тварини – геніально виготовлені механічні іграшки, роботи, напхані розумними комп'ютерами тощо. Нехай думають що хочуть. Головне, що вони платили за екскурсії й сувеніри, поповнюючи державну скарбницю.

Але, правду сказати, іноземців там бувало не так уже й бага­то. Адже й сам Харків, де вивуджував клієнтів Зіновій Фелі­ксович Недашковський, не був всесвітнім туристичним магнітом, як яка-небудь Венеція, Рим, або там Париж... Так, Харків – чималенький промисловий центр, у якім малися великі заводи... Але спробуй спокусити туристів заводами! Вони воліють чомусь любувати­ся стародавніми храмами й палацами. А з руїн віддають пере­вагу тим, над якими попрацювала прадавня історія, а не тим, які створила сучасна економічна криза.

(Російський письменник Антон Павлович Чехов (який, втім, уважав себе українцем, про що неодноразово писав) у листі до родини, написаному 15 квітня 1891 року, під час італійської подорожі, висловив, що "Рим схожий взагалі на Харків". У Харкові, де жили його родичі і знайомі, Чехов бував не раз. Але, чесно сказати, в аспекті визначних пам'яток і туристичної привабливості Харків не є конкурентом так званому Вічному Місту. Протягом 14 років у першій половині двадцятого сторіччя Харків був столицею держави, що перевершувала Італію за територією й кількістю жителів; однак значимістю в історії й культурною спадщиною італійська столиця, безумовно, перевершує цю колишню українську столицю. Чехов, можливо, мав на увазі, що йому й у Римі було нудно. Йому сподобалася Венеція. Педантичний читач може сказати, що за кількістю жителів Італія перевершує Україну, що Автор у цьому аспекті помилився. Але Автор заперечить: це тепер жителів Італії більше, ніж жителів України. А раніше було навпаки. Це пов'язано з тим, що у ХХ столітті Україна втратила мільйони жителів внаслідок голодоморів, репресій та великої смертності під час Другої світової війни, через що Італія та низка інших європейських країн переплюнули її за народонаселенням, а коли столицею був Харків, Україна ще була найбільшою країною Європи не лише за розміром, а й за кількістю жителів.)

А з тих нечисленних іноземців, які все-таки навідувалися в Харків, далеко не всі від­відували Терентопію. Якби туристичне агентство "Рятівна Бджола" орієнтувалося тільки на іноземців, воно б волочило бі­дне існування, або взагалі збанкротувалося. Та керівники цієї організації вчасно второпали, що подорожувати країною прагнуть і самі терентопці. Тому тепер більшу частину своїх доходів ця організація одержувала від обслуговування співвітчи­зників.

Отже, мандрівники з Великого Світу в королівство хоч не масово, але навідувалися, а Великий Світ у масі своїй про Те­рентопію як і раніше нічого не знав. На щастя для Терентопії. Ті сувеніри, які вивозили із чарівної країни туристи, не могли бути доказом її існування. Ну подумаєш – дерев'яний єдиноріг! Ну подумаєш – глиняний дракон! Ну подумаєш – лицарський шолом тощо! Таке де завгодно можуть змайструвати! Спробуй, доведи, що це зроблено в незвичайнім королівстві з лицарями й драконами, а не у звичайному Китаї наприклад. Навіть відео­зйомка не була доказом; а тим більш – фотографії. У голлі­вудських фільмах і не такі чуда побачиш, але всі ж знають, що насправді таких чудес немає. При сучасній техніці можна втну­ти фото— або відеозображення будь-яких чудес, у реальності не існую­чих.

Тобто навіть незважаючи на візити інтуристів, інформації про Терентопію, як і раніше, гаснули у Великому Світі неначе сірник у калюжі. Як і передбачалося при створенні туристичного агентства.

От якби у Великий Світ потрапило яйце дракона й з нього вилупився б справжній дракон, отоді б людство просто таки змушено було б повірити в існування країни драконів, бо проти настільки очевидного доказу не попреш. Але дракони ж ані туристам, ані місцевим своє рідне яйце не віддадуть, тому такий варіант відпадає, вважали терентопці.

Тепер зрозуміло, чому здригнувся й сполотнів король Жорик Дев'ятий, почувши про викрадення такого яйця? Він миттєво уявив собі, як цей доказ потрапляє до рук людства, як ви­крадач показує людству шлях до загубленого королівства, як Великий Світ поглинає Терентопію, спотворюючи своїми пороками й мерзенностями... Ух! Навіть уявити лячно! Для чого ще можна красти драконяче яйце, крім як для контрабанди у Великий Світ?

Двісті сорок дев'ять років тому один чорнокнижник, тобто злий маг, такий собі Авдій Мотлох, намагався заволодіти драконя­чим яйцем для шкідливого чаклунства, але добрий чарівник Гектор Манюня цього не допустив. Це було так давно: усі уча­сники тих подій давно померли. З більш давньої історії відомі випадки, коли драконячим яйцем намагався заволодіти в якості трофея той чи інший лицар, але для таких витязів це досить погано кінчалося, тому що дракони такого не вибачають.

Таким чином, нинішня подія була першим, принаймні за останні сторіччя, вдалим ви­краденням яйця дракона.

Викраденням, що поставило під за­грозу державну безпеку!

ЩОСЬ ЧОТИРНАДЦЯТЕ. Викрадення в Абрикосовій (закінчення)

У такій ситуації терентопський монарх міг би за прикладом англійського короля Річарда Третього, котрий у п'єсі Шекспіра горлав: "Коня! Коня! Королі­вство за коня!", драматично видати фразу "Яйце! Яйце! Коро­лівство за яйце!"

Були потрібні негайні рішучі дії!

Погляд короля безстрашно зупинився на телефонному апараті, що мешкав на тумбочці. Жорик Дев'я­тий хоробро підбіг, мужньо схопив слухавку, сміливо зістикував її з вухом і, із задоволен­ням почувши гудки, що підтверджували праце­здатність апарата, геройськи набрав номер керівництва жорикбурзької міліції.

– Алло! Міліція? – відважно вимовив рудобородий владар, почувши, що й там узяли слухавку.

– Так точно, – відповіла слухавка голосом генерала А.П. Бобика.

– Здрастуйте. Говорить король Жорик Дев'ятий.

– Добридень, Ваша Величносте!

– Не дуже добрий. Я телефоную з Каменіани. Тут викрали яйце дракона!

– Як, і там теж? – здивувалася слухавка.

– Чому "теж"? А де ще? – викликнув коронований лицар.

– Учора ранком хтось украв у краєзнавчому музеї драконяче яйце, вірніше – муляж драконячого яйця, – проінформувала слухавка.

– Отакої, і муляж! Негайно телеграфуйте у Великі Дрібки, нехай установлять біля Державних Дверей митний пост, щоб перевіряв багаж усіх хто виходить із країни! Яйце не повинне потрапити у Великий Світ! А сюди надішліть слідчого, в... – Прикривши долонею мікрофон слухавки, монарх повернувся до драконії. – У якій печері це трапилось?

– В Абрикосовій, – схлипнула драконія.

– В Абрикосову печеру. Терміново!

– Вас зрозумів, Ваша Величносте. Телеграфуємо. Висилаємо, – відповіла слу­хавка, і король її поклав.

Про всяк випадок Автор зауважує, що генерал Бобик був людиною. Бо оскільки в цьому чарівному королівстві існували зокрема й розмовляючі тварини, то схоже на собачу кличку прізвище може посіяти в читачеві непотрібні сумніви.

– Ну ось, слідчий незабаром приїде, – сказав драконам глава держави. – Знайдемо, обов'язково знайдемо! Справа державної важливості. Уся міліція шукати буде. І не тільки міліція.

– До речі, познайомтеся, Ваша Величносте: це моя рідна сестра Агнеса, – представив Інокентій Карлович драконію...

* * *

Деякі терентопські вчені-біологи вважають, що дракони споконвіку жили по всій Євразії. Крізь чарівний прохід вони давним-давно потрапили, мовляв, зі Східної Європи в Те­рентопію. Згодом у Євразії всіх драконів винищили, мовляв, усілякі Зиґфріди, Конани, Ланцелоти, Святі Георгії, Добрині Микитичи з Кирилами Кожем'яками і решта драконоборців, а от у Терентопії ці реліктові тварини зберегли­ся.

На Русі, до речі, драконів здавна називали зміями (приклад: Змій Горинич). Це дещо дивно, адже в них є лапи, тому логічніше асоціювати їх з ящірками, а не зі зміями. Але давати поради прадавнім русичам та решті жителів минулих сторіч і тисячоріч – справа безперспективна. Прадавні люди настільки вперті, що, що б ти їм не радив, що б не наказував, – вони нічого не виправлять. І навіть, що називається, вухом не поведуть. Хоч кіл їм на голові теши. Серед давно померлих суб'єктів ти переконати в чомусь можеш тільки тих, які називаються упирями та привидами, якщо, звичайно, у тебе є незаперечні аргументи.

Споконвічно дракони були дикими істотами, сильними й небезпечними. Потім, чи то тому що серед терентопців були чарівники, які створювали в моменти чаклунства магічні поля й випромінювання, чи то з інших причин, у диких драконів у по­томстві стали з'являтися дитинчата-мутанти, розумні й здатні розмовляти по-людськи. І це "відхилення" виявилося стійким, таким що передається в спадок. У таких мутантів уже всі діти, як правило, були розмовляючими. У такий спосіб дракони виявилися поділені на дві раси.

Читач може засумніватися в здатності драконів до людської мови. Мовляв, людина вміє говорити завдяки вібруванню голосових зв'язок, ворушінню язика й руханню губ. Ну, припустимо, і в драконів є голосові зв'язки з язиком. Але губ-от в них немає! У них дзьоб! Як же без губ-от! На це Автор відповість: у птахів теж немає губ, а тільки дзьоб. І між тим деякі з них – ну там папуги, пересмішники, воронові та інші – здатні балакати по-людському, вірніше досить точно імітувати людську мову. Тож, як бачимо, для людських розмов зовсім не обов'язково мати саме людський рот.

Нерозмовляючих драконів те­рентопці боялися й ненавиділи, адже ці страшні хижаки іноді знищували свійських тварин. (Зазвичай жертвою драконів ставали кури, качки, гусаки, іноді кішки й собаки, іноді кози й вівці. А от коней і биків дракони зазвичай не чіпали: по-перше, великуваті, по-друге, брикаються й буцаються.) А бували навіть і випадки людо­жерства. (Втім, зафіксовані лише два факти поїдання чоловічини: в 1633 році двох селян зжер один дракон, після чого він був убитий лицарем. Розтин показав, що мозок тварини був уражений якоюсь хворобою.)

До розмовляючих ящерів люди ставилися байдуже: користі від них ніякої, але й шкоди теж, якщо їх не сердити. Розмовляючих від нерозмовляючих легко відрізняли по пальцях на пере­дніх кінцівках (у перших вони більше схо­жі на людські) і більш розумному виразу очей. І взагалі, розмовляючі по повадках були більш, так би мовити, людиноподібними. Вони навіть могли сидіти на табуреті, або чомусь на штиб того, як люди, у той час як нерозмовляючі, здумавши сісти на табурет, заплигували на нього з ногами, як кури.

Убивство нерозмовляю­чого дракона серед лицарів уважало­ся подвигом, убивство розмовляючого – ганьбою, так якби лицар заходився битися з метеликом або горобцем. Лицарі так активно зайня­лися подвигами, що вже до початку вісімнад­цятого сторіччя не­розмовляючі дракони зникли (останню особину вмертвив у 1693 році ли­цар Напівкруглого Столу Георгій Обідоносець), і в країні залишилася лише одна раса цих релі­ктів, розмовляюча.

(– А як же Аркадій? – стрепенулася Ліва півкуля авторсько­го мозку. – Якщо полювання на розмовляючого дракона для ли­царя ганьба, то як же він...

– Але він же й не збирався Інокентія Карловича вбивати! – перериває Автор. – А полонення розмовляючого дракона він, очеви­дно, ганьбою не вважав.)

У дракона Карла й драконії Агнії було тільки двоє дітей: дочка Агнеса, 1968 року народження, і син Інокентій Карлович, 1975 року народження (датами народження отут зазначені роки вилуплювання їх із яєць; а самі яйця були знесені раніше, у попередні роки.) Пам'ятаєш, безцінний читачу, першу розмову Інокентія Карловича з Гавриїлом Святославовичем (у четвертому розділі, то пак четвертому щосі)? Вони, зокрема, говорили й про живопис, і про кінематограф. Питання: звідки живопис і кінематограф може знати маленьке драконенятко, ко­тре ще не вилупилося з яйця? Тільки з розмов батьків, що ті розмови лунали крізь шкарлупу; а із цього випливає, що дракон Карл із драконією Агнією були істотами культурними. Інтелі­гентність Інокентія Карловича була спадкоємною. (До речі, і Гавриїл Святославович тоді про живопис і кіно знав з поголо­су, адже до придбання чарівного пенсне він був сліпим).

Карл із Агнією й зараз жили у печері Ялинова Шишка, на­званій так через те що найбільший сталактит там має напливи, схожі на лу­сочки хвойного плоду; у печері, де народилися Агнеса й Іноке­нтій Карлович. Будучи з дитинства особистістю дуже само­стійною, Інокентій Карлович ще в 1985 році покинув бать­ківську печеру й зайняв ненаселену Гірчичну, а з 1987, коли йому було тільки дванадцять років, став заробляти гроші як екскурсовод. В 1988 Агнеса вийшла заміж за дракона Ще­лепенка й, покинувши батьківську печеру, пере­селилася до чо­ловіка в Абрикосову. Інокентій Карлович був поки холо­стяком.

До речі, драконячі яйця, принаймні яйця терентопських драконів, не величезні. Великі, особливо в порівнянні з курячи­ми або, тим більше, горобиними, але не велетенські. Якщо чи­тач прагне побачити дійсно гігантські яйця, то йому треба пере­міститися не в Терентопське королівство, а в місто Харків. Там на проспекті Науки (котрий раніше був проспектом Леніна), у скверику біля станції метро "Наукова", є серед мальовничих каменів і заростей яйця воістину колосальні. Але вони не справжні, а кам'яні, руко­творні вироби. Дехто називає їх пам'ятниками курячому яйцю, дехто — "яйцями дракона" (серед цих других "дехтів" — й сам Автор). Є величезні штучні яйця і в інших місцях Харкова, але ці Авторові найбільше до смаку (в естетичному смислі, звісно, а не в кулінарному). Справжні ж яйця терентопських драконів розміром зі страусове, а якщо й більше, то всього на міліметри.

* * *

– А знаєте, виявляється, що в краєзнавчому музеї теж драконяче яйце поцупили, тільки не справжнє, а муляж, – повідомив драконам государ.

– Напевно це саме воно в мене в печері, – смутно вимовила Агнеса.

І драконія повідала, що сьогодні о дев'ятій годині ранку вона, як зазвичай, стала перевертати рідне яйце, яке перевертає щодня, аби не залежувалося на одному боці, і відчула, що воно зробилося надзвичайно легким, начебто порожнім. У здивуван­ні схопила яйце лапами, і пазурі, замість того щоб стукну­тися об тверду шкарлупу, застромилися в грузлу м'якоть!

Замість справжнього яйця в гнізді був муляж, так майстерно відлитий з воску, і так ретельно пофарбований, що на вигляд не відрізня­вся від справжнього яйця дракона.

Вона в паніці виниш­порила всю Абрикосову печеру і її околиці, але рі­дного яйця, звичайно, не знайшла. Чоловік зараз на роботі, і Агнеса кинулася за допомогою до брата.

– Хитрий гад! – люто просопів гість у зеленій короні, маючи на увазі викрадача. – Ходімо до Абрикосової печери. Незабаром туди, повторюю, прибуде слідчий.

Агнеса, Інокентій Карлович і Жорик Дев'ятий подалися до виходу. Основна маса небесної води вже звалилася на ґрунт, і тепер Каменіана зрошувалася жалюгідними залишками у ви­гляді рідкої мжички. Монарх, прикриваючи голову плащем, щоб руда борода не намокнула й не відклеїлася, сів на Цезаря, і вони рушили до місця події. До Абрикосової печери, вхід у яку перебував від входу Гірчичної приблизно за півтора кілометра, дракони могли б перепурхнути за допомогою крил, але, щоб не кидати гостя, пішли пішки. Усі доріжки в Каменіані посипані дрібни­ми камінчиками, тому було мокро, але не брудно.

Під час цієї недовгої подорожі король і екскурсовод випи­тували в Агнеси подробиці події. Коли, на її думку, могла від­бутися підміна? Учора ранком вона перевертала яйце, і воно було справжнім. Виходить, підміна відбулася вчора днем. Уночі підмінити не могли, тому що вона накриває яйце крилом і спить дуже чуйно. Чи покидала вона вчора печеру, залиши­вши яйце без нагляду? Ні, не покидала. Увесь час була в печері, і яйце перебувало в її полі зору. Чи не заходив у печеру хтось сторонній? Ніхто не заходив, крім екскурсантів. Яких екскурсантів? Приблизно о другій годині пополудні якісь діти попросилися подивитися печеру. Вони були з педагогом, і вона (не печера, а драконія) не стала заперечувати. ("Це були жорикбурзькі школярі з учителем гео­графії зі школи імені Арістофана. Вони й Гірчичні печери оглядали", – пояснив екскурсовод Інокентій Карлович.) А десь о четвертій годині пополудні – якісь це­рковники. ("Ченці з монастиря святого мученика Святозавра, який біля Задвірполя. У мене вони теж були", – сказав крила­тий очкарик.) Що відбу­валося під час їхнього перебування в пе­чері? Нічого такого. Ну, попросилися, вона дозволила, а чому б ні; пояснила, як пройти підземеллями і не заблукати, і все. Вона їх не супроводжу­вала? Ні, тільки пояснила. Вони пішли оглядати, а вона зали­шилася біля яйця. Під час пояснення яйце перебувало в її полі зору? Ні, під час пояснення вона, звичайно, дивилася на екскурсантів, а не на яйце.

– Ось цим моментом злодій і скористався, – задумливо промурмотав король.

Якщо вхід у Гірчичні печери розташований на досить поло­гому схилі, так що туди можна під'їхати й на коні, і на авто­транспорті, наприклад, на самохідній тачці Вакули Нетребенька, або ж на ним же винайденому й змайстрованому гіппомобілі, котрий був позавчора випробуваний лицарем Аркадієм, то вхід у печери Абрикосові зяє на схилі настільки крутому, що жодний вид наземного транспорту не в змозі подолати такого нахилу; безпосередньо до цієї печери можна переміститися ті­льки пішки. Або підлетіти.

Тому приблизно за сотню кроків до цілі Його Величність змушений був злізти з Цезаря й залиши­ти його, прив'язавши вуздечкою до куща, і останній етап шляху подолати власноножно.

Вони вже наблизилися до отвору, коли до під­ніжжя крутого із цього боку пагорба підкотив жовто-синій мотоцикл із коля­скою, обтяже­ний трьома фігурами в сірих плащах з каптурами.

Залишивши трико­лісну машину, фігури піднімали­ся до печери також пішки, посковзаючись, падаючи та чортихаючись, бо небесна волога зробила траву слизькою.

Це були: слідчий – полковник Варлаам Оникі­йович Папірусюк, дільничний інспектор – старший лейтенант Микола Опанасович Ратиця, та міліціонер-початківець, що проходив практику під чуйним керівництвом Ратиці, – курсант мілі­цейської школи Захар Полуящиков.

Коли стражі закону, засапавшись, піднесли­ся до короля з драконами, Його Вели­чність усипав їм ту інформа­цію, яка тобі, безцінний читачу, вже відома, після чого всі ше­стеро увійшли в Абри­косову пече­ру, що одержала назву, як і Гірчична, за коло­ритом сталактитів.

У печері нікого не було, оскільки чоловік Агнеси, дракон Щелепенко, як було сказано вище, перебував на роботі й про викрадення ще нічого не знав. (Гм, трохи дивно називати чоло­віком не людину, а дракона, але ж, згідно з традицією украї­нської мови, якщо будь хто, от хоча б і дракон, оженився, то має називатися чоловіком). Він відлітав на заробітки о сьо­мій ранку, а повертався близько шостої вечора. Працював пастухо­м-єдинорогарем у колгоспі "Під прапором арістотелізму"...

(– Колгоспи в лицарськім королівстві! – іронічно гмикає Ліва півкуля авторського мозку.

Так, колгоспи, каже Автор. Коли в тридцятих роках двадця­того століття на Харківщині селяни згрібалися в колективи на замовлення партії й уряду, бацила селянського колективізму була занесена й у Терентопію. Тамтешні фермери стали раптом з ентузіазмом збиратися в зграї, то пак у колгоспи; мовляв, а чим ми гірше за совєтських колег.

Але виявилося, що скупчен­ня господарів породжують безгосподарність, і групове заплі­днення земель через то є менш ефективним, ніж одноосібно-фе­рмерське. Тому колгоспи там згодом стали розвалюватися знову на фермерські господарства. До шістдесятих років від усіх колгоспів залишилася тільки половина, до вісімдесятих – чверть, а до дев'яносто п'ятого, про який мова, на всю Те­рентопію збереглося тільки три: грушарський колгосп імені православного патріарха-стахановця Савелія Другого, огі­ркарський "Червоний Огірок", та "Під прапором арістотелізму", що спеціалізувався на розведенні м'ясо-моло­чних порід єдинорогів.)

На відміну від Гірчичної печери, багато ілюмінованої, Абри­косова висвітлювалася тільки однією лампочкою. Тут не було струмка з електростанцією, а був вітровий електрогенератор, установлений на верхівці пагорба, але його потужності ви­стачало лише на один світильник, котрий опромінював тільки одне приміщення із грона підземних порожнеч. Суб'єкти, котрі бажали оглянути всі Абрикосові печери й тунелі, повинні були мати ліхтарики. Учорашні школярі й ченці ліхтарики мали...

Восковий муляж, поколупаний пазурами драконії, валявся осторонь від гнізда, сплетеного з сухого очерету.

Якби не опади, слідчий прихопив би із собою міліцейського кінолога Мезозавренка з видресируваним ним псом-шукачем на кличку Ніздреслав; дали б Ніздреславу понюхати фальшиве яйце, і чотирино­гий фахівець узяв би слід злодюги. Але після такої зливи собаці тут нема чого було робити – вода змила запахи.

Папірусюк із дільничними оглянули печеру, але ніяких доказів, крім квазіяйця, не знайшли. Цей єдиний доказ слідчий обережно поклав у підставлений Ратицею целофановий пакет, щоб у дактилоскопічній ла­бораторії спробували ідентифікувати наявні на муляжі відбитки пальців.

– Отже, школярі й ченці, – повторив після огляду місця зло­чину лисий, худий і гачконосий, тобто схожий на Кощія Без­смертного, Папі­русюк. – Якщо вважати, що крадіжку муля­жу в музеї й краді­жку справжнього яйця здійснила одна і та ж люди­на, а скоріше всього так воно і є, то школярів ми відмітає­мо.

Варлаам Оникі­йович вийняв з-під плаща пачку цигарок "Блакит­ний Лицар", що виготовляються на Дримпельзябській тютюновій фабриці, ударом нігтя вибив з неї ку­рильний ци­ліндр, зловив його у польоті губами, розкурив від запальнич­ки і продовжив:

– Судячи з того як зла­маний замок у музеї, працю­вав професіонал, злодій зі стажем, а значить – дорослий чолов'яга. Зрозуміло, дорослий чоловік не міг би непомітно змішатися з юрбою дітлахів. Інше діло – монахи. Ви, випадково, не знаєте, – звернувся слідчий до кри­латого екс­курсовода, – де зараз ті ченці-туристи: ще в Жорик­бурзі, чи повернулися до монастиря?

– Ні те ні інше, – заговорив Інокентій Карлович. – У процесі екскурсії по Гірчичних печерах я з ними розмовляв. Вони казали, що після Жорикбурга поїдуть до Замийська-на-Замийці, і дорогою зроблять зупинку в Жабенятинську. Вони мандрують на автобусі з двома шоферами, які міняють один одного. А їхній автобус рухається дуже повільно. Вони зби­ралися вчора ввечері вирушити зі столиці, усю ніч потихеньку їхати, аби сьогодні до обіду бути у Жабенятинську. Там вони оглянуть місто й Гриньмасяльський замок, і сьогодні ввечері виїдуть до Замийська-на-Замийці, де припускають бути завтра вранці. Повертатися в Задвірполь вони збиралися не через Жорикбург, а через Свіжегнійополь.

– Якщо все йде за їхнім планом, – сказав Микола Ратиця, ди­влячись на наручний годинник, – то зараз вони під'їжджають до Жабенятинська.

– Неодмінно треба із цими ченцями поспілкуватися, – вимовив слідчий, випускаючи дим з ніздрів і накидаючи на ли­сий череп каптур, – але поки їх наздоженеш на мотоциклі...

Міліціонери, король і дракони вийшли з печери, і виявилося, що в накиданні каптура не було необхідності, бо дощик припи­нився, а залишки сірого пуху на небі швидко розсмоктувалися, відкриваючи блакить і сяйво.

По закінченню дощу й інші дракони вийшли зі своїх печер, а деякі злетіли в небо у своїх справах. Хвостато-крилаті супутники короля обмінювалися із сусідами вітаннями у вигляді кивків голів. Бачачи, що Інокентій Карлович і Агнеса зайняті спілкуванням із главою держави та міліціонерами (на відміну від короткозорого мешканця Гірчичної печери, більшість драконів мали відмінний зір, краще чим у людей, тому здалеку пізнавали Його Величність), сусіди з делікатності до них не підходили та розмов не заводили, щоб не відволікати.

Варлаам Оникійович подивився нагору й задумливо прошепотів:

– А що, якщо на...

Не договоривши, він вийняв з-під плаща блокнота, щось написав авторучкою на одному з аркушів і простягнув Жорику Дев'ятому, кажучи:

– Якщо ви це підпише­те, Ваша Величносте, розслідування буде більш оперативним.

Монарх прочитав, сказав: "Так, звичайно!", і не тільки під­писав, але й відтиснув малу державну печатку, яка завжди була при ньому про всяк випадок. А Папірусюк, спостерігаючи за цими діями монарха, ледь чутно мугикав собі під ніс пісенну імпровізацію: "Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю: чому в Жабенятинськ тепер не злітаю? Чому б не злітати швиденько отак, бо ж в Акмуса є однокрилий літак".

Потім, попрощавшись із драконами й королем, пообіцявши тримати їх у курсі справи, міліціонери, знову посковзаючись, падаючи та чортихаючись, спустилися до мотоцикла, всілися на непарноколесий механізм – Ратиця за кермо, Полуящиков на заднє сидіння, Папірусюк у коляску, – й уторохкотіли до Жорикбурга.

Король також попрощався з Інокентієм Карловичем і його сестрою Агнесою, повернувся до коня Цезаря й, осідлавши останнього, теж попрямував до столиці. Автор знає, що Цезарем цей кінь був названий на честь давньоримського політичного діяча. Але не знає, на жаль, якого саме. Може, на честь усім відомого диктатора Гая Юлія Цезаря, а може – на честь його прадіда Гая Юлія Цезаря Першого, а може – діда Гая Юлія Цезаря Другого, а може – батька Гая Юлія Цезаря Старшого. А може – на честь Гая Юлія Цезаря Страбона Вопіска. А може – на честь Гая Юлія Цезаря Октавіана. А може – на честь Гая Юлія Цезаря Віпсаніана. А може – на честь Гая Юлія Цезаря Германіка... А може – на честь усіх разом?

Переміщаючись у гості до Інокентія Карловича, Його Величність планував не тільки вмовити його щодо показових боїв з лицарем, але й послухати в його виконанні клавесинову музику, бо Жорик був меломаном, а касир Грошенятко в бесіді з ним прохопився про виконавський талант мешканця Гірчичної печери. Але, тепер, коли відкрилися настільки тривожні обставини, королю було вже не до музики.

Слі­дом за ними покинемо драконів і ми з тобою, безцінний читачу.

Тут закінчується чотирнадцятий розділ, і починається розділ сі­мнадцятий, куди ми й пережбурюємося.

ЩОСЬ П'ЯТДЕСЯТЕ. Перетворення табуретки

– Тож, коли хочете, повірте, що я можу творити

чудеса. Від трьох літ я знався з одним чарівником, дуже сильним у своїм мистецтві...

Вільям Шекспір, "Як вам це сподобається".

Уся ця магія до того мені набридла, що я не слухав, коли про неї заходила розмова.

Ян Потоцький, "Рукопис, знайдений у Сарагосі".

27 жовтня – 1 листопада 1995 року.

Асфальтовою трасою в напрямку міста Свіжегнійополя двад­цять сьомого жовтня 1995 року переміщався вантажний авто­мобіль – скотовоз. У кузові він перевозив вантаж, яким була, згідно із призначенням цього транспорту, саме худоба, у кі­лькості чотирьох голів, двоє з яких відносилися до категорії непарнорогих парнокопитних, а інші двоє – до категорії непарнокопитих і відповідно безрогих.

Говорячи коротше й конкретніше, скотовоз перевозив єдинорогів і коней.

У кабіні, окрім водія, їхали два пасажири-попутники.

Взагалі ці двоє, яких звали Остап Окрошколюб і Остап Електричка, воліли переміщуватися верхи на своїх конях, а не у чужому авто­мобілі, але оскільки їм треба було дуже терміново перебратися із селища Сортирославля, що в Шмарклівській області, до Сві­жегнійопольскої області, а автомобіль прудкіший та витривалі­ший за коняк, то вони погодилися на пропозицію шофера під­везти їх разом з їхніми скакунами.

Шоферові ж забажалося надати тимчасово притулок у кабіні цікавим співрозмовникам, бо наодинці їхати нуднувато. А в тім, що пасажири виявляться індивідами цікавими, яким є що розповісти, шофер не сумнівався, бо це були не аби хто, не якісь нудні управдоми або бухгалтери, а справжні лицарі, тобто суб'єкти, так би мовити, пригодисті (чи треба пояснювати, що цей прикметник Автор зварганив від іменника "пригода"?).

Тим більше, що в цього водія вже був досвід перевезення лицарів з їхніми кіньми: десятого жовтня цього року, тобто на самому початку Великої Яєчної Експедиції, він підрядився доставити двох членів Напівкруглого Столу – графа Леоніда Очкарика й графа Леоніда Заканавного – разом з їхніми кіньми, котрі звалися Гуго й Генріх, ген-ген на край світу, у якусь глухомань, як то кажуть, до чортів на виступці; що й виконав.

Тоді, більше двох тижнів тому, було тепло й сухо, майже як улітку, а тепер скотовоз у дорозі супроводжувала справжня осінь у вигляді сіро-буро-жовтого колориту ланд­шафтів і метушливого нелагідного вітру, що істерично розки­дав клаптики рослинних одежинок; каракулевого неба й крапель вологи, дрібних, як пісок, що сипалися ча­сом із того каракулю.

І в той раз і тепер очікування шофера виправдалися – лицарі дійсно розважали його в дорозі базіканням про власні пригоди й пригоди колег. Крім іншого, ці Остапи повідали про останню свою пригоду, що закінчилася ось щойно, протягом цієї доби. Мовляв, неподалік від Сортирославля три дні тому на них накинулася зграя якихось небачених жахливих, потворних і лютих ікласто-пазуристих монстрів; лицарі сховалися в старому вітряному млині, і три дні не могли покинути цього прихістка, оточеного і блокованого мерзенними, злими чудовиськами; а закінчилася ця страшна пригода несподівано сьогодні: монстри раптом зникли, коли до млина наблизилися ще два лицарі.

– Це були наші колеги, теж лицарі Напівкруглого Столу, – пояснив водієві вантажівки молодий лицар Остап Окро­школюб. – Саме їх ви бачили разом із нами в корчмі "Під Ча­сниковим Соусом".

– Зрештою, ми схилилися до висновку, до висновку, що ті монстри, монстри були не реальними, а нам увижалися, увижали­ся. Галюцинація. Може, під впливом гіпнозу, гіпнозу, – сказав граф Остап Електричка. – Але в такому разі неясно, неясно – кому й навіщо, навіщо знадобилось нас отак загіпнотизувати, загіпнотизувати.

Деякі люди в розмові для чогось (чи то ма­шинально, чи то для додання солідності й ваги своїм промовам), повторюють деякі слова по два або більш разів. Граф Остап Електричка теж мав таку мовну особливість.

Кабіна вантажівки-скотовоза зсередини була прикрашена приклеєними там і сям кольоровими фотографіями гарних не­одягнених дівчат, що ті знімки було вирізано з журналу "Га­рнюнізм!" І тільки перед водієм над вітровим склом, по котрому метлялися, стираючи краплинки, так звані двірники, були два зображення без еротики: іконки Ісуса й Діви Марії. Нижче цих святих персонажів примостився персонаж що називається не­чистий: підвішений на волосіні, погойдувався чортик, спле­тений із прозорої пластикової трубочки від медичної крапельниці.

Шофер не залишився в боргу перед пасажирами, і теж поділи­вся спогадами зі свого наповненого постійними перемі­щеннями життя. Адже шоферів, особливо дальнобійни­ків, мож­на зарахувати до гільдії професійних подорожан, як і мандрі­вних лицарів.

* * *

Наприклад, одна з історій, що запам'яталися шоферу, трапи­лась з ним у новорічну ніч.

Увечері 31 грудня 1990 року Іван Трістанович Гигикало (так його звати) після термінового рейсу до Свистоніздрінська (куди він на прохання знайомого бізнесмена доставив не худобу, а незвичайний для скотовоза вантаж – ящики з новорічною піротехнікою – хлопавками, бенгальськими вогнями, феєрверками тощо) повертався порожнем, тобто без вантажу, до рідного міста Шмарклова, сподіваю­чись о 23.00 бути вдома, аби із дружиною й дітьми зустріти за святковим столом Новий Рік.

Проїжджаючи крізь селище Родзинки, побачив на узбіччі Діда Мороза з піднятою рукою. Зрозуміло, загальмував. Як же не підібрати Діда Мороза, та ще в новорічну ніч. "Володарю холоднечі" теж треба було встигнути до одинадцяти вечора в Шмарклів.

Білобородий у синьо-білій шубі попутник спочатку був у ролі: говорив па­фосно й віршами, як і належить цьому персонажу. Потім ви­йшов з образу й заговорив нормально, зізнавшись, що він не професійний актор, а аматор; за фахом же він офіціант у ресторані. У Родзинки їздив, щоб у вигляді Діда Мороза вручи­ти подарунки племінникам, а тепер от поспішає додому.

Автомобіль пересувався засніженою трасою. Крізь шпарину в хмарах сяяв повний місяць. Перед світляними фарами як мо­шки роїлися сніжинки. Ніщо не віщувало неприємностей.

Але неприємність сталася, неочікувана, начебто таке що вилупилося з пінгвінячого яйця крокодиленя.

Раптом заглух мотор, і машина завмерла посеред шляху, як пам'ятник вантажному автотранспорту.

Поломка мотора – річ взагалі нехороша, а тим більш перед Новим Роком, коли люди в домівках готуються до застілля й на пустинній трасі немає нікого, хто міг би взяти тебе на буксир, або позичити запчастини для заміни поламаних деталей.

Даремно Іван Гигикало і його з підв'язаною бородою паса­жир витріщалися в темну далечінь із надією побачити наближен­ня сяючих цяточок фар.

Стрілки годинника рухалися, вантажівка не рухалась.

Зиркнувши на годинника, шофер із досадою й навіть дещо нецензурно констатував, що вже минув час, коли він розраховував опинитися в колі родини, і до настан­ня Нового Року залишилися лічені хвилини. Доведеться зустрічати його просто тут, без застілля та святкового затишку. Хріново.

Так званий Дід Мороз зовсім засмутився, зажурився й заходився миркати, що, мовляв, вам, громадянине шофере, півбіди – ну, подумаєш, зустрінеш Новий Рік не там де хотілось би, – а от мені, мовляв, зовсім біда. Ви ж бо, принаймні, і після півночі залишитеся гомо сапієнсом, а от я...

Виявилося, що цей так званий Дід Мороз був не звичайною людиною, а перевертнем, або, висловлюючись по-науковому, теріантропом. Перевертнем-вовкулакою, тобто опівночі місяця у повні він перетворювався на вовка.

Удома в нього обладнано спеціальний вольєр, де він, попередньо зачинившись, проводив ці, так би мовити, звірині години свого життя. А тут, посеред дикої природи, без стін і запорів... Може відбутися пісня цапа (тобто він сказав "трагедія", але ж ти, безцінний чита­чу, можливо, знаєш, що давньогрецьке слово "трагедія" від початку й дослівно означало саме "пісня цапа"). Наприклад, перетвори­вшись на вовка й вискочивши з людської одежини, він може забігти в снігове безлюддя й там на світанку знову стати люди­ною, голою на морозі. Усе, капут, крапка, кранти, кірдик, гаплик, каюк, карачун, амба, копець, триндець, летальний випадок – замерзне нахрін.

Або, наприклад, у нападі звірячого апетиту накинеться на свіже м'ясо, що ним визнає шофера або ще якусь зустрічну людину. Бо він не може контролювати й стримувати інстинкти хижака, на якого перетворюється. Загалом, біда, біда. Тепер от якраз той рідкісний випадок, коли в новорічну ніч місяць у повні. І скоро північ.

Коли попутник висловлював цю свою біду, шоферу, по-перше, згадався совєтський мультфільм, де підступний вовк із хижа­цькими намірами видавав себе за Діда Мороза, відповідно вбравшись; а по-друге, водій не на жарт злякався за своє життя. Отакої – опинитися в безлюднім місці сам на сам із зубастим і напевно голодним сильним хижаком.

Перше, що спало на думку Іванові Гигикалу в аспекті самозахисту, так це при поча­ткових симптомах перетворення людини на звіра виштовхнути його з кабіни й зачинитися. Але тут же шофер зазначив, що цей план не ідеальний. По-перше, хтозна – може, перевертень-вовкулака настільки сильний, що в змозі зруйнувати кабіну автомобіля й дістатися водія. По-друге, якщо він навіть не руйнуватиме машини й не накидатиметься на шофера, а просто втече в морозне пустище, то там, перевернувшись знову на гомо сапієнса і втративши вовче хутро, загине від переохолодження. І це дуже шкода, адже людина він, як видно, непогана, і не винен, що в його організмі присутня така, так би мовити, патологія.

І тоді в мозку водія вилупився інший план. Він сказав так званому Дідові Морозу, що тому треба терміново заснути. Сплячі ж суб'єкти нікуди не пересуваються (якщо вони не сомнамбули) і нікого не кусають. Той буркнув, що спати йому зовсім не хочеться, і не бувало такого, щоб він при повному місяці спав, навпаки, саме тоді в нього безсоння від припливу звірячої бадьорості.

Шофер повідомив, що в нього завжди є під рукою дуже ефективне снодійне, бо водій автомобіля має добре ви­спатися під час відпочинку, щоб не задрімати під час роботи, тобто в дорозі за кермом, що смертельно небезпечно. Переверт­ню, мовляв, слід негайно випити дві пігулки, і він проспить усю ніч, не заподіявши шкоди ані собі, ані іншому.

Попутник по­годився й, не зволікаючи, проковтнув той препарат, запивши теплою мінералкою із пляшки.

Хвилин за п'ять його стало хилити на сон, і він запитав у Івана, чи не знайдеться в того міцної мотузки. Шофер відповів, мовляв, так, є. Так званий Дід Мороз вирішив про всяк випадок переміститися з кабіни до кузова, і нехай там, мовляв, водій йому для більшої безпеки зв'яже кінцівки. Гигикало швиденько наламав соснових гілок у придорожньому бору, устелив ними дно кузова, аби попутникові спати не на твердих дошках, а на "матраці" із пружного лапнику, зверху розстелив килимка, зв'язав мотузкою руки й ноги пасажира (той відразу ж заснув), і, не­зважаючи що на попутникові тепла дідморозівська шуба, а холоднеча сла­бенька, градуси три нижче за нуль за Цельсієм, Іван турботливо накрив пасажира ще й товстою тілогрійкою. Після чого повернувся до кабіни й зачинився.

Коли годинник суміщенням стрілок показав опівночі, водій подумки привітав себе з настанням Нового – 1991 – Року й став тривожно прислухатися. Але – ні, жодних підозрілих звуків не було, із чого випливало, що вовк спокійно спить у кузові.

Коли прийшов світанок і, отже, вовк знову став людиною, Іван повернувся до кузова, і виявив там невеликий замет: поверх чорної тілогрійки снігопад дбайливо вкрив сплячого ті­логрійкою білою. Водій змахнув сніг, розбуркав сонного попут­ника й розв'язав йому кінцівки. Той одразу перехрестився, подякувавши Господові, що ніч минула благополучно. І водієві сказав спасибі за снодійне.

За півтори години засніженою трасою їхав у напрямку Шмарклова трактор, узяв скотовоза на бу­ксир, і дотягнув до міста, де Іван Гигикало та його попутник, побажавши один одному всього найліпшого в році, котрий щойно розпочався, розлучилися.

– Так ви бачили вовка, чи не бачили? – уточнював заінтри­гований лицар Остап Окрошколюб.

– Ні, він же лежав у кузові, накритий тілогрійкою, а я був у кабіні, – відповів шофер, – не міг я його побачить.

– Так може він, він і не перетворювався, не перетворювався на вовка, вовка? – висловив сумнів граф Остап Електричка.

Водій знизав плечима.

– Може, він взагалі не був перевертнем, а просто вас розі­грав, – припустив Окрошколюб.

– Навіщо? Яка йому від цього користь? – засумнівався в та­кій версії шофер.

Молодий лицар відповів, що бувають такі диваки, котрих хлібом не годуй, а дай розіграти ближнього. Ні, не шахраї – ті обдурюють саме заради користі, – а цілковито безкорисливі жа­ртівники, яким просто за насолоду навішати співрозмовникові локшини на вуха, переконати в тім, що не відповідає дійсності; наприклад, переконати, що він не той, хто є насправді.

– Ну, не знаю, – знову знизав плечима водій.

– От Методій Хламенко, комендант лицарського гуртожитку, де живемо й ми із дружиною, той дійсно перевертень-вовкулака, – додав Окрошколюб, – отут уже ніяких сумнівів. Я власними очима бачив коменданта у вигляді вовка. А той пасажир міг просто набрехати.

– Перевертні, перевертні бувають різні, різні, – говорив граф Остап Електричка. – Мені, мені, наприклад, приятель дити­нства, дитинства, який тепер працює лікарем-проктологом, проктологом, розповів про дуже незвичайного перевертня, перевертня...

До цього лікаря, мовляв, якийсь пацієнт звернувся зі скаргою, що в ночі місяця у повні в нього бувають сильні запори й відчуття чужорідного тіла в прямій кишці. Проктолог через задній прохід обстежив його пряму кишку, виявив глиста й виколупнув його назовні. Черв'як здався спеціалісту не зовсім звичайним, і лікар залишив паразита для дослідження. Незабаром, у ніч повного місяця, доктор, що засидівся за північ у лабораторії, ненароком кинув оком на скляну посудину, де тримав того хробака, і обімлів: замість глиста в посудині був чималенький равлик. На світанку цей величенький черевоногий молюск із білою мушлею знову перевернувся на хробака-паразита без мушлі. Так проктолог відкрив, що то був не просто глист, а глист-перевертень. Істота, здатна під впливом повного місяця тимчасово перетворюватися з одного виду безхребетного організму на інший вид безхребетного ж організму.

– А я чув про людину-перевертня, що перевертається не на одну особину, а одночасно на двох, тобто роздвоюється, – пові­домив Остап Окрошколюб.

Це, мовляв, чоловік середніх років, який опівночі місяця у повні перетворюється на дитину й діда, а на світанку дити­нча й старигань з'єднуються й знову стають одним чоловіком середнього віку.

– Яких тільки чудес не буває! – подивувався шофер ско­товоза й додав: – А я чув, що у Великому Світі теж водяться перевертні. Але якісь дивні. Котрі у час озвіріння вкриті не хутром, як-от наприклад вовкулаки, а міліцейськими погонами...

І так далі, і тому подібне...

(До речі, безцінний читачу, щодо Діда Мороза, не того офіціанта-перевертня, котрий в даному випадку виконував цю роль, а, так би мовити, "справжнього" Діда Мороза – персонажа совєтських та постсовєтських новорічних ялинок, то мало хто знає, що народився він у Харкові...

– Авжеж! – вигукує Ліва півкуля авторського мозку, але таким саркастичним тоном, що це "авжеж" означає не "так", а "дуже сумніваюся". – У своєму квасному харківському патріотизмові ти, пане Авторе, схоже, докотився до тієї стадії, що маєш намір стверджувати, ніби Харків є, так би мовити, "батьківщиною слонів", тобто приписувати Харкову усі світові досягнення. На взірець того, як у творі Е.Т.А. Гофмана завдяки магії фей Крихітці Цахесу на прізвисько Цинобер приписувалися досягнення, до яких він насправді не мав відношення.

– Я не казатиму, що Харків є "батьківщиною слонів", хоча кістки мамонта й були знайдені в центрі цього міста, – заперечує Автор, – тобто не маю наміру приписувати Харкову чужих досягнень. Але й харківських досягнень нікому віддавати не бажаю. Якщо Дід Мороз справді народився у Харкові, тобто його, як персонажа совєтської новорічної ялинки, придумали харків'яни, то чому б про це не повідати читачеві.

– Авжеж! – знов вигукує Ліва тим же саркастичним тоном. – Совєтський Дід Мороз – це, так би мовити, аналог Морозка з російської народної казки, Мороза Івановича з однойменної казки Володимира Одоєвського, Мороза Червоного Носа з однойменної поеми Миколи Некрасова, Мороза з п'єси "Снігуронька" Олександра Островського, різдвяного святого Миколая або Санта-Клауса, ба навіть язичницьких богів зими. І Харків до народження цих персонажів не причетний.

– Я не заперечую, що перераховані зимові чудотворці можуть вважатися прототипами совєтського Діда Мороза. Але прототипи прототипами, а Дід Мороз як персонаж совєтської новорічної ялинки був придуманий саме у Харкові. Саме в цім місті він уперше з'явився публічно на першій у СССР новорічній ялинці (не на дереві, зрозуміло, а на святковому заході), що відбулася у грудні тисяча дев'ятсот тридцять п'ятого року, в першому і єдиному на той час Палаці Піонерів. А вже потім ці харківські винаходи – і новорічні ялинки (не дерева, а масові святкування), і Діди Морози, і палаци піонерів – розповсюдилися по всьому Совєтському Союзі. Ну, у Москві, сказати по правді, перша тамтешня ялинка з першим тамтешнім Дідом Морозом відбулася не набагато пізніше, ніж у Харкові, – на початку січня тисяча дев'ятсот тридцять шостого року, тобто відстала від харківської лише на лічені години. Але все ж це москвичі підхопили харківську ініціативу, а не навпаки. Отже Дід Мороз, як совєтський і постсовєтський новорічний персонаж, є породженням Харкова!

– Ну, якщо це дійсно так, – додає Ліва півкуля авторського мозку, – то мені це приємно, адже я, по правді сказати, теж в хорошому смислі патріот Харкова.

– І мені приємно, і я патріот, – підтакує півкуля Права.

– Таким чином, – підводить риску Автор, – не будучи "батьківщиною слонів", батьківщиною Діда Мороза Харків все ж є. Якби я був харківським чиновником, відповідальним за монументи, то встановив би у цьому місті пам'ятник Дідові Морозу з вміщеною на постаменті інформацією про його харківське походження. Упевнений, що ця скульптура відразу ж стала б міською визначною пам'яткою, і як харків'яни, так і гості міста із задоволенням з нею б фотографувалися. Це вам все ж аж сам Дід Мороз, а не хухри-мухри. Втім, хоч Харків і не "батьківщина слонів", а й пам'ятник мамонтові я б в центрі міста поставив, бо далеко не кожен населений пункт, а тим більше такий великий, може похвалитися, що посеред нього відкопали мамонта (чи то пак його скелет). Та от хоча б у зоопарку поставив, адже зоопарк від місця знахідки тих мощів усього в лічених кроках. Так що такий монумент теж цілком тягнув би на звання неординарної пам'ятки. Незважаючи що пам'ятники мамонтам уже є в чотирьох країнах. Найперший із них, до речі, був установлений тисяча вісімсот сорок першого року в Україні, але не на Харківщині, а на сусідній Сумщині. У зв'язку зі знахідкою там мамонтового кістяка. Оскільки знайшов той скелет харків'янин, професор Харківського університету Іван Калиниченко, то не дивно, що покійний мамонт і опинився в Харкові, в колекції університету. А ініціатором і керівником установки першого в світі пам'ятника мамонтові був усе той же харківський професор. За вісімдесят чотири роки іншого мамонта відкопали вже безпосередньо в самому Харкові, практично в центрі міста, копаючи фундамент для будівництва Держпрому. Але йому пам'ятника, на жаль, до сих пір немає. Втім, тодішня харківська преса з приводу тієї знахідки зауважила, що це не перший, а вже третій кістяк мамонта, відкопаний на території Харкова. А тоді, треба зауважити, теріторія Харкова була значно меншою, ніж тепер.

– Думку про харківський пам'ятник мамонтові вже висловив твій персонаж Бізончик Солом'яний, – згадала Ліва півкуля, – у щосі сімнадцятому "Корчма "Під Рятівною Мухою"".

– Так, і я з ним згоден, – каже Автор.)

* * *

Ось так, стискаючи час захоплюючим базіканням, вони (не Автор зі своїми мозковими півкулями, а шофер скотовоза із пасажирами у доспіхах) переміщалися до Свіжегнійопольскої області.

Зрештою, чи то через те що в них вичерпалися факти, чи то стомившись ві­брувати голосовими зв'язками, ворочати язиками й ворушити губами, замовкли, і водій вмикнув касетного магнітофона із записами російського блатного шансону.

Автор же скористає­ться музичною паузою, аби дещо повідомити читачеві про ге­роїв цього розділу:

Молодий лицар Остап Окрошколюб, повне ім'я якого Остап Вікторович Біленко, – двадцятидворічний кремезний хлопець, великогубий сіроокий блондин з маленьким гачкуватим, як совиний дзьоб, носом. У лицарі його було посвячено королем менше року тому – в грудні 1994-го. Їздить на коні Сигізмунді (ігреневої масті, тобто грива й хвіст – димчасті, а все решта – шо­коладного кольору), названому так на честь Сигізмунда Першо­го, короля Угорщини та Чехії, імператора Священної Ри­мської Імперії (XIV-XV століття). На гербі й щиті Окрошколю­ба – великий круглий чорний ґудзик із чотирма дірочками, у білому полі.

Зрілий граф Остап Електричка, повне ім'я якого Остап Філа­ретович Шустиков, – тридцятидев'ятирічний високий чоловік стрункої, навіть можна сказати худорлявої статури (чим нага­дує легендарного Дон Кіхота), довговолосий темно-руся­вий бородань (втім, бороду постригає коротко, так що вона схо­жа на щітку). Лицар Напівкруглого Столу із тринадцятирічним стажем (у лицарі його було посвячено в 1982 році). В році 1989-му знешкодив банду угонщиків трамваїв, що за той подвиг король присвоїв йому титул барона. А в 1993-му йому було присвоєно ти­тул графа за битву з хуліганом-велетнем. Їздить на коні Сала­дині (мишастої масті, тобто зі шкірою попелястого кольору), названому так на честь єгипетського султана Саладина (повне офіційне ім'я котрого ал-Малік ан-Насир Салах ад-Дін, а справжнє ім'я Юсуф ібн Айюб; XII століття). На гербі й щиті Електрички – білий сірник із коричневою голівкою, у червоному полі.

– Мені цікаво, – заговорила Права півкуля авторського мозку, – звідки в Остапа Шустикова таке прізвисько? З Окро­школюбом усе зрозуміло: любить окрошку. Але чому – Електричка? Тим більше що у відсталій у науково-технічному аспекті Терентопії електричок немає, тільки паровози.

– Таке прізвисько приліпилося до Шустикова в юності, на­прикінці шістдесятих років, – пояснює Автор. – Тоді в Терентопське королівство з Великого Світу (конкретніше – Совєтського Сою­зу) просочився естрадний шлягер – російська пісенька "Остання електричка" (музика Давида Тухманова, слова Михайла Ножкіна), з таким приспівом:

Опять от меня сбежала

Последняя электричка,

И я по шпалам, опять по шпалам

Иду домой по привычке.

– Ну, ясно: Шустиков постійно наспівував цю пісеньку, і за те друзяки прозвали його Електричкою, – метикує півкуля Ліва.

– Молодчинка, – оцінює кмітливість своєї Лівої мозкової пів­кулі Автор.

Автор нагадує, що Остапам для пошуків викраденого драконячого яйця й так званого яєчного шахрая, тобто організатора крадіжки того яйця, за жеребом дістався одинадцятий сектор королівства. Там вони сумлінно опитували жителів сіл, поки не зустріли, під'їжджаю­чи до селища Сортирославля, велику зграю фантастично жах­ливих і лютих чудовиськ, досі небачених, від яких змушені були кинутися навтьоки, і сховатися в старому млині, де три дні були заблоковані злісними монстрами, які раптом зни­кли при прибутті туди Лицаря Пивної Кружки та Річарда Ле­вове Копито.

Не треба Остапам дорікати, мовляв, справжні лицарі повин­ні з небезпечними чудовиськами битися, а не тікати й боягузли­во ховатися. Остапи не боягузи. Просто кількість цих чу­довиськ, їхня кровожерна лють і величина гострих зубів та пазурів свідчили, що лицарі відразу загинуть на місці без усіля­кої користі, не встигнувши розпочати битву, навіть, не встигнувши змахнути мечами. Тому втеча була найрозумнішим у даній ситуації вчинком.

У безглуздій і марній загибелі немає героїзму. Якщо людина гине, рятуючи інших – так, це героїзм, це подвиг; а гинути свідомо ні за цапову душу – дурість. Божевільним, а не героєм, назвуть суб'єкта, котрий заради хвастощів – мовляв, подивіться, який я хоробрий – вистрибне на колію перед швид­ким потягом і, звичайно, буде миттєво умертвлений рухом багатотонного металу.

Письменник Максим Горький у своїй знаменитій "Пісні про Сокола" написав: "Безумству хоробрих співаємо ми пісню!" Але по правді сказати, найчастіше без­умство хоробрих закінчується не піснею, а маршем. Похорон­ним. Або погребальним плачем. Або тишею. Або карканням бенкетуючих воронів чи звуками інших падложерів. Хоробрість – якість корисна й славна. Але БЕЗУМНА хоробрість – шлях до дурного самогубства. Безумності в чому б то не було, зокрема у хоробрості, в міру можливості бажано уникати. Розумна хоробрість переважніше безумної.

Якщо вже тобі надало народитися – ага, отаке втнути, – то будь ласкавий – живи. Мільярди мілья­рдів людських сперматозоїдів і яйцеклітин загинули, так і не ставши людьми, а ти, так би мовити, із зиготи вибився в люди, тож не ухи­ляйся від життя. Безглуздий добровільний відхід із життя – це зрада тих, кому ти дорогий; а також тих мільярдів одноклітин­них кандидатів у люди, яким, на відміну від тебе, так і не довелося народитися; а також Вищої Сили, завдяки ко­трій виникло життя. Завжди пам'ятай: якщо ти з'явився на світ, то це означає, що ти потрібен Вищій Силі, потрібен Всесвіту, потрі­бен Людству! Потрібен, потрібен, навіть коли тобі здає­ться, що ти не потрібен нікому. Потрібен, пам'ятай про це, і не від­мовляйся від життя, тим більше якщо ця відмова нікого не рятує.

– Знову тебе занесло в пафос і моралізаторство, – буркнула Авторові його Ліва мозкова півкуля.

– Так, – погоджується Автор, – мене дійсно інколи заносить.

Багато хто з демагогів, аби додати переконливості і солідності своїм патяканням про щось, пришпандорюють до них якусь цитату з писань того чи іншого дуже давнього і авторитетного мудреця. Автор Терентопських хронік, то пак твій, безцінний читачу, покірний слуга, закінчуючи свій монолог про хоробрість, теж ушкварює цей трюк – пристібає цитату:

Стародавній китайський мислитель Лао-Цзи у своїй книзі "Дао де Цзин" в сімдесят третьому висловлюванні написав: "Хоробрий, що рветься у бій, гине. Хоробрий, що не рветься у бій, житиме. Ці дві речі означають: одна користь, інша шкоду. Хто знає причини того, що небо ненавидить войовничих? Пояснити це важко і бездоганно мудрому".

А якийсь невідомий сміливець бовкнув: "Я не з тих, хто боягузливо рветься в баталію, я з тих, хто відважно знаходиться в тилу".

Але повернемося до Остапів.

Спілкування Остапів із Річардом Левове Копито й Лицарем Пивної Кружки – колегами по Напівкруглому Столу, котрих вони там, в одинадцятому секторі, ніяк не очікували побачити, – відкрило Окрошколюбу й Електричці, що, по-перше, страховиська, скоріше всього, були не реальними, а якоюсь маною, галюцинацією, навіюванням; а по-друге, що за розпоря­дженням Його Величності їм слід помінятися з Мгоцьком і Рі­чардом секторами пошуків, тобто залишити цей одинадцятий сектор королівства, перебратися до сімнадцятого і продовжу­вати пошуки яйця і шахрая там.

(До речі, щодо обміну. Іноді люди кажуть: "Поміняв шило на мило", маючи на увазі, що обмін безглуздий та нісенітний. Напевно ті, хто таке саркастично промовляє, просто ніколи не намагалися намилитися шилом. Інакше вони повною мірою відчули б користь такого обміну. А всякий, хто намагався проштрикнути що-небудь шматком мила, назавжди засвоїв користь обміну мила на шило.)

І ось на попутній вантажівці-скотовозі Остапи приїхали до сімнадцятого сектору; у лісовий масив Оксамитової пущі, що в тім лісі то там то сям на галявинах або просіках розташовано села, хутори тощо; в регіон, де раніш займались пошу­ками Річард Левове Копито і Лицар Пивної Кружки.

– Висадіть нас, нас біля першого-ліпшого населеного, населеного пункту, пункту, – попросив граф Остап Електричка.

– Добре, – відповів шофер.

Вантажівка зупинилася біля села з дивною назвою Марсі­анська Русь (втім, дивні назви – явище типове, як читач помі­тив, для терентопських населених пунктів; полюбляють жителі королівства щось творчо втнути, у тому числі й у даному аспекті), лицарі вийшли з кабіни, шофер підійнявся в кузов, відкрив задній борт і висунув звідти, начебто твердий прямокутний сірий довгий язик, дощатий трап, по якому Си­гізмунд із Саладином зійшли з машини на ґрунт. Остапи осі­длали коней і попрощалися з водієм, подякувавши за поїздку. Після чого вантажівка повезла єдинорогів далі, а доспіхоносці стали до опитування населення.

Протягом п'яти днів вони опитали мешканців шести маленьких, розташованих недалечко одного від одного сіл: Марсіанська Русь, Дюковине, Перерепенкове, Лукоперівка, Ги­кавка й Підкузьминське. На жаль, нічого нового з питань, що їх цікавили, вони там не дізналися.

* * *

Уранці шостого дня, тобто першого листопада, коли вогке опале листя нав'язливо сунуло в ніздрі грибний аромат і крилаті стукачі норовили посипати проїжджих тирсою (так, про брехунів кажуть, що вони пудрять мізки; а дятли пудрили вершникам не мізки, а шоломи, і не пудрою, а здрібненою деревиною), лицарі перемістилися верхи з Підкузь­минського до страусової ферми, що примостилася за три кілометри від цього села, на розкидистій галявині серед діброви, котра приступилася до жолудьоспаду.

Першими, кого вони там побачили, були саме афри­канські страуси в просторому загоні, обрамленому огорожею із соснових дощок. Іншою живою істотою, що потрапила в поле зору напівкруглостолових мандрівників, був огрядної статури мужик років сорока п'яти, голений, у сірому кашкеті, сірому ж стьобаному ватнику й кирзових чоботях. Він приніс в оцинкованому цебрі страусовий корм і заходився сипати його в довгу годівницю, через що до нього метнулися ці колосальні могутньоногі пташки.

Му­жик так зосередився на страусах, що не помітив наближення лицарів.

– Доброго ранку, ранку, шановний, шановний, – заговорив, під'їжджаючи до мужика, граф Остап Електричка. – Скажіть, будь ласка, чи відомо, відомо вам щось про місцезнаходження, місцезнаходження драконячого яйця, яйця, викраденого у вересні, вересні в Каменіані, і про цього пройдисвіта, пройдисвіта? – і граф простягнув аркуш паперу із зображенням так званого яєчного шахрая.

Мужик, здригнувшись від несподіваного незнайомого голо­су, обернувся. Побачив лицарів, і в його очах вилупився жах. Впустивши цебро і заволавши – "Аааа!" – кинувся навтьоки.

На­стільки неадекватна реакція на, здавалося б, звичайне питан­ня приголомшила Остапів. Такого вони аж ніяк не очікували. І миттєво спалахнула підозра: а чи не замішаний він у викраден­ні, чи не є спільником шахрая; інакше чому б це йому так боятися лицарів. Навіть майнуло – а чи не сам це шахрай власною персоною; той теж за описом невисокий, огрядний, кругловидий. А страусова ферма – прекрасне місце, аби сховати викрадене яйце дракона, бо яйце дракона за величи­ною, формою й кольором схоже на страусове.

– Стій! – грізно крикнув Електричка, і лицарі на скакунах по­гналися за підозрілим.

Вони його вже майже наздогнали, коли він шмигнув у доща­тий нужник і замкнувся зсередини на гачок із товстого алю­мінієвого дроту.

– Виходь, а то гірше буде! – сказав лицар Остап Окро­школюб, намагаючись голосом виразити максимальну суворість.

– Ну чого ви до мене причепилися?! – плаксиво забурмотів той що зачинився. – Я вас не чіпаю, і ви мене не чіпайте. Зали­ште мене в спокої.

– Виходь по-хорошому, по-хорошому! – наполягав Електрич­ка, зістрибнувши з коня, як і Окрошколюб.

– Їдьте своєю дорогою, – просив той.

– Не хочеш добровільно, доведеться...

Окрошколюб схопи­вся за іржаву ручку й рвонув двері. Дротяний гачок, не витри­мавши такого насильства, відірвався, і двері розчахнулися.

– Аааа! – знов заверещав чоловік, так голосно й емоційно, ніби його живцем розпилювали.

З ферми до нужника кинулися спантеличені вереском люди.

– Не кусайте, не кусайте мене! – волав дивак, загороджую­чись від лицарів ліктями.

– Тю, що за ідіот, – зніяковів Окрошколюб і почухав кула­ком задню поверхню шолома.

– Може, йому теж привиділися, привиділися жахливі монстри, монстри, як і нам, там, біля Сортирославля, Сорти­рославля, – шепнув напарникові граф Електричка.

– У чому річ? – запитала захекана пані, озброєна вилами, теж у ватнику й кирзових чоботях, але без кашкету, а в строкатій хустці.

– Що тут трапилося? – підтакнув парубок років двадцяти п'я­ти, що прибіг із нею, озброєний лопатою.

Крім пані та парубка до нужника підтягнулися дівиця старшого шкільного віку й хлопчисько-підліток, на вигляд п'я­тикласник або шестикласник. Вони також були в не дуже чи­стих шатах сільських роботяг. За ними не настільки жваво чим­чикував сивий дідок із борідкою начебто заячий хвіст, років сімдесяти п'яти, у коричневому береті; що в того стариганя широка коричнева ж курточка теж була злегка забруднена, але не землею або гноєм, а різнокольоровими фарбами.

– Та от хотіли поговорити з людиною, дещо з'ясувати, а він чогось кинувся навтьоки, замкнувся й верещить, – здивовано відповів лицар Остап Окрошколюб.

– Ми, ми вже не перший тиждень, тиждень проводимо опитування, опитування населення, і перший раз отаке, отаке, – розвів руками граф Остап Електричка.

І всі подивилися на громадянина в нужнику, чекаючи пояснень. Принишклий дивак у цей час між піднятими ліктями розглядав приїжджих, потім опустив лікті й спокійно сказав:

– Тьху ти, це ж не ви, я помилився.

І став пояснювати, що він цих прийняв за інших лицарів, про яких уже розповідав своїй родині, за тих божевільних, що хотіли його покусати на дорозі між Незграбним і Твердопупівкою.

Ті теж, мовляв, спочатку запитали про драконяче яйце й намальованого чоловіка, а потім почали верзти повну нісенітницю, як явні безумці. Зрештою, дійшли до того, що один одному наказав укусити попутника, так що йому довелося рятуватися від ідіотів втечею. Добре, що їздові страуси швидко відвезли його від божевільних лицарів, а то невідомо, чим би все закінчилося. У них же окрім зубів були мечі! Від божевільних усього можна очікувати.

Тому щойно, почувши те ж питання про яйце й намальованого шахрая й побачивши знову лицарів, він зопалу вирішив, що це ті ненормальні його розшукали, аби нарешті покусати. Помилка трапилась.

– Так, ми нормальні, і нікого не кусаємо, – підтвердив Окро­школюб.

– А ті були геть несамовиті, – продовжував мужик, наре­шті вийшовши з нужника. – Селищний голова Твердопупівки повідомив мені, що божевільні лицарі там навіть собак поку­сали. Тепер я цілковито упевнений, що ви – це не вони, бо в тих на щитах були пивний кухоль і ведмідь догори дриґом, а у вас – ґудзик і сірник.

– Кухоль і ведмідь? – перепитав Остап Окрошколюб. – Тю, та то ж Лицар Пивної Кружки й Річард Левове Копито!

– Ага, вони мені так і відрекомендувалися, – кивнув мужик.

– Але вони, вони не божевільні, не божевільні! – заперечив граф Остап Електричка.

– Ми з ними спілкувалися не більше тижня тому, і вони були абсолютно нормальні, адекватні, ніякого шизофренічного марен­ня, ніяких спроб когось вкусити, – підтверджував Окро­школюб. – Щось ви плутаєте, чоловіче.

– Не плутаю й не брешу, саме так і було, – наполягав мужик; навіть на підтвердження своїх слів додав: – Чесне піонерське! – хоча вже років тридцять, як вийшов із піонерського віку. – Але то вже, як то кажуть, діла минулих днів, а зараз, панове лицарі, запрошую вас бути моїми гостями, відпочити на нашій фермі, пригоститися чим Бог послав, омитися в лазні, і таке інше.

Тут же лицарі познайомилися з мешканцями ферми (маю­ться на увазі тільки люди, бо окрім людей на фермі жили страуси, собаки, кішки, кури, миші та інші неговорячі тварини, з якими лицарі, ясна річ, не знайомилися). Мужик був ферме­ром Гнатом Свиридовичем Кактусенком; пані з вилами – його дружиною Зоєю Мойсеївною Кактусенко; парубок із лопатою, дівчина й підліток – їхніми дітьми. А от сивий дідок, з борідкою на кшталт заячого хвоста, що при­чимчикував останнім, не був ані членом їхньої родини, ані яки­мось, навіть далеким, родичем, ані взагалі мешканцем цих місць. Це був столичний живописець Клим Серафімович Петренко-Самогонов, який приїхав на ферму з Жорикбурга, щоб зробити з натури замальовки страусів для запланованої ним нової картини, і вже третій день гостював у Кактусенків, роблячи начерки олівцем в альбомі й олійними фарбами на ґрунтованих картонках.

Остапи показали присутнім малюнок (точніше ксерокопію малюнку) – портрет так званого яєчного шахрая – і задали тради­ційне запитання. Кактусенки відповіли негативно: ні, мовляв, не знаємо, не бачили такого. А живописець Петренко-Само­гонов насамперед спитав: хто автор малюнка. Лицарі сказали, що зображення отримали від Його Величності, а хто автор не цікавилися.

("Стоп! – каже скрупульозна Ліва півкуля авторського мозку. – Цю ксерокопію лицарі отримали після лицарського турніру в День Шляхетного Мордобою. А перед турніром Жорик Дев'ятий виголосив перед лицарями промову, де, крім іншого, згадав, що портрет намальований драконом Інокентієм Карловичем. Так сказано в розділі тридцять першому "День Шляхетного Мордобою". Отже, лицарі повинні були знати про це". – "Ну, теоретично повинні були знати, – відповідає Автор. – Але практично ... У той момент, коли король вимовляв ім'я Інокентія Карловича, обидва Остапи відволіклися (Окрошколюб відганяв муху, що нахабно пурхала перед очима, а Електричка нахилився, щоб підняти впущеного носовичка), тому пропустили цю фразу повз вуха".)

– Добре намальовано, – похвалив старий живописець неві­домого рисувальника, після чого також сказав, що не знає місцезнаходження намальованого.

Від запрошення погостювати на фермі Остапи відмовилися; мовляв, уже поснідали в Підкузьминському й поки не голодні, та й у лазні обмились там же, так що немає приводу тут затри­муватися.

– Куди, куди веде ця дорога, дорога? – поцікавився граф Остап Електричка.

– До села Хухримухриєва, – відповідав Гнат Кактусенко. – Це немаленьке за тутешніми мірками село, там є й пошта, і лі­карня, і будинок культури... Там, до речі, проживає навіть один чарівник: Олександр Олексійович Манюня.

– Чарівник – це добре. Чародії багато чого знають, – сказав Остап Окрошколюб, виймаючи з кишені свого рюкзака велику телеграму.

Телеграму, що вони отримали її на телеграфі в Сортирославлі; телеграму, яку відправив їм до запитання король Жорик Дев'я­тий; телеграму, у якій Його Величність не тільки наказував їм залишити одинадцятий сектор королівства й продовжити пошу­ки в секторі сімнадцятому, а й перераховував скрупульозно на­зви тих населених пунктів у цьому сімнадцятому секторі, де вже провели опитування Річард Левове Копито й Лицар Пи­вної Кружки, щоб Остапи не гаяли часу на відвідування цих пу­нктів.

Пробігши очима цей список, Окрошклюб сказав Електричці:

– У Хухримухриєве Мгоцько з Річардом теж не навідувалися. Їдь­мо туди.

– Я полюбляю знайомитися із чародіями, – зізнався сивий живописець Петренко-Самогонов, – від них завжди дізнаєшся чогось цікавого, невідомого. Я познайомився вже з вісімнадцятьма чарівниками, і намалював їхні портрети, а от з Олександром Олексійовичем Манюнею поки не знайомий. Мабуть, скори­стаюсь випадком і з'їжджу з вами, панове лицарі, до Хухриму­хриєва, познайомлюся із чудотворцем, і намалюю, за традиці­єю, його портрет. А потім повернуся до ферми й продовжу замальовувати страусів. А можна ще раз глянути на вашу картинку?

– Звичайно, – і Електричка знову подав старому портрет шахрая. – Ви можете, можете сісти, сісти на мого коня, коня, – граф погладив гриву Саладина, – ви, ви людина неважка, нева­жка, а він звір міцний, міцний, довезе нас двох, двох.

– Ну, ні, некомфортно літній людині так переміщатися, – заперечив фермер, – я краще запряжу тваринок у свій дво­місний візок і на нім відвезу туди Клима Серафімовича. Поче­кайте, – і пішов запрягати.

– Когось мені цей суб'єкт нагадує, – бурмотів живописець, удивляючись у риси намальованого чоловіка, – здається, десь колись я бачив схожого, але де й коли – не пам'ятаю.

– Спробуйте, спробуйте пригадати, пригадати, – попрохав граф Електричка.

– Буду думати, – сказав старий, і повернув аркуш лицарям.

– Я, чесно зізнатися, не є знавцем мистецтва й, зокрема, жи­вопису, але прізвище Петренко-Самогонов мені знайоме, – казав Окрошколюб, ховаючи телеграму короля назад у кишеню рюкзака. – Здається, я бачив якусь вашу картину.

– Напевно – "Купання рудого єдинорога", – припустив Петренко-Самогонов, – це найвідоміше моє полотно.

– Точно! "Купання рудого єдинорога"! Мені ж із самого ди­тинства часто траплялися його репродукції й на настінному календарі, і на листівці, і на обкладинці шкільного зошита, і в шкільному підручнику з естетичного виховання, і ще десь! – захоплено вигукнув молодий лицар. – Я й не знав, що худож­ник, котрий його намалював, до цих пір живий. – Сказонув і зніяковів: – Ой, вибачайте, я не хотів вас...

– Не тільки живий, але й працездатний, слава Богу, такий, що продовжує творити нові картини, – похвалився старий. – Я написав його ще п'ятдесят два роки тому. З тих пір створив багато картин анітрохи не гірше й навіть краще, але чомусь саме "єдиноріг" став найвідомішим і найпопулярнішим із моїх творінь.

– Я бачив, бачив цю картину, картину в Задвірпольскому ху­дожньому му­зеї, музеї, – сказав граф Остап Електричка.

– Так, саме там вона тепер виставлена, – підтвердив Клим Серафімович.

Тут до них під'їхала, за висловом Миколи Гоголя, "птіца-тройка", тобто двоколісний візок, у який дійсно було запряже­но птиць, і саме трьох, зрозуміло – страусів.

– Сідайте, Климе Серафімовичу, – запросив фермер-страусі­вник Гнат Кактусенко, і дідок вліз у візок, улаштувався поруч із пташиним кучером на м'якому затишному сидінню, обтя­гненому страусовою шкірою.

Окрошколюб вознісся на свого ігреневої масті Сигізмунда, Електричка – на мишастої масті Саладина, і фермерська колі­сниця, котру рухали живі пернаті двигуни, покотилася в напря­мку Хухримухриєва, супроводжувана лицарським ескортом, лісовою дорогою, вкритою бурим опалим листям, найбільш вологі представники котрого намагалися липнути до коліс та копит.

Після дощів у лісі було так вогко, що тамтешні молюски – деревні равлики й ґрунтові слимаки – вирішили, ніби настав рай, і кинулися розмножуватися (якщо метушливе слово "кинулися" є слушним відносно істот настільки несуєтних, навіть можна сказати статечних). До речі, щодо равликів та слимаків. Наляканий заєць швидко втікає. Те ж саме можна сказати про багатьох інших тварин. А чи хтось бачив, щоб равлик або слимак сполохано драпав кудись із усіх ніг? Ні, такого ніхто не бачив. Із цього випливає логічний висновок, що равлики та слимаки є одними з найхоробріших істот! Але є тварини іще безстрашніші. От, наприклад, губки. Ті взагалі навіть і не ворухнуться, хоч як ти їх ні лякай! Оце так сміливці!

Автор же тим часом скаже декілька слів про маляра Петренка-Самогонова, тим більш що ця людина за чотири дні зіграє важливу роль у розшуках викраденого яйця дракона.

Клим Серафімович Петренко-Самогонов проявив себе в рі­зних напрямках реалістичного живопису: як пейзажист (найві­доміший його пейзаж – "Ранок на річці Замийці"), також порт­ретист (серед його робіт навіть портрет короля Жорика Восьмо­го, батечки нинішнього терентопського монарха), та­кож автор натюрмортів (з яких найвідоміший – "Фломастер і маргари­тка"), також анімаліст (сюди, крім іншого, можна зарахувати й знамениту картину з єдинорогом, і майбутню – зі страусами), також бата­ліст (втім, намалював він лише одну баталію – бійку біля паркану, що з тієї бійки розпочалася Парканова, вона ж Сто­годинна, вона ж Друга громадянська війна, котра потрясла Те­рентопію в 1661 році; зрозуміло, на картині зображено не справжніх учасників тієї історичної події, а сучасних натурни­ків в одязі тієї епохи)... От тільки мариністом він не був, оскільки в Терентопськім королівстві моря немає, а з уяви він писати не вмів, тільки з натури. Тобто, звичайно, він мав мож­ливість вийти крізь Державні Двері з підпільного королівства у Великий Світ, з'їздити до якого-небудь тамтешнього моря, на­приклад до Чорного, і відобразити його на ескізах. Але такою можливістю він не скористався, бо був, що називається, квасним патріотом і хотів відображати у творах тільки види рі­дного королівства.

Як старий закоренілий реаліст, Клим Серафімович люто ненавидів художників-авангардистів: усіляких сюрреалістів, та­шістів, експресіоністів, супрематистів, кубістів, абстракціоністів, та іншу, як він називав, "мерзенну сволоту, що злісно спотворює навколи­шню дійсність".

Авангардисту Сисою Сопляєву старий навіть побив обличчя.

Було так: Петренко-Самогонов, будучи тверезим не на всі сто відсотків, приперся на персональну Сисоя Сопляєва виставку "Заплямованість" і, обурений його творчим самовира­женням, заходився зривати зі стін і роздирати на шматки забруднені ляпками чорної туші білі паперові аркуші, кричачи, що це не мистецтво, а ганьба, яка не має права на існування. Коли так званий плямописець спробував заломити руки "старому вандало­ві, що вкрай розперезався", аби таким чином урятувати поки неушкоджені свої творіння, маститий живописець ухитрився кілька разів тицьнути аванга­рдиста у фізіономію кулачком. Тут приспіла міліція... За дебош шановний літній художник-реаліст відсидів у буцегарні п'ят­надцять діб, і з гордістю потім хвали­вся, що "постраждав за ви­соке мистецтво".

І це був не перший їхній конфлікт. За кілька років до того Петренко-Самогонов плюнув в обличчя Сопляєву за те, що той намалював живопи­сне полотно "Купання червоного квадрата". Петренко-Само­гонов уважав це злісним глузуванням із його знаменитого полотна "Купання рудого єдинорога".

Клим Серафімович дорогою від ферми Кактусенків до села Хухримухриєва ще пару разів просив лицарів показати йому портрет так званого яєчного шахрая, і, дивлячись на нього, по­вторював, мовляв, когось він мені точно нагадує, десь колись я бачив когось із такими рисами, але де й коли – ніяк не згадаю.

Остапи ж у цей час обговорювали дивну поведінку Річарда Ілліча Лойковицького (відомого як Ле­вове Копито) й Мгобокбекбе Зямалаговича Гальби (відомого як Мгоцько або Лицар Пивної Кружки). Припустили, що ці їхні колеги теж по­трапили під вплив якогось навіювання. Ми, мовляв, у результа­ті навіювання бачили жахливих чудовиськ, яких насправді не було, а вони, значить, внаслідок навіювання говорили боже­вільні промови й кусали оточуючих. Може, мовляв, і інші наші колеги стали жертвами подібних навіювань? І це все дуже не­зрозуміло і підозріло...

* * *

В Автора цих рядків немає ані найменших сумнівів: читач відразу здогадався, що чарівник, який мешкає в Хухримухриє­вому, є одним із численних нащадків знаменитого мага вісі­мнадцятого століття Гектора Манюні, і що в хухримухриє­вського чародія, як і в його далеких родичів, згадуваних уже на сторінках цього, м'яко висловлюючись, епосу, є портрет Гектора Манюні пензля придворного живописця Леонардо Ґу­дзика, а також клаптик папірця із фрагментом пророчого тексту Гектора Манюні. Оцей черговий фрагмент пророцтва Автор не­гайно пред'являє читачеві для ознайомлення:

обмін на кохану; і буде

шкодить лицар чорнокниж

тражники, і повернуть др

добрий чарівник зітре всю п

виділося все це мені знен

Цього осіннього дня – 1 листопада 1995 року, коли до Оле­ксандра Олексійовича Манюні припхалися непрохані гості: фе­рмер, два лицарі, і живописець, – цей чарівник, нарешті, домі­гся результату, якого наполегливо прагнув у процесі роботи протягом п'яти років, тому даний день був для нього святковим і, можна сказати, тріумфальним. Але перш ніж Автор повідає про цей успіх чародія, він бажає всучити читачеві коротку біо­графію цієї неординарної людини:

Як і всяка біографія, ця починається з того, що Олександр Олексійович народився. Не було б цього першого його діяння – не було б, ясна річ, і інших.

(Корисна порада від Автора цих рядків: перш ніж братися за будь-яку справу, бажано попередньо народитися; якщо ж ти з якихось причин забув народитися, то приступатися до абиякої діяльності безперспективно: у ненародженого, скоріше всього, нічого не вийде.

Деякі люди обожнюють народжуватися, їх, що називається, хлібом не годуй – дай з'явитися на світ. А інші ставляться до цього халатно, байдуже, без вогника та ентузіазму, їм це до лампочки, тому й не народжуються. Автор закликає хороших людей не забувати особисто брати участь у такій важливій події, як власне народження, не ухиляючись і не перекладаючи цей обов'язок на іншого.

Навіть важко уявити, якої кількості хороших, розумних і талановитих людей не вистачало людству, скількох людство не дорахувалося видатних винаходів, відкриттів, великих творів і взагалі потрібних вчинків через те, що багацько чудових людей чи то з об'єктивних, чи то з суб'єктивних причин забули народитися.

Автор цих рядків, наприклад, чомусь упевнений, що Джонатан Шекспір, син великого Вільяма Шекспіра, теж, як і батько, був би визначною людиною і написав би шедевральні книги, зокрема чудовий роман "Життя та карколомні пригоди Джероніма Джексона". Якби той Джонатан Шекспір був зачатий та народився. Але, на жаль, не був. Бо Вільям Шекспір навіть не зустрівся та не познайомився із дівчиною, котру звали Цинія Джонсон, що була потенційною матір'ю того його геніального сина, а оженився з другою, Енн Хатауей, і став батьком сина Хемнета та двох дочок, Сьюзен і Джудіт, котрі нічого видатного не написали. Шкода, що ненароджений і через те неспроможний написати шедеври Джонатан Шекспір не мав можливості познайомити свого можливого батька Вільяма Шекспіра зі своєю можливою матір'ю Цинією Джонсон.

Є приказка: не кажи "гоп", поки не перескочиш. Іще вірнішим є таке висловлення: не кажи "гоп", поки не народишся. І взагалі, поки не народишся, нічого не кажи і не пиши.

Один мешканець Данії народився і написав, крім іншого: "Бути чи не бути?" Автор Терентопських хронік, чи то пак твій, безцінний читачу, покірний слуга на це відповідає: хорошим людям – бути, а мерзотникам – не бути. І, ледве встигнувши це висловити, тут же сам собі суперечить. Якщо не буде мерзотників, якщо всі люди поголовно будуть хорошими, то кому вони (хороші) чинитимуть опір, проти кого боротимуться? А без опору і боротьби зі злом життя хороших людей може стати нудним, рутинним. Виходить, щоб хороші люди не розслабилися і не перетворилися на овочі, щоб залишалися в тонусі, повинні існувати і мерзотники, як це ні прикро. Хороші називаються хорошими в порівнянні з мерзотниками, а якщо мерзотників не буде, то нарікати когось хорошими – якось неправильно, тоді їх слід узивати просто звичайними, нормальними.

"Змушений тебе поправити, громадянине Авторе, – втручається педантична Ліва півкуля авторського мозку. – Мешканець Данії принц Гамлет слова "Бути чи не бути" не написав, а висловив усно, в п'єсі Вільяма Шекспіра, а от Шекспір, який, дійсно, написав, був мешканцем не Данії, а Англії". – "Це всім відомо, але я мав на ува..." – відповідає Автор, але педантична півкуля, перебивши, заперечує: "Не всім. Наприклад, представникам диких племен, що населяють джунглі Амазонії, це не..." – "Гаразд, скажу інакше: не всім, але багатьом відомі місця мешкань Гамлета і Шекспіра. Але я мав на увазі не Шекспіра, а Андерсена, Ганса Християна. Котрий, крім іншого, написав кілька романів, один з яких називається "Бути чи не бути?" На жаль, жоден з романів Андерсена досі не перекладено українською мовою, та й російською більшість із них не перекладено. Так от Андерсен, котрий словосполучення "Бути чи не бути?" в якості заголовка написав, а не висловив усно, був мешканцем, що, знову таки, багатьом відомо, саме Данії, як і принц Гамлет".

"Щодо геніального англійського письменника Джонатана Шекспіра, який не написав жодного тексту, оскільки не був народжений, – додає Ліва півкуля, – то мені пригадуються два американські літератори: критик і есеїст Генрі О. Лардел (Lardell) і геніальний письменник Отіс Р. Колдвел (Caldwell). Які теж, як і Джонатан Шекспір, не встигли написати жодного тексту, хоча і народилися, і навіть зросли. Просто їх угораздило померти до того, як вони приступилися до літературної творчості. Що про тих невдах повідав харків'янин Майк Йогансен у своєму невеликому творі "Зубна щітка" (вперше надрукованому тисяча дев'ятсот двадцять восьмого року у харківському часописі "УЖ"; з ілюстраціями харківської ж художниці Алли Гербурт, котра була дружиною Йогансена; зокрема портретами Лардела і Колдвела з їхніми особистими підписами). Охотник до розіграшів і містифікацій Майк Йогансен назвав "Зубну щітку" науково-популярним нарисом, але, сказати по правді, у дійсності це дотепна пародія на науково-популярні нариси. Тих що нічого не написали американських літераторів Генрі О. Лардела і Отіса Р. Колдвела придумав сам пустун Йогансен, як і ти, Авторе, Джонатана Шекспіра".

А Льюїс Керролл про людей народжених і людей не народжених, тобто існуючих і не існуючих, у листі до одного зі своїх юних читачів висловився так:

"З ЯКИХОСЬ причин люди, які не існують, набагато приємніші у спілкуванні, ніж ті, які ІСНУЮТЬ. Наприклад, люди, які не існують, ніколи НЕ БУВАЮТЬ ГРУБИМИ, вони ніколи не СУПЕРЕЧАТЬ тобі й НІКОЛИ НЕ НАСТУПАЮТЬ НА НОГИ! Як бачиш, вони дійсно набагато приємніші у спілкуванні за тих, які ІСНУЮТЬ".)

Проробив це майбутній чарівник 2-го травня 1935 року, а значить, у дні Великої Яєчної Експедиції терентопських лицарів було йому 60 років. Це Автор, звісно, вже про народження О.О. Манюні.

Народившись, став, не покладаючи рук, рости.

Ну там – дитячий садок, школа.

Поки, як бачимо, ні­чого особливого; майже будь хто про початок свого життя міг би сказати те ж саме. Але крім шкільних занять з математики, літератури, географії, ботаніки тощо, були і домашні заняття з магії, де викладачами виступали маг Олексій Арнольдович Манюня і фея Наталія Святополківна Манюня (в дівоцтві – Нестеренко) – батьки Сашка Манюні. Взагалі Сашко хотів бути не магом, а пожежником, але батьки заперечували, що не ли­чить нащадкові такого великого чародія як Гектор Манюня бути звичайним вогнеборцем, і напихали його заклинаннями, рецептами снадобій та іншими чаклунськими інформаціями.

Олександрові Манюні ще в дитинстві була втовкмачена магічними батьками думка, що хороший чарівник не має обме­жуватись використанням вже існуючих чаклунських, так би мовити, технологій; він повинен також створювати нові чарівні заклинання, зілля тощо, щоб магія не тупцялася на місці, а по­стійно розвивалася й оновлювалася. Тому протягом свого дорослого життя, слідуючи цьому завіту тата й мами, Оле­ксандр Олексійович, крім іншого, ставив перед собою нові зав­дання в галузі прикладної магії, і методично, терпляче й наполегливо ці завдання вирішував.

Так в 1956 році двадцятиоднорічний Олександр Манюня, перебуваючи в перукарні й спостерігаючи в дзеркалі, як перукар, роблячи стрижку, шматує ножицями його волосся, подумав, що було б непогано регулювати довжину волосся за допомогою магії. Захотів – гоп! – волосся швидко висунулося з голови, і ти – довговолосий; захотів – гоп! – волосся само собою зменшилося, і ти – коротковолосий, ніби як стрижений; захо­тів – гоп! – у лічені секунди виросла борода, захотів – гоп! – борода всмокталася назад в обличчя, і ти ніби як голений... Не треба ходити до перукарні, витрачаючи на це час і гроші, не треба купувати леза, помазки та інші приналежності для голін­ня. Це ж яка-ніяка економія часу й коштів.

Поставивши таке завдання, чудотворець став його вирішу­вати.

І вирішив, на що в нього пішло вісім років роботи. З тих пір він уже не стригся й не голився, залишаючись на вигляд стриженим і голеним завдяки вигаданим ним магічним закли­нанням.

У 1966 році Олександр Манюня захотів створити зілля, завдяки якому людина ставала б невидимою. Тобто маги вже давно вміли бути, у разі необхідності, невидимими для оточую­чих. Але це досягалось навіюванням: чарівник навіював людям, що вони його не помічають, і вони дійсно його не помічали. Та фактично він залишався непрозорим, бо світлових променів його організм не пропускав. Олександр Олексійович же вирішив домогтися повної прозорості організму у фізи­чному аспекті. Він не міг пояснити для чого це треба в практичному плані й чи потрібно взагалі; його зацікавила сама складність поставленого завдання. Було бажання довести само­му собі, що навіть такі вершини він здатний взяти.

Завдання було вкрай непросте, і робота над його вирішен­ням забрала аж 18 років життя мага. До 1978 року він досяг, що піддослідні звірі, випивши його зілля, робилися прозорими; але все ж залишалися видимими: ніби перетворювалися на скляні статуетки, живі й рухливі. До 1981 року – що піддослідні звірі ставали повністю невидимими; але, на жаль, при цьому здихали. Тільки в 1984 році йому, нарешті, вдалося створити зілля, випивши яке піддослідні миші, щури та кролі стали зовсім невидимими й при цьому залишилися живими й здоровими. Паралельно з роботою над, так би мовити, зневидимачем, чарівник винайшов і засіб, що повертав первинний вигляд, бо довічна прозорість створювала б бага­то незручностей, і навіть небезпек. Його він теж ви­пробував: невидимі гризуни, випивши "чарівної водиці", зробилися знову видимими.

У принципі завдання було ніби як вирішено, залишився останній, так би мовити, штришок: випробувати цей зневиди­мач на людині.

Щоб не витрачати час на пошуки суб'єкта, готового стати піддослідним добровольцем, Олександр Маню­ня, на сто відсотків упевнений в успішному результаті, сам став таким, тобто випробував засіб на самому собі.

Випивши чарі­вну рідину, чарівник надумав, скориставшись своєю невиди­містю, над кимось пожартувати. Скинув усю одежину, яка, звичайно, була видимою й заважала бути непомітним, вийшов на вулицю (благо діло було влітку, коли й без одягу тепло) і побачив незнайомого громадянина. Усіх жителів Хухримухриє­ва він знав, значить, незнайомець був приїжджим, може, таким, що прибув погостювати в когось із хухримухриєв'ян.

Чародій нечутно підкрався ззаду до незнайомця й зняв із нього капелю­ха. І завмер із цим капелюхом у піднятій руці. Ось, думає, лю­дина, відчувши, що з неї злетів головний убір, озирнеться й побачить, що капелюх нерухомо завис у повітрі. Ото здивує­ться! Олександр Манюня сподівався, що ця його витівка по­трапить на сторінки нового доповненого видання популярної, що неодноразово перевидавалася в Терентопії книги "Маги жа­ртують".

Перехожий дійсно схопився за волосся, дійсно озирнувся й дійсно втупився в капелюха. Але тут же перевів погляд із голо­вного убору просто в очі Олександра Олексійовича, насупився й сказав:

– Ви чого хуліганите, громадянине? Робити вам нема чого? Чи, може, захотіли отримати вдар по лобу?

– Ви мене бачите?! – здивувався голий чарівник і соро­м'язливо прикрив чужим капелюхом сороміцьку ділянку орга­нізму.

– Авжеж, не сліпий. Віддайте, – капелюхоносець вирвав головний убір із пальців мага й, сердито напнувши, продовжив рух вулицею, бурмочучи: – Лікуватися треба, громадянине. У пси­хіатра. Мало того що голий, так і капелюхи...

Тут слід сказати, що маг Олександр Манюня, як і інші суча­сні терентопські маги, не відрізнявся принципово зовнішнім виглядом від інших громадян: носив звичайну одежу, а не якийсь із вишитими зірками або магічними символами халат і аналогічний ковпак, як чаклуни у казках. Якби терентопські маги, і в тому числі Олександр Манюня, одягалися якось по-особливому, мали свій чисто магічний стиль, то незнайомець зрозумів би, що перед ним чарівник, і говорив би з ним не на­стільки грубо. А тут заради невидимості чудотворець зовсім оголився, тож тим паче неможливо було зрозуміти, хто він за фахом.

Олександр Манюня почервонів і, прикриваючи долонями голе тіло нижче живота й спини, став задкувати, зиркаючи обабіч – чи не бачать його в такому ганебному вигляді односельці. Але, слава Богу, крім незнайомця на вулиці нікого не було.

Чародій чкурнув додому і втупився в дзеркало, чого не зробив після вживання зілля, будучи цілковито впевнений у своїй прозорості. Гай-гай, він був видимий, наче й не вжив чарівного препарату!

Ця невдача так його вразила, що він від­клав подальшу роботу із цієї теми.

А приблизно за тиждень у чародія сильно заболіло в боці, і він викликав швидку допомогу. Лікар, обмацавши його черевну область, поставив діагноз: апендицит. Потрібна не­гайна хірургічна операція з ампутації запаленого апендикса. Пацієнта терміново доставили в операційну Хухримухриє­вської лікарні.

Оперував досвідчений хірург Кир'ян Валерійович Молокококосососов. Олександр Манюня перебував у цей час під місцевим, а не загальним, наркозом, і тому був у свідомості, і міг спілкуватися з лікарем.

Розітнувши скальпелем праву клу­бову область його тулуба, хірург свиснув. Пацієнта налякав цей нетиповий для даного заходу звук, і він запитав, що лікаря так здивувало в його нутрощах. Молокококосососов спантели­чено відповів, що жодних нутрощів він у розрізі не ба­чить. Па­цієнт, мовляв, порожнистий, як повітряна кулька або надувна лялька чи там дитячий круг для плавання, з тією різницею, що кулька і надувна лялька, буду­чи розітнутими, лопнули б або здулися, а пацієнт не лопається й не здувається. Видно тільки шкіру, а під шкірою – нічого.

Ча­рівник, звичайно, второпав у чому річ і повідав хірургові про зроблений над собою експеримент. Ви­ходить, він усе ж таки став невидимцем, але не повністю. Вну­трішні органи – скелет, м'язи, серце, легені, кишечник, залози, вени та решта – стали ці­лковито прозорими, невидимими. А зовнішні органи – шкіра, очі, волосся й нігті – чомусь залиши­лися такими, як були.

Доктор сказав, що оскільки операція не­складна, то він зможе зробити її навіть із заплющеними очима, наосліп, на дотик. Але якщо в подальшому знадобиться більш серйозна, бережи Боже, то через невидимість внутрішніх органів її неможливо буде провести, і здоров'я, а може й життя пацієнта опиниться в сме­ртельній небезпеці. Тому Молокококосососов порадив чарівни­кові не жартувати такими речами й терміново повернути свій організм у первинний стан.

На щастя, апендикс, незважаючи на його невидимість, було ампутовано успішно.

Повернувшись із лікарні, чарівник насамперед ужив пре­парат для усунення невидимості.

Цей випадок так його налякав, що він назавжди закинув цю тему.

У 1986 році він став до вирішення нового завдання, яке йому, так би мовити, підкинула його дружина.

Слід сказати, що в 1962 році маг одружився з милою дівчиною на ім'я Світлана, дочкою ката з міста Свіжегнійополя. Вона народила йому двох синів, близнюків. Близнюки, ставши дорослими, за порадою та­туся-чарівника влаштувалися працювати пожежниками. Так бу­ває: батьки нав'язують дітям професію, про яку самі мріяли в дитинстві.

Так от, дружина чарівника, Світлана Анатоліївна, поскаржилася чоловікові, що в будинку знову завелися миші й таргани, а боротьба з ними за допомогою отрути й мишоловок дає лише тимчасовий ефект: за деякий період після чергово­го винищення в житлі знову з'являються ці неприємні непроха­ні співмешканці. Чи не можна, мовляв, позбавитися їх всерйоз і надовго за допомогою магії?

Олександр Олексійович порився в магічній літературі, і зна­йшов старовинне заклинання для такого випадку. За допомо­гою цього заклинання житло наситилося б магічною енергією, що відлякує шкідливих тварин, так що вони й близько б до дому не підходили.

Але тут чародій пригадав повчання бать­ків, що хороший чарівник повинен створювати нові заклинан­ня. І замість того щоб скористатися вже існуючим, засів за створен­ня свіжого.

На це в нього пішло три роки, протягом яких боро­тьба з вищезазначеними тварюками велася по-старому за допомогою мишоловок і отрути.

Нарешті, нове заклинання було створено, і Олександр Манюня "обробив" ним свій будинок. Ця магічна "технологія", на відміну від тієї, старої, не заважала тарганам і мишам по­трапляти до оселі, але перебудовувала їхні організми таким чи­ном, що миші не могли харчуватися нічим, окрім тарганів, а та­ргани не могли їсти нічого, окрім мишей. Таким чином, ці тварини швидко винищували одні одних, або здихали від го­лоду.

До речі, щодо Світлани Анатоліївни Манюні, дружини чарівника. У перші місяці спільного життя, коли вони були молодятами, на ґрунті жагучого кохання до чоловіка, у душі Світлани Анат... ні, тоді просто Світочки, зародилися ревнощі. Чи то чоловік якось недостатньо байдужо глянув на іншу дівчину, чи то їй це здалося, але Світочка запідозрила коханого в невірності. І, як це буває з ревнивцями, заходилася шукати докази зради. Зокрема обшарювати кишені його одягу. І натрапила там на папірця. Вирішивши, що це любовна записка від чоловіка до суперниці, або навпаки, від коханки до Олександра, Світочка відразу текст прочитала. Та ще вголос...

Твір Даниїла Хармса "Синфонія № 2" закінчується такими словами: "Але от з Мариною Петрівною в мене вийшов забавний випадок, про який я й хочу розповісти. Випадок цілком звичайний, але все-таки забавний, тому що Марина Петрівна завдяки мені зовсім облисіла, як долоня. Трапилося це так: прийшов я одного разу до Марини Петрівні, а вона трах! – і облисіла. От і все". Це тут до того, що й Світочка після прочитання тексту з папірця теж "трах! – і облисіла". І не тільки. Крім того, у неї бабах! – миттєво виросла густа борода. Втім, слова "трах" (від початку, до пристібання цього слова до сексу) і "бабах" означають події, супроводжувані шумом. У цьому випадку траха й бабаха не було: потрібне волосся зникло, а непотрібне виникло цілковито беззвучно.

Світочка в сльозах кинулася до чоловіка Сашка. Той, побачивши лисого бороданя з жіночою фігурою й у жіночому ж одязі, більш того – в одязі його дружини, у першу мить отетерів. Але в другу мить зміркував, що його кохана стала жертвою його ж магії. Як ти, читачу, звичайно ж зрозумів, на папірці було винайдене О.О. Манюнею заклинання для чарівної маніпуляції волоссям. Чарівник дав Світочці прочитати інше заклинання, і до неї повернувся початковий вигляд. Цей випадок назавжди вилікував її від обшуків і необґрунтованих ревнощів.

А восени 1990 року Олександр Манюня придумав собі нове завдання, досить парадоксальне.

Він раптом ні з того ні із сього подумав, що об'єкт, який піддається впливу магічного пере­творювального заклинання, обов'язково змінюється, стаючи іншим. А чи не можна, подумав він, придумати таке магічне перетворювальне заклинання, після впливу якого об'єкт не змінився б, тобто перетворився б не на щось інше, а на те ж саме, чим був до впливу? Такого нікому не вдавалося, та ніхто й не намагався, та нікому й на думку нічого такого не спадало. Звичайно, таке магічне заклинання не мало б ніякого практичного сенсу (бо навіщо ж перетворювати об'єкт на те, чим він і так є), проте із чисто теоретичної точки зору в аспекті задоволення цікавості завдання було, на думку Олександра Олексійовича, вельми захоплюючим, тим більше що ніхто ніко­ли нічим подібним не займався.

Отже, заінтригований цим питанням і поглинений цікавістю, маг О.О. Манюня вирішив зайнятися створенням тако­го у своєму роді найнезвичайнішого магічного перетворю­вального заклинання. В якості піддослідних об'єктів він вибрав звичайні дерев'яні табуретки. Такий вибір пояснюється просто: у Хухримухриєвому функціонувала столярна майстерня, яка ви­робляла табуретки, тому дані об'єкти чарівник міг придбати лег­ко, швидко, у будь-який день, у будь-якій (в межах розумного) кількості, і дешевше ніж будь-де, бо для хухримухриєвських покупців хухримухриєвська майстерня робила великі знижки в ціні. Чародій, припускаючи, що йому доведеться спотворити декілька табуреток перш ніж він досягне успіху, купив відразу десяток.

І пішли експерименти.

Над першим варіантом заклинання Олександр Олексійович мізкував близько трьох місяців. І в січні 1991 року шарахнув тим чаклунством по першій табуретці. Табуретка змінилася, ставши чимось на зразок гібрида стільця й етажерки, не дерев'яного, а начебто з червоного пластиліну.

Проаналізувавши результат, чарівник намацав помилки, і врахував їх при створенні другого варіанту заклинання. У червні того ж року вплинув новим варіантом на другу табу­ретку. Вона після цього залишилася табуреткою, тільки зроби­лася в півтори рази більше, змінила колір із деревинного на яскраво-бузковий і стала знову не дерев'яною, а ніби як із цупкої гуми.

І знову чарівник, проаналізувавши й урахувавши допущені помилки, засів за творення нового варіанту заклинання, уже третього. Ним у грудні того ж року обдав чергову табуретку. Ура, вона залишилася дерев'яною табуреткою тієї ж форми й того ж розміру, але, на жаль, змінився сорт деревини: була дубова, а стала – з тополі.

У липні 1992 року чудотворець, удосконаливши заклинання, поворожив над четвертою табуреткою. Вона залишилася дубовою, але темний овал від сучка, що знаходився до чаклуван­ня на одній із ніжок, перемістився на сидіння...

Ось так від табуретки до табуретки результат поліпшувався. Одначе повної ідентичності все не було. Сьома табуретка після впливу заклинанням зовні не змінилася. Але Олександр Маню­ня проявив педантизм: вивчив тріску від табуретки під мікро­скопом. Виявилося, що в результаті чародійства змінилася мі­кроструктура деревних волокон.

Ще півроку розрахунків і – вплив на восьму табуретку. Тут не тільки зовнішній вигляд, але й мікроструктура волокон збе­реглися. Однак прискіпливий Олександр Олексійович провів ще більш скрупульозне обстеження: зробив спектральний аналіз мікрочастинок табуретки до й після перетворення. Виявилось, що під дією чарів сталася маленька зміна в хімі­чному складі...

І знову протягом місяців ретельні розрахунки нового варі­анту заклинання з метою усунути й цей недолік. У травні 1995 року чарівник вплинув на дев'яту табуретку. Тут уже по всіх параметрах, які можна дослідити, вона залишилась такою ж, як і була. Але маг відчув: відбулася зміна, що не піддається аналізам. Змінилося її естетичне сприйняття: до перетворення маг милувався табуреткою із задоволенням, а після перетворен­ня дивитися на неї не хотілося. Хоча виглядала вона, по­вторює Автор, так само.

Маг вирішив усунути й цю незрозумілу зміну. Знову засів за розрахунки. У кінці жовтня впливу зазнала остання, десята та­буретка. Після чого чарівник піддав її низці найточніших, найскрупульозніших вимірювань, оглядів і аналізів.

І ось уранці 1 листопада всі обстеження було закінчено, і отриманий висновок: табуретка, пройшовши через магічну трансформацію, ці­лковито не змінилася, тобто перетворилася на те ж саме, чим і була до метаморфози! По всіх параметрах, у тому числі й в аспекті естетичного сприйняття, залишилася такою ж, як і до чаклування!

Олександр Олексійович Манюня зрадів. П'ять років роботи завершилися настільки успішним результатом! Він передчував, яке це справить враження на колег-магів, що розуміються на таких тонкощах, коли він докладно опише хід і результат екс­перименту в статті для журналу "РВЧГ Магія", і стаття буде опублікована.

І сталося, повторює Автор, закінчення обстеження й початок тріумфу якраз у той самий день – 1 листопада 1995 року – коли до Олександра Манюні приперлися непрохані гості: два лицарі, фермер і живописець.

– Безглуздий експеримент! – обурюється Ліва півкуля авторського мозку. – Витратив п'ять років роботи, аби табу­ретка залишилася такою ж, як і була! Та вона й так залишилася б сама собою без усілякої магії! Чи ж варто було на це витрача­ти стільки часу, сил, і коштів!

– Ага, – підтакнула півкуля Права.

– Так, відкриття марне, – погоджується Автор. – Магу просто хотілося задовольнити свою цікавість. Але не варто думати, що цей терентопський чарівник якийсь зовсім уже уні­кальний ди­вак. А хіба вчені з нашого світу не роблять непотрі­бних і навіть шкідливих відкриттів задля задоволення своєї ці­кавості?

Наприклад, скільки коштів, сил і часу вчені витратили на винахід атомної бомби! І яка від цього користь? Хіба за допомогою атомних бомб можна нагодувати голодних, забезпе­чити житлом бездомних, одягом нагих і обшарпанців, взуттям босих, втішити згорьованих, вилікувати хворих, навчити неуків, або зробити ще щось дійсно потрібне людям? Ні, звичайно. Висновок: абсолютно даремний винахід. За допомо­гою атомних бомб можна знищити життя. Яка ж, по­вторюю, від цього користь? Тільки небезпека й шкода. ("Банальності белькочеш", – бурчить Ліва півкуля авторського мозку, але Автор ігнорує це бурчання). Учені просто задовольнили свою цікавість, піддавши загрозі все людство, і не тільки людство. Уже краще б вони витратили ці кошти, сили й час на пере­творення табуретки на табуретку. Користі від цьо­го теж немає, проте ніякої небезпеки й шкоди!

* * *

Отже, "птіца-тройка" в супроводі кінних лицарів в'їхала в Хухримухриєве.

Хати там не цегельні й не глинобитні, як у багатьох інших селах королівства, а з колод, бо стовбури дерев були найдоступнішим будівельним матеріалом на території Оксамитової пущі. Втім, те ж саме можна сказати про всі населені пункти, де побували обидва Остапи за останні дні, починаючи з Марсіанської Русі.

Гнат Кактусенко знав, що тут мешкає маг Оле­ксандр Манюня, але не знав, де саме, – фермер не був особисто знайомий із чарівником і ніколи до нього не приїздив. Взагалі не мав знайомих у цьому селі й бував у ньому тільки проїздом. Тому довелося вдатися до допомоги місцевої жительки, що несла два цебри на коромислі. Намагаючись не розплескати води, та вказала пальцем потрібний напрямок, і назвала прикмети, за якими можна впізнати садибу чародія (ворота, прикрашені вирізьбленими мальвами та драконами, три пі­рамідальні тополі й флюгер у вигляді єдинорога над дахом).

Коли в дерев'яні ворота його садиби, що піддалися художній різбі, постукали й спитали – чи вдома господар-чарівник? – Олександр Олексійович, хоч і не чекав на гостей, тим більш незнайомих, зрадів. Його розпи­рали радість і гордість за успішний експеримент, і дуже хотіло­ся з кимось поділитися цією радістю, але, на жаль, – нема з ким: дружини й синів удома не було, чарівник цього ранку був один як перст. (Дивно, чому про людину, котра перебуває на самоті, кажуть: "один як перст"? Адже перст буває один тільки якщо ампутовані інші чотири пальці. А на повноцінній руці перст завжди з колективом.)

Тому, відімкнувши браму й побачивши чотирьох чо­ловіків, двоє з яких були вершниками в латах, а двоє без лат си­діли в колясці, що її тягли страуси, і почувши їхнє бажання по­спілкуватися із чудотворцем, Олександр Манюня, стримую­чи позитивні емоції, що били через край, увічливо запросив їх увійти.

Взагалі, як читач, напевно, уже помітив, у Те­рентопськім королівстві можна запросто заходити в гості до будь кого без попередньої домовленості та запрошення, навіть до самого короля. Це в наших метушливих містах, де майже всі надмірно зайняті, потрібно попередньо телефонувати й домовлятися про зустріч, а в дещо патріархальній, ставній, не метушливій Терентопії із цим набагато простіше. "Гостинність, властива майже всім дикунам і первісним звича­ям, була їхньою приналежністю", – так написав про стародавніх германців один фахівець, який у Петербурзькому уні­верситеті читав лекції з історії середніх віків (звали, до речі, цього фахі­вця Микола Го­голь). І хоча Авторові цього, м'яко висловлюючись, епосу і самому здає­ться, що зі збільшенням цивілізованості відбуває­ться зменшен­ня гостин­ності, все ж уся сутність Автора повстає проти того, щоб таку чудову якість, як гостинність, уважати проявом дику­нства й не­цивілізованості.

Гостинному Олександрові Манюні хотілося негайно повід­ати непроханим гостям про перетворення табуретки, але він що називається наступив на горло нетерпінню й відклав це ефект­не, з його точки зору, повідомлення, як то кажуть, на десерт, тобто заключну частину бесіди. А для початку, коли гості пред­ставилися, увійшли до будинку, знявши взувачку (аби не забруднити осінніми наліпками фарбовану бордовою олійною фарбою дощату підлогу та смугасті в'язані килимки) і взувши натомість запропоновані господарем домашні капці, розташувалися на дивані (Клим Серафімович і Гнат Свиридович) та кріслах (Окро­школюб й Електричка), чарівник, склавши руки на грудях, діло­вито запитав:

– Отже, панове, чим можу служити?

Ясна річ, лицарі витягли портрет шахрая, і задали добре ві­домі читачеві питання. Олександр Олексійович Манюня на­стільки був занурений у свій дослід з табуретками, що останні місяці не читав газет, майже ні з ким, крім сім'ї, не спілкувався, тому не знав новин рідного королівства. Навіть інформа­ція про таку неординарну подію, як викрадення яйця дракона, пройшла повз нього. Тому запитання яйцешукачів його зди­вувало й заці­кавило. Відповівши негативно щодо обох пунктів (тобто: де намальований шахрай – не знаю, де викрадене яйце – не знаю), він попрохав розповісти, що це за історія. Лицарі охоче пові­домили все, що знали про це викрадення.

У цей час Петренко-Самогонов, розкривши свого альбома і по­глядаючи то на чарівника – людину з настільки витягнутими вертикально обличчям й тулубом, начебто він зійшов з картини живописця Ель Греко, – то на альбомний аркуш, став совати­ по сторінці олівцем. Помітивши, маг поцікавився його дія­льністю. Дідок-художник, не відриваючись від творчості, пояснив, що малює його портрет, бо намалював портрети вже вісімнадцяти чудотворців, і має намір відобразити дев'ятнадця­того. Для початку зробить начерки олівцем, а потім, мовляв, створить картину олійними фарбами на ґрунтованому полотні. Олександр Олексійович подумав: якщо в журналі "РВЧГ Магія" над його статтею про перетворення табуретки буде помі­щена не банальна фотографія автора, а розкішна репродук­ція живопи­сного портрета, то це буде солідніше; і порадів, що до нього так вчасно приперся відомий живописець.

Чудотворець спитав портретиста, чи треба йому завмерти у непорушності, як роблять, позуючи, професійні натурники. Той відповів, що це не обов'язково, що він – Петренко-Самогонов – настільки досвідчений рисувальник, що може схвачувати риси моделі навіть під час її руху. Достатньо лише, аби модель не гасала, як скажена, та не крутилася, як дзиґа. А неспішні плавні рухи не завадять.

З'ясувавши, що чарівникові нічого в справі про яйце неві­домо, граф Остап Електричка обережно поцікавився, а чи не міг би маг якось за допомогою чарівництва дізнатися... Ні-ні, відмахнувся чарівник, я ясновидінням не займаюся, у мене інші теми.

Фермер Кактусенко, соромливо кахикнувши, не через те що його дійсно мучив кашель, а щоб звернути на себе увагу господаря, несміло запитав, чи не міг би чудотворець ушкварити зараз якесь чудо, бо дуже цікаво побачити щось отаке. Оле­ксандра Олексійовича таке прохання трохи образило, мовляв, він не якийсь фокусник, а серйозний маг, і творить чудеса не для показухи, а... І негоже, мовляв, витрачати магічну енергію на такі дрібниці, як розвага дозвільних роззяв. Усе це він не сказав уголос, а подумав. Але закони гостинності змусили його задовольнити побажання фермера. Що б їм таке показати? – задав собі питання маг.

– Продемонструю вам, панове, магічний спосіб швидкісного вирощування волосся й, навпаки, його видалення без допомоги перукарських пристосувань. Моя особиста розробка, тобто, я сам створив ці магічні заклинання багато років тому, на зорі своєї магічної діяльності.

І Кактусенко з Петренком-Самогоновим та обома Остапами стали спостерігачами магічного видовища.

Після того як чарі­вник щось пробурмотів, з його голови почало висуватися волос­ся. Ось тільки-но виглядав коротко підстриженим і голеним, а вже – шевелюра й щетина. Не минуло й хвилини – волосся нижче плечей, пишні вуса й густа борода, як у православного попа або в гіппі. Глядачі були в захваті. Не кожен день побачиш таке диво!

Потім чудотворець ще щось пробурмотів – і процес пі­шов назад, ніби пустили кіноплівку задом-наперед: волосся втягу­валося в голову, як шмат м'яса в розтруб м'ясорубки. Про­йшли лічені секунди, і Олександр Манюня виявився не тільки без бороди й вусів, але й голомозий, як коліно; на голові з рослин­ності залишилися тільки брови, вії та волоссячко у вухах і ніздрях.

(Якщо цей текст читає людина, що страждає на гіперпедантизм і надскрупульозність, то, аби дещо применшити страждання такого читача щодо останнього абзацу, Автор повідомляє, що у правій ніздрі О.О. Манюні була у наявності 31 волосинка. Назвати кількість волосинок у лівій ніздрі, в обох вухах, обох бровах і на чотирьох повіках Автор, на жаль, не в змозі: не встиг порахувати. Хай педантичний читач вибачить Авторові таку невизначеність.)

Ще одне бурмотіння – і волосся знову висунулося, придбавши вигляд короткої стрижки, як було попервах.

– Вуаля, – промовив чарівник слівце ілюзіоністів, даючи зрозуміти, що "номер" закінчено.

Гості зааплодували, ніби й справді на цирковому атракціоні. Олександр Олексійович замахав на них руками: припиніть негайно, я ж не зірка естради, щоб мені ляпати.

Забігаючи наперед, Автор повідомляє, що за чотири дні міліція отримає важливі відомості, які виведуть її на місце­знаходження викраденого драконячого яйця. І станеться це саме завдяки тому, що живописець Петренко-Самогонов поба­чив, як чарівник Олександр Манюня маніпулює волоссям. Але який зв'язок між цими подіями – про те читач дізнається тільки в щосі п'ятдесят восьмому за назвою "Мислення в Гірчичній".

Потім, згідно із законами гостинності, господар запитав, чи не бажають гості перекусити. Ті відповіли, що не бажають, бо вже снідали. Клим Серафімович, який під час волосяних метаморфоз припинив малювати, продовжив цю справу. Лицар Остап Окрошколюб сказав, що раз Олександру Олексійовичу нічого не відомо з питань, котрі їх цікавлять, то вони, мабуть, за­ймуться опитуванням інших жителів Хухримухриєва. І тоді ча­рівник вирішив: пора вразити гостей повідомленням про, так би мовити, табуреткове досягнення.

– Стривайте, зараз я покажу вам дещо неймовірне.

Він вийшов із вітальні в кабінет. В очікуванні чогось не­ймовірного гості милувалися фікусом, що ріс із наповненого ґрунтом декоративного барильця; лимон­ною канаркою в клітці; білими мереживними фіранками на вікнах, де в нитяних візерунках угадувалися мальви й дракони, крізь які просвічувалися на підвіконні квіткові горщики з рослиною алое; розп'ятим на одній стіні килимом зі зображенням оленів у лісі, й – на іншій стіні – портретом веселого чоловіка в напудреній перуці й рожевому в червоний горошок жустокорі (досвідчений Петренко-Самогонов, навіть не глянувши на підпис, визначив, що картину написав Леонардо Ґудзик, бо ще будучи студентом художнього училища Клим Серафімович малював копії з інших полотен цього майстра і добре знав його манеру).

– Ось, – промовив, коли повернувся, Олександр Олексі­йович Манюня й із гордістю поставив перед гостями дерев'яну табу­ретку, – ось табуретка, котру я піддав магічному пере­творенню, залишилась такою ж, як і була до перетворення! Та­кого ще не бувало! Ви перші, хто таке бачить!

І він тріумфально усміхнувся, очікуючи, що ця новина вразить відвідувачів.

Але ті дивилися на табуретку не тільки без захвату, але навіть без подиву, ніби їм кожен день доводи­лося бачити табуретки, що зуміли зберегтися незмінними після перетворення.

Вирішивши, що гості не зрозуміли його пові­домлення або взагалі не розчули, чарівник повторив.

Але ті продовжували дивитися на цей тип меблі без усякого захоплен­ня, явно не розуміючи, що ж такого незвичайного в цій ці­лковито звичайній табуретці, яких на світі хоч греблю гати.

– Вибачайте, пане чарівнику, чарівнику, але я, я не зовсім зрозумів... а чесно кажучи, взагалі не второпав... От якщо б вона, вона перетворилася на щось інше, інше, ну, скажімо – була табуреткою, табуреткою, а стала, стала тумбочкою – то це дійсно було б дивно, дивно, – знизуючи плечима заговорив граф Остап Електричка. – А яке ж диво, диво в тім, що нічого, нічого з нею не сталося, не сталося?

– Навпаки! – вигукнув Олександр Олексійович. – Якби вона змінилася, у тому не було б нічого дивного, бо всі об'єкти змінюються під впливом перетворювального заклинання! У тому то й унікальність, що не змінилася!

(Це, безцінний читачу, приклад того, що погляди на одне явище фахівця в якійсь галузі і нефахівця можуть кардинально різнитися, і другому думки першого щодо цього можуть бути геть незрозумілі).

– Так це і я так можу, – гмикнув молодий і зухвалий лицар Остап Окрошколюб.

– Так ніхто не може, тільки я! Це моє особисте відкриття! – набурмосився чарівник.

– Ну дивіться: ось стоїть табуретка, – говорив Окрошколюб, встаючи із крісла, – ось я зараз прочитаю над нею заклинання, і вона залишиться такою ж, як і була.

І він став водити над та­буреткою руками, як фокусник, вигукуючи:

– Чуфри муфри бу­бики мубики френтелі ментелі круцаши муцаши лялямки маля­мки гвинтель минтель бубс!

Потім, постукуючи по сидінню зігнутими пальцями, додав:

– Можете перевірити: табуретка не змінилася.

– Це не заклинання, а нісенітниця! – закричав чарівник, роз­лючений тим, що цей юний невіглас дозволяє собі насміхатися над досягненням, здобутим багатомісячними роздумами й дослідами.

– Нехай і нісенітниця, – погодився Окрошколюб, – але ж ре­зультат такий самий.

Олександр Олексійович Манюня аж зблід від обурення. Ет, правильно кажуть: не пропонуй перли тим, хто віддає перевагу жолудям. Чудотворець подумки обізвав дурнем... ні, не молодого нахабу, а самого себе за те, що повідав про своє дося­гнення таким профанам.

Граф Остап Електричка, бачачи роз­дратування чарівника, не на жарт злякався: раптом він зараз у стані афекту перетворить зі злості Окрошколюба на... та от хоч на табуретку ж. Граф штурхонув колегу кулаком у спину, той озирнувся, і прочитав у погляді графа вимогу: припини, не забувай, що дратуєш не когось, а чарівника, а це небезпечно.

– Втім, не ображайтесь, Олександре Олексійовичу, – прими­рливо заговорив Окрошколюб, – я ж у цих магічних справах ні­чого не тямлю, тож мені важко осягнути важливість такого екс­перименту.

– Я й не ображаюся, – буркнув чудотворець, хоча це не була правда: він образився; але знову таки – закони гостинності вимагали терпіти гостей незважаючи ні на що.

Щоб перекинути розмову з теми, що замість очікуваного самовдоволення за­вдала йому прикрості, на іншу тему, Олександр Манюня повернувся до художника й спитав:

– Ну що, виходить портрет?

– Так, – лаконічно відповів той. – До речі, панове лицарі, чи нема у вас зайвого примірника портрета того шахрая? Може, я врешті-решт згадаю, де бачив схожого, тільки бажано мати під рукою це зображення й частіше на нього позирати.

– Ні, у нас, у нас тільки одне, одне зображення, зображен­ня, – відповів граф Електрич­ка.

– Тоді дайте мені його на декілька хвилин – я змалюю з нього копію.

– Дайте мені, – сказав чародій, – я зроблю копію за секунду.

Чарівник узяв у графа ксерокопію портрета так званого яєчного шахрая, а в живописця чистий аркуш паперу з альбому, приклавши одне до одного, щось пробурмотів (чарівне заклинан­ня, зрозуміли гості) і простягнув малювальнику назад альбомний аркуш, але вже не чистий, а з виниклим на ньому портретом шахрая.

– Ух ти! – уразився фермер Кактусенко й подумав, що та­кий спосіб копіювання є більш чудернацькою дивиною, аніж не­змінна табуретка.

– Дякую, – сказав Клим Серафімович, злегка ошелешений тим, що людина, яка не є художником, змогла створити зобра­ження в сотні разів швидше, ніж він, досвідчений рисувальник і живописець.

Ксерокопію маг повернув лицарям, а, так би мовити, магокопію живописець вклав у свій альбом.

(До речі, безцінний читачу, Олександр Олексійович Манюня в цьому випадку застосував звичайне копіювальне заклинання. Але були копіювальні заклинання й більш, так би мовити, хитросплетені. Придумав їх у сорокових роках XX століття терентопський чудотворець Лев Давидович Ґольдназенлох. Його заклинання копіювали твори мистецтва таким чином, що копія виглядала не як першоджерело, а начебто її створив інший майстер. Ну, наприклад, за допомогою такого заклинання чарівник може зробити копію "Мони Лізи" Леонардо да Вінчі, але що виглядає так, буцімто її написав, скажімо, Клод Моне. Або там "Купання червоного коня" Кузьми Петрова-Водкіна так, мовбито його написав Сальвадор Далі. Або "Чорний квадрат" Казимира Малевича – ніби це робота Пітера Пауля Рубенса...

"От останній приклад мені незрозумілий, – встряє Ліва півкуля авторського мозку. – Тобто я не можу уявити, щоб чорний квадрат Рубенса чимсь відрізнявся від першоджерела. Якщо формою, то це був би вже не квадрат, якщо кольором, те вже не чорний. А якщо саме чорний і саме квадрат, то не було б жодної різниці, хто б його не намалював". – "Ну це таким профанам, як ми з вами, мозкові мої півкулі, може видатися, що немає різниці, а справжній фахівець напевно зміг би відрізнити чорний квадрат, написаний Рафаелем Санті, від аналогічного, написаного Віктором Васнєцовим, а чорний квадрат Пабло Пікассо від аналогічного пензля Пітера Брейґеля Молодшого. Ну там за формою мазків, складом фарб і іншими тонкощами.)

– Ну так ми, ми підемо, підемо, – промовив граф Остап Електричка, встаючи із крісла, – продовжимо опитувати, опи­тувати інших жителів, жителів Хухримухриєва, Хухримухриє­ва.

– З Богом, Парасю! – побажав лицарям чарівник.

– А я тут ще затримаюсь, поки не домалюю портрет Оле­ксандра Олексійовича, – сказав Петренко-Самогонов, продовжуючи бруднити олівцем альбом. – До побачення, панове лицарі.

– І я затримаюсь, аби потому відвезти Клима Серафімовича назад на ферму, – сказав Гнат Кактусенко.

Лицарі вийшли з будинку чародія, піднялися на Сигізмунда із Саладином і поїхали...

Дорогою граф Остап Електричка говорив лицареві Остапу Окрошколюбу:

– Запам'ятай, мій молодий колего, колего: дратувати чудотворців, чудотворців – справа небезпечна. От послухай, що сталося, сталося з одним терентопським лицарем, лицарем, якщо не помиляюся, десь у сімнадцятому, сімнадцятому столітті...

І розповів, що якийсь витязь дуже чимось образив старого чаклуна. Той сильно розсердився й зачаклував лицаря таким чином, що його травна система, так би мовити, поміняла орієнтацію.

– Це ж як? – спитав Окрошколюб.

Тобто лицар змушений був їсти харчі задом, вів далі Електричка, а випорожнювався через рот. У його задньому проході навіть виросли зуби, аби він міг ними жувати. Втім у роті зуби теж залишилися, але лише для виду, бо для випорожнення не потрібні.

– Про деяких людей кажуть: "Такому палець у рот не клади", ну, у тому смислі, що може відкусити, – зауважив Окрошколюб. – А в даному випадку небезпечно було класти палець чи інший відросток організму тому лицарю не тільки в рот.

Лицар соромився цієї патології, вів далі Електричка, й приховував від усіх, що їсть дупою, а какає ротом.

Зрозуміло, йому довелося відмовлятися від запрошень на усілякі бенкети, весілля, поминки, ювілеї та інші заходи, де були частування. Він припинив ходити у гості до друзів та знайомих. Бо ж якби люди побачили, як він перед заставленим всілякими ласощами столом знімає штани та запихає смаколики собі у зад, то була б велика ганьба.

Про того лицаря стали казати, що він мізантроп, що не любить людей, що став пихатим, зазнався, нехтує дружбою, і таке інше. Він відчув до себе зневагу.

Врешті, довелося йому на колінах вимолювати в того чаклуна вибачення.

– І що, чародій його пробачив? – спитав Остап Окрошколюб, їжачись, бо уявив себе на місці того нещасного.

– Лицарю довелося заплатити, заплатити тому чудотворцю грошову компенсацію, компенсацію за образу, так би мовити, штраф за нахабність, нахабність, і той його розчаклував, – відповів Остап Електричка.

– І зуби з його дупи зникли?

– Ага, повипадали, повипадали, немовби молочні, молочні.

– Зубами, що повипадали з рота, нікого не здивуєш. А от зуби, що повипадали зі задниці – то дуже великий, як то кажуть, ексклюзив та раритет. А речі ексклюзивні та раритетні зазвичай дорого коштують. Якби лицар продав зуби з дупи якомусь колекціонерові рідкостей, то може компенсував би, хоча б частково, кошти, віддані чаклунові.

– Це якщо б він, він міг довести, довести, що зуби саме звідтіля. Але ж поки вони були у нього в дупі, в дупі, він їх нікому не показував, не показував. Тож не було свідків, свідків, що могли б підтвердити, підтвердити заднепрохідне походження зубів, зубів. До того ж лицар, лицар стидався того, що з ним сталося, сталося, тож напевно не став цього афішувати навіть заради грошей, грошей.

– Якщо він від усіх це приховував, то звідки тобі все це відомо?

– Досить теревенити, теревенити, треба справу робити, робити.

Лицарі під'їхали до наступної садиби, та постукали у ворота...

На жаль, опитавши жителів Хухриму­хриєва, вони не дізнаються про місцезнаходження викраденого драконячого яйця, тому, залишивши село, попрямують до іншого населеного пункту...

Автор, закінчивши таким чином розділ про перетворення табуретки, зовсім уже зібрався перейти до написання наступного, як знову пожвавилася Ліва півкуля його мозку, яка страждає на прагнення до порядку і точності:

– У тебе тут, товаришу Авторе, крім іншого, сказано, що граф Електричка злякався, аби чудотворець не перетворив лицаря Окрошколюба на табуретку. Це побоювання суперечить твердженню мага Акмуса у вісімнадцятій частині цього твору, за назвою "Голос посуду", про те, що древні магічні знання, які дозволяли перетворювати людей на неживі об'єкти, вже втрачені. І сучасні маги тому на таке не здатні. Від себе додам, що винятком є ​​неживий предмет за назвою труп, на який живу людину можна перетворити і без допомоги магії.

– Ти маєш рацію, уважна моя Ліва півкуле, – відповідає Автор, – Олександр Манюня дійсно не міг перетворити Окрошколюба на табуретку, або там на шафу, або на унітаз, або... Але Електричка не був фахівцем у цій галузі, тому таких тонкощів не знав, от і злякався. Втім, перетворити живу людину не на річ, а на іншого живого ссавця (наприклад, на мавпу) терентопські маги теоретично могли, якщо володіли відповідними заклинаннями. Тож деякі підстави для тривоги у Електрички все ж були.

– Мушу зауважити, – прорікає Права, – що дещо для мене в цьому щосі залишилося незрозумілим.

– Що саме? – цікавиться Автор.

– А от щодо того пасажира в образі Діда Мороза, про якого лицарям розповів водій скотовоза Іван Гигикало. Я так і не зрозумів, ким же насправді був той пасажир: справжнім перевертнем-вовкулаком, або ж просто звичайним чоловіком-жартівником, що розіграв шофера, видавши себе за перевертня.

– Приєднуюся, – підтакує Ліва. – Аналогічні питання у мене залишилися і щодо ще двох персонажів в інших щосях. От у розділі тридцять дев'ятому "Лицарювання без мікроскопа" у тебе, громадянине Авторе, є персонаж Панас Єрмолайович Чухайніс. Я так і не зрозумів, хто він такий: дійсно вчений, професор, що вивчає незвичайних велетнів, або ж шахрай, який цих велетнів придумав, щоби видурити у лицарів гроші. А в розділі сорок п'ятому "Дірка в кальсонах" є персонаж, який називає себе ім'ям Валькіруська. Теж я не второпав, що це за особа: розмовляюча комаха, що володіє магією, або ж чоловік-містифікатор, один із нащадків Гектора Манюні.

– Отож, – продовжує Права. – Припускаю, що і безцінний читач у цьому не розібрався до кінця. Вимагаю, щоби ти, громадянине Авторе, поставив у цих питаннях всі крапки над "і", однозначно повідомивши, ким же насправді були вищеназвані суб'єкти.

– На жаль, на жаль, на жаль, – сумно зітхає Автор.

– Як це – на жаль?! Чому – на жаль?! – дуетом вигукують півкулі.

– Не можу цього пояснити, оскільки і сам точно не знаю.

– Як не знаєш?! Як ти можеш не знати?! Ти ж автор! Автор зобов'язаний знати!

– Автори теж живі люди і ніщо людське їм не чуже, в тому числі і незнання деяких речей. Навіть щодо своїх власних персонажів. Тож нехай задані вами питання залишаються відкритими. Це дає безцінному читачеві можливість вибору. Тобто він може вибрати ту відповідь, яка йому більше подобається.

– Овва! – вигукує Ліва.

– Тю! – викрикує Права.

– Ага, – підтверджує Автор.

ЩОСЬ ДЕВ'ЯТЕ. Стайня Опери та Балету

Із жахом чекаєш на музику.

Даниїл Хармс. Із записної книжки.

18 вересня 1995 року.

Сонце, яке ввечері сімнадцятого вересня задлубалося в захі­дний небокрай, усю ніч дерлося якимось підземним ходом, і вранці, як звичайно, виколупалося з обрію східного.

А це значить, що гепнуло­ся на землю 18 вересня 1995 року.

А це значить, що шанувальники класичної музики, котрі прочитали вчора нові афіші в Жорикбурзі, прокину­лися зі святковим на­строєм.

А це значить, що на перехресті вулиць Гоголя й Шек­спіра зараз запанує радісне пожвавлення, іменоване покупкою квитків на концерт у Стайні Опери та Балету, бо афіші інформували, що саме там, на перехресті (а чомусь не в касі театру) будуть рано вранці продавати оті квитки на сьогодні­шній же концерт класичної музики, представлений на афішах за назвою "Хвилюючі звуки".

А за класичною музикою столи­чні мело­мани трохи скучили, бо трупа й оркестр жорик­бурзької опери, покинувши столицю, уже не перший місяць га­стролювали інши­ми містами королівства.

Ще й на світ не зазоріло, на цьому перехресті, біля пам'ят­ника Івану Никифоровичу Фальстафу, з'явився хтось у джинсовій ка...

– Стоп-стоп-стоп! – перебиває Автора на півслові Ліва пів­куля його мозку. – Що це за пам'ятник такий: Івану Ники­форовичу Фа­льстафу? Хто такий цей Іван Никифорович Фа­льстаф? Я знаю Шек­спірівського персонажа сера Джона Фа­льстафа, а Івана Ники­форовича Фальстафа не знаю. Познайом.

– Пояснюю, – говорить Автор, – на перехресті вулиць імені Го­голя й імені Шекспіра стояв (та й зараз стоїть) пам'ятник товстунові, який уважається одночасно й Гоголівським Іваном Никифоровичем і Шекспірівським Фальстафом.

– Так як же це може бути, щоб одна статуя була пам'ятни­ком двом різним персонажам двох різних письменників?! – ди­вується пів­куля Права.

– Хоч це й не має прямого відношення до мого сюжету, поясню, – киває обома півкулями Автор.

До 1912 року ніякого пам'ятника на цьому перехресті не було, а місце явно напрошувалося на яку-небудь статую.

І в за­значений рік міська влада вирішила заповнити простір, що на­прошувався, мону­ментом.

Але кому?

Думки розділилися. Одні говорили, що оскільки перехрестя розташоване на вулиці Шек­спіра, то й пам'ят­ник треба ставити персонажеві Шекспіра. На­приклад, афінському ремісникові з ослячою головою із комедії "Сон літньої ночі" (що до божевільного одруження саме цього ослочоловіка з королевою фей композитор Мендельсон склав свій знаменитий Весільний марш). Інші спереча­лися, що перехрестя лежить на вули­ці Гоголя, тому й пам'ятник має бути персонажу Гоголя. Наприклад носу, котрий набув незалежності від своєї людини – з повісті "Ніс".

(Той факт, що пропонувалися ці персонажі, а не, скажімо, Гамлет і Тарас Бульба, свідчить про такі риси терентопської національної вдачі, як прагнення до оригінальності, почуття гумору й небажання бути банальними та стандартними. До того ж терентопці знали висновки медицини про те, що сміх корисний для здоров'я й подовження життя. Тому, бажаючи бути здоровими й жити подовше, вони з різних альтернатів, зокрема й щодо пам'ятників, зазвичай вибирали кумедні варіанти. У нашому з тобою, безцінний читачу, світі, переважна більшість пам'ятників не викликають в людях ані реготу, ані сміху, ані навіть усмішки. Із чого витікає логічний висновок, що наші люди не хочуть бути здоровими й жити довго, або, принаймні, що місцевій владі, відповідальній за пам'ятники, наплювати на здоров'я народу.

– Дивно, що жорикбуржцям і на думку не спало встановити там пам'ятник власне Шекспіру або Гоголю, що було б логічніше, – зауважує Ліва півкуля авторського мозку.

– Може б і спало, – відповідає Автор, – якби на вулиці Шекспіра не було статуї Шекспіра, а на вулиці Гоголя – статуї Гоголя. Але такі вже були. Можна, безумовно, сказати, що Шекспір та Гоголь особистості настільки великі, що навіть якщо встановити їм на одній вулиці не два а аж десять пам'ятників, то й того не буде занадто. (От, наприклад, у місті Харкові встановлено вже чотири пам'ятники філософові Григорію Сковороді; і немає гарантій, що не буде встановлено ще. Але, щоправда, не на одній вулиці. Однак це не йде ні в яке порівняння з колишньою божевільною кількістю і в Харкові, і в інших великих містах Совєтського Союзу, статуй так званого Ілліча. Тоді бувало, що навіть і на одній вулиці бовванів не один штучний Ілліч. Між тим, людям властиво прагнути різноманіття.)

Король Жорик Сьомий, що правив тоді Те­рентопією, провів на цю тему опитування жителів Жорикбурга. І треба ж – поло­вина жорикбуржців проголосували за персонажа Шек­спіра, і половина – за персонажа Гоголя. Хоч би в один голос рі­зниця. Ні, саме нарівно. Ну як тут бути? Поставиш пам'ятник, необхі­дний гоголистам – обуряться шекспіристи, догодиш шекспіри­стам – образяться гоголисти. А на два пам'ятники ані місця, ані ко­штів не вистачить.

Жорик Сьомий звернувся за порадою до найму­дрішого, як він вважав, свого лицаря – герцога Єрофія на прізвисько Хи­тросплетена Звивина. Той і порадив витесати та­кого типа, якого одні вважали б персонажем Миколи Васи­льовича, а інші – персона­жем Вільяма Джоновича.

(– Джонови­ча? – дивується Права півкуля авторського мозку.

– Ну так, – відповідає Автор, – адже його бать­ком був Джон Шекспір.

– Але він же англієць! – вигукує півкуля Ліва. – А англійці один одного по батькові не називають!

– Згодний, – киває Автор. – Але ж я не англієць, а людина східносло­в'янська, тож мені мож­на назвати і Шекспіра Вільямом Джоновичем, і Свіфта – Джонатаном Джонатановичем, і Кіплінґа – Редьярдом Джоновичем, і Дойла – Артуром Ігнатіусом Конаном Чарльзовичем, і Джерома – Джеромом Клапкою Джеромовичем, і Льюїса Керролла – Чальзом Лютвіджем Чарльзовичем, і...

– А як би ти в такому разі назвав німецького (адже німці теж один одного по батькові не кличуть) композитора, письменника й художника Гофмана, ну, саме того, що склав, крім іншого, оперу "Ундіна" та казку "Лускунчик"? – допитується Ліва півкуля авторського мозку. – Адже в нього було аж три ймення: і Ернст, і Теодор, і Амадей, а в його батька – два: Кристоф і Людвіґ.

– Ну так і назву: Ернст Теодор Амадей Кристофович Людвіґович Гофман, – відповідає Автор. – Що ж тут неясного.)

Наприклад, і в Гоголя й у Шекспіра є персонаж-товстун. У одного – Іван Никифорович Довгочхун із "Повісті про те, як посварився Іван Іванович із Іваном Ники­форовичем", а в іншого – сер Джон Фальстаф з трьох п'єс: комедії "Віндзорські пусту­нки" та хронік "Генріх IV. Частина перша" й "Генріх IV. Частина друга".

Порада Хитросплетеної Звивини припала монархові до душі, і в тому ж 1912 році на тому перехресті, завдяки ску­льпторові Іє­роніму Вносіколупайченку, із брили граніту вилу­пився товстун в одязі чи то миргородського дворянина початку дев'ятнадцятого сто­ліття, чи то віндзорського дворянина епохи Ренесансу – суміш сти­лів. Частина городян стали кликати його Фальстафом, частина – Іваном Никифоровичем... А нинішні жорикбуржці все змішали до купи й називають пам'ятник то Іваном Никифоровичем Фальста­фом, то сером Джоном Довгоч­хуном, а частіше – коротше: сер Іван або Товстун.

* * *

Однак, милі мої півкулі, каже Автор, ви цим пам'ятником відволікли нас із безцінним читачем від сюжету. На чому ми запнулися? А, так: ледве на світ зазоріло, на перехресті біля цього пам'ятни­ка з'явився хтось у джинсовій камізельці з безліччю кишень та кишеньок. Був це мужчинка гладенький, але жвавий, з ланцюжком на шиї, з лисинкою на потилиці й із металевим зубом у роті. Він діловито розчепірю­вав маленький розкладний сто­лик, коли до нього причалив якийсь спортсмен-аматор у жовтому спортивному костюмі, що бігав підтюпцем на околицях пам'ятника.

– Чи це не ви, вибачаюся, квитки на концерт маестро Траляляліні продаватимете? – запитав бігун.

– Ага, я самий, – відповів джинсова камізелька, скріпивши столика і викладаючи на нього з кишень пачки квитків. – А ти що, хочеш ку­пити?

– Так, – сказав жовтий спортивний.

– Тобі скільки штук? У який ряд?

– Мені чотири місця в королівській ложі.

– Де? У королівській? Ну це ти, чолові­че, круто розмахнувся! – посміхнувся, блиснувши жовтим металевим зубом, ли­суватий тип.

– Чому круто? Я, так би мовити, король.

Торговець квитками підняв погляд на обличчя бігуна, і над жовтою спортивною формою виявив зокрема руду бороду й зелену корону.

– А, – сказав мужчинка. – Я вас не впізнав, Ваша Вели­чносте. Багатим будете. Не тутешній я.

– Нічого. Почім квитки?

– Виходить, бажаєте купити? – задумливо перепитав джинсовий білетер, почухуючи брову.

– Так, чотири місця, – повторив Жорик Дев'ятий, дістаючи з ки­шені спортивних штанів гаманець.

– Зрозуміло, – кивнув металозубий, потираючи мочку вуха (без­умовно, свого, не королівського).

– Так скільки ж я маю заплатити? – завмер у питанні монарх.

– Знаєте, Ваша Величносте, – розповсюджувач квитків задумли­во узяв себе трьома пальцями за ніс, – я, звичайно, можу вам дати ці кви­тки, але...

– У чому річ?

– Може, це не за етикетом – давати поради королю...

– Та кажіть вже!

– Я був на репетиції цього Траляляліні, – мужчинка зобразив на фізіономії гримасу суб'єкта, що жує лимон без цукру. – Це не королі­вський рі­вень. На безриб'я, як то кажуть, і рак риба, але, боюся, ви пошкодує­те за витраченим даремно часом. Слабенький му­зикантик, між нами, знавцями, кажучи. Не рекомендую.

Король Жорик Дев'ятий, який учора побачив афіші, а сьо­годні зрання під час звичайної ранкової пробіжки змінив тради­ційний маршрут і зробив неабиякий гак, щоб наскочити на перехрестя Го­голя-Шекспіра заради квитків на вечірній концерт, був збентеже­ний.

– Вирішуйте самі, Ваша Величносте, – продовжував мужчи­нка, задумливо потираючи голені щоки великим та вказівним пальця­ми. – Але мій обов'язок вас попередити.

Жорик розгублено повертів у пальцях гаманець, потім вимовив:

– Ну якщо так... – І сховав його назад у спортивні штани. – Шкода, звичайно. Але спасибі за попередження.

І він, намагаючись видаватися бадьорим і незворушним, побіг далі, але душа його дещо зажурилася.

* * *

У цей період будильники жорикбуржців-меломанів викуку­рікували сьому годину ранку, і убік перехрестя, прикрашеного граніт­ним дядьком, почали переміщатися прагнучі квитків на концерт у Стайні Опери та Балету...

– А чи не час прокоментувати цю дивну назву жорикбу­рзької опери? – втручається Ліва півкуля авторського мозку.

– Так-так! Чому це театр вони називають стайнею? – підтри­мує Права.

– Згодний. Пора, – підтверджує Автор.

Усе дуже просто. У будинку, де нині танцюють, співають та музикують, рані­ше дійсно була велика стайня для транспорту лицарів; стайня, де залишали своїх їздових тварин не тільки ли­царі Напівкруглого Сто­лу, але й заїжджі незалежні мандрівні доспі­хоносці. А в будинку, де нині живе лицарський непарнокопитий транспорт, раніше був театр.

Справа в тім, що 28 серпня 1953 року група оперних співаків зайшла на екс­курсію в ли­царську стайню й виявила там прекрасну акустику, кра­щу навіть аніж в їхньому рідному театрі. Про це довідався король Жорик Восьмий (батько Жорика Дев'ятого), і вирішив, що оскільки в стайні оперні голоси звучать краще ніж у театрі, то театр треба переселити в стайню, а стайню – у театр.

Зрозуміло, обидва бу­динки довелося ґрунтовно перебу­дувати для нових функцій.

У вересні 1958 року відбулося пере­селення.

Відношення до цієї події було неоднозначним. Шану­вальники класичної музики раділи, а лицарі Напівкруглого Столу – навпаки. Адже стара стайня була поруч із лицарським гуртожитком і відносно недалечко від Королівського замку, а до нової – пів­години пі­шки або п'ять зупинок на трамваї, а таке переміщення в металевім облаченні, а зазвичай і зі зброєю, не є дуже зручним.

Тепер колишня стайня повинна була б іменуватися театром, а колишній театр – стайнею. Але хіба можна проі­гнорувати звичку! Жорикбуржці за звичкою продовжували називати колишню стайню стайнею, а колишній театр – театром. Зі звички й пішли ці безглузді на­зви: Стайня Опери та Балету й Непарнокопитий Театр.

Крім оперних та балетних вистав, у Стайні відбувалися рі­зноманітні концерти, як академічної музики – симфонічної, камерної, хорової, – так і естрадної – джазової, року та попси. Бо театрові фінансово вигідно було здавати зал у оренду всіляким гастролерам, тим більше коли жорикбурзька оперна трупа сама гастролювала десь в інших містах.

* * *

А що ж наш інтелігентний дракон Інокентій Карлович, який (як ти, безцінний мій читачу, мабуть, пам'ятаєш) транспортуючи вчора поверженого лицаря Аркадія, впакованого в капронову сітку, від Гірчичної печери до Королівського замку, прочитав дорогою нову афішу й зрадів прийдешньому концерту? Він зник із нашого поля зору під час упурхання з Королівського замку.

Зробивши вчора безпосад­ковий переліт за маршрутом Королівський зоопарк – Гі­рчичні пече­ри, він знайшов свого безхребетного друга Га­вриїла Святославовича читаючим другий том творів філософа Григорія Сковороди (у цього дракона в печері була непогана бібліотека). Ми­мохіть повідавши гостеві про подорож до монарха й спілкування з Жориком Дев'ятим, Інокентій Карло­вич сконцентрував свою роз­повідь на афіші. Почу­вши, що в концерті звучатиме музика його улюбленого Брамса, Гавриїл Святославович мало не заплескав у до­лоні від радості. Угадай, читачу: що його втримало від цього вчи­нку? Правильно: відсутність долонь. Бо, як і інші істоти цього біо­логічного типу, Га­вриїл Святославович не мав рук, або будь-яких інших кінцівок.

Вони (не кінцівки, а дракон із приятелем) найчасті­ше ходили (точні­ше – літали) на концерти, спектаклі й виставки разом. Оскільки Га­вриїл Святославович, як і його однотипники, по­гано переносив сонячні промені й сухі приміщення, то дракон добре переносив друга в спеці­ально зшитій із брезенту кишені (а по суті торби­нці), наповненій землею. Благо, у печері в Інокентія Карловича досить сиро й прохолодно, тому в гостях у друга Гавриїл Святосла­вович почував себе як вдома. На концерти ж та інші культурні заходи він від­правлявся в оточенні благодатного досить вологого ґрунту в зга­даній кишені. Висував із кишені пристебнуте до орга­нізму пенсне й насолоджувався мистецтвом.

Оскільки Гавриїл Свя­тославович сидів на шиї в Інокентія Карловича (у тому розумінні, що кишеня мала ремінець, за допомогою якого вішалася на шию дракона), тож він не займав окремого місця, а виходить, і квиток йому не був потрібний. Квиток Інокентій Карлович купував тільки один – для себе.

– Отже, я завтра раночком злітаю на перехрестя Гоголя-Шек­спіра за квитком, а ви, Гавриїле Святославовичу, після роботи перемі­щуйтеся сюди десь так до п'ятої вечора, – домовля­вся екску­рсовод.

– Домовилися, – кивнув своїм пенсне рожевий приятель. – Ох, який же я радий цьому концерту! За час, поки трупа Стайні десь га­стролює, я так скучив за класичною музикою. Ех, завтра я-ак махнемо в Стайню Опери та Балету, та я-ак послухаємо музику Брамса, Баха та Ліста!

Вони ще трохи поспілкувалися на тему музики, після чого Га­вриїл Святославович пішов геть, тобто задлубався в ґрунт (не в той що в кишені, а в той що під ногами), а дракон помив ноги, почистив зуби й ліг спати.

І от нині ранком, розбуджений кукуріканням будильника о шо­стій годині, дракон Інокентій Карлович, сіяючи від гарного настрою й муркочучи пісеньку Фігаро з опери Моцарта, зробив ранкову гімнастику у вигляді обертання шиєю, хвостом, ла­пами й крилами, обполоснувся в печерному струмку й приго­тував сніданок.

Але ті­льки-но він пов'язав серветку й полив то­матним соусом котлети з коників (нещодавно цей крилатий екскурсовод на лузі за допомо­гою сачка заготовив майже кіло­грам смачних стрибучих комах), як зовні почувся знайо­мий металевий брязкіт. Інокентій Карлович аж здригнувся.

Але, ви­йшовши з печери, зітхнув із полегшенням: хоч звук лунав дійсно від лицарського обладунку, шумів не Аркадій.

Це коваль Вакула Охрі­мович Нетребенько вантажив панцир із паровим опаленням на самохідну тачку. (Самохідною тачкою цей винахідник скромно називав чотириколісний транспортний засіб із кабіною й кузовом, зібраний ним із деталей частково від інших машин, ча­стково виготовлених власноручно. По суті це був невеликий вантажний автомобіль.)

Вони привіталися, і си­вий механік сказав, що при­їхав забрати експериментальний до­спіх, втрачений отут ли­царем Аркадієм; і що він, Нетребенько, хоч і надав Аркадієві дослі­дні зразки нових обладунків, а також капронову сітку та гіппомобіль, проте все ж від­мовляв цього Лицаря Білого Комара від нападу на дракона.

По­тім пові­домив Інокентія Карловича про сьогоднішній концерт (Вакула Охрімович також був завсі­дником Стайні Опери та Балету), на що дракон відповів:

– Я знаю. Ось тільки поснідаю, і відразу полечу за квитком.

– Я теж просто звідси заїду на перехрестя Шекспіра-Гоголя, тому не прощаюся, – сказав, закінчивши вантаження, Нетре­бенько й, осі­длавши самохідну тачку, уторохкотів у напрямку столиці.

Поснідавши, екскурсовод кинувся туди ж.

Коли він, працюю­чи крилами, допурхав до перехрестя із гранітним Іваном Ни­кифоровичем Фальстафом, то виявив унизу вже пристойну чергу до лотка білетера.

Розчепіривши в нерухомості крила, Інокентій Карлович зробив, як дельтаплан, коло над пере­хрестям, вибираючи точку для посадки, потім, намагаючись ні­кого не зачепити, створив рухом крил короткий вітер і опустився на бруківку...

☼ ☼ ☼

– У мене таке враження, – перебиває Автора його Ліва мозкова півкуля, – що цей дракон не такий уже й величезний.

– Так-так, – підхоплює й Права, – у деяких казках і легендах дракони завбільшки з гору, а цей – явно мініатюрніше.

– На те вони й казки з легендами, щоб вішати на вуха макарони, то пак вражати читача розгонистими небилицями, – відповідає пів­кулям Автор. – Я офіційно заявляю, що ані драконів завбільшки з гору, ані драконів із трьома головами ні­коли не існувало, а якщо й існували, то це були якісь мутанти, вилупки, виродки. Звичайні дракони не такі вже великі й, без­умовно, одноголові. (Триголового дракона можна побачити в Харкові на березі річки Лопані біля п'ятого будинку на вулиці Клочківській. Але не живого, а лише статую. Втім, це не єдиний дракон на Клочківській. Біля будинку № 259 на ній є другий, теж скульптурний, але той одноголовий.)

Більш докла­дно я розповім про фізіологію й анатомію драконів у четвертому томі своєї майбутньої восьмитомної праці "Самовчитель колупання у ніздрі та інших цікавих точках Всесвіту".

Поки ж повідомлю тільки, що те­рентопські дракони мають довжину тіла від дзьоба до кінчика хвоста близько шести-семи метрів, із яких більша частина припадає на хвіст. Стоячи на задніх лапах, вони підносяться над землею всьо­го лише на два з половиною – три метри, тобто співрозмірні з вершником на коні. Втім, це якщо вони приймають максимально вертикальну позу, наприклад, витягаються, щоб зазирнути за високий паркан або там зарості, а зазвичай при ходьбі й бігу їхній тулуб розташований не вертикально, як у пінгвінів, а горизонтально, як у курок, і голова знаходиться на рівні обличчя високої людини. Розмах крил у польоті – до шести метрів. Мабуть, не треба пояснювати, що мова про дорослі особини; драконенята, зрозуміло, менші. Це не величина гори; і пагорбом таку порівняно невелику істоту не назвеш. Хіба ті­льки горбочком.

От, для прикладу, як описує англійський лицар Томас Мело­рі у своєму епосі "Смерть Артура" битву лицаря Ланселота Озерного (або ж Ланчелота, Ланкелота, Ланцелота – є різні варіанти написання його імені), іменованого також Лицарем Воза, із драконом:

"І от коли вони прийшли в каплицю й віддали дяку Богові, і всі, скільки там було народу – і вчені й прості, сказали так:

– Сер лицарю, раз ви врятували цю даму, урятуйте тепер нас від змія, що живе он у тій гробниці.

Тоді сер Ланселот узяв свій щит і сказав:

– Сери, проведіть мене туди, і що в снагах я буду зробити з милості Божій і вам на користь, те я зроблю.

Коли ж сера Ланселота туди привели, він побачив на моги­льному камені золотими буквами напис, який сповіщав: "Сюди з'явиться леопард королівської крові й уб'є цього змія. І цей ле­опард породить у тутешньому краї лева, що той лев пере­вершить усіх лицарів на світі".

От підняв сер Ланселот надгробну плиту, і виповз назовні жахливий, мерзенний дракон, що вивергає з пащі скажене полум'я. Тоді сер Ланселот оголив меч і довго бився з тим драконом, і під кінець, після довгих і тяжких зусиль, сер Ла­нселот дракона вбив".

Отже, зверніть увагу: дракон перебував у гробниці, тобто в людській могилі, що ті порожнечі створюються під розмір лю­дського тіла. Тож, якщо дракон зміг там поміститися, значить, він був не більший за людину, а якщо більший, то всього на кі­лька сантиметрів. Таку істоту не назвеш гігантською. Навіть у Терентопії дракони більше. Втім, можливо, що Ланселот бився не з дорослою особиною, а із драконенятком. І проте ясно, що дракони не були велетенськими, як гори. Такими їх зробила уява більш пізніх, ніж Мелорі (який жив у XV столітті), авторів. За твердженням британської ж письменниці Джоан Роулінґ, авторки всесвітньо популярного епосу про Гоґвортс, найбільшими серед драконів є представники виду український залізопуз (Ukrainian Ironbelly). Мені – каже Автор цих рядків – як мешканцю України безумовно втішно, що наших драконів британська вигадниця визнала найбільшими у світі, проте треба чесно визнати, що то лише її фантазія.

* * *

В юрбі, що зміїлася до білетера, каменіанський шорсткий екску­рсовод угледів знайомі фізіономії завсідників Стайні Опери та Балету, які були його, можна сказати, соратниками за прослуховуван­ням серйозної музики. Серед них:

православний патріарх Жорикбурзький і всея Терентопії Іполит Четвертий;

маг і авіатор Акмус;

колишній банщик-стахановець, а нині пенсіонер та директор музею імені самого себе Ілля Шнапс;

лицар Напівкруглого Столу Річард Левове Копито;

бібліотекар Бізончик Солом'яний;

касир турагентства "Рятівна Бджола" Джульєт Грошенятко.

Привітально кивнувши цим своїм знайомим, дракон прила­штувався до хвоста черги.

А незабаром, торохтячи панциром у ку­зові механічної тачки, прибув і Вакула Охрімович, який при­лаштувався до хвоста Інокентія Карловича.

Торгівля в мужчинки з металевим зубом ішла жваво, і від його лотка віялом розходилися обілечені, стискаючи в пальцях заповітні папірці.

Дракон потроху дріботав за попередустоячи­ми, а позаду новоприбулі зліплювалися в продовження черги...

Нарешті дзьоб дракона опинився перед лицем мужчинки-обілечувача.

– Мені один квиток в останній ряд біля проходу, – попрохав Інокентій Карлович торговця, знімаючи маленький гаманець із ду­жки окулярів. (Оскільки дракон не носив одягу й не мав на тілі ки­шень, то гаманець, щоб не тримати в дорозі лапою, підві­шував біля скроні до дужки окулярів за допомогою маленького гачка).

– Еее... – мекнув квиткопродавець, сполотнівши.

– Що з вами? Вам зле? – затурбувався Інокентій Карло­вич, ба­чачи, що мужчинка виглядає так, начебто зараз геп­неться в не­притомність.

– Еее... В останній? Біля проходу? Це можна, – погодився бала­нсуючий на грані непритомності мужчинка, вибираючи квиток. – Сто шурхотиків.

– Скільки? – перепитав екскурсовод, вирішивши що недочув.

– Сто.

– Ох!

– Що "ох"? Не хочете – не беріть. Наступний!

– Я візьму, – сказав дракон, відраховуючи купюри й радію­чи, що їх вистачає. – Тільки що ж так дорого? Зазвичай квитки в Стайню коштували в п'ять разів дешевше.

– Зате цей концерт ви довго не забудете, – заспокоїв його торговець, узявши гроші з пазурів дракона тремтячими пальця­ми й перераховуючи отриману суму.

– Вибачте, я хотів би уточнити... А то на афіші забули надрукувати... А на якому інструменті маестро Трал...

– На різних, – перебив дракона мужчинка й, вручивши кви­ток, перекинув свою увагу на Нетребенька:

– А тобі, дядько, в який ряд?

Він так діловито й зосереджено обілечував коваля, що Інокентій Карлович засоромився відволікати його подальшими розпитами, ви­рішивши, що на концерті про все довідається.

Сховавши квитка у гаманець і підвісивши його до дужки оку­лярів, відійшовши подалі від лотка, щоб не здути з нього решту квитків змахами літальних кінцівок, дракон побіг (у настільки ранній час транспорту й пішоходів на вулицях майже не було, так що перешкоди бігу були відсутні), розігнався до злітної швидкості, розгорнув крила, відштовхнувся сильними но­гами від бруківки, замахав шкірястими вітрилами, підняв себе над дахами, і неметушливо упурхав у напрямку Каменіани.

При віддаленні такого покупця продавець квитків повернувся із блідості в ру­м'яність і припинив тремтіти.

Жорикбурзькі хронометри ще не прокукурікали й десятої годи­ни ранку, а вже квитки в Стайню Опери та Балету були розпродані, і лисуватий мужчинка, відмахуючись від тих кому не вистачило, мовляв, відстаньте, більше немає, склав свого сто­лика і від Івана Ники­форовича Фальстафа пішов...

* * *

За той період часу, який відокремлював цей розпродаж від само­го концерту, дракон Інокентій Карлович устиг:

1) обслужити дві екскурсії (групу жорикбурзьких школярів із учителем географії зі школи імені Арістофана й групу ченців, котрі приїхали зі Святозаврівського монастиря, що в Задвірпольскій області);

2) написати (точніше надрукувати на друкарській машинці) пару сторінок чорнового варіанта новели "Ну й сіть із тобою!", за моти­вами вчорашніх подій, тобто битви з лицарем Аркадієм;

3) помузикувати на клавесині;

4) намалювати начерк натюрморту із шахами й ромашками.

З олівцем у пазурах його й застав Гавриїл Святославович, котрий прибув в урочистій краватці в червоно-білу смужечку, що те розцві­чення, на його думку, гармоніювало з його роже­вим тілом. Краватку цей безхребетний громадянин пов'язав не для того, щоб покрасуватися, адже в брезентовій кишені із землею не тільки краватки, але й самого Гавриїла Святосла­вовича не буде видно. Просто він уважав, що не зовсім при­стойно редактору журналу від­відувати театр цілковито голим. Краватка – яка-ніяка але, можна сказати, одежа. Храм мисте­цтва ж, а не лазня. Щоб краватка не за­бруднилася в землі, вона була запаяна у прозорий поліетиленовий чохол, і так, разом із чохлом, пов'язана на тіло цього дивного громадянина. Краватка зазвичай пов'язується на шиї. Сказати, що й у Гавриїла Святославовича краватка була пов'язана саме там, було б дивно. Адже він був люмбрикусом, а в люмбрикусів немає ший. Шиєю називається частина тіла, діаметр котрої менший за діаметр тулуба. Але в люмрикусів усе тіло має однаковий діаметр, і немає на нім такої ділянки, котра була б, так би мовити, більш шийною, аніж усе решта. Отже увесь Гавриїл Святославович виглядав, начебто одна суцільна шия, довга й тонка. Тож скажемо, що краватка була пов'язана просто ближче до переднього кінця його організму.

Привітавши один одного, приятелі знову висловили задоволення майбутнім заходом, тобто концертом "Хвилюючі звуки". До початку концерту було дві години, і у друзів був час побесідувати про те про се і зіграти пару партій в шахи. Потім Інокентій Карлович зняв із ві­шалки кишеню із землею, і редактор зміг зану­рити себе в благодат­ний ґрунт...

– Редактор? – перепитує Ліва півкуля авторського мозку.

– Так, – відповідає Автор, – я забув сказати, що розмовляю­чий люмбрикус Гавриїл Святославович працював редактором сільсько­господарського журналу "Буряківництво та гній".

Начепивши на шорстку шию кишеню, наповнену землею, редактором і його краваткою, Інокентій Карлович вийшов із Гі­рчичної печери, зійшов на великий камінь, що випинався по­близу від житла, розправив крила й, відіпхнувши себе сильни­ми ногами від мінералу, плавно встромився в атмосферу...

ЩОСЬ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШЕ. Функціонування слідчого

Ранком рано поліція в метушні.

Грицько Основ'яненко, "Ярмарок".

– ... Думки в голові аж рояться, а які саме – не добе­ру. Одне ясно: там хтось когось уколошкав...

Льюїс Керролл, "Аліса в Задзеркаллі".

– Ми й самі вміємо важкі справи розбирати, – сказав він.

Антон Чехов, "Шведський сірник".

18 – 21 вересня 1995 року.

Як ти, безцінний читачу, звичайно ж, здогадався за заголовком й епіграфами, – цей розділ буде цілковито детективним. У ньому ми докла­дніше познайомимося з детективом Папірусюком і його колегами, довідаємося дещо про терентопських злодіїв і, наре­шті, відкриємо таємницю загадкового вбивства.

Напевно, на перший погляд, а може навіть і на другий з поло­виною, співіснування звичайної сучасної міліції з романти­чними як би середньовічно-казковими королями, лицарями, ча­рівниками та драконами виглядає дивним, забавним і навіть нісенітним. Але факт залишається фактом, а не фрахтом, фа­ртом, фраком, фатом, фертом, франтом, фіакром, фа­ртухом, фатумом, фруктом, або чимось ще: у Терентопськім королівстві була і є міліція, заснована наказом короля Сашка Першого (діда Жорика Дев'ятого) 1935 року за образом і подобою совєтської. Навіть однострій те­рентопських міліціонерів був схожий на одяг стражів поряд­ку Харкова. Була там і автоінспекція, хоч автомобілів у королі­встві незрівнянно менше, чим по інший бік чудесних дверей, обби­тих чорним дерматином; були дільничні, слідчі тощо.

Те­рентопці, як Автор уже, здається, говорив, з одного боку сотні років свято збері­гали традиції лицарства з його атрибутами – замками, доспіхами, турнірами, подвигами; що ті традиції заклав у цій державі король Мирополк Романтик, почерпнувши їх із середньовічних європейських книг. Але з іншого боку мешканці королі­вства переймали деякі нові моди, ідеї, смаки, устрої з реального сучасного так звано­го Великого Світу, і впроваджували в себе. От і вийшла така дивна суміш.

Серед нинішніх слідчих найбільш толковим уважався худий і ли­сий Варлаам Оникійович Папірусюк. Бо саме він розплутав ряд загад­кових справ.

Як от, наприклад, справу про угон транс­портного засобу (мітли) феї Зосі Трефової.

Або справу про зникнен­ня декоративних п'явок з акваріума в склепі вампі­ра Дриґала.

Або справу про викрадення шкарпеток велетня Корифеєва.

Або справу про замах на вбивство розмовляючої блохи на імення Никандр Авесаломович.

Або справу про під­пал водяного фонтана на майданіі XXVI З'їзду Двірників.

Або справу про розбещення неповнолітнього розмовляючого глиста Ми­трофана.

Або справу про пограбування в банку "Згущенка" (не в банці згущеного молока, а в банку за назвою "Згущенка", що той банк назвався так, оскільки в ньому накопичувалася, або, інакше ви­словлюючись, згущалася маса грошей), де грабіжни­ки в масках, погрожуючи двоствольним дрюком, відібрали в касира Парашутова дві вудки й сто грамів хробаків для нажи­вки (після роботи касир планував махнути на риболовлю).

Або справу про ви­крадення лицарського волосся.

На прикладі цієї волосатої справи Автор покаже читачеві прозорли­вість і кмі­тливість сищика Папірусюка.

* * *

Першою жертвою викрадача волосся став лицар Напів­круглого Столу барон Сергій.

Прокинувшись ранком 17 червня 1993 року й підійшовши до дзеркала з бритвою в руці, він із жахом побачив на своїй голові замість буйної шевелюри жалю­гідні кущики волосся серед виродливих пролисин. Звичайно, йому й на думку не спало, що волосся викрадено. Він вирі­шив, що заразився стригучим лишаєм. І рвонув у поліклініку. Та лікар-дерматолог, оглянувши го­лову, заспокоїв, мовляв, ви, пане лицарю, цілковито здорові, а волосся просто зістрижено, але дуже неохайно.

Тоді лицар зверну­вся до міліції: знайдіть, мовляв, цього маніяка-зістригача, що попсував зачі­ску, і покажіть йому, де самицям звірів виду capra hircus роги правлять.

Слідчий Парфен Цугундер, якому доручили цю справу, не виявив у спальні барона жодних сторонніх слідів, не знайшов і зстриженого волосся, і став у глухий кут.

У ще більший тупик його поставила аналогічна крадіжка в замку графа Ле­оніда Заканавного. Граф, знаючи про подію з бароном Сергієм і боячись, щоб і його хто-небудь уві сні не постриг, замикав на ніч двері й вік­но спальні. Уяви собі його почуття, читачу, коли, уставши вранці 29 червня 1993 року в наглухо замкненій спальні, він виявив, що ви­стрижена ледве чи не чверть волосся голови!

Далі від­булася ще більш дивна річ. Ли­цар Леонід Насторожений, боя­чись тієї ж долі, не тільки замикав спальню, але й лягав спати, надягши на голову лицарський шолом, уважаючи, що якщо маніяк з ножицями й проникне в приміщення, то добратися до волосся, не знявши шолома, не зможе, а якщо почне знімати, він, Леонід Насторожений, звичайно ж, прокинеться й покаже маніякові, де стаються вищезгадані трансформації рогів capra hircus. Але сталося неможливе – у ніч з 5 на 6 липня він був обстрижений під час сну із шоломом на голові!

Потім трапилися викрадання волосся у графа Остапа Влучне Вухо, графа Леоніда Хихотунчика, барона Єв­гена, лицаря Вадима Металорізального...

Ретельні огляди місць злочинів не давали жодних результа­тів: волосся безвісти зникало в людей, що ночують у закритих приміщен­нях!

Жорикбургом поповзли чутки про чарі­вного божевільного перукаря, який проходить крізь стіни, аби екс­периментувати на сплячих лю­дях. Почалася паніка. Деякі жінки, боячись привернути до себе увагу стригу­чого лиходія, оббрилися наголо, що, з погляду чо­ловіків, було не дуже естетично.

(У зв'язку з вищесказаним, Авторові згадалося речення з роману "Двійник, або Мої вечори в Малоросії" Антонія Погорєльського: "Пліній розповідає навіть, що до одного із власних його невільників неодноразово лазив привид у вікно, для того щоб обстригти йому волосся...")

Парфен Цугундер припустив, що це якась магічна історія, а тому розплутати її нереально. ("Тут діють загадкові обставини", як сказав інший слідчий у романі Е.Т.А. Гофмана "Еліксири сатани"). Міліцейське начальство, бачачи безпорадність Цугу­ндера, передало цю справу Варлаамові Папірусюку.

І тала­новитий Папірусюк розкрив загадку, викрив злодія.

Нічого магічного в цій справі не було. Злодієм виявився запеклий колекціонер Максим Каламутний.

Чого ті­льки не колек­ціонував на своєму віку цей тип: комах, ґудзики, сірники, поштові марки, пляшки, унітази, бюстгальтери, автомобільні шини, жуйки, бляшанки з-під кави...

Черговою пристрастю на той час стало колекціонування волосся лицарів Напівкруглого Столу. Нади­хнув його на це своїм прикла­дом приятель, теж колекціонер – такий собі Боян Семенов, котрий працював перукарем у престижному салоні "Що не сіємо, то пожнемо", кліє­нтами якого були зокрема й ли­царі Напівкруглого Столу.

Довідавшись, що Боян збирає ли­царське волосся, Максим відчув нестерпну колек­ційну свербляч­ку й забажав наздогнати й перегнати приятеля в зборі аналогічної колекції. Але оскільки, на відміну від Семенова, він не міг ампутувати лицарське волосся легально (бо працював не перукарем, а слюсарем), то здумав робити це нишком.

Колекціонуючи комах, Каламутний прискіпливо ви­вчив звички й інстинкти різноманітних кузьок. І тепер здумав викори­стовувати накопичені знання для досягнення мети. Максим ви­дресирував групи личинок молі, жучків-точильників і мурах (най­складнішим було навчити мурах не жерти міль і жучків). Уночі ко­лекціонер підкрадався до замку чергової же­ртви й випускав дреси­рованих комашок. Жуки-точильники прогризали дірочки в дерев'я­них віконних рамах, міль і мурахи заповзали крізь ці ходи в спальню, міль згідно з інстинктом від­гризала лицарські волоски, а мурахи згідно з інстинктом воло­кли ці "стовбури" зворотнім марш­рутом просто в руки дреси­рувальника. Звичайно, мурахам і личи­нкам молі не важко було проникнути крізь щілини забрала під ли­царський шолом і витя­гти назовні волосся. Таким химерним способом ентомолог-аматор поповнював свою волосату колекцію.

Коли Папірусюку доручили цю справу, він, як і попередник, не знайшов жодних слідів, але додумався узяти на аналіз пил у спальнях обстрижених. У цих пробах виявилася речовина, яку хіміки-кри­міналісти визначили, як екскременти комах. Те, що у всіх спальнях, де відбулися викрадення волосся, був іденти­чний мікрогній, на­штовхнуло слідчого на думку проконсультуватися в ентомологів, аби дошукатися, які саме комашки так наслідили. Ніхто із учених-комахознавців не взя­вся ідентифікувати за послідом його виробника, але в розмові про­звучало ім'я Максима Каламутного, якого один вчений знав, як власника найбільшої приватної колекції комах.

Варлаам Оникі­йович зустрівся й з цим власником. Колекціонер сказав, що він теж не здатний за калом комах визначити їхній вид, тому, на жаль, ні­чим не може допомогти слідству. Виходячи з квартири Максима, детектив зіштовхнувся у дверях із перукарем Бояном Семеновим (котрий якраз входив), якого знав, бо теж стригся в престижному салоні "Що не сіємо, то пожнемо", адже в ті часи ще носив волосся.

У мозку слідчого автоматично вибудувався замкнений логі­чний ланцюжок: лицарське волосся – комахи – колекціонер комах – перукар – лицарське волосся. Інтуїтивно відчуваючи в цьому розгад­ку, детектив став стежити за колекціонером. І якось уночі взяв його на гарячому біля замку графа Остапа Електрички. У затриманого виявилося пасмо графського волос­ся і три коробочки з комахами. І Максим, який не був закоренілим правопорушником, відразу щиросердно у всьому зізнався... Суд присудив його до року виправних робіт у фірмі "Патлатість", що виготовляла засоби для поліпшення росту волосся. А слідчий Папірусюк саме з того часу набув звички ретельно голити голову.

До речі, відсутність волосся посилила ли­ховісний вигляд цього міліціонера. Він і до того виглядав страшнувато, а лисий череп зробив Варлаама Оникійовича зовсім схожим на Кощія Безсмертно­го або тому подібних злісних казкових ча­клунів. Але страхаюча зовні­шність тільки допомагала йому в роботі. Іноді цьому слідчому досить було просто з'явитися перед зло­чинцем і строго глянути йому в очі, як той, тріпотячи від жаху, чесно викладав правду про своє злодіяння. Однак всупереч злі­сному вигляду Папірусюк був людиною найдобрішої душі. Можна сказати, що він був страшенний добродійник, махровий милостивець, закоренілий гуманіст, запеклий добряга.

Дивлячись у дзеркало, Папірусюк іноді заспокоював себе неголосним декламуванням чотиривірша "Прикриття" терентопського поета Франческо Губанедурського:

У вигляді бачиш ти вади?

Біди в тому ти не вбачай.

Свій вигляд негарний – порада –

Під гарной душею сховай.

Отже, як бачимо, цей слідчий добре функціону­вав.

Найперший за часом в українській літературі детективний серіал, виданий 1929 року у Харкові, називається "Проникливість лікаря Піддубного" (автор – Юрій Шовкопляс). Якби хтось написав низку оповідань про детективну працю Варлаама Оникійовича, то таку збірку можна було б назвати "Проникливість слідчого Папірусюка".

Саме такому й доцільно було доручити розслідування викраден­ня драконячого яйця...

* * *

18 вересня 1995 року о 9.02 ранку до міліції зателефонував ди­ректор Жорикбурзького краєзнавчого музею Цицерон Воло­димирович Дуськін.

Він скаржився, що двері в музеї зламані, а один з експонатів викрадений.

Папірусюк, якому генерал Антін Петрович Бобик, котрий очолював жорикбурзьку міліцію, дору­чив розслідуван­ня цієї справи, оглянув місце злочину і пере­конався, що крадій не залишив візитної картки. А це значи­ло, що злодій був нелегалом. На це ж указувало й ушкодження дверного замка, адже легальним кра­діям, що мають ліцензію на злодійство, категорично заборонено ламати замки, вибивати шибки й наносити інші ушкоджен­ня приміщенням.

Але щоби бути абсолютно упевненим, слідчий вирішив уточнити в легальних злодіїв їхню непричетність або причетність до цієї крадіжки.

– Що значить – легальні злодії? – запитує в Автора Ліва пів­куля відомого органа. – Як це злодії, злочинці можуть бути ле­гальними?

Питання про легалізацію злодійства, пояснює Автор, поставив перед королем в 1989 році той же генерал А.П. Бобик, п'ят­десятитрирічний на той час чолов'яга щільної та кремезної статури, що завдяки щільності та кремезності нага­дував постамент для фуражки. Він висловив Жорику Дев'ятому такі аргументи:

– Ви знаєте, Ваша Величносте, що я вже не один десяток років вивчаю кримінальний світ. І ось до яких висновків я при­йшов. Кра­дії бувають різні. Одні крадуть, бо хочуть збагатити­ся за чужий рахунок, а інші – тому що таке їхнє покликання, та­кий їхній талант. Тут як і в інших професіях. Наприклад, один живописець малює портрети нача­льників аби загрібати гроші, а інший пише схожих на трактор жінок, нічого за це не має, живе надголодь, але не кидає, тому що прагне залишити слід у мистецтві, бо в тому його покликання. Людина може вибрати професію, але покликання їй дане від природи. Хтось народжується з покли­канням музиканта, хтось із покликанням кулі­нара, а хтось із покликанням крадія. Але якщо музикант чи кулінар служать покликанню й домагаються успіхів, їх за це хвалять, а якщо злодій служить покликанню й домагається успіхів, його ло­влять і саджають у в'язницю. У тому, що одні таланти в нас у пошані, а інші переслідуються, я бачу несправедливість, обме­ження прав, недемократичність. Треба, аби кожний громадя­нин міг легально за­йматися улюбленою справою, не соромля­чись своїх талантів і не несучи за них покарання.

– Мені дивно чути це від стража порядку, – здивувався король, пестячи пальцями свою фальшиву руду бороду. – Ви хочете, щоби злодії безкарно крали майно інших громадян?!

– Я пропоную дозволити злодіям за покликанням займатися улюбленою справою так, аби це не наносило того збитку громадянам, як зараз, коли крадії вимушені працювати нишком, нелегально. Нехай вони працюють в офіційних злодійських конторах, які платять податки в державну скарбницю. Нехай, зробивши крадіжку, залишають обікраденому візитну картку, де зазначене їхнє місце роботи, щоби клієнт міг прийти в контору й отримати назад вкрадену річ, заплативши майже символічну суму за, так би мовити, злодійську послугу. Для клієнта вигідніше дати за повернення вкраденого невеличку частину вартості цієї речі, аніж купувати нову річ замість вкраденої за повну ціну. А ці гроші йтимуть на податки й на зарплатню працівників зло­дійської праці. І крадії за покликанням вже не мучи­тимуться від каяття сумління, не комплексуватимуть, а вважатимуть себе чесни­ми трудівниками, які теж приносять якусь користь суспільству.

– Ну яка ж користь від злодійства?

– Ну по-перше, ті гроші, які злодійські контори у вигляді податків платитимуть у державну скарбницю, підуть на корисні для суспільства справи. А по-друге, злодійство – це своєрідна боротьба з нехлюйством, недбалістю, без­господарністю. Крадії своєю працею привчають людей бути уваж­ними, ощадливими, хазяйновитими, обережними – ось і користь. Одним словом, я прагну, аби крадії стали добропоря­дними громадянами, не зраджую­чи своєму покликанню. І нам було б набагато легше контролювати легальне злодійство, не допускаючи зловживань, ніж як зараз боротися з нелегальним. Ну а тих, хто не захоче повертати украдене й платити податки, нелегальних хапуг, ми як і раніше бу­демо ловити й саджати у в'язниці.

(До цієї розмови міліціонера з королем щодо природнього покликання, Автор додасть у дужках трохи своїх міркувань.

Уявімо собі, що якась людина має від природи хист бути одним з найкращих у світі пілотів ґравільотів. Але бути пілотом ґравіліта не може, бо людство ґравіліт ще не винайшло; цього виду транспорту поки що не існує; тобто він фігурує лише у науково-фантастичних творах, а не у реальності. І через відсутність ґравільотів потенційно великий ґравільотчик вимушений присвячуватися іншій діяльності, наприклад працювати двірником. І можливо, двірник він посередній, або й поганенький, бо займається не своїм ділом, до котрого в нього немає хисту і цікавості.

Або комусь від природи дано бути найвизначнішим у світі фахівцем з трозуклябистої ширкугляби. Але людина не може втілити цей свій талант, бо ніякої трозуклябистої ширкугляби не існує, і людство (включно з Автором) навіть не знає що воно таке. Тож особистість вимушена замість того працювати звичайним письменником; і, можливо, письменником є пересічним або й бездарним, бо то не її справа.

Чи хтось був би найвеличнішім у світі біологом з вивчення рогатих лускатих безхоботних слонів. Але природа чомусь таких тварин не створила, і потенційно великий їхній знавець вимушений працювати, наприклад, крадієм ювелірних виробів, але оскільки до цієї справи в нього немає хисту, то вкрасти йому нічого не вдається, бо його повсякчасно ловлять на місці злочину і запроторюють до в'язниці. Але ж хіба цей невдаха винуватий, що природа так напартачила з еволюцією слонів?!

Тож, може, не треба занадто лаяти тих, хто погано працює? Може, вони просто вимушені займатися не своєю справою через те, що справ, де б вони досягли великих висот, просто з тих чи інших причин не існує, і вони у відсутності тих справ аж ніяк не винні.

Взагалі, погано займатися не своєю справою. Є така італійська приказка: "Pigliannose lo 'mpaccio de lo russo, voze mettere a la merda lo musso". Що можна перекласти так: хто руську мову вчити заходився, той пикою в какашки нагодився. Це означає – хто займається не своєю справою, потрапляє у халепу. Ця приказка трапилася Авторові Терентопських хронік у чудовій книжці шістнадцятого століття "Пентамерон, або Казка казок" неаполітанського казкаря Джамбаттісти Базіле. До слова мовити, читачу, "Пентамерон" Базіле є найпершою за часом книжкою, в якій викладені, між іншим, історії Попелюшки та Кота в чоботях. Щоправда, там він іще кішка без чобіт.)

Жорик Дев'ятий згадав крадія Персика, з яким він коро­ткочасно відбував тюремне ув'язнення в камері № 22 жорикбу­рзької в'язниці. Той теж скаржився, що його талант не цінують:

– Чому якась скрипаль добре зізікає на скрипка-мип­ка, і йому за це кидають квіти – так? – дають гроші – так? А якийсь балерина-малерина дриґає красиво нога, і йому стукають апло­дисмента – так? – квіти – так? – гро­ші – так? Усі тала­нта цінують, тільки мій таланта не цінують. Я теж добре краду, кра­ще всіх краду, довго вчився, у мене теж та­лант-малант. А хто цінує? Мене за мій талант в'язниця саджати! Якщо я не вмій красиво нога дриґати-мриґати, виходить, за мій талант треба тюрма тримати? А ще ка­жуть: рі­вноправність!

Король запропонував Антонові Петровичу написати детальний проект легалізації злодійства.

Коли проект був го­товий, король із лицарями Напівкруглого Столу його обговори­ли, внесли невеликі уточнення, і Жорик Дев'ятий видав від­повідний указ.

Тих, хто крав не користі, а покликання заради, це рішення порадувало (хоч, пере­ходячи на легальну роботу, деякі й втрачали в доходах), тому що їм раніше було незатишно займатися улюбленою справою, почуваючи себе ізгоями, від­щепенцями, шкідниками, яких добропорядні громадяни не лю­блять і зневажають. Тепер же вони ставали рі­вноправними шановними платниками податків, трудівниками лега­льної сфери, зливалися з масами.

У Жорикбурзі такі крадії об'єдналися в дві легальні шайки, які вишукано іменувалися "салонами злодійських послуг". Одна нази­валася салоном з.п. "Золоті Пальці" і мала офіс на майдані імені XXVI З'їзду Двірників, а інша – салоном з.п. імені Франсуа Війона й мала офіс на вулиці Стахановця Нали­вайка, у тому буди­нку, де жив колись цей стахановець і де те­пер висіла меморіальна дошка, котра пові­домляла цей факт. (Злі язики говорили, що Ю.Ю. Наливайко був просто п'яницею, але язики добрі, з ініціативи котрих вулиця отримала таку назву й з'явилася дошка, наполягали, що він був незалежним дегу­статором алкогольних напоїв, дегу­статором-стахановцем).

Ці два салони й вирішив відвідати полковник Папірусюк.

* * *

Першим був салон "Золоті Пальці", директором якого значи­вся усе той же Асланбек Усманкурбанбєрдиходжибабаєв на клич­ку Персик, який двадцять три роки тому був співкамерни­ком самого короля.

Персик прийняв слідчого у своєму кабінеті, де над ди­ректорським столом із двома телефонами й товстою книгою реє­страції викраденого стіну прикрашали два фо­топортрети молодого, ще безбородого Жорика Дев'ятого в смугастій тюремній робі (анфас і профіль; Аслан­беком були куплені в тюремному архіві копії зі знімків у справі ув'язненого Георгія Георгійовича Мирополковича, збільшені й вставлені в солідні золотаві рами), червоний перехі­дний вимпел "За успіхи в заволодінні чужою власністю" (ця почесна річ переходила час від часу від одного зло­дійського салону до іншо­го, оскільки вони цей престижний вимпел один в одного крали) і живописне полотно "Повішення майбутньо­го академі­ка Якима Сергійовича Брюходухова на майдані Панурґа" пензля Рубенса (тоб­то не фла­мандського жи­вописця Пітера Пауля Рубенса, а те­рентопського фальшиво­монетника Полікарпа Таракашкіна на кличку Рубенс, який крім підробки грошей захоплювався татуюванням і жи­вописом; і який у свій час теж сидів в одній камері з королем Жориком Дев'ятим і злодієм Персиком).

– Сідайте, громадянине начальник-мачальник, – запросив директор Персик гостя, і той улаштувався в затишнім кріслі. – Що мої джигіти у вас украли? Як шановній людині-мюдині – так? – повернемо безкоштовно.

– Особисто в мене, громадянине Усманкурбанбєрдиходжибабаєв, нічого не украли, – відповів Варлаам Оникі­йович, – але нині ранком хтось поцупив експонат із крає­знавчого музею. Не ваші співробітники?

– А де ця музея є? – запитав Асланбек, послюнивши пальці й перегортаючи сторінки книги реєстрації крадіжок.

– Вулиця Карло Ґоцці, будинок сорок сім.

– Карло Ґоцці, Карло Ґоцці, – Усманкурбанбєрдиходжи­бабаєв водив нігтем по останніх записах, – ні, на цей вулиця-мулиця мої джигі­ти не працював.

– Вибачте, що перебиваю, – сказала, входячи в кабінет, га­рна секретарка, – але тут прийшов клієнт за викраденим сміттє­вим баком.

– Він уже оплатив наш робота-мобота? – поцікавився ди­ректор.

– Так, ось квитанція про оплату, – поклала перед ним папі­рець.

– Так, вартість бака – двадцять шурхотиків, оплата за робота – десять відсоток – два шурхотики. Усе правильно. Підписую.

І злодійський директор, зосереджено й висунувши кінчик язика від ретельності, намалював на папірці друковані літери:

"ВИДАТ КЛИЄНТА СМІТТЕВАЯ БАК. ДІРЕКТАР УСМАНКУРБАНБЄРДИХОДЖИБАБАЄВ".

Потім підняв квитанцію, подивився на неї, прищулившись, із відстані витягнутої руки, знову поклав на стіл і прималював до деяких букв завитки й дрібні квіточки, щоби було гарніше.

– А що украли в музею? – поцікавився керівник салону, коли секретарка із квитанцією вийшла.

– Та дріб'язок, муляж із воску, штучне яйце, – сказав слідчий, встаючи. – Навіть незрозуміло, навіщо він трудився, зламуючи замок, заради такої дешевки. Адже там були експонати й ко­штовніші.

– Е, це була якась дурна злодій. Мої джигіти розумний, вони бе­руть те що дорожче. Якщо я буду мати якийсь інформацій щодо цього крадіжка-мрадіжка, я вас повідомлю.

– До побачення-мобачення, громадянине-мромадянине Усманкурбанбєрдиходжибабаєв. До речі, я дуже радий, що ви саме Усманкурбанбєрдиходжибабаєв, а не, наприклад, Тримгінстрбуджикрапмодфузівюдіратесидинущакраптонафієв.

В іншому салоні злодійських послуг – імені Франсуа Війона – ди­ректор Павло Скоробогатько (кличка Кватирник) повідав Папі­русюку про непричетність його хлопців до цієї безглуздої крадіжки, що остаточно переконало слідчого в тому, що в музеї попрацював нелегальний злодій, справжній злочинець.

Наступного дня, тобто 19 вересня, як ти, безцінний читачу, уже знаєш, муляж із краєзнавчого музею знайшовся в Абри­косовій пече­рі, і стало ясно, навіщо зломщик поцупив цю копійчану річ. Папі­русюк поставив перед собою завдання будь-що розшукати ви­крадене яйце драконів. "І знайду. Якщо ті­льки, звичайно, воно не пі­рнуло в четвертий вимір. Якщо в четвертий, тоді – так. Кінець", – написав Михайло Булгаков у своїх "Записках на манжетах", втім, не про яйце. Папірусюк міг би повторити ці слова.

* * *

Тобі, читачу, відомо, що Варлаам Оникійович, почувши від драконії Агнеси і її брата Інокентія Карловича про відвідування ченцями з монастиря святого мученика Святозавра Абрикосових печер у день викрадення, вирішив допитати цих релігійних туристів і для цього полетів до Жабенятинська на однокрилому літаку чарівника Акмуса.

А от що було в Жабенятинську:

Коли рожевий у червоний горошок однокрилий апарат при­землився на полі біля цього населеного пункту й Папірусюк вибрався з підві­шеного під крилом замість бомби контейнера для невеликих вантажів, міліціонер розім'яв затерплі кінцівки гімнастичними рухами й по­тупав у місто. Зміркувавши, що головною визначною па­м'яткою Жабенятинська є Гриньмася­льський замок і що туристи першим ділом оглядають саме його, Варлаам Оникійович попрямував до цього дійсно вражаю­чого пам'ятника архітектури.

Коли міліцейський полковник наблизився до його брами, з неї ви­їжджав лицар у гарнім обладунку на гарному коні. Це був не хто інший, як сам герцог Леонід Коліно – член Напівкруглого Столу, глава Гри­ньмасяльського герцогства, столицею якого є Жабеня­тинськ, і власник цього замку.

– Пане лицарю, добридень!

– Здрастуйте.

– Скажіть, будь ласка, у замку зараз є монахи-туристи?

– Так, вони оглядають замок і тепер пішли від­почити не бе­резі ставка по той бік будівлі.

Входячи у ворота, Папірусюк сковзнув поглядом вулицею, що тяглася уздовж стіни замку, і побачив, крім іншого, гібридний автобус (то пак зібраний з деталей автобусів різних марок якимось механіком-франкенштейном). По сірому тлу автобуса йшов жовтий напис старослов'янським шрифтом "Святозаврівська обитель". Отже, це саме ті ченці, котрі йому потрібні.

Саме там, на березі мальовничої водойми, поверхня якої запля­мована лататтям й обрамлена очеретом й вербами, ставка, від фауни якого пішла назва цього містечка, міліціонер по­спілкувався із ченцями з монастиря святого мученика Свя­тозавра.

– Точно Святозавра? – уточнює Ліва півкуля авторського мозку. – Не Святополка, не Святомира, не Святослава, не Свято...

– Гм. Це слово більше схоже на назву прадавнього ящера ніж на ім'я християнського святого, – за­уважує, перебивши, півкуля Права.

– Так взагалі-то цей святий і був, можна сказати, ящером, – пояснює Автор. – Бо цей Святозавр був не людиною, а роз­мовляючим терентопським драконом.

– Християнський святий був драконом?!! – витріщила від поди­ву звивини Ліва півкуля.

– Дракон був християнським святим?!! – одночасно роззяви­ла від здивування сіру речовину Права.

– Так, це дуже рідкісний випадок, гідний подиву, – погоджує­ться з такими емоціями Автор. – Думаю, це єдиний у всесвітній історії християнства випадок, коли святим було ви­знано не людину, а тварину. Припускаючи, що його біографія може зацікавити безцін­ного читача, відразу її викладу, дуже стисло.

Святозавр вилупився з яйця 1767-го року. У молоді роки прочитав Євангелія й перейнявся христия­нською ві­рою. Щоби бути повноцінним християнином, здумав пройти обряд хрещення, і з тим проханням звернувся до православного священника Никона із Благовіщенського собору, що в Жорикбурзі. Той поди­вувався, що прохач не є людиною, і засумнівався: чи можна хрестити тварину. Але погортавши Біблію й інші святі писання, не знайшов там жодних вказівок, що забороняють хрестити драконів та решту розмовляючих створінь. І Святозавра було похрещено. При цьому він отримав християнське ім'я Іоанн.

Бажаючи, аби більшій кількості суб'єктів були притаманні хри­стиянські чесноти, дракон-християнин заходився проповідувати, як серед інших розмовляючих драконів, так і серед людей. У нього був хист промовця, тому його проповіді відразу зробили­ся популярними, поголос про нього – найдоброзичливіший – стрімко поширювався в народі, і послухати його приходило усе більше й більше охочих. Проповідував він не в храмі (бо, не бу­дучи священником, не мав та­кого права), а просто на лоні при­роди.

Але не всім це подобалося. Були злісні святенники, релігійні фа­натики, які вважали, що тварина, навіть така що розмовляє, не має права проповідувати, бо це, мовляв, виглядає пародією, глузуванням над вірою. Дракон, мовляв, має право бути жертвою святого Георгія, чи якогось іншого святого християнина, але аж ніяк не християнським проповідником.

Вони стали вимагати, щоби Святозавр при­пинив цю дія­льність.

Він продовжував.

Вони стали по­грожувати.

Він продовжу­вав.

Закінчилося усе дуже сумно. 2 травня 1800 року фа­натики підступно вбили дракона-проповідника, підсипавши отруту йому в їжу.

Для тисяч терентопських православних, які полюбили цього ди­вного вчителя, його смерть була великим горем. Незважаю­чи на протести злісних святенників, дракон був похований за правосла­вним обрядом. Послідовники Святозавра заходилися поши­рювати його проповіді, як у вигляді усних переказів, так і у ви­гляді рукописів. Так що навіть після смерті дракона продовжу­вала зростати кількість його духовних учнів.

Потім почалися чудеса.

Одного разу пропала маленька дівчинка: ві­дійшла від батьків і десь заблукала. Бать­ки, їхні родичі й сусі­ди кинулися її шукати. Годинами прочі­сували околиці, але ди­тини не знаходили. Стомлена мати, при­сівши відпочити, на кі­лька митей заснула, і уві сні їй явився дракон Святозавр, який сказав, де перебуває крихітка. Мати відразу прокинулася, метнулася в зазначене місце й знайшла ді­вчинку.

Після до деяких хворих уві сні теж являвся Святозавр і казав, що молиться за їхнє здоров'я. І хворі зцілялися.

А бувало, що він являвся, знов-таки уві сні, до особистості, що загубила потрібну річ, і пояснював, де цю річ знайти. Особистість проки­далася й знаходи­ла загублене.

Серед шанувальників Святозавра пішли роз­мови, що за такі чуда він гідний уважатися святим, а оскільки вмер насильни­цькою смертю, то ще й мучеником. Офіційна православна це­рква відмахувалася, мовляв, не бувало такого, щоби дракони...

Але кількість чудес накопичувалася, зростала й кількість православних, бажаючих канонізації хвостатого чудотворця, і врешті-решт, за майже півтора сторіччя після загибелі Свя­тозавра, в 1947 році Терентопська православна церква офіційно визнала його місцевим святим мучеником, а тих що отруїли його православних фанатиків – нехристами, бо порушили важливу християнську заповідь "не вбий".

Тепер у правосла­вних храмах королівства можна побачити ікони святого муче­ника Святозавра, що відображають дракона з німбом над голо­вою. Раніше дракона можна було видіти на іконах хіба тільки святого Георгія (або Юрія) Побідоносця, але як персонажа не­гативного, що простромлюється списом.

1952-го року біля міста Задвірполя, на одному з тих місць, де проповідувала ця особистість, був заснований монастир святого мученика Свя­тозавра, або, трохи інакше висловлюючись, Святозаврівська обитель. У храмі цього монастиря теж, звичайно, є ікона хво­статого християнина. Автор зауважить про всяк випадок, що всі монахи там – люди, а не дракони чи інші розмовляючі тварини.

* * *

От саме з цього монастиря були ченці, що, здійснюючи туристи­чну подорож на неспішному монастирському автобусі, котрий рухався не набагато швидше за людину-бігуна, ба може навіть часом і повільніше за чемпіонів-марафонців, після огляду столиці з Каменіаною та неспішного ні­чного рейсу опинилися в Жабеняти­нську й були допитані на бере­зі ставка біля Гриньмасяльського замку міліцейським полковни­ком Варлаамом Оникійови­чем Папірусюком.

Ченці сиділи на траві біля води, розстеливши зелену візерунчасту ковдру й виклавши на неї хліб, огірки, цибулі, варену картоплю й аналогічні яйця, та іншу поживу, й неквапливо трапезували, під кумкання й брекекекан­ня жаб, любуючись пейзажем з водною гладдю, лататтям, оче­ретом, вербами, та таким що під­носився над отим ландшафтом величним замком із п'ятьма вежами. Міліціонер відрекомендувався і був запрошений до ковдри. Аби не засмучувати гостинних релігійних туристів відмовою, присів, узяв яйце та зробив операцію, котру хірург міг би назвати трепанацією шкаралупи.

Монахи роз­повіли слідчому, як вчора оглядали ці­кавинки Каменіани.

Після того як вони помилувалися групою скель Кам'яні Привиди, відвідали грот Паща Грифона, оглянули руїни прадавнього авто­мобіля на вершині Причесаного пагорба, поброди­ли Гірчичними яскинями з гостинним драконом Іноке­нтієм Карло­вичем і вирушили оглянути й Абри­косові печери, до них підійшов, мовляв, якийсь парубок із сірою сумкою, сказавши, що він теж прагне побачити ці печери, але не має ліхтарика. Ченці, у яких ліхтарики були, запросили його до них приєднатися. Тоді цей хлопець, зауваживши, що в печерах, звичайно, прохолодно, а він легко одягнений і тому побоюється простудитися, запитав, чи немає в ченців зайвої ряси. Запасні ряси були, і вони йому одну позичили. Він надяг і теж став схожий на монаха.

Із цим колективом хлопець увійшов у підземелля, де проживають дракони Агнеса й Щелепенко (останнього тоді в печері не було). Драконія Агнеса пояснила туристам, як пройти по печерах і не заблудитися. Після огляду Абрикосових порожнеч хлопець із сумкою, повернувши рясу, пішов, мовляв, у своїх справах, а вони, ченці, продовжили огляд решти каменіанських цікавинок...

Зага­лом, туристи в рясах підтвердили припущення Папі­русюка. У сірій сумці хлопця напевно перебував до входження в печеру му­ляж драконячого яйця, а після виходу – справжнє яйце драконів, ви­рішив Варлаам Оникійович.

Детектив по­прохав їх описати зовні­шність цього яйцекрада. Вони від­повіли, що парубкові на вигляд було років двадцять – двад­цять п'ять. Волосся темно-русяве. Ріст середній. Ні кольору його очей, ні особливих прикмет, ні навіть одягу ченці не запам'ята­ли.

Під настільки нечіткий опис підходили сотні жорикбуржців і, напевно, десятки тисяч терентопців. Але при­близний вік і ко­лір волосся – це все-таки краще, ніж нічого, подумав Папі­русюк.

* * *

Після повернення з Жабенятинська в Жорикбург, конкретні­ше – в управління столичної міліції, Папірусюк першим ділом зайшов у дактилоскопічну лабораторію. Старий фахівець Ро­ман Корнійович Котеленець, відклавши збільшувану лінзу, повідомив, що з тих відбитків пальців на фальшивім яйці, які він встиг вивчити, чотири вдалося ідентифі­кувати: вони належать такому собі Ігореві Слюноплюєву, який п'ять років тому притягувався до кри­мінальної відповідальності, завдя­ки чому в картотеці є відби­тки його перстів. Але більшість відбитків ще чекають на вивчен­ня, додав Роман Корнійович.

Варлаам Оникійович відразу чкурнув до міліцейського архіву, зна­йшов там справу Ігоря Слюноплюєва, і з'ясував, що цей суб'єкт в 1990 році був затри­маний за дрібне шахрайство. Він намагався продати туристам власні вироби, видаю­чи їх за археологічні артефакти. Суд при­судив його до року умовно.

У справі була адреса цього правопорушника, і Папірусюк, викли­кавши телефоном дільни­чного Миколу Опанасовича Ратицю на мо­тоциклі з коляскою, попрохав відвезти його за даною адресою. Ратицю Варлаам Оникійович "пристебнув" до цього розслідування, тому що саме на його дільниці трапилося викрадення драконячого яйця.

Цей повний подій день – 19 вересня – уже вповз у сутінки, коли триколісний транспорт Миколи Опанасовича підкотив до будиноч­ка Слюноплюєва, який жив у приватному секторі на південно-захі­дній окраїні столиці.

На щастя міліціонерів, цей індивід був удома.

Усього трьох хвилин бесіди вистачило, аби з'ясувати, що даний громадянин до злочину не причетний. По-перше, у нього алібі: він тільки сьогодні повернувся до Жорик­бурга, а до цьо­го два тижні без­виїзно перебував у санаторії "Кришталеві Джерела", що в Апчхи­градській області. Це мо­жуть підтвердити багато свідків – мешканці й співробітники санаторію. По-друге, щодо відбитків на восковім яйці, то в цьому немає нічого ди­вного, адже саме він, Ігор Слю­ноплюєв, виготовив цей муляж на замовлення краєзнавчого му­зею. Було б дивно, якщо б там не вияви­лося відбитків його перстів. Після суду п'ять років тому він, мовляв, покінчив із шахрайством і став заробляти чесною працею: виго­товленням копій, муляжів і макетів для музеїв та реквізиту і бутафорії для театрів.

– З чого б це я став ламати двері в музеї й викрадати свій же ви­ріб, – усміхнувся він, – якщо я таких воскових яєць можу хоч сот­ню зробити.

Отже, ці відбитки вивели слідство на хибний шлях. Мілі­ціонери продовжили вивчення інших, яких на муляжі було без­ліч, бо деякі відвідувачі музею ігнорували табличку "РУКАМИ НЕ ЧІ­ПАТИ". Але при такій великій кількості пальцевих відби­тків, накладених один на одний, слід Бандюги детективи виявили вже наступної доби, ввечері 20 вересня.

* * *

Варлаам Они­кійович перебував у своєму кабінеті, що на другому поверсі управління столичної міліції; там же знаходи­лися дільни­чний Микола Ратиця і його молодий підопі­чний Захар Полуя­щиков; за вікнами сипав дощик, поверхню стола із роз­критою папкою ви­світлювала настільна лампа, коли ввійшов Роман Корнійович Ко­теленець і повідомив цю новину. Почувши, що кілька від­битків належать тому молодо­му, але вже дуже добре знайо­мому міліції кримінальникові, Папі­русюк зди­вувався:

– Але він же сидить у тюрмі! Чи... Зараз зателефоную.

З жорикбурзької в'язниці телефоном відповіли, що строк Бандю­ги минув, і 18 вересня о 6.30 ранку він відпущений на волю.

– Треба ж, як швидко промайнули ці півроку! – викликнув Варла­ам Оникійович, котрий знав, що за останнє правопорушен­ня суд за­проторив цього суб'єкта за ґрати на шість місяців. – Я ж бо думав, що Бандюзі ще сидіти й сидіти. Якби я не був упевнений, що він у тю­рмі, я б відразу його ви­рахував, адже злом у музеї в його стилі. І прикмети, що їх надали ченці, співпадають зі зовнішністю Бандюги. Ні, ну що за невга­мовний тип! О пів на сьому його випустили з бу­цегарні, а в дев'ять уже прийшло повідомлення про новий його зло­чин. Мабуть, він просто з в'язниці пішов зламувати музей, навіть не поснідавши.

– І навіщо йому драконяче яйце здалося? Не яєчню ж сма­жити? – запитав молодий і тому трохи наївний практикант Захар Полуя­щиков.

Захарові, молодій людині з вилицюватою веснянкуватою фізіономією й маленькими синіми очицями, що притулилися до перенісся, було тільки двадцять років.

Він відразу після закі­нчення звичайної середньої школи, імені Даниїла Хармса, вступив до мілі­цейської школи імені царя Едіпа, і тепер як ку­рсант цього на­вчального закладу проходив практику під кері­вництвом наставника Миколи Ратиці.

У вільний від занять час Полуящиков грав на бас-гі­тарі в рок-групі "Ча­вунні шнурки", і йому для сцені­чного рок-іміджу були потрібні довгі кошлаті патли. Але для мілі­цейського іміджу розпатла­ність була зайвою, тому перед тим як надягти уніформу, ку­рсант збирав своє довге жовте волосся за допомогою гумового кільця в скро­мний акуратний хвіст, який ховав за комір. Кері­вництво школи й взагалі мілі­цейське начальство там ставилося ліберально до довжи­ни волосся підлеглих, і не вводило щодо цього жодних обмежень.

У читача може виникнути питання: чому міліцейська школа носить ім'я давньогрецького царя Едіпа, а не, наприклад, Оґюста Дюпена, Ше­рлока Голмса, отця Брауна, Еркюля Пуаро, Михайла Григоровича Піддубного, Жуля Жозефа Ансельма Меґре або Федора Івановича Аніскіна, що ті літературні персонажі-детективи в набагато більшій мірі асоціюються з викорінюван­ням злочин­ності. Це генерал Антін Петрович Бобик, начальник столичної міліції, за­пропонував дати міліцейській школі ім'я античного монарха. Трапи­лося це після того, як він прочитав трагедію "Цар Едіп" давньо­грецького драматурга Софокла.

(Заради еру­дованості читача Автор зауважить, що Софокл був далеко не єдиним античним автором, ко­трий написав про Еді­па. Крім нього, те ж саме зробили: Гомер, Гесі­од, Есхіл, Єврі­під, Мелет Молодший, Ахей Еретрийський, Ксенокл Старший, Нікомах, Нікомах Афінський, Філокл Старший, Діоген Сінопський, Каркін Молод­ший, Фіодект, Тімокл, Ліко­фрон, Євбул, Це­зар, Сенека, а також інші, імена яких не збереглися. Але до рук генерала Бобика по­трапив тільки твір Софокла, в украї­нському перекла­ді Бориса Тена. Від­разу можна додати, що в оригіналі п'єса називає­ться "Едіп ти­ран", але оскільки для сучасного читача слово "тиран" має зовсім інше емоційне забарвлення, ніж для стародавніх греків, то перекла­дачі заміняють його словом "цар".)

Прочита­вши, Антін Петрович відзначив, що головний герой п'єси поводиться як слідчий: розплу­тує злодіяння методом опитуван­ня свідків, і ви­криває винуватця зло­чину. Але на відміну від інших детекти­вних історій, в цій слідчий виявляє, що винуватцем є не хтось там, а він сам. Після чого він присуджує себе до покаран­ня, й приводе вирок у виконання. Це дало Боби­кові привід ви­знати царя Едіпа найдавнішим детективом у сві­товій літе­ратурі, що на тися­чоріччя випередив Шерлока Го­лмса й інших. От через те Антін Петрович і запропонував надати мілі­цейській школі ім'я цього античного монарха. Це якось солідніше, чим імена більш сучасних суб'єктів, вирішив він.

Подив починаючого міліціонера Захара Полуящикова краді­жкою драконячого яйця можна зрозуміти, якщо врахувати, що те­рентопці з молоком матері усмоктували бажання уникати контактів із цими предметами й триматися від драконячих яєць подалі.

Серед перших книжок, які прочитувала звичайна те­рентопська дитина, була, наприклад, страшна історія про те, як лицар Євлампій Крутозадий, уколошкавши пару нерозмовляю­чих драконів, із ці­кавості з'їв їхнє яйце, отруївся й сконав у страшних муках. (Сучасні терентопські біологи, втім, уважа­ють, що яйця драконів не токсичні, і якщо яйце свіже, то ним не отруїшся. Але це тільки теоретично. Перевірити на практиці таку думку неможливо, бо дракони не нададуть рідне яйце для кулінарних досліджень.)

Або історія про те, як лицар Опанас Вухастий намагався подарувати в якості сувеніра своїй дамі серця драконяче яйце, і був роздертий батьками (не свої­ми або її батьками, зрозуміло, а батьками яйця).

І таке інше.

Сучасні роз­мовляючі дракони у звичайних ситуаціях нешкідливі, не те що колишні нерозмовляючі, однак з тим, хто загрожує їхньому по­томству, вони не стали б церемонитися. Через те навіть у крає­знавчому музеї не було справжнього драконячого яйця, а лише муляж. Для те­рентопців це що називається табу. Тому за остан­ні триста років, крім невдалих потуг лицаря Опанаса Вухастого й чаклуна Авдія Мотлоха, не було замахів на викрадення цих предметів.

– Це в нас драконяче яйце даром нікому не треба, а у Вели­кому Світі за нього, мабуть, мільйони доларів можна хапнути, – відповів практикантові досвідчений тридцятитрирічний Рати­ця, який мав маленьке личко над довгою шиєю, носик качеч­кою, вушка соки­ркою, рідкі волосики й світлі очі хронічного оптиміста. – У нас драконяче яйце – річ більш менш звична, а там це дуже велика рід­кість, як то кажуть, ексклюзив і раритет. А рідкості дорого ко­штують.

– Гадаєте, Бандюга бажає продати його туристам з Великого Світу? – запитав Захар.

– Не виключено. Або особисто відвезти його до Великого Світу і там усучити якомусь товстосумові за кругленьку суму, – знизав плечима Папірусюк. – Від цього сучого сина всього мож­на чекати. Ані краплі совісті, ані грама патріотизму.

Потім з рота слідчого вивалилися й інші дуже невтішні й дещо нецензурні ха­рактеристики молодого рецидивіста на кличку Бандюга, прийо­много сина корчмаря Мойши Роженкранца з корчми "Під Мідним Забралом".

І цієї миті, перебивши усну критику, у кабінеті задзижчав теле­фон. Варлаам Оникійович зняв слухавку:

– Так, міліція. Біля телефону полковник Папірусюк... Так... Що?!! Виїжджаємо!

– ? – поглядами запитали Ратиця й Полуящиков.

– Здається, вбивство. Труп на вулиці Франсуа Рабле...

Крім Ратиці й Полуящикова Папірусюк прихопив трьох оперативників.

* * *

У міліцейському автофургончику шістка мілі­ціонерів була доставлена на вулицю Франсуа Рабле, до зазначе­ного в повідомленні будинку.

Ішов дощ, тому вартові поряд­ку наки­нули сірі плащі з каптурами. Синонімами слова "ішов" є, крім іншого, слова "крокував", "прямував", "простував", "швендяв", "човгав", "тюпав", "чухрав", "марширував", "тупотів", "дріботав", "шкандибав", "чвалав", "дефілював", "шпацирував", "дибав", "плентався", "тинявся", "чалапав", "чимчикував" і тому подібне. Є навіть слово "шаландатився", що його Автор цих писань побачив у книжці "Як із Харкова зробити Берлін" дотепного Остапа Вишні, котрий, можливо, це слово сам і придумав. Але такими синонімами не рекомендується заміняти "ішов" у сполученні зі словом "дощ".

Автор ледве не написав отут щось на кшталт "дощ тарабанив по бляшаних карнизах, шльопав по листах дерев і булькав по калюжах". Та стримався, на щастя, від такої брехні. Тому що в дійсності даний дощ був нікудишнім барабанщиком, шльопальщиком і булькальщиком і падав беззвучно. Якщо хтось і міг розчути його звук, то хіба тільки істота з фантастично чуйним слухом. Як щось подібне до шуму піскового годинника. Бо частки рідкого оксиду водню, з яких він складався (у просторіччі іменовані краплями води), були в аспекті розміру як дрібний пісок. Або, якщо продовжити годинникові аналогії, звук дощу був значно тихіший за цокання механічного годинника, але трішки чутніший за цокання годинника сонячного.

Через опади, що мили місто протягом усього дня, Варлаам Оникійович, як і вчора, після короткої, але си­льної зливи (ось та дійсно і тарабанила, і шльопала, і булькала, та й ще блискала і гуркотала), з жалем відмовився від послуг пса-шукача на кличку Ніздреслав і його хазяїна – кінолога Мезозавренка. Вода знищила на­стільки важливий доказ, як запах слідів убивці.

Міліцейський жовто-синій, як український державний прапор, автофургончик зупинився поруч із іншим автофу­ргончиком – біло-червоним, як прапор польський, з червоним хрестом на білому тлі, як на англійськім прапорі. Жінка років сорока в білому меди­чному халаті й такій же шапочці повідомила міліціонерам, ко­трі вила­зили із машини:

– Це я телефонувала до міліції. Лікарка швидкої допомоги Настасія Перебийніс. У цьому підворітті лежить труп молодо­го чолові­ка. Не виключено, що це вбивство. Медицина тут без­сила. Мабуть, це ваш клієнт.

– А швидку допомогу викликав я, – підключився до пояснен­ня парубок років двадцяти п'яти, з тонкими вусиками, дикою зачіскою, сергою в лівім вусі, в екстравагантній і яскравій, "папуговій" одежинці в якихось блискітках, поверх котрої був накинутий прозорий целофановий дощовик (Ну й артист, подумав Микола Опанасович Ратиця; і не помилився). – Я, може знаєте, естрадний співак, автор-виконавець Еміль Хаха­шкін.

– Не захоплююся попсою, – сказав Варлаам Оникійович. – Так це ви знайшли тіло?

– Ага. Ішов, розумієте, з концерту й захотів закурити. А дощ, разумієте, га­сить сірника. Довелося зайти в підворіття. Там наступив на щось м'яке. Посвітив сірником. Лежить людина. Я запитав: "Вам погано?", а він не відповідає. Ну я побіг, розумієте, до телефону-а­втомата й ви­кликав швидку допомогу.

– Ми приїхали, подивилися, – продовжила лікарка швидкої допомоги. – На жаль, людина мертва. Нічим допомогти не мо­жемо. І зателефонувала до міліції. Розбирайтеся, а ми поїдемо до тих, кому мож­на допомогти. До побачення.

Вулицю висвітлювали ліхтарі й вікна будинків, оточені ореолами зі світлих вертикальних штрихів (наштрихував ореоли, як читач зрозумів, кресляр на імення дощ). А в підворіт­ті було темно.

Міліціонери вмикнули ліхтарики, посвітили на тіло й секстетом свиснули, бо дуже вже відомою їм особи­стістю виявився небіжчик. Не хто інший, як Федір Мойсейович Роженкранц, більше відомий за кличкою Бандюга, кри­мінальник-рецидивіст 1972 року народження, що неодноразово притягувався протягом не дуже довгого життя до суду, завсідник в'язниці, котрий провів за останні роки існування всього кілька днів на волі. Мрець лежав на спині з розкинутими руками й відкритими очима. На фізіономії застиг подив.

– На лівій скроні слід від удару, – констатував один з оперативни­ків, оглядаючи труп.

Другий пихкав спалахом фото­апарата. Третій шарив світлом ліхтарика по підворіттю в пошу­ках доказів. Папірусюк записував, хоча було незручно, бо лі­вою рукою він тримав блокнот, а пальцями правої доводилося стискати й руч­ку, і ліхтарик, інакше не було видно. Тому запис виходив корявий.

– У лівій руці вбитого – коричневий ґудзик, – сказав перший оперативник, розтиснувши пальці мерця, і, оглянувши другу руку, додав: – На вказівному пальці правої руки – слід від уку­су.

– Чийого укусу? – уточнював, черкаючи по блокнотикові, Папірусюк.

– Ну не драконячого, звичайно. І не комариного. Людського. Су­дячи зі вм'ятинок, у вкусившого здорові міцні зуби в повному комплекті.

На світло міліцейських ліхтариків у підворіття заглядали ці­каві перехожі роззяви, і Ратиця з Полуящиковим стримували їх, аби вони не затоптали доказів. Лише двох пропустили за наказом полковника, щоби вони були понятими. Одним з понятих виявився Еміль Хахашкін.

Втім, ніяких особливих доказів, крім половинки цвілої цеглини, яка могла бути знаряддям уби­вства, і зга­даного коричневого ґудзика, відірваного покійним напевно від одягу вбивці, ретельний огляд підворіття не дав. Автор по секрету повідомить читачеві, що неподалік був ще один доказ – особиста річ убивці, а саме парасолька рожевого кольору, – але вона валялася за декілька метрів від підворіття, і не у світлі ліхтарів, а в темряві тіні, тому міліціонери її не виявили.

– Якби ж не дощ, Ніздреслав міг би узяти слід убивці, – пробуркотав один з оперативників, коли міліціонери заванта­жували труп у авто­мобіль...

"От ти й дострибався, мій хлопчику", – сказав один чарівник про такого собі синьйора Блуоскі в оповіданні Льюїса Керролла "Палиця долі". "От цей негідник і дострибався", – могли б сказати багато хто з жителів Жорикбурга, довідавшись про вбивство кримінальника Бандюги.

Міліцейський автофургончик їхав до моргу. Небіжчик лежав на підлозі, прикритий чорною клейонкою, по обидві боки від нього на лавах сиділи шість міліціонерів. Світила тьмяна ла­мпочка на стелі. За заґратованими віконцями миготіло світло ліхтарів і вікон, роз­дрібнюючись у дощових краплях на склі.

– Отже, колеги, про вбивцю ми знаємо тільки те, що він носить одяг з коричневими ґудзиками й має в роті здорові міцні зуби, – вимовив Варлаам Оникійович.

– Й те, що він убив Бандюгу, щоби заволодіти драконячим яйцем, і тепер воно в нього, – видав Полуящиков.

– Ні, цього ми поки не знаємо, – не погодився його на­ставник – дільничний Ратиця, – у нас немає доказів, котрі під­тверджують, що вбивство було саме через яйце й що вбивця його забрав. Це тільки версія.

– Точно, – підтримав Миколу Опанасовича Папірусюк, – поки усього лише версія і не більш за те...

* * *

Коли роздягненого Бандюгу, в якого тюремними наколками були прикрашені руки, ноги, груди й спина, через що він нагадував своєрідну нестандартної форми писанку, санітари віднесли вглиб моргу й міліціонери в "передбаннику" цього невеселого будинку стали оглядати звалені на білому металевому столі речі, з ки­шень його одягу посипалися шурхотики, тобто те­рентопські грошові купюри, у тому числі великого номіналу.

– Ого, та тут десятки тисяч! – вигукнув Ратиця. – Коли ж він устиг так розбагатіти?! Чи банк пограбував? Так не було ж пові­домлень про пограбування.

– Я уточню, – сказав слідчий і зателефонував до міліцейського управлін­ня (в "передбаннику" моргу був телефон).

Тамтешній черговий на його питан­ня підтвердив, що звернень із приводу пограбувань в останні дні не надходило.

– Можливо, він уже продав комусь драконяче яйце, – припу­стив Микола Опанасович.

– У такому випадку за що ж його вбили? – уголос міркував практикант із хвостом (мається на увазі зачіска, звичайно). – А може, покупець дав гроші й узяв яйце, а потім вирішив повернути гроші, і через те уколошкав продавця.

– Але гроші ж тут, – заперечив наставник.

– Значить, його хтось сполохав. Убити вбив, а забрати не встиг, – фантазував Полуящиков.

– Отут у нього в нагрудній кишені куртки якийсь лист, – вимовив Папірусюк, витягаючи поштовий конверт. – Адресовано в жорикбурзьку міську тюрму ув'язненому Фе­дорові Мойсейовичу Роженкранцу. Тобто Бандюзі.

– І що ж йому написали? – поцікавився Микола Опанасович.

– А як же таємниця листування?! – злякався Полуящиков, ви­хований у переконанні, що читати чужі листи без дозволу адресата – це гидота й підлість.

– Це особливий випадок, Захаре, коли таємницю листування мож­на порушити заради порятунку країни, – повчив наставник.

– Так, враховуючи, що в крадіжці драконячого яйця криє­ться не­безпека для всієї нашої держави, нам доведеться опуститися до чи­тання чужого листа, на жаль, – поморщився слідчий і, вийнявши з конверта папірець, прочитав: – "Чекатиму на тебе біля дверей в'язниці. Деталі обговоримо усно. Впізнаєш мене за такими прик­метами: у лівій руці я три­матиму газету "Королівська правда", а правою – пері­одично почухуватиму вухо. Замовник".

– Ну я так і думав! – ляснув по коліну молодий та ранній рок-міліціонер. – Цей замовник умовив Бандюгу поцупити драконяче яйце, а коли справу було зроблено, отримав що ба­жав, й прибрав спільника, аби замести сліди!

– Мабуть, замовник розумів, що міліція врешті-решт добереться до Бандюги, і аби той не зміг його видати – вбив, – продовжив Ми­кола Опанасович. – Але йому не вдалося завдати удару раптово, Бандюга пручався, зав'язалася боротьба, і вбивці навіть довелося вкусити жертву за палець.

– Схоже на те, – погодився Варлаам Оникійович. – З листа зроз­уміло, що Бандюга не знав замовника в обличчя. До виходу Бандю­ги з в'язниці вони спілкувалися, напевно, тільки за допомогою ли­стів. Замовник знав, що тюремникам заборонено читати листи, адресовані ув'язненим, тому не боявся письмово пропонувати Бандюзі новий злочин.

Тим часом у морзі відчинилися двері, і з дощової вулиці, складаючи парасольки й струшуючи з них краплі різкими змахами, стали входити: жорикбурзькі чарівники – Акмус, Арам Арменович Артаньянц, Леонід Леонідович Перевертайло-Замийський та Гліб Любомирович Цвях; родина корчмаря з корчми "Під Ряті­вною Му­хою" – сам Ісак Маркович, його дружина Маргарита й дочка Естер, остання з пивним келихом у руці; завсідники ви­щезгаданої корчми – патрі­арх Іполит Четвертий, бібліотекар Бізончик Солом'яний, касир Джульєт Гроше­нятко й механік Вакула Охрімович Нетребенько; а також актори з Жорикбурзького Театру Абсурду імені зжертої ковбаси на чолі з режисером Наумом Інгредієнтським, які того вечора теж перебували в корчмі "Під Рятівною Мухою", почули від Грошеня­тка новину про вбивство й із цікавості ув'язалися за інши­ми до моргу.

Коли ця тичба втиснулася в приміщення, між чарівни­ками й міліціонерами почалася розмова. Але вона вже докладно викла­дена Автором у розділі двадцятому за назвою "Рожева в червоний горошок Магія", тому тут Автор її по­вторювати не буде. Якщо читач бажає її освіжити в пам'яті, не­хай повернеться в зазначе­ний розділ і перечи­тає.

Тут Автор лише нагадає, що перед тим як маги забрали тіло Бандюги, залиши­вши слідчому розписку із зобов'язанням повернути труп у морг завтра ранком і усну обіцянку повідоми­ти важливу для міліції інформацію, якщо таку вдасться витягти з небіж­чика, товстий чародій Гліб Цвях зробив попереднє сканування останків за допомогою ясновидін­ня й з'ясував, що вбивцею був суб'єкт з дов­гим сві­тлим волоссям, зібраним ззаду в так званий хвіст.

Якщо в читача виникла підозра щодо Захара Полуящикова, в котрого було довге світле волосся, зібране ззаду в так званий хвіст, то Автор відразу ту підозру знешкодить, повідавши, що цей курсант під час убивства Бандюги та й взагалі майже весь день перебував у товаристві Ратиці й Папірусюка, а кращих свідків його стовідсоткового алібі годі й шукати.

На самохідній тачці Вакули Нетребенька небіжчик був від­везений до особнячка-лабораторії мага Арама Артаньянца.

Час був пізній, тому слідчий Папірусюк відпустив колег по домі­вках, щоби завтра з ранку, відпочивши, вони допомогли йому в пошуках тає­мничого вбивці. Сам же, перш ніж повернутися додому, заїхав до міліцейського управління й зайшов у свій кабінет, аби залишити в сейфі пов'язані з убивством докази – коричневий ґудзик, половинку цеглини й стос грошових ку­пюр з кишень жертви...

* * *

Варлаам Оникійович жив в однокімнатній квартирці на другому поверсі цегляної хрущовки.

Автор бачить, вірніше від­чуває, що його мозкові півкулі готові здивуватися, і, ви­переджаючи їхні вигу­ки, каже: так, у цім лицарськім королі­встві були житлові цегельні й залізобетонні п'ятиповерхові коробки, як ті, які в Совєтському Сою­зі називалися хрущо­вками. Але причина їхнього будівництва в Те­рентопії була ці­лковито інша, ніж у СССР. Якщо в Совєтській країні під кері­вництвом Микити Хрущова в 50–60-ті роки XX століття такі малокомфортні й потворні будинки терміново споруджувалися для розв'язку квартирного питання, бо багатьом совєтським людям не вистачало якої-ніякої але особистої житлоплощі, то в чудеснім коро­лівстві з житлом все було набагато краще, і не було абиякої практи­чної необхідності зводити таке убозтво. Проте й терентопці бу­дували хрущовки. Не заради необхі­дності, а заради моди.

Довідавшись, що у Великому Світі масово зводяться такі бу­дівлі, жителі королівства вирішили, що це така зараз мода, і зайнялися тим же, мовляв, а чим ми гірше, теж прагнемо йти в ногу з модою. Багато терентопців заради моди залишили більш комфортні з ви­сокими стелями в красивих будинках квартири, і навіть цілі особня­ки й замки, щоби переселитися в малогабарит­ні, низькі й не дуже зручні комірки в хрущовках. Адже людям взагалі властиво же­ртвувати комфортом, красою й користю заради моди. От наприклад, стародавні греки носили хітони, одяг, який ніде тіло не стискав, не тер, не давив, дозволяв крові вільно циркулювати по всіх капілярах, а шкірі дихати. Досить корисна з гігієнічної точки зору й гарна оде­жина. Але нині люди хітонів не носять, бо такий стиль уже тисячі років як ви­йшов із моди. Нині люди заради моди носять речі шкідли­віші, незручніші й некрасивіші. От так само і з архітектурою.

Втім, така архітектурна мода протрималася тільки до середини сімдесятих років. Потім хрущовки терентопцям набридли, вони стали повертатися в будинки комфортні й га­рні, а виродливі п'яти­поверхівки почали зносити, аби на їхньо­му місці будувати щось пристойне. Проте трохи хрущовок збе­реглося там і дотепер, бо були в країні й настільки невибагливі аскети, яких улаштовує навіть таке житло.

Одним з них був Варлаам Оникійович Папірусюк.

Раніше він жив із дружиною й дітьми у великій п'ятикімнатній квартирі в гарному будинку. Потім діти виросли, створили власні родини й обзавелися окремим житлом. Дружина слідчого зізналася якось, що покохала іншого чоловіка, такого собі двірника Ге­раклюка. Варлаам Оникі­йович не став заважати її щастю, виявив шляхетність, і не тільки по­годився на розлучення без усяких скандалів, але й залишив коли­шній дружині і її обранцеві гарну квартиру, а сам, будучи досить невибагливим, придбав однокімнатну в хрущовці.

У цій своїй обителі того вечора холостий п'ятдесятисемирічний детектив розігрів учорашній борщ і зі смаком ним повечеряв, закушуючи часником і салом. У нього не було часу займатися творенням борщу, тож цей харч на його замовлення спорудила сусідка Галя, що їй він надав овочі з м'ясом.

Потім узяв душ.

Потім у махровому ха­латі під настільною лампою переглянув свіжі га­зети.

Потім включив радіо. Місцева радіостанція "Голос Крила­того Равли­ка" транслювала запис ре­портажу з остан­нього ли­царського турніру. Монотонний коментатор почав навівати на слідчого сон, і Папірусюк зі­брався, як то кажуть, бай-бай: постелив по­стіль, почистив зуби, вимкнув радіо, пога­сив сві­тло й ліг.

Але тільки-но його лиса голова комфортно розташувала­ся на зати­шній подуш­ці, впакованій у світло-блакитну пошивку, рясно всіяну маленькими темно-синіми грифончиками (що ту розцвітку мали й простирадло з підковдрою), як раптом зашумів домашній телефон. Сон­ному мужчині довелося вставати, і, як багато інших чолові­ків у та­кій си­туації, він супроводив уставання бурчан­ням, не ці­лком цензурним.

Телефонував нача­льник Папі­русюка – сам генерал Антін Петрович Бобик:

– Варлааме Оникійовичу, вибачай, якщо я тебе розбудив. Але справа невідкладна. Одягайся й оперативно шуруй у Коро­лівський замок.

– А там що трапилось? – мляво поцікавився розслаблений детектив.

– Вчинено напад на принцесу! Мені тільки-но сам Його Вели­чність телефонував!

– О, Господи, цього тільки не вистачало! Що за день!

– Збирайся, я висилаю автомобіль.

Коли детектив одягся й спустився, обіцяна міліцейська ма­шина із шофером під'їжджала до під'їзду...

("Навіщо ти пояснюєш, громадянине Авторе, що машина їхала із шофером; це ж і так зрозуміло, – робить зауваження педантична Ліва півкуля авторського мозку, – адже без шоферів автомобілі не їздять. Це така ж тавтологія, як сказати: "людина йшла, ступаючи ногами"". – "Ну, по-перше, – сперечається Автор, – деякі акробати й не тільки вміють ходити на руках, а про людей, що бешкетують, кажуть, що вони ходять на головах. А по-друге... Так, поки що зрозуміло, що невід'ємним аксесуаром автомобіля є його водій. Це, так би мовити, головна деталь машини, без якої вона не може нормально їздити. Тож протягом ста із чимось років, поки існують автомобілі, читачам не треба було пояснювати, що якщо машина їде, значить у ній сидить шофер. Але письменники-фантасти та казкарі вже десятки років тому писали про розумні автомобілі, що можуть їздити без водіїв. Такий інтелектуальний транспорт фігурує, наприклад, у повісті "Хижі речі віку" братів Стругацьких та казці "Незнайко у Сонячному місті" Миколи Носова. А тепер, коли пишеться ця книга про Терентопію, ми вже дожили до того часу, коли перші такі автомобілі вже реально створені. І в найближчому майбутньому безшоферні машини будуть таким же звичайним транспортом, як велосипеди. Отож для майбутніх читачів не зайвим буде пояснення, що в даній конкретній машині був шофер. До того ж дія відбувається в чарівнім королівстві, де можуть витребенькуватися абиякі чудеса, так що й автомобіль теоретично міг би переміщатися без шофера за допомогою чарівництва, якби якийсь тамтешній чудотворець вигадав відповідні магічні заклинання". – "Логічно", – погоджується Ліва, що поважає логіку.)

* * *

І незабаром голо­мозий детектив був доставлений до замку, у воротях якого фари висві­тили самого стриво­женого короля. Той був у дома­шній смуга­стій червоно-чорній піжа­мній мантії, синіх спорти­вних штанях з білими лампасами, кремовій футболці зі зображенням співака Вадима Мулермана – зірки совєтської естради 60-х років, – у зеленій короні набакир і, звичайно, у рудій бороді (борода й корона додавалися, зрозуміло, до голови Жорика, а не Мулермана). Дощ вщух, тож монарх був без парасолі.

– Добрий веч...

– Та ніякий не добрий!

– Здрастуйте. Що трапилось, Ваша Величносте?

– Здрастуйте. Таке, чого зроду не траплялося! – вигукнув засмучений монарх. – Хоч з-під землі мені його, мерзотника, дістаньте, сволоту таку!

– Заспокойтеся, Ваша Величносте, і розповідайте все один по одному.

– Моя молодша дочка, принцеса Зіночка, нещодавно зазнала нападу якогось п'яного шибеника, який посмів зазіхнути на її дівочу честь!

– Де це було?

– Та отут, недалечко, на вулиці Франсуа Рабле. Вона поверталася від своєї подружки, а тут раптом на шляху виник нетверезий не­гідник і почав мерзенно приставати з образливи­ми пропозиціями. Вона хотіла його обійти, але цей сучий син кинувся на неї, схопив і потяг у підворіття.

Його Величність злісно вдарив кулаком правої руки в долоню лівої, явно бажаючи, щоби замість тієї була фізіономія ґвалтівника.

– Вона хотіла крикну­ти, покликати когось на допомогу, але цей нелюд затиснув їй лице своєю мерзенною долонею. Заволік, гад, у темне підворіття й давай лапати та розстібати, зараза. Вона, бідолашна, почала непритомніти й від страху, і тому, що він своїм ручиськом перекрив їй повітря, якось машинально схопилася за стіну, а там, на щастя, була цеглина, половина якої від­кришилася і вільно бовталася. Вона, вкусивши злочинця за пальця, інсти­нктивно видерла цю половинку та гепнула нею сволоту, вирвалася й утекла.

Король знову вдарив кулаком у долоню в безсилій люті.

– Уявляєте, вертається вся мокра від дощу й сліз, без своєї рожевої парасольки, у брудній куртці з відірваним ґудзиком, уся труситься, слова сказати не може. Ми її півтори години приводили до тями, перш ніж вона змогла щось сказати. Лікар напоїв її заспокійли­вими краплями, і ось тільки-ті­льки вона заснула, бідолаха. Я сподіваюся, що ви, як досвідчений детектив, знайдете цього ґвалтівника, і він сповна відповість за зло­чин!

Як читач, можливо, збагнув, король і члени його родини пере­міщалися містом і країною без охорони. Це пов'язано з тим, що в те­рентопській історії не було прецедентів замахів на знищення монархів та їхніх близьких. За винятком єдиного ви­падку приблизно два з поло­виною сторіччя тому, коли Жорика Четвертого намагався зарубати сокирою його двоюрідний брат Олександр Мирополкович. Але то можна вважати родинним конфліктом.

Був ще на початку дев'ятнадцятого сторіччя випадок, але його слід зарахувати скорше до розряду курйозів, аніж до справж­ніх замахів на вбивство коронованої особи. От як було діло:

У Жорика П'ятого, котрий правив тоді, попрохав аудієнції такий собі жорикбуржець Ювеналій Укропов, що працював ви­черпувачем нечистот із вигрібних ям, тобто золотарем. Король його прийняв. Тим більше, що він з повагою ставився до людей даної професії, оскільки розумів, які виникнуть про­блеми, якщо нечистоти не вигрібати. І пам'ятав, що цією справою займався власноручно один із його родичів, Григорій Георгійович Мирополкович, брат-близнюк його предка, короля Жорика Другого (докладніше про це Автор повідає в розділі "День Шля­хетного Мордобою").

Отже, 7 квітня 1803 року вичерпувач нечистот явився у Королівський замок вимитим, надушеним не дороги­ми, але приємними парфумами, у найчистішому охайному одязі. Жорик П'ятий, як людина вихована, перш ніж цікавитися при­чиною візиту, запропонував гостеві крісло й склянку чаю з со­лодкостями. Той не відмовився.

"Яка проблема привела вас до мене?" – спитав монарх. "Ваша Величносте, – почав Укропов, жуючи печиво, – як ви дивитеся на те, щоби вас убити?" – "Убити?!" – викликнув король. "Ага, Ваша Величносте, убити, прикінчити, умертвити, знищити, уколошкати. Що ви про це думаєте?" – "Мене?!" – вигукнув глава держави. "Ну не мене ж", – посміхнувся золо­тар Ювеналій, зачерпуючи золотою королівською ложкою ожинне варення зі срібної вазочки (зачерпувати – його професійна навичка). "А... Еее... Гм. А навіщо?" – поінтересувався Жорик П'ятий, підня­вши лівою рукою корону, аби правою почухати потилицю. "Справа от у чому, Ваша Величносте, – Укропов облизав ложку й від­сьорбнув зі склянки. – В інших монархічних державах, ну там у Британії, Франції, Росії тощо, монархи час від часу під­давалися умертвінню. А в нас, у Терентопськім королівстві, доте­пер не уколошкали жодного короля. Начебто монархія в нас якась неповноцінна. Навіть прикро. Ну чим ми гірше за інших? У цьому аспекті ми пасемо задніх у порівнянні з іншими монархіями. Отож чи не хотіли б ви, Ваша Величносте, бути вбитим задля під­вищення престижу рідного королівства в очах ваших спів­громадян? Аби ваші піддані могли пишатися, що їхня батькі­вщина ні в чому не поступається іншим монархіям? А? Як вам така ідея?"

Жорик П'ятий замислився. Звичайно, він був патріотом, і дуже, дуже праг, щоби його держава не поступалася іншим. Але...

"Знаєте, – бентежачись замурмотав він, – соромно в цьо­му зізнатися, але мені чомусь зовсім не хочеться вмирати. Звик, розумієте, жити. Звичок так важко позбутися". – "Розумію, – говорив Укропов, допиваючи чай. – У мене, Ваша Величносте, аналогічна ситуація: кажуть, непристойно пукати за столом, а я не можу стриматися. Ще за часів, коли був немовлям, набув та­кої звички. От, чули?" – "Почув не тільки вухами, але й ніздря­ми", – поморщився король. "Виходить, не бажаєте вмертвляти­ся?" – про всяк випадок перепитав візитер. "На жаль", – зіт­хнув монарх, соромлячись цієї своєї слабкості. "Ну, не хочете – як хочете, – пробурчав золотар Ювеналій, підвівшись з-за столу і розпихуючи по кишенях королівські печива, тістечка, цукерки та пряники, що залишилися не з'їденими. – Моє діло запропону­вати, а ваше – погоджувати­ся або не погоджуватися. Я вважаю, що зробивши вам, Ваша Величносте, таку пропозицію, я ви­конав свій патріотичний обо­в'язок. До побачення, Ваша Вели­чносте. Будьте здорові й жи­віть довго, якщо маєте до того схильність".

Він почвалав до дверей, але король його окликнув. "За таку небайдужість до престижу батьківщини, за те, що ви пі­клуєтеся не тільки про себе, але й про репутацію країни, я жа­даю зробити вам маленький скромний подарунок", – заявив Жорик П'ятий. "Так? І що ж ви волієте мені подарувати, Ваша Величносте?" – зрадів Укропов. "Я дарую вам золоту королі­вську ложку. Ту саму, яку ви помилково машинально засунули собі до кише­ні". – "Ти ба! – здивувався візитер, дійсно намацавши там ложку. – Пребагато вдячний, Ваша Величносте! Це воістину королівський подарунок!"

Наступного дня в Королівський замок припхався сусід Ювеналія Укропова, що тому сусідові золотар похвастав за пляшкою дулівки (тобто української грушевої наливки) про спілкування з так званою великою ця­цею. Цей сусід теж за­пропонував Жорику П'ятому стати же­ртвою вбивства, але король уторопав, що той переймається не престижем держави, а придбанням золотої ложки, і нахаба був виставлений із замку спіймавши облизня.

Отже, королів у цій країні ніхто не вбивав. Терентопцям, включно з членами королівської родини, навіть на думку не могло спасти, що хтось може підняти руку (або інший член орга­нізму) на главу держави чи його рідних. Тому там не витрача­ли казенних коштів на утримання охорони для монарха та його роди­чів. Можливо, чи­тачеві, що знає історію так званого Великого Світу, тобто звичайно­го нашого світу, де царе­вбивство було справою досить звичайною, важко повірити в існування держави настільки благополучної, де навіть ви­сокопоставлені особи можуть не побоюватися за своє жит­тя, але факт залишає­ться фактом, а не...

І раптом – напад на принцесу!

Неймовірно!

* * *

– У неї на куртці коричневі ґудзики? Волосся зібрано у хвіст? – уточнив детектив Варлаам Оникійович Папірусюк.

– Точно так, – кивнув коронований лицар Жорик Дев'ятий.

– У такому разі ґвалтівника ми вже знайшли. Але його не можна покарати.

– Як це – не можна покарати?! Хто б він не був, він мусить бути покараний!

– Трупи не карають, Ваша Величносте. Він небіжчик. Удар принцеси був смертельним. Вона влучила йому у скроню. Він від­разу помер там, у підворітті. Тепер це лише бездиханне тіло.

– Нівроку!.. Так йому й... Собаці собача... – люто прогарчав вінценосець, мабуть забувши через роздратованість, що про свіжих покійників треба казати або добре, або нічого.

Потім Жорик зітхнув, оглянувся на замок, зирнув на темне вікно Зіночкиної спальні, та промимрив:

– Я непокоюся через ду­шевне здоров'я молодшої принцеси. Тут таке потрясіння... А якщо вона ще дізнається, що людину вбила, стала душогубом, боюся, її ніжна психіка не витри­має. Вона дівчина вразлива, ранима.

– Можна дати пораду, Ваша Величносте?.. Вибачте, я нещо­давно їв часник, я ж не знав, що...

– Та гаразд, без церемоній, житейське діло. Яку пораду?

– Нехай чарівник забере з її пам'яті цей жахливий епізод і навіє, що вона дійшла до замку без усяких пригод.

– Геніально! Так, але до неї однаково дійдуть чутки, що вона вбила...

– Про це ніхто не дізнається. Ми оформимо цю смерть як само­губство, тим більше що в якомусь сенсі так воно і є, бо ті, хто зну­щається над людьми, провокуючи їх дати здачі, – по­тенційні само­губці, як ті, хто грає з револьвером в "російську рулетку". Або – як нещасний випадок: мовляв, напився п'яний, спіткнувся, ударився скронею... І принцеса ніколи не виявить, що це вона його... До речі, в мене вранці зустріч із чарівниками – вони обіцяли інформацію щодо справи про зникле драконяче яйце, – і я надішлю їх до вас.

– Спасибі, Варлааме Оникійовичу. А що вже вдалося з'ясувати про крадіжку? Відомо, хто той злодій? Він зааре­штований?

– Злодій виявлений, він, можна сказати, у наших руках, але не заарештований.

– Як це? Чому?!

– Бо трупи і не заарештовують. Його вбила принцеса. Це той самий ґвалтівник.

– І там теж він?!! Та хто ж цей лиходій-багатоборець?!

– Прийомний син Мойши Роженкранца. Знаєте? Наш ши­беник скрізь поспів.

– Звичайно, Бандюга! Ох, не пощастило Мойсеєві із синоч­ком.

– Я гадав, що його вбили через яйце. Думав: знайдемо вбивцю – знайдемо і яйце. Помилився. Нічого, будемо шукати. Схоже, йому хтось замовив цю крадіжку, а потім заплатив гро­ші. Може, та інформація, яку повідомлять ранком маги, виведе нас на замовника...

("Сумно все це, тоскно, – знову безцеремонно втручається в рукопис Ліва півкуля авторського мозку. – Убивство, замах на зґвалтування, суцільний кримінал. Не смішно". – "Так, напустив мороку, – підтримує півкуля Права, – а спочатку ж все було так легко, забавно, безцінний читач усмі­хався й хихотів (принаймні, ти, Авторе, на це сподіваєшся), а тепер глянь-но на нього – ніякої усмішки. Убивства й зґвалтування – не привід для весело­щів. Ти б, громадянине Авторе, якось роз­рядив обстановку, втнув би якусь смішну хохму". – "Смішну хохму? – Автор задумливо потирає плямисте від чорнила чоло. – Ну хіба от це..."

Він, крекчучи, видряпується на письмовий стіл, стає навш­пиньки, витягає шию, ляскає себе долонями по стегнах і дурним го­лосом репетує: "Ку-ка-рі-ку!"

"Ну як?" – запитує Автор, розчервонілий від натуги, спу­скаючись зі стола. "По-твоєму це смішно?" – кривить звивини Ліва. "А як на мене, у цьому щось є, – говорить Права, – якась ди­тяча безпосередність, якийсь дикунський первісний порив". – "Ніякої фантазії. Примітив", – критикує Ліва. "Може, безцінний читач не такий зануда як ви, і його мій нехитрий жарт побавив", – буркоче Автор...)

Розставшись із главою держави, Папірусюк повернувся в рі­дну цегляну п'ятиповерхову буду й нарешті зміг віддати себе богу Морфею, або ж богу Гіпносу (як називали божество сну прадавні римляни й греки), тобто, простіше висловлюючись, заснути, попередньо завівши будильник, аби не проспати зу­стріч із магами.

* * *

Наступним ранком, тобто на світанку 21 вересня, полковник Папірусюк прибув до моргу, не стільки для того щоби пере­конатися, що чародії повернули туди позичений на ніч неживий організм (у цьому він не сумнівався), скільки для одержання інформації, витя­гнутої із трупа ясновидінням, і направлення ча­рівників до принцеси Зіночки.

Кували горлиці (вірніше кукукували, бо ці родичи голубів видають не одне, і навіть не два, як зозулі, а аж цілих три "ку", отак: "ку-куу – ку"). Крона кінського каштана, пронизана ранковим сонцем, безкорисливо працювала мереживницею – майстринею мереживної тіні або тіньового мережива на цегельній стіні моргу. Росіяни кажуть, що лукаві люди "наводять тінь на плетінь". Сонце ж ранками наводило цю деревну тінь не на плетінь, тобто не на тин, а на дім побачень неживих громадян із живими патологоанатомами.

О 7.37 торохтлива самохідна тач­ка Вакули Нетребенька, з яким чудотворці домовилися на ранок, доставила до моргу небіжчи­ка під простирадлом і товстуна Гліба Цвяха. Решта магів залишилися в особнячку Арама Артаньянца з новонародженим двійником Бандюги.

Обмінявшись вітаннями із Глібом Любомировичем і кивну­вши Вакулі Охрімовичу, котрий ішов по санітарів, аби ті забрали вколошканий вантаж, слідчий багатозначно запитав:

– Отже?

– Дещо є, – відповів угодований ясновидець із головою ли­сою зверху й ззаду, але не лисою знизу попереду. – По-перше, я вже точно знаю, хто вбив Бан...

– Принцеса Зіночка. Це я теж уже знаю, – перебив детектив. – А щось про яйце?

– Він проникнув в Абрикосову печеру, де було драконяче яйце, змішавшись із групою туристів-ченців, і поки вони роз­мовляли із драко...

– Непомітно підмінив яйце восковим муляжем із крає­знавчого музею. Це я теж знаю, – знову перебив нетерплячий детектив. – Я прагну знати, де тепер яйце. Кому Бандюга його продав?

– Це був чоловік років під сорок, не високий, не худий. Вони зу­стрілися на залізничному вокзалі. Бандюга віддав йому сіру сумку з яйцем, а той йому натомість – шурхотики, кілька десятків тисяч. І вони розійшлися.

– А де зараз той чоловік?

– Цього я не знаю. Їхня зустріч на вокзалі відбулася о пів на дев'яту ранку дев'ятнадцятого, тобто позавчора – час і дату я зумів розгледіти на годиннику та на вок­зальному табло, – і після вже не зустрічалися. А ввечері двадцятого, тобто вчора, Бандю­гу вбила при...

– До речі, – втретє перебив Гліба Любомировича Варлаам Они­кійович, – про те, що його вбила принцеса, ніхто не мусить знати. За офіційною версією – він упав сп'яну й ударився скронею об це­глину.

– Розумію, – погодився чарівник.

– Ви можете описати того чоловіка?

– Він якийсь непоказний, такий що не запам'ятовується. Щі­льний, лисуватий, особливих прикмет я не розгледів. Зате в нього у внутрішній кишені я розпізнав якийсь документ на ім'я чи то Воло­димира, чи то Віталія, чи то Кривопупова, чи то Крисолапова. Тобто гарантую, що ім'я починається на "В", а прізвище на "К".

– Дякую, Глібе Любомировичу, за допомогу. Сподіваюся, ваша інформація нам стане у пригоді.

– Я не можу дати стовідсоткової гарантії, але мені здається, що цей тип – не наш, не терентопець, а з Великого Світу.

– Боюся, що ви праві, – сказав лисий детектив, діставши з кише­ні пачку цигарок "Блакитний Лицар"; ударом нігтя вибив із неї ку­рильний циліндр, зловив на льоту губами, і розкурив від запальнич­ки.

Пустивши дим з передніх отворів голови, продовжив:

– У мене до вас є ще одне прохання... – і виклав бажання короля позбавити мо­лодшу принцесу спогадів про ні­чну подію.

– Гаразд, просто зараз з'їжджу до замку, – погодився парапсихо­лог, позіхнувши (давала знати безсонна ніч). – І в мене до вас є прохання.

– Давайте. Що зможу...

– Ми цією ніччю створили двійника Бандюги...

– Двійника?! – детектив насупився.

– Ні, тільки щодо зовнішності, а так це цілковито інакша людина, хороша, навіть чудова. Зовнішність довелося скопіювати з цього, – маг кивнув на ноші, накриті простирадлом, які несли в морг санітари, – бо альтернативи не було. Так ви пові­домте вашим мілі­ціонерам, що якщо вони зустрінуть живого Бандюгу, то нехай знають, що то не Бандюга, а зовсім інший громадянин, котрий нічо­го спільного з Бандюгою не має, крім зовнішності. Його кличуть Мгобокбекбе.

– Мго... Здається, так називався розмовляючий кухоль з корчми "Під Рятівною Мухою", про який колись газети пи­сали?

– Був пивний кухоль – а тепер людина.

– Чудеса та й годі, – похитав лисою головою полковник. – Добре, я повідомлю про це колег.

– Вакуло Охрімовичу, Його Величність прохав заїхати до нього в замок.

– Без проблем, Глібе Любомировичу. Сідайте в кабіну.

Нетребенько повіз товстого чарівника до короля.

А слідчий Варлаам Оникійович Папірусюк...

Куди вирушить він, чи­тач довідається в наступному розділі, двадцять другому, за назвою "Державні Двері". Втім, назва дає читачеві непрозорий натяк.

* * *

Але оскільки Терентопський так званий епос трохи пов'язаний з Харковом, а в цьому щосі Автор згадав ряд відомих літературних детективів – Оґюста Дюпена, Шерлока Голмса, отця Брауна, Еркюля Пуаро, Михайла Григоровича Піддубного, Жуля Жозефа Ансельма Меґре й Федора Івановича Аніскіна, – то, перш ніж закінчити даний розділ, Автор повідомляє, що принаймні двоє з названих мають відношення до Харкова.

Один із них – Михайло Піддубний, головний персонаж першого в українській літературі детективного серіалу – відношення пряме, оскільки й сам він був харків'янином, і письменник Юрій Шовкопляс, який його вигадав, і дія ряду пригод цього героя відбувається в Харкові або його околицях, і надруковані твори про нього вперше були теж у Харкові. 1927-го року в березневому номері американського часопису "Liberty" було вперше надруковано останнє оповідання Конан Дойла про лондонського приватного детектива Шерлока Голмса. А за дев'ятнадцять місяців у листопадовому 1928-го року номері харківського часопису "УЖ" було надруковано перше оповідання Шовкопляса про харківського детектива-аматора Михайла Піддубного.

А от другий детектив – Жуль Жозеф Ансельм Меґре, або просто комісар Меґре – має відношення непряме. Літературний "батько" комісара Меґре, тобто французький письменник, що придумав цього персонажа і написав про нього безліч творів, – це Жорж Сіменон. У нього був син Марк Сіменон. У Марка Сіменона була кохана дружина, з якою він прожив десятки років до самої своєї смерті. Ця невістка Жоржа Сіменона теж написала книги, але не детективні й не художні, а документальні, біографічні. Перша з них називається "Харківський бузок" і оповідає про долю харків'янки Клавдії Трубнікової. От такий непрямий, можна сказати, манівцями зв'язок комісара Меґре з Харковом.

Але харків'яни побачили й полюбили невістку Жоржа Сіменона ще за двадцять із гаком років до написання нею "Харківського бузку". В 60-ті роки двадцятого століття, коли в харківських кінотеатрах із великим успіхом ішов французький фільм "Три мушкетери", де майбутня авторка "Харківського бузку" зіграла роль підступної Міледі, і фільми "Фантомас", "Фантомас розбушувався" і "Фантомас проти Скотленд-Ярда", де вона ж зіграла роль журналістки Елен. (У кінотрилогії про Фантомаса теж діє детектив, комісар Жюв, так що через Елен і цей сищик виявився побічно "підв'язаний" до Харкова). Ерудований читач напевно второпав, що йдеться про французьку кінозірку Мілен Демонжо, яка знялася ще в десятках відомих фільмів, крім названих. Згаданій харків'янці Клавдії Трубніковій вона доводиться рідною дочкою. Сама невістка Жоржа Сіменона вперше опинилася на Харківщині через те, що там знімався черговий фільм із її участю. А згодом щорічно приїжджала до Харкова на міжнародний кінофестиваль "Харківський бузок" (названий так саме на честь її книги), прихопивши із собою й інших французьких кінозірок: П'єра Рішара, Жана-Поля Бельмондо, Алена Делона, Мішель Мерсьє та інших.

А серед творів російського письменника Віля Ліпатова про сільського детектива Федора Івановича Аніскіна є, зокрема, "Аніскин і Фантомас". Оскільки Фантомас, як видно з попереднього абзацу, хоч і дуже опосередковано, прив'язаний до Харкова, то й Аніскіна через Фантомаса можна вважати дещо туди ж "підв'язаним", хоч і мешкав він за тисячі кілометрів від цього міста, аж у Сибіру. Можливо, якщо як слід пошукати, то й у інших перерахованих детективів можна віднайти які-небудь звивисті зв'язки з Харковом. Але оскільки Авторові ці звивини невідомі, то він отут їх і не згадує.

(Взагалі, читачу, багато явищ, котрі, здавалося б, не мають нічого спільного і ніяк одне з одним не пов'язані, тим не менш, мають зазвичай якісь непрямі, звивисті зв'язки.

От, скажімо, який зв'язок у англійського письменника Лоренса Стерна (котрий неодноразово згадується й цитується у цій книзі) із Харковом? На перший погляд – жодного. І на другий погляд – жодного. І на третій... А от, скажімо, на якийсь чотириста тридцять сьомий погляд...

Один із головних героїв роману Лоренса Стерна "Трістрам Шенді", дядько Тобі, брав участь у військових боях за Дюнкерк, про що в тім романі багаторазово йдеться. У військових боях за Дюнкерк, але у попередньому сторіччі, брали участь і українські козаки, очолювані запорізьким отаманом Іваном Сірком. (Втім, деякі історики припускають, що це не більш ніж історична легенда. Тим не менш, меморіальну дошку козакам із Сірком у Дюнкерку встановлено.)

Вважається, що цей видатний отаман є уродженцем Харківщини. Тож в історичному центрі Харкова тепер стоїть його пам'ятник. От вам і який-ніякий звивистий зв'язок. Пам'ятник красується в тому місці, яким, образно висловлюючись, Бурсацький узвіз "пристебнутий" до майдану Конституції і вулиць Університетської та Римарської. Через що людині з поетичною уявою металевий Сірко може нагадувати чудернацький ґудзик. Але не треба, читачу, плутати харківський пам'ятник козаку Сірку з харківським пам'ятником козаку Харку, що має місце на початку проспекту Науки. Бо у металевого Сірка є гармата, але немає коня, а в металевого Харка є кінь, але немає гармати. Проте в час описуваних у цій книзі подій, тобто восени 1995 року, жодного з цих двох металевих козаків у Харкові ще не було. Тоді в Харкові металеву статую українського козака можна було бачити хіба що на Московському проспекті (тепер це проспект Героїв Харкова) біля Харківського мосту. У цього безіменного козака не було ані коня, ані гармати, а був бородатий москаль (теж металевий, ясна річ), з яким вони по-братськи трималися за руки. В теперішні часи таке пристрасне тримання двох чоловіків за руки та щільне притуляння один до одного може в декого викликати підозру, що ті чоловіки є... як би це попристойніше сказати... парою представників нетрадиційної сексуальної орієнтації.

До слова, у вищезгаданій військовій кампанії щодо Дюнкерка, поряд із українськими козаками з отаманом Іваном Сірком, брали участь і французькі мушкетери з графом Шарлєм д'Артаньяном (відомим широкому загалу в першу чергу як головний персонаж роману "Три мушкетери"), який був не вигаданою Александром Дюма фігурою, а реальною історичною особою. Таким чином, через Івана Сірка Харків виявився побічно пов'язаний і з трьома мушкетерами. Між іншим, у Харкові Івана Сірка можна бачити не тільки в тому місці, де одні до одних "пристебнуті" вулиці Римарська та Університетська, майдан Конституції і Бурсацький узвіз, а і в будинку № 11 на вулиці Жон Мироносиць (яка в совєтські часи називалася Раднаркомівською). Але там отаман не тривимірний, а двомірний. У цьому будинку, що є Харківським художнім музеєм, Сірко присутній у залі полотен уродженця Харківщини Іллі Рєпіна (що тому живописцеві у Харкові теж тепер установлено пам'ятника, у Саду Шевченка), а конкретніше – на картині "Запорожці пишуть листа турецькому султанові". Тобто на другому варіанті цієї картини, бо перший варіант знаходиться в Петербурзі за адресою: Інженерна вулиця, будинок 4.

Або інший приклад. Ну, здавалося б, який може бути зв'язок Харкова з Кінґ-Конґом, гігантською горилою з фантастичних голлівудських фільмів? Адже Кінґ-Конґ бешкетував у Нью-Йорку, а не в Харкові, трощив нью-йоркське майно, а не харківське, видряпувався на нью-йоркський хмарочос Емпайр-Стейт-Білдінґ, а не на харківський Держпром... Ну, тобто на харківський Держпром мавпи теж видряпувалися, під час Другої світової війни, але не гігантські горили, а звичайні макаки-резуси зі зруйнованого війною зоопарку. Цим макакам, що пережили війну в Держпромі завдяки жалісливим харків'янам, які ділилися з ними продуктами, хоча й самі жили впроголодь, у Харківському зоопарку тепер установлений пам'ятник. Але гігантська горила Кінґ-Конґ, на відміну від цих макак, до Харкова не має жодного стосунку, як видається на перший погляд. На погляд же двісті двадцять дев'ятий...

Кінґ-Конґа придумав, написав про нього кіносценарій і спродюсував перший про нього кінофільм американець Меріан Купер, тому кінґконґознавці й кінґконґолюби справедливо вважають його "батьком" Кінґ-Конґа. В 1920 році цей майбутній "батько" горили-велетня служив військовим авіатором у польської армії та брав участь у польсько-українському військовому поході на захоплений більшовиками Київ. Його аероплан був збитий червоними, але пілот, на щастя, не загинув. Він потрапив у полон до будьонівців, що було смертельно небезпечно, бо його сам Будьонний заочно присудив до смерті. (Може, збиття його літака більшовиками і надихнуло згодом Купера на епізод збиття літаків гігантською горилою? До слова, читачу, деякі мистецтвознавці вважають, що Купер був знайомий із казковою поемою Корнія Чуковського "Крокодил" і епізод викрадення дівчини горилою та сходження з нею на дах багатоповерхівки запозичив саме звідти. Дівчину, з якою горила так учинила у фільмі Купера, оприлюдненому 1933 року, звали Енн, а дівчину, з якою горила так учинила в казці Чуковського, оприлюдненій 1917 року, звали Лялею.) На щастя, на Купері був у той час чужий светр із вишитими чужими ініціалами, завдяки чому йому вдалося видати себе за іншу людину й навішати будьонівцям на вуха локшини, що він, мовляв, їм не ворог і цілком випадково втрапив у цю халепу. Так він уникнув розстрілу. Серед будьонівців був письменник Ісак Бабель, який поспілкувався з полоненим американцем і написав про це у своєму щоденнику. За час майбутньому "батькові" Кінґ-Конґа пощастило утекти із більшовицького полону й повернутися до Польщі. Там він одержав бойову нагороду з рук маршала Юзефа Пілсудського...

А до чого отут Харків? До того, що Ісак Бабель бував у Харкові й згадував його у своїх творах, а Юзеф Пілсудський був харківським студентом (і тепер на тодішньому університеті вивішена присвячена Пілсудському меморіальна дошка). От вам і непрямий, манівцями зв'язок Харкова з Кінґ-Конґом.

Якщо ж авторські мозкові півкулі або сам читач дорікне Авторові, що цей приклад, як і попередній, не має стосунку до детективів, то Автор заперечить: цей – має. Тому що Меріан Купер був не тільки "батьком" придуманої гігантської горили, але й батьком реального польського письменника Мацея Сломчинського, який написав детективні твори, в тому числі, наприклад, і серіал про пригоди такого собі Джо Алекса.

Проте, крім приведених Автором для прикладу непрямих звивистих зв'язків, можуть бути і інші, навіть пряміші і коротші. Просто Авторові невідомі.)

Що ж до детектива Варлаама Оникійовича Папірусюка, то його зв'язок із Харковом досить прямий: він, як і безліч інших терентопців, неодноразово навідувався в це місто, але з причин, не пов'язаних із розслідуваннями правопорушень.

І, повернувшись до згаданого вище Фантомаса, Автор здатний повідомити наступне. 12 січня 1968 року в черговому номері харківської газети "Красное Знамя", у рубриці "Будні міліції" був надрукований нарис місцевого журналіста М. Смолякова "І в сніг, і у вітер...". Де, крім іншого, розповідається, як Фантомас був злапаний у Харкові державтоінспектором Михайлом Андрійовичем Кофановым. Чи треба пояснювати, що це був не "справжній" Фантомас із французьких пригодницьких книг і фільмів, а всього лише якийсь молодий бовдур, котрий мав нахабство угнати автобус. Просто на допиті в міліції він зухвало відрекомендувався Фантомасом. Надивившись, безперечно, у харківських кінотеатрах вищезгаданих фільмів за участю "харківської дочки", невістки "тата" комісара Меґре.

Інспектор, який затримав у Харкові фальшивого Фантомаса, до слова мовити, жив у будинку, поруч з яким знаходилося видавництво "Прапор". На вулиці Садовій. Але в ті совєтські часи Садова тимчасово прозивалася інакше, носила прізвище одного з більшовицьких начальників. Видавництво мало місце у будинку № 11, а інспектор мешкав у № 10/12. До 1960-го року головним редактором цього видавництва працював письменник Юрій Шовкопляс, той самий, що в 20-ті роки написав найперший український детективний серіал, у зв'язку з чим його, при бажанні, можна називати "українським Конан Дойлем". В цьому ж таки будинку № 10/12 поруч із редакцією провів свої дитячі роки і Автор Терентопських хронік, тобто твій, безцінний читачу, покірний слуга. Він не був знайомий з "українським Конан Дойлем", тим більше що народився вже після того, як той припинив очолювати редакцію. Але Автор був дуже близько знайомий із міліціонером, який, крім іншого, зловив харківського псевдо-Фантомаса.

І щодо серіалів... Автор нагадує, що навіть великий Вільям Шекспір дебютував як драматург з написання серіалу. Адже одна з найперших його драм – історична хроніка "Генріх Шостий" – є не одним твором, а, по суті, серіалом, що складається аж із трьох серій, тобто трьох великих п'єс. Звичайно, ніхто не зараховує цей серіал до категорії детективних. Але в ньому, як і в детективних творах, крім іншого, присутні і злочини. От, наприклад, убивство молодої дівчини. На ім'я Жанна. На прізвище д'Арк. Серіалом при бажанні можна вважати і п'ять творів Грицька Основ'яненка (який всі свої добутки написав у рідному Харкові): комедії "Дворянські вибори, частина перша, або Вибір предводителя", "Дворянські вибори, частина друга, або Вибір справника", "Шельменко – волосний писар", "Шельменко – денщик" і повість "Українські дипломати", пов'язані наявністю спільних персонажів. І злодіяння там є – підкуп виборців, наклеп на конкурентів, шахрайства та інші махінації. Звичайно, ці злодіяння не такі страшні, як, наприклад, убивства, але теж належать до категорії правопорушень. До речі, у 1806 та 1807 роках Грицько Основ′яненко служив харківським міліціонером. Але тоді він ще не був письменником і не звався Основ′яненком.

І ще щодо вбивств... Одне душогубство, скоєне в Харкові і широко обговорюване в пресі Російської імперії, дало письменникові Ф.М. Достоєвському (що прочитав про нього в газетах) ідею щодо написання роману "Злочин і кара". Проте в романі злочин відбувається не в Харкові, а в Петербурзі. Щоправда, в Харкові вбивство скоїв не студент, як у романі, а два гімназисти, і жертвою вбивства була не жінка-лихварка, а чоловік-візник. Але мотив умертвіння був той самий, що у романі: молоді душогуби просто хотіли перевірити: "тваринка я тремтяча чи право маю". У романі вбивця – студент Раскольников – дізнається про існування своєї майбутньої жертви – старої Олени Іванівни – від людини, що виїжджає з Петербурга; і не аби куди, а саме до Харкова. Можливо, письменник таким чином натякає на джерело ідеї. Втім, справедливості заради, треба зауважити, що створюючи великий і складний твір, літератор відштовхується зазвичай не від одного факту або ідеї, а від кількох. Тому сказати, що харківська подія була єдиним джерелом, яке спонукало класика вчинити шедевр, було б дуже великим перебільшенням.

Однією з мет своєї книжки Автор Терентопських хронік ставить розширення читацького кругозору (а також овалозору, трикутникозору, квадратозору, прямокутникозору, ромбозору, трапеціозору та решти зору різних геометричних форм). Тож якщо щось із викладеного в останніх абзацах не було читачеві раніше відомим, а тепер є відомим, то Автор може вважати, що впорався з одним із поставлених перед собою завдань.

І насамкінець, повернувшись до теми прямих і непрямих зв'язків між людьми і подіями, Автор, то пак твій, безцінний читачу, покірний слуга, засвідчує, що читаючи ці самі Теренотопські хроніки, ти можеш помітити: майже всі терентопські персонажі і майже всі терентопські події пов'язані одне з одним, якщо не прямо, то, так би мовити, манівцями, тобто опосередковано.

ЩОСЬ ТРИДЦЯТЬ П'ЯТЕ. Єдинорогарський колгосп

Я бачив тут тридцять два єдинороги: це на диво злісна тварюка...

Франсуа Рабле, "Ґарґантюа та Пантаґрюель".

16, 17 жовтня 1995 року.

"... І от ми під'їхали до розвилки доріг, де стояв дороговказ – дерев'яний стовп із дощечками, і на дощечках було написано (точніше вирізано), що одна дорога веде до санаторію "Кри­шталеві Джерела", а друга – до колгоспу "Під прапором арістотелізму".

– Ну й куди спочатку поїдемо: до санаторію або до колгоспу? – запитав я в напарника.

– Визначимо, як би це сказати, за жеребом, – відповідав ге­рцог Харитон, вертячи в пальцях п'ятидзвякову монетку, – якщо випаде, як би це сказати, орел – їдемо до колгоспу, якщо ре­шка – до санаторію.

Він підкинув монету, і підставив долоню, але гріш, вдари­вшись ребром об зап'ястя, зрикошетив й упав на дорогу біля правого переднього копита Севера.

Герцогові довелося зіскочи­ти з коня.

Піднявши монету, повідомив, що випав орел (тобто це так тільки говориться "орел", а в дійсності на аверсі те­рентопських монет, так званих дзвяків, зображений, як всім відомо, не птах, а Крилатий Равлик, тобто герб Терентопського королівства).

Отже – до колгоспу..."

(– Що ти брешеш, пане Авторе! – вигукує Ліва півкуля авторського мозку. – Коли це ти разом із герцогом Хари...

– Та не я, а барон Річард Неголений, – перебиває Автор. – У цьому розділі я вирішив надати безцінному читачеві фрагмент мемуарів Річарда Неголеного.

Ці мемуари, що оповідають про мандрівку лицарів Напівкруглого Столу барона Річарда Него­леного з герцогом Харитоном під час Великої Яє­чної Експеди­ції, були опубліковані задвірпольским видавни­цтвом "Щосьвидав" тисяча дев'ятсот дев'яносто дев'ятого року під заголовком "Я па­м'ятаю запах доріг..."

У разі потреби даватиму в ду­жках свої коментарі до речень Річарда Неголеного. От зараз, на­приклад, я нагадаю, що згаданий Север – це кінь герцога Ха­ритона.

– Напевно, білого кольору? – припускає півкуля Права.

– Чому ти думаєш, що Север білий? – говорить Автор. – А, розумію: російське слово "сєвєр" у тебе асоціюється зі снігом.

Ні, Север – кінь чорний, вороний, і його ім'я пов'язане не з географією, а з історією. Біотранспорт герцога Харитона названий так на честь давньоримського імператора, але не знаю точно якого: чи то Луція Септимія Севера, що правив із 193 по 211 рік нашої ери; чи то – Марка Аврелія Севера Александра – з 222 по 235 рік. Причому в слові "Север" наголос – на другий склад.

А кінь Річарда Неголеного, нагадую, звався Си­неусом. Але не через те, що в нього були сині вуса. Ніяких вусів, ані синіх, ані зелених, ані фіолетових, ані навіть рожевих у червоний горошок у коня, звісно, не було. Він отримав таку кличку на честь князя Білоозерського, що був дядьком Київського князя Ігоря Першого. Втім більшість істориків певні, що князь Си­неус, а також його брат князь Трувор – персонажі чисто ле­гендарні, тобто такі що в реальності не існували, на відміну від третього брата – Рюрика, князя Новгородського, який, видно, дійсно був. Непарнокопитий Синеус – була­ної масті: жовто-золотавий із білою гривою й таким же хвостом.

Звір, що має один ріг, називається єдинорогом. Кінь має один хвіст, тому, при бажанні, його можна назвати єдинохвостом. Але по одному хвосту мають і тварини багатьох інших видів, тому вони теж можуть претендувати на звання єдинохвостів. Отже, щоби не виникло плутанини, називатимемо коней кіньми, а не єдинохвостами.

Якщо Автор сказав дещо про зовнішність лицарських коней, то було б безтактністю нічого не сказати про зовнішність вершни­ків.

Барон Річард Неголений – тридцяти шести років, сухорлявий і гостроносий, чорнявий, наче жук-гнойовик. Особливістю його організму є схильність виробляти рекордні врожаї волос­ся, якщо так можна висловитися. Волосся пре з нього так швид­ко й густо, начебто його тіло просякнуте якимись волосяними добривами. Крім рослин­ності на голові – "буйної", як полю­бляли висловлюватися класи­чні поети, шевелюри, яку йому доводилося стригти як мінімум двічі на місяць, і вусів із бородою, які доводилося голити двічі на день, і брів, які теж доводилося проріджувати, аби не лізли в очі, — волосся розки­нулося й тілом: плечима, спиною, грудьми, руками, ногами... Підвищена волосатість властива терентопським ельфам, тому серед лицарів існувало припущення, що, можливо, колись якась прапрапра-і-так-далі-бабуся цього Річарда була зґвалтована якимось ельфом і народила від нього дитя, предка Річарда; через те, мовляв, у їхньому роді чоловіки настільки, так би мовити, пухнаті. Позаяк Річард не знав досконально всіх сексуальних контактів своїх прапрапра-і-так-далі-бабусь, то не міг ані спростувати, ані підтвердити цієї версії.

Оскільки в лицаря не завжди була можливість відвідувати голяра двічі на день, а власноручно голитися не хотів, уважаючи, що знаряддям лицаря повинен бути меч, а не якась там бритва, і що кожен має займатися своєю справою – голяр голити, а лицар лицарювати, – то він набув саме такого прізвиська – Неголений.

А герцог Харитон – сорокачотирирічний здоровань із давньоримським обличчям, кучерявий сіроокий блондин. Голений.)

"І ми поскакали до колгоспу "Під прапором арістотелізму".

Їхати мовчки нудно. Тож аби уникнути нудьги і, так би мовити, стиснути час і простір, ми з герцогом то теревенили про те про се, то співали дуетом терентопських народних пісень. Теревені та співи є дуже якісним засобом для стискування часу та простору, тобто за цими заняттями і час біжить ніби швидше і дорога здається коротшою.

Зокрема заспівали "Баладу про доблесного лицаря Адама, злого дракона та гарну даму". Читачеві вона напевно добре знайома, та все ж про всяк випадок нагадаю її текст. Нагадати мелодію, на жаль, не можу, бо не володію нотною грамотою. Ноти читач може придбати у будь-якій терентопській крамниці музичної літератури.

Доблесний лицар Адам

Скакав поміж гір тут і там.

Непарнокопитий васал

Його ніс і вартий похвал.

Були і той кінь, і лицар на нім

Надією гарних дам.

Бо старий шершавий дракон

Плював вогнем на закон:

Він цупив прегарних дам,

Ховав там, де мешкав сам,

Щоб ніжними піснями бранки оті

Йому навівали сон.

І доньку в барона він

Вкрав, спритний неначе тінь,

Прекрасну Єву, чий лик

В Адамове серце проник,

І в темній печері її заточив,

Де чутно пісень відгомін.

Адам біг туди і сюди,

Шукав Єви скрізь він сліди...

І врешті печеру вздрів,

Де хор був із бранок-дів.

Ба там поруч з Євою дохлий був гад.

Сказав їй Адам: "Звідси йди".

Тож вдвох повернулись у дім,

І Єва повідала всім,

Що гад той чомусь подох,

Скарав його, мабуть, Бог.

Тож треба не бути як той дракон

Підступним, злим і дурним.

Весільний утнули пир.

Лився рікою кефір.

І в спальні в фіналі дня

Пара лишилась одна,

І Єву Адам попрохав заспівать

Пісню про труд і мир.

Коли залунав той спів,

Лик лицаря враз сполотнів.

Адаму прийшов тут кінець –

Померлий він впав під стілець.

Бо ж гірше за неї ніхто не волав

Протягом тисяч років.

Я нагадав читачеві цю пісню, бо за декілька сторінок вона знов буде згадана і навіть спровокує невеличкий конфлікт поміж персонажами моїх мемуарів.

Отак, перемежаючи співи балачками, ми з Харитоном проїхали півшляху.

А на півдороги від дороговказу до ко­лгоспу "Під прапором арістотелізму" мала місце пасіка серед вже в'янучих луків. Належала (та й тепер належить) вона пенсіонерові державного значен­ня Георгієві Олександровичу Ми­рополковичу, тобто колишньо­му королю Жорику Восьмому, бать­кові нинішнього короля Жорика Дев'ятого.

Там була невелика хата, побілена й роз­мальована різнокольоровими єдинорогами та драконами у сти­лі народного примітивного живопису, зі солом'я­ною стрі­хою (солома напевно була використана не через те, що колиш­ньому королю були недоступні інші, більш сучасні матері­али, а з суто естетичних міркувань, аби не порушувати патріарха­льного стилю), невеличкі господарські споруди (комірчина, льох тощо), садок вишневий коло хати, та декілька десятків вули­ків.

Зрозуміло, що шановний екс-монарх міг би мати набагато більше й розкішні­ше житло, якби забажав, ніхто його не обмежу­вав, але йому до вподоби таке скромне помешкання в народнім дусі.

Цей ще бадьорий старий, брови й опушка лисини в якого нагадували клаптики хутра полярного ведмедя, разом із дружиною Зінаїдою Конанівною (колишньою королевою Зінькою Десятою) – дамою в великих окулярах із лінзами настільки опуклими, що окуляри виглядали пластмасово-скляним лицьовим бюстгальтером, гостин­но прийняли нас на своїй пасіці.

Розпитали про столичні новини.

Подивилися портрет розшукуваного й сказали, що та­кої людини не зустрічали й про викрадене драконяче яйце нічо­го не знають.

Почастували пи­рогами, власноручно спеченими екс-королевою, зі смачним медом, власноручно викачаним зі стільників екс-королем. А також дали пирогів і меду нам у дорогу..."

(Тут знову, як Пилип із конопель, вискакує Автор Те­рентопських хронік із коментарем у дужках.

Дійсно, після того як Жорик Восьмий, передавши єдиному синові корону й владу, ви­йшов на заслужений відпочинок, він купив пасіку в Апчхиградській області й зробився запеклим пасічником. На літні канікули сюди приїжджали обидві внучки, принцеси, щоб оздоровитися, поспілку­ватися з дідусем, бабусею й із при­родою. Хата бджоляра була, звичайно, набагато мініатюрні­шою за королівський замок, проте затишнішою.

Одним із найвідоміших творів Антона Павловича Чехова є п'єса "Вишневий сад". Фахівці вважають (бо й сам Чехов у п'єсі натякає), що її дія відбувається десь на Харківщині. Там один з персонажів щодо того поблизухарківського вишневого саду каже: "І бувало, сушену вишню возами відправляли до Москви й до Харкова. Грошей було! І сушена вишня тоді була м'яка, соковита, солодка, запашна... Спосіб тоді знали..."

Так от, як і ті чеховські вишні, мед зі своєї пасіки колишній терентопський король на продаж до­ставляв не тільки у найближче місто – Апчхиград, але й аж у саму столицю – Жорикбург. Возив бідони на своєму старенькому "Запорожці" із причепом. Уточнення для педантичного читача, що бажає знати більше подробиць: королівський "Запорожець" моделі ЗАЗ-965 був світло-коричневого кольору (як терентопський державний прапор); зібраний в 1978 році терентопськими вмільцями з деталей від автомобілів цієї марки, випущених Запорізьким автозаводом у період з 1960 по 1968 рік. Незважаючи на похилий за автомобільними мірками вік, апарат був дуже працездатний, тому що перебував під технічним контролем аж самого В.О. Нетребенька, механіка – золоті руки.

Цей королівський мед був вельми популярний серед терентопських знавців і шанувальників меду. На пасіку при­їжджали покупці навіть із досить віддалених провінцій країни. І не тільки через те, що ці солодощі були смачними; і не тільки тому, що їх виробляли бджоли аж глави держави (нехай і в ми­нулому глави, тепер на пенсії); але й тому, що він – королі­вський мед – мав, як уважалося, більш цілющі властивості, ніж інші меди. За допомогою цих солодощів люди та інші орга­нізми, мовляв, виліковувались від хвороб, від яких навіть ліки не допомагали.

Такі унікальні властивості королівського меду знавці пояснювали тим, що нектар королівські бджоли зби­рали на луках, де паслися єдинороги сусіднього колгоспу, і де земля, відповідно, була підживлена єдинорожачим гноєм. Єдиноро­ги мали цілюще м'ясо, більш того – навіть роги й копита їхні вважалися цілющими; мож­ливо, і в екскрементах цих тварин було щось таке, що вирослі на них квіти давали особли­вий нектар, із якого виходив особливий мед. І сам екс-король дотримувався такої точки зору. Оскільки мед був уні­кальним, то й коштував він трохи дорожче за інші.

Одного разу, в 1988 році, Жорик Восьмий навіть звозив бідон меду у Великий Світ, конкретніше в Харків, аби продати на тамтешньому Центральному ринку, іменованому також Благовіщенським базаром або коротше Благбазом. Від пасіки до Державних Дверей – на своєму "Запорожці", а від Дверей до Благбазу – на мікроавтобусі Єраз-762 сірого кольору (випущеному в 1978 році Єреванським автозаводом). Ця машина належала терентопській розвідці.

Щодо тієї поїздки Георгій Олександрович заздалегідь домовився з розвідниками, які не могли відмовити у такій дрібниці колишньому королю.

Формально, за документами мікроавтобус був власністю кооперативу "Дзьоби й кігті". Але членами цього харківського підприємства були шпигуни підпільного королівства, що жили у Харкові під виглядом харків'ян. Заснували вони кооператив для того, щоби збиратися легально, не викликаючи підозр у совєтської контррозвідки; проводити розвідувальну діяльність під виглядом заготівлі півнячих та курячих дзьобів і кігтів, нібито в якості сировини для виробництва сувенірної продукції. За прикладом Остапа Бендера з його бендерівцями, які у романі Іллі Ільфа й Євгенія Петрова "Золоте теля" заснували аналогічну контору "Роги й копита".

Королівський "Запорожець", зрозуміло, не міг протиснутися крізь Державні Двері.

Але торгівля вийшла не­вдалою, бо за ви­сокою ціною ха­рків'яни брати не бажали, а роз­повісти їм про єдинорогів ко­лишній король не міг із міркувань конспірації. Довело­ся продати за ціною звичайного меду, що з урахуванням зусиль на доставку було невигідно. Більше цей медопродавець не робив спроб мати справи з харків'янами.

Втім, гостей Жорик Восьмий пригощав медом та іншими продуктами безкоштовно, звичайно, адже був ще­дрим і гостин­ним.)

"Залишивши пасіку гостинного екс-монарха, ми з герцогом Ха­ритоном продовжили наближатися до колгоспу "Під прапором арістотелізму".

Було сонячно, тепло, безвітряно.

Тривало бабине літо.

Навіть метелики й бабки посеред жовт­ня пурхали неначебто у липні.

– Друже мій Річарде, – звернувся до мене тоді супутник, – чи знаєш ти, як би це сказати, легенду про добру принцесу й злого єдинорога?

– Звичайно, знаю, – відповів я.

– Шкода, я хотів розповісти, щоб, як би це сказати, скоро­тати час.

Ми трохи помовчали, а потім я сказав:

– Ну нічого, однаково розкажи, аби не їхати мовчки.

– Отож. Колись в одному чарівнім королівстві, як би це сказати, жила добра принцеса...

– Вибач, я поправлю: не жила добра принцеса, а жила-була добра принцеса.

– Ні, я краще, як би це сказати, не буду розповідати.

Ми помовчали, а потім я сказав:

– Ну добре, нехай не жила-була, а просто жила. Шуруй далі. Не перебиватиму.

– Отож. Одного разу в прекрасний сонячний день, от як зараз, коли добра принцеса, як би це сказати, не покладаючи рук пра­цьовито била коцюбою свого пажа, за те що він із властивою йому тупою впертістю був блакитнооким, а не бузковооким, як їй хотілося, у цей прекрасний день у королівський замок яви­вся доблесний лицар, якого кликали, як би це сказати, чи то Вольпирісавієм, чи то Перпенди­тентієм.

Поклонившись коро­лю з королевою, а також – добрій принцесі, яка відразу ж переставши бити пажа коцюбою, продовжила, як би це сказати, наносити удари праскою, посміхаю­чись лицареві та­кою ніжною посмішкою, що він – Вольпирісавій або Перпенди­тентій – ледь стримався, щоби не пукнути від захвату; покло­нившись їм, цей лицар сказав: "От ти, королю Зю­льдицуцию, і ти, королево Бельмимрагіндо, і ти, добра принцесо Офуфелло, як би це сказати, віддаєтеся ледарству, як недобиті самодержці, а тим часом у королівстві лютує злий єдиноріг. Якби я був королем, я б йому так сильно вдарив кулаком по вістрю рога, що він, непарнорогий поганець, аж дибки став би! А якби я був, як би це сказати, королевою, я б його так злобливо вкусив би за хвіст, що він, худобина отака, у ту ж мить із переляку брикнув би! Ну а вже якби я був доброю принцесою, я б його, ссавця, як би це сказати, гарними ніжками затоптав, білими зубками загриз і нафарбованими ні­гтиками на клаптики б роздер. Шкода, що я, як би це сказати, не король, не королева й не добра принцеса, а всього лише хоробрий лицар; я б на вашому місці не став терпіти неподобств цього злого єдинорога!"

Добра принцеса, вислуха­вши цю промову лицаря Вольпирі­савія або Перпендитентія, миттєво почала припиняти биття праскою впертого пажа, щоб, як би це сказати, приступитися до биття доблесного ли­царя. Починаючи цю працю за допомо­гою тієї ж, як би це сказати, праски, добра принцеса ніжним голоском воркотала: "Хрін тобі в ніздрю, жалю­гідний лицари­ку чи то Вольпирі­савію, чи то Перпендитентію! Та як же посмів ти отут довгі промови промовляти замість того, щоб, як би це сказати, блискавично дати мені цього злого єдинорога на роз­терзання, бо я про це вже аж цілих три з половиною секунди мрію!"

Доблесний лицар Вольпирісавій або, як би це сказати, Перпендитентій їй на це нічого не відповідав, оскільки, будучи менш звичним до характеру принцеси й не на­стільки витри­валим, як упертий паж, відважно помер від першого ж удару.

Побивши праскою машинально, за інерцією, неживе тіло ще протягом чоти­рьох годин, добра принцеса, як би це сказати, миттєво почала при­пиняти биття, а коли припинила (не пройшло і півгодини), відкинула закривавлену праску, плюнула на криваве місиво у розплющеному обладунку й ніжним голоском сказала: "Бач, які безжалісні люди бувають! Замість того щоби спочатку сказати, де перебуває злий єдиноріг, а вже потім умерти, цей пога­ний лицар найбезсовіснішим чином поспішив сконати, не встигнувши навіть і пискнути, чим засмутив мене, як би це сказати, до надзвичайності! Якби я була злою принцесою, я б його за цей нелюдський учинок била б ще двадцять сім секунд, так що йому, як би це сказати, пощастило, що я принцеса добра!"

Наказавши за допомогою коцюби рудому пажу: "Забери цей кривавий бруд, друже!", добра принцеса, як би це сказати, під­хопилася на свого коня й ніжним голоском сказала королю з королевою: "Знайду цього злого єдинорога й розтерзаю сумлін­но, бо будучи доброю принцесою я, як би це сказати, не поте­рплю, аби в нашім королі­встві існували такі злі суб'єкти, тому що добро повинне тріумфу­вати над злом!", після чого, б'ючи коня батогом і втикаючи йому в тіло гострі шпори, добра принцеса, як би це сказати, поскакала на пошуки злого єдинорога...

Незабаром на її шляху виявилося село, і добра принцеса ніж­ним голоском запитала в жителів: "Скажіть, люди добрі, де пере­буває злий єдиноріг, бо я прагну його розтерзати, оскільки я, як би це сказати, добра принцеса". Жителі села їй відповід­али: "Не знає­мо ми, добра принцесо, де перебуває той, як би це сказати, злий єдиноріг". – "Та як ви смієте не знати! Якщо цієї ж секунди не ска­жете, значить ви злі, нелюдські нелюди!" – засмутилася добра принцеса, дістаючи з-за халяви, як би це сказати, великого гострого ножа, якого вона про всяк випадок встигнула прихопити на королі­вській кухні. Але селяни їй так і не сказали, де перебуває злий єдиноріг... "От тепер будете знати, як не знати!" – ніжним голо­ском викликнула добра принцеса, витираючи з леза кров і, як би це сказати, любуючись трупами мешканців цього злісного села, серед яких були зокрема старі, немовлята і вагітні жінки. "Якби я була злою принцесою, я б цим нелюдам не тільки горлянки перерізала, але й розчленувала б їх на дрібні шматочки, так що їм пощастило, що я принцеса добра", – думала вона, продовжуючи путь і радіючи, що в тому селі з її допомогою добро, як би це сказати, восторже­ствувало над злом...

Незабаром їй попалося інше село, у якім жи­телі виявилися такими ж, як би це сказати, злими нелюдськими нелюдами, тому що вони теж не знали, де перебуває злий єдиноріг. Оскільки ніж затупився ще в першім селі, жителів другого добрій принцесі, як би це сказати, довелося душити голіруч. Передушивши всіх цих нелюдів, включно зі вагітними жінками, старими і немовлятами, добра принцеса сказала ніжним голоском, що цим злісним хліборобам пощастило, адже якби вона була принцесою не доброю, а, як би це сказати, злою, то вона б їх не тільки передушила, але й спалила б у печах. Радіючи черговому торжеству добра над злом, добра принцеса продовжила пошу­ки злого єдинорога...

У третьому селі, де жителі виявилися такими ж нелю­дами, як і в попередніх, тому що теж, як би це сказати, найобурливішим чином не знали місцезнаходження злого звіра, добра принцеса втопила всіх у глибокому колодязі, у тому числі – немовлят, вагітних жінок і старих, тобто знову добилася торжества добра над злом. "А якби я була не доброю, а злою, я б цих нелюдів топила не в чистій криничній водиці, а в сірча­ній кислоті!" – думала добра принцеса, продовжуючи путь...

От так принцеса подорожувала королівством у пошуках злого єдинорога, відвідуючи, як би це сказати, населені пункти, у яких до­магалася торжества добра над злом. Адже вона була дуже доброю, тому терпіти не могла всілякого зла, через те й знищувала всіх, кого вважала злим, без пощади й жалості. У ході пошуків зло­го єдинорога добра принцеса відвідала, як би це сказати, сорок вісім сіл і безком­промісно винищила в них зло разом із населен­ням...

І от, після того як добра принцеса перевішала на деревах усіх нелюдів (включно із немовлятами, вагітними жінками і старими) зі сорок восьмого села, і продовжи­ла путь, вона нарешті по­трапила на ту, як би це сказати, галявину, де лютував злий єдиноріг, тобто на галявину, де злий єдиноріг люто щипав травичку, люто пив воду зі струмка, люто любувався пурхан­ням метеликів і, нарешті, люто спав. Добра принцеса накину­лася на злого єдинорога, затоптала його гарними ні­жками, загризла його білими зубками й роздерла на клаптики нафа­рбованими нігтиками. От так добра принцеса, як би це сказати, урятувала батьківщину від злого єдинорога!

Із цього випливає оптимістичний висновок, що добро вре­шті-решт здобуває перемо­гу над злом! Але для того, щоб, як би це сказати, здолати зло, добро, як то кажуть, повинне бути з кулаками. Але кулаків замало, тож добру варто озброїтись: ножами, мечами, списами, пістолями, га­рматами, танками, бо­мбардувальниками, авіаносцями, ракетами з ядерними боєголо­вками тощо. Добро, як би це сказати, має панувати на землі, тож, якщо буде треба, воно повинно мати змогу уколошкати хоч і більшу частину людства заради свого панування. Отут легенді, як би це сказати, кі­нець, а хто слу­хав – моло...

– Неправильно ти, друже мій Харитоне, розповів легенду про добру принцесу й злого єдинорога, – перебив таки я, не стримавшись врешті, колегу-герцо­га. – Мені бабуся цю легенду зовсім не так розповідала.

– А мені мій, як би це сказати, дідусь розповідав саме так, – заперечив супутник.

– От як треба розповідати легенду про добру принцесу й злого єдинорога. Колись в одному чарівному королівстві жила-бу­ла добра принцеса. Вона любила природу й дуже засмучу­валася, коли хтось мучив і вбивав беззахисних звіряток. Тому вона під страхом страти заборонила своїм підданим знищу­вати тварин, будь-яких, навіть найнікчемніших.

Те, що ме­шканцям королівства довелося від­мовитися від м'ясної їжі й стати вегетаріанцями – не біда. Біда, що розвелося безліч па­цюків, мишей, тарганів, клопів, комарів, бліх і вошей, а винищу­вати їх не можна було, тому що добрій принцесі їх було шкода. Біда, що в королівстві лютували інфекційні хвороби й епідемії, а лікуватися було заборонено, оскільки в ре­зультаті ліку­вання могли загинути маленькі беззахисні бактерії й віруси, а добрій принцесі було жалько цих крихіток. Біда, що роз­велося без­ліч хижаків, яким мало було зайців, кабанів та оле­нів, і які із цієї причини ввели у свій раціон і гомо сапієнса у власному соку, тобто стали загризати людей; а на винищення хижаків-людо­жерів була заборона, бо добрій принцесі було шкода й цих м'ясоїдних "братів менших".

Внаслідок такого природолю­бія доброї принцеси більша частина населення королівства померла від інфек­цій, заги­нула від зубів хижаків, була до сме­рті заїдена кло­пами й блоха­ми, або ж просто страчена ката­ми за жорстокість до тварин.

І от одного разу, коли добра принцеса складала черговий указ про милосердя до "братів менших", а саме про заборону вживан­ня глистогінних відварів, тому що бідні глистики, ви­гнані з лю­дського організму, могли загинути, а вони теж жити хочуть, так само як і ми, – у королівський замок явився доблесний лицар, якого кликали чи то Лапупиндером, чи то Зільгеркукером.

Не встигнув цей витязь увійти в апартаменти доброї принцеси, як вона завере­щала: "Обереж­ніше, тарганчика затопчеш!" Доблесний лицар чи то Лапупи­ндер, чи то Зільгеркукер, здригнувшись, посторонився, аби не задавити носком взуття таргана, що мчався підлогою, і в ре­зультаті цього маневру ненавмисно наступив каблуком на непоміченого клопа, а принцеса, на очах у якої відбулося це вбивство "меншого брата", гримнулася в непритомність, роз­чавивши поти­лицею павучка, а лівим ліктем личинку молі.

Коли придворні привели добру принцесу до тями, вона зі слізьми на очах заходилася дорі­кати чи то Лапупиндерові, чи то Зільге­ркукерові за безсерде­чне лиходійство. Про те, що сама вона мимоволі вмертвила двох "братів менших", їй не повідомили, щоби не збільшувати прикрості. Доблесний лицар чи то Лапупи­ндер чи то Зільгеркукер виразив каят­тя у своїй незграбності, котра привела до смерті безневинного створіння. Оскільки добра принцеса бачила, що вбивство клопа було випадковим, ненавмисним, не спланованим заздалегідь, то бу­дучи дівчиною справедливою вона не стала кликати ката, аби при­тягти з його допомогою Лапупиндера або Зільгеркукера до кри­мінальної відповідальності за душогубство, а обмежилася докором.

Покінчивши із цією неприємною історією, добра принцеса, почу­хуючи свою вошиву зачіску, поцікавилася, що привело ли­царя до її замку. "О, добра, тьху, принцесо, тьху, Хризільдо, тьху, – викликнув доблесний Лапу­пиндер чи то Зільгеркукер, щомиті відпльовую­чись від мошок, яких роїлося в замку безліч і котрі залітали до рота, – страшні, тьху, речі, тьху, відбуваю­ться, тьху, в нашім, тьху, королівстві, тьху!" – "Ох, невже яка-небудь зла лю­дина нещадно загризла беззахисну п'я­вку?!" – зля­калася, сплеснувши руч­ками, добра принцеса. "Ні, тьху, добра, тьху, принцесо, тьху, – відповідав, відхаркую­чись та від­пльовуючись, лицар, – у королівстві, тьху, з'явився, тьху, злий, тьху, єдиноріг, тьху, який, тьху, уже заколов, тьху, ро­гом, тьху, і затоптав, тьху, копитами, тьху, жителів, тьху, сорока восьми, тьху, сіл, тьху, так що, тьху, деякі з поте­рпілих, тьху, померли, тьху, а інші, тьху, стали, тьху, калі­ками, тьху. Треба, тьху, терміново, тьху, вживати, тьху, якихось, тьху, термінових, тьху, заходів, тьху!" – "Ох, та­к-так, потрібні термінові заходи, – викликнула добра принцеса, почу­хуючи сідницю, вкушену блохою, – адже бі­дненькому єдиноро­гові загрожує смертельна небезпека: розлю­товані селяни мо­жуть його навіть убити! Треба негайно ря­тувати тварину! Які люди жорстокі до звіряток! Невже вони не розуміють, що єдиноріг не винний у тому, що він такий агресивний, адже агреси­вність – уроджена якість єдинорогів, а єдиноріг не вин­ний у тому, що він народився саме єдиноро­гом, а не метеликом наприклад, тому приречений бути агреси­вним! Єдиноріг не винний у тому, що він єдиноріг, так само, як вовк не винний у тому що він вовк, блоха – у тому що вона блоха, п'явка – у тому що вона п'явка, глист – у тому що він глист, бактерія – у тому що вона бактерія, вірус – у тому що він вірус... А якщо вони в цьому не винні, то як же можна їх винищувати й кри­вдити! Де ж справедливість і милосердя?! Я сама виїду на місце події, щоб особисто рятувати й захищати бі­дну твари­ну від розлютованих калік!"

Лицар Лапупиндер або Зільгеркукер спробував був відговорю­вати добру принцесу від цієї смертельно небезпечної справи, але в процесі відмовляння до його рота впурхнуло, уповзло й заплигнуло стільки комах, що вони забили його дихальні органи. Лицар задихнувся й від­разу помер. Добра принцеса і її при­дворні призвичаїлися розмовляти не розтуляючи вуст, як професійні черевомовці, а доблесний Лапу­пиндер чи то Зільге­ркукер чревовіщати не вмів, а говорив, роззявляючи рота, за що й поплатився: не зумів вижити в густо насиче­ному "меншими братами" приміщенні. Добра принцеса звичайно ж засмутилася, що пішов із життя ще один живий організм, і наказала підданим поховати лицаря з почестями, а сама, не гая­чи часу, підхопилася на коня й поскакала рятувати злого єдинорога.

Не один день витратила добра принцеса на пошук лютої тварини, але врешті-решт виявила його на мальовничій галя­винці, і відразу, не покладаючи рук, кинулася захищати живу істоту від недобитих селян. Вона так клопотала в цій бороть­бі за збереження живої природи, що в турботах навіть не помітила, як злий невдячний представник живої природи люто її проштрикнув рогом і затоптав ратицями. Недобиті селяни, побачивши настільки сумну кончину доброї принцеси, відразу нещадно уколошкали люту тварюку.

Сумний народ життєрадісно поховав добру принцесу (тобто те, що від неї залишилося) й із ентузіазмом заходився винищувати хижаків-людожерів, па­цюків, мишей, клопів, бліх, вошей та інших шкідливих тварин, зайнявся лікуванням і санітарією, що призвело до загибелі вели­кого поголів'я бактерій, вірусів, глистів... У результаті таких дій, а також уведення в раціон м'ясних страв, здоров'я народу помітно покращилося, епідемії припинилися, смертність серед людей суттєво скоротилася, і королівство почало благоденствувати. От так зло в тому королівстві здобуло перемогу над добром! Із чого випливає песимістичний ви­сновок, що зло невикорінне! Отут легенді кінець, а хто слухав – моло...

– А я наполягаю, як би це сказати, на правильності мого варіанта легенди про добру принцесу й злого єдинорога, – перебив мене герцог Харитон.

– Наполягай, наполягай, може, буде на полі гай, – миттє­во скаламбурив я, як на мене – досить дотепно.

– Ні, питання, як би це сказати, принципове, – казав напарник, беручи в руки футляр із телескопічним списом, – варіанти легенди в нас різні, значить – чийсь правильний, а чийсь – помилковий. Я говорю, що, як би це сказати, прави­льний – мій.

– А мені мій варіант більше подобається, – відповідав я, теж намацуючи футляр зі зброєю. – З'ясуємо істину старим лицарським способом.

– Так, друже мій Річарде, розв'яжемо цю, як би це сказати, проблему по-лицарськи, – погодився герцог, виймаю­чи з футляра складений спис.

Я теж дістав із футляра спис і натиснув на його кнопку; спис під тиском внутрішньої пружини став розсовуватися, а коли розсунувся до максимальної довжини, характерне клацан­ня дало зрозуміти, що він міцно зафіксувався в такому розсуну­тому стані. Зі списом колеги Харитона, звичайно, відбулася аналогічна метаморфоза. Ми оснастили наші списи тупими гу­мовими наконечниками для запобігання травм і каліцтв, скину­ли з коней на землю зайвий тягар: рюкзаки, намети тощо, роз'­їхалися по дорозі в різні боки, розвернулися один до одного, узя­ли зручніше щити й списи, і наш мінітурнір, що виконував роль жереба, почався.

Опустивши забрала, ми помчалися назустріч один до одного. Гумовий наконечник Харитонова списа чиркнув по моєму плечі, мій спис ковзнув по щиту герцога, але ми обоє утрималися в кульбаках і знову роз'їхалися. У другий раз мені не пощастило: спис напарника з розгону вперся в мій щит і вибив мене із сідла, а мій лише злегка зачепив шолом Харитона.

Буду­чи скинутим на землю, я за лицарським звичаєм змушений був сказати, що герцогський варіант легенди про добру принцесу й злого єдинорога більш правильний, хоча мій варіант мені як і раніше подобався більше. Приклад того, як іноді наші звичаї змушують нас суперечити переконанням.

Коли я після падіння піднімався на свого Синеуса, сонце на мить закрило щось велике, а потім по землі убік колгоспу поповзла розгониста тінь.

Ми з герцогом підняли погляди в небо.

Це летів дракон.

Ми замилувалися його польотом: гарне видовище.

Віддаляючись до обрію, крилатий ящір зменшувався в розмірах згідно із законами перспективи, а коли став на кшталт комарика, над колгоспом, будови якого вже даленіли, почав заходити на посадку.

– Цікаво, що драконові в колгоспі, як би це сказати, знадобилося? – сказав колега Харитон, складаючи спис.

– Дракони, напевно, теж уживають у їжу м'ясо єдиноро­гів, — припустив я. – А колгосп "Під прапором арістотелі­зму", куди ми прямуємо, – єдинорогарський.

– Логічно. А я от усе думаю, – продовжив говорити ге­рцог, підбираючи із землі намет і рюкзак, – чому це в казках і деяких легендах дракони, як би це сказати, дихають вогнем? Насправді ж ніякі тварини вогнем не дихають. Так звідки ж пішла ця небилиця, начебто дракони вогнедишні?

– Я колись читав у газеті "Вечірній Жорикбург" статтю щодо цієї теми, – відповідав я. – Там один професор, прізвище не пам'ятаю, викладав свою гіпотезу походження цієї омани. Він писав, що як і в інших тварин, як і в людини, у дракона в шлунку й у кишечнику іноді накопичуються біологічні гази, які час від часу виходять назовні або через задній прохід при пуканні, або через рот у вигляді відрижки. А біологічні гази, як відомо, горючі, і, приходячи в зіткнення з відкритим вогнем, миттєво спалахують. Отож, можливо, колись у стародавні часи якийсь дракон відригав гази, а перед його дзьобом випадково виявився вогонь, наприклад, – тліюча гілочка, і гази, що ви­ходили із його пащі, на мить спалахнули, а яка-небудь людина це побачила і стала усім розповідати, що дракони ди­хають вогнем. Так і виникла омана. А якби в той час тліюча гілочка була не перед дзьобом, а під хвостом, і дракон не ригнув, а пукнув, то напевно в казках і легендах фігурували б не вогнедишні, а вогнепукаючі дракони!

– Це було б, як би це сказати, смішніше! – хихотнув ге­рцог Харитон...

* * *

Незабаром ми слідом за драконом прибули в колгосп "Під прапором арістотелізму"; у колгосп, який спеціалізувався на виробництві м'яса й молока єдинорогів; у колгосп, у якім пра­цювали жителі трьох найближчих сіл: Комахолупів, Цуценського й Кубічних Буряків, а також один незвичайний житель із пригорода столиці.

У колгоспі нас зустріли радо.

Доярки, скотарі та інші ко­лгоспники на чолі з головою колгоспу Уляною Карпівною Ганчі­рочкою, жіночкою що називається бойовою, активною й досить симпатичною, організували для нас бенкет із концертом колгоспної самодіяльності.

А поки той бенкет го­тувався, сама Уляна Ганчірочка провела для нас екскурсію ко­лгоспом.

Ми з герцогом оглянули всі єдинорігівники (приміщен­ня для єдинорогів називаються єдинорігівники, як для корів – корівники), помилувалися процесом годівлі й доїння цих одноро­гих парнокопитних (годували їх сіном, а доїли за допомогою доїльних апаратів – прогрес!), побували в "дитсадках", де втримувалися ще безрогі телята, схожі на лошат..."

(Отут Автор Терентопського, м'яко висловлюючись, епосу, то пак твій, безцінний читачу, покірний слуга, не може стри­матися, аби знову не вискочити з коментарем у дужках, коментарем щодо єдинорогів.

Із приводу походження те­рентопських єдинорогів у тамте­шніх учених-єдинорогознавців існують різні гіпотези.

Більшість учених уважає, що в доістори­чні часи єдинороги населяли майже всенький Старий Світ, тоб­то Африку і Євразію, крім, хіба тільки, арктичних областей. Тоді, мовляв, вони й забрели зі Східної Європи крізь чарівний прохід у ті землі, які згодом стали Терентопською країною.

В античні часи, мовляв, у Європі єдинороги вимерли, чи то через епідемії, чи то внаслідок полювання на них людей та інших хижаків.

Давньогрецькі авторитети (серед яких найавторитетні­ший – Арістотель, якого навіть Чарльз Дарвін уважав кращим біоло­гом усіх часів і народів) писали про африканських й індійських єдинорогів як про тварин цілком реальних.

Втім, давньори­мський літератор Гай Юлій Цезар (який жив на два століття пізніше за Арістотеля, і, як всім ві­домо, у вільний від літе­ратурної праці час підхалтурював ди­ктатором та полковод­цем), повідомляє про єдинорогів Герциніанського лісу, що в Ге­рманії, у своїй книзі "Записки про Гальську війну". З чого мож­на припустити, що в затишних куточках Європи єдинороги мо­гли дожити до нашої ери, навіть до середніх сто­літь. Але, вре­шті-решт, в Європі їх не залишилося.

В Африці ж та Індії вони ще якийсь час жили, але, очевидно, до ХVIII сторіччя зни­кли й там. А в Терентопії збереглися...

Так, повторює Автор, вважає більшість терентопських зоологів.

А от дримпельзябський філософ Парменід Іванович Ссавець (автор, крім іншого, широковідомої в дуже вузьких колах виданої за власний кошт монографії "Трансцендентальні аспекти колупання в носі"), що заробляв на життя дегустатором на Дримпельзябській тютюновій фабриці, а філософські праці писав у вільний від паління час, висунув іншу, дуже оригінальну гіпотезу.

На його думку, у Великому Світі ніколи не було справжніх єдинорогів, а також драконів і грифонів. Там ці чудовиська існували, мовляв, лише в уяві фантазерів і в складених ними казках, легендах, притчах... Що ж стосується терентопських єдинорогів, драконів і грифонів, то вони, мовляв, є породженням Окраїнних Земель. І породили, мовляв, Окраїнні Землі цих чудовиськ після того, як Мирополк Романтик зробив Терентопію романтичним ли­царським королівством; і породили, мовляв, для того, щоби ро­мантичне лицарське королівство мало чарівний біологічний антураж.

За цією гіпотезою виходить, начебто Окраїнні Землі породжують мутантів свідомо; начебто Окраїнні Землі — це якась інтелектуальна творча субстанція, на кшталт океану пла­нети Соляріс із фантастичної повісті Станісла­ва Лема.

Терентопські вчені взяли на глум цю гіпотезу Парменіда Ссавця, приліпили до філософа образливе прі­звисько "фантаст", а деякі навіть, указуючи на його професію, глузували, що "він обкурився", однак надати переконливих доказів його неправоти поки не змогли.

Парменід же Ссавець на захист своєї теорії казав, що в терентопських літописах та інших документах єдинороги, грифони та дракони згадуються лише з часів Мирополка Романтика, і немає жодних паперів, де б доводилося, що вони існували у Терентопії раніше. Опоненти ж йому заперечували, що це пов'язано з тим, що літописи домирополківських часів колись зникли, залишилися лише згадки, що такі літописи були, але невідомо, чи фігурували у них ті так звані чудовиська. От якби, мовляв, ті літописи збереглися до нашого часу, або раптово відшукалися, то, можливо, у них виявилися б згадки про єдинорогів, грифонів і драконів, що мешкали у країні і до часів Мирополка.

Терентопські зоологи (принаймні більшість із них) зараховують єдинорогів до роду конячих антилоп (hippotragus) із родини порожнисторогих (bovidae). Як і всі рогаті ссавці (окрім носорогів), єдинороги є парнокопитними, на відміну від коней, на яких трохи схожі, але які є непарнокопитими. Споконвічно, вважають деякі зоологи, це були дворогі антило­пи, але оскільки роги розташовувались на їхній голові занадто близько один до одного, то в процесі еволюції вони сплелися й зрослися в один прямий гвинтоподібний ріг.

Споконвічні дикі єдинороги відрізнялися агресивністю, злістю; побачивши людину приходили у лють і прагнули зако­лоти її довгим і гострим рогом, який мали звичку точити об камені й дерева. Тому для людини зустріч із цими травоїдними була не менш, а мабуть і більш небезпечна, ніж зустріч із хижаками. Втім, дикі єдинороги трималися віддалено від лю­дського жи­тла, тому, аби стати їхньою жертвою, людина повинна була сама забрести в ту глухомань, де вони жили.

Спроби приручити й одомашнити єдинорогів не приносили успіху, поки за це діло не узявся згадуваний у цих писаннях маг Гектор Манюня. В 1738 році він за допомогою якихось чаклу­нських технологій перетворив пару диких лютих єдинорогів на смирних, добродушних тварин. Від того самця й тієї самиці й пішли всі нинішні домашні єдинороги.

Що ж до решти, небезпечних для людини, то їх чарі­вник своїми заклинаннями перемістив у Раптову пущу і зача­рував той регіон таким чином, щоби вони із цього лісу ніколи не виходили, просто не бажали виходити.

Те ж саме він зробив і з небезпечними хижаками: грифонами, вовками, ведмедями. З тих пір Раптовий ліс – а це величезний масив, що розкинувся на сотні квадратних кілометрів, – є заповідником для диких єдинорогів та великих хижаків; за своєю волею ці тварини, не­безпечні для людей, завдяки чаклунству Гектора Манюні, яке продовжує діяти, хоча самого мага вже давно немає на світі, із цього лісу не виходять. За межами Раптової пущі ці животини опиняються всупереч своїй волі, коли їх відловлюють для зоопарків.

Саме в Раптовій пущі були виловлені дикі єдиноро­ги Трістан та Ізольда, вовчиця Гертруда, грифони Барсик і Му­рзик, ведмеді Бурмило, Ласунчик і Карохутрий, що жили нині в Королівському зоопарку (зрозуміло, клички їм підібрала королівська родина). Мисливці, які бажають пополювати на єдинорогів, вовків, грифонів і ведмедів, можуть це робити тільки в Раптовій пущі, і тільки під чуйним контро­лем мисливствознавців, котрі стежать аби у результаті полюван­ня не був порушений природний баланс.

Зрозуміло, усе вищесказане стосується тільки диких не­розмовляючих тварин; розмовляючі мутанти, будучи звіроподі­бними за формою, але людиноподібними за духом, могли, як і люди, жити скрізь де бажали; на них чаклунство Гектора Манюні не поширювалось.

Так, наприклад, у Жорикбурзі жив розмовляючий єдиноріг Буцефаленко, який заробляв на сіно насущне тим, що перевозив у візку пасажирів, тобто по суті працював рикшею; він називав свій візок "екологічним таксі", а себе – "екологічним таксистом".

А у Свистоніздринську – розмовляючий вовк Вольф Канісович, що працював кінологом.

А в Задвірполі – розмовляючий грифон Арістейчук – працював актором кіностудії "Задфільм": знімався в ролях грифонів.

А в Манюнинську – розмовляючий ведмідь Юхим Берчук – працював директором Манюнинського міського зоопарку...

Напевно і диких нерозмовляючих драконів Гектор Манюня своєю магією переселив би в Раптову пущу (може і спорудивши там для них печери), позбавивши бажання виходити та вилітати з того величенького лісу, якби до того часу їх не винищили терентопські лицарі. А дракони розмовляючі добре уживалися з людьми, не становили для них загрози, тому нікого не турбувало, що їхні житла-печери знаходяться на околиці нової столиці (втім, коли сталися ці чарівні дії Гектора Манюні, Жорикбурга ще не було).

Смирних, безпечних єдинорогів, отриманих у результаті ча­клунства Гектора Манюні, терентопці стали розводити як свійських тварин. За допомогою селекції були виведені різні породи: їздові, ваговози, м'ясні, молочні й декоративні, зокрема – карликові, кімнатні... Втім, і карликові єдинороги були не такими дрібними, як на картині Рафаеля Санті "Дама з єдинорогом", де непарнороге парнокопитне розміром з болонку сидить на ручках молодої жінки. Ні, терентопські карликові ростом з поні, і їх не дуже-то потримаєш на ручках.

Крім іншого, одомашнені єдинороги використовувалися в сільськогосподарських робо­тах. Зробивши таке з єдинорогами, Гектор Манюня як би дав позитивну відповідь на задані в Біблії питання: "Чи захоче єдиноріг служити тобі й чи переночує біля ясел твоїх? Чи мо­жеш мотузкою прив'язати єдинорога до борозни, і чи стане він боронити за тобою поле? Чи понадієшся на нього, бо в нього сила велика, і чи надаси йому роботу твою? Чи повіриш йому, що він насіння твоє поверне й складе на тік твій?" (Вітхий Завіт, Книга пророка Іова, розділ 39).

Колгосп "Під прапором арістотелізму", як уже повідомля­лося, спеціалізувався на розведенні єдинорогів м'ясо-молочних порід. М'ясо й молоко цих непарнорогих парнокопитних не ті­льки смачні, але й цілющі, тому єдинороги на м'ясо-молочному ринку країни трохи "потіснили" корів, однак повністю "вити­снути" не змогли, тому що яловичина й коров'яче молоко все-таки дешевше єдинорожини й молока єдинорогів...

– Яке блюзнірство, який цинізм – робити з єдинорогів ковбаси й котлети! – вигукує вражена Права півкуля авторського мозку. – Єдинороги – це ж... це ж... Ми говоримо – єдинороги, маємо на увазі – чарівна романтика; ми кажемо – чарівна романтика, маємо на увазі – єдинороги... І їх – на бойню?!! На м'ясокомбінат?!! На ковбаси й котлети?!! Та це просто святотатство!!! Цинізм хижаків!

– Не кипи, не кипи, мій розум обурений, – говорить мозковій півкулі Автор. – Для нас єдинороги є істотами ро­мантичними, тому що ми їх ніколи не бачили (ілюстрації до казок і мультики не беремо до уваги), а для терентопців єдинороги – звичайна велика рогата худоба, тому – не більш романтичні, ніж корови... Для індусів, які вважають корів свя­щенними тваринами, поїдання яловичини є блюзнірство й свя­тотатство, а ми – європейці – пожираємо корів аки вовки (ве­гетаріанців знов таки не беремо до уваги), не вважаючи це чимсь гане­бним. Так і отут. Втім, і в Терентопії є вегетаріанці, які ви­ступають проти вживання в їжу єдинорогів й інших "менших братів". Однак, більша частина тамтешнього народу з апетитом лопає смачні страви з єдинорожини.

Чому цей колгосп носить назву "Під прапором арістотелі­зму"? Напевно тому, що Арістотель згадав у своїй праці "Історія тварин" про єдинорогів як про реально існуючих зві­рів. Правда він назвав їх однорогими індійськими баранами, тоді як вони більш схожі на коней, ніж на баранів; але оскільки він їх ніколи не бачив, то можна пробачити вели­кому вченому таку неточність.

У веселій епопеї "Ґарґантюа та Пантаґрюель" дотепного Франсуа Рабле зокрема сказано, що під час морської подорожі Панта­ґрюель придбав на острові Медамоті трьох єдинорогів: темно-рудого самця й сірих у яблуках самиць (четверта книга, розділ другий). Там же купив фа­нтастичного звіра таранда — гіл­лястороге непарнокопите, схо­же на оленя, але таке, що володіє дивною здатністю зміню­вати колір, як хамелеон або восьминіг.

Цікаво, що продав цю дивину чоловік з Украї­ни, де ці та­ранди, мабуть, жили й де він, мабуть, одного з них зловив. Тобто Рабле не написав так прямо "з України", а повідомив, що продавець був "із області гело­нів". Але коментарі, довідники й енциклопедії роз'ясню­ють, що область, де жили скіфи племені гелонів, перебуває у низов'ях Дніпра, тобто на теренах України. Звідки були походженням єдинороги, Рабле не уточнює. Може, звідти ж?

"Я люблю Рабле", – казав герой роману "Жак фаталіст і його пан", написаного дотепним філософом Дені Дідро. Автор Терентопських хронік може повторити від себе ці слова.

Але повернемося до мемуарів Річарда Неголеного.)

"– Коли ми під'їжджали до вашого колгоспу, Уляно Карпівно, нас обігнав летючий дракон. Здається, він приземли­вся десь тут? – запитав я в голови колгоспу, коли ми оглядали молокозавод, де з молока єдинорогів виготовлялися сир, сметана, кефір, ряжанка, йогурт і таке інше.

– Це Щелепенко, наш колгоспний пастух, – відповіла голо­ва Ганчірочка. – Я вас познайомлю.

– Дракон працює, як би це сказати, пастухом у колгоспі?! – здивувався разом зі мною герцог Харитон.

– Звичайно. А ви хіба не знали? Про це преса спочатку багато писала, як про сенсацію. Були статті й в "Королівській правді", і в "Календарі єдинорогознавця", і в "Долі з маком", і в "Побитті байдиків", і в "Мандрівнику-надомнику", і в "Сві­жегнійопольскому стахановці", і в "Захопливому драконо­знавстві", і в "Буряківництві та гної", і в інших видан­нях, – сказала симпатична й енергійна жінка, керівник коле­ктивного господарства. – Був час – отут кореспонденти так і шу­стали, заважали працю­вати. Невже ви про це не чи­тали?

– Та я, знаєте, пресу, як би це сказати, не регулярно... – відповідав герцог. – То турніри, то, як би це сказати, подвиги, то інші лицарські справи...

– А я тільки "Вечірній Жорикбург" передплачую й "Ли­царезнавство", – зізнався я.

– Це дуже зручно, коли пастухом працює дракон, – пояснювала голова колгоспу. – Раніше, бувало, відіб'ється єдиноріг від череди й пастухам доводиться годинами його шу­кати. А дракон відразу злетів у небо, оглянув зірким поглядом ландшафти, побачив відщепенця, спікірував, завис над ним і, ляскаючи крилами, швидко пригнав назад у череду, за лічені хвилини. У колишні часи, бувало, єдинорогокради підпоювали або зв'язували пастухів й уводили єдинорогів. А до дракона єдинорогокради й близько не підходять, бояться. Він у нас пра­цівник строгий, уважний, принциповий, непідкупний; у такого дзуськи єдинорога уведеш... От тільки останнім часом він смут­ний і дратівливий. Через те, що яйце украли. Про це в пресі... Втім, ви пресу не...

– От ми саме й займаємося, як би це сказати, пошуками цього яйця, – перебив її герцог...

Так, за п'ять хвилин ми зустрілися біля колгоспної контори з тим драконом Щелепенком. Щелепи в нього значні, зубасті. Вигляд у крилатого ящера дійсно був похмурий. Коли голова Ганчірочка відрекомендувала нас йому, дракон байдужо хитнув дзьобастою пикою й буркнув: "Ага".

– Вони шукають твого малюка, – додала Уляна Карпівна.

– Але поки не знайшли, – здогадався невеселий дракон.

– На жаль, поки – ні, – підтвердив герцог Харитон, роз­гортаючи папір, на якому був зображений організатор ви­крадення. – Ви, випадково, не зустрічали цю, як би це сказати, людину? Не знаєте, де він...

– Якби цей мерзотник мені попався, якби я знав, де він перебуває, я б його, заразу таку... Загалом, ваша допомога тоді б не знадобилася, – прогарчало шорстке чудовисько, злісно зи­ркнувши на портрета.

– А, ви вже бачили цей малюнок, – припустив я.

– Цю картинку намалював мій шурин. У мене теж є копія, – сказав Щелепенко..."

(На додаток до всього, що сказала про Щелепенка голова ко­лгоспу "Під прапором арістотелізму", Автор Те­рентопського так званого епосу повідомляє у дужках, що зарплату крила­тий пастух отримував у колгоспі не стільки грішми, скільки мо­локом та м'ясом єдинорогів.

Ці джерела м'яса доставляються з колгоспу в міста у живому вигляді, за допомогою вантажівок-скотовозів. У містах же є заклади, де відбуваються пере­творення. Причому (в це важко повірити) ці перетворення стаються без застосування магії! Перетворення жи­вих істот на продукти харчування чи сировину для продуктів. Мова про бійні й м'ясокомбінати.

Але й у самому колгоспі була бійня, аби забезпечувати й колгоспників цією смакотою. І таке м'ясо їли не тільки Щеле­пенко з його дружиною Агнесою, але й інші дракони, яких вони пригощали, зокрема й Інокентій Карло­вич.

Пам'ятаєш, безцінний чита­чу, у третьому розділі цих хронік було таке речення: "За пару годин, коли Інокентій Карло­вич, по­обідавши маринованими жабами й паштетом із пе­чінки єдинорога, вийшов із печери з мо­льбертом і фарбами, до нього наближався вершник із білим комаром на щиті"? Тепер ти знаєш, хто Інокентієві Карловичу дав єдинорожачу печінку, із якої він виготовив той паштет. А жаб Інокентій Карлович сам ло­вив.)

"Тим часом на майдані неподалік від колгоспної контори вже були накриті столи, що ломилися, як висловлюються пи­сьменники, від усяких смаколиків, виготовлених із м'яса й моло­ка єдинорогів, а також із овочів, фруктів, круп і зелені, вироще­них на присадибних ділянках у селах Комахолупах, Цуценському й Кубічних Буряках. Крім наїдів, були й напої, у тому числі, звичайно, і алкогольні, теж, переважно, місцевого виготовлен­ня.

Загалом, ми з герцогом Харитоном, відклавши збрую й зброю, щоби вони нас не сковували, і колгоспники (включно із драконом) на чолі із чарівною Уляною Ганчірочкою, по черзі виголошуючи тости, почали випивати й закушувати.

Крім тостів за наше з герцогом здоров'я та взагалі на честь терентопського лицарства, були й на тему єдинорогарства. Ну там "за підвищення надоїв", "за збільшення поголів'я", "за м'ясистість", "за соковитість пасовищ" тощо. Один скотар навіть запропонував випити за збільшення кількості єдинорожачого гною, бо ця речовина, як всім відомо, є добрими добривами, але на нього зашикали, мовляв, тема гною не для застілля, вразливу людину від одного цього слова при поглинанні їжі може знудити.

Без відриву від бенкету відбувався концерт колгоспної самодія­льності.

Пам'ятаю, якась колгоспниця, зі значними грудьми, чи­тала напам'ять із виразом вірші сучасного терентопського поета Франческо Губанедурського. Чотири рядки навіть відклалися в моїй пам'яті:

Твій вигляд очі пестить, істина така.

Твій вигляд очі пестить, сумнівів немає.

От так і курка пестить хробака,

Коли сокирой дзьоба розтинає.

Хтось пухнатовусий, акомпануючи собі на бандурі, співав "Думу про лицаря Явтуха Мисочку".

Чотири скотарі чимдуж станцювали запальний гопак. Але це був найдивніший гопак з усіх, що я бачив. Адже виконувався він не під мелодію справжнього гопака, а під звуки "Танцю маленьких лебедів" Петра Чайковського. Бо акомпанувало танцеві місцеве радіо, а по ньому в ті хвилини транслювали саме музику балету "Лебедине озеро", тож вибирати не доводилось. На безриб'я й рак риба, а на безгопаччя й танок лебеденят гопак.

Зоотехнік Каленик Ганчі­рочка зіграв інструментальну сюїту для цебер, горщиків, боч­ки й інших ударних інструментів, що той музичний твір склав особисто.

Невеликий колгоспний хор виконував колгоспно-єдинорогарські частівки, кантату "Арістотель і тепер живі­ше за усіх жи­вих" (музика й слова завідувача клубу в Кубічних Буряках – Ни­чипора Великецабе), "Баладу про доблесного ли­царя Адама, злого дракона та гарну даму" й інших пісень...

Мабуть, читач пам'ятає, що й ми з герцогом Харитоном дорогою до колгоспу співали дуетом цю баладу. Але, сказати по правді, вокалісти з нас ніякі, тож спів наш був поганий. Ну, напевно, якби в нас були слухачі, то вони не померли б, як дракон і лицар Адам від співу Єви у тій баладі, але витримати наші горлання без затуляння вух долонями їм, мабуть, було б важко. Це я кажу для того, аби читач побачив, що автор цих мемуарів є людиною справедливою і самокритичною. А от колгоспні хористи, хоч теж напевно не мали музичної освіти й були аматорами, співали набагато краще, тож ми слухали їх із задоволенням.

Під кінець цього гастрономічно-естрадного заходу, коли була вжита достатня кількість алкоголю, навіть голова ко­лгоспу Уляна Ганчірочка не стрималася й теж продемонструвала номер художньої самодіяльності: станцю­вала жагучий стриптиз, який дуже сподобався всім мужчи­нам, за винятком зоотехніка Каленика Ганчірочки, який був чолові­ком голови й поривався її зупинити, так що двом скота­рям довелося його схопити за руки й тримати, щоби не на­шкодив мистецтву...

Коротше кажучи, той вечір в єдинорогарському колгоспі пройшов дуже славно, якщо не рахувати дрібного інциденту із драконом.

Інцидент стався посередині банкету з вини бананової наливки.

Після випитих п'яти склянок комахолупи­нського самогону герцог Харитон раптом потягся до пляшки з банановою наливкою. Я намагався його відговорити від пиття цього напою, переконував, що змішування самогону з банані­вкою може дати непередбачений ефект, нагадував про анало­гічний випадок із колегою Аркадієм... Але герцог був уже на­стільки, так би мовити, веселим, що не слухав моїх аргументів, а хлюп­нув у склянку цю бананівку й із ентузіазмом висмоктав...

І саме тоді хор заспівав баладу про ли­царя Адама й злого дракона...

Коли ж хор замовк, коле­га Харитон, не­зважаючи на присутність за столом дракона-пастуха, під впливом запаморочливої самогонобананової сумі­ші й героїчної балади, зненацька загорлав нетверезою пелькою іншу пісню:

Дайте-но дракона в руки,

Я йому влаштую муки:

Вирву хвіст, поб'ю всю пику,

Крилам біль завдам великий.

Я драконів не люблю,

Всіх сміливо погублю.

Не люблю драконів морди,

Знищу всіх драконів гордо!

Цю пісеньку ще в сімнадцятім столітті склав лицар Євлампій Крутозадий. Мова в ній, звичайно, про нерозмовляю­чих драконів, страшних, злісних, небезпечних, диких, а не про нинішніх розмовляючих. Однак ця давня пісня обурила роз­мовляючого дракона Щелепенка, і шорстке чудовисько, у якого від обурення аж крила сторчма встали, клацаючи страшним дзьобом і ворушачи пазурами, заревло:

– Знищиш усіх драконів?!!

– Це всього лише пісня, – взялася його заспокоювати голова колгоспу. – Із пісні ж слова не викинеш. Пан лицар не мав на увазі нинішніх драконів.

– Це мерзенна, образлива, підла пісня! Я не потерплю поді­бних образ! Нехай просить вибачення за ці слова, що принижу­ють усіх моїх одноплеменців! – гарячився ящір-пастух, за­грозливо підступаючи до нас із Харитоном.

Що було причиною настільки бурхливої його реакції на антидраконську пісеньку? Та обставина, що в нього викрали яйце? Або те, що він випив дві склянки наливки з чорної смороди­ни, не за власним бажанням, а під тиском колгоспної громадськості? (Хоча, як на мене, для такої громадини дві склянки наливки – однаково як для людини два наперстки пива). Або він за натурою забіяка? Або усе разом? У ту мить я почу­вався дуже незатишно, тим більше що ми з герцогом були без збруї й без зброї. Герцог же, якого під впливом вищезга­даних факторів "на подвиги потягнуло", замість того аби ви­бачитися за безтактність, збільшив інцидент, запропону­вавши драконові:

– Іди в дупу!

– Куди?!! Куди ти мене послав?!! А ну повтори!!! – усе си­льніше розпалювався Щелепенко, нависнувши над беззбройним ге­рцогом страшною дзьобасто-зубасто-пазуристою громади­ною.

Його пазурі дряпнули по столі, аж друзки полетіли. Ко­лгоспники сполотніли...

І отут я виявив кмітливість і жартом розрядив об­становку.

Я викликнув:

– Це анекдот!

– Анекдот? – перепитало чудовисько.

– Так, мій колега почав був розповідати анекдота, але змірку­вав, що за столом такі жарти недоречні, замовчав, не доказавши, а ви не так його зрозуміли.

– Який анекдот? – уточнював дракон.

– Ну... – продовжив імпровізувати я. – Хоча він для застілля не підходить... От який: "Іди в дупу, моє золотце!" – запросив ніжним голосом кохану у своє житло закоханий глист.

Колгоспники зареготали. Мовляв, "а дійсно, для когось дупа, а для глиста житлоплоща".

– А що стосується тієї давньої пісні, то я за колегу й за всіх лицарів висловлюю жаль, що в ній такі неповажні стосовно драконів слова, – остаточно задушив я цей конф­лікт, затискаючи долонею рот Харитона, котрий намагався щось додати.

– Жаль прийнятий, – сказав пастух Щелепенко й від­ступив.

– Лицарі не шкодують часу й сил, щоби розшукати твоє маля, а ти на них як на ворогів кидаєшся, – прошепотіла йому Уляна Ганчірочка.

– От його й украли такі ж дракононенависники, як той, хто склав цю мерзенну пісню, – буркнув трохи збентежений ящір. – А взагалі ви праві. Я після того викрадення весь на нервах... Виба­чте, але не можу я з вами веселитися... Піду попрацюю.

Дракон потупав убік єдинорігівників, а бенкет тривав..."

(– Знову причиною того, що лицаря "на подвиги потя­гнуло", стало пиття бананової наливки, як і у випадку з ли­царем Аркадієм, на початку цих хронік, – зауважує Права півку­ля авторського мозку. – Невже в Терентопії ростуть банани, та ще в такій кількості, що бананові наливки – звичайний напій терентопців?

– Банани там, звісно ж, не ростуть – не той клімат, однак є звичайною їжею жителів королівства, – починає пояснювати Автор. – Частина бананів завозиться в Те­рентопію з Харкова, де їх купують місцеві комерсанти, а части­на бананів, причому – більша частина, значно більша, виго­товляється за допомогою магії. Про що, до речі, я вже мимохідь прохопився у щосі "Державні Двері", тож твоє тут, Права, здивування, показує, що там ти пропустила те прохоплення повз звивини.

– Із цього місця – детальніше, – просить півкуля Ліва.

– Колись, в тисяча дев'ятсот сімдесят четвертому році, тобто ще в ті часи, коли навіть у Ха­ркові банани були великою рідкістю, великодрібкинський (тобто з міста Великі Дрібки) чарівник Олесь Опудало, перебуваючи у Вели­кому Світі під виглядом працівника овочевої бази, спробував банан, і смак цього тропічного плоду так йому сподобався, що він поставив собі за мету придумати чарівний спосіб виготовлен­ня такої смакоти в Терентопії. Опудало – це в даному випадку не прізвисько, а прізвище; люди ж не винуваті, що їм від предків дістаються потішні й навіть образливі фамілії. Як наголошує перше речення повісті "Світла особистість" Іллі Ільфа та Євгенія Петрова: "Немає жодного гидкого слова, яке не було б дано людині в якості прізвища". Наприклад, серед лицарів Напівкруглого Столу у XIX сторіччі був навіть такий собі граф Персіваль Гнатович Срака.

– Тьху, яке непристойне слово ти застосував! – вигукує Права півкуля. – Читача з тендітною душевною будовою воно може пожолобити!

– На це я тобі, Права, відповім словами дотепного француза Дені Дідро щодо застосованого ним аналогічного "непристойного" висловлення, конкретніше – цитатою з його роману "Жак фаталіст і його пан", що той твір, як на мій смак, є одним з найвеселіших та оригінальніших у світовій літературі. Отож, із приводу використання у красному письменстві "приперчених" слівець Дідро написав так: "Дорогий читачу, пробач мені безпосередність цього вислову і погодься, що тут, як і в безлічі інших добрих оповідань... пристойне слово зіпсувало б усе".

Отже, кілька місяців Олесь Опудало чаклу­вав над бананом, прихопленим із Великого Світу для дослідів, та іншими плодами, місцевими, і врешті-решт відкрив формули перетворень на банани груш, динь і навіть цукрового буряка. Найсмачніші банани утворювалися із динь. Із однієї дині ви­ходило від дев'яти до двадцяти трьох бананів, залежно від вели­чини дині й щільності бананів.

В 1992 році Олесь Опудало передав чарівний секрет ви­робництва бананів своєму учневі – молодому магові Левку Глечику (прізвище Глечик було й у Миколи Васильовича Гоголя, в якості одного з літературних псевдонімів; а тутечки Глечик – не псевдонім, а справжнє прізвище послідовника Олеся Опудала). І тепер Левко Глечик, крім іншого, заробляв на життя тим, що їздив у колгосп імені Савелія Другого й на ферми, куди його запрошували правління колгоспу й фермери, і пере­творював центнери груш, динь і цукрового буряка на центнери бананів. Цю роботу він здійснював, ясна річ, у літньо-осінній се­зон. Але зароблених на цьому грошей вистачало на безбідне існування протягом усього року...

Через те що груш, динь і цукрового буряка в королі­встві ви­рощується багато й тому вони недорогі, виготовлені з них банани дешевше тих, що завозяться з Харкова (де банани, втім, теж не ростуть). Але хоч банани з Великого Світу й ко­штовніші за терентопські, їх у королівстві також охоче купу­ють, оскільки вони СПРАВЖНІ й таких мало. Таким чином, бананів у під­пільній країні стільки, що їх не тільки їдять у си­рому та печеному ви­гляді, але й роблять із них варення, джем, повидло, мармелад, соус, кондитерський крем, компот, кисіль, квас, лікер, настоянку й наливку. Навіть самогон із них женуть.

Але повернемося до мемуарів барона Річарда Неголеного.)

"Кінець того банкету, вечір та ніч я через вплив напоїв па­м'ятаю дуже мрячно, уривчасто, розмазано, тому не буду опи­сувати...

А наступного ранку..."

(Автор Терентопських хронік, тобто твій, безцінний читачу, покірний слуга, не може стриматися, аби настільки ненадовго повернувшись до мемуарів барона, мемуари перервати заради коментаря в дужках.

Насправді Річард Неголений пам'ятав, як він того вечора біг голий поміж єдинорігівниками, а за ним гнався з голоблею зоотехнік Каленик Ганчірочка, супроводжую­чи погоню матірним монологом. Це трапилося після того, як зоотехнік "застукав" цього лицаря з головою ко­лгоспу на сіннику, одягненими лише в, так би мовити, гербарій. (Злі язики потім казали, що голова колгоспу скочила в гречку із заїжджим лицарем. От чого тільки не набрешуть люди! Адже насправді на тому сіннику була не гречка, а лугові трави, переважно конюшина.) Пам'ятав, яким неприємним був контакт голоблі з голим тілом (тим більше, що зоотехнік захоплювався грою на ударних інструментах, і що-що, а вдаряти вмів). Пам'ятав, як вони – Річард Неголений і Уляна Ганчірочка – покаялися перед зоо­техніком, мовляв, опинилися на сіннику не за злим наміром, а лише під впливом клятого алкоголю, зелений змій би його побрав. Пам'ятав, як за це покаяння вони були прощені зоо­техніком, і на знак примирення випили втрьох самогону на брудершафт...

(Так, читачу, іноді навіть звичайна голобля, або там дрючок чи кийок можуть, так би мовити, зіграти роль чарівної палички, перетворивши істоту, що поводиться неправильно, на істоту, що поводиться правильно. Та все ж краще займатися вихованням без застосування таких "чарівних паличок".)

Але хоч барон Річард Неголений це й пам'ятав, нехай і смут­но, він умовчав про це в мемуарах. І його можна зрозуміти, тим більше що він людина жоната.

Взагалі-то зрада "дамі серця" – вчинок суперечний ли­царському кодексу. А для одруженого лицаря дамою серця має бути дружина, інакше йому треба з нею розвестися, щоби не морочити жінці серце зрадами. Будучи тверезим, барон такого б не втнув; навіть при симпатії до Уляни Ганчірочки утримав би себе в руках. Однак алкоголь розширює не тільки кровоносні судини, але й моральні рамки, може розсунути ці рамки взагалі за обрії й найстійкішого мораліста ввергнути в гріх.

Зваблення ж чужої дружини серед терентопських лицарів уважалося не настільки тяжкою провиною, як зрада своїй власній. Тобто для одружених ці провини були взаємопо­в'язаними. Але якщо це робив неодружений, то його не засу­джували. Бо терентопським доспіхоносцям прикладом для наслі­дування слугували лицарі з європейських лицарських епосів, у першу чергу про короля Артура й лицарів Круглого Столу. А ці персонажі мали сексуальні контакти з чужими дружинами. На­приклад, король Артур, ще будучи нежонатим, вступив у статеву близькість із дружи­ною короля Лота Оркнейського, а холостий лицар Ланцелот мав довгі сексуальні відносини із дружиною самого короля Артура...)

"А наступного ранку ми з герцогом Харитоном прокинули­ся в так званому красному куточку колгоспної контори, на двох розкладачках. Над нами здіймалося гіпсове погруддя Арістотеля на тумбочці. Над Арістотелем стіну прикрашав червоний стенд, на який методом трафарету були нанесені букви бронзовою фарбою. Текст був отакий (припускаючи, що в майбутньому я напишу мемуари про наші мандрівки й зокрема про відвідування цього колгоспу, я заради повноти інформації переписав цей текст, що є цитатою, у блокнот):

"ЯКЩО Ж ЦЕ ВИЗНАЧЕННЯ НЕНАЛЕЖНЕ, А СПІВВІДНЕСЕНЕ Є ТЕ, ДЛЯ ЧОГО БУТИ ЗНАЧИТЬ ТЕ Ж, ЩО ПЕРЕБУВАТИ В ЯКОМУСЬ ВІДНОШЕННІ ДО ЧОГОСЬ, ТО МОЖНА, МАБУТЬ, ДЕЩО СКАЗАТИ ПРОТИ.

АРІСТОТЕЛЬ".

Чесно кажучи, я не пам'ятаю, як ми опинилися в цьому місці й уклалися спати. Підозрюю, що нам у цьому допомогли гостинні й щедрі колгоспники. Герцог Харитон, як з'ясувалося, теж цього не пам'ятав".

(І знову коментар. Взагалі-то гостинніше було б укласти гостей не в конторі, а в житловому будинку, не на розкладач­ках, а на нормальних ліжках. Але лицарі були занадто нетвере­зі, аби дійти до одного із трьох сіл, що оточували колгосп, а нести туди дорослих чоловіків аж ніяк не субтильної статури колгоспникам було важко, тим більше що й самі вони не зовсім твердо стояли на ногах, тому був застосований оптимальний варіант: із Кубічних Буряків принесено дві розкладачки (які значно легші за лицарів), розчепірено в красному куточку контори, і навантажено сонними гостями.

– Я не зрозумів сенсу цитати з Арістотеля на стенді, – скаржиться Права півкуля авторського мозку.

– Так, важко зрозуміти висловлення, вирване з контексту, – погоджується Автор.

А вирвав його не хто інший як зоотехнік Каленик Ганчіроч­ка.

Одного разу дружина, тобто голова колгоспу попрохала його: "Калеку, – так вона його ласкаво називала, – треба прикрасити красний куточок контори якоюсь цитатою з Арістотеля. Наш колгосп називається "Під прапором арістотелізму", у красному куточку є погруддя Арістотеля, добре, якщо б було й висловлення Арістотеля на стенді. Ти ж у шкільні роки оформляв стінгазету, тобі й фарби в руки". – "А яке висло­влення?" – запитав зоотехнік, призначений оформлювачем. "Я гадаю, що кожне підійде, – прикинула Уляна. – Арістотель був розумним чолов'ягою, тож у нього кожне речення, я думаю, розумне, кожне можна зробити цитатою, я так гадаю. Візьми в колгоспній бібліотеці будь-яку його книжку, випиши з неї бу­дь-яке речення й нанеси на стенд". – "Гаразд, рибонько", – погодився люблячий чоловік.

У бібліотеці йому першою з праць Арістотеля трапилася книга "Категорії". Відкрив навмання й виписав перше, що по­трапило на очі.

Коли голова колгоспу побачила готовий стенд із цитатою, вона сказала: "Гм". Потім сказала: "Еее..." Потім сказала: "Тю!" Потім глянула на збентеженого такою оцінкою чолові­ка, і резюмувала: "Ну на те він і мудрагель, аби його не всякий міг зрозуміти. Зійде".)

"Поруч із гіпсовим філософом стояла на тумбочці дбайливо приготовлена для нас колгоспниками трилітрова скляна банка із пряним огірковим розсолом. Ми з герцогом першим ділом ки­нулися сьорбати цей похмільний еліксир. Харитон, наліпивши на голову компрес у вигляді носової хусточки, змоченою водою з карафи, став дорікати мені, що я, мовляв, дозволив йому збільшити хмільний угар питтям бананової наливки.

– Так я ж казав, я ж попереджав... – почав ви­правдовуватися я, ображений такою несправедливістю.

– Казав-мазАв... – передражнив герцог. – Треба було не белькотіти, а, як би це сказати, силою відібрати в мене ту бананівку.

У тому ж красному куточку виявилася й наша збруя зі зброєю. Вдягнувшись у панцири і прихопивши мечі, списи й щити (У дужках помічу, що на щиті герцога Харитона зобра­жено зеленого лева у жовтім полі, а на щиті барона Річарда Не­голеного – червоного трактора у чорнім полі. – Примітка Автора Терентопських хронік.) ми вийшли з колгоспної контори. На столах залишалося те, що ми вчора не доїли й не допили. І ми змогли відразу ж підлікуватися самогоном. І поснідати...

Звичайно, мені не хотілося б, щоби читачі подумали, що такі алкогольні узливання абсолютно типові для лицарських мандрівок, що ми – лицарі Напівкруглого Столу – якісь хронічні п'яниці. Ні. Це був винятковий випадок, пов'язаний з настільки потужними гостинно-пригощальними здібностями тамтешніх колгоспників, що ухилитися від надмірного наповнення травної системи, зокрема й алкоголем, практично неможливо.

* * *

За деякий час, коли самопочуття ще більш покращилося, осідлавши Севера й Синеуса, які під час нашого перебування в колгоспі "Під прапором арістотелізму" мали стійло та їжу в одному з єдинорігівників, ми зайнялися тим, заради чого сюди й прибули: опитуванням населення...

За два дні, перериваючись, звичайно, на їжу й сон, опитали жителів трьох що сусідять із колгоспом сіл, у яких мешкали й колгоспники, і незалежні фермери: Кубічних Буряків, Комахолупів й Цуценського.

В останньому, до речі, ми відвідали музей відомого сучасно­го терентопського академіка – лінгвіста й поліглота Якима Сергійовича Брюходухова, який колись у часи своєї молодості (втім, він і зараз не старий) відбував у Цуценському заслання. Його спочатку повісили в Жорикбурзі за систематичне хуліга­нство, а коли він підписав довідку про каяття, зняли із шибени­ці й відправили в заслання, саме сюди, у Цуценське, де він до закінчення оного заслання працював учителем музики в місцевій школі. В хаті, де він тоді жив, і було згодом влаштовано маленький музей. Крім фотографій майбутнього академіка, там представлені й речі, якими він користувався. Мені найбільше сподобалися табуретка, уми­вальник і ліжко.

На жаль, ніхто з жителів цих трьох сіл не знав, де перебу­ває яйце дракона Щелепенка й тип, намальований шурином дракона Щелепенка...

Покинувши колгосп "Під прапором арістотелізму" й села, що примикають до нього, ми спрямували наш транспорт – Севера й Синеуса – до санаторію "Кришталеві Джерела"...

– Чи знаєш ти, друже мій Річарде, що академік Брюходу­хов, до музею якого ми щойно, як би це сказати, завітали, був першим учителем нашого колеги лицаря Мгоцька, тобто Лицаря Пивної Кружки? – запитав у мене герцог Харитон дорогою до санаторію.

– Ні, я цього не знав, – зізнався я.

– А чи знаєш ти, що перед тим як академік, як би це сказати, Брюходухов опинився в засланні, він був повішений на майдані Панурґа? – продовжив хвастатися ерудицією мій напарник.

– Знаю, мені про це сам кат Інкогнітечко розповів.

– Та провисів на шибениці аж п'ять годин й, як би це сказати, дванадцять хвилин.

– Не п'ять годин й дванадцять хвилин, а п'ять годин й тринадцять хвилин, – поправив я.

– Дванадцять хвилин, я точно, як би це сказати, знаю, – наполягав герцог.

– Тринадцять хвилин, я знаю це з компетентного джерела, – сперечався я.

– Ну що ж, давай з'ясуємо істину, як би це сказати, старим лицарським способом, – сказав Харитон, дістаючи з футляра спис.

– Давай, – погодився я, теж оголюючи зброю"...

(Отут Автор Терентопського, м'яко висловлюючись, епосу припиняє цитувати мемуари Річарда Неголеного, аби переки­нути свою увагу на інших персонажів у наступному розділі. Що ж до Річарда Семеновича Семенова й Харитона Артуровича Шмаркача – такі повні імена барона Річарда Него­леного й герцога Харитона, – то вони, покинувши колгосп, продовжили пошуки драконячого яйця в секторі номер два Те­рентопського королівства, котрий дістався їм для пошуків...

– Семенов, кажеш? – ловить Автора на слові Ліва півкуля його мозку. – Пам'ятаю, на сторінках цього так званого епосу вже двічі згадувалася людина з таким прізвищем, хоча й мимохіть. У двадцять першій частині "Функціонування слідчого" і двадцять другій "Державні Двері" є присутнім ім'я такого собі Бояна Семенова, жорикбурзького перукаря із салону "Що не сіємо, то пожнемо". Цей лицар Семенов чи не родич, часом, перукареві Семенову?

– Не родич, – відповідає Автор. – Вони всього лише однофамільці. У тридцять восьмому розділі за назвою "Письмена лівої ноги" я, між іншим, згадаю російсько-совєтського письменника Юліана Семенова. Отож заздалегідь попереджаю, що він теж не родич цим терентопським Семеновим, а лише однофамілець.)

ЩОСЬ ВІСІМНАДЦЯТЕ. Голос посуду

– ... Налий мені склянку "Крові", хазяїне...

Юрій Яновський, "Майстер корабля".

Так у нас розмовляють кришталеві пляшки...

Франсуа Рабле, "Ґарґантюа та Пантаґрюель".

10 травня – 16 грудня 1985 року.

Отже, увечері 20 вересня 1995 року в корчмі "Під Рятівною Мухою" двоє чоловіків – маг Акмус і корчмар Ісак Гільденштерн, – довідавшись про смерть кримінальника Бандюги, що ту новину приніс Джульєт Грошенятко, перези­рнулися, потім одночасно подивилися на дочку Ісака й скляний пивний келих у її руці, потім знову вп'ялися один у одного й одночасно ж пошепки вимовили:

– Здається, це та подія, на яку ми так чекали.

– Іншого такого випадку може й не бути.

Ці фрази й подальші діла були наслідком подій, що почали­ся за десять років до того. Тому, щоб вони були зрозумілі чита­чеві, він повинен одержати від Автора виклад оних подій. Для чого Автор ніжно хапає читача й разом з ним миттєво пережбу­рюється в корчму "Під Рятівною Му..."

– Нікуди пережбурюватися не треба, – заперечує, перебивши, Ліва пів­куля авторського мозку, – бо вищенаведені репліки й так були вимовлені Акмусом і Гільденштерном не деінде, а саме в цій корчмі.

– Так, – підтакує півкуля Права, – для того, щоб перебу­вати в цьому закладі, треба не пережбурюватися, а залишатися на місці.

– Треба дослухати до кінця, а не перебивати! – дорікає півкулям Автор. – Я хотів сказати, що ми пережбурюємося у корчму "Під Рятівною Мухою" десятилітньої давнини, тобто в тисяча дев'ятсот вісімдесят п'ятий рік. То пак здійснюємо переміщення не в просторі, а в часі.

Людство поділяється на людей, які поки ще живі, і людей, які вже вмерли. Померлі становлять переважну більшість, а поки ще живі – незначну меншість. Поки ще живих настільки мало, що їх можна порахувати на пальцях двох рук (якщо кожний палець символізує мільярд особин; але це стосується часу написання даного тексту, а в недалекому майбутньому при темпах зростання населення для підрахунку знадобляться також пальці ніг, а потім і пальці іншого індивіда). Гора Еверест є величезною з позиції людського росту. Але в порівнянні з розмірами галактики розмір Евересту незначний настільки, що можна вважати, начебто його зовсім немає. Так і отут. Сучасна жива людина вважає, що живих людей на Землі величезна кількість. Але якщо порівняти їхнє число з гігантською кількістю вже померлих предків (особливо якщо враховувати геть усіх предків, включно з мікроскопічними одноклітинними), то число ще живих на цім тлі настільки мізерне, що їм можна знехтувати, сказавши, що живих майже що й немає.

Але сказане є правильним щодо ВСІХ померлих. Однак вони у свою чергу теж поділяються на дві категорії. На тих, хто вмер ґрунтовно і чиє тіло перетворилося на порох, попіл, кістяк або мумію (безсмертну душу винесемо за дужки); і на тих, хто й після смерті зберігає людський вигляд і веде відносно активне існування. Друга категорія небіжчиків, як читач зрозумів, це вурдалаки, вони ж упирі, вони ж вампіри. Такі померлі, на відміну від перших, є не більшістю, а меншиною. Меншиною не тільки щодо тих, хто, померши, стали порохом, попелом, кістяком або мумією, але й щодо тих, хто поки не вмер. Навіть незважаючи на те, що вампіри можуть зберігатися й бути активними протягом сторіч і навіть тисячоріч, внаслідок чого їхня кількість повинна була б постійно збільшуватися, все-таки їх дуже небагато навіть у порівнянні зі стовідсотково живими. Проте зростанню їхньої кількості заважало існування протягом сторіч таких явищ, як осикові кілки й срібні кулі, під впливом яких вони переходили із другої категорії в першу.

Ці теревені Автор Терентопських хронік, то пак твій, безцінний читачу, покірний слуга, наваляв тут до того, що далі в декількох абзацах фігуруватимуть вампіри (про що Автор, якщо пам'ятаєш, безцінний читачу, попередив у попередньому розділі).

* * *

Першим, хто почув голос посуду, був граф Дриґало.

Це трапилося вночі 10 травня 1985 року.

Українці десяте травня називають – русалчин великдень. Це одне з тих свят, коли відбуваються всілякі містичні події. Зокрема одна з тих ночей, коли вурдалаки виходять із могил та склепів.

Жорикбурзькі упирі, як звичайно, зібралися запівніч у корчмі "Під Рятівною Мухою", щоб насмоктатися крові. Тобто не справжньої крові, а сурогат­ної, себто коктейлю "Кровиночка", який до їхнього приходу виготовив гарний чорноволосий корчмар Ісак (або Іцхак) Гільденштерн.

Граф Дриґало, досить відомий столичний вампір, сухоре­брий старий із гривою білого волосся, потягуючи зі скля­ного пи­вного кухля цю так звану кров, раптом здивовано скрик­нув і захлинувся напоєм. Вампірові Яничарову навіть довелося встати й побуцати графа Дриґала долонею по спині, щоб той відкашлявся.

До речі, щодо графа. Автор тут не буде пояснювати, чому деякі мерці не бажають статечно розкладатися у своїх ґрунтових чарунках, а жваво існують, зберігаючи людський ви­гляд. Більш докладно про анатомію й фізіологію упирів Автор розповість у шостому томі своєї майбутньої восьмитомної праці "Самовчитель колупання у ніздрі та інших цікавих точках Всесвіту". Тут же тільки пові­домить, що граф Лаврентій Гордійович Дриґало в домогильні часи, тобто при житті, був з 1764 по 1808 рік лицарем Напів­круглого Столу, соратником королів (послідовно) Жорика Четвертого, Зіньки Шостого й Жорика П'ятого. Після смерті він оселився в склепі на міському цвинтарі нової столиці, де мешкає й дотепер.

Якщо в періоди перебування в могилах і склепах такі небіж­чики поводяться більш-менш пасивно, то вибираючись назовні робляться досить енергійними. Володимир Маяковський (російський поет з українським корінням, якого харків'янин Майк Йогансен якось змусив залізти під більярдний стіл і звідти продекламувати дурний віршик) про відомого трупа, що зберігається в мавзолеї на Красній площі в Москві, написав, що той "живіший за усіх живих". А поет Володимир Сосюра (сусід Майка Йогансена) у вірші "Сон" розповів, як той таки труп виліз зі своєї труни, вийшов з мавзолею та пішов тинятися вулицями нічної Москви... Але то фантазії поетів, а по правді сказати, той мрець в аспекті живості дуже поступається справжнім вампірам.

Взагалі, мерці, що вилазять періодично з андеграунду (тобто, в перекладі з англійської мови, з-під землі), присутні у фольклорі і творах літератури та мистецтва різних країн. Зокрема, України. Наприклад, в оповіданні Грицька Основ'яненка "Мертвецький великдень" і фільмі Олександра Довженка "Звенигора", за сценарієм Майка Йогансена. Але якщо у Довженка такий підземний виходець схожий на типового вампіра (і, можливо, копіює кровожера з німецького фільму "Носферату, симфонія жаху"), то у Основ'яненка рухливі небіжчики ласі не до крові, а до вареників.

Граф Дриґало, завдяки своїй активності після смерті, зробив багато чого, поміченого співгромадянами.

Наприклад, саме з його ініціативи вурдалаки отримали власний друкований орган – газету "Темний шлях", яка так цікаво викладала інформації на теми смерті, могил, крові, та решти близьких упирям речей, що її читали не тільки небіжчики, але й багато хто з живих те­рентопців. У цьому виданні публікувалися новини вампірського життя (якщо слово "життя" доречно, коли йдеться про трупи), літературні твори вампірів і живих на вампірську тематику, анекдоти, карикатури, кросворди, ребуси, усе пов'язане із загробним існуванням. Члени редколегії були небіжчиками, але друкувалася газета в друкарні видавництва "Королівська правда" живими поліграфістами.

Граф Дриґало був також ініціатором створення столичної вампірської волейбольної команди, яку сам же й очолив. Потім такі ж команди були створені й в інших містах.

18 червня 1989 року (вірніше, у ніч із 17 на 18) відбулася знаменита гра між жорикбурзьким "Труновиком" і великодрібкинським "Кровопивцем".

Для цього графові-небіжчику Дриґалу довелося поклопо­тати в графа-біжчика, якщо так можна висловитися (то пак живого графа), Леоніда Кучерявоногого, який у колективі Напів­круглого Столу відповідав за громадський транспорт королі­вства: добитися нічного спецрейсу потяга з Великих Дрібок у Жорикбург і назад.

Між нинішньою й колишньою столицями лежить вузькоколійна залізниця, по якій паровозик, спору­джений тамтешніми вмільцями, тягає вагони. Ранком він пере­міщує людей, вантажі й тварин (бо крім пасажирських вагонів є багажний і скотовоз) з Жорикбурга у Великі Дрібки, а після обіду прямує назад. Оскільки він рухається не поспішаючи, роблячи численні зупинки в дрібних населених пунктах, за­звичай така подорож займає близько трьох годин. Але для пере­везення спортивних мерців за клопотанням Дриґала були зроблені безупинні нічні екс­прес-рейси (і з одним вагоном, а не з дев'ятьма, як звичайно).

Також графові Дриґалу довелося випросити в графа Омеляна, який відповідав за спорт, гарну спортивну форму й реманент. І ще запросити на нічний матч спортивних журналі­стів. І таке інше.

"Труновик" переміг, "Кровопивець" програв, але всі зали­шилися задоволені й славно "обмили" гру в корчмі Гільденштернів сурогатною кров'ю.

З тієї пори відбуваються час від часу нічні волейбольні матчі між вампірськими командами з рі­зних міст.

Зазвичай про спортсменів кажуть, що вони ведуть здоровий спосіб життя. Про цих волейболістів, мабуть, прави­льніше сказати: "ведуть здоровий спосіб смерті".

Значилися за графом Дриґалом й інші славетні справи.

У склепі, де міститься Лаврентій Гордійович, досить чисто, красиво, затишно. Там навіть є мальовничий акваріум з декоративними п'явками...

До речі, читачу, цей упир є єдиним нашим сучасником, котрий був особисто знайомий зі знаменитим магом Гектором Манюнею. У вісімнадцятому сторіччі, коли Гектор Фролович був придворним чарівником, Лаврентій Гордійович був придворним лицарем, тож вони неодноразово пересікалися у Королівському замку. Вірніше навіть у двох Королівських замках – попервах у великодрібкинському, а пізніше у жорикбурзькому.

* * *

Отже, покійний граф, повторює Автор, закричав і захлинувся. Вампір Яничаров заходився ляскати колегу долонею по хребті, допомагаючи відкашлятися. Решта упирів відсмокталися від "кри­вавих" келихів і здивовано озирнулися на галас, а з кухні вимет­нувся здивований корчмар. Між головою і плечима Гільденштерна, як зазвичай в такі ночі, виднілося щось на зразок металевого коміра, який не здатні проткнути ікла вурдалаків. Цей елемент облачення корчмар надягав не тому, що ікласті гості дійсно проявляли гастрономічні умисли відносно його шиї, а просто, як то кажуть, про всяк випадок, щоб не спокушати кровоголіків видом голого горла; та й інструкція для обслуговувачів вампірів так рекомендувала. Цей нашийний металевий чохол за замовленням Гільденштерна викував коваль Нетребенько.

– Це ви верещали, пане графе? – запитав хазяїн закладу, коли вампір припинив оглушати присутніх голосним кашлем.

– Що це за фокуси, Ісаку Марковичу?! – пробурчав небіж­чик, відсовуючи од себе келих із квазікров'ю. – "Добрий" жарт – налякати старого до півсмерті!

– Фокуси?

– Що це ви мені за келих підсунули?

– Келих як келих. Чистий.

– А чому коли я почав з нього пити, він став видавати звуки людським голосом?! Хіба ж так можна?! Ледве не захли­нувся!

– Вам почулося, графе. Це ж звичайний скляний келих, як він може видавати людські звуки?

– Не знаю як, але видавав. А то чого б я скрикнув?

– Це слухова галюцинація. Послухайте: він мовчить як і будь-яка інша скляна посудина. – Промовляючи це, гарний брюнет клацнув нігтем по посуду.

І раптом у напруженій тиші, що встановилася в корчмі після лементу графа, виразно почувся хлоп'ячий голос, який виголо­шував незрозумілі слова.

– Ну! – сказав Дриґало.

– Що за дивина! – сторопів Гільденштерн, наблизивши вухо до келиха й переконавшись, що вампір правий. – Як же це може бути? Скло ж просте!

– Містика якась! – насторожено зіщулився рухливий труп.

Розмовляючими тваринами й аналогічними небіжчиками в Терентопії нікого не здивуєш, але розмовляючий посуд навіть для цієї дивовижної держави був дивом небаченим-нечуваним.

– А може, якийсь жартівник туди звуковий приборчик у вологонепроникному чохлі поклав? – виразив сумнів вампір Яничаров, нервово почухавши нігтем ікло. – Магнитофончик там малесенький, або радіоприймач?

Красень Гільденштерн вийняв з кишені фартуха алюмінієву ложку, витер її куточком того ж таки білого фартуха, прикрашеного апетитними "кривавими" плямами, і, зануривши в сурогатну кров, пошарив у келиху, дзвякаючи об скло. Сторонніх предметів у псевдокрові не було.

– Навіть не знаю, із чого такі сюрпризи. Цим келихам більш двадцяти років і вони завжди поводилися тихо, – знизав плечима хазяїн корчми, витираючи кутом фартуха "закривавле­ну" ложку. – Якщо хочете, графе, я заміню келих.

– Зробіть ласку. Не люблю, коли об'єкт, з якого я ссу кров, у цей час базікає. – Примхливий труп відкинувся в кріслі й склав на грудях кощаві руки. – Я навіть у колишні часи ги­дував прокушувати ораторів.

Корчмар відчалив на кухню. Там він перелив напій зі звучної посудини в беззвучну, і повернув знаменитому крово­жерові, а дивний келих вимив і поставив на полицю, встроми­вши в нього папірець із блокнота, на якому намалював ку­льковою ручкою знак питання.

В день, що пішов за цією "кривавою" ніччю, корчма "Під Рятів­ною Мухою" була зачинена, бо після присутності в ній місцями цвілих небіжчиків проводилася чергова дезінфекція.

Почала цей гігієнічний захід, як звичайно, Маргарита, оскільки чоловік відсипався після нічного рейваху (Іцхак обслуговував опівнічних прибульців наодинці).

Коли ця мила руда жінка добралася до келиха з папірцем, то ледве не впусти­ла його, тому що скляна річ раптом у руках у неї забелькотала хлоп'ячим голоском якусь абракадабру, або, висловлюючись українськіше, – якусь абабагаламагу.

Зі школи повернулася першокласниця Естер з подружкою Зіночкою Ми­рополкович. Дівчатка зраділи розмовляючому ке­лиху, загала­сували, зафантазували, що це, мовляв, зачарований хлопець, що колись його розчаклують, і він обернеться з келиха на прекрасного юнака...

Потім прокинувся батько й чоловік, і сказав, що із приводу посуду, котрий раптово зазвучав, він проконсультується із чарівником, який заходить у їхню корчму.

* * *

Ранком наступного дня, тобто 11 травня 1985 року, Іцхак Гільденштерн, улучивши вільну хвилинку, затіяв розмову з одним із найзнаменитіших відвідувачів корчми – магом Акму­сом, популярність якому принесли польоти на однокрилому лі­таку, рожевому в червоний горошок, чинені протягом от уже трьох років.

Чародій сидів за столиком біля каміна й, пере­глядаючи свіжий номер журналу "РВЧГ Магія", неспішно вживав сніданок – каву з коричневої філіжанки й бутерброд з маслом та сиром. Камін у цей час був незаселеним, тобто звичайний мешканець цього спорудження – вогонь – був відсутній. Бо й без того було дуже тепло. Формально травень уважається місяцем весняним. Але в Жорикбурзі, як втім і в Харкові, в аспекті погоди це, як правило, сезон зовсім літній. Принаймні, травень зазвичай набагато більше схожий на літо, ніж серпень, який часто нагадує ранню осінь. Іноді здається, що аби погода в цих широтах відповідала календарю, останній слід зрушити на місяць назад.

Корчмар підійшов, тихо кашлянув, щоб звернути на себе увагу клієнта, і поставив перед ним скляного пивного келиха, котрий, будучи простромлений тими що прошмигнули у вікно променями ранкового сонця, заблискав гранями, як величезний діамант. Ак­мус здивовано подивився на Іцхака, мовляв, ну яке ж пиво, якщо я п'ю каву, хіба можна змішувати. Але пиво Гільденштерн у келих наливати не став, а відразу сів і розповів авіаторові про звучання цієї посудини. Пивний кухоль, начебто на підтвердження істини сказаного, став виголошувати хлоп'я­чим голосом фрази невідомою мовою.

Послухавши дивний келих, чарівник, одягнений не в авіаторську куртку, як звичайно, а в картату сорочку з коротки­ми рукавами, бо в куртці було б спекотно, зізнався, що з поді­бними феноменами йому зустрічатися не доводилося, і навіть у книгах з Рожевої у червоний горошок Магії нічого та­кого немає.

(У Великому Світі магія підрозділялася на два основні види: Чорна й Біла. У Терентопії вже більше двох сторіч практикували так звану Ро­жеву в червоний горошок Магію, основоположником якої був Гектор Манюня. Втім, вона була лише місцевим підви­дом Білої).

Корчмар запитав: а чи не може це бути зачарована лю­дина? Акмус відповів, що в прадавніх галузях Чорної Магії перетворення людини на неживий об'єкт мало місце, але, по-перше, ті прадавні знання вже загублено; по-друге, перетворюючись на предмет, людина втрачала здатність роз­мовляти.

– Мій колега й друг Гліб Цвях спеціалізується на яснови­дінні, він може заглянути в минуле цієї посудини, з'ясувати її походження. Можливо, це прояснить причину звуків, – додав авіатор і відсьорбнув із філіжанки кави.

– А коли з ним можна проконсультуватися? – запитав чорноволосий красень.

– Якщо він удома, то хоч зараз. Треба зателефонувати.

У корчмі був телефон, що красувався на дерев'яному столи­ку в куті залу ліворуч від каміна; гарний апарат у стилі ретро, білий з позолоттю; номер на якім набирався не за допомогою натискання кнопок, а за допомогою обертання диска з отворами для пальця. Акмус круговими ворушіннями вказівного перста набрав цифри 071399, поспілкувався зі слухавкою й переконався, що Гліб Любомирович Цвях удома й готовий прийняти гостей.

Передавши турботу про відвідувачів Маргариті, хазяїн корчми з магічним авіатором, прихопивши розмовляючого ке­лиха, поїхали в трамваї на південно-східну окраїну Жорикбу­рга, де жив ясновидець, в чепурненькому особнячку, закутаному у виноградні ліани. Тобто в кінці осені, зимою та навесні дім ви­глядав упакованим у чохол з чорного мережива, а літом та на початку осені – захованим у зеленому лускатому коконі. Проте перед перетворенням на чорні мережива кокон робився золотавим. Взагалі, житло ясновидця було романтичним та затишним.

(До речі, щодо затишку житла. Терентопський поет Франческо Губанедурський за цією темою склав такий чотиривірш:

Є затишним мій старий дім,

Панує спокій в нім та тиша...

Ой! Дім струснув жахливий грім!

То пукнула в підвалі миша.

Він так і називається: "Затишок, спокій та тиша".)

Іноді буває, що прізвище людини відповідає її зовні­шності. Наприклад, у тому ж Жорикбузі проживав такий собі громадя­нин на прізвище Пляшка, який завдяки довгій шиї й циліндри­чному тулубу дійсно нагадував пляшку. Або був там громадянин з фамілією Крук, який завдяки чорним локонам, схожим на пі­р'я, і великому носу, схо­жому на дзьоб, був подібний крукові.

Із чарі­вником на ім'я Гліб Лю­бомирович усе з точністю до навпаки. Його фамілія Цвях добре сполучалася б із людиною худою, стру­нкою, високою. Гліб же Любомирович був протилежністю: невисоким і досить угодованим. Його зовнішності відповідали б прізвища Бульбашка, Міхур або Куля.

У цього тридцятичотирирічного на той час пухтія волосся мешкало на нижній передній частині голови, у вигляді маленької бороди або немаленької щетини; а от верхня й задня частини голови були незаселеними. Тому здалеку могло здати­ся, буцімто в людини голова перевернена нагору підборіддям.

Потиснувши пухкою кистю долоні Акмуса й Гільденште­рна, Цвях впустив гостей у вітальню, запросив сісти у фотелі й з увагою вислухав. Потім, сказавши: "Зрозуміло. Зараз за­глиблюся", поклав на скло розмовляючої посудини товсті пальці, закотив під чоло очі, роззявив рота і так напружився, що аж побілів і навіть ледве чи не посинів. Лисий верх голови покри­вся потом, на неголений низ потекла слина, і навіть із ніздрі ви­солопилася волога. Від напруги він навіть видав звук, але не ро­том; звук, незмінним супутником якого є запах.

Нарешті розслабився й витер хусточкою жирну фізіономію.

– Бачив. Ця кружка була виготовлена дев'ятнадцятого лю­того тисяча дев'ятсот шістдесят третього року на Свіжегнійопольскій гуті склодувом Віктором Петровичем Перекопайболотом. Пісок для скла брався в кар'єрі біля селища Бджолопаси, що в Задвірпольскій області. Гутник Перекопайболото народився в тисяча дев'ятсот тридц...

– Цього не треба, – перебив Акмус.

– Виходить, це найзвичайнісінький пивний келих, такий же, як і тисячі інших? – розчарувався гарний корчмар.

– Найзвичайнісінький, – підтвердив товстун-ясновидець.

– Так чому ж він, хрін подери, розмовляє людським голосом?!

Гліб Цвях знизав плечима.

– Мене цей випадок заінтригував, – зізнався магічний авіатор, задумливо погладжуючи стислим у руці білим літнім кашкетиком (яким через спеку замінив звичний шкіряний авіаторський шолом) своє випнуте квадратне голене підборіддя. – Я пориюся в магічних книгах, пораджуся з колегами. Може, щось подібне десь описане, або хтось зустрічався з такими кур­йозами...

* * *

За місяць Акмус повідомив Іцхакові, що в книгах з його власної бібліотеки, а також позичених у колег, пояснень цьому чуду не зна­йшлося. З розмов з іншими чарівниками авіатор довідався, що кожний з них стикався із неживими предметами, які видавали промови та інші звуки. Тільки то були не скляні келихи, а радіоприймачі, патефони, магнітофони, телевізори й тому поді­бні речі. У стародавніх германських сагах, пригадав Акмус, згадується річ на ім'я Атвейґ, а в стародавніх кельтських сагах – річ на ім'я Круайдін, що ті предмети вміли співати по-людськи. Але, по-перше, ці речі були не посудом, а бойовими мечами, а по-друге, скоріше всього, це просто фантазії вигадників саг, а не факти реальності.

– А якою мовою він говорить? – запитав потім власник однокрилого літака, вслухаючись у белькіт келиха.

– А я почім знаю, – видав "вичерпну" інформацію із цього питання Гільденштерн.

При цій бесіді в корчмі "Під Рятівною Мухою" були при­сутні: Іполит Четвертий (тоді він був ще рядовим єпископом, а не патріархом, і не називався Четвертим), Бізончик Солом'яний (тоді ще не бібліотекар, а сту­дент Академії Культури), худий і пухнатоголовий селянин на прізвисько Наполеон (в 1985 році він був ще колгоспником, а вже за рік стане незалежним фе­рмером), придворний кат Інкогнітечко в клоунській масці, й королівський писар Уль­ріх фон Смирнов (троє останні від­відували цю корчму не на­стільки часто, як Акмус, Іполит і Бізончик, але теж іноді заходили).

– Ангельською мовою, – припустив служитель культу, то пак єпископ.

– Англійською? – Акмус прислухався. – Не схоже.

– Не англійською, а ангельською, – поправив занурений у бороду, вуса та решту розкидистого головного волосся священник. – У середні віки церковники вважали, що не тільки в кожної люди­ни, але й у кожної речі є свій ангел. Пізніше така позиція була визнана єретичною, але хто знає – а раптом у цьому щось є? Може, ангел цього келиха заговорив із нами грішними своєю ангельською мовою? Я раджу подарувати цю чудотворну штуку церкві – там саме місце таким реліквіям.

– А я раджу не дарувати, тому що церква – це розсадник марновірства й мракобісся, а релігія – опіум, – стрепенувся колгоспник, який був переконаним атеїстом. – Ангелів немає, це кожний безбожник знає!

– А по довбешці! – гучно й розкотисто аргументував Іполит Четвертий.

– А може він інопланетянин? – несміливо вставив моло­дий пернатий індіанець-майонез, поправляючи окуляри.

– Хто інопланетянин?! Він – атеїст недобитий, матері­аліст неосвічений! От зараз як дам по довбешці – відразу ангели в очах застрибають! – почав заводитися задиристий святий отець. – Інопланетянин!

– Та ні, я не про Наполеона, я про келих, – уточнив Бізончик Солом'яний. – Може, це й не скляний пивний келих зовсім, а прибулець із космосу келихоподібного вигляду. Може, десь є планета, на якій живуть келихоподібні розумні істоти, і одна з них потрапила на Землю й намагається встановити з нами контакт.

– Ви яку книгу зараз читаєте, парубоче? – поцікавився в студента чарівник Акмус. – Чи бува не наукову фантастику про інопланетян?

– Так, про космічних прибульців, – відповів індіанець.

– Я так і подумав, – іронічно усміхнувся очима авіатор.

Індіанців називають червоношкірими. В індіанця Сергія Васильовича Трампа, більш відомого як Бізончик Солом'яний, шкіра була не червона, а звичайного для європейців кольору (що пояснювалося одруженням його індіанських предків із євразійськими аборигенками протягом кількох сторіч мандрівок територією Євразії). Але іронія чарівника вплинула на пернатого студента Жорикбурзької Академії Культури імені Герострата таким чином, що він зробився дійсно дещо червоношкірим у колористичному аспекті. Ну, або, як мінімум, рожевошкірим.

(Ліва півкуля авторського мозку, що мовчала кілька сторінок, оживилася:

– Стоп-стоп! Як ти сказав? "Академії Культури імені Ге­рострата"?

– Ага, – підтверджує Автор.

– Імені ГЕРОСТРАТА?!! – наголошує Ліва, і Права приєднує­ться:

– Може – імені Геродота? Або – імені Геракліта? Або – імені Гер...

– Ні, імені Герострата, – наполягає, перебивши, Автор.

Півкулі, здивовано задерши звивини, переглядаються.

– Але ж давньогрецький негідник Герострат відомий тільки тим, що він спалив храм Артеміди в Ефесі! Знищив пам'ятник культури! – обурюються півкулі. – Як же можна іменем такої безкультурної сволоти, такого жлоба-руйнівника називати академію культури?!

– Можна. Помилково, – пускається в пояснення Автор. – Академія була заснована королем Жориком Сьомим в тисяча дев'ятсот вісімнадцятому році, за рік до його кончини. Для солідності він вирішив при­своїти їй ім'я якогось античного мислителя. Єдине античне ім'я, яке в той момент спало на думку, було – Герострат. Гадаю­чи, що це давньогрецький філософ, король, котрий призабув анти­чну історію (він був уже старенький, пам'ять була слабка), надав ім'я, яке символізує агресивне безкультур'я, вузу ку­льтури. Авторитет Жорика Сьомого був такий високий, що ні­хто не став оспорювати цю назву. Незабаром терентопці так звикли до цього найменування академії, що думки про перейменування навіть і не планували наносити візити в їхні голови.

У Совєтському Союзі закладам культури теж іноді присвоювалися імена людей, які культурі зашкодили. Напри­клад, у Харкові на розі вулиць Пушкінської та Петровського (тепер вулиці Григорія Сковороди та Ярослава Мудрого) був кінотеатр (а кінотеатри, безумовно, теж належать до закладів культури) імені Жданова. Того самого Андрія Жданова, одного з більшовицьких начальників, котрий, звинувативши в безідейності і вульгарності видатних письменників Михайла Зощенка й Анну Ахматову, дуже зіпсував їм життя, чим завдав явної шкоди ку­льтурі. А інший харківський кінотеатр, на початку вулиці Свердлова (тепер це Полтавський Шлях), носив ім'я Дзержинсько­го. Того самого Фелікса Дзержинського, який очолював ЧК, організацію, що знищила чимало діячів культури. (Цей кіно­театр, до речі, перший, найдавніший в Україні й у всій Російській імперії, продовжує функціонувати, але йому повернули первісну, досовєтську назву "Боммеръ"). Втім, якщо в СССР імена таких суб'єктів присвоювалися закладам ку­льтури цілком свідомо, то в Терентопії ім'я негідника було на­дано Академії Культури, повторюю, помилково.)

– А може, ті звуки, які видає келих, зовсім ні яка не мова, а просто безглуздий шум, на кшталт плескоту води або шурхоту листя? Може, просто тембр цього шуму близький до тембру людського голосу й це вводить нас в оману? – припустив популярний кат Інкогнітечко, і всі відразу усміхнулися, тому що глянули на нього; а без усмішки, сміху чи навіть реготу зиритися на цю сміховинну клоунську пику, то пак маску, було неможливо. – Наприклад, морська мушля, якщо її приклас­ти до вуха, перетворює всі звуки на шум моря. А цей келих перетворює звуки, що потрапляють у нього, на людський голос. Просто акустичний ефект.

("У мене питання щодо цього ката, – встряє в рукопис Права півкуля авторського мозку. – Ти, Авторе, казав, що він повсякчасно носив маску. От, як бачимо, і в корчму він приперся у масці. Але ж у корчмі люди їдять і п'ють. Тож, або він там нічого не їв і не пив, або йому доводилося знімати для цього маску, показуючи всім справжнє обличчя. Бо ж маска заважає вживати страви". – "Це дивлячись, яка маска, – заперечує Автор. – Якщо вона закриває геть усе обличчя, тоді так. Але клоунська личина Інкогнітечка була така, що вона не затуляла його рот. Тож він міг їсти й пити, не знімаючи машкари. Ну хіба він бруднив іноді їжею штучні фіолетові вуса, але ця проблема знешкоджувалася завдяки існуванню у світі такого явища, як серветки".)

Гіпотеза ката всім сподобалася. Селянин Наполеон приязно потріпав велике поролонове вухо клоунської маски, кажучи: "Голова!" Навіть Іполит Четвертий (якого тоді, повторює Автор, ще не нази­вали Четвертим) похвалив: "Тверезо висловлює, сонеч­ко".

– Мабуть, так воно і є, – кивнув Іцхак Гільденштерн, – тільки незрозуміло, чому двадцять років цей акустичний ефект не проявлявся, а тепер...

– Ну, може, у ньому з'явилася непомітна оку тріщина, яка так змінила структуру, що келих став резонувати таким дивним чином, – продовжив мудрувати комічний кат.

– Правильно! Розумно! Зрозуміло! – зааплодував атеїст Наполеон. – Кожне чудо можна науково розтлумачити матері­алістичними причинами! А то дурять народ релігіями!

Пу­хнатоголовий і худий, як кульбаба, колгоспник єхидно повертів перед Іполитом Четвертим композицією з пальців, яку українці називають "дуля", росіяни – "кукіш", "фіґа" або "шиш", а те­рентопці – "дрямсиньлоїд". Хуліганистий єпископ миттєво відреагував на цей жест вагомим потиличником, і селянин, по­тираючи го­лову, обізвав його інквізитором.

Завсідники вже звикли до та­ких перепалок між гарячим атеїстом і не менш га­рячим релі­гійним діячем, що були схожі один на одного не тільки гарячкуватістю, упертістю та завзяттям, але й пишною рослинністю, котра щільно вкривала їхні голови, так що з волосяних заростей визирали лише очі та носи; але в священника зарості були чорні, а в землероба бурі. Тому, анітрохи не зніяковівши від вибриків цих патлачів, завсідники продовжили дис­кутувати на задану тему.

– І все-таки ці звуки більше схожі на мову, ніж на без­глуздий шум людського голосу, – міркував уголос Акмус, опершись ліктями на стіл і схилившись над келихом. – Це звучить не як суцільний потік, а як окремі слова й речення. Причому деякі слова повторюються. Прислухайтеся...

Нарешті узяв слово й королівський писар Ульріх фон Сми­рнов, повсякчасно прикрашений чорнильними ляпками. Через свою метушливість і неакуратність він бруднив не тільки пальці, але ухитрявся забризкувати чорнилом одяг і навіть фізіономію. А оскільки відмити чорнило набагато складніше, чим ним забруднитися, то його куляста лиса голова нагадувала глобус, де у океанах тілесного кольору розкинулися фіолетові острови й архіпелаги. Потираючи фіолетовими перстами аналогічні цятки на чолі, він порадив:

– Треба показати цей келих академікові Брюходухову, Яки­му Сергійовичу, нашому знаменитому поліглотові й лі­нгвістові. Він знає майже всі мови, і якщо він не зможе зрозумі­ти белькіт посудини, виходить, це безглуздий шум, а якщо змо­же – то нехай перекладе його слова терентопською мовою, і тоді все з'ясується.

– Тьху ти! – сказав від досади, що така проста думка не вилупилася у його мозку раніше, чарівник Акмус. – Треба було першим ділом показати келих Брюходухову, а не ворожити на кавовій гущі! Завтра ж і покажемо...

Але наступного дня з'ясувалося, що академік три дні тому покинув Терентопське королівство, пустився в чергову екс­педицію і повернеться в найкращому разі за півроку.

Протягом цього строку феноменальний келих стояв на коминковій полиці в корчмі "Під Рятівною Мухою", приваблюю­чи й розважаючи відвідувачів своєю незвичайною здатністю, даючи привід для міркувань та дискусій.

Магічний авіатор час від часу телефонував до Академії Наук, цікавлячись: чи не повернувся академік Брюходухов...

І от 16 грудня, тобто за два тижні до нового 1986 року, коли Жорикбург внаслідок снігопадів був схожий на пінопластовий макет, на запитання чарівника слухавка від­повіла: "Брюходухов біля телефону". На прохання про консультацію поліглот сказав, що завтра він читатиме дві лек­ції в університеті, між якими має годину вільного часу, і го­товий присвятити його магу, якщо той підійде до 14.00 в 27 аудиторію.

Коли наступним днем Акмус у супроводі хазяїна келиха, по піску, котрий знешкодив ожеледь, повз піраміди снігу й при­крашені хвойні рослини наближався до університету, серце чарівно­го авіатора забилося метушливіше від очікування розгадки тає­мниці, яка спантеличувала мага останні місяці.

Очікування виправдалися, і Акмус із Іцхаком дізналися роз­гадки.

Але перш ніж повідати про це, Автор прагне коротенько познайомити тебе, безцінний читачу, з біографією поліглота Якима Сергійовича Брюходухова, тому що доля цього вченого неординарна, адже він став академіком зокрема завдяки... шибениці!

* * *

Народився майбутній академік 1957 року в родині пото­мствених злочинців.

Його дід за батьківською лінією, Кузьма Брюходухов (кличка Ніготь), був крадієм-домушником; бабця за батьківською лінією, Оксана Брюходухова (кличка Тумба), промишляла грабунками на великій дорозі; дід за матери­нською лінією, Осип Сопельман (кличка Сьопа), був кише­ньковим злодієм; бабця за материнською лінією, Софа Сопельман (кличка Пудра), була шахрайкою; батько, Сергій Брюходухов (кличка Сирий), спеціалізувався на зломах банкі­вських сейфів; а мати, Зоя Брюходухова-Сопельман (клич­ка Локшина), угоняла автомобілі.

Неважко уявити, яка доля була уготована хлопчикові з кри­мінальної династії.

У шестирічному віці Якимко обікрав першу чужу квартиру, у восьмирічному обчистив першу чужу кишеню, у десяти­літньому провернув першу аферу, у тринадцятилітньому угнав перший автомобіль, у чотирнадцятилітньому зломив перший сейф, у п'ятнадцятирічному втнув перший грабіж на великій дорозі. Хлоп­чик шукав свій жанр, свій стиль, своє покликання.

Жодне із цих занять не дало йому повного творчого задоволення. І підліток вирішив спробувати себе у хуліганстві.

Але не простому, а музичному.

Після злому банківського сейфа, на всі виручені від цієї роботи гроші Якимко купив віолончель Ґварнері й потай від предків навчився віртуозно на ній грати. Із цією віолончеллю він і хуліганив, за що в кримінальних колах йому дали кликуху Фа-дієз-мажор.

"Технологія" хуліганства була наступна. Темним вечором цей халамидник чекав у найпохмурішій алеї парку на самот­нього пішохода. І коли нічого не підозрююча жертва опинялася поруч, зненацька вискакував із кущів і із усього розмаху... ви­конував на віолончелі Італійську сюїту Ігоря Стравінського, Сюїту № 4 мі-бемоль мажор Йоганна Себастьяна Баха, Каприччіо алегро комодо Карло Альфредо Пьятті, або інший музичний твір. Через що захоплена зненацька жертва нестямно репетувала: "Браво!", із усіх рук плескала в долоні й кидала капосникові гроші або квіти, а лиходій тільки криво усміхався.

Так він хуліганив два роки, поки йому виповнилося сімнадцять. Тоді його узяли. Черговий самотній перехожий, не давши лиходієві дограти сюїту, заламав йому руки й доставив у міліцію. Коли полковник подякував сміливцеві за піймання бе­шкетника, герой скромно відповів: "Кажіть голосніше, я глу­хий"...

У музичнім хуліганстві прокурор не виявив складу злочину, однак у ході слідства спливли більш ранні злодіяння Якима, і суд присудив його до трьох років примусових виправних робіт на посаді віолончеліста симфонічного оркестру Великодрібкінської філа­рмонії.

Волелюбний засуджений до примусу ставився нега­тивно, тому при першому зручному випадку здійснив втечу із філармонії. Робінзон Крузо якось допоміг одному росіянинові-бідоласі, репресованому російською владою, дати дьору зі сибірського заслання до Європи, про що, крім іншого, розповідає Даніель Дефо у своєму романі "Подальші пригоди Робінзона Крузо" – другій книзі із трилогії про Робінзона. А цей віолончеліст накивав п'ятами з філармонії без сторонньої допомоги. Зі своєю дорогою віолончеллю. Після чого знову заходився музично хуліганити в одному зі столичних парків.

Його затримали, і за втечу суддя додав строк – п'ять років му­зикування в оркестрі.

Але він знову втік...

Після восьмої втечі суддя зрозумів, що Брюходухов-молодший рецидивіст, і, схлип­нувши, присудив до повішення й наступного заслання...

Вішав хуліганистого віолончеліста його ровесник – почи­наючий кат Інкогітечко. Це було 4 вересня 1975 року. Саме з повішення майбутнього академіка й почався трудовий шлях Інкогітечка.

Бачачи, що де­бютант із незвички хвилюється, Яким став розповідати анекдо­ти про Василія Івановича й Петьку, чим розвеселив новачка в клоунській масці, допоміг зняти психологічну напругу, завдяки чому кат упорався із завданням непогано й навіть зірвав рідкі оплески глядачів.

"Ніде не тисне?" – запитав кат у повішенця тоном кравця, що дав примірити клієнтові щойно зшиту одіж. "Ні, усе нормально", – відповів злочинець, злегка по­гойдуючись на шибениці.

Потиснувши на прощання руку цьо­му першому своєму клієнтові і побажавши йому хорошого висіння, Інкогітечко пішов із майдану Панур­ґа.

Незабаром, намилувавшись видовищем, розсмоктала­ся невели­ка юрба знавців і шанувальників таких шоу.

До речі, серед глядачів цієї процедури був і такий собі Полікарп Таракашкін, фальшивомонетник, відомий у кримінальних колах за кличкою Рубенс. Він зокрема захоплювався живописом, і на повішення прийшов із мольбертом. Коли Інкогнітечко вішав Брюходухова, цей так званий Рубенс швидко зробив із натури ескіз олійними фарбами на ґрунтованій картонці. Потім у своїй домашній майстерні він за цим ескізом написав живописне полотно, котре попервах назвав "Повішення віолончеліста". За декілька років, коли Брюходухов буде відомим вченим і отримає звання академіка, Таракашкін перейменує картину: "Повішення майбутнього академіка Якима Сергійовича Брюходухова на майдані Панурґа". Згодом цю картину у фальшивомонетника купить інший кримінальник, крадій Асланбек Усманкурбанбєрдиходжибабаєв на клич­ку Персик, котрий познайомився з ним у тюрмі, бо був співкамерником (до речі, у тій же камері № 22 з ними короткочасно сидів і молодий тоді король Жорик Дев'ятий, про що, якщо пам'ятаєш, безцінний читачу, Автор уже повідав докладніше у щосі одинадцятому за назвою "Божественні клоуни"). А коли у Жорикбурзі виникне так званий салон злодійських послуг "Золоті Пальці" і Асланбек стане його директором, то прикрасить цією картиною свій директорський кабінет.

Отже, глядачі розійшлися, і залишилися тільки повіше­нець і два міліціонери, які, по-перше, стежили, щоб засу­джений не змотався з шибениці раніше, чим він підпише довідку про каят­тя, а по-друге, тримали напоготові теку із цією довід­кою, очі­куючи, коли він виразить бажання її підписати.

Брюходухов, продовжуючи погойдуватися під подувом лег­кого вітерцю, безтурботно склав на грудях руки й став насви­стувати мелодію популярного терентопського романсу "Рояль у кущах". "Це надовго", – уголос зрозумів міліціонер більш старший та досвідченіший і вийняв з кишені колоду гральних карт. Сі­вши на помості під висячим, вартові порядку заходилися "рі­затися в дурня". Щоб помучити "ментів", яким не терпілося звільнитися від цього обов'язку, лиходій вирішив висіти як мож­на довше. Періодично картярі запитували в шибеника, чи не надумав він підписати довідку. Він щоразу відповідав: "Ні".

За чотири години досвідчений міліціонер став супитися й часто поглядати на наручного годинника, а ще за годину – люто сопіти й ворушити щоками.

Нарешті вибу­хнув: "Інші шибеники як шибеники – підпише швиденько довідку про каяття й гайда в заслання, а цей нахабно висить, випендрюється, нелюд!" – "Таких хлібом не годуй, дай позну­щатися", – підтакнув молодий. "А я за законом маю право висіти стільки, скільки захочу, зате ви не маєте права ображати пові­шенця!" – усміхаючись відповів нахаба.

Саме на шибениці майбутній академік уперше задумався про сенс буття, адже раніше він був зайнятий або правопорушеннями, або підготовкою до правопорушень і не мав часу на філософствуван­ня. Хороша річ – терентопська шибениця: виси й думай собі на здоров'я, без суєти, без поспіху.

Проаналізувавши минуле жит­тя, Брюходухов запідозрив, що існував не зовсім так, як варто було б, і що, можливо, слід змінити долю.

"Через цього суч... кхе, через цього повішенця в мого па­цана не буде свята, – продовжував скаржитися досвідчений міліціонер молодому колезі, підкидаючи трефового валета, бо той побив піковим валетом пікову ж десятку. – У мого Миколки сьогодні день народження, я обіцяв рано звільнитися й зводити його до ци­рку, квитки купив. А через цього упертого ду... кхе, через цього упертого громадянина я отут сиджу із квитками, там Миколка чекає, а шоу незабаром почнеться. Буде замість свята море сліз!" Молодий, підтакнувши: "Отож. І у мене були плани на вечір", побив трефового валета бубновою – козирною – десяткою. "Скільки синові виповнилося?" – запитав зверху засуджений. "Шість", – промимрив буркотун. "Гаразд, так вже й бути, на перший раз я вас відпускаю, я сьогодні добрий, – змилостивився злочинець. – Цирк не варто пропускати. Де там ваш папірець? Підпи­шу". – "За це спасибі, парубоче!" – обрадувався Миколчин тато й миттю подав кримінальникові папку й ручку. Той розма­шисто начертав каляку-маляку, яку треба було вважати підпи­сом, задоволені міліціонери вийняли його із безпечного затишного за­шморгу й нагадали, що протягом доби він має поки­нути Жорикбург і відбути до села Цуценського, де йому, згідно з вироком, належало відбувати заслання протя­гом одного року.

Зібравши все найнеобхідніше (віолончель, смичок, ноти, зубну щітку, бритву тощо) розкаяний виїхав до Цуценсько­го – маленького села, котре загубилося в лісо­степу між столицею й Апчхиградом, що мешканці того села були переважно працівниками колгоспу "Під прапором арістотелізму".

У сі­льській школі було вакантне місце вчителя музики, тому столи­чному віоло­нчелістові відразу запропонували стати виклада­чем, хоч він і був аматором-самоучкою без консерваторської освіти. Як каже народна мудрість: на безриб'я й рак риба. Тобто якщо немає під рукою мойви або минтая, то в крайньому разі можна з'їсти омара або лангуста.

У час, вільний від щеплення дітлахам музичного смаку, сто­личний гість нудьгував, тому що головною розвагою тамтешньої молоді було колективне лузання соняшникового насіння, а йому таке хобі видалося занадто примітивним. З нудьги став відвідувати бібліотеку сільського клубу, де знайшов книги кла­сиків світової літератури, у тому числі не тільки в перекладах, але й в оригіналі. І купу словників.

За допомогою англо-те­рентопського словника прочитав Шекспіра й заодно вивчив англійську мову.

Потім прочитав Сервантеса – вивчив іспанську.

Потім – Рабле – французьку.

Потім – Ґете й Гофмана – німецьку...

У нього виявився феноменальний та­лант до вивчення мов, і по закінченню заслання він міг уже вільно читати дев'ятьма європейськими мовами, включно з ла­тиною.

Оволодіння мовами так йому сподобалося, що, повернувшись зі заслання до Жорикбурга, він відразу ж вступив до університету на курс лінгвістики й став жадібно насичувати­ся знаннями.

У вірші Михайла Свєтлова "Гренада" (і написаних на цей вірш численних піснях) звучить питання:

Ответь, Александровск,

И, Харьков, ответь:

Давно ль по-испански

Вы начали петь?

У пісні Бориса Гребєнщикова "Туман над Янцзи" теж звучить питання:

Ответь, Нижневартовск,

И Харьков, ответь –

Давно ль по-китайски

Вы начали петь?

Навряд чи Харків і інші населені пункти могли б дати дуже точні відповіді. А от Яким Брюходухов щодо самого себе міг би сказати точно: іспанською він почав не співати, а читати, говорити й писати з травня 1976-го року, а китайською – з березня 1980-го.

Закінчивши вуз, Яким Брюходухов володів усіма європейськими мовами плюс двома десятками азіатських. Але й цього йому було замало.

Він пустився в експедиції земною кулею, тобто континентами та островами Великого Світу для вивчення інших мов і наріч. Забирався в найгустіші тропічні джунглі й у найбезжиттєвіші пустелі, знаходив малові­домі племена й пожадливо всмоктував їхні мови у свою мозкову скарбничку.

Він так приловчився, що на вивчення нової мови йому було потрібно всього кілька днів, а іноді, якщо мова була дуже проста, – кілька годин.

У перервах між експедиціями він у Терентопії читав лекції й писав наукові праці, підручники й словники.

Йому одна за іншою присвоювалися вчені ступені, і вже у віці двад­цяти восьми років він мав звання академіка, хоч і не був кар'є­ристом у поганому сенсі цього слова.

Він став одним з найві­доміших у Терентопії громадян. Співвітчизники ним пишалися, його поважали. У селі Цуценському навіть заснували його му­зей.

От так звичайна терентопська шибениця виправила долю людини!..

Що ж до музикування на віолончелі, то це захоплення збереглося, не в якості професії, а в якості хобі.

* * *

Акмус із Ісаком, боячись спізнитися на інтригуючу їх зу­стріч зі свіжим академіком (свіжим, тому що це звання Брю­ходухов отримав у тому ж 1985 році, у лютому), прийшли в університет трохи раніше призначеного часу. Чекаючи на Яки­ма Сергійовича, якого поки мало хто називав Сергійовичем, бо це була відносно молода людина, що до того ж виглядала на декілька років молодшою за справжній вік, тупцювали біля дверей 27 аудиторії. Унікальний пивний келих мовчачи лежав у наплечній сумці корчмаря.

Нарешті наблизився двадцятидев'я­тирічний академік в оточенні декількох студентів, які після лек­ції ставили запитан­ня щодо теми. Солдати виходять із оточення, вистрілюючи черги куль по ворогах із кулеметів і автоматів. Академік вийшов із оточення, вистріливши з рота по студентах чергою відповідей. Потім сухорлявий учений з жовтим чубом, в окуля­рах із круглими скельцями, сказав авіаторові й корчмареві: "Прошу до аудиторії", і вони втрьох увійшли.

Почувши говір скляного посуду, молодий академік високо задер світлі брови, тихо свиснув і сказав: "Ну нічого собі!"

– Що? Що? Що? – загомоніли Акмус із Іцхаком Гільденштерном. – Що він каже?

– Мене вразив не стільки той факт, що він РОЗМОВЛЯЄ, і не те, ЩО САМЕ він каже, а та обставина, що він говорить ДОТЕПЕР! – зди­вовано промурмотав Брюходухов. – Адже він почав базікати на початку травня...

– Так, – здивувався корчмар. – А звідки ви зна...

– А зараз уже грудень, – перебивши, продовжив думати вголос полі­глот. – Виходить, минуло аж сім місяців! Просто дивно! За­звичай здатність розмовляти тримається в них не більше трьох годин.

Було ясно, що екс-повішенець володіє інформацією щодо цієї тає­мниці.

– Чому цей кухоль заговорив? – допитувався Акмус, жа­гуче тискаючи шкіряний авіаторський шолом.

– Що він говорить? – перебивав його корчмар, куйовдячи пухнату шапку-вушанку.

– Яким це чином скло видає такі звуки? – запитував авіатор.

– У чому отут справа? – луною доважував Гільденштерн.

Молодий академік, узявши з парти пивного келиха двома руками, сказав:

– Може пам'ятаєте, Ісаку Марковичу, у травні я заходив "Під Рятівну Муху" зі своїм африканським гостем. Ми з ним посиділи, поспілкувалися, перекусили, потім я на пару годин відлучився, аби прочитати лекцію отут, в університеті, а він залишився чекати в корчмі. Потім я повернувся й ми продовжи­ли спілкуватися.

– Так, так, пам'ятаю, – кивнув гарний брюнет, – він був такий чорний-чорний і маленький, навіть менший за нашого Гро­шенятка. У трав'яній спідниці й у намисті із черепів якихось тваринок.

– Він за національністю пігмей, за професією чаклун, на ймення Замбзиганда. Я потоваришував з ним під час афри­канської експедиції, – продовжив Брюходухов, – торік.

– Я почастував його своїм фірмовим пивом, зимкукурою та іншими нашими національними стравами, – згадав Іцхак.

(Права півкуля авторського мозку знову безцеремонно вві­рвалася в оповідку: "Зимкукура? Десь мені вже траплялося це слово. А що воно означає?" – "Тьху на тебе! – обурюється Автор. – Безцінному чита­чеві кортить дізнатися таємниці розмовляючого келиха, а ти отут лізеш із цікавістю щодо дрібниць, які не мають прямого відношення... Слово "зимкукура" траплялося нам у те­рентопській народній "Пісні про те, чого в цій пісні немає", поміще­ній в щосі восьмому за назвою "Терентопські застільні". Там є такий куплет:

"Тут співатися зовсім не буде,

Як два лицарі їли букет,

І про те, як шриньзякобубудець

Зимкукуру сховав у буфет".

Зимкукура – це пиріг із хріновим варенням. Чисто те­рентопські ласощі із чисто терентопською назвою". – "А навіщо вони кладуть у пиріг погане варення? – забелькотіла й півкуля Ліва. – Що, хіба хорошого немає?" – "Хрінове не в сенсі "погане", а в сенсі – "варення із хрону"", – супиться Автор. "Де ж це бачено, щоб із хрону робили варення!" – заявляє Ліва. "Та що ж це за покарання! – вищить Автор. – Там чи­тач уже, мабуть, тремтить із нетерпіння довідатися чарівного секрету звукового посуду, а отут ці... Вибач, безцінний читачу, але доведеться цим набридалам коротко освітити особливість та­мтешньої національної кухні".

Багато хто з терентопців шанували солодощі й творили варен­ня не тільки із фруктів і ягід, що не дивно, але й з іншої сировини: з овочів – капусти, помідорів, огірків, кабачків, баклажанів, патисонів і т. ін.; з коренеплодів – моркви, редису, ріпи, хрону, буряка і т. ін.; із зелені – кропиви, молодих пагонів папороті, ялинової хвої й зав'язей шишок і т. ін.; навіть із грибів, м'яса, і риби... Остап Бендер у романі "Золоте теля" говорить, що самогон мож­на гнати із чого завгодно, навіть із табурета, й додає, що деякі полюбляють табуретівку. (Проте табуреті­вка іноді дуже вдаряє у голову). Терентопці вважали, що із чого зав­годно можна створювати варення.

"А із часнику?" – єхидно бовкнула Права. "Фу, гидота напевно, – морщиться Автор, – але я не ви­ключаю існування в королівстві знавця й шанувальника часни­кового варення".)

Яким Сергійович коротенько повідав співрозмовникам, як він, заглибившись в екваторіальну африканську хащу, знайшов там пігмейське плем'я, що розмовляло невідомим наріччям; як він вивчив їхню мову й подружився із цими чорними короту­нами, особливо із чаклуном Замбзигандою і його десятилітнім синочком на ймення Мгобокбекбе. З тих чудес, які вмів твори­ти пі­гмейський чаклун, Брюходухова найбільше вразила здат­ність викликати звучання неживих об'єктів, що імітувало лю­дську мову.

– Не знаю, як він це робив, – знизав плечима молодий академік, – мабуть, він і сам би не зміг цього пояснити з погляду фізики, але якимось чином цей Замбзиганда, як і його предки, примушує молекули посуду, або іншої речі здійснювати коли­вання, котрі породжують звукові хвилі, причому не хаотичні, а схожі на цілком конкретні фрази, вимовлені цілком конкретним голосом. За давніх часів таке чаклунство використовувалося для того, щоби збити зі сліду й заплутати ворогів, а зараз – із чисто ритуальною метою. Але там річ могла говорити менше двох сотень хвилин, потім замовкала назавжди. Тому мене безмірно дивує, що ваш келих продовжує розмовляти от уже восьмий місяць. Може, тут справа в тому, що через відвідування корчми магами й вампірами в ній присутня якась містична аура, від якої зачаклований келих підзаряджається, як акумулятор від електромережі.

Залишаючи гостинне плем'я, Брюходухов запросив чаклуна в гості й докладно розповів Замбзиганді, як його знайти, якщо африканець опиниться в Європі. Тобто як добратися до Ха­ркова, від Харкова до Державних Дверей, і від Державних Дверей до Жорикбурга.

Це було торік, нагадав Яким Сергійович, а в цьому, 1985-ому, у березні місяці на Замбзиганду натрапила французька наукова експедиція, що досліджувала екстрасенсорні здібності африканських чаклунів.

Французи вразилися його можли­востям і запросили відвідати Європу, щоб зафіксувати його чу­деса в лабораторних умовах. Крім того, пігмеєві-чудотворцеві запропонували виступити в Брюсселі на міжнародній конфе­ренції з паранормальних явищ.

Замбзиганда погодився за умови, щоб програма його перебування в Європі включала від­відування міста Харкова. Учені спантеличилися і відповіли, що цього вони гарантувати не можуть, тому що Харків розташо­ваний у СССР – державі за так званою залізною завісою, куди не всякого запросто пустять.

Відразу дослідники зв'язалися із французькими дипломатами, ті поспілкувалися з совєтськими колегами, і питання напрочуд швидко було влагоджено. Може, тому що Совєтський Союз бідних африканців жалував більше, чим, наприклад, багатих американців.

Пройшовши дослідження в інституті під Парижем, де його здатності зафіксували, але не змогли поясни­ти; виступивши з великою тригодинною промовою на конфе­ренції в Брюсселі, на тему пігмейського чаклунства (ця промова була зустрінута бурхливими оплесками, але, на жаль, ніхто не второпав ані сло­ва, оскільки чаклун говорив наріччям, невідомим тамтешнім перекладачам), пігмей у супроводі при­ставлених до нього фахі­вців на початку травня був доставлений літаком до Києва (бо Харківський аеропорт тоді ще не був міжнародним), а звідти автомобілем до Харкова, де він був поселений у готель "Інтурист" і піддався екскурсії містом з оглядом визначних пам'яток.

Після чого приступився до того, заради чого й погодився на переміщення до Європи: попрямував у гості до Якима Брюходу­хова.

Супровідних осіб раптом одночасно зморив сон, і вони міцно заспали аж до його повернення.

Вийшовши з го­телю "Інтурист", босий Замбзиганда пішов проспектом Леніна убік істори­чного центру Харкова. (Тепер той готель називається "Національ", а вулиця – проспектом Науки, через те що там чимало науково-дослідних інститутів та вузів. Іноді буває, що читачеві хочеться завітати до тих місць, що згадані у книжці. Тож про всяк випадок Автор додає сучасні назви: раптом читачеві приспічить повторити маршрут Замбзиганди.)

Травень у Харкові, як звичайно, був досить те­плим, у цей день температура повітря лише злегка не дотягла до тридцяти градусів, і африканець, одягнений лише в трав'яну спідницю й намисто із черепів дрібних звіряток, почував себе доволі комфортно.

Вигляд настільки незвичайної людини міг би заці­кавити перехожих, навколо екзотичного коротуна могла б навіть зібратися юрба, що заважає вільному пересуванню (тим більше, що день-то цей був святковим і вихідним – 9 травня). Якби перехожі його бачили. Але чаклун вважав за краще не привертати до себе увагу харків'ян, тому вони його не поміча­ли. Якщо хто й засікав поглядом здалеку незвичайну фігурку, то наближаючись робив висновок, що ніякої фігурки немає, що вона лише привиділася.

Так ніким не помічений він дотупав до станції метро "Уні­верситет".

Занурився у транспортну підземку, ввійшов у вагон, доїхав до станції "Історичний музей".

Перейшов підземеллям на станцію "Радянська". (Тепер станція "Майдан Конституції").

Знову ввійшов у вагон і доїхав до станції "Свердлова" (так тоді нази­валася станція "Холодна Гора").

Виринув з-під землі на її на поверхню (тобто вийшов з метро).

Знову ввійшов у вагон, цього разу трамвая № 3.

Продовжуючи в нім рух на захід, доїхав до кінцевої зупинки.

Вивергнувшись із електроколісниці, пройшов кілька сотень кроків уздовж автомобільної траси Т-2106 (тепер це траса Р-46) до границі Харкова з Харкі­вською областю, позначеною прямокутним архітектурним спорудженням.

І увесь цей шлях від "Інтуриста" до межі міста чаклун подолав, не будучи ніким помічений! От що значить – чаклун! От що значить вміння навіювати оточуючим потрібну тобі реальність! От що значить, як то кажуть, відводити людям очі!

Зробив ще кілька кроків і, згідно з інструкцією Брюходухова, збочив праворуч, у сосни...

Хвилин за п'ять після відвороту від траси він опинився перед невеликими заростями колючих ку­щів...

Читач може засумніватися: та як же суб'єкт, що прожив усе життя в джунглях, у первісних умовах, можна сказати дикун, міг так вільно дефілювати в настільки незвичайній для нього обстановці, та ще користуватися громадським транспортом! Але ж Замбзиганда був не звичайним дикуном, безцінний мій читачу, а чаклуном, що володіє зокрема добре розвиненим хистом ясновидіння. Завдяки цьому хистові він міг, живучи в джунглях, здійснювати віртуальні подорожі по всій земній кулі, у тому числі відвідую­чи великі міста, найбільші центри сучасної цивілізації. Тому ані великі кам'яні будинки, ані автотранспорт, ані інші прикмети су­часного світу не були для нього в новинку. Тож він міг би повторити слова Варфоломія Кнурця з іронічного роману Павла Загребельного "Левине серце": "Я скрізь був! Для цього досить напружити уяву..." Але Загребельного пігмей, зрозуміло, не читав.

Перш ніж вирушити в реальне переміщення Харковом, ясновидець кілька разів долав цю путь умоглядно, тому воно було для нього знайомим і звичним.

Розсунувши колючі кущі й відкривши двері, оббиті чорним дерматином, Замбзиганда ввійшов у Терентопське королівство.

Продовжуючи керуватися усною інструкцією великого білого друга, дійшов до Великих Дрібок, звідти доїхав на потязі до столиці, де розшукав Якима Брюходухова, який за час їхньої розлуки встигнув удостоїтися звання академіка.

Той, звичайно, зрадів гостеві й, крім іншого, запропонував поспілкуватися в корчмі "Під Рятівною Мухою". (У квартирі Брюходухова в розпалі був ремонт, і приймати там гостей не було можливості. На час цього ремонту навіть сам академік переселився тимчасово до найближчого готелю.)

Коли Замбзиганда вирушив назад, Брю­ходухов проводив його в Харків до самого готелю "Інтурист"...

(До речі, читачу, про те як місто Харків відвідав чаклун-ясновидець, йдеться, крім іншого, і в повісті братів Стругацьких "Хвилі гасять вітер". Але там такий відвідувач прибуває до Харкова не з Африки, а з далекої планети Саракш, і відбувається це у фантастичному майбутті. Цікаво, що той інопланетний прибулець вільно володіє українською мовою. Але не тому, що на його рідній планеті вивчають українську, а тому, що він геніальний ясновидець. Він є також персонажем повісті "Населений острів" тих же Стругацьких.)

– Напевно, поки я сходив до університету, в Замбзиганди під впливом вашого пива був сентиментальний настрій. Йому забаглося в цій чужій країні почути рідну мову, рідний голос. От він і зробив так, що пи­вний келих заговорив голосом його синочка Мгобокбекбе, – вимовив Яким Сергійович, тримаючи на долоні скляний звукоімітатор з тією ж повагою, з якою данський принц Га­млет тримав череп блазня Йорика.

– Як все-таки роз'єднані чарівники різних країн і конти­нентів, – сказав маг Акмус. – Пігмейські маги вміють те, чого не вміють терентопські, а терентопські – те, чого не знають в Африці. Як би ми взаємно збагатилися, якщо б існувала між­народна організація магів. Такий собі Магінтерн, чи, скажімо, Організація Об'єднаних Магів, скорочено ООМ.

– Маги всіх країн, єднайтеся? – іронічно гмикнув корчмар.

– Ой, настав час закруглятися, – зітхнув молодий академік, зиркнувши на годинника, – на мене студенти чекають. Але я обов'язково навідаюся "Під Рятівну Муху". Аж дуже мене зацікавив пивний келих, який називає себе Мгобок­бекбе...

ЩОСЬ ТРЕТЄ. Доспіхи з паровим опаленням

– Розумієш, – продовжував він, помовчавши, – треба бути готовим до всього! От чому в мого Коня на ногах браслети.

– А це навіщо? – зацікавилася Аліса.

– Щоб акули не вкусили, – відповів Білий Ли­цар.

Льюїс Керролл, "Аліса в Задзеркаллі".

Бачиш, мовляв, он ту маленьку хріновину. Вона зачіпляє за ось оту круглу хрінацію: від того вся хріновня рухається. Тепер от цей невеличкий хрінок на третій хріновині стерся, і вона не зачіпляє.

Майк Йогансен, "Кос Чагил на Ембі".

17 вересня 1995 року.

Наступного ранку, тобто на світанку 17 вересня 1995 року, знову наліпивши на чоло оцтовий компрес від похмільного синдрому, лицар Аркадій почовгав коридором лицарського гуртожитку до барона Панаса в надії, що в того знайдеться чим підлікувати­ся. Підлікуватися не від поганого настрою, якого, незважаючи на невдалу спробу захопити дракона, не сталося завдяки вчора­шній "профілактиці" у корчмі "Під Мідним Забралом", а підлі­куватися від наслідків самої "профілактики".

Дорогою до однокімнатної квартири № 307, житла вищезга­даного барона, Аркадієві зустрівся лицар Річард Левове Копи­то, довготелесий парубок з носом як картопля й білими, як у порося, віями, котрий ішов із чайником на спільну кухню. (У квартирах лицарського гуртожитку не було окремих кухонь, а були спільні на весь поверх, з кількома газовими плитами, сто­лами й шафками, як у совєтській комунальній квартирі).

– Привіт драконоборцеві! – іронічно реверанснув він перед Аркадієм.

– Іди-іди, й без тебе нудно, – похмуро парирував той.

– Пити менше треба.

Аркадій і Річард Левове Копито були давніми суперниками. Ще зі шкільної лави. Будучи однокласниками, обоє прагнули бути лідерами в класі, що слугувало причиною конфліктів. Після закінчення школи обидва залицялися до одної дівчини. Вона вийшла заміж за Аркадія й народила йому сина. А Річард залишився в парубках. Тепер же кожний з них мріяв стати власником Шмокиконського замку, що півні­чніше від Жорикбурга. Після того як колишній його власник, лицар Напівкруглого Столу граф Галактіон, емігрував у Великий Світ через кохання до тамтешньої громадянки, ця споруда залишалася ненаселеною, якщо не рахувати присутніх там привидів. У лицарських турнірах фортуна металася від Аркадія до Річарда й навпаки, і ніхто з них не міг похвалитися стабільною перевагою в цьому аспекті над іншим.

У чому Аркадій відчував свою зверхність – це в можливості насміхатися над "ґанджем" суперника. "Ґанджем" Річарда Левове Копито, з погляду Аркадія, було захоплен­ня класичною музикою, що в колі лицарів Напівкруглого Столу вважалося не те щоб збоченням, але якимось дивацтвом. Ли­царі віддавали перевагу естрадним пісням – попсі або шансону, котрі "простіше пареного репу" (так, здається, кажуть росіяни?), тому Річард Левове Копито в цьо­му аспекті був як би "білою вороною". Король Жорик Дев'ятий теж відвідував си­мфонічні та камерні концерти, оперні й балет­ні вистави. Але йому за посадою треба, уважали лицарі, а так щоб за власною волею слухати цю "незрозумілу тягомотину" – ні, це, дійсно, не зовсім нормально. (Вони помилялися щодо короля. Він шану­вав класичну музику не через посаду, а від щирою душі.)

Обдавши один одного нелюб'язними поглядами, суперники розминулися, і Аркадій незабаром був у барона Панаса.

– Де ж ти так? – співчутливо вимовив барон, спостерігаю­чи знайомі симптоми на лиці лицаря.

– "Під Мідним Забралом" після лазні.

І "драконолов" повідав учорашню історію.

– ... А потім цей драконяра так стра­шно на мене поглянув, немовби німий Герасим на собаку Баскервілів, що я аж увесь похолодів та заціпенів... – роз­повідав він.

– Ну от бачиш. Я ж казав, що цей хвостато-крилатий інтелігентик не зробить із тобою нічого занадто звірячого. По­гляд, нехай і страшний, це усього лише погляд. Інший би... – бадьоро під­сумував, набулькуючи в чашку вина для лікування, Панас, коли той закінчив. – Подальші плани?

– З одного боку – заприсягся, незручно відступатися, а з іншого боку – мороз по шкірі. Не знаю, не знаю. – І Аркадій залпом осушив посудину.

– Ну, проти морозу є засіб. Нетребенько винайшов до­спіх з паровим опаленням. Я вже бачив експериментальний ек­земпляр.

Вакула Охрімович Нетребенько був кращим у Жорикбурзі ковалем і взагалі майстром на всі руки. Це саме він винайшов складний телескопічний спис, меч із автоматичним прицілом і велоарбалет (велосипед, що трансформується в арбалет). Тепер він мізкував над удосконаленням обладунків.

("До речі, – заговорила Права півкуля авторського мозку, – списи, які розкладаються як телескоп, я бачив у лицарів у мультфільмі "Як козаки у футбол грали", створеному на студії "Київнаукфільм" у тисяча дев'ятсот сімдесятому році; режисер Володимир Дахно". – "Якщо Нетребенько теж бачив цей мультик, то..." – каже Ліва, але Автор перебиває: "Він дійсно міг його бачити, тому що, по-перше, фільми з Великого Світу проникали й у підпільне королівство, а по-друге, Нетребенько бував у Великому Світі. Але навіть якщо ба­чив і запозичив ідею, це не применшує його заслуги. Бо одна справа – намалювати в мультфільмі, а інша – втілити в жит­тя, та так, щоб усе ідеально працювало".)

Вакула Охрімович був трудівником, невтомним, як... як... еее... як камінь. Так, як камінь, адже немає такого каменю, який стомився б робити своє діло. Діло каменю – лежати або стояти, залежно від форми й положення. І камінь робить це своє діло невтомно протягом тисячоріч, без перерв на відпочинок. Можна сказати, що камені роблять це не покладаючи рук. Спробуй покласти те чого немає – не вийде, хоч ти лусни.

Цинічним скептикам, котрі єхидствуватимуть, що перебування в нерухомості – це, мовляв, не труд, Автор нагадає, що саме в цьому полягає, наприклад, труд натурників, що за таку роботу, тобто за перебування у нерухомості, вони отримують платню й почесні звання. А камені трудяться таким же чином задурно, безкорисливо.

І як камінь невтомно лежить або стоїть, так і Нетребенько невтомно щось винаходить і майструє. А оскільки в цих справах він був справжнім докою, то його з повною підставою можна назвати "майстер – металеві кінцівки". Ти ж не будеш, безцінний читачу, заперечувати, що золото – це метал, а руки – це кінцівки.

– З опаленням? Це воно! Це підходить! – оживився поте­рпілий, тобто Аркадій. – Це... Я зараз до нього й махну, до Нетребенька. Йому треба випробувати нову модель, а мені – дракон. Взає­мна вигода!..

* * *

Майстерня-кузня Вакули Охрімовича знаходилася напроти Стайні Опери та Балету (як називається жорикбурзький оперний театр), що неподалік від лицарського гуртожитку. Автор бажає детально розтлумачити тобі, безцінний читачу, її місце розташування. От дивися: он там, куди Автор указує пальцем, красується оперний театр, а отут – продовжуй слідкувати за пальцем Автора – перебуває лицарський гуртожиток, а от у цьому місці, от навскоси, бачиш, де повз чимчикує перехожий у синьому капелюсі, от це і є майстерня Вакули Охрімовича. Після настільки докладного пояснення ти, читачу, зобов'язаний чітко уявляти собі, де це розташовано.

Тож дуже швидко Лицар Білого Комара, то пак Аркадій, був у гостях у сивого механіка.

Незважаючи на важку фізичну пра­цю, цей коваль не виглядав дуже мускулистим, як бодібілдер. Ні, це був досить субтильного вигляду п'ятидесятишестирічний чоловік середнього зросту, з рум'яним від постійного спілкуван­ня з жаром обличчям, зі срібним від сивини волоссям й аналогічними пишними вусами. Втім, вуса виглядали сріблом злегка позолоченим, тому що зжовкли від тютюнового диму – Вакула Охрімович палив коротку люльку. Так, не завжди люди, що здійснюють трудомістку роботу, мають дуже рельєфну мускулатуру. Наприклад, Ісус Христос до того як зробитися мандрівним проповідником теж займався важким фізичним трудом – працював теслею, згідно із сімейною традицією; але хіба він схожий на культуриста? Вакула Охрімович, усміхаючись, казав: "Я не мускулистий, а жилавий, і тому міцний".

Нетребенько, одночасно пихкаючи люлькою й наспівуючи український ретро-шлягер "Черемшина", схилився над креслен­ням і задумливо колупав у вусі олівцем.

– Усе міркуєш над залізяччям, старий чорте! – вітав винахідника гість. – Здрастуй.

– Аркашо, привіт. Ось жадаю вашому братові лицареві жит­тя підсолодити більш універсальним панциром. Щоб у нім не холодно й не спекотно, і щоб безпечно.

Фамільярне поводження цих двох один з одним свідчить, що вони не перший рік знайомі, і що лицар Аркадій далеко не вперше ставав клієнтом майстра. Про всяк випадок, Автор зауважить, що Вакула Охрімович Нетребенько був не чортом, а людиною. Тому що оскільки в Терентопії жили всілякі фантастичні за нашими мірками істоти, то таке звертання до нього Аркадія може збити читача з пантелику. Треба сказати, що якщо примар, русалок, ельфів, упирів і перевертнів там міг запросто побачити хто завгодно, то чортів бачили лише алкоголіки в нападах білої гарячки.

– Це ти молодець, Охрімичу. Мені ось конче, – лицар провів рукою по горлу, – треба доспіх із підігрівом. А то, ро­зумієш, намагався вчинити подвиг, та раптом увесь похолодів, так що нічого не вийшло. Треба, щоби при повторній спробі не сталося похолодання. Довідався, що ти винайшов доспіх із паровим опаленням, і пропоную тобі його випробувати з моєю допомогою.

– Є дві моделі. Перша тільки з обігрівом на випадок холо­ду. А друга більш універсальна: і з обігрівом, і з охолодженням на випадок спеки, і з парашутом на випадок падіння з великої висоти, і з вогнегасником на випадок горіння, і з аквалангами на випадок утоплення.

– Ого! Ні, мені тільки з підігрівом. Заодно проведемо екс­перимент.

Саме під експеримент лицар Аркадій і міг розраховувати отримати цей доспіх, тому що грошей у нього зараз не було. Винахідник охоче зголосився й, не відсуваючи справи набезрік, допоміг лицареві облачитися в експериментальний панцир, примовляючи:

– Зверни увагу, Аркашо, як я вдосконалив застібки. І надя­гати недовго, а знімати ще швидше: смикаєш за цю пумпочку, і всі обладунки одночасно відстібаються. Він, звичайно, трохи громіздкий, цей панцир, але інакше не виходить.

– Дрібниці. Мій Людовик – міцний кінь, витримає, – сказав Аркадій. – А як же доспіх функціонує?

– Пояснюю. Ось цим тумблером вмикається вся система. Якщо температура під панциром нижче норми, то спрацьовує термореле, вмикаючи пальник під маленьким паровим котлом, ось отут, у районі попереку. Пара починає циркулювати по трубочках, розгалужених зсередини уздовж усього панцира, на­гріваючи його. Коли температура піднялася до норми, те­рмореле вимикає пальник. Треба тільки не забувати зрідка заміняти батарейку для реле й сухий спирт для пальника...

* * *

Приблизно за півгодини, коли дракон Інокентій Карлович, по­обідавши маринованими жабами й паштетом з печінки єдинорога, вийшов із печери з мольбертом і фарбами, до нього наближався вершник із білим комаром на щиті.

– На стрільця і звір біжить! – закричав Аркадій. – Ну що, драконе, обміркував мою пропозицію? Збирайся. Зоопарк на тебе зачекався.

– Та що за напасть! Дайте мені спокій, пане! – засму­тився екскурсовод.

– Спокій нам тільки сниться... Неначе в бурі спокій є... Не­хай сильніше гримне буря! – скоромовкою процитував Аркадій фрази з віршів Олександра Блока, Михайла Лермонтова і Максима Горького. – Не підеш добровільно – мені доведеться застосувати насильство.

– Застосовуйте своє дурне насильство. Але тільки не в моїй присутності.

– Ах, так! Стояти! Руки за голову. Ти заарештований!

– Цікаво б дізнатися: за що?

– За... за... ну... за викрадення дівиць і за псування посівів. Ось! – вигадав експромтом лицар.

– Які ще викр... А, якщо ви маєте на увазі ту маленьку ді­вчинку... Вона сама мене попрохала її покатати. Її батьки не заперечували. Повернув у цілості й схоронності. Яке ще псування пос... А, це, мабуть, стосовно того цукрового буряка, з котрого один суб'єкт у Великих Таратутах гнав свій жахливий самогон, котрим споював місцевих мужиків? То так, знищив. Мене тамтешні жінки так благали...

– Ось-ось, буряки! І не треба цих відмовок: вона попроха­ла, вони благали... Мій обов'язок тебе заарештувати, а виправ­дання белькотатимеш в іншому місці. Кроком руш у Жорик­бург! Ать-два!

– Ордер. – Дракон простягнув до лицаря лапу.

– Що-що?

– Ордер на мій арешт покажіть, пане, підписаний прокурором, а також ваше мілі­цейське посвідчення.

– Не будемо розводити бюрократію. Ти зізнався в псуванні буряка. До речі, і фарбочки можеш свої прихопити. Чудови­сько-маляр – це цікаво, наш государ полюбляє такі курйози.

– Тпрусь!

– От тільки не треба лютішати: це шкідливо для здоров'я, – вимовив Аркадій, клацнувши тумблером автоматичного обі­гріву.

Але цього разу шорсткий екскурсовод так розгарячився, що впився в кривдника не холодним поглядом, як минулого разу, а поглядом спопеляючим.

Доспіх став розжарюватися.

Тиск у паровім котлі – рости.

Лицареві стало спекотно.

Дуже спекотно.

Втративши те­рпіння, розігрітий Аркадій рвонув рятівну пумпочку, і панцир, розстебнувшись, обсипався до копит Людовика, як шкарлупа розколотого горіха.

Досить вчасно.

За секунду паровий ко­тел вибухнув, вистріливши парою, наче камчатський гейзер.

Шокований вибухом кінь дико помчався убік рідної стайні, ри­зикуючи загубити сідока.

У сідока ж, одягненого у матер'яну, а вже не металеву одежинку, мимоволі ворушилося волосся від усві­домлення, що він дивом урятувався від ошпарення сідниць...

* * *

Змилений Людовик перейшов на крок уже в Жорикбурзі, а біля корчми "Під Мідним Забралом" і зовсім зупинився, начеб­то відчуваючи душевний стан хазяїна.

– Мойшо, горілки! – гаркнув лицар, не залишаючи сідла.

З корчми незабаром вийшов старий Мойша Роженкранц, власник цього закладу, тримаючи на таці запітнілу склянку й солоний огірок. Аркадій миттю жбурнув холодний алкоголь у горлянку, захрумав пряним овочем. Потім, не заплативши, а сказавши: "Запиши на мій рахунок, Мойшо", – поїхав до майстерні Нетребенька, котрий в цей час знов щось міркував над кресленням, мугикаючи український ретро-шлягер "На долині туман" та колупаючи у вусі олівцем, не тому що воно свербіло, а просто йому так краще думалося...

– От і виходить, що я рухався в правильному напрямку, коли вирішив крім обігрівача в новій конструкції встановити й охолоджувач, – вимовив Вакула Охрімович, вислухавши звіт лицаря. – Однак, мушу зізнатися, Аркашо, мені не до душі вся ця витівка із драконом. Ну не хоче він у зоопарк, навіщо ж його змушувати! Не люблю насильства.

– Силою його там ніхто тримати не буде, – відповідав Аркадій, розглядаючи нетребеньківське залізяччя. – Мені б лише відзвітуватися про виконану роботу, а потім король від­пустить бранця на всі чотири сторони. Ти ж знаєш нашого Жорика. А то я сп'яну наобіцяв, тепер буду посміховиськом, якщо нічого не зроблю.

– Так, мені розповідали про той бенкет на честь ката Інко­гнітечка. Слухай, а може ти б із драконом по-людськи: мовляв, так і так, вскочив, мовляв, у таку халепу, виручи, мовляв, брате, і я тобі колись придамся, мовляв, увійди в моє становище.

– Не зможу я так, – зітхнув лицар. – Не така в мене натура, щоб дракона просити. Тільки рота роззявлю, як мене понесе. Ні.

– А силою та погрозами хіба із драконом злагодиш? Не чув я, щоб хто злагодив. Нерозмовляючих драконів умертвляли, але щоб живим у полон...

– І я не чув. А що робити, якщо просити я не можу, а від­мовлятися від клятви не можна! Ото вскочив! Якби ж його якось зв'язати...

– Дозволить він себе зв'язувати! Авжеж!

Обоє задумалися й одночасно вигукнули:

– Сітка!

Вирішено було, що тільки накинувши на дракона міцну ка­пронову сітку, можна його полонити. Дракон же покритий шо­рсткою шкірою, пазурами, дзьобом, зубами й іншими ви­ростами, за які сітка зачіпатиметься, і чим більше клієнт крутитиметься-ізвиватиметься, тим тугіше його обплетуть тенета. Таким чином, пручаючись, він сам себе зв'яже. Залишиться тільки беркицьнути його у кузов вантажівки й доставити в Королівський замок. Аркадій навіть у долоні заплескав від такої придумки.

– Але це можна зробити тільки у твоєму універсальному доспіху з обігрівом і охолодженням! – сказав він.

– А також з парашутом, аквалангами, вогнегасником, – додав винахідник. – Ет, не до душі мені це насильство, але вже дуже збрую хочеться випробувати. Тим більше, що в остаточному підсумку дракон залишиться на волі.

Бажання не дозволило відсувати "випробування" набезрік, і незабаром металева шкарлупа була наповнена лицарем Аркадієм. Коваль Нетребенько проінструктував його, як управлятися з усіма цими кнопочками, тумблерами, рукоятя­ми...

– Ну й напихав ти сюди причандалля, Охрімичу! – сказав лицар з доспіху, як із броньовика. – Боюся, моєму Людовику буде...

– Звичайно, важко, – підхопив Вакула Охрімович, – таку-то вагу! Однак, голова в людини – не токмо шапку носити! Я все передбачив. Основна важкість доспіху прийдеться на спеці­альну конструкцію з колесами, у яку як двигун буде вставлений твій сірояблучний звір. Звіру, то пак Людовику, доведеться ті­льки ноги переставляти, пересуваючи конструкцію, а тиск при­паде на колеса. А колеса тут міцні! Тим більше, коневі допомагатиме моторчик.

– Ну й тямуща ж ти особистість, Охрімичу! – захопився голос із металу.

– Що є, то є, – не став скромничати Нетребенько, потіше­но погладжуючи мозолистими пальцями сивину. – У мене у звивинах тільки-но проклюнулася ідея зробити на основі вело­арбалета пристрій для автоматичного накидання сітки. Так би мовити, сіткомет.

– Шкода, що ця ідея не осінила тебе раніше. Нині при­йдеться накидати по-старинці – руками.

– Нічого, якось впораєшся. А ось це, – Нетребенько зірвав мішковинне покривало з якогось металевого каркаса, – ось це і є мій гіппомобіль.

– Твій що? – перепитав голос із панцира.

– Мій гіппомобіль, ну, конструкція на кінній тязі, що я говорив. Нагорі – сідло, це – колеса, а тут – моторчик. Усередину впрягається кінь. Просто, як усе велике. При русі рівною площиною моторчик працює на середній потужності, при русі нагору автоматично перемикається на більшу потужність, а при русі під гору відключається.

Після того, як за допомогою спеціальної упряжі в гіп­помобіль був вмонтований кінь Людовик і винахідник проін­структував випробувача, як користуватися цим транспортним засобом, лицар Аркадій, крекчучи від важкості металу, видерся по металевій же драбинці, на кшталт пожежної, привареній збоку конструкції, і осідлав нетребеньківський винахід. Вакула Охрімович приторочив до сідла міцну капронову сітку, яка знайшлася в його господарстві, й, побажавши удачі, проводив лицаря на драконоло­влю.

Гіппомобіль із лицарем у сідлі, що приводився в рух конем і моторчиком, котив не швидко, але впевнено, під поглядами здивованих перехожих, котрі вперше бачили таке чудо техніки...

І в результаті врешті перемістився на Каменіану до розкиданих перед Гірчичною печерою фрагментів доспіху з паровим опаленням...

– Знову проїхавши поміж кам'яними сідницями, – додає Ліва півкуля авторського мозку.

– Ні, – заперечує Автор, – ні цього разу ні попереднього лицар між сідницями не проїжджав. Першого разу проїхав, бо рухався до Каменіани від туристичного агентства "Рятівна Бджола", що на вулиці Плоских Кішок, і найближчий шлях лежав зокрема вулицею Сорокасемиліхтарною. А другого разу і тепер переміщався туди від майстерні Нетребенька, що на вулиці Франсуа Рабле, і найближчий шлях був іншими вулицями.

– Зрозуміло, – відповідає Ліва.

– А я от що подумав, – підключилася півкуля Права. – Людина, що ловить рибу, називається рибаком. Значить, людина, що ловить дракона, зокрема лицар Аркадій, має називатися драконаком.

– Ги, – реготнула Ліва. – За цим принципом козаком має називатися той, хто ловить козу.

– Дурню верзете, півкулі, – каже Автор. – Ви б іще бовкнули, наприклад, мовляв, якщо крамарем звуть того, хто має крам, то лицарем можна звати того, хто має лице.

ЩОСЬ ДЕСЯТЕ. Хвилюючі звуки

Чому в залі сміються?

Карел Чапек, "Чорт".

– Шарлатан. Сучий син. Жулік. Шахрай...

Леонід Чернов, "Халтурники".

18 вересня 1995 року.

Наближався час початку концерту, і гар...

– До чого? – питає, перебиваючи, Ліва півкуля авторського мозку.

– Що – до чого? – збивається Автор.

– До чого наближався час початку концерту? Слово "на­ближався" означає переміщення до чогось або до когось. Так до чого або кого саме переміщався час початку концерту? – наполягає Ліва півкуля.

– Ну... Еее... Гм... До... до... до оперної Стайні, – невпевнено бурмоче, знизуючи плечима, Автор.

– Час переміщався до музичного театру?! – підключається й Права. – А можна уточнити: на якому виді транспорту? Або пішки? Тоді – якою ходою?

– Теж мені, педантичні скептики вишукалися! Ну вас! Як пишу, так і вмію. Вірніше – навпаки.

Знову. Наближався час початку концерту (Автор показує дулю своєму мозкові), і гарний будинок, розташо­ваний на вулиці Франсуа Рабле напроти майстерні Вакули Охрімовича Нетребенька й трохи ліворуч від лицарського гу­ртожитку, на­фаршировувався публікою, наче обезголовлений та обскубаний труп качки різаними яблуками перед впровадженням у спекотну духовку; з тією різницею, що в качку начинку запихають, а в театр начинка лізла сама.

– "Автор показує дулю своєму мозкові", – повторює Ліва півкуля. – Непогана назва для критичної рецензії на твою писани...

– Цить! – обриває критику Автор.

Будинок, хоч і був перебудований зі стайні, виглядав як справжній розкішний театр, і зовні, і зсередини; нагадував велетенський кам'яний торт, прикраше­ний колонами, статуями та іншими архітектурними витре­беньками.

Публіка, що жадала прослухати концерт класичної музики, представлений на афішах за назвою "Хвилюючі звуки", проникала усередину за допомогою пред'я­влення квитків бабі Клаві – грізній бабусі, що обіймала в театрі за сумісництвом дві посади: прибиральниці й білетера. Якогось жвавого дядька, що намагався пропірнути у храм мистецтва без квитка (напевно, він був з тих, кому на перехресті Гоголя-Шек­спіра не вистачило бажаного папірця), баба Клава видавила з театру шваброю. Решта мали заповітні квитки, і їх минула швабра ця.

Люди й інші організми (дракон Інокентій Карлович зі своїм кишеньковим приятелем Гавриїлом Святославовичем не нале­жать же до категорії "люди") займали місця згідно з купленими квитками.

Втім, Інокентій Карлович не міг зайняти своє місце, то пак крісло, оскільки ці меблі не були розраховані на драконячі габарити. Дракон ніяк не зміг би вти­снутися між підлокітниками, не зламавши останніх, і роз­містити на си­дінню триметровий хвіст. Саме тому він завжди купу­вав місце поруч із проходом, щоб сидіти не в незручнім кріслі, а в зручному проході, просто на підлозі, спершись ліктем на крісло, і, звісно, в останньому ряду, щоб нікому не загороджувати видовище.

Безумовно, Інокентій Карлович сів у проході, котрий пролягав посередині глядацького залу, розділяючи зал на дві половини, тільки після того, як решта публіки, пройшовши проходом, заповнила крісла.

Сусідами Інокентія Карловича по ряду виявилися: лі­воруч – бібліотекар Бізончик Солом'яний із мальовничо розфа­рбованим обличчям (він сідав в останньому ряді, щоб нікому не заважати головним пір'ям), а праворуч... Коли крилатий каменіанський екскурсовод побачив її так близько, він подумав: "Ух ти!" По­тім подумав: "Яка краса!" Потім подумав: "Просто чудо!" Тому що його сусідка була така прекрасна, така молода й така... така... така...

Тьху, хрін подери! Яка ж бідна й убога людська мова, як не вистачає слів, коли треба висловити красу дівчи­ни. Поетичні штампи на кшталт "вічка як сливи, губки як вишні, щічки як персик" тощо, ті­льки заплутують нашу уяву, підсуваючи замість дівчи­ни якийсь фруктовий натюрморт. Або, гірше того, "віч­ка – бурштин, губ­ки – рубін, зубки – перли..." Якась дорогоцін­на мінеральна маска поганського бога Хацля-Цуцля дикунського племені мумба-юмба. Тьху. Краще вже просто сказати "дуже гарна" і все; і нехай кож­ний уявляє собі красу в міру своїх естетичних смаків.

Корот­ше кажучи, праворуч від дракона сиділа Естер Гільденштерн – дочка хазяїн­а корчми "Під Рятівною Мухою". Щодо її зовнішності Автор тільки за­уважить, що вона кароока струнка брюнетка з короткою стрижкою. Решту домалюй сам, безцінний читачу. Настільки миле створіння захоплювало вся­кого, хто її бачив. І дракон не був винятком.

Якщо читач засумнівається, мовляв, він же був не людиною, а як би яще­ром, тому його уявлення про красу повинні бути не людськими, а, якщо так можна ви­словитися, зві­рячими; з його погляду га­рною повинна вважати­ся, мовляв, громадянка, у якої є хвіст, пазурі й таке інше; якщо, повторює Автор, читач засумнівається, то Автор відповість: а хіба людина не може захоплюватися красою метелика, або там кі­шки, або взагалі бузку; хіба людина знається тільки на красі гомо сапієнса? Отож бо. Та що дракон, навіть кишеньковий люмбрикус Гаври­їл Святославович не міг відвести від красуні своє пенсне.

Естер, як звичайно, тримала в ангельських пальчиках пивно­го келиха. Ні, вона не пила в театрі пиво, вона взага­лі ніде не пила пиво, не любила. Просто цей скляний кухоль ціну­вав гарну музику (що той музичний смак цьому дивному посу­ду прище­пив за допомогою своєї віолончелі академік Яким Брюходухов), і дівчина носила його на концерти. Якби вона знала, що в найближчім майбутньому в долі коха­ного посуду відбудуться чарівні зміни, то не було б журливості в її великих карих очах і не віддзеркалювала б натяк на сум її чудесна усмішка. (У читача могло виникнути бажання поправити Автора. Мовляв, щодо посуду слід вживати прикметник "улюблений", а не "коханий". Автор на це заперечить: не поспішай із поправкою, безцінний читачу, бо ти про ставлення дівчини до цього посуду і ставлення посуду до цієї дівчини поки ще нічого не знаєш.) Втім, Автор забігає вперед. Про дочку корчмаря й розмовляючу пивну кружку він ще розповість докладно й сумлінно. Поки ж про концерт.

Дракон і інші поблизусидячі скоса любувалися прекрасною сусідкою й із трудом відліпили від неї свої погляди, щоб пере­вести їх на завісу, яка почала розсуватися, відкриваючи сцену.

Це розсування зал озвучив схвальними оплесками, що як би за­прошували маестро Траляляліні починати концерт.

На оголеній сцені мав честь знаходитися чорний рояль. Однак солідність цього самотнього інструмента дещо порушували помаранчева повітряна ку­лька, прив'язана до однієї ніжки рояля, і чавунна опалювальна батарея, притулена до іншої ніжки; кулька – дитячою легковажністю, батарея – сантехнічною буденністю.

– От паразити, не могли сцену звільнити від сміття! – пробурчав патріарх Іполит Четвертий, що зайняв місце в першому ряді, на при­крість сидя­чих позаду, бо його зріст і статура не сприяли га­рному огляду сцени. Під паразитами він мав на увазі працівни­ків сцени, а під сміт­тям – кульку й батарею.

За хвилину зал вибухнув другою серією оплесків, тому що з-за лаштунків з'явився хтось у фраку.

Посміхаючись публі­ці, маестро перемістився до рояля, сказав: "Добрий вечір, шановні глядачі" й, притиснувши долоню до серця, поклонився.

Ріккардо-Джузе­ппе Траляляліні виявився невисоким щільним лисуватим чоловіком, і цими якостями нагадував ранкового продавця квитків.

Прагнуча прекрасних звуків публіка завмерла.

– Першим номером моєї програми за назвою "Хвилюючі звуки" прозвучить Лист, – вимовив гастролер лунко й майже без акценту.

Однак, замість того щоб сісти за рояль і покласти пальці на клавіші, він вийняв з-за пазухи якийсь папір і показав його глядачам. Папір був афішею цього його концерту, такою ж, як розклеєні по всьому Жорикбургу, що спокусили глядачів сюди прийти.

Потім із хрускотом його зім'яв.

Потім заходився цей аркуш жмакати й тріпати.

Акустика в Стайні Опери та Балету була унікальна (не даремно король Жорик Восьмий переселив оперу саме в цей будинок), завдяки чому здивована публіка чула шурхіт, шелест і хрускіт афіші навіть у найвіддаленіших від сцени точках залу.

Пошурхотівши з пару хвилин, маестро із тріском розірвав аркуш навпіл. Поклавши обривки на рояль, Траляляліні сказав:

– Це звучав лист, – і поклонився.

Зал відповів сміхом і оплесками. Прекрасно, коли серйозний музикант не позбавлений почуття гумору й перед початком концерту встановлює контакт із публікою за допомогою жарту. А терентопська публіка із вдячністю реагує на гумор.

Знову посміхнувшись, через що в променях освітлювальних приладів блиснув зуб жовтого металу, і підморгнувши правим оком публіці, маестро продовжив жартувати. Взяв з-під при­туленої до рояля батареї залізний лом. Оголосив:

– А тепер пролунає Брамс.

І провів цією залізякою по ребрах чавунно­го радіатора.

"БРРРРРРРРАММММС" – продзвякав чавун.

Поклавши лом, дотепний віртуоз під регіт і оплески нагородив слухачів уклоном.

– А тепер пролунає Бах, – пояснив Траляляліні й, на­ближаючись до повітряної кульки, відстебнув від лацкана фрака англійську булавку...

Після відтворення обіцяного звуку річчю, котра щойно була надутою кулькою, та чергового уклону, маестро, під веселий шум публіки, зникнув за лаштунками.

Отже, контакт із жорикбурзькою публікою був нала­годжений.

Слухачі відразу полюбили веселого гастролера, як рідного.

Під час паузи, яку маестро зробив напевно для того, щоб глядачі відвеселилися, заспокоїлися й приготувалися до справжньої класики, зал перейшов від гучного пожвавлення до уважної тиші.

Після двох хвилин тиші публіка зрозуміла, що настав час підбадьорити музиканта оплесками. Вони зазвучали. Спочатку це були хлопки нарізно, потім вони зліпилися в ри­тмічні.

Звучали, але маестро не виходив.

Зал стомився пле­скати, а сцена залишалася безлюдною.

– Та що таке? Де він? Чому не виходить? Може, щось трапилося? – устав зі свого місця в першому ряді патріарх Іполит Четвертий і неочікувано жваво для настільки важке­нького організму стрибнув у оркестрову яму, перекроку­вав її дно й видрався на сцену. – Зараз довідаюся в чому справа! — і пішов за лаштунки.

За лаштунками маестра не виявилося, і служитель культу став обшарювати весь театр, призиваючи: "Маестро Траляляліні, де ви?". Але без відповіді був глас волаючого в театрі.

Зазирнув у гардероб, у гримувальну – нікого.

За­глянув навіть у чоловічий туалет – немає...

Після декількох хвилин пошуку Іполит Четвертий побачив музиканта крізь скло вхідних дверей: той віддалявся від театру.

Патріарх вимет­нувся на вулицю, вагомими кроками наздогнав суб'єкта у фраку й хап­нув його за лікоть:

– Ви куди це, громадянине Траляляліні? На вас же люди чекають!

– Чекають? Чого чекати, якщо концерт закінчено? Хіба я забув сказати? Неуважність. Нехай розходяться. Моє шануван­ня.

Він продовжив був рух, але де там: лікоть міцно застряг у патріарших пальцях.

– Слухай, маестро, але ж це ти ранком квитками торгував? Ну звичайно, ти! А я тебе у фраку й не одразу впізнав, сонечку моє. Отже, по сто шурхотиків за квиток, ластівко моя?

Говорячи це, Іполит Четвертий грізно рухав бровами й люто роздмухував ніздрі. Ці гримаси могли налякати, адже патріарх мав богатирську статуру, говорив густим басом і був схожий чи то на Бармалея, чи то на Карабаса-Барабаса, оскільки носив на фасаді голови гачкуватий ніс, випнуті як у сови очиська під волохатими бровами, що зрослися на переніссі, вуса, що стирчать урозліт, й кошлату брюнетисту бороду, а в обрамленні отого вороного хутра біліли великі зуби. Ну хіба ж не лячно?

– У вас якісь проблеми? – поцікавився Траляляліні, намагаючись відстебнути від рукава чіпкі пальці співрозмовни­ка.

– Ні, сонечку моє, це в тебе зараз будуть проблеми. Роз­гонисті й важкі.

Пальці грізного священника дійсно відстали від лі­ктя, але, на жаль для гастролера, тільки для того, щоб миттєво переміститися на комір фрака. Схопивши потужною кистю лисуватого за шкірку, двометровий патріарх поволік його зворотнім марш­рутом: вулиця – сцена.

– Ну нічого собі! – захрипів так званий лауреат між­народних конкурсів, намагаючись упиратися, але опір богати­рському попу був настільки ж безнадійною справою, як спроба зрушити плечем гусеничний бульдозер.

Публіка, побачивши Іполита Четвертого, що тягне віртуоза, котрий обурено корчиться, перестала дзижчати й відважила ниж­ні щелепи.

– Хотів змитися, красунчик! – гулко пробасив священник, випинаючи затриманого на авансцену.

– Шановна публіко! – вимовив той, намагаючись бути бадьорим і усмішливим. – Концерт закінчено. Дякую за увагу. Усього хорошого, до нових зустрічей.

Перетравлювання публікою ситуації потребувало хвилини за­ціпенілої тиші. Потім...

– Шахрай! – пропищав люмбрикус Гавриїл Святосла­вович, виткнувши із брезентової кишені рожеву мордочку в пенсне.

– Шарлатан! – погодився дракон Інокентій Карлович, і в його погляді з'явився холодок.

– Аферист! – старечим фальцетом проскреготав пенсіонер Шнапс, колишній банщик-стахановець.

– Ошуканець! – гаркнув лицар Річард Левове Копито.

– Пройдисвіт! – сумно констатував маг і авіатор Акмус.

– Комбінатор! Махляр! Діал! Суціга! Ваґабунда! Трікстер! Проноза! – видав начитаний бібліотекар Бізончик Солом'яний.

– Крутій! – додав синонім до загальної думки Нетребенько та метнувся до виходу.

Інші теж не мовчали, і обвинувачення злилися в грізний гул.

– Гроші добровільно повернеш, ластівко моя, чи як? – Патріарх продемонстрував так званому артистові важкий ку­лак, піднесши його майже до ніздрів маестра.

– Схоже, отут дехто неуважно прочитав мою афішу, – лу­нко, намагаючись перекрити гул, заявив Траляляліні, відвертаю­чись від кулака. – А в ній чорним по білому було на­друковано, що прозвучать саме лист, саме брамс і саме бах, а не щось інше. І лист, тобто аркуш звучав, і брамснути я брамснув, і бахнути я бахнув. Усе, як і було обіцяно. Якщо комусь моє ми­стецтво не до душі, ну що ж, підведися і тихе­нько вийди, як інтелігентна людина, не заважаючи іншим. Тре­ба ж бути ци­вілізованими людь... Ой!

Це розсерджений патріарх боляче дав йому щигля нігтем по плішині.

– Якого біса! – підвищив тон так званий віртуоз, прикри­ваючи лиси­нку пітним кулачком. – З якого дива я повинен від­давати свою чесно відпрацьовану зарплату.

– Чесно?! – вражено гаркнув мучитель, намагаючись ще раз вдарити потужним нігтем в обхід кулачка, що совався поти­лицею.

– Але робота ж виконана! Душевні й фізичні сили витраче­ні! Треба ж цінувати чужу працю! Може, і Лучано Паваротті комусь не подобається, але це ж не привід, щоб відбирати в нього гроші! Я ж заплатив за оренду залу, за роботу освітлюва­чів тощо...

– Не поминай всує імені Паваротті, красунчику! – Роз­дратований Іполит Четвертий таки схитрився нанести блискавичного щигля, випередивши пітний заслін.

– Це самосуд! – вискнув Траляляліні. – У вас тут правова держава, чи банда?!

– Він правий, святий отче, – заявив раптом Бізончик Солом'яний, знявши окуляри й протираючи скельця хусточкою. – Треба покликати міліцію.

– А я вже покликав, – відгукнувся із дверей Вакула Охрі­мович, який, виявляється, встигнув вибігти на вулицю в пошу­ках міліціонера й зіштовхнутися з таким за два кроки від Стайні Опери та Балету.

– Дільничний інспектор старший лейтенант Ратиця, – від­рекомендувався страж порядку, входячи в зал і прикладаючи нігті до козирка фуражки. – Що тут трапилось, громадяни?

Автор нагадує читачеві: дільничний Микола Опанасович Ратиця вважав, що допомагати людям треба не тільки в робочий час, і не тільки на своїй дільниці. Тому зараз, вертаю­чись із роботи додому повз театр і почувши з вуст сивого меха­ніка заклики про допомогу, він не замислюючись ринувся на місце події, тобто в храм мистецтва.

– Він мені відразу не сподобався, ще на перехресті Гоголя й Шекспіра; така неприємна фізіономія! – прогудів ску­йовджений патріарх.

– Вибачте, не зрозумів, – перепитав міліціонер.

– Ось цей спочатку шарудів папірцем, а потім яа-ак брамснув! – задеренчав ветеран Шнапс, тикаючи в маестра си­зим старечим нігтиком.

– А потім проштрикнув кульку й спробував зник­нути! – підхопив лицар Річард Левове Копито, стріляючи в Траляляліні презирливим поглядом крізь світлі вії.

– Ще й Паваротті приплів, сонечко! – підсумував, люто сопучи, патріарх.

– Стоп-стоп-стоп! – помахав розчепіреною п'ятірнею спантеличений Ратиця. – Давайте не поспішаючи й один по одному. По-перше, кого проштрикнули? По-друге, на якому повороті? І по-третє, де потерпілий?

– Та ж ні! Лучано Паваротті – знаменитий італійський оперний співак, ліричний тенор, він його просто згадав, – устромився в бесіду індіанець-майонез, – мовляв, і він артист, а сам про­штрикнув булавкою кульку, щоби вона втнула баха замість того, котрий Йоганн Се­бастьян!

– Стоп! Ідемо один по одному! Хто бахнув Йоганна Се­бастьяна? Чи це Йоганн Себастьян когось бахнув? Хто тут Йо­ганн Себастьян? – уточнював інспектор, із цікавістю по­глядаючи на лицьовий живопис бібліотекаря.

– Та ви знову не второпали! Йоганн Себастьян уже давно вмер, не в ньому справа... – спробував прояснити обстановку дракон Інокентій Карлович, але Ратиця перебив:

– Вмер? Уже вмер? – і злегка сполотнів. – А де його труп?

– До чого тут труп! – знову зазвучав святий отець. – Ми хочемо забрати гроші в цього, з дозволу сказати, артиста, а він, віртуоз такий, не віддає! Ось у чому суть проблеми!

– Забрати в артиста гроші? – насупився міліціонер. – Тобто пограбувати?

– Давайте, я поясню, – заворочався Траляляліні, звільняю­чись від ослабілої хватки Іполита Четвертого. – Непорозумін­ня полягає в тому, що я тільки-но дав тут концерт, але між мною й деким із глядачів виникли розбіжності в поглядах на альтернативну музику. Просто не всі ще адекватно сприймають музичний андеграунд, що фрапірує адептів консервативних труїзмів, котрі манкірують сакраментальними сублімаціями й фрондирують іманентні псевдодифамації, які нівелюють до­гматичне епігонство, екстрапольоване в евентуальне кліше, детермінуючи сакральні парадигми амбівалентної емпатії ху...

– А, тепер зрозуміло! – перебив так званого лауреата страж закону й, полегшено усміхнувшись, зняв фуражку, щоб протерти хусточкою запітнілий козирок.­ – Так би відразу й сказали. Тільки я, на жаль, не зможу допомогти, оскільки в авангардній музиці ні біса... Кхе. Я, знаєте, більше попсу... Пісеньки там усілякі... А симфонії та увертюри – не розумію. Вам краще до суду звернутися. Нехай запросять експертів з му­зики й вирішать вашу суперечку. А я некомпетентний.

– Правильно, прямо до суду його, бурлаку! – підхопив Нетребенько. – А то узяв моду шарудіти папірцем за чужі гро­ші. Я й сам можу пошарудіти у нужнику, але цілком безко­штовно.

– Бач який аферист! – скреготав старий Шнапс. – Обіцяв концерт "Хвилюючі звуки", а сам утнув якусь дурню!

– Пане міліціонере, – звернувся Траляляліні, – подивіться на глядачів: ну хіба ж вони не схвильовані?

– Схвильовані, – підтвердив Ратиця.

– Отже, поставлена мета досягнута: я обіцяв схвилювати слухачів звуками і я їх таки схвилював. Отже назва концерту "Хвилюючі звуки" є слушною і відповідає дійсності.

– До суду! До суду його! – задзижчало суспільство.

– Ідемо, пташеня моє. – Патріарх згріб жертву й потупав до виходу, а слідом рушила й жива маса, як фарш із м'ясорубки.

– Стійте! Стійте! – закричав дільничний, розмахуючи над юрбою розчепіреною кистю. – Не пріть, як череда! Ви ж на вулиці рух перекриєте! Однаково ви всі до суду не вти­снетеся – там зал маленький! Виберіть декількох депутатів, які від імені всієї Стайні...

– Старший лейтенант діло каже! – перебив громіздкий святий отець, традиційно давши щигля віртуозові нігтем по ли­синці, щоб не крутився. – Пропоную обрати від громади глядачів Стайні Опери та Балету депутатів у кількості... еее... восьми громадян. А персонально ось кого: мене, бо я дуже ро­зумний і скромний; дракона, бо він великий і значний; лицаря, бо він залізний хлопець; бібліотекаря, бо він просто чудо, хоч і в пір'ї; пенсіонера Шнапса, бо він ветеран і стахановець; коваля Нетребенька, бо він... ось який; касира Джульєта Дездемонови­ча Грошенятка, бо він теж мій друг; ну й нарешті — мага Акму­са, бо він чудотворець. Усі ми суб'єкти відомі, шановні, ро­зумники й молодці. Грудьми стоятимемо за ваші інтереси з метою знешкодження цього особливо небезпечного віртуо­за. – Іполит Четвертий звичним жестом вдарив бранця нігтем у по­тилицю. – А тепер проголосуємо. Хто буде проти, з тим я особисто проведу співбесіду. – Він демонстративно потер пальцями лівої руки великий кулак правої. – Отже, хто за нас, гарних, підніміть кінцівку. Таких хто проти й утрималися, звичайно, нема? Одноголосно. Вибрані, гайда за мною. Решта, чекайте тут.

Штовхаючи перед собою гастролера, патріарх покинув зал Стайні, а з ним і чудова сімка (вірніше – вісімка, адже на шиї дракона в брезентовій кишені був ще один громадянин, за яко­го не голосували).

* * *

Маршрут від Стайні Опери та Балету до будинку міського суду делеговані громадяни долали, ідучи вервечкою, тобто один за одним, а не юрбою, щоб не створювати перешкоди ру­хові по тротуару іншим пішоходам. Зустрічні пішоходи мали можливість спостерігати наступну картину: за невисоким чоло­віком щільної статури у концертному фраку із краваткою-метеликом, що плентається неохоче, тупотить богатирського вигляду довговолосий бородань в одязі церковного покрою, однією рукою притримуючи фрачного за шкірку й у той же час підштовхуючи вперед, а іншою б'ючи періодично по плішивій маківці нігтем. Слідом крокує інтелігент в окулярах, голова якого прикрашена пір'ям і фарбами. За ним іде роботяга з ру­м'яним лицем, сивими власами й вусами, попихуючи тютю­новим димом з короткої люльки. Вслід дрібоче дідок, почасти лисий, почасти сивий, але з напрочуд молодими очима. За ним бреде скуйовджений чорноволосий гостроносий кремезний коротун. Далі випливає індивідуум із сірими очима й випнутим квадратним голеним підборіддям, в авіаторській шкіряній куртці й аналогі­чному шоломі. По його п'ятах рухається білявий лицар, без шо­лома, але в доспіху, не бойовому, а, так би мовити, декорати­вному, вихідному. Завершує хід дракон в окулярах, із бре­зентовою кишенею на шиї.

Ішли вони (крім шахрая) цілком оптимістично, бо були впевнені, що суд відновить справедливість, тобто змусить афе­риста повернути глядачам гроші за квитки, і піддасть його якому-небудь покаранню, нехай не суворому (дуже суворі взагалі тамтешнім кодексом не передбачені), але здатним послужити уроком ошуканцеві.

Повз, проїзною частиною, про­їжджали неспішно мотоциклісти та автомобілі (швидка їзда, більша за 23 кіло­метри на годину, у межах міста була заборонена, заради без­пеки пішоходів і запобігання автомобільних катастроф), іноді кінні візки й вершники-лицарі. Щодо останніх серед транспортної машинерії можна було б вигукнути фразою із твору "Берлінські коні" дотепного Остапа Вишні: "Здається, що щось химерне, часів середньовіччя вдерлося в машинізовану юрбу".

А поки ці персонажі тупотять убік суду, Автор скористається моментом, щоб повідати безцінному читачеві ще дещо про кожного з них. Крім дракона Інокентія Карловича з люмбрикусом Гавриїлом Святославовичем, про яких окрема розмова, і так званого Траляляліні, таємницю особистості якого Автор для інтриги збереже до певного часу. Про решту:

Щодо Іполита Четвертого.

Ім'я Іполит він одержав при введен­ні в сан священника. При народженні ж був наречений Сергієм Едуардовичем Цапиком. Числівник "Четвертий" означає, що до нього вже три православ­ні патріархи Терентопії носили ім'я Іполит.

Цей богатир­ської статури патріарх Те­рентопської правосла­вної церкви був, крім іншого, оригінальний тим, що у віль­ний від релігійної роботи час він видавав журнал "Гарнюнізм!"

У цьому виданні публі­кувалися кольорові фото­графії гарних дів­чат. Автор під­креслює: саме гарних дівчат як таких, а не га­рних дівчат в одязі. Бо дівчина як така й дівчина в одязі – це трошки різні естетичні категорії. Відсутність на фо­тографіях виробів легкої промисловості давало деяким грома­дянам під­ставу вва­жати цей журнал еротичним. Сам же Іполит Четвертий уважав "Гарню­нізм!" виданням духовним. Його ар­гументи такі: мовляв, зами­лування красою викликає повагу до того, хто цю красу створив. А що може бути гарніше, ніж зовніш­ність пре­красної не­одягненої дівчини? Демонстрація нічим не прикритої божественної жіночої краси провокує в глядачах повагу до Господа, бо саме він є Творцем цих принадностей. Жіночий одяг роблять прості смертні, а голе жіноче тіло створив сам Всевишній. Хто каже, що створене смертними є кращим за створене Всевишнім, той богохульник, святотатець. Отож журнал, що провокує в та­кий спосіб повагу до Творця, має всі підстави вва­жатися видан­ням духовним. Отже, видавати таке духовне видан­ня ціл­ком при­стало особі духовного звання.

Але серед священників і про­стих парафіян були святоші, незадоволені цим видом діяль­ності глави місцевого правосла­в'я. Мовляв, недобре це­рковному патріархові розбещувати людей картинками з голи­ми дівками.

Цим православним ханжам також не сподобалося, що патріа­рх Іполит Четвертий став нудистом, проводячи літні від­пустки на нудистськім пляжі на березі річки Замийки. На їхню думку, не личить святому отцю розгулювати в чому мати на­родила, спокушаючи голизною громадян. Щодо "у чому мати народи­ла" вони, звичайно ж, не мали рації, бо коли майбутньо­го патріарха народила мати, у нього не було ані вусів, ані боро­ди, ані довгого волосся, котрі щільно прикривали, зокрема й на пляжі, верх­ню частину його орга­нізму.

Патріарх лаяв таких критиків: "Темні ви, сонечки мої, немовби пивна пляшка! Біблію треба читати! І читати уважно, вникаю­чи в суть! А в Біблії пря­мо сказано, чорним по білому, що Господь благо­волив Адамові і Єві доти, доки вони шустали Едемом у чому мати нар... тьху, у чому він їх створив, а створив він їх го­лісінькими, неначе стриптизери та стриптизерки наприкінці виступу. А як ті­льки вони за­соромилися наготи й зачали надягати на себе листя, Господь розсердився й вигнав їх із раю під три чорти, прости Господи! Виходить, гу­ляння без одягу – це життя в бо­жеському стилі, а напинання одягу без вагомих при­чин – це антибоже­ственне перекручення! Ну там від холо­ду, від бруду – це при­чина вагома, але на пляжі одяг наві­що? Ку­пальні костю­ми – це не по-божеськи! Це під­ступи лу­кавого!"

Звичайно, без одягу цей священник гуляв ті­льки на відповідн­ому пляжі. А в інший час в інших місцях (та от хоча би і в театрі) був одягнений.

Втім, хоча серед терентопських православних були не схвалюючі таку видавничу діяльність патріарха і його захоплен­ня нудизмом, а також його буйний характер і звичку розпускати руки, все-таки й на думку нікому не спадало поміняти його на іншого.

Щодо лицаря Річарда Левове Копито.

Цей лицар, на відміну від решти чле­нів колективу Напівкруглого Столу, крім Жорика Дев'ятого, любив класичну музику. Спочатку не любив, як і колеги, а по­тім полюбив ці звуки, як простий... ну, скажімо, як простий ди­ригент. А заразився цією пристрастю так:

Сім років тому білявий Річард познайомився на танцмай­данчику зі жвавою симпатичною рудоволосою дівчиною, що хвацько танцю­вала брейк-данс. Ну там пішли шури-мури, цукерки-комплі­менти. Відносини дрейфували убік взаємних млосних почуттів, і Левове Копито став подумувати про шлюб і родину. Але раптом, як чортик з табакерки, вистрибнув між ними Аркадій. Будучи більш нав'язливим і жвавим на язик, захопив претендентку, запаморочив руду голівку й відбив, як той казав, у суперника. Тепер Оксана Цукерка – дружина лицаря Аркадія й мати п'ятирічного Бориса Аркадійовича.

Ну й добре, сказав собі Річард, ну й гаразд! На цих танцмай­данчиках кокетки та вертихвістки, особистості несерйозні. Сер­йозну культурну дівчину, що зрозуміє душевну красу небалаку­чого чоловіка, треба шукати не на танцюльках, а в бібліоте­ці або там на симфонічному концерті...

І купив абонемент на цикл концертів симфонічної музики дев'ятнадцятого століття в Стайні Опери та Балету.

Спочатку його вуха, що звикли до пісеньок у нехитрому ритмі ум-ца-ум-ца, тяготилися бенкетом звуків, переплетенням мелодій і феєрверком тонів, але лицар непохитно терпів "тягомотину", обшарюючи зіницями ряди симфоманів у пошуках дівиці-гарнюні. Потім вуха звикли до симфонізму, і кандидат у женихи став почувати себе в цих звуках більш комфортно.

Однак протягом декількох концертів він так і не виглядів потенційної нареченої (тобто там були привабливі особи, але, на жаль, уже з кавалерами), тому коли абонемент закінчився, Левове Копито, сказавши собі: "Час кінчати із цією брудною справою" (маючи на увазі під брудною справою не пошуки кохання, а прослуховування симфонічної музики), припинив культпоходи в Стайню.

А за місяць відчув у душі якусь сверблячку, начебто чогось хочеться, чогось не вистачає, але незрозуміло – чого. І якось, проходячи повз афішу, що запрошувала на концерт з творів Ігоря Стравінського, відчув защемлення душі, а ноги самі завернули до театрально-концертної каси. "Вляпався! – зрозумів лицар. – Сів на голку, то пак на скрипковий ключ".

Так, звичка до академічної музики виявилася для нього чимсь на кшталт здорового різновиду наркоманії. Він не зміг противитися цій тязі й, незважаючи на глузування колег по Напівкруглому Столу, поринув у світ класичної музики, став завсідником Стайні Опери та Балету, шанувальником і знавцем цих звуків.

А от особисте життя якось не склалося: він холо­стяк. Зараз він, як і деякі інші чоловіки Жорикбурга, таємно закоханий у дочку корчмаря Іцхака Гільденшерна, але спроби його залицяння були відсічені красунею в самому зародку. Естер кохала... Ой, Автор забігає вперед. Про кохання цієї дівчини він повідає у свій час.

Щодо бібліотекаря Бізончика Солом'яного.

Бізончик Солом'яний був нащадком двох родів американських індіанців. Його предки за батьківською лінією, гноблені блідо­лицими окупантами, побу­дували великий човен й, покинувши Американський континент, пустилися в плавання Атлантичним океаном в пошуках земель, де індіанців ніхто б не пригноблю­вав. А предки за матери­нською лінією з тією же метою рушили подорожувати океаном Тихим. Так група індіанців мая опинил­ася в Іспанії, а група індіанців ірокезів – у Китаї. Продовжу­ючи пошуки, перші сталі кочувати Євразією на схід, другі – на захід.

(Оскільки, по-перше, тут згадано індіанський народ мая, а по-друге, цей так званий епос так-сяк пов'язаний з Харківщиною, то Автор у дужках до слова згадає, що сотні років тому даний американський народ користувався писемністю. Ця писемність була таємнича й геть-чисто незрозуміла людству. Поки її не розшифрував і не зробив зрозумілою уродженець Харківщини, учений Юрій Кнорозов. Що за ту заслугу на прадавній землі мая (тепер іменованою Мексикою) тамтешні мешканці цьому харків'янинові встановили з великою повагою вже два пам'ятники.)

Батько бібліотекаря народився в Росії, під Тамбовом, куди за сотні років докочу­вала сім'я індіанців мая, що їх місцеві жи­телі вважали за циганів, тому немовляті неофіційно дали "індіанське" ім'я Койот Тамбовський. А мама народилася в Мо­лдавії, куди добралася родина ірокезів, яких там уважали за та­тар. Її неофіційно рі­дні назвали Індиченька Ряба (Ряба – через ластовиння на облич­чі). Автор підкреслює, що ці імена були неофіційними, на згад­ку про давні індіанські тради­ції. Офі­ційно ж, за паспорта­ми, вони йменувалися Васи­лем Петрови­чем Трампом і Ольгою Станіславівною Сукбаєвою. Так буває, що представники народів, котрі кочують, здо­бувають імена й прізвища тубільців, серед яких вони жи­вуть. Наприклад, в українських циганів – часто-густо украї­нські іме­на й прізвища, в угорських циганів – угорські, в іспанських – іспанські... Від­повідно у індіанців, що пожили на східно­слов'янських землях, офіційно були типові для цих місць імена та по батькові, а прі­звища Трамп і Сукбаєв "прилипли" до родин під час життя на германських і татарських землях. І цілком логічно, що сім'ям, котрі блукають, дісталися саме ці прізвища, адже й "трамп" у перекладі з германських мов і "сукбай" у перекладі з татарської означають одне: бурлака, бездомний.

Втім, у процесі мандрівок нащадки вихідців із Америки одружувалися з євразійськими аборигенами, тому з кожним новим поколінням у їхніх жилах було усе менше індіанської крові й усе більше інших кровей. Але незважаючи на те що генетично їхнє індіанське коріння перетворилося на крихітні корінці, вони не забували про історичну батьківщину, шану­вали індіанські традиції (принаймні деякі, які ще не забули), і вважали себе саме індіанцями, а не німцями, ки­тайцями, тата­рами, росіянами, й представниками інших народів, кров яких, можливо, у них уже формально переважала. До того ж вони полю­бляли чита­ти такі книги, як "Пісня про Гайавату" Генрі Лонґ­фелло, "Останній з могікан" Фенімора Купера, "Оцеола, вождь семи­нолів" Майн Ріда, "Сини Великої Ведмедиці" Лі­зелотти Вель­скопф-Генріх, "Віннету" Карла Мая, та інші пригодни­цькі твори про індіанців, що дуже сприя­ло збере­женню їхньої на­ціональної самосвідомості. (Двоє останніх з названих авторів писали німецькою, тому в оригіналах їхніх пригодницьких книг про індіанців, мабуть, присутні червоношкірі фюрери у пір'ї. Адже індіанські племена очолювали вожді, а "вождь" німецькою – "фюрер". Диваків називають чудом у пір'ї, а там – фюрери в пір'ї.)

– Дивно, що індіанці нарекли свого сина Койо­том Тамбовським, – говорить раптом Ліва півкуля авторського мозку, – бо ж ко­йот – істо­та в Америці зневажувана. Людину там обзивають ко­йотом, коли хочуть образити. І раптом таке образливе слово вони зробили ім'ям сина!

– Ці індіанці ніколи койотів не бачили, – відповідає Автор, – але пам'ятали, що це звір їхньої історичної батьківщини, тому для них це слово втратило образливий відтінок, а придбало па­тріотично-ностальгічний.

Коли комусь із друзів цієї людини хтось презирливо кидав: "Тамбовський вовк тобі товариш!", то у відповідь чув щось на кшталт: "По-перше, не вовк, а Койот, а по-друге, так, товариш, дуже хороший товариш".

Койот Тамбовський та Індиченька Ряба зустрілися в Ха­ркові, будучи студентами університету. Результатом знайо­мства стали їхній шлюб і поява Бізончика Солом'яного (який у свідоцтві про народження був записаний як Сергій Васильович Трамп). Бізо­нчиком він був названий неофіційно знов-таки з патріо­тично-ностальгічних міркувань. Коли цей новонароджений незабаром доріс до віку, коли міг сприймати дитячі казочки, і з'ясувалося, що його улюбленим персонажем є солом'яний бичок із української народної, то до його прізвиська додався прикметник Солом'яний. Адже українські бички та американські бізончики є, можна сказати, родичами, бо зоологи зарахували і тих і других до однієї біологічної родини Bovidae.

І от якось молодя­та з малюком ви­падково побували за чарівни­ми дверима, обби­тими чорним дер­матином. Це трапилося так. Койот Тамбовський й Індиченька Ряба вихідного дня гуляли на лоні природи західної околиці Харкова із крихіткою Бізончиком. Раптом порив вітру зірвав з дитяти панамочку й закинув у чагарник. Молодий батько поліз у колючі кущі за головним убором немовляти й із подивом виявив там двері...

У Терентопськім королівстві їм так сподобалося, що вони переселилися з Ха­ркова до Те­рентопії. Там Бізончик Солом'яний виріс, одержав освіту й став бібліотекарем у бібліотеці імені Сіда Ахмета Бен-Інхалі.

Зараз він – тридця­тирічний ін­телігент в окулярах, краватці, строгому костюмі, а та­кож, за ін­діанською традицією, у пір'ях на голові, з кісками у волоссі та з живописом на обличчі.

(– Оп! – вигукує раптом Ліва півкуля авторського мозку. – Тут я тебе, Авторе, ловлю на помилці!

– Якій? – дивується Автор.

– Ти кажеш, що в тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятому році йому тридцять років. Тобто народився він у тисяча дев'ятсот шістдесят п'ятому. А в попередньому абзаці – що за дверима, оббитими дерматином, він опинився ще малюком.

– Так. І в чому помилка?

– А в першій частині цього так званого епосу, чи то пак у першому щосі, ти повідомив, що ці двері були оббиті дерматином в тисяча дев'ятсот сімдесят третьому році, а до того були просто дерев'яними без оббивки. Отже, коли Бізончик був малям, дерматину там ще не було.

– Ой, дійсно, помилився! – визнає Автор. – Проявив неуважність. Приношу читачеві вибачення і прошу вищезазначене речення читати так: "Потім молодята з малюком випадково побували за чарівними дверима, в ті часи ще не оббитими чорним дерматином". Спасибі, Ліва, що помітила цей ляп і підштовхнула мене вчасно його знешкодити. Але не здивуюся, якщо скрупульозний, уважний і педантичний читач знайде в цьому розгонистому писанні й інші мої ляпи. Бо важко за всім встежити і не допустити неуважності.

Навіть великі письменники-класики іноді, так би мовити, "грішили" тим же. Наприклад, Е. Т. А. Гофман в романі "Еліксири сатани" через неуважність називає одного персонажа у другому розділі другої частини Альбертом, а в наступних – Йоганном. А М.В. Гоголь в "Повісті про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем" через неуважність називає одного персонажа в першому розділі Антоном Пупопузом, а в шостому розділі – Антоном Голопузем. А Грицько Основ'яненко в оповіданні "Званий вечір" через неуважність одну героїню називає то Улитою Потапівною, то Уляною Потапівною, а то навіть і Меланією Микитівною. А Ф.М. Достоєвський у романі "Підліток" через неуважність називає одну даму в першій частині Дариною Онисимівною, а в третій частині – Настасею Єгорівною. І він же в романі "Ідіот" – одного персонажа в третьому розділі третьої частини поручиком Моловцовим, а у четвертому розділі – Курмишевим. А М.А. Булгаков у повісті "Собаче серце" через неуважність називає одну людину в п'ятому розділі Климом Чугункіним, а у восьмому розділі – Климом Чугуновим. І такі приклади можна продовжувати. Якщо навіть такі генії через неуважність допускали ляпи, то і мені – не генію – це можна пробачити, закінчує виправдання Автор Терентопських хронік.)

Про те, чому цього інтелігента нази­вають "майоне­зом", Автор уже розповідав у першому розділі, то пак у першому щосі цієї книги, і тут повторю­вати не буде; якщо читач забув, нехай ще раз туди загляне. У такого екзоти­чного бібліотекаря читачі найбільше полюбляють брати твори вже згадуваних Фе­німора Купера, Майн Ріда, Кар­ла Мая, й тому подібні книги...

Щодо пенсіонера Іллі Шнапса.

Ілля Шнапс – жвавий і спритний не за роками (а йому вже за вісімдесят) пенсіонер і директор музею імені самого себе – у минулому був найпопулярнішим банщиком у Жорикбурзі, банщиком-стахановцем...

– А що, невже й у цім королівстві був стахановський рух?! – дивується Ліва півкуля авторського мозку.

(Якщо серед читачів цього незрівнянного твору є суб'єкти настільки малоерудовані, що їм зовсім невідоме поняття "стахановець", то Автор таких читачів змушений послати на... саме так – на сторінки енциклопедій, де викладені пояснення).

Крізь двері, які зв'язують Терентопію з Великим Світом (так жителі королівства, нагадує Автор, називають наш із тобою, безцінний читачу, світ) терентопці таємно відвідували Харків і його околиці, і на відміну від харків'ян, які про сусідню Терентопію нічого не знали, мали уявлення про харківські моди й звичаї, і запозичили деякі харківські віяння. Так, коли майже шістдесят років тому в Харкові був у моді стахановський рух, модне слівце "стахановець" потрапило й у королівство. Жителі країни приліплювали це прізвисько до своїх співгромадян на власний розсуд, коли жартома, а коли всерйоз, іноді по-дружньому, іноді офіційно.

У Жорикбурзі, наприклад, городяни нагородили в різний час офіційним титулом стахановця натурника Ксенофонта Кукарікидзе, православного патріарха Савелія Другого, незалежного дегустатора алкогольних напоїв Ю.Ю. Наливайка, популярного банщика Іллю Шнапса, й деяких інших.

Стахановець Ілля Шнапс любив не тільки серйозну музику. Ще він любив крутитися. Не в смислі – здійснювати обертовий рух, а в смислі – заробляти хороші гроші. Навіть вийшовши з лазні на пенсію, цей шустрий старий не загруз у заслуженому відпочинку, а став гарувати (без відриву від пенсійних виплат, звичайно) у якості директора квартири-музею популярного банщика Іллі Шнапса. У цьому музеї, створеному із власної квартири, стахановець працював не тільки директором, але й головним експонатом, а його дружина Марта Онисимівна – білетером і екскурсоводом.

– Подивіться ліворуч, – говорила наприклад вона здійснюючим екскурсію квартирою стахановця. – Перед нами розстеляється підвіконня, власноручно пофарбоване Іллею Аристарховичем, а на підвіконні розкинулися горщики з мальовничими заростями гострого червоного перцю, вирощеного самим Іллею Аристарховичем. Бажаючі можуть недорого купити насіння цього сорту, уподобаного самим популярним Шнапсом...

І вона продавала насіння у маленьких паперових пакетиках.

– А тепер обернемося праворуч. Праворуч, за мальовничим кухонним столом розкинувся сам популярний банщик Ілля Аристархович Шнапс у процесі поглинання їжі. Як ви бачите, знаменитий стахановець поглинає смачний, ароматний, висококалорійний борщ, рецепт якого бажаючі можуть придбати за майже символічну плату...

І продавала рецепт, роздрукований на друкарській машинці "Любава" за допомогою копірки на декількох шарах паперу.

– Зверніть увагу на замислений погляд ветерана, який без відриву від борщу щось обмірковує. Особливою замисленістю вражає погляд лівого ока. Можливо, у цей момент у черепі ветерана циркулюють спогади про трудові подвиги в парильні. Прошу стахановця руками не мацати...

От так, навіть у процесі насичення себе борщем, шустрий старець заробляв гріш. Більше того, гроші йшли до нього навіть уночі, коли він не шкодуючи сил спав. Адже уві сні він хропів. І хропів не аби як, на галай-балай, а хропів артистично, навіть віртуозно, чим приводив у захват знавців і цінителів художнього храпа. Тому Марта Онисимівна стала продавати квитки й на нічні "концерти" сплячого стахановця, що також вносило фінансову лепту в сімейний бюджет...

Що ж стосується лазні, де цей ударник порався до пенсії, то їй незабаром було присвоєно його ім'я, тобто тепер вона називалася Лазнею імені Стахановця Іллі Шнапса. І фасад її прикрашає меморіальна дошка, котра повідомляє, що от такий стахановець тут, мовляв, здійснював трудові подвиги.

Щодо касира Грошенятка.

Як читач уже знає, Грошенятко – чоловік невеликий на зріст. Не карлик, не ліліпут, не гном, а просто низький. Як то кажуть, куцан, або ж курдупель, або ж коротун. А є ще слова "шкет" і "шибздик". Вічно скуйовджений, майже завжди неголе­ний гостроносий брюнет сорока трьох років. Має дружину (на голову за ньо­го вище) і двох синів.

Іноді прізвища людей збігаються з їхньою професією. На­приклад, у Жорикбурзі був пожежник Джордано Попелюшко. Його прізвище походить, зрозуміло, від слова "попіл". Попіл – наслідок горіння, а пожежник – борець із горінням. Втім, і його ім'я у зв'язку з подією, що трапилася 17 лютого 1600 року в Римі на Кампо деї Фйорі (Площі Квітів), викликає асоціа­цію з горінням.

А ще жила не дуже давно в Жорикбурзі ж людина Ю.Ю. Наливайко (уже не живе: цироз печінки). Деякі вважали його просто п'яницею, а інші – незалежним дегустатором алко­гольних напоїв, дегустатором-стахановцем (тепер у столиці, завдяки цим іншим, є вулиця Стахановця Наливайка). Тобто знову бачимо відповідність діяльності людини до її прізвища.

Або мешкав у столиці також такий собі Парфен Цугундер. Він працював у міліції слідчим. Вираз "узяти на цугундер" означає "посадити у в'язницю". Внаслідок ро­боти Парфена дійсно деякі правопорушники опинялися за ґратами. Тобто й у цьому випадку професія виявилася відповід­ною до прізвища.

Або взяти начальника жорикбурзької міліції генерала Антона Петровича Бобика. Його прізвище теж можна вважати дещо співпадаючим із його професією. Бо словом "бобик" у Совєтському Союзі називали зокрема міліцейські автомобілі (ну, не офіційно, а в якості, так би мовити, народного жарту).

От і прізвище Джульєта Дездемоновича збігалося із профес­ією, тому що працював він касиром, тобто об'єктом роботи були гроші.

– Дивне в нього ім'я: Джульєт Дездемонович, – каже Ліва півкуля авторського мозку.

– Так, ім'ячко рідке для мужчини, – погоджується Права.

За таким іменем неважко здогадатися, що тато й дідусь ка­сира були шанувальниками творчості Шекспіра. Коли бабуся була при надії (тобто тоді, звичайно, майбутня бабуся, молода жінка), дідусь (майбутній, молодий), чомусь упевнений що на­родиться дівчи­нка, підібрав дитині ім'я Дездемона. Та народи­вся син. Щоб не відмовлятися від гарного Шекспірі­вського імені, дід назвав па­цана Дездемоном. Коли Дездемон виріс, одружився й зробився кандидатом у батьки, історія повторила­ся. Його син став звати­ся Джульєтом Дездемонови­чем... Втім, читач, можливо, й сам здогадався, без пояснень Ав­тора.

Касир Джульєт Дездемонович Грошенятко був знайомий із драконом Інокентієм Карловичем більш, ніж інші люди-жорик­буржці, оскільки саме Грошенятко привозив гірчичнопечерному екску­рсоводові зарплату. Взагалі-то доставка получки додому спів­робітників – практика для туристичного агентства "Рятівна Бджола" не типова. Співробітники самі приходили за жалуван­ням до каси, але для Інокентія Карловича адміністрація цієї ор­ганізації зробила виключення.

Причина наступна: після того як дракон улаштувався на роботу й чесно пропрацював місяць, він, як і інші співробітни­ки, в день зарплати явився в офіс "Ря­тівної Бджоли"; але офіс був настільки не розрахований на дра­конячі габарити, що коли крилатий екскурсовод сунувся до каси, то ми­моволі подряпав шорсткою шкірою шпалери, пере­кинув хвостом тумбочку й ле­две не знищив головою люстру. Із цього випливало, що ви­давати йому гроші там же, де і його ко­легам, незручно. На вулиці, під поглядами проходячих повз роззяв, це роби­ти несо­лідно. Залишився останній варіант – до­ставляти зарплатню просто в Гірчичні печери.

Що й став про­робляти що­місяця касир Грошенятко. Для цього Джу­льєтові Дездемоно­вичу був виділений службовий велосипед "Україна", виготовлен­ий у 1982 році на ХВЗ, тобто Харківськім велосипеднім заводі імені Петровського. І от уже вісім років цей традиційно неголений кремезний коро­тун на­відується до інтелігентного дракона із приємною для того місі­єю.

Опинив­шись у гарній печері й віддавши гроші, касир не по­спішав від­далятися. Він полюбляв неквапливі бесіди з ро­зумним співрозм­овником. Дракон напував його чаєм, звареним за влас­ним рецептом, грав йому на клавесині й навіть читав свої руко­писи. Тому ніхто, крім, звичайно, інших драконів та люмбрику­са Га­вриїла Святославовича, не знав цьо­го екску­рсовода так до­бре, як Грошенятко.

Щодо Акмуса.

"Акмус" – це не прізвище, не ім'я й, тим більше, не по батькові. Це псевдонім. Справжнє ім'я єдиного те­рентопського льотчика – Веремій Святославович Унітазів-Не­пропонуватько. Але оскільки чарівник уважав, що словосполуч­ення "маг Веремій Святославович Унітазів-Не­пропонуватько" ви­мовляти довго й незручно, не кожний може правильно запам'ятати та вигово­рити, та й таке прізвище трохи комічне, тож він вирішив назвати­ся яким-небудь коротким, гарним і загад­ковим псев­донімом.

Кілька днів тасував буквосполучення, але жоден варіант його не влаштовував цілком. І от, побачи­вши, що в холодил­ьнику закінч­илася ковбаса, чарівник узяв сумку, і пішов у продукто­вий магазин...

– Чарівник – у магазин?! – здивовано викликує Ліва півкуля авторського мозку.

– У магазин. А що тут такого? – не розуміє цього подиву Автор.

– Але він же чарівник! Навіщо чарівникові ходити в мага­зин і платити гроші, якщо він за допомогою магії може створи­ти ковбасу просто, так би мовити, з повітря!

– По-перше, витрачати дорогоцінну магічну енергію на ви­готовлення елементарної ковбаси, яку можна просто купити в магазині, так само безглуздо, як забивати цвяхи, вдаряючи по них не молотком, а коштовним великоднім яйцем роботи ювелірів Фаберже, – відмахується Автор, – а по-друге, ковбаса, створена з повітря, не така смачна й пожив­на, як магазинна.

(До слова, деякі терентопські чудотворці дійсно експериментували з перетворенням на ковбаси різноманітних речей і речовин. Наприклад, чарівник Леонід Піщепромов (нині вже покійний) у 1971 році винайшов магічний спосіб перетворювати на ковбасу туалетний папір (такий що не був у використанні звичайно). Але такі чарівні відкриття не знайшли практичного застосування, бо люди, включно із самими чарівниками, бажали їсти ковбаси, виготовлені без усякої магії з натурального м'яса.

До речі, на відміну від Терентопського королівства, у Совєтському Союзі в часи вищезгаданого експерименту Піщепромова туалетний папір був ще більшим дефіцитом, аніж ковбаса, через що совєтські люди для сортирних маніпуляцій використовували зазвичай газети, чи сторінки з журналів або книжок, ретельно їх жмакаючи попередньо для додання більшої м'якості. Тож там могло бути затребуване протилежне перетворення. Але, по-перше, терентопське законодавство суворо забороняє терентопським магам здійснювати серйозні чудеса у Великому Світі, а по-друге, жодному з чудотворців королівства навіть на думку не спадало працювати над створенням заклинання, що перетворює ковбасу або щось таке на туалетний папір. У самій же Терентопії такого дефіциту не було ще з початку XX сторіччя, коли маг Карпо Короп винайшов заклинання для перетворення дерев'яних колод на рулони паперу, зокрема і туалетного, а маг Лев Заєць – заклинання для швидкого росту дерев.)

Отже, прихопивши сумку, він пішов у магазин, продовжуюч­и придумувати псевдонім. Мигнула думка: а що, якщо у якості найменування взяти яке-небудь звичайне слово, переверне­не задом наперед. От, наприклад, я жадаю купити ковбасу. А що вийде, якщо перевернути слово "ковбаса"? Еее... Асабвок. Хм. Схоже чи то на "оса – бог", чи то "я – совок". Ні, це може відлякнути від мене клієнтів. Або от у мене в руці сумка. А як буде "сумка" задом наперед? А...к...м...у...с. Акмус?.. Акмус... Акмус! Це ж те що треба! І коротко, і красиво, і загад­ково! Буду Акмусом!

Отак виник псевдонім чудотворця. Правда, в слові "сумка" наголос на букву "у", а в псевдонімі Акмус – на "а": так, на смак чародія, красивіше.

Він мріяв носити бороду для солідності, але змушений був голитися, бо борода зростала не прямо вниз, а кудись набакир, і виходило не солідно, а кумедно; а смішним бути не хотілося.

Крім іншого, громадським обов'язком Акмуса було забезпечувати безперебійну роботу жорикбурзької магоелектростанції.

Читач напевно помітив, що жителі Терентопського королівства користувалися електрикою. Справді, у цій країні були електростанції та електромережі. І гідроелектростанції, і вітрові та теплові. Сонячних та атомних поки що не було. Тамтешні електростанції були невеликі, значно менші за найбільші електростанції Великого Світу. Крім того, були електростанції, яких у Великому Світі немає, і, може, і не буде. Це так звані магоелектростанції. У двадцятих роках ХХ століття їх винайшли спільно інженер Роберт Журавельченко і чарівник Максим Шумейко.

Електростанції виробляють електрику, як правило, завдяки обертанню турбін. У гідроелектростанціях турбіну обертає потік води. У вітрових – потік повітря. У теплових та атомних – потужний струмінь пари. Без обертання турбін працюють сонячні електростанції. Вищезгадані винахідники придумали спосіб обертати турбіни не водою, не повітрям і не парою, а магією. Журавельченко сконструював турбіну без лопатей, а Шумейко придумав заклинання, під дією якого турбіна могла обертатися безупинно цілий місяць, після чого її слід було знову зарядити на обертання повторенням заклинання. Такі електростанції були збудовані у всіх містах королівства, і навіть у великих селищах. У кожному з них був маг, який повинен раз на місяць приходити на станцію і вимовляти убік турбіни відповідне заклинання. Так от у Жорикбурзі таким магом і був тепер Акмус.

Щодо коваля й механіка Вакули Нетребенька.

До того, що говорилося про цього майстра в попередніх розділах, Автор отут додасть, що якось Вакула Охрі­мович, крім іншого, винайшов і виготовив механічний камінь. Хтось робить механі­чних собак, хтось – механічних птахів, хтось – механі­чних риб... а Нетребенько змайстрував механі­чний камінь. Собаки можуть бігати, птахи літати, риби плавати, а ка­мені вміють ле­жати. Ме­ханічний камінь Вакули Нетре­бенька вмів лежати так натурально, що його важко було від­різнити від справжнього. Крім цього механічний камінь умів бігати, літати й плавати, але це, як нині говорять, бонус, додаткові опції. Го­ловне його при­значення – лежа­ти.

Карел Чапек у своєму творі "Путівник залаштунковим сві­том" написав зокрема, що на сценах чеських театрів як статисти масовки часто-густо виступали солдати-українці. Вакула Охрі­мович не був солдатом, але був українцем, що любив театр, особливо оперний, і що з'являвся там не тільки в залі в якості глядача, але іноді й на сцені в якості статиста. Наприклад, у ви­гляді ламанчського простолюдця в балеті "Дон Кіхот" Мінку­са, або київського простолюдця в опері "Руслан і Людмила" Глинки.

Автор зауважить ще, що Вакула Охрімович був пото­мственим кова­лем. Кували залізо і його батько, і дід, і прадід. Коли в Охріма Нетребенька народився син, цей майстер вирі­шив, що немовля теж стане ковалем, згідно з сімейною традиці­єю, а значить тре­ба йому дати відповідне ім'я. А завдяки Миколі Васильови­чу Го­голю найбільш ковальським стало ім'я Вакула (незважаючи що походить воно від грецького Буколос, котре означає в перекладі не Коваль, а Пастух). Так Охрімович і був названий.

* * *

Не дуже великий двоповерховий будинок міського суду, фа­сад якого прикрашений барельєфами у вигляді популя­рних терентопських катів із часів короля Мирополка, тобто з XVI сторіччя, до 1915 року, епохи Жорика Сьомого (коли цей дім був побудований), розта­шовано на вулиці Плоских Кішок. На тій же вулиці, де й тури­стичне агентство "Рятівна Бджола", співробітниками якого були хвостатий екскурсовод з Гірчичної печери й касир Гроше­нятко. Проте роздивитися обличчя барельєфів неможливо, бо всі кати зображені в масках.

– А звідки пішла ця дивна назва вулиці? – запитує Права півкуля авторського мозку. – Може, на ній автомобілі часто давили кицьок?

– У тебе погана пам'ять, колего, – викриває сусіда по черепу півкуля Ліва. – У частині "Замах на подвиг" повідомля­лося ж, що напроти туристичного агентства "Рятівна Бджола" мав місце пам'ятник у вигляді Льюїса Керролла, який розплющує трьох кішок за допомогою качалки. Очевидно, назва вулиці пі­шла від тварин, з котрими так жорстоко повівся англійський казкар.

– Так, – каже Автор. – До тисяча дев'ятсот вісімдесят п'ятого року вона називалася Не­чистою вулицею. До середини дев'ятнадцятого сторіччя там дійсно після дощів було не чисто, а брудно. Але коли вулицю забрукували, назва стала неправдивою.

А в тисяча дев'ятсот вісімдесят п'ятому році до рук дочок короля Жорика Дев'я­того й королеви Зіньки Одинадцятої – двох принцес, яким тоді було сім і дванадцять років, – потрапив чотиритомник творів Льюїса Керролла. Батьки подарували старшій принцесі на день народження, а вона давала читати й молодшій сестричці.

Це були терентопські переклади писань дотепного оксфордського диякона, прекрасно видані мізерноградським видавництвом "Нонсенсизм". До першого тому ввійшли три повісті про пригоди Аліси в Підземеллі, в Дивокраї і в Задзеркаллі (причому були представлені різні варіанти перекладів, бо ці казки неодноразово перекладалися терентопською мовою, і укладачі чотиритомника зібрали їх усі). До другого тому – ві­ршований епос "Полювання на Снарка" (також представлений у декількох перекладах), поеми, вірші та п'єса "La guida di Bragia" (теж частково віршована; на жаль, решта п'єс, написаних Керроллом у молоді роки, не збереглися). До третього тому – роман про ельфів "Сильві та Бруно" (обидві частини). До четвертого – оповідання, казки, памфлети, зада­чник "Історія з вузликами", ігри, загадки, головоломки, "Що­денник подорожі в Росію", статті, та листи. У кожному томі, крім писань самого Керролла, є численні примітки та коментарі перекладачів і літературознавців. Проте це видання його творів не є повним, адже до нього не потрапили зокрема наукові праці з математики та логіки.

Більшість писань Керролла на той час ще не були перекладені ані українською, ані російською мовами. А терентопські переклади вже були. Англійські книги потрапили до Терентопії безпосередньо з Англії. Пересічні совєтські люди в ті часи не могли запросто їздити в так звані капіталістичні країни, бо були "холодна війна" та "залізна завіса". А терентопські чарівники могли собі таке дозволити, бо володіли гіпнозом та іншими надприродними вміннями, завдяки чому так впливали на совєтських митників та прикордонників, що ті пропускали їх крізь кордон без розговорів. (Вище Автор сказав, що магам підпільного королівства заборонялося творити чудеса у Великому Світі. Але мова про чудеса серйозні, як наприклад перетворення. Однак гіпноз, телепатію й телекінез терентопці не вважали серйозними чудесами, бо ними володіють навіть деякі екстрасенси Великого Світу, що не є магами. Тож на такі дії терентопських чародіїв заборона не поширювалася.) От чудотворці-мандрівники й привозили в рідне королівство всілякі закордонні сувеніри, зокрема й книжки, що не були видані у СССР. Серед яких й деякі твори Льюїса Керролла.

Принцесам сподобалися всі ці його писання, у тому числі й ли­сти до знайомих дітей, у яких Керролл викладав смішні, забавні й парадоксальні нісенітниці. Крім інших, була там історія про трьох кішок, яка почи­налася так:

"... Троє невідомі постукали до мене у двері й по­просили їх впустити. Як ти гадаєш, кого я побачив, відкри­вши двері?

Нізащо не здогадаєшся! Трьох кішок! Хіба не дивна історія? Кішки були драні, скуйовджені. Я схопив перше, що потрапило під руку (а потрапила мені качалка), щосили гепнув по кішках і розчавив їх на корж! Так їм і треба!

"Якщо ви здумаєте стукати в мої двері, – сказав я кі­шкам, – я гамселитиму вас по голові". Мені здається, я повівся з ними чесно...

... Кішки стали плоскими-плоскими, як засушені квіти, але я не залишив їх лежати на землі. Ні! Я підняв їх і взагалі намагався поводитися з ними якомога більш запобігливо. Замість спальні я запропонував їм портфель. У звичайнім ліжку їм було б незручно: адже вони стали такими тонкими. Але між арку­шами промокального паперу кішки почували себе нагорі блаженства. Замість подушки я запропонував кожній кішці перочистку..."

І далі Керролл викладає забавні фантазії про жит­тя в його домі плоских кішок.

(До речі, у 1984 році в Україні було створено мультфільм "Твій люблячий друг" – студія "Київнаукфільм", режисер Олена Баринова – екранізацію декількох листів Керролла. Є там і історія про трьох кішок. Але там вони не плоскі, а звичайні; відсутня сцена їхнього розчавлен­ня. Очевидно, мультиплікатори побоялися, що розплющення звіряток – це поганий при­клад для дитинчат-глядачів.)

Ці плоскі муркотики так сподобалися двом юним терентопським принцесам, що вони попросили тата їх як-небудь увічнити. Жорик Дев'ятий, люблячий батько, якому важко було відмови­ти його "янголяткам", запропонував мерові Жорикбурга пере­йменувати вулицю Нечисту на вулицю Плоских Кішок. Це, мовляв, смішніше. Взагалі, зауважив король, приязно поплескую­чи градоначальника по плечі, керівники повинні опі­куватися, крім іншого, і здоров'ям народу. А для здоров'я, за твердженням медиків, дуже корисні веселощі й сміх; а смуток і сум – навпаки. Отже, глави держав і міст повинні, крім іншо­го, прагнути до того, щоб на їхній території було більше вулиць і майданів із веселими назвами та смішних статуй. Як каже народна мудрість: кашу маслом не переборщиш... Чи, може, борщ кашею не перемаслиш? Чи масло борщем не перекашиш? Загалом, щось таке. Мер погодився, і перейменування відбулося. А потім був установлений і пам'ят­ник розчавленню класиком киць, що як би пояснює походжен­ня нової назви вулиці.

Цей топонім, додає Автор, є далеко не єдиним у Жорикбурзі, названим на честь літературних героїв. Наприклад, той майдан, де містяться міська ратуша та елегантна шибениця, носить ім'я Панурґа, одного з головних персонажів веселої епопеї "Ґарґантюа та Пантаґрюель" дотепного Франсуа Рабле. Панурґ в перекладі з грецької мови означає – Хитрун, Спритник.

Та й ця скульптура напроти агентства "Рятівна Бджола" була не єдиною на вулиці Плоских Кішок. Напроти барельєфистого фасаду міського суду також споруджений пам'ятник. Кінна статуя короля Жорика Сьомого.

– Ну, це не настільки оригінально, як розплющення котів, – зауважує Ліва півкуля авторського мозку. – Вже чо­го-чого, а металевих вершників, а також кам'яних та інших, скрізь хоч гре­блю гати. У десятках, а може й сотнях міст є статуї монархів і полководців, що сидять верхи на конях.

– Нічого подібного! Не знаєш, так і не кажи! – гаркає Автор. – Саме навпаки!

– Що навпаки? – не розуміє Ліва.

– У цьому випадку – навпаки: не монарх сидить на коні, а...

Доведеться ще на хвилинку відволіктися від основного сю­жету, щоб торкнутися історії створення цього оригінального пам'ятника. В 1916 році жителі Жорикбурга вирішили ввічнити в бронзі образ терентопського монарха Жорика Сьомого, що панував у той період. Відомий скульптор Ієронім Вносіколу­пайченко ви­ліпив за фотографією короля маленьку модель майбутнього па­м'ятника й приніс у Королівський замок, аби той що ввічнює­ться оцінив своє зображення. Але Жорик Сьо­мий був шану­вальником нестандартних рішень, тому задум скульптора його засмутив:

– Ну от, знову скульптура короля верхи на коні! Скільки можна! У Жорикбурзі вже є пам'ятники з такою композицією. І Жорику Четвертому, і Жорику П'ятому, і Жорику Шостому. А скільки їх в решті світу! Куди не сунешся – король на коні, король на коні, король на коні! Суцільні мідні вершники! Невже не можна придумати щось свіже, оригінальне, не­звичайне?!

– Що, наприклад? – знизав плечима скульптор.

– Що, наприклад? – обернувся король до свого радника, герцога Єрофія на прізвисько Хитросплетена Звивина.

– Наприклад, коня верхи на королі, – машинально ви­палив той, витираючи об доспіх вийнятий із ніздрі ніготь.

– Ха-ха-ха, – залився монарх, плескаючи в долоні. – От це дійсно свіжа ідея. Такого пам'ятника напевно ще ніде немає. Ми будемо перші!

– А чи не принизить така композиція Вашу Величність? – засумнівався Вносіколупайченко.

– Принизить, якщо опустити її в яму. А якщо підняти на постамент, то, навпаки – вознесе. Валяй, ліпи, не сумнівайся!

Так виникла екстравагантна скульптура напроти недавно побудованого будинку міського суду. Король зображений осі­дланим, він стоїть рачки, а кінь, котрий сидить на ньому, задумливо вказує кудись удалину переднім правим копитом.

От на цю вулицю, до будинку напроти цього потішного па­м'ятника притупали делегати від Стайні Опери та Балету.

У стіні, з якої випинаються мінеральні кати, Іполит Четвертий відкрив двері, настільки великі, що навіть дракон міг увійти не пригинаючись і не стискаючись, і вштовхнув усередину так званого віртуоза Траляляліні. За ним туди ж впровадилися сам брутальний патріарх, дракон Інокентій Карлович (із Гавриїлом Святосла­вовичем у кишені), касир Джульєт Грошенятко, маг Акмус, ме­ханік Вакула Нетребенько, пенсіонер Ілля Шнапс, бібліотекар Бізончик Солом'яний і лицар Річард Левове Копито...

ЩОСЬ ДВАДЦЯТЬ ДРУГЕ. Державні Двері

– Дослухайтеся, добродію, до моєї поради: дочекайтеся потягу, що одинадцятої тридцять; він прямує до Лондона; а ондечки й зал очікування є.

Льюїс Керролл, "La guida di Bragia".

Вирушу найближчим потягом... Ті­льки б не виявилося занадто пізно!

Карел Чапек, "Телеграма".

21 вересня 1995 року.

Після розмови біля моргу Варлаама Оникійовича Папірусюка із чарівником-ясновидцем Глібом Любомировичем Цвяхом та від'їзду чарівника в Королівський замок, слідчий вирішив податися до Великих Дрібок. До цього його спонукали при­близно такі міркування:

Певно, викрадення драконячого яйця, виконане покійним Бандюгою, було задумано якимось таємничим прибульцем із Великого Світу: малоймовірно, щоб ця штука знадобилася комусь із терентопців, для яких драконяче майно – табу. А якщо яйце потрапило до рук хапуги з Великого Світу, то він напевно спробував якомога швидше повернутися із цим скарбом у Великий Світ. Для цього йому треба потрапити з Жорикбурга до Державних Дверей, що біля Великих Дрібок. Потрапити з нинішньої столиці в колишню можна або на таксі, або на попутці, або на потязі вузькоколійки. На таксі долати таку ди­станцію дуже дорого, автомобілів у королівстві від­носно не­багато й попутний можна прождати кілька годин, а на попут­ному возі, запряженому волами, або кіньми, чи ще якими їздовими бестіями, тягтися надто довго. (Якщо читач не володіє латинською мовою, то для такого Автор перекладе: bestia – звір, тварина).

Той факт, що прибулець зустрі­вся з Бандюгою й одержав від нього яйце на залізни­чному вок­залі за кілька хвилин до відправлення потягу до Вели­ких Дрібок, що ту інформацію чарівник Цвях добув із трупа Бандюги за допомо­гою ясновидіння, свідчить про вибір прибу­льцем остан­нього варіанта переміщення. Цією гілкою вузькоко­лійки ходить ті­льки один потяг, який відправляється з Жорик­бурга в 9.00, у Великі Дрібки прибуває близько полудня, а по­тім рушає в 14.00 з Великих Дрібок і близько 17 годин при­ходить назад у Жорикбург. Виходячи із цього, можна припу­стити, що 19 вересня близько полудня прибулець із драконячим яйцем дістався потягом Великих Дрібок й попрямував до Державних Дверей для виходу у Великий Світ.

Але відомо, що Жорик Дев'ятий дізнався про викрадення дев'ятнадцятого ж вересня приблизно о десятій сорок п'ять (тобто коли прибулець наближався до Великих Дрібок), перебу­ваючи в Гірчичній печері у дракона Інокентія Карлови­ча, і від­разу зателефонував до управління жорикбурзької мілі­ції. Жорикбурзька міліція вмент послала телеграму великодріб­кинській міліції, і та прожогом установи­ла біля Державних Дверей пост, незважаючи на заливну зливу, про що терміново повідомила відповідною телеграмою. Ви­ходить, коли прибу­лець із контрабандою, то пак яйцем, опинився у Великих Дрібках, біля Державних Дверей уже була міліцейська митниця, що перевіряла багаж виходячих з королівства. Мож­ливо, спілкуван­ня із цими постовими дасть інформацію, яка допомо­же повернути украдене, вирішив Варлаам Оникійович.

Поруч із цегляним моргом була жовта телефонна будка з місця­ми облупленою фарбою й цятками іржі. Папірусюк уві­йшов, набрав номер генерала Бобика й повідомив начальникові про своє рішення. Антін Петрович дав Варлааму Оникійовичу "добро" на відрядження до колишньої столиці й запропонував надіслати автомобіль. Детектив заперечив, що немає необхі­дності витрачати казенне паливо, що він прекрасно добереться потягом. Потім Варлаам Оникійович впровадився у вагон трам­вая й поїхав у ньому до вокзалу.

У цьому трамваї на ймення "Бичок" працював легальний злодій Богдан Топець (кличка Горбок). Пильно вдивляючись у маніпуляції Горбка, слідчий переконався, що той трудився чесно, тобто замість ві­ртуозно витягнутих з кишень і сумок громадян предметів він вкладав туди візитні картки з адресою салону "Золоті Пальці", щоб обікрадені могли за скромну плату одержати назад украдене. Тому полковник не став відволікати трамвайного трудівника від роботи...

Будинок залізничного вокзалу не великий, але симпатичний, почасти салатного, почасти кремового кольору. Своїм ви­глядом він натякає, що архітектор найбільше поважав два сти­лі: бароко й конструктивізм. Тому в проекті змішав обидва. На майдані перед вокзалом, від якого розходяться п'ять вузькоколійних гілок, споруджено невидимий пам'ятник символу столиці...

– Невидимий пам'ятник? Зачарований, чи що? – заінтри­говується Ліва півкуля авторського мозку.

– Ні, не зачарований, а просто дуже маленький, майже мі­кроскопічний. А оскільки він стоїть на високому постаменті, то громадяни, що ходять унизу, його не бачать. Щоб його розди­витися, треба видратися на постамент із збільшу­вальним склом, – відповідає Автор.

– Дивний пам'ятник! – дивується Ліва. – А чо...

– Плювати на пам'ятник! – перебиває нетерпляча Права. – До біса пам'ятники, не до них, не відволікайтеся на дрібнички, треба ж скоріше довідатися, де украдене яйце й хто цей під­ступний прибулець, організатор викрадення!

– Ну, ні, на це не розраховуй! – вигукує Автор. – Бач, яка шустра вишукалася! Я пишу не якесь куце детективне оповідан­нячко, де – ой! бах! трах! – і злочинця швидко знешкодили, не пройшло й десятка сторінок. Ні, я пишу як би, м'яко висловлюючись, епос. А епос – штука громіздка, розгониста, багатошарова, нашпигована безліччю фактів, сюжетів і по­дробиць. Тому запасися терпінням, бо розгадки яєчної таємни­ці, а також таємниці іншого викрадення, ти довідаєшся не так скоро, як тобі хотілося б. Мені поспішати нікуди. Я поставив за мету познайомити безцінного читача з новою для нього тери­торією, з культурою й історією невідомого народу, а детекти­вна лінія – справа, у загальному, можна сказати, другорядна.

– А яке інше викрадення ти тільки-но згадав? – ловить Автора на слові півкуля Ліва.

– Ой, прохопився завчасно, – ляскає себе пальцями по гу­бах Автор. – Слово не шмаркля, вилізло – не витреш, як ка­жуть терентопці. Так, за двадцять сім днів після подій цього розділу трапиться ще одне безпрецедентне викрадення.

– А що украдуть? – цікавиться Ліва.

– Не лізь поперед батька в пельку, як могла б сказати своє­му дитинчаті миша, побачивши кота, – обсмикує її Автор. – Прийде час – довідаєшся...

Отже, пам'ятник.

Пам'ятник Рятівній Бджолі був спору­джений в 1895 році, коли вона ще вважалася мухою, за роз­порядженням короля Жорика Сьомого...

– Закладемося, що я вгадаю ім'я скульптора! – само­впевнено заявляє Права півкуля.

– На що закладемося? – азартно погоджується Автор.

– На щигля! – пропонує півкуля.

– Згодний! Хто?

– Ієронім Вносіколупайченко.

– Проспорила, проспорила! – засміявся Автор. – Отри­муй щигля!

Автор з бузувірською посмішкою на фізіономії наносить ви­граний удар нігтем вказівного пальця по власному черепу, у якому укрилася та що програла.

– Це щоб ти надалі знала, як сперечатися, не маючи точної інформації, – повчає мозкову півкулю Автор, кривлячись від болю й масажуючи пальцями вдарене чоло. – Якщо я згадував Ієроніма Вносіколу­пайченка як найвідомішого терентопського скульптора тієї епохи, то це не означає, що всі статуї в ті часи спорудив тільки він.

Цей пам'ятник створив не скульптор Вносіколупайченко, а Борис Левович Фаберштейн, який взагалі був не скульптором, а ювеліром. Саме він виготовив до того дорогоцінний шедевр за назвою "Бурштинова какашка, всіяна золотими мухами", а та­кож інші коштовні й шикарні цяцьки.

Хоча спочатку замовлення на пам'ятник дісталося все-таки Вносіколупайченку.

Коли Ієронім Остапович Вносіколупайченко показав королю ескізи й маленьку модель майбутнього пам'ятника, глава держави проект схвалив і дав розпорядження будувати на майдані Рятівної Мухи солідний гранітний постамент – висотою 5 метрів, довжиною 4 метри, шириною – 3. (Майдан незабаром частково перейменують: замінять у назві Муху на Бджолу. А згодом, після будівництва залізниці й вокзалу, майдан стане називатися Привокзальним; що, втім, не приведе до зникнення імені Рятівної Бджоли з мапи столиці: так буде названий інший, новий майдан.)

Скульптор же у своїй майстерні, схожій на скляний ангар, почав ліпити глиняний прообраз майбутнього бронзового виливка – муху величиною більше коня. Вносіко­лупайченко за допомогою збільшувальної лінзи та навіть мікроскопа ретельно вивчив анатомію комахи, і в скульптурі зберіг усі пропорції й деталі до останньої щетинки на лапках, до останньої жилки на крилах.

Перш ніж віддавати глиняну модель металургам-бронзоварам, щоб ті за нею зробили форму й відлили остаточний виріб, творець запросив монарха оцінити виліплене.

Коли він перед Жориком Сьомим зірвав зі скульптури покривало, король сполотнів, зробив інстинктивно три кроки назад, узявся за серце й почав осідати на підлогу. І не дивно, адже муха, збільшена до розмірів більше кінських, виглядає жахливим чу­довиськом, від виду якого холоне кров у жилах, волосся витягає­ться за стійкою "струнко", спиною тупцює череда му­рашок, а серце миттєво емігрує в п'яти.

Коли герцог Єрофій Хитросплетена Звивина, котрий су­проводжував главу держави та був не настільки вразливим і від­бувся тільки легким тремтінням й гикавкою, побризкав в обличчя сидячого на підлозі короля холодною водою, люб'язно піднесеною скульптором, монарх отямився й вимовив:

– Уффф... Ні, ну це... Бррр... Так... Ну й ну... Треба ж...

Коли ж Жорик Сьомий устав на ноги й отряхнув доспіх, він додав:

– Ні, таких мух нам не треба. Раптом цей пам'ятник побачить людина із хворим серцем – їй же відразу жаба ци­цьки дасть! Ні-ні, в жодному разі.

– Як не потрібна! – засмутився великий скульптор. – Це ж символ нашої дорогої столиці! Це ж героїчна комаха, що вря­тувала вашого предка, Ваша Величносте! Скільки сил витраче­но! Як же без неї! І постамент на майдані вже готовий! Тепер усе це – кроту під хвіст?

– Так, постамент... – замислився король.

– Пам'ятник гик Рятівній гик Мусі гик потрібний гик, – заговорив герцог Єрофій, – але гик не такий гик величезний, а в натуральну гик величину.

– Муха в натуральну величину? – перепитав Вносіколу­пайченко. – Але її ж ніхто не побачить, тим більше – на п'я­тиметровому постаменті!

– До постаменту гик треба прилаштувати драбину, щоб ба­жаючі гик могли залізти й роздивитись, а біля поставити пункт гик прокату збільшувальних стекол. Захотів подивитися пам'ят­ник – узяв лінзу, заліз по драбині гик на постамент, і розглядай на здоров'я, – придумав мудрий герцог.

– Прекрасна ідея! – схвалив монарх. – І пам'ятник буде, і нікому не страшно. А цей жах анулюй.

– Штучна муха в натуральну величину – це не скульптура, а ювелірний виріб. Я не ювелір, я цього не вмію, – знітився скульптор.

Виготовлення мініатюрного пам'ятничка було доручено ювелірові Фаберштейну. За три тижні ювелір підніс королю монумент, на оксамитовій подушечці в атласній коробочці.

27 серпня 1895 року при великім скупченні народу Жорик Сьомий власноручно пригвинтив срібну муху посередині великого постаменту. Знизу в мухи стирчав відповідний гвинтик, а в граніті просвердлена дірка, в котру намертво була вколочена бронзова втулка з різьбою; от у ту втулку і був вгвинчений гвинтик мухи. А щоб муху не міг відгвинтити якийсь колекціонер малесеньких монументів, різьба гвинтика та втулки була змащена міцним клеєм, що щільно зафіксував штучну комаху на цьому величезному кам'яному, так би мовити, муходромі.

Аби люди, що видиратимуться на постамент заради споглядання мікропам'ятника, не падали через неуважність з такої височини, верх постаменту був обнесений по периметру поруччям. До постаменту була прикріплена залізна драбина на кшталт пожежних, а поруч поставлений кіоск – пункт прокату лінз. До обов'язку видавальника збільшувальних стекол входив і відгін від пам'ятника голубів та інших птахів за допомогою тичини з чучелом кота нагорі, адже, по-перше, птахи полюбляють дзьобати комах, а від постійного дзьобання навіть срібло руйнується, а по-друге, однієї краплі пташиного посліду достатньо, щоб повністю накрити такий пам'ятник.

* * *

Пройшовши повз значний гранітний постамент із бронзовим відполірованим написом: "Рятівній Бджолі від жителів Жорик­бурга", що на тому постаменті в той час бовванів замість штучної комахи якийсь натуральний чоловік, схиляючись із лінзою в руці, і повз кіоск із різного розміру й форми збільшувальними стекла­ми на будь-який смак, Папірусюк увійшов у будинок вокзалу й у касі придбав квитка на потяг до Великих Дрібок. Не купив, а одержав безкоштовно, пред'явивши касирові підписане й при­печатане королем розпорядження надавати допомогу слідству, що той текст був у його блокноті, а також посвідчення слідчо­го.

До відходу потяга до Великих Дрібок було більш сорока хвилин. Щоб згаяти час, лисий худий полковник повитріщався на фрески пензля відомого живописця Мікеланджело Буте­рбродова, що ними був розписаний зсередини вокзальний купол. Там були зображені сцени з життя засновника міста, Жорика Четвертого. На одній фресці був подвиг Рятівної Бджоли: зігнутий над кресленнями король, кузен Олександр Мирополкович, що заніс над ним сокиру, та бджола, яка вдаряє Олександра в око. Бджола для солідності була завбільшки з курчати, а її політ прокреслений пунктирною лі­нією.

Потім детектив перекусив у вокзальному буфеті зимкуку­рою і варениками з м'ясом раків, та запив це свіжим капустя­ним соком.

Потім він почитав тексти на "Дошці оголошень". Це був довгий фанерний щит, пригвинчений до залізних рурок, уритих нижньою частиною у ґрунт, що до тієї деревинної площини усі бажаючі приклеювали свої об'яви. Там Папі­русюк ви­читав, крім іншого, й таке:

"Куплю слину перевертня, молоко русалки й лупу велетня для магічних дослідів. Тел. 07-13-99, з 13.00 до 15.00".

"Здам напрокат лицарський доспіх. Тел. 55-55-65. Запита­ти лицаря Геннадія з 311 кімнати".

"Обміняю телескопічний спис, що був у використанні, на повний комплект усіх номерів журналу "Гарнюнізм!" Тел. 55-55-65. Запитати барона Панаса з 307 кімнати".

"Найму башту з усіма зручностями в лицарському замку. Пропозиції надсилайте до запитання на адресу: Жорикбург, пошт. від. № 8, пред'явникові носової хустки з вишитими ініціалами "Ї. Ь."".

"Обміняю серію сірникових етикеток зі зображеннями терентопських лицарських замків на серію поштових листівок із фото­графіями ката Інкогнітечка з кремовими тортами. Конт. тел. 84-99-03. Для Макси­ма Каламутного".

"Даю уроки гри на нервах. Безкоштовно. Шмокиконський замок. Покликати привиду Васька".

"Редакції журналу "Буряківництво та гній" потрібні пере­кладач і переносник. Перекладач із білоруської мови на те­рентопську і переносник з 1 поверху на 2-й меблів".

"Похоронне бюро "Бідний Йорик" пропонує новинку: "кри­шталеву" труну з плексигласу. Бездоганна прозорість га­рантована. Вул. блазня Горохового 13. Тел. 66-69-99".

"Терміново куплю запчастини для авіамітли. До запитання, Жорикбург-7, феї Гризодубовій".

"Хто знайшов загублене людське око із сірою роговицею – прохання: принесіть його опівночі 8 жовтня на Старий міський цвинтар до могили Казимира Яничарова. Винагороду гарантую, зуб даю".

"Познайомлюся з милою цікавою дівчиною не нижче 2,5 метрів для серйозних відносин. Село Лисїжаки. Запитати велетня Корифеєва-молодшого".

"Зоологи й натуралісти! За помірну плату я вам покаджу, де раки зимують! Човнова станція. Запитати русалку Катю".

"Витатуюю на вашім тілі свій автопортрет за півціни. Подібність гарантую. Салон тату "Бджілка" у Ніздресвисті­вському провулку. Запитати Рубенса".

"Жорикбурзьке товариство альпіністів раніше повідомляло про намір ознаменувати двохсотліття від дня народження короля Жорика Шостого (4 жовтня 1995 р.) сходженням на Холодну Гору, що в місті Харкові, з поставленням на її вершині терентопського державного прапора, і закликало приєднатися до цього заходу всіх бажаючих (тим більше що для скорення Холодної Гори не потрібні альпіністські навички й велика фізична витривалість, у крайньому разі її можна скорити за допомогою трамвая, автобуса, метрополітену, тролейбуса або таксі). Повідомляємо, що альпіністське товариство відмовилося від цього наміру, не через побоювання, що поставлення терентопського прапора може спричинити викриття нашої батьківщини (звичайно, харків'яни просто не второпають, що символізує це світло-коричневе полотнище), а у зв'язку з тим, що ми просто не змогли визначити, у якому місці Холодної Гори знаходиться її вершина. У зв'язку із цим вирішили відзначити ювілей вищезгаданого монарха сходженням на вершину Колінного пагорба, що на Каменіані, тим більше, що він на 47 метрів і 44 сантиметри вище за харківську Холодну. Запрошення до всіх бажаючих приєднатися до заходу залишається в силі".

"Ремонтую коней, підковую автомобілі. Вул. Франсуа Рабле 39. Майстерня Нетребенька. Інтим не пропонувати".

"Кат надасть послуги у вас вдома. Дорого. Королівський замок. Запитати Інкогнітечка".

"Віддам задурно в добрі руки молодняк ручних декорати­вних п'явок чорної масті. Ці милі істоти віддячать вам за турботу своєю прихильністю і стануть вам кровними братами. Зі слізьми відриваю їх від себе, щоб поділитися з іншими. Залиште заявку на Старому цвинтарі в поштовій скриньці на двері родового склепу родини Дриґало".

"Виготовлю фальшиві паспорти для безпечного перебуван­ня у Великому Світі. Обміняю терентопські шурхотики на українські купоно-карбованці, російські рублі, американські до­лари, німецькі марки. 11-33-72".

"Громадяни! Позбавлю вас таких книг: "Матеріали XXII з'їзду КПСС", "Матеріали XXIII з'їзду КПСС", "Матеріали XXIV з'їзду КПСС", "Матеріали XXV з'їзду КПСС", "Матері­али XXVI з'їзду КПСС", "Матеріали для спорудження повітряного замку" і "Матеріали для будівництва замку на піску". За позбавляння візьму недорого. Гроші й книги приноси­ти в салон "Що не сіємо, то пожнемо", вул. Безіменного Не­знайомця 21. Запитати Бояна Семенова. За додаткову плату позбавляння можна здійснити у вас на дому".

"Продам ефективний засіб для росту вух. Тел. 77-82-21".

"Цінителеві музичних раритетів продам рукопис парти­тури свого балету "Засідання". Союз композиторів Те­рентопії. Запитати Модеста Моцартського".

"Продам коштовні делікатеси, що були у вживанні. Дуже дешево. Тел. 12-31-14".

"Товариство захисту тарганів 25 вересня 1995 року проведе мітинг протесту перед головним офісом Служби де­зінсекції. Початок о 13.22. Запрошуємо всіх співчуваючих".

"Для любителів дивитися на інших зверхньо – польоти на повітряній кулі. За додаткову плату можна начхати всім на голову. Вул. Шпаківньобудівельників 10/12 кв. 2".

"Любителям гострих відчуттів, досить гострих: є крісло зі цвяхами в сидінню. Незабутні враження! Тел. 09-98-87. Запи­тати кравця Ізвєргова".

"Продам антикварний чавунний паровий комп'ютер, що працює на кам'яному вугіл­лі й дровах, роботи безіменного вмільця середини XIX століття. Колір іржавий, вага приблизно 3,5 тонни. Тел. 12-34-56. Запитати Піпу й сказати йому, щоб він знайшов Зязю, щоб той розшукав Перевертайбабчука, який передасть ваше послан­ня Фуфику для Гогогонідзе".

"Жорикбурзький Театр Абсурду імені зжертої ковбаси для постановки спектаклю "Довга непорушність коричневої у помаранчеву смужку машини" візьме в оренду автомобіль "Запорожець" моделі ЗАЗ-966 (так званий "вухастий"), коричневого кольору у помаранчеву смужку. Тел. 56-47-38".

"Продам високомистецькі ескізи художника-авангардиста Сисоя Сопляєва: "Композиція з 18 ляпок", "Композиція з 19 ля­пок", "Композиція з 20 ляпок" та інші. А також добутки худож­ника-колажиста Роланда Вирєзаєва-Приклеїна: "Мони Лізи пишуть листа турецькому султанові", "Мона Ліза з персиками", "Бояриня Мона Ліза", "Три богатирські Мони Лізи", "Мона Ліза й син її Іван", "Мона Ліза, що відрізала собі вухо", "Купання червоної Мони Лізи", "Ходаки в Мони Лізи", "Зустріч Мони Лізи з робітниками Чебоксарського тракторного заводу, що схвалюють рішення партії". Тел. 65-43-21".

"Продам посібник "Як оздоровитися за допомогою пукання", а також квитки на сеанс групового оздоровлення. Стайня Опери та Балету. Запитати бабу Кла­ву".

"Кооператив еротичних послуг "Збудження" пропонує послугу "Секс по телеграфу", за допомогою якої клієнти зможуть обмінюватися зі спокусливими працівницями нашого кооперативу еротичними збуджуючими телеграмами. Послуга, зрозуміло, платна. Тож крім телеграм клієнти мають відсилати на нашу адресу і поштові грошові перекази. Більш докладну інформацію можна отримати, зателефонувавши нам на номер 95-67-33".

"Терміново куплю 2 центнери блошиних екскрементів. Тел. 56-85-54. Тільки не питайте — навіщо. Це не ваше діло".

"Потрібний сезонний працівник на ферму Христофора Ола­дьєва для допомоги в зборі врожаю. Екологічно чиста робота на свіжім повітрі вдалині від індустріальної суєти, сільська патріархальна ідилія й споглядання мальовничих ландшафтів гарантуються".

Низ цього останнього оголошення, як і деяких інших, був розрізаний на пелюстки, на кожній з яких було дрібним поче­рком написано, як добратися до ферми Христофора Оладьєва, що загубилася в полях поміж Жорикбургом і Великими Дріб­ками: "Потягом "Жорикбург – Великі Дрібки" до станції Іканьки, а там запитати дорогу до ферми Наполеона". Судячи з того що жодна з пелюсток не була відірвана, столичних городян аромат гною й вокал півнів не занадто приваблювали. Папірусюк знав цього худого (як і сам Варлаам Оникійович) і пухнатоголового фермера Оладьєва, на прізвисько Наполеон, тому що кілька років тому слідчому довелося розбирати справу про побиття цього селянина-атеїста патрі­архом Іполитом Четвертим на ґрунті розмови про релігію. Па­м'ятається, розгонистого священника за таке хуліганство на ти­ждень засунули у в'язницю...

– Ну от якого біса засмічувати мозкові звивини читача зайвою інформацією у вигляді безглуздих оголошень?! – обурюється Права півкуля авторського мозку. – Яке відношення вони мають до сюжету? Як на мене, це абсолютно зайві по­дробиці, без яких цілковито безболісно можна було обійтися.

– Не можу погодитися, – парирує Автор. – По-перше, вони трохи розширюють читачеві світогляд щодо Терентопії, а по-друге, серед цих оголошень є два, які зіграють істотну роль у пошуках украденого драконячого яйця.

– А, ну якщо так... – здається Права.

З вокзального гучномовця жіночий голос гугняво оголо­сив посадку на потяг до Великих Дрібок.

Варлаам Оникійович пройшов у вагон, не набагато більший за трамвайний, і зайняв місце біля вікна, щоб любуватися гарними пейзажами.

Незабаром паровоз свиснув, даючи знати, що рух починається, відбулися брязкіт і легкий ривок, від якого в чоловіка, що сидів поруч із Папірусюком, ледве не звалилися з перенісся окуляри, а потім переміщення з набранням швидкості набуло більш плавної форми. Гарний будинок вокзалу за вікном відповз назад, і потягнулися уздовж рейок господарські будівлі: склади, майстерні тощо, набагато менш гарні.

Потім біля колії замиго­тіли приватні житлові будиночки.

А коли паротяг із вагонами виповзли за межі міста, за вікном розгорнулася мальовнича панорама ландшафтів, що радують очі. Варлаам Оникійович милувався то полями, то невеликими гаями, то лу­ками, то борами, то пагорбами й іншими краєвидами, що пла­вно зміню­вали один одного.

Це його залізничне переміщення є для Автора приводом розповісти безцінному читачеві про види транспорту в загубле­нім королівстві. ("Тьху!" – каже нетерпляча Права півкуля мозку Автора.)

* * *

У Терентопії не було великих заводів, тільки маленькі заводики, невеликі фабрики й майстерні ремісників. Тому масового виробництва техніки в дивовижнім королівстві не спостерігало­ся. Що благо­творно відбилося на стані тамтешньої природи. Кожний створений там автомобіль, або, тим більше, потяг був ексклюзивним одиничним екземпляром. Тому суча­сного транспорту там було менше, чим по інший бік Державних Дверей. Але все-таки він був. І Автор повідомляє про нього на­ступне... Чи, може, знову викликати терентопознавця Ім'яна Побатьковича Прізвищенка, аби він повідомив?.. Ні, вирішує Автор, цього разу й без нього впораюся. Отже:

Щодо залізничного.

Цей вид транспорту представлений міськими трамваями, метрополітеном й міжміськими вузькоколійками.

Трамваї були тільки в столиці. Невеликі, але гарні, акуратні, створені столичними ремісниками по­штучно, індивідуально, без стандарту в дизайні, тому рі­зні на вигляд. І в кожного власне ім'я, а не номер. Напри­клад, один трамвайчик називався "Бичок". Інший – "Сонечко". Третій – "Капітонич". Четвертий – "Табакерка" тощо. Стандартною була лише відстань між колесами, адже колія одна на всіх. Усього їх було 14.

Жорикбуржці старшої генерації іноді по старинці називають трамваї рембулями. Так колись іменували трамваї харків'яни, у яких жорикбуржці це запозичили, але в Харкові цей термін застарів і вийшов із ужитку. Це слово походить від німецької фірми, що виготовила перші харківські трамваї.

Рейковою підземкою теж може похвалитися лише столиця. Метро там з'єднує Старий цвинтар із Новим. Але користуються ним тільки вампіри. Прокладене воно спеціально для того, щоб упирі з одного кладовища могли оперативно переміщатися в гості до упирів іншого навіть у денний час, не виходячи на сонце. Самі вурдалаки прорили цей тунель, проклали шпали й рейки. Забезпечила їх цими предметами на їхнє прохання мерія міста, зваживши, що для живих городян буде безпечніше, якщо мертві кровожери шастатимуть поміж цвинтарів під землею, а не міськими вулицями.

Цей міжкладовищний метрополітен є похмурим підземеллям шириною 3,5 метри, заввишки 2,5 метри і довжиною 4 кілометри 38 метрів, без усякого прикрашення. Курсує тунелем не електричка, а дрезина у вигляді маленької чотириколісної платформи із дванадцятьма сидіннями. Мотора вона не має, ані електричного, ані бензинового, а рухається за рахунок сили мускулів пасажирів, що качають відповідний важіль. Спробуй угадати, безцінний читачу, прізвище того Вакули Охрімовича, що змайстрував цей транспорт. Оплатила матеріали і його роботу знов-таки мерія Жорикбурга.

А ідею будівництва вампірського метро першим висловив ще в 1975 році відомий упир граф Дриґало. Після того як він довідався про відкриття метрополітену в Харкові. Але здійснилася ідея тільки за майже двадцятиріччя: жорикбурзька вампірська підземка почала функціонувати в березні 1994 року.

Паровозиків наземної вузькоколійної міжміської залізниці було тільки п'ять. Вони возили пасажирів зі столиці відповідно в п'ять міст – Великі Дрібки, Апчхиград, Замийськ-на-Замийці, Дри­мпельзябськ, Задвірполь – і назад у столицю в вагонах більших за трамвайні, але менших за залізничні з Великого Сві­ту. Кожний паровозик тяг по дев'ять таких вагончиків, з яких сім було пасажирськими, а ще два – поштово-багажним і ско­товозом.

Зрозуміло, і паротяги й вагони були цілком місцевого виготовлення, адже запхнути крізь двері, оббиті дерматином, великосвітський паротяг (тобто паротяг із Великого Світу) було цілковито нереально. Навіть у розібраному вигляді. Зроз­уміло, ці кустарні паровозики були не великими, не набагато крупніші за автомобіль.

Щодо автомобільного.

Усі автомобілі в королівстві можна умовно розділити на три категорії: 1) чисто терентопські саморобки; 2) гібриди, зібрані частково із саморобних деталей, частково з деталей від автомобілів з Великого Світу; 3) авто­мобілі з Великого Світу.

Першим терентопським автомобілем офіційно вважається механізований віз винахідника Патрикея Стрибунця (1899 р.). Це був просто звичайний дерев'яний віз, колеса якого приводив в обертання мотор, що працює на чисто­му самогоні. Хоч їздив він не дуже шпарко – зі швидкістю 1,5 метра на годину, все-таки цей транспортний засіб став сим­волом науково-технічного прогресу в королівстві. Зараз механі­чний віз Стрибунця працює експонатом історичного музею у Великих Дрібках.

Потім винаходилися апарати шустріші.

Розвитку цього виду транспорту у королівстві сприяв винахід чарівника Казимира Пупочки. Він у 1921-му році вигадав заклинання, що перетворюють будь-яке сміття органічного походження на рідке паливо. Це було дуже до ладу, адже на території королівства не виявилося покладів нафти, а доставляти рідке паливо з Великого Світу в потрібних кількостях було б дорого і клопітно. Вироблення палива для автомобілів та інших потреб відбувається таким чином. У великі металеві баки всипається органічне сміття: деревні тріски та тирса чи хмиз, старі ганчірки, макулатура, трупи тварин, опале листя і хвоя, старі непотрібні вироби з гуми або пластику та інше. Потім чарівник вимовляє відповідні заклинання, і весь цей мотлох стає або мазутом, або соляркою, або гасом, або бензином, залежно від заклинання. З баків це зливають до автоцистерн, які розвозять паливо на заправні станції. Вважається, що й нафта, з котрої виробляють мазут, солярку, гас, бензин, утворилася з органічного сміття, але природі на це знадобилися мільйони років, а терентопська магія дуже прискорила цей процес.

Коли Великий Світ захлиснула повальна автомобілізація й там з'явився непо­трібний автомотлох, навіть цілі автомобільні цвинтарі, те­рентопці потягли з нього на батьківщину шматки машин, щоб, з'єднуючи їх із саморобними фрагментами, дати їм нове життя. Такі автофранкенштейни згібридизували більш половини всього автотранспорту країни.

Потім з'явилися в підпільній країні й повноцінні автомобілі з Великого Світу, придбані через під­ставних осіб, за допомогою хабарів, фальшивих документів тощо. Проблема таких автомобілів була в тому, що цілком вони не проходили крізь двері, оббиті чорним дерматином, тому їх доводилося розбирати (іноді навіть розрізати), вроздріб вноси­ти в Терентопію й там заново збирати. Це було заморочливо й дорого, тому повноцінних автоімігрантів було менше, чим саморобок і гібридів.

Останнім чотириколісним прибульцем з Великого Світу на той час була біла "Тойота" – елегантний мікроавтобус, придбаний через підставних шахраїв туристичним агентством "Рятівна Бджола". (Уточнення для педантичного читача, якщо текст потрапить до рук такого: модель "Toyota Master Ace Surf", виготовлена на заводі Такаока в Японії в 1989 році, тобто, за терентопськими мірками ну дуже нова).

Після того як на прохання агентства знаменитий механік Вакула Нетребенько у травні 1995 року спочатку розібрав "Тойоту" на тери­торії Харківської області України, а потім зібрав на території Великодрібкинскої області Терентопії, вона, "Тойота", раптом завередувала, що виражалося в її завзятій нерухомості. Вакула Охрімович длубався-длубався, весь тиждень намагався її запу­стити, але заморська штучка уперто ухилялася від роботи. Нетребенько навіть, не витримавши такого страйку, плюнув, ударив по шині кулаком і сварливо пробурчав: "Напхали електроніки, самураї вузькоокі, біса збагнеш. Ні, щоби по-простому, без електронних хитромудростей!"

Вакула Охрі­мович був класним механіком, але електронно-комп'ютерні хи­тромудрості заганяли в глухий кут навіть його. Потерпівши поразку в боротьбі за розуміння електронних складностей, Нетребенько викинув з "Тойоти" мудровану закордонну начи­нку й нашпигував машину простою і знайомою начинкою від "Запорожця". Дизайн залишився від "Тойоти", але їздило це чудо техніки як "Запорожець". Тому японські туристи у поїздці до Каменіани здивовано закидали брови: така знайома "Тойота" працювала так незнайомо... (Так що по суті ця машина хоч і виглядала повноцінною, внутрішньо була деякою мірою все ж гібридом).

А от двоколісний мототранспорт – мотоцикли, мопеди й моторолери (або, як тепер кажуть, скутери) – на відміну від чотириколісного проходив крізь Державні Двері без розчленовування (виняток – мотоцикли з колясками). Тому таких механічних прибульців з Великого Сві­ту було більше, ніж автомобілів. Проте й серед двоколісних предметів з моторами в королівстві були присутні саморобки й гібриди.

Льюїс Керролл у своїй казці "Помста Бруно" похвалився: "Як відомо, я досить обізнаний щодо природознавства (наприклад, я завжди можу з першого погляду відрізнити курчат від кошенят)". Автор Терентопських хронік, тобто твій, безцінний читачу, покірний слуга, перефразуючи Керролла, вихваляється: я настільки добре розуміюся на транспортних засобах, що навіть можу, не вагаючись та не зазираючи у відповідні довідники, з першого ж погляду відрізнити мотоцикл від трамвая.

Громадський автомобільний транспорт представляли таксо­мотори й автобуси, що були здебільшого гібридами. У столи­чному таксопарку було 17 машин, а в автобусному – 22. Звичайно, автомобільний транспорт був не тільки в столиці, але й в інших містах країни. У Великих Дрібках крім того був транспорт автомобільно-електричний, а саме тролейбуси, чи­слом 9 штук.

Наведені цифри, звичайно, не великі. Але треба враховувати, що й міста в підпільнім королівстві невеличкі, і дуже поступаються за розмірами і народонаселенням мега­полісам Великого Світу. Кількість жителів у всіх сімнадцяти містах Терентопії в сумі не набагато більша, чим в одному Ха­ркові. (Автор постійно порівнює Терентопське королівство саме з Харковом, тому що це найближчий, повторює Автор, до входу в королі­вство населений пункт Великого Світу). До того ж ці цифри відносяться саме до осені 1995 року, а тепер, коли минули роки, ба навіть десятиліття, кількість транспортних засобів у Терентопії значно більша, ніж тоді (як і у нас).

До речі, автомобільні катастрофи й взагалі події з летальним наслідком і травматизмом з вини транспорту в Терентопії зведені до мінімуму. Такі випадки в королівстві – велика рідкість, у той час як у нас у Великому Світі кількість жертв автотранспорту щорічно обчислюється мільйонами загиблих і покалічених. Таке, можна сказати, щастя підпільної країни пов'язане не тільки зі значно меншою, ніж у Великім Світі, щільністю моторно-колісної машинерії, але й зі значним законодавчим обмеженням її жвавості. У межах населених пунктів там заборонено гасати зі швидкістю більш 23 кілометрів на годину, а на решті території – швидше 38 кілометрів на годину.

Бо в Терентопії певні, що людські (і не тільки) життя важливіші за швидке переміщення. Це в нас, у Великому Світі, на жаль, багато хто вважають навпаки, тому тут маси людських жертв щорічно приносяться на вівтар можливості для будь-якого умовного Васька Пупченка скоріше переміститися з точки А в точку Б. Тобто в Терентопії швидкість – це ніщо, а життя – це все; а в нас, на жаль, швидкість – це все, а життя – ніщо, судячи з того як щедро другим жертвують заради першого, уникаючи значного обмеження спритності механічних колісниць.

У детективно-фантастичному романі "Великі пожежі", написаному в 1927 році спільно двадцятьма п'ятьма відомими совєтськими письменниками, читаємо: "Автомобіль понісся ще швидше. Берлога тривожно глянув на супутника й хотів сказати, що за правилами міського руху швидкість понад п'ятнадцяти кілометрів у межах міста забороняється, але не встигнув". Як бачимо, і у Великому Світі у свій час адекватно ставилися до безпеки пішоходів, забороняючи автомобілям гасати швидше 15 км на годину. А тепер, на жаль, на безпеку, можна сказати, плюють...

– Знову замість забавних теревенів ти скотився, громадянине Авторе, у нудотну моралізаторську проповідь, – критикує Ліва півкуля авторського мозку.

– Саме так, – погоджується з сусідом по черепу Права.

– На жаль, бувають у мене такі припадки, – погоджується Автор. – Ну, нехай безцінний читач потерпить і вибачить.

– Але зізнайся, – каже Права півкуля, – що у тебе самого щодо цього подвійні стандарти. Коли ти пішохід, то тебе лякає і обурює швидкість транспорту, а коли ти пасажир, то тобі хочеться, аби транспорт якнайшвидше доставив тебе в потрібне місце.

– Зізнаюся, – зітхає Автор.

– У мене є питання щодо зародження автомобілізму в Терентопії, – вимовляє Ліва.

– Став. Постараюся відповісти, – киває Автор. – Адже таке питання може виникнути і в читача.

– Ти тут повідомив, що першим автомобілем у королівстві вважається механічний віз, створений у тисяча вісімсот дев'яносто дев'ятому році якимось Патрикеєм Стрибунцем. А в попередньому щосі "Функціонування слідчого" ти сповістив читача, що монахи з монастиря святого мученика Святозавра, обдивляючи пам'ятки Каменіани, оглянули, крім іншого, і (цитую) "руїни прадавнього автомобіля на вершині Причесаного пагорба". Слово "прадавній" зазвичай означає те, чому вже сотні або тисячі років. Це наводить на думку, що автомобіль, чиї руїни чомусь виявилися на вершині, був давнішим, ніж виріб винахідника Стрибунця. Тут явна невідповідність. Бо виходить, що автомобіль Стрибунця був не першим.

– Еее... – замислюється Автор. – Гм, дійсно, невідповідність. Але, на жаль, я не можу щодо цього внести ясність. Нічого не знаю про машину на вершині, коли і як вона туди потрапила. Так що прошу вибачення у вас, півкулі, і в тебе, читачу, але я безсилий прояснити цю обставину.

Щодо водного.

Як Автор казав на початку книги, Те­рентопія не розпещена численністю і повноводістю річок. Тому тут, як і на сусідній Харківщині, судноплавства практично не було. У прибережних жителів були човники, але не більше за те.

В 60-ті роки XX століття кілька ентузіастів придбали у Великому Світі водні мотори й назвали свої "вутлі човни" мо­торними катерами. Але оскільки від русалок і розмовляючих водних тварин стали надходити скарги, мовляв, жахливі мо­торні гвинти загрожують їхньому здоров'ю й навіть життю, то король Жорик Восьмий заборонив моторки, і човнярам довело­ся повернутися до старих добрих патріархальних весел.

До водного виду транспорту можна зарахувати й пороми, які там, де немає мостів, допомагають людям переміститися на протилежний берег.

В останні роки керівники турагентства "Рятівна Бджола" мріють про будування прогулянкової яхти під вітрилами, на якій можна було б катати групи туристів Струмищем й Замийкою. Для чого подекуди доведеться поглибити дно, щоб яхта не сідала на мілини. Але поки це тільки прожекти.

Щодо повітряного.

Громадського повітряного транспорту, що перевозить групи громадян і вагомі вантажі, у королівстві не було й немає. Зате індивідуальний повітряний транспорт там був з незапам'ятних часів. Але ним уміли користуватися тільки феї. Цим транспортом були ступи (як у фольклорної баби Яги), щі­тки (як у Маргарити з роману Булгакова), парубки (як у пан­ночки Гоголя) та решта підручних об'єктів. Безкрилою левітаці­єю там нікого не здивуєш.

До речі, панночка у повісті "Вій" літала не тільки верхи на філософі Хомі Брутові, але й у труні. Теоретично, і терентопські феї могли б літати у домовинах. Але не робили цього, бо дуже психологічно некомфортно живій людині поміщатися в цей футляр.

У другій половині XIX сторіччя, а конкретно в 1864 році, монополія чарівних жінок була пору­шена: у небо здійнявся де­хто на ймення Євстигній Досифеєв. Але без допомоги чаклу­нства, а за допомогою повітряної кулі. Повітря­ні кулі або аеро­стати літають там і тепер, але в якості скорі­ше атракціону, ніж справжнього транс­порту. У місті Задвірполі навіть є товари­ство аеронавтів імені Євстигнія Досифеєва. Терентопці дуже пишаються, що в їхній країні виготовлення першого аеростата й політ на ньому відбу­лися на десять років раніше, чим у Ха­ркові, де такий собі Ми­хайло Ла­врентьєв те ж саме вперше проробив лише в 1874-ому.

Не можна тут обійти мовчанням і знаменитий однокрилий літак чарівника Акмуса, рожевий у червоний горошок. Зали­шається загадкою – як він туди потрапив? Звичайно ж не крізь Державні Двері. Є гіпотеза, що крім дверей існує й невидиме небесне "вікно" між Терентопією і Великим Світом. Але Автор сумнівається в постійнім існуванні такого "вікна". Те­рентопські феї, що облітали весь повітряний простір над коро­лівством удовж і вшир, повинні були б через це "вікно" виліта­ти у Вели­кий Світ, але таких випадків не зареєстровано. Із чого Автор приходить до іншої гіпотези: небесне "вікно" з'явилося тільки на одну мить після влучення в німецьку авіамашину совєтсько­го снаряда, внаслідок чого вона опини­лася в інших вимірах, а потім "вікно" знову "схлопнуло".

Те що Автор нази­ває однокрилу машину Акмуса єдиним літаком королівства, не означає, що там ніхто ніколи не створював кри­латих апаратів. Створювали. Але вони були такими легкими й тендітними, що їх скоріше слід зарахувати до категорії дельтапланів або чогось такого, чим до справжніх літаків.

Щодо гужового.

Крім механічного транспорту були в коро­лівстві й традиційні їздові тварини. У першу чергу, звичайно, коні. Крім коняк, тамтешні фермери розводили також їздових: волів, єдинорогів, свиней (так, вивели особливу струнку швид­коногу породу), а в останні десятиріччя й екзотичних афри­канських страусів.

Страуси в королівство були занесені королем Жориком Дев'ятим. В 1977 році терентопський монарх купив у Великому Світі трохи страусових яєць. У кого саме, він не афішував. Ві­домо, що в Харківському зоопарку африканських страусів у той період не було; були схожі на страусів південноамериканські нанду, австралійські ему й новогвінейські казуари. Звичайно, у те великосвітське відрядження глава підпільної держави вирушив без корони, доспіху й мантії, а в одязі, типовому й для Харкова у той період – у сірому кашкеті, чорній водолазці (або, як ще тоді називали, – у чорному гольфі) й синіх джинсах. Страуси, зрозуміло, були потрібні королю для поповнення ко­лекції рідного зоопарку.

Із цих яєць у зоопарковому інкубаторі вилупилися самці й самиці, які виросли й стали виробляти по­томство, та так рясно, що згодом яєць і страусенят було повнісінько. І Жорик дав об'яву в газету "Королівська правда" про продаж нащадків своїх птиць.

Страусенят купили декілька фермерів з різних областей країни, і стали розводити їздових пташок. Тепер не рідкість побачити на шляхах королівства лег­кий візок, запряжений трійкою страусів. Такому екіпажу більше підходить Гоголівське висловлення "птіца-тройка", ніж трійці коней, які, як відомо, не належать до класу птиць.

Втім, якщо з фрази "цих птахів використовують для їзди" викинути літеру "з", то фраза не стане помилковою. Бо страусів у королівстві розводять не тільки в якості транспорту, але й у якості поживи та сировини: м'ясо та яйця поїдаються, а зі шкіри, пір'я й шкарлупи виробляються оригінальні товари народного споживання.

А у літературі трапляються їздові тварини ще екзотичніші, аніж страуси. Наприклад, у комедії Арістофана "Мир" головний герой здійснює подорож на Олімп верхи на жуку-гнойовику. Не звичайному, звісно, а велетенському.

* * *

Якщо згаданий вище українець М.В. Гоголь написав у своїх "Мертвих душах": "Эх, тройка! птица тройка, кто тебя выдумал?", то інший українець, Майк Йогансен, вторячи класикові, в своїй "Подорожі людини під кепом" написав: "Ех, поїзд, птиця-поїзд! Хто тібє відумал?" Що на те питання ерудований читач міг би назвати імена Ніколя Кюньо, Річарда Тревитика, Джорджа Стефенсона, Юхима і Мирона Черепанових та інших вигадників.

Отже повернемося до неїздових баранів, як полюбляв писати Франсуа Рабле (тільки замість "неїздових" він уживав "наших", але його "наші" безумовно були неїздовими), то пак до переміщен­ня на поїзді детектива Папірусюка.

На станції Іканька, що мала місце на півшляху між двома столицями (нинішньою й колишньою), у вагон увійшов худий суб'єкт, у якім Варлаам Оникійович упізнав фе­рмера Наполеона, оголошення якого нещодавно читав на Жорикбурзькім вокзалі. Його голова як завжди була схожа на пухову кулю кульбаби, але не білу, а коричневу. Цей коренеплодороб (називати його хліборобом було б неправильно, бо він спеціалізувався на овочах, у першу чергу на коренеплодах) був у солідному костюмі із краваткою, тому здавався міським чи­новником, а не селяни­ном. З тією різницею, що чиновники зазвичай голені й стрижені, а в Оладьєва лише зелені очі та схожий на рожеву грушку ніс визирали з бурого хутра голови. (Така пишна волосатість робила його схожим на терентопських ельфів, але – ні – він був звичайною людиною). Шаснувши очима по вагоні, він теж упізнав слід­чого, на­проти якого було вільне місце. Його Наполеон і зайняв, обміня­вшись із детективом привітаннями.

Як люди не дуже близько знайомі, для запалу розмови вони торкнулися теми погоди. Мовляв, от який спекотний нині вересень – просто таки розпал літа. Потім фермер повідомив, що їде до Великих Дрібок (тому й вирядився так парадно, аби городяни не приймали його за селюка), щоб домовитися там із чарівником Ле­вком Глечиком щодо перетворення цукрового буряка на банани. Потім похвастався, що йому вдалося завдяки оголо­шенню залучити до себе сезонного працівника, через що збір урожаю коренеплодів піде успішно згідно із планом. Про­тягом року, мовляв, він справляється з роботами силами своєї родини, а от восени, коли треба збирати врожай, потрібні додаткові руки. Один чоловік уже кілька років йому в цьому пособляє, а другого допомогло знайти оголошення.

Слідчий теж, не вдаючись в усі подробиці, зізнався попутни­кові, що їде до колишньої столиці у справах, і що це пов'язано з викраденням драконячого яйця. Христофор Оладьєв, то пак Наполеон, про викрадення ще нічого на своїй фермі не чув. Він передплачував декілька газет і журналів, але ця новина або ще не встигнула потрапити у видання, або пошта не встигла їх до­ставити.

Сказали ще щось про те про се і замовкли. Папірусюк знов став роздивлятися пейзажі за вікном, а Наполеон, вийнявши з кишені газету й олівець, почав мовчки розгадувати кросворд...

Десь за півгодини по тому як запала мовчанка, чоловік, що сидів поруч із Варлаамом Оникійовичем (той самий, в котрого при початку руху потягу ледве не звалилися з перенісся окуляри) раптом досить голосно вимовив:

– Хризбубуц кирізда зизизипупука ажбузяка.

– Вибачте, що ви сказали? – відірвавшись від пейзажів, перепитав Папірусюк.

– Я говорю: хризбубуц кирізда зизизипупука ажбузяка.

– А що це означає? – спитав Христофор Оладьєв.

– Якою це мовою? – зацікавився слідчий.

– Та я й сам не знаю, – зітхнув окуляроносець. – Я, знаєте, людина проста: що думаю, те і кажу. А думки іноді бувають чомусь дуже незрозумілі.

І він знов замовк, примруживши очі. Мабуть, заглибився у свої дуже незрозумілі думки. Папірусюк, потиснувши плечима, перевів погляд на ландшафти, а фермер знову втупився у кросворда...

І нарешті карликовий паровоз притяг вагони в кінцевий пункт. Вокзал тут прикрашали гасло:

"ЛАСКАВО ПРОСИМО У ВЕЛИКІ ДРІБКИ –

ПЕРШУ СТОЛИЦЮ ТЕРЕНТОПСЬКОЇ ДЕРЖАВИ!"

і герб міста – чорна каляка-маляка в жовтім полі...

(– Ну от, зараз Автор почне довго й нудно пояснювати але­горичний смисл цієї каляки-маляки, згадувати коли, де, при яких обставинах був придуманий цей герб, ким і для чого, – починає гарчати Права півкуля авторського мозку.

– Я обов'язково розповім історію цього герба. Але не зараз, – заспокоює її Автор, – а в щосі двадцять четвертому за назвою "Відрядження чудотворця".)

Слідчий і фермер вийшли з вагона й попрощалися. Наполе­он пішов до зупинки тролейбуса, а Варлаам Оникійович зателе­фонував з автомату до управління великодрібкинської міліції, повідомив про бажання поспілкуватися, і незабаром за ним під'­їхав міліціонер на мотоциклі з коляскою.

У колясці Папі­русюк перемістився від вокзалу на вулицю Короля В'ячеслава, де мало місце управління, і поговорив з великодрібкинськими колегами. Тамтешні міліціонери повідали столичному детективові, що пост біля Державних Дверей ретельно обшукує виходячих у Великий Світ, але драконячого яйця поки не знайдено. Може організатор викрадення і не збирався виходити у Великий Світ, а поцупив цей об'єкт з якоюсь іншою метою?

– Я б хотів поговорити з тими, хто чергував там у перші години після установлення митниці, – попросив худий і лисий столичний гість.

– Першими були лейтенант Буйнодрищенко й лейтенант Кегельбаум, – відповіли йому. – До речі, і зараз біля Дверей чергують знову саме вони...

На міліцейському мотоциклі ж Варлаам Оникійович був до­ставлений до Державних Дверей – дверей не в стіні, а у вільному просторі, що химерно стирчали, начебто на картині якогось Сальвадора Далі чи іншого живописця-сюрреаліста, посеред ланів та луків за око­лицею Великих Дрібок. До цих скромних дверей з міста вела "незаростаюча народна стежина". Незаростаюча не ті­льки через асфальт, котрим була покрита ця дорога. Навіть якщо б не було асфальту, вона не мала шансу зарости, тому що вся рослинність ґрасувалася б підошвами людей, що йдуть до Дверей і від них, а таких було чимало. Втім, щоб відвідувачі Великого Світу могли не втомлювати ніг, в останні роки з міста до Дверей і назад двічі на день ходить невеликий автобус, зібраний ча­стково з деталей українського "ЛАЗу", ча­стково – угорського "Ікаруса", частково – терентопських.

Тепер перед Дверми стояв старий дерев'яний стіл, пофарбований колись темно-зеленою фарбою, але вона частково облупилася, оголивши сіру деревину, що на тому столі чергові стражі порядку вивчали багаж громадян, котрі бажають пройти крізь Двері, а зверху від опадів та сонячних променів цей пост був при­критий брезентовим тентом. В цей час він рятував саме від спеки, бо небо було безхмарним та палючим. Там були два міліціоне­ри – один темношкірий, а другий світлошкірий. Папі­русюк показав їм посвідчення.

– Лейтенант Африк Буйнодрищенко, – представився у від­повідь темний, приклавши нігті до козирка.

– Лейтенант Зиґмунд Кегельбаум, – відрекомендував себе й світлий.

Африк Буйнодрищенко, судячи зі зовнішності, був мулатом, що з'явився на світ, очевидно, в результаті кохання терентопської красуні до харківського сту­дента з Африки. (А різнокольорових студентів у Харкові було чимало, у зв'язку з достатньою кількістю вузів, що насичували знаннями зокрема й іноземців з різних континентів). Прізвище – від мами, а ім'я – від тата. Зиґ­мунд Кегельбаум виглядав негати­вом колеги – білим-білим, начебто його все життя вимочували в молоці: біле волосся, білі вії, білі брови, біла шкіра, тільки ро­говиці очей червонуваті, що характерно для альбіносів.

– Спробуйте згадати, колеги, чи не було в перші години ва­шого чергування дев'ятнадцятого вересня чогось підозрілого? – запитав столичний полковник, а потім узяв з кишені пачку цигарок "Блакитний Лицар", стукнув по її дну ні­гтем великого пальця, через що з пачки вискочив курильний циліндр, зловив його в польоті губами, і розкурив від запальнич­ки.

– Ні, – подумавши, відповів білий лейтенант, – усі громадяни дисципліновано пред'являли свій багаж... Ні, не було.

– Ні, – повторив і темношкірий міліціонер, – нічого тако­го...

– А чи не було, щоби якась людина крокувала до Дверей, а потім, побачивши міліцію, передумала і пішла назад? – допи­тувався доскіпливий Варлаам Оникійович.

– Ні, не пам'ятаю такого, – покачав головою Кегельбаум.

– Не було, – сказав мулат Буйнодрищенко, але потім задумливо потер пальцями кокарду фуражки й додав: – Втім...

– Що – "втім"? – вчепився в цей сумнів Папірусюк.

– Пам'ятаю – було таксі, – продовжував думати Африк, почухуючи кокарду, де, звичайно ж, був викарбуваний Крила­тий Равлик – герб Терентопії. – Воно зупинилося, не до­їхавши до Дверей метрів п'ятдесят, постояло із хвилину, роз­вернулося й поїхало назад до Великих Дрібок.

– Номер не пам'ятаєте? – напружився полковник.

– Ні, звичайно. Ми отут оглядали речі однієї громадянки, я тільки краєм ока встигнув помітити "шашечки" на машині, – знизав плечима мулат.

– А колір? – випитував детектив.

– А в нас у Великих Дрібках тепер усі таксі одного ко­льору: бузкові, – відповів за колегу альбінос Зиґмунд. – Ме­рія ухвалила. Щоби клієнти могли здалеку пізнавати таксомо­тори.

Папірусюк, продовжуючи палити, замислився, почухав брову й мовив:

– Прошу вас звертати увагу на вагітних і товстунів, не тільки оглядаючи їхній багаж, але й перевіряючи, чи не є їхнє пузо фальшивим, накладним, у якому може бути захована контрабанда.

– Дякуємо за пораду, – відповідав Кегельбаум, – але ми й самі догадалися, і перевіряємо все ґрунтовно.

– От і добре. Спасибі за інформацію, — сказав темно-світлому посту сто­личний детектив, загасивши слиною недопалок та знову занурюючись у коляску мотоцикла, а мотоциклістові наказав: – Їдемо в таксопарк.

Він би з великим задоволенням затримався тут подовше, щоб насолодитися свіжим степовим, просоченим ароматами польової рослинності повітрям, виглядом живописних просторів і тишею, яка орнаментується лише дзижчанням комах та треля­ми жайворонка, котрий тріпається у небі, немовби такий що з'їхав з глузду пропелер. Тобто млосно ублажився б тим, чого йому, як закоренілому городянинові, дуже не ви­стачало в метушні поліса. Але, на жаль, немає часу – треба справу робити.

(– Ти вже вибач мені, громадянине Авторе, за мій педантизм, – говорить раптом Ліва півкуля авторського мозку, втім, тоном не стільки перепрошуючим, скільки ущипливим (якщо ти, читачу, цінуєш надзвичайну точність, то Автор уточнить: тон Лівої півкулі в даному разі був на 21,31% перепрошуючим і на 78,69% ущипливим), – але я не можу стриматися, щоб не викрити тебе в неточності. Можеш обізвати мене придирастом (від дієслова "придиратися") або скрупульозником (від прикметника "скрупульозний"), але я не в змозі байдуже пропустити твою помилку. Так уже ми – ліві півкулі людського мозку – улаштовані: полюбляємо порядок і точність, на відміну від наших колег – правих півкуль – схильних до художніх вольностей.

– Ну, не тягни гуму, – перебиває Автор, – а шустро повідом, на чому ти мене, Ліва, підловила. Швидко покінчимо із цим і підемо далі.

– Я тебе підловив на жайворонку.

– А що з ним не так?

– От ти пишеш, що якби Варлаам Папірусюк затримався в полях біля Державних Дверей, то насолодився б трелями жайворонка. А я заперечую: не насолодився б. Тому що польові жайворонки, або, по-науковому висловлюючись, алауда арвенсис, видають трелі із травня по серпень, а не у вересні, коли Папірусюк приїхав у це місце, навіть якщо вересень теплий, як літо. У вересні вони починають відлітати у вирій.

– Здаюся: схибив, помилився, – визнає Автор. – Написав, полінувавшись перевірити інформацію в орнітологічних довідниках. Спасибі, Ліва, що вчасно знешкодила мій ляп, не покладаючи це на читача.

– А в мене до тебе, пане Авторе, у зв'язку із цим виникло запитання, – заговорила й півкуля Права. – Наші місцеві жайворонки, а також багато інших птахів, на зимівлю летять до Африки або подібних спекотних теренів. А де зимують аналогічні пернаті Терентопїї?

– Упс! – вигукує Автор, захоплений зненацька. – Так я, чесно, кажучи, про це якось і не думав... Ну, напевно, не в Африці чи... Для цього їм довелося б цілими зграями пролітати крізь Державні Двері, що малоймовірно. Може, вони летять на зимівлю в Окраїнні Землі, де через підвищену активність тамтешніх магічних полів не тільки флора й фауна, але й ландшафти із кліматом постійно мутують і можуть бути нетиповими для даних широт, наприклад, місцями тепліше в зимовий час.)

* * *

Металеві ворота таксопарку, не пофарбовані однією фарбою, а розписані мальовничим зображенням різнобарвних авто­мобільчиків із пта­шиними крилами, що ширяють у небі поміж хмар і метеликів, виходили на Мирополківський майдан. На цьому майдані був пам'ят­ник Крилатому Равликові – статуя черевоно­гого молюска роз­міром із самоскид, також із пташиними крила­ми, що стирчать зі спіральної мушлі.

Папірусюк, пред'явивши на прохідний посвідчення, увійшов у цей розсадник платного візництва, зустрівся з директором, котрий виявився гарною молодою блакитноокою білявкою у джинсовому комбінезоні, і попросив представити йому таксиста, який дев'ятнадцятого вересня по полудню їздив до Державних Дверей, але, трохи не доїхавши, розвернувся й повернувся у Великі Дрібки. На всіх таксі, похвасталася ди­ректорка, є рації, через які шофери пов'язані з диспетчером і отримують замовлен­ня, що та прогресивна ідея, зрозуміло, занесена з Вели­кого Світу. (Отже на будь-яку брехню чи нісенітницю, сказану великодрібкинським таксистом, можна не криводушачи відповідати: "Ви маєте рацію", бо рація в його машині дійсно встановлена). Директорка через цей засіб зв'язку по черзі побазікала зі своїми шоферами й з'ясувала, що ту поїздку вчинив водій Жи­лбилов. Якого вона відразу запросила негайно під'їхати сюди, на що той відповів, мовляв, от тільки доставлю пасажира до місця й відразу в таксопарк.

Холостому Варлааму Оникійовичу дуже сподобалася зовнішність сексапільної керівниці. Але оскільки, по-перше, вона йому за віком годилася у дочки, а по-друге, він вгледів на її пальчику шлюбну обручку, то втримав себе від залицянь, а обмежився компліментом.

Хвилин за тринадцять до барвистих воріт підкотило бу­зкове авто, передом схоже на "Побєду", а задом – на горбато­го "Запорожця". Із цього гібрида вийшов широконосий губатий дядько, який і виявився потрібним Жилбиловим. Детектив йому представився, і, присівши на лаву біля пожежного щита, вони поговорили. На прохання розповісти про ту поїздку, та­ксист повідав:

– Це один чолов'яга сів до мене на вокзалі й сказав везти до Державних Дверей. Мовчазний тип. Я спробував був із ним розмовляти, аби не так нудно їхати, але він відповідав лаконічно: "Так. Ні. Не важливо..." Бачу, не настроєний громадянин спілкуватися. І я не став приставати. Коротше, їдемо, мовчимо. Уже Двері попереду маячать. Він говорить: "А це хто біля Дверей? Мілі­ція?" – "Так, – кажу, – дивно, ніколи отут міліція не стояла". Він попрохав пригальмувати. Дивлюся, а міліціонери в якоїсь тітки у сумці порпаються. "Треба ж!" – думаю. Я ж тоді ще не знав, що в Жорикбурзі драконяче яйце поцупили; це тільки вчора по радіо сказали. "Чорт забирай! – каже пасажир. – Я згадав: удома забув чайник на палаючій плиті, треба терміново повернутися, а то пожежа буде". – "Добре, що згадали, – я йому, – а то з моєю тещею теж був випадок: залишила вклю­чену праску, а са..."

– І де ви його висадили? – перебив слідчий.

– Там же де й узяв: біля вокзалу залізничного. "Може, – говорю, – почекати?" – "Ні, – каже, – я пригадав і про інші термінові справи, другим разом поїду". Він розплатився і пішов, до мене сіла сімейна пара з дитиною, і все.

– Як він виглядав?

– Щільний такий чоловік, з животиком, у різнобарвній сорочці та джинсовій камізельці з безліччю кишень, років сорока приблизно, на потилиці – плішина, на шиї ланцюжок, мабуть, золотий. Що ще?

– Може, особливі прикмети? Родимка, татуювання...

– Так, ось отут у нього в роті – металевий зуб, начебто зо­лотий...

(Ліва півкуля авторського мозку стрепенулася: "А я, здається, догадуюся, хто цей пас..." – "Цить, безглузда!!!" – гаркає Автор.)

– А який у нього був багаж?

– Валізка така картата і сіра полотняна сумка.

– Сіра сумка... – задумливо повторив Папірусюк.

– А, вибачте, якщо не секрет, – чому вас це все так ці­кавить? – запитав великогубий Жилбилов.

– Є підозра, що в нього – викрадене драконяче яйце.

– От гад! Якби я знав, я б сам його до міліції...

– Спасибі, громадянине Жилбилов, ви своїми показаннями мені здорово допомогли. До побачення.

– Нема за що. Усього доброго. Знайдіть цього шкідника.

Таксист уже дійшов до свого гібридного автомобіля, коли, щось згадавши, повернувся до Варлаама Оникійовича:

– Так, ще... Може, вам придасться. У нього не було дрібних грошей, він розплатився сотенною купюрою, а я дав йому здачі. Купюра в мене. Показати?

– А що в ній особливого? Фальшива? – запитав детектив.

– Сподіваюся, що ні. На ній якісь цифри.

– На кожній купюрі номер надрукований.

– Не надруковані, а написані від руки олівцем. Дивитеся.

Шофер витяг з кишені гаманець, а з гаманця – стошурхоти­кову купюру. У верхньому правому куті біля портрета Ми­рополка Романтика на ній простим олівцем було написано: 123114. Купюра пройшла через сотні рук, кожна з яких мо­гла залишити цю олівцеву мітку, тому малоймовірно, що таємни­чий номер мав відношення до крадіжки. Але не слід відмаху­ватися від будь-яких, навіть мізерних фактів, уважав Папі­русюк, тому детектив переписав цифри у свій блокнот, той же, де розписався король. (Звичайно, настільки простий номер легко запам'ятовувався. Але навіть дуже пам'ятливий суб'єкт не має стовідсоткової гарантії від раптового провалу в пам'яті. Тому надійніше зафіксувати факт і у позачерепному вмістищі інформації, наприклад у блокноті, вирішив Варлаам Оникійович.)

* * *

Заїхавши ще раз до міліцейського управління й повідавши коле­гам тільки-но з'ясовані прикмети підозрюваного, Варлаам Они­кійович повернувся на вокзал вузькоколійки. Він довідався головного: що викрадене драконяче яйце, скоріше всього, не було винесене у Великій Світ, а досі перебуває в межах королівства. Усі свої велико­дрібкінські вишукування він зміг здійснити приблизно за сто хвилин, тому встигав на зворотний потяг, аби ще сьогодні повернутися в столицю.

Першим ділом зайшов у вокзальний туалет, щоб справити малу нужду. У цьому закладі, як води­ться, було двоє дверей, на одній з яких була буква "Ж", а на іншій – "М". Слідчий, зрозуміло, увійшов в "М".

Позбуваю­чись в одній з кабінок непотрібної вже організму рі­дини, полковник раптом віддався доморослому філосо­фствуванню щодо цих літер. У нас буква "Ж" символізує жі­нок, думав він, оскільки з неї й починається слово "жінка". А мужчин символі­зує, відповідно, літера "М", як, втім, і метро у Великому Світі. А якби букви-символи вибиралися за принципом асоціацій з їхнім графічним накресленням, то буква "Ж" повинна була б символізувати чоло­віків, оскільки вона схожа на роз­чепірену людину з довгим пенісом. А от жінок символізувала б літера "В" або літера "Ф", оскільки в цих букв є, так би мови­ти, по дві цицьки.

Закінчивши вологовилив й філософствування, він покинув кабінку, не підозрюючи, що в цій же кабінці рівно дві доби тому, з точністю до п'яти хвилин, перебував той, кого він шукає: таємничий організатор крадіжки драконячого яйця. І що замкнувшись у настільки малогабаритнім туалетнім приміщен­ні, підступний організатор зробив маніпуляції, які дозволять йому ще десятки днів залишатися невиявленим міліцією й ли­царями. Якщо б детектив знав, що саме втнув у кабінці туа­лету злочинний суб'єкт, то, напевно, драконяче яйце було б зна­йдене значно раніше. Але...

Після відвідування клозету й придбання в касі квитка, знов безкоштовно, Варлаам Оникійович встигнув перекусити в бу­феті буте­рбродом із сиром, запиваючи його кавою з вершками, та...

(– А от цікаво, – раптом інтересується Ліва півкуля авторського мозку, – каву туди з Харкова завозять, або там же виробляють?

– Я тебе зараз придушу! – ричить сусідові по черепу пів­куля Права. – Якого біса гальмувати сюжет уточненнями щодо дрібниць!

– Душити не треба, – радить Правій Автор. – Пояснення займе не багато часу.

Так, Ліва вгадала: кавові зерна виробляються в Терентопії за допомогою магії через перетворення на них жолу­дів. Як, до речі, і банани там творяться методом перетворення місцевих овочів і фруктів, про що Автор повідає докладніше у розділі тридцять п'ятому за назвою "Єдинорогарський колгосп". Цю магічну технологію (тобто заклинання) для виготовлення кави вимислив якийсь маг Тарас Балабан ще в 1854 році. Жолуді заготовлюю­ться в дубових лісах гільдією так званих жолудистів, вилущую­ться й піддаються перетворенню. Таким чином, королівство ці­лком забезпечене даним напоєм. Втім, справжня кава теж по­трапляє туди, з Харкова звичайно, але її мало й коштує вона дорожче.)

На цьому вокзалі, як і на Жорикбурзькому, була велика до­шка, де всі бажаючі ліпили свої оголошення...

(– Ага, зараз Автор довго й нудно буде цитувати ще й та­мтешні безглузді об'яви, – супить звивини Права півкуля авторського мозку.

– Ну не буду, не буду, – заспокоює її Автор, – хоча про одну все-таки згадаю.)

Там теж було оголошення фермера Наполеона, таке ж як і в столиці, але усі пелюстки з адресою були відірвані, що показувало інтерес великодрібкинців до сільських робіт.

Крім об'яви Оладьєва, Варлаам Оникійович вздрів на вокзалі й самого фермера, котрий напевно встиг не тільки поспілкуватися з чарівником Глечиком, але й пробігтися міськими крамницями, судячи з вигляду двох господарських сумок у його руках.

Дорогою назад під стукіт коліс лисий детектив дивився на номер у блокноті й намагався зрозуміти, навіщо хтось напи­сав його на грошовій купюрі й що могла б значити ся цифирь. Сто двадцять три тисячі сто чотирнадцять. Сто двадцять три тисячі сто чотирнадцять чого? Шурхотиків? Кілометрів? Кіло­грамів? Людей? У підсвідомості вовтузилася підказка, що цифри в такому порядку й кількості він десь уже видів, навіть недавно. Але де?..

А коли за вікном вагона показався нарешті Жорикбурзький вокзал, Папірусюк згадав, де бачив цей номер.

Але таємниці пронумерованої купюри ми, безцінний читачу, дізнаємося пізні­ше, а поки звернемося до інших подій...

ЩОСЬ П'ЯТДЕСЯТ ПЕРШЕ. Користь нудотної попси

– … Хіба ж неправда,

Дивний кінь?

– Напевно, він розумний...

Чи вміє він читати і писати?

– Відмінно пише: пречудовий почерк!

Веде сам лічбу сіна та вівса,

І конюху, що тільки зажадав би

Його провести, довелося б скрутно.

Вільям Шекспір і Джон Флетчер, "Два шляхетні родичі".

– Є свідком Зевс, який гігантський звір!

– Який?

– Жахливий він.

Арістофан, "Жаби".

– ... Придумувати нових тварин, ніде правди діти, справа важка, але показувати видуману тварину, що не кажіть, куди важче.

Ярослав Гашек, "Пригоди бравого вояки Швейка".

29, 30 жовтня 1995 року.

У цьому розділі Автор Терентопських хронік знову вирішив звести свою працю до мінімуму, підсунувши читачеві замість своїх писань чужі. Тут він читачеві пропонує ознайомитися з інтер­в'ю, опублікованим в жорикбурзькому жу­рналі "Мандрівник-надомник", у березневому номері за 1996 рік. Ідеться в інтерв'ю про епізод із мандрівок чергових двох лицарів Напівкруглого Столу – графа Леоніда Заканавного й графа Леоніда Очкарика. Як і в попередньому – п'ятидесятому – розділі, де два лицарі йменувалися Остапами, тут теж напарниками по мандрах стали тезки.

Цікавою є особистість, що дала це інтерв'ю. Це не один із вищезгаданих лицарів, а, якщо так можна сказати, суб'єкт, що у подорожі обіймав посаду транспорту. Так, інтерв'ю кореспондентові часопису "Мандрівник-надомник" дала не лю­дина, а кінь, що розмовляє людською мовою. Це унікальний ви­падок, коли лицарським транспортом працює не звичайне непарнокопите, а, так би мовити, брат за розумом – кінь-му­тант, істота конеподібна за зовнішнім виглядом, але люди­ноподібна за інтелектом і здатністю розмовляти по-людськи. Як уже за­уважував Автор, тварини що говорять, на відміну від деяких із тих що не говорять, як правило не дозволяють людям на собі їздити. Даний випадок є рідкісним винятком. Але цей звір до­зволяв їздити на собі не через відсутність почуття власної гідності, а від бажання хоч у такий спосіб брати участь у ли­царських діяннях.

Справа в тім, що цей суб'єкт, який носив типово кінське ім'я Сивко й кінське (як стверджував письменник Чехов) прі­звище Овсов, ще будучи лошам захопився читанням, у тому чи­слі й романтичних пригодницьких книжок, зокрема й про лицарів. Часто читачі ототожнюють себе з героями книжок. Си­вко Ві­трович Овсов (так, його тато носив кличку Вітер, тому Сивко по батькові Вітрович), будучи людиноподібним за ро­зумом, ототожнював себе з книжковими героями-лицарями, а не з їхніми кіньми, і сам забажав стати лицарем. Але, на жаль, це було неможливо, тому що коні верхи їздити не можуть (це тільки пам'ятник королю Жорику Сьомому у Жорикбурзі являє собою коня, що сидить верхи, та й то не на іншому коневі, а на вищезгаданому королі; але то ж пам'ятник, а в реальності та­кого не буває), і не здатні стиснути в руці меч, або спис, оскільки не мають рук із пальцями, а мають лише ноги з копи­тами. Так що зрештою Сивко зрозумів: якщо він і зможе взяти участь у лицарському житті, то хіба тільки як лицарський кінь. Та й то, можна сказати, йому пощастило, бо народився б він дикобразом, наприклад, було б ще гірше: ніякий лицар не погодився б сідати на дикобраза (а якщо б й сів, погано було б обом), тож взагалі жодних шансів...

Загалом, лицар без коня – це якийсь оксюморон. Як велосипедист без велосипеда, лижник без лиж, ковзаняр без ковзанів або, скажімо, автомобіліст без автомобіля. Погодься, читачу, що безглуздо називати автомобілістом пішохода, котрий не те що не має машини, але й зроду не сидів за баранкою і не знає, як автомобілем керувати (наприклад, Автор цих рядків належить саме до такої категорії гомо сапієнсів). От і безкінний лицар – це якась дурня. Адже навіть саме слово "лицар" походить від німецького "ritter", яке означає не що інше, як саме "вершник". Ну, щоправда, у наш час британська королева надавала титул лицаря видатним діячам культури – акторам, музикантам, письменникам, ученим і іншим – які, можливо, ніколи не сиділи на коні, і вже тим більше, ніколи не напинали на себе залізний туалет й не брали участі у бойових заходах. Але в Терентопії, де лицарські традиції шанують і зберігають трепетніше, ніж у Британії, від лицаря вимагається, аби він був вершником у доспіху й усе таке інше.

Так от, ставши досить дорослим і сильним для перевезення ли­царя жеребцем, Сивко Вітрович Овсов дав об'яву в газети: "Їздовий кінь шукає доброго вершника-лицаря помірної вгодованості. Жорикбург, вулиця Безіменного Незнайомця 33, запитати Сивка Овсова".

На оголошення відгукнулося аж дев'ят­надцятеро лицарів: вісімнадцять незалежних і один із колекти­ву Напівкруглого Столу, тобто придворний. Незалежні споді­валися: якщо вони домовляться про співробітництво з конем, який розмовляє, то це для них буде вигідніше, аніж купувати такого, що не говорить. Що ж до молодого Леоніда Га­вриловича Зензевеєнка, котрий вже пройшов обряд посвяти в лицарі Напівкруглого Столу, але ще не обзавівся особистим конем, то, прочитавши оголошення й зрозумівши, що дав його письменний і такий що розмовляє, а не звичайний кінь, цей ли­цар-початківець подумав, мовляв, кажуть: "собака – друг люди­ни", а для лицаря другом має бути кінь, і краще такий друг, з яким можна потеревенити, аніж безсловесний.

(До речі, щодо собаки. Так, собака – друг людини. Це майже всім відомо. З цим майже всі згодні. Але коли людині кричать: "Ти собака!", то мають на увазі не "Ти друг!", а зовсім протилежне. От такий парадокс.)

– До речі, про письменність, – втручається Ліва півкуля авторського мозку. – Я не розумію, як це кінь міг читати книги.

– Для цієї справи потрібні три умови, – відповідає Автор, – по-перше, зір (втім, є книги й для невидющих, які читаються на дотик), по-друге – розум, і по-третє – грамотність. Всіма цими властивостями кінь Сивко Овсов владав. Тож чому б йому не читати книг?

– Ні, я не в тому розумінні, – продовжує Ліва. – Я маю на увазі, що сторінки треба перегортати. Люди це роблять пальцями. Але в коня-от пальців немає. Я не можу уявити, як можна перегортати сторінки копитом.

– Так, копитом таке робити дуже важко, майже неможливо, – погоджується Автор. – Але розум дає можливість доміркувати, як викрутитися із утруднень. Наприклад, природа не виростила на людському тілі коліс для швидкого переміщення. І людина сама винайшла пристосування з колісьми, і тепер гасає на них швидше за всіх, у кого є просто ноги. От і Сивко для вирішення проблеми застосував розум.

У нього є палець для гортання. Але не натуральний, а штучний. Він придумав просту річ, котру за його описом виготовили в майстерні гумових виробів. Це гумова штука у вигляді кільця з таким що стирчить із нього назовні, так би мовити, відростком на кшталт пальця. Кільце надівається на ратицю, наче еластичний браслет, і цим гумовим перстом кінь перегортає сторінки. Він навіть може писати тексти, тицяючи штучним пальцем у клавіші друкарської машинки (саме так він створив те оголошення для газет).

Але повернемося до вибору сідока.

Оскільки претендентів було багато, то кінь улаштував кастинг, і провів співбесіду з кожним із кандидатів у вершники. Більше інших йому сподобався саме Леонід Зензевеєнко, його він і вибрав у свої наїзники. До речі, до дев'ятнадцятого сторіччя включно англійським словом "кастинг" називали огляд та вибір коней. У двадцятому так стали називати огляд та вибір людей, наприклад акторів на ролі у кіно. Цей кастинг знов, як в давні часи, був пов'язаний з конем, але в іншій іпостасі, протилежній.

Домовилися, що лицар плати­тиме коневі зарплату, що складатиме 30% від його власного ли­царського жалування, тобто майже третину получки від­даватиме Сивці. Ні, Сивко не був жадібним суб'єктом, але як у всякого живого організму, тим більше організму розумного, у нього були такі-сякі потреби, на задоволення яких необхідні кошти. Наприклад, як уже було сказано, він дуже полюбляв чи­тати, а книги в книгарнях не безкоштовні. І взагалі, усяка пра­ця, крім діяння безкорисливого волонтера й добродійника, має бути оплачена, бо труд задарма чи лише за харчі називається рабством, а бути рабом принизливо.

Оскільки Сивко Овсов знав, що коні лицарів Напівкруглого Столу в якості кличок носять, як правило, імена відомих історичних діячів – глав держав (кінь Велосипед, на якому їздив барон Андрій Ци­нік, – виключення), що та традиція пі­шла від самого короля Ми­рополка Романтика, який назвав сво­го коня Піпіном на честь Піпіна Короткого (або ж Піпіна Третього), короля франків, котрий царював у восьмому століт­ті; оскільки, повторює Автор, Сивко це знав, то вирішив не від­ступати від традиції та взяв собі псевдонім Гуго, на честь Гуго Великого, французького короля одинадцятого століття (що той французький Гуго був онуком Київського князя Ярослава Мудрого).

Його вершникові Леонідові Зензевеєнку теж знадобилося прізвисько, бо крім нього в колективі Напівкруглого Столу було ще аж семеро чоловіків, що носили ім'я Леонід: лицар Леонід Насторожений, графи Леонід Хихотунчик, Леонід Жвавий, Леонід Заканавний, Леонід Гострий Лікоть, Ле­онід Кучерявоногий, і герцог Леонід Коліно. Леонід Зензевеє­нко не став ламати голову над придумуванням нового прі­звиська, і не поклав це на колег, тому що в нього з дити­нства вже була кличка Очкарик, і він до неї звик.

Клички й прі­звиська мають ту особливість, що, прилипнувши замолоду, вони можуть залишатися з людиною довгі роки, навіть усе жит­тя, так що не тільки навколишні, але й сам носій прізвиська вже може не пам'ятати, звідки воно пішло.

Наприклад, мав давньогрецький мислитель Сократ учня на імення Арістокл. Був цей Арістокл статурою богатир. Тому дав йому дотепний Сократ прізвисько Здоровань. Ну, тобто це нашою мовою Здоровань, а грецькою Платон. (Себто Платон означає скоріше Крем'язень, але ж кремезних людей ми називаємо і здорованями). Тепер запитай кого хто такий Платон, тобі майже всякий відповість, що це знаменитий філософ. А запитай хто такий Арістокл, і людина, скоріше всього, знизає плечима. Приклад того, як жартівливе прізвисько витиснуло й замінило собою справжнє ім'я.

Ще приклад з античності. Деякі давньогрецькі філологи вважали, що автором епосів "Іліада" та "Одіссея" був чоловік на ім'я Мелесіген. Але, мовляв, у того Мелесігена чомусь було прізвисько Заручник. І людство, мовляв, запам'ятало його саме під цим прізвиськом, а не під справжнім ім'ям. Зрозуміло, що Заручник – це нашою мовою, а грецькою – Гомерос, або Гомер.

Або от взяти хоча б Леоніда Очкарика: окулярів він не носить, а все одне Очкарик. У дити­нстві – так, носив, але оскільки, виявивши проблеми з його зором, доктор-окуліст вчасно приписав йому носіння окулярів, то завдяки цим скельцям зір у нього швидко повернувся до норми, і лінзи стали не потрібні. З тих пір він їх не носить, а кличка, отримана в той період, укоренилася. А от інший напів­круглостоловий лицар Леонід – навпаки – став носити окуляри в дозрілих літах, і зараз носить, але Очкариком його не нази­вають, бо звикли до іншого його прізвиська – Заканавний.

Ще щодо прізвиськ Авторові Терентопських хронік, тобто твоєму, безцінний читачу, покірному слузі згадалося, що в книгах англійського письменника Даніеля Дефо про Робінзона Крузо є персонаж на прізвисько П'ятниця. А інший темношкірий дикун з іншого острова носив прізвисько Понеділок; у сатиричній повісті "Пригоди професора Вільяма Вокса на острові Ципанґо" одного з найдотепніших українських літераторів Леоніда Чернова (Малошийченко). А у Гоголя було прізвисько Вівторок.

– Вперше чую, щоб у Миколи Васильовича Гоголя було таке прізвисько, – висловлює сумнів Ліва півкуля авторського мозку.

– Микола Васильович тут ні до чого, – відмахується Автор. – Я кажу не про українсько-російського письменника Миколу Гоголя, а про персонажа англійської літератури – такого собі Гоголя на прізвисько Вівторок, лондонського детектива, що прикидався анархістом-терористом, у романі Ґілберта Кіта Честертона "Людина, яка була Четвергом". Там, до речі, теж є і герої на прізвиська П'ятниця та Понеділок. А також персонажі з прізвиськами Неділя, Середа, Субота. Ну і, Четвер, звичайно, є, що відзначено в заголовку.

Не пройшло й трьох місяців, як Леонід Очкарик став ли­царем Напівкруглого Столу, а король Жорик Дев'ятий уже нагородив його титулом барона за подвиг: цей лицар переміг зграю хуліганів, що ображали якусь дівицю. Втім, якщо чесно, переміг скоріше кінь Гуго, аніж його наїзник, тому що хуліга­нів примусили втекти не меч і спис лицаря, а задні копита коня, якими той відчайдушно брикався. Але оскільки чомусь не заведено надавати титул барона або інші коням, то ти­тул ді­стався тільки вершникові. Втім, кінь Гуго не ображався, бо за титулами не гнався. За два роки з ними відбула­ся схо­жа історія: знову вирішальну роль у здійсненні подвигу зіграв кінь, а титул графа дістався вершникові.

Жорик Дев'ятий, довідавшись, що біотранспорт Очкарика є розмовляючим розумником та ще, так би мовити, подвиготворцем, хоч і не назначив йому лицарського титулу, зате назначив лицарську зарплатню. Тож його вершнику більше не треба було віддавати своєму скакуну частину власної получки. Потреби коня, хоч і розмовляючого, є меншими за потреби людини. Бо, наприклад, якщо людині зазвичай доводиться їжу купувати, то кінь може пастися на лузі цілковито безкоштовно. Але король призначив Гугові таку ж зарплатню, як і лицарям, а не меншу, бо побоявся, щоб його хтось не звинуватив у дискримінації особистості за біологічною ознакою.

* * *

Оцей кінь Гуго за три із чимось місяці після закінчення Великої Яєчної Експедиції одержав пропозицію від кореспондента журналу "Мандрівник-надомник" Прокла Козако­швілі: мовляв, чи не погодитеся ви, пане коню, дати інтерв'ю на­шому журналу із приводу монстра-людожера, з яким ви й ваші попутники – два Леоніди – зіштовхнулися під час мандрі­вки. Леонід Очкарик, мовляв, уже повідав про це в інтерв'ю га­зеті "Доля з маком", а Леонід Заканавний – газеті "Вухатоміху­рський ромсомо­лець", але оскільки інтерес читачів до цієї історії не слабшає, то хотілося б почути й вашу, пане коню, версію тих подій. Кінь Гуго по­годився, і розповів те, що викла­дено нижче.

Ну що ще сказати перш ніж перейти безпосередньо до інтер­в'ю?

А от що.

По-перше, що Леонід Заканавний і Ле­онід Оч­карик проводили пошуки викраденого драконячого яйця і яє­чного шахрая в шістнадцятому секторі королівства.

По-друге, що повне ім'я Леоніда Заканавного – Леонід Кирило­вич Дзьоба.

По-третє, що їздить останній на коні Генріхові, на­званому так на честь короля... невідомо якого саме. В історії Європи королів з ім'ям Генріх було більше аніж бліх на якомусь без­притульному Сіркові, або Бровкові. (Звісно, тут слово "Сірко" означає собачу кличку, а не прізвище козачого отамана). Наприклад, Вільям Шекспір написав аж сім п'єс про англійських королів за назвами "Генріх..." з додаванням номеру. Але й у нього немає творів про Генріхів Першого, Другого, Третього та Сьомого. А крім англійських, були ж ще короновані Генріхи французькі, німецькі тощо. Може бути, що непарнокопитий Генріх Заканавного званий так на честь усіх тезок-вінценосців разом.

По-четверте, що граф Леонід Заканавний – це досить угодований чоловік, сорока двох років, із чорними вуси­ками у формі крилець переверненого метелика, в окулярах із прямокутними скельцями; а граф Леонід Очкарик – стрункий парубок двадцяти шести років, якого можна було б назвати красенем, якби не надмірно великий ніс, що нагадує формою баклажан; без окулярів, але теж із вусиками, русявими у формі крилець бабки.

По-п'яте, що кінь Генріх – каракової масті, тобто чорний із рудими підпалинами, а кінь Гуго – сірий у гречку.

По-шосте, що на гербі й щиті Ле­оніда Заканавного зображено білого єдинорога в коричневому полі, а герб і щит Леоніда Очкарика – у чорно-білу клітину, як шахівниця.

Ерудований читач може у останньому факті вгледіти натяк на сера Ґавейна – доблесного лицаря Круглого Столу й небожа легендарного короля Артура. Що тому лицареві якось трапилося відбиватися від юрби простолюдців, не маючи зброї, так що в якості бойового щита довелося використати велику шахівницю, яка підвернулася під руку. І шахові ж фігури пішли в діло як зброя: кохана Ґавейна метала їх у нападників; а були ці пішаки, ферзі, тури та решта настільки важкі, що могли проломити череп. Про це зокрема йдеться, наприклад, у віршованому лицарському романі "Персеваль" Кретьєна де Труа (XV століття).

Але барон Дормидонт Що Пукнув У Калюжу – прямий предок Леоніда Очкарика, терентопський лицар XVIII століття, котрий зміркував собі такий чорно-біло-картатий герб, – не мав на увазі сера Ґавейна й вищезгадану битву зі застосуванням бойових шахів. Просто Дормидонт Що Пукнув У Калюжу полюбляв грати в шахи й не хотів відмовляти собі в цьому навіть під час лицарських мандрівок. Але брати в дорогу шахівницю було не дуже зручно, бо чим більший багаж, тим сутужніше подорожувати. От він і вирішив мати такий герб, щоб можна було застосовувати бойовий щит замість шахової дошки.

До речі, щодо ерудованого читача. Такий розумник (у хорошому сенсі слова), багато знаючий і схильний бачити всюди приховані смисли, навіть у зовсім простенькому творі, у якій-небудь, скажімо, казці про Колобка, виявить при бажанні десятки, а то й сотні всіляких нібито зашифрованих там метафор, натяків, конотацій, алюзій, паралелей, асоціацій, концепцій, констатацій, догм, наративів, реляцій, дискурсів, дефініцій, парадигм, доктрин, контекстів, сентенцій, аспектів, колізій, ініціатив... А між тим невідомому біографу Колобка, що склав сотні років тому фабулу про коротке існування цієї жвавої випічки, напевно і на думку не спадало щось там зашифровувати.

Якщо, зауважує Автор, на очі такому криптоаналітику потраплять мої Терентопські хроніки – він і у них такого нарозшифровує, що я, Автор, довідавшись про його висновки, ймовірно отетерію від подиву: мовляв, як це в моїй писанині можна було запідозрити аж отаке! Та я ж, мов, ані сном ані духом... Але читач може виколупувати зі твору такі смисли, які літератор зовсім не мав на увазі; і пописувач не може читачеві в цьому завадити.

Авторові Терентопських хронік, то пак твоєму, безцінний читачу, покірному слузі, дуже не хочеться, наприклад, аби той факт, що механік Вакула Нетребенько палить люльку, а детектив Варлаам Папірусюк – сигарети "Блакитний Лицар", читач вважав пропагандою куріння і рекламою тютюну. Милуй Бог! Адже сам Автор ніколи не курив ані сигарет, ані сигар, ані цигарок, ані люльки, ані навіть кальяну, або ще чогось такого. І знайомих курців закликав кинути цю шкідливу звичку. Але якщо Нетребенько з Папірусюком палять люльку з сигаретами "Блакитний Лицар", то хіба повинен Автор брехати читачеві, що не палять?! Ні, Автор воліє казати читачеві правду, якою б гіркою й неприємною вона не була. Тож якщо читачеві ці писання здаються настільки химерними, що є бажання запитати: "Що Автор курить?", то Автор ще раз стверджує: "Нічого. Зовсім нічого. Абсолютно". Іноді химерність фантазій є наслідком багатої уяви, а не куріння галюциногенів.

І Авторові нестерпна думка, що читач може запідозрити в дружбі лицарів натяк на одностатеве неплатонічне кохання. Недарма, мовляв, вони подорожують парами, що властиво коханцям. З такими підозрами, читачу, можна докотитися до того, що чоловіки почнуть боятися дружити один з одним, стануть один від одного відсахуватися з остраху, щоб у чоловічій дружбі хтось не угледів гомосексуальності. І таке велике явище, як справжня чоловіча дружба, зникне з лиця землі. Цього не можна допустити! Тому Автор строго вистрілює з рота гаслом: "Руки геть від чоловічої дружби, божевільні ханжі!" От, скажімо, лицар Томас Мелорі в сьомому розділі п'ятої книги свого епосу "Смерть Артура" написав про славетних лицарів Круглого Столу Ланцелота й Трістана отаке: "А після того вони відійшли до каменю Мерліна, сіли на нього, зняли обоє шоломи, щоби прохолодитися, і поцілувалися сто разів". І сучасникам лицаря Мелорі навіть на думку не спадало запідозрити в поцілунках цих героїв щось гріховне, щось інше, ніж безневинний прояв дружби й взаємоповаги. Тим паче що Ланцелот безтямно кохав королеву Ґвіневеру, а Трістан принцесу Ізольду. А в моєму так званому Терентопському епосі, каже Автор, лицарі навіть і не цілуються один з одним. Тож не треба тут, знаєш...

І Авторові нестерпно припущення, що читач у факті світло-коричневого кольору державного прапора Терентопії може угледіти натяк на нацизм. Мовляв, німецькі нацисти носили світло-коричневі сорочки, тому людство тепер і називає нацизм коричневою чумою. Гуманістичний світогляд короля Мирополка (що придумав такий прапор) і його послідовників є не тільки іншим, але й ворожим щодо антигуманної ідеології нацистів. Ніякий колір не винуватий у тому, що його можуть використовувати негідники, і ніяка барва не заслуговує, щоб її через це вважали поганою.

Також Авторові не до шмиги, якщо читач згадки в цьому творі про совєтські аспекти (наприклад, колгоспи, стахановців, піонерію, пам'ятники Леніну тощо) вважатиме проявом ностальгії Автора за більшовицьким режимом і імперією СССР. Бо насправді Автор дуже радий, що вже немає більшовицької влади і Україна є незалежною державою. Але робити вигляд, що нічого совєтсько-більшовицького не існувало, і не згадувати про це, було б лицемірством.

А ще Автор не бажає, аби ти, читачу, побачив у його писаннях пропаганду монархізму. Адже Терентопія є тут державою саме монархічною лише тому, що сусідство лицарського, майже казкового королівства з містом Харковом просто здалося Авторові забавним, і не більше за те. А Автор хоче побавити читача. "Адже абсурдно увесь час серйозно чимсь займатися. Це й недоступно людині, та й характер псує", як уважав філософ Рене Декарт. Чи як зауважив М.В. Гоголь: "Але невже ми маємо вік серйозничати, – і чому ж зрідка не бути творцями дурниць, коли ними пістрявиться життя наше?"

І категорично Автору не багнеться, щоби в його патяканнях про рідний Харків читач запідозрив якийсь харківський сепаратизм, якесь бажання відокремити Харків від решти України. Ні-ні-ні, ні в якому разі! Автор патріот України (у хорошому смислі слова "патріот", без шовінізму й ксенофобії), прихильник її єдності, незалежності та державності; і малу батьківщину (рідну Харківщину) вважає невід'ємною і обов'язковою частиною цієї своєї великої батьківщини. Любов до малої батьківщини є доповненням до любові щодо великої, а не протиставленням.

Автор був би роздосадуваний і якби ти, читачу, угледів в оповідках про курйозні і часом безглузді пригоди терентопських лицарів цинічне вульгарно-жлобське глузування з оспіваних людством лицарських чеснот. Бо Автор до тих що пропаговані у кращих лицарських романах лицарських достойностей ставиться з повагою й геть не прагне з них глумитися. Людство сторіччями сміється із походеньок Дон Кіхота в книгах Сервантеса, але при цьому з шаною відноситься до його прагнення творити добро, карати зло й зміцнювати справедливість. Отже веселість і повага цілком сумісні. Автор Терентопських хронік, то пак твій, безцінний читачу, покірний слуга, просто багне показати, що терентопські лицарі теж люди, і ніщо людське їм не чужо, включно з безглуздям і курйозами. Але Автор ніколи не насміхався (і не буде цього робити) зі славних лицарських якостей – совісті, справедливості, порядності, честі, співчуття, хоробрості, доброти, нетерпимості до підлості й т.п. – що тих гідностей слід прагнути не тільки лицарям, а всякому, хто себе поважає. (Зрозуміло, йдеться про чесноти лицарів книжкових, придуманих романтичними літераторами. Адже справжні середньовічні лицарі часто-густо були, на жаль, не кращими за бандитів.) Отож, щодо терентопських лицарів Автор може повторити слова з книжки "Під парусом на дубі" дотепного харків'янина Майка Йогансена: "Я спробував списати їх з тією дозою любови і дружньої іронії, на яку вони заслуговують". А щодо іронії Авторові Терентопських хронік, то пак твоєму, безцінний читачу, покірному слузі згадалися слова гарної та розумної дівчини Дашуньки, сказані в іронічному романі Павла Загребельного "Левине серце" головному героєві: "Ентузіазму в тобі повно, а от іронії бракує. Поєднай ці дві риси – і станеш повноцінним... Сказала вже: ентузіазм без іронії – це ще не мудрість".

– Це зрозуміло, але із приводу присутності у твоєму писанні розмовляючого коня я скажу: це не оригінально, – буркотить Права півкуля авторського мозку. – Так, не ново це, банально. Я бачив декілька знятих у різних країнах анімаційних фільмів, де фігурували розмовляючі коні, або осли, чи зебри... Точніше сказати, не я бачив, а ми з вами бачили; куди ж я без вас, Ліва півкуле і Авторе. Причому у всіх цих творах непарнокопиті баляндрасники були аж надмірно балакучі. Тому, Авторе, твоє введення в Терентопські хроніки такого персонажа не можна назвати новим словом у світовій культурі.

– Згодний, – підтакує півкуля Ліва.

– Новим словом! – передражнює Автор. – Думаєте, так просто вигадати щось зовсім оригінальне? Навіть відомий письменник Ф.М. Достоєвський скаржився на складність цього завдання:

"Здається б, на все можна глянути своїм власним поглядом, скріпити своєю власною думкою, сказати своє слово, НОВЕ СЛОВО. Але Боже мій! Що ви говорите! Нове слово. Та хіба щодня можна казати по новому слову, коли у все життя, мабуть, його не доможешся, а й почуєш, так ще й не впізнаєш. Скріпити своєю думкою, говорите ви. Але якою ж своєю думкою, де взяти свою думку?.. Ну так припустимо, думка й буде, але оригінальність, але оригінальність, – її–от де взяти? Думка адже це все-таки не ваша. На це треба... так, на це треба розуму, прозорливості, таланту!"

Словосполучення "нове слово" у цій цитаті виділив не я, а сам Федір Михайлович. Якщо навіть відомий Достоєвський уважав це непростою справою, то що ж ви хочете від невідомого мене, – закінчує виправдання Автор терентопських хронік.

– Це де Федір Михайлович таке написав? – уточнює скрупульозна Ліва півкуля.

– У творі "Петербурзькі сновидіння у віршах і прозі", – відповідає Автор.

– Вже йому-то гріх було скаржитися, – каже Права. – Стільки написав нового, оригінального! І шедеври, а не нісенітницю про розмовляючих коней.

Автор зітхає й зіщулюється. Та проте знаходить ще один аргумент:

– Доказом того, що важко придумати щось нове, зокрема нове слово, є і випадок з Льюїсом Керроллом. У тисяча вісімсот сімдесят шостому році він написав смішну віршовану абсурдну епопею "Полювання на Снарка". Для одного з персонажів придумав ім'я Буджум. Цей Буджум у Керролла – істота смертельно небезпечна для людей, котра невідомо що собою представляє і невідомо як виглядає. А в тисяча вісімсот сімдесят восьмому році Керролл зустрів живого Буджума. Справжній Буджум виявився не таємничим чудовиськом, а індійським хлопчиком. Отже ця спроба створити свіже слово закінчилася для Керролла поразкою, бо придумане ним нове ім'я, на його здивування, вже й без того існувало. До слова, і в наш час на землі водяться справжні буджуми. Побачити їх важкувато, оскільки існують вони у важкодоступних місцях пустель півострова Нова Каліфорнія. Буджумами в наш час іменуються вирослі у зазначеному місці дерева досить химерного вигляду. Таку назву отримали саме на честь химерного персонажа Льюїса Керролла.

Та й взагалі, продовжує Автор, з того, що важко і навіть неможливо придумати щось нове, жалілися розумні люди ще в античні часи. От, наприклад: "І врешті неможливо щось сказать, що іншими вже не було би сказане", – так написав давньоримський комедіограф Публій Теренцій у пролозі до комедії "Євнух". Ще у першому столітті нашої ери! А у Біблії висловлено: "Що було, те й буде, і що робилося, те й робитиметься, і немає нічого нового під сонцем. Буває таке, про що кажуть: "Дивись, це нове"; але це існувало вже у віках, що були до нас". (Вітхий Завіт, Книга Екклезіястова або Проповідника, розділ 1.) Авторство цих думок здавна приписували єврейському царю Соломону, а той жив і царював приблизно ще аж у десятому сторіччі до нашої ери! А ви, любі мої мозкові півкулі, хочете, аби я придумав щось цілковито нове! Я б і радий, але є всього лише простим смертним. Як то кажуть: "Народжений повзати, літати не може". Тому генії, яким, незважаючи на все вищесказане, вдається все-таки винаходити, придумувати, створювати щось принципово нове, чого раніш не було, заслуговують на величезну повагу. Крім тих, звичайно, хто винаходить нові способи вбивств, знущань і взагалі гадити іншим.

– Ну, припустимо, ти вдався до банальності, зробивши персонажем балакучого коня, що вже й інші робили до тебе, – каже Ліва півкуля авторського мозку. – Але місце базікаючим по-людськи тваринам у казочках для малюків-дошкільнят. А цей свій Терентопський так званий епос, як я розумію, ти пишеш для читачів більш старшого віку. Судячи хоча б з того, що в ньому присутні такі висловлення, як "сексуальна орієнтація", "сексуальні контакти", "статева близькість", "презерватив" та інше, що зазвичай не вживають у книжечках для малечі.

– Так, – відповідає Автор, – ці писання не для дошкільнят і молодших школярів, а для громадян трохи старших. Вік потенційних читачів цієї моєї писанини я визначаю так: "від середнього шкільного до пенсійного включно".

– От-от, – продовжує Ліва. – І раптом ти цим відносно дорослим людям сунеш якихось казкових говорючих звіряток. Читачі можуть навіть образитися, мовляв, за кого це Автор нас має; за шмаркатих карапузів, чи що.

– До того ж, ти цей свій твір називаєш епосом, – підключається півкуля Права. – А в епо...

– Не "епосом", а "так званим епосом" або "м'яко кажучи, епосом", – уточнює, перебивши, Автор.

– Ну, слово "епос" все ж таки присутнє, – відмахується від уточнення звивиною Права. – А в епосах хіба місце говорючим тваринкам? От візьмемо, для прикладу, давньогрецькі "Іліаду" і "Одіссею". Хіба там є тварини, що мовлять? Наскільки пам'ятаю – ні. Навіть чарівні змії, що задушили Лаокоона з синами – і ті не віщали. Навіть ті звірі, на яких перетворила соратників Одіссея чарівниця Кірка. Там людські звуки теоретично міг видавати тільки один звір – кінь, так званий троянський кінь, та й той був не справжнім, а дерев'яним муляжем з людьми в середині, тобто просторікувати міг не сам дерев'яний звір, а його жива, так би мовити, начинка. Або епос про короля Артура і лицарів Круглого Столу. Теж – ніяких розмовляючих звіряток. Навіть дракон, з яким стинався лицар Ланцелот Озерний, навіть фантастичний Звір Рикаючий, на якого роками полював лицар Паломід Сарацин – і ті не гомоніли. І в епосі про графа Роланда та лицарів Карла Великого ані коні, ані які-небудь горобці або там собаки не базікають. Тобто, як бачимо на цих прикладах, тваринам що говорять в епосах не місце, і всуваючи їх в свій так званий епос, пане Авторе, ти тим самим порушуєш традиції епосів і прирівнюєш свій твір до казочок для малюків.

– Висловлене вами, півкулі, показує вашу малу начитаність, недостатню ерудицію і невігластво, – заперечує Автор. – По-перше, в світовій літературі досить багато написаних для дорослих читачів творів, де фігурують говорячі тварини. Щоб не забирати багато часу, нагадаю, для прикладу, тільки парочку. Не для малюків-карапузів писав Михайло Булгаков роман "Майстер і Маргарита". А між тим там діє розмовляючий кіт Бегемот. Та що там кіт! Там серед епізодичних персонажів є навіть птах, що працює шофером автомобіля! І Франсуа Рабле свою епопею "Ґарґантюа та Пантаґрюель" створив зовсім не для малечі. А у нього там діють не тільки мовлячі Коти Пухнаті, очолювані котищем Запазуром, але навіть і живі ліхтарі та живі ковбаси, які поводяться неначе люди. Є, є для дорослих писання з говірливими тваринами: і романи, і повісті, і оповідання, і поеми, і п'єси... я вже не кажу про байки, де, як правило, персонажі саме такі. По-друге, стосовно епосів, – так, в перерахованих тобою, Права, тварин-балакунів немає. Але ж існують і інші епоси, і в деяких з них балакучі тварі – звичайне явище. Наприклад, в індійському епосі "Рамаяна" поряд із людьми діють теревенячі мавпи. А в киргизьких епосах "Ер Тьоштюк", "Манас" та інших – мовлячі коні. А в башкирському епосі "Урал-батир" – промовляючі птахи та інші істоти. А крім того є і так звані тваринні епоси, де взагалі всі персонажі – тварини-мовці. Наприклад, давньогрецький епос "Батрахоміомахія" з балакучими жабами і мишами, давньоіндійський "Панчатантра" з базікаючими левом, биком, шакалом тощо, фламандсько-латинський (тобто написаний фламандцем, але латиною) "Про Ізенґрімуса і Ренара" з теревенячими вовком, лисом, левом... Й інші. До слова, "Батрахоміомахія" – не єдиний твір давньогрецької літератури, де розмовляють жаби. Те ж саме ці земноводні роблять, наприклад, і в комедії Арістофана, яка так і називається – "Жаби", де діють, крім інших, персонажі епосів: Діоніс, Геракл, Харон, Еак та Аїд. І щодо відсутності розмовляючих звірів у давніх писаннях про короля Артура ти, Права півкуле, не зовсім маєш рацію. У переважній більшості творів про лицарів Круглого Столу, дійсно, говорять лише люди. Однак, у легенді "Кілох та Олвен" зі стародавньої валлійської збірки "Мабіноґіон" з воїнами короля Артура таки розмовляють і мудрі тварини: дрізд, олень, сова, орел і лосось.

Серед численних творів для дорослих читачів, де фігурують животини-мовці, мені зараз згадалося писання про те, як сільськогосподарські тварини на одній фермі влаштували бунт, відмовившись служити людям, і спробували жити самостійно, без людей.

– Цей твір називається "Скотний двір", – уточнює Ліва півкуля авторського мозку. – Його написав англійський літератор Джордж Орвелл. Його перекладено з англійської на багато інших мов. А першим перекладом, до речі, був український; Орвелл до цього перекладу сам написав передмову.

– Ні, я мав на увазі інший твір, – заперечує Автор, – написаний за шістдесят п'ять років до "Скотного двору" Орвелла. Він називається "Скотський бунт. Лист малоросійського поміщика до свого петербурзького приятеля". Його написав український і російський літератор та історик Микола Костомаров, один із членів гуртка харківських романтиків (а харківські романтики, між іншим, разом із полтавцем Іваном Котляревським є основоположниками нової української літератури). Та й український письменник-гуморист Юрій Вухналь, також харків'янин, у своєму творі "Надзвичайні збори", надрукованому в Харкові за понад півтора десятиліття до публікації "Скотного двору" Орвелла, теж розповідає про мовлячих сільськогосподарських тварин, незадоволених людським господарюванням.

В українській літературі тваринним епосом можна вважати поему Івана Франка "Лис Микита". Написану під впливом віршованого епосу "Рейнеке Лис" Йоганна Вольфґанґа фон Ґете, написаного, у свою чергу, на основі середньовічних європейських тваринних епосів. (А оскільки Терентопський так званий епос дещо пов'язаний з Харковом, то у дужках я, його Автор, зауважу, що обидва згадані класики – Ґете та Франко – теж трохи пов'язані з Харковом: перший брав участь у заснуванні Харківського університету і за це був удостоєний звання його почесного професора, а другий був чоловіком харків'янки та почесним доктором Харківського університету).

Так що, як видно з цих прикладів, – говорячі тварини є типовими персонажами складених для дорослих читачів писань, у тому числі епосів, а тому і в моєму так званому Терентопському епосі вони мають повне право на існування, – резюмує Автор.

– Твої аргументи, товаришу Авторе, мене переконали, і я визнаю свою помилку, – здається Права півкуля авторського мозку.

– І мене. І я, – підтакує Ліва. – Гаразд. Шуруй далі.

Далі – інтерв'ю сірого в гречку непарнокопитого, ко­тре Автор Терентопських хронік, то пак твій, безцінний читачу, покірний слуга, якщо буде потреба, перериватиме своїми примітками в дужках.

Отже, інтерв'ю:

* * *

"Кореспондент: Здрастуйте, шановний коню Гуго!

Кінь Гуго: Госпітіо, Прокле Вахтанговичу! Що в перекладі з латини означає: вітаю вас.

Кореспондент: Я хотів би, щоб ви розповіли нашим чита­чам про вашу участь у Великій Яєчній Експедиції. Особливий інтерес, поза всяким сумнівом, викликає подія, що трапилась з лицарями Напівкруглого Столу графом Леонідом Очкариком і графом Леонідом Заканавним дорогою від села Бездюків до села Бовинівки. Я маю на увазі їхнє зіткнення, якщо так мож­на висловитися, з небаченою раніш істотою-людожером, що той контакт ледь не закінчився їхньою загибеллю. Хоча самі ці лицарі вже розповіли про це іншим виданням, хотілося б почу­ти ваші враження від пережитого.

Кінь Гуго: Німірум, дікам. Тобто, звичайно, розповім, у перекладі з латини. Почну з того, що лицарі Напівкруглого Столу вибрали для себе різну, так би мовити, тактику пошуку викраденого яйця дракона й так званого яє­чного шахрая. Одні зволіли систематично прочісувати свій сектор, рухаючись від центру – Великих Дрібок – до окраїни, інші віддали перевагу переміщенню без усякої системи – хаотично й зигґзаґоподібно. А от Леонід Заканавний і Леонід Очкарик ви­брали наступний, так би мови­ти, алгоритм: почати пошук з окраїни, тобто з найвіддалені­ших від центру населених пу­нктів, і си­стематично просувати­ся до середини держави, тобто до Великих Дрібок. Щоб не витра­чати занадто багато часу на переміщення до окраїни верхи, тобто на мені й коні Генріхові, а опинитися там як найшвид­ше, лицарі звернулися по допомогу до автомобільного транс­порту, котрий, звичайно, у декілька разів швидший за нас, коней. Тобто, вони найняли шофера з вантажівкою-ско­товозом.

Отже, ми з конем Генріхом зійшли в кузов цього скотовоза, а два лицарі Леоніди влаштувалися в кабіні з водієм, і машина поїхала на північ, або точніше на північний схід. Ілля Ільф і Євгеній Петров у своїй книзі "Одноповерхова Америка" написали: "Дивна все-таки країна! Тут навіть коней возять на автомобілях. Чи можна вигадати більше приниження для цієї тварини!" А я не бачу в цьому нічого принизливого. Що автомобілі швидші й витриваліші за нас – це факт. Тому для швидкісного переміщення на далеку відстань розумніше й гуманніше не мучити непарнокопите травоїдне, яке можна загнати до смерті, а скористатися парноколесним бензиноїдним.

Їхала машина повз багатьох сіл неспинно, бо, як я сказав, відповідно до плану, відвідати їх передбачалося зворотною дорогою до центру. У міру віддалення від центру держави й наближення до Окраїн­них Земель, дороги ставали все гірше. Коли автомобіль проїхав крізь місто Вухатий Міхур і переїхав мостом річку Юху, то на зміну асфальтовій трасі пішли ґрунтові дороги, чим далі, тим менш придатні для автомобільного транспорту. Нарешті, коли ско­товоз переїхав старим містком й ріку Замийку, яка там скоріше схожа на широкий струмок, ніж на вузьку річку, ці так звані дороги стали зовсім нестерпними для машини – її так трясло й підкидало, що виникла загроза й для механізмів, і для водія з пасажирами, і для вантажу, тобто для нас із Генріхом. Тоді ми виванта­жилися, лицарі заплатили за зроблену послугу водієві, котрого, пам'ятаю, звали Іваном Гигикалом, й, осідла­вши нас, коней, продовжили просуватися вже не на безду­шному транспорті, а на одуше­вленому; скотовоз же розверну­вся й поїхав назад.

Я міг би повідати про подальше наше переміщення до Окраїнних Земель, але оскільки ви поставили запитання про конкретний випадок, що мав місце вже дорогою назад до центру держави, то я пропущу подробиці про наші мандрівки до того. Зауважу тільки, що на те, аби добратися до найвід­даленішого села, нам знадобилося п'ять днів майже невпинного руху.

Отже, переконавшись, що далі населених пунктів немає, ми повернули назад. Ясна річ, зворотній шлях забирав набагато більше часу, бо ж треба було опитувати населення.

Кореспондент: Усе це цікаво, але давайте ближче до монстра...

Кінь Гуго: Так. Ін бреві, що в перекладі з латини значить "коротше кажучи", на четвертім тижні мандрівок, а саме двадцять дев'ятого жовтня ми опини­лися в селі Бездюках. В'їхавши в цей маленький населений пункт... Вірніше, це лицарі в'їхали верхи на нас із Генріхом, а ми просто ввійшли... Увійшовши й в'їхавши, ми побачили бандуриста. Спочатку почули звуки бандури й спів, а потім побачили. Це був сивий літній чоловік з пишними вусами. Він сидів на дерев'яній колоді біля тину, а перед ним стояло кілька слухачів – селян, діти й дорослі. Ми теж зупинилися послухати. Зазвичай під акомпанемент бандури виконуються пісні українською мовою. Але в цьому ви­падку було не так: бандурист співав якоюсь невідомою мені мовою. Пісня звучала красиво, але трохи, як на мене, тужливо. Коли він скінчив, селяни кинули монетки на лежачий на прив'я­лій траві полотняний чохол бандури. Отже, це був мандрівний музика, що заробляв у такий спосіб собі на життя. Леонід Оч­карик з Леонідом Заканавним теж кинули на чохол гроші.

Я запитав бандуриста, що це була за пісня. Він і селяни зди­вувалися: не очікували, що лицарський транспорт виявиться мовцем. Здивувавшись, сивовусий відразу чемно відповів, що це кансона "Ja nus hons pris...", яку в грудні тисяча сто дев'яносто другого року склав англійський король Річард Перший Левове Серце. "Звичайно, він складав її не для акомпанементу на бандурі, – додав бандурист, – це я сам аранжував для даного інструмента". – "А якою мовою?" – по­цікавився я. "Давньофранцузькою". Якби суча­сною французькою, я б, звичайно, визначив. А давня звучить інакше".

(Отут Автор Терентопських хронік має нахабність влізти з коментарем.

Король Річард Левове Серце склав цю пісню, будучи в'язнем, або, висловлюючись сучасним сленгом, зеком. Перебу­ваючи у полоні в короля Німеччини Генріха Шостого, який за сумісництвом був також імператором Священної Римської імперії, Левове Серце "тягнув строк" у застінку замку Дю­рнштайн, що в Австрії. Але хоча цю пісню склав по суті зек, і співається в ній про типові для тюремних пісень речі (мовляв, як погано в тюрязі, як хочеться на волю, і які падли мої кореши – не визволили), все-таки цю старовинну кансону, яку Річард адресував Марії Шампанській, своїй зведеній сестрі, в аспекті стилю важко зарахувати до жанру блатного шансону.

Взагалі, іноді зеки у тюрмах створювали вельми значні речі.

Наприклад, один зек – англійський лицар Томас Мелорі – під час відсиджування в Ньюґетській в'язниці (куди він потрапив, як деякі думають, за сфабрикованим обвинуваченням) написав одну із найзнаменитіших книг в історії людства: великий епос "Смерть Артура", що став основною й культовою працею про лицарів Круглого Столу. Це сталося в XV столітті. (До речі, зеками у тій лондонській тюрмі в різний час були також Даніель Дефо, Джакомо Казанова та інші відомі люди).

А інший зек, перебуваючи на початку XVII століття у севільській буцегарні (теж, до речі, за сфабрикованим обвинуваченням), почав писати роман, котрий також став однією з найвизначніших книг усіх часів та народів. Зек звався Мігелєм де Сервантесом, а книга – "Дон Кіхот".

Так званими зеками під час їхніх ув'язнень у застінках були написані або початі також і інші значні книги: "Подорож довкола моєї кімнати" Ксав'є де Местра, "Що робити?" Миколи Чернишевського, "Із глибин" Оскара Уайльда, "Тюремні вірші" Бориса Антоненка-Давидовича, "Репортаж із зашморгом на шиї" Юліуса Фучика, "Тюремні щоденники" Остапа Вишні, "Зачарований принц" Леоніда Соловйова, "Спадкоємець із Калькутти" Роберта Штильмарка, "Вірші з концтабору" Йозефа Чапека, "Роза світу" Даниїла Андрєєва, "Богоматір квітів" Жана Жені, "Гуди" Гаррі Ґрея... тощо.

Отже, як бачимо, не тільки кримінальні наколки та блатний шансон можуть бути творчим самовираженням зеків.

Так, англійський король Річард Левове Серце складав пісні. На жаль, до на­ших днів дійшли тільки дві з них. Їх можна почу­ти у виконанні сучасних музикантів (наприклад, у вигляді запи­сів в Інтернеті). Але він був не єдиним монархом-компози­тором. Цією творчістю захоплювалися й деякі інші глави держав. Наприклад, англійський же король Генріх Восьмий складав гарну інструментальну музику, а російський цар Іван Четвертий (Грізний) – церковні пісні. Як відомо, ці два суб'єкти мають репутацію кровожерливих душогубів. А при прослу­ховуванні їхньої музики, складеної у вільний від душогубства час, душа слухача що називається здіймає­ться та світлішає; і, якщо не знати імена авторів, виникає впевненість, що такі звукосполучення могла створити тільки особистість безгрішна, духовна, чиста й моральна. Дивно, як в одній людині можуть уживатися і світле, й настільки темне!

– Вважаю ці коментарі зайвими, бо теревені про літературу та музику не мають прямого стосунку до пошуків драконячого яйця і схожі на бажання Автора похвалитися власною ерудицією, – буркоче Ліва півкуля авторського мозку, – а такі хвастощі властиві людям обмеженим, яких у власній ерудиції переконали простенькі кросворди.

– А я вважаю, що навіть такі коментарі мають право на існування, – сперечається півкуля Права, – бо не можна виключати, що щось зі сказаного не було відомо читачеві, тож ці теревені могли дещо розширити читацький світогляд.

– Можете вважати що завгодно, – каже півкулям Автор. – Маєте повне право. Вважати я вам не забороняю, бо на всій території мого черепа панує демократія та плюралізм, тобто свобода думок та висловлювань.

– Слово "територія" тута недоречне, – чіпляється педантична Ліва півкуля, – тому що походить від латинського "terra", що означає – земля. Якщо немає землі, а є вода, то мовлять "акваторія", від латинського ж "aqua" – вода. Але в тебе в черепі не вода й не земля, а мозок. Мозок латиною – cerebrum. Отже, треба казати не "на території мого черепа", а "на церебрумиторії мого черепа". Що на це скажеш, Авторе?

– Заткнися.)

"Я попрохав бандуриста проспівати ще що-небудь, але повеселіше. Він охоче погодився, сказавши, що виконає жартівливу пісеньку власного витвору за назвою "Легенда про цементного гостя, або Сповідь іспанського бахура", уже українською мовою, що більш типово для пісень під бандуру.

Я потім попросив його переписати для мене текст, завдяки чому знаю його напам'ять, і із задоволенням... ні, не проспіваю, оскільки не маю вокальних здібностей, а просто прочитаю. Там так:

Прийшов останній час:

Лежу на смертнім ложі.

Для, святий отче, вас,

Як жив, повісти

Можу.

Про те, як я грішив,

Коли прийшов кінець,

Я викласти рішив,

Бо тут

Отець.

Було, я на мораль начхав

Та донну Анну покохав.

За нею причвалав на став

Та й грішним

Став.

Та серенади їй горлав.

Хоча поганим був вокал.

Проте на те

Я не зважав:

Її жадав.

Її ж ревнивий чоловік

Боявся рогів цілий вік,

Тож у мужчинах ворогів

Бачить

Звик.

І сталось врешті, далебі,

Мене він викликав на бій:

Сказав що звабник я

Та

Бабій.

Його я проштрикнув умент...

Зробили йому монумент –

Самий цемент і сам клієнт

І

Постамент.

Настав для Анни вдовий вік.

Не підіймаючи повік,

Ходити має у той склеп, де

Зник

Чоловік.

Та я її не залишав

І в склеп щоразу проводжав,

В сирий та цвілий той підвал

Де мрець

Лежав.

Де ревнувати вже не міг

Цементний статуй-чоловік.

На постаменті він застиг

Й

Нічичирк.

Я, знахабнілий мов удав,

На п'єдестал з ним поруч став

І за ніс ту скульптуру взяв

Та й

Сказав:

"Ти за життя був дуже злий.

Тепер з цементу одяг твій.

Став нерухомий та німий,

Мов

Тюхтій.

Ти жінку за життя беріг,

Хоч до лиця тобі був ріг,

Та в склеп неначе у барліг

Мертвий

Ліг.

Та в смертний час, як гілку крук,

Ти Анну випустив із рук.

Тепер мені ночами пестить

Тіло й

Дух.

Ти, якщо можеш, засмутись

І з постаменту зстрибни вниз,

В мій дім ввірвись, як люта рись,

Та й

Запевнись.

Я буду жвавий ніжний пан.

Я обійму вдову за стан.

А ти, із каменю бовван,

У дверях

Стань.

Та ні, до мене не прийдеш.

Не має незворушність меж.

Утратив ревність ти, авжеж,

Й хоробрість

Теж"...

Побачення прийшов от час.

Я й Анна з'їли ананас.

А за вікном і день вже згас,

От як

Зараз.

Ніч чорна за вікном, як крук...

Та раптом чутно дивний звук:

Неначе кам'яний каблук

Топче

Брук!

Я чую "гуп" і знову "гуп"...

І потом вкрився мій тулуб!

Й знову "гуп"! З жаху скуб

Я свій

Чуб!

І гучний в двері був удар!

Могутньо кам'яний бунтар

На друзки трощив інвентар:

Прагнув

Чвар!

Мороз по шкірі промайнув,

А гість цементний ротом втнув:

"Одержи, раз мене торкнув,

Мозку

Зсув!"

До мене руку він простяг.

Мене неначе здув протя́г:

Пірнув під стіл, сказавши "Ах!"

То був

Жах!

За вухо хапнув мене він

Тай вивів, начебто я кінь,

З підстольних моїх володінь

За

Безцінь.

"Дай руку!" – рік камінний пан.

Я зрозумів, що мій талан –

Умерти, втрапивши в капкан,

Як

Кабан.

Враз пукнув я. І вийшов страм.

О, не повірив я очам!

Розпався він, був наче сам

Зітлілий

Крам!!!

Тут сповідь вже для свят-отця

Добігла до кінця.

Так, йшов тоді на монумент

Бракований цемент!

Кореспондент: Ха-ха-ха... Так, це кумедно, але...

Кінь Гуго: Але хочеться довідатися про монстра? Іт ест, ет дедук, тобто, з латини, я до того й веду. Тому що саме цей бандурист повідомив нас про ли­царів, які, як згодом з'ясується, зу­стрілися з тим монстром раніше за нас.

Лицарі Леоніди представилися бандуристові і його слуха­чам, я теж для ввічливості відрекомендувався. "А мене звуть Стоян Цьохла", – назвався музикант. Демонструючи йому й тим що зібралися ксерокопію портрета так званого яєчного шахрая, лицарі, звичайно, цікавилися, чи не бачив хто з них та­кого суб'єкта, і чи не знає про місцезнаходження украденого драконячого яйця. На жаль, ніхто його не бачив і про яйце не знав.

"Я не дуже давно вже зустрічав у цих місцях теж двох мандрівних лицарів, але вони про це не запитували", – сказав сивовусий музичний мандрівник, ховаючи бандуру в чохол. "Мабуть, вони пустилися в мандрівки ще до початку Великої Яєчної Експедиції, тому не в курсі справи", – припустив мій сі­док Леонід Очкарик. "Я знайомий з котримись незалежними лицарями, – говорив Леонід Заканавний. – Може, і цих знаю. Не пам'ятаєте, як їх звуть?" – "Прекрасно пам'ятаю, – від­повідав Стоян Цьохла. – Один з них – Лицар Корінь, а інший – лицар Корній".

Кореспондент: Не зрозумів. Музикант помилково назвав двох лицарів схожими іменами, або вони дійсно називалися схо­жо?

Кінь Гуго: Атве етіам мірарі ме нон інтеллексіт, тобто, з латини, я тоді теж не зрозумів і здивувався. Але згодом навів довідки щодо цих нещасних лицарів, і з'ясував наступне. Один з них називався Лицарем Корінь, оскільки на його гербі й щиті зображене коріння. Здається, дуба. А справжнє його ім'я Осип Матвійович Картазон. А іншого лицаря офіційно кличуть Корнієм. Корній Іларіонович Кручених.

"Ні, з такими не знайомий, – сказав Леонід Заканавний. – Тобто бачив на турнірах, але особисто не спілкувався". – "Ці лицар Корній і Лицар Корінь дуже полюбляють музику, – продовжував музикант, встаючи з колоди. – У них із собою касетний магнітофон і сумка касет із записами класики: Перселл, Бах, Гендель, Гайдн, Моцарт, Бетховен тощо". – "Ми теж любимо музику, і теж узяли в мандрівки касетного магнітофона і касети, – повідомив мій Леонід Очкарик і показав на Леоніда Заканавного, в котрого на плечі висів яскраво-червоного кольору портативний магнітофон "Протон М-412" (який у дорозі вивергав, так би мовити, саундтреки до переміщення; але при в'їзді в село був виключений, щоб музика не заважала спілкуватися зі селянами). – Тільки в нас не класика, а російська попса". Бандурист, як я помітив, мимоволі гидливо поморщився. "Для лицарів не ти­пово слухати класику, – пояснював Заканавний. – З лицарів Напівкруглого Столу тільки Річард Левове Копито таким захоплюється". – "Я чув, що й наш новий колега Лицар Пивної Кружки полюбляє музичну класику", – зауважив Очкарик. "Не знаю, у мене поки не було часу з ним близько познайомитися, – знизав плечима Заканавний. – Може, і він. Ну ще Його Величність ходить на симфонічні концерти, але королю за посадою призначено. А решта слухають попсу й шансон".

Кореспондент: Так, але...

Кінь Гуго: Вам, громадянине кореспонденте, може здати­ся, що, висловлюючись латинською, гаек омніа нон сунт ди­ректе пертінет ад гісторіам белуа, тобто, по-нашому, всі ці подробиці не мають прямого відношення до історії з мон­стром. Але я вас запевняю, що вони суттєві, у чому ви незабаром переконаєтеся.

Після цього Леоніди запросили Стояна Цьохлу пообідати з ними в найближчому пункті громадського харчування, за їхній, зрозуміло, лицарський рахунок. Музикант охоче погодився. Таким пунктом був шинок. Не буду його описувати, бо це був звичайний шинок, на кшталт тих, що зображені в українській, польській і російській класичній літературі.

Погода була відносно сухою (не дощило) й не дуже холодною, тому деякі селяни, що смакували добутки тамтешньої кухні, забажали робити це не усередині приміщення, а на свіжім повітрі, для чого кілька столів були винесені на майданчик перед цією хатою. І лицарі з бандуристом вирішили обідати зовні. Оскільки годівниця, з якої ми з Генріхом також трапезували вівсом, перебувала неподалік від стола, за котрим розмістилися Леоніди зі Стояном плюс двоє місцевих чоловіків, то я мав можливість чути їхню розмову.

Спочатку лицарі з музикантом спробували базікати саме про музику, як найбільш близьку для бандуриста справу, але ця тема відразу вичерпалася, бо Цьохла виявився цілковитим невігласом щодо сучасної російської попси (навіть про таку суперзірку як Андрій Губін нічого не чув, не кажучи вже про Олександра Айвазова!), а лицарі – профанами щодо інших напрямків музики.

У цій бесіді Стоян Цьохла, звертаючись до Леоніда Заканавного, кілька разів помилково називав його Леонідом Очкариком. Той його поправляв, але бандурист, забуваючи поправку, повторював помилку. Його, напевно, збивала з пантелику наявність окулярів на лиці Леоніда Заканавного та їхня відсутність на обличчі Леоніда Очкарика.

Потім Леонід Заканавний запитав у місцевих пожильців, що сиділи за їхнім столом, яке житло є поблизу від Бездюків убік центру держави. Один з них, лисий, відповів, що село Бовинівка, за річкою Замийкою; треба, мовляв, переїхати міст і стежкою вліво, за пару годин приблизно й доїдеш до Бовинівки.

"А між Бездюками й Бовинівкою ніхто не живе, немає ніяких будинків?" – уточнив Леонід Очкарик. "Ні", – відповів лисий. "А от і помиляєшся, куме!" – заперечив другий місцевий, з кучерявою шевелюрою. "Як так помиляюся?! – здивувався кум. – Не було між нашими селами жодних хуторів або окремих будов". – "Не було, – кивнув опонент. – А тепер є". – "Це де ж?" – з недовірою спитав лисий кум. "А от якщо перед Замийкою, не переходячи через міст, збочити праворуч, де уздовж річки листяний ліс, і пройти бережком так із кілометр, то там така галявина біля річки й на тій галявині тепер є будинок". – "Та що ти вигадуєш! Я не більше місяця тому там був, збирав гриби. Немає там ніякого будинку і абиякого будівництва". – "От місяць тому не було, а тепер стоїть двоповерховий будинок. Я теж туди ходив по гриби, от днів п'ять тому". – "Та не може бути! Туди й дороги немає для будь-якого вантажного транспорту з будматеріалами! Як бездоріжжям туди б доправили все необхідне для будівництва?" – "Сам не розумію! Дивне діло! І я б не повірив, якщо б хто сказав. Але оскільки бачив власними очима й навіть помацав стіни руками, щоб переконатися що це не галюцинація, значить – факт. А як уже туди матеріали доставляли – мені невтямки. Може, левітували повітрям за допомогою магії?" – "Ну хіба тільки за сприяння чарівництва", – піддався лисий кум.

"І хто там проживає?" – поцікавився Леонід Очкарик, який разом із Заканавним і бандуристом мовчачи слухав цей діалог.

"Не знаю. Двері були замкнені. Я постукав, щоб познайомитися з новоселами, але ніхто не відімкнув. Може, у новобудову на той момент ще ніхто не переселився, а може, господарі, господар або господарка в той час кудись пішли", – відповів кучерявий бездюкинець.

"Треба буде туди навідатися, – зауважив Заканавний. – Раптом там зараз хтось є. Нікого не варто пропускати. Не можна повністю виключати, що саме цей новосел щось знає про місцезнаходження викраденого драконячего яйця. Більше того, не можна виключати, що саме він і є розшукуваним організатором викрадення".

"Згодний, – кивнув Очкарик. – Першим ділом зробимо гак на ту галявинку, а потім уже до Бовинівки".

"Так, будинок, – повторив кучерявий, – ну й будиночок, скажу я вам! Зроду таких не бачив". – "А що в нім такого?" – зацікавився Стоян Цьохла. – "Архітектура дуже незвичайна, – відповідав той. – Я, коли вийшов на галявину, у першу хвилину й не зміркував, що це дім. Здалося, що величезна така каменюка майже біла. А потім розгледів двері і вікна й второпав, що житло. У нього стіни не прямі з кутами, як у наших хатах, а такі округлі, без кутів; і даху немає у звичайному смислі цього слова; тобто незрозуміло, де стіни, а де дах". – "Як це?" – здивувався лисий кум. – "Ну от візьми куряче яйце. Це, так би мовити, перше житло курчати. Але де в цього житла стіни, а де дах? Якщо покласти, скажімо, на стіл, то дахом можна вважати ту частину шкарлупи, яка зверху, а стінами – ту що з боків. Але неможливо точно визначити, де закінчуються ті стіни й починається той дах. От так і там. Цей дім схожий чи то на величезну картоплину, чи то на гігантську мушлю якогось молюска, чи то на колосальний гриб-дощовик, чи то щось таке". – "Це новітня авангардна архітектура, – зрозумів Леонід Очкарик. – У Великому Світі так сучасні тамтешні архітектори випендрюються, а тепер, бач, і до нас у королівство проникнула ця мода. Перша ластівка прогресивної будівельної новизни, так би мовити". – "Ага, і двері з вікнами ненормальні, – продовжив оповідач. – Двері не прямокутні, як у нас, а такі майже овальні, як, знаєте, в фантастичних фільмах у космічних кораблях. А віконця круглі й маленькі, з кулак, дві штуки, чомусь над дверима. Я обійшов, оглянув – немає більше інших вікон і дверей. А ті єдині двері начебто не з деревини, а з якогось пластику, чи що. А стіни не дерев'яні й не цегельні, а схожі на якусь кераміку, от як боки порцелянового чайника".

"Якщо немає нормальних вікон, – зауважив Леонід Заканавний, – і, відповідно, будинок не освітлений усередині природнім світлом, то житель або жителі навіть у денний час освітлюють його або електрикою, або..." – "Я не бачив там електричних дротів, протягнених до будинку", – повідомив кучерявий. "Важко повірити, що настільки новаторський будинок освітлюється свічками, як у середньовіччі, або там гасовими лампами", – сказав Заканавний. "Дім може освітлюватися електрикою не від мережі, шановний Леоніде Очкарику, а від автономної мініелектростанції", – вимовив бандурист Стоян Цьохла. "Я не Очкарик, а Заканавний", – укотре поправив той, протираючи окуляри хусточкою. "А, так, знову помилився, вибачте. Я якось заходив на екскурсію до Гірчичної печери, це у вас там біля Жорикбурга, у Каменіані, так там дуже світло від безлічі різнобарвних лампочок, і коли я тамтешнього екскурсовода, дракона, між іншим, запитав про джерело електрики, він показав мені мініелектростанцію на підземному струмку. Вода крутить маленьку турбіну й виробляє струм. Отож і там, на Замийці може бути такий прилад, що подає незвичайному будинку струм по кабелю, прикритому ґрунтом. Тому там і не видно електродротів зі стовпами, можливо". – "Логічно", – погодився Заканавний.

Коротше кажучи, після трапези в шинку, лицарі Леоніди опитали всі Бездюки щодо викраденого яйця, але нічого нового не дізнались. Оскільки прийшов вечір і проти ночі відправлятися далі без відпочинку було не з руки, то ми там заночували. А ранком, після сніданку лицарі окульбачили нас із Генріхом і рушили дорогою до річки Замийки, яка, як я вже раніше сказав, там, у верхів'ях, була шириною й глибиною як широкий струмок, а не ріка. Але перед тим, (як я знову таки сказав раніше) бандурист на моє прохання записав на папірці для мене текст своєї пісеньки про цементного гостя.

По виїзді із села Леонід Заканавний знову увімкнув магнітофона, що висів у нього на плечі завдяки належному текстильному паску, і знову зазвучала голінна російська попса, як саундтреки до переміщення".

(Оскільки Автор цих Терентопських хронік не знайомий особисто із тобою, безцінний читачу, і не знає масштабів твого педантизму, то, про всякий випадок, якщо ти є педантом і бажаєш знати всі деталі, викладає технічні характеристики даного магнітофона. Якщо ж ти не страждаєш на педантизм і на такі характеристики тобі плювати, то пропусти цей авторський коментар і продовжи читати інтерв'ю коня Гуго.

Отже, це був портативний касетний магнітофон 4 класу "Протон М-412", що випускався з 1988 року Харківським радіозаводом "Протон". Прилад на транзисторах і мікросхемах, призначений для запису або відтворення фонограм на магнітній стрічці А-4207-3Б або аналогічній в стандартних касетах МК-60. Кількість доріжок запису – 2. Швидкість протягання магнітної стрічки – 4,76 см/сек. Детонація ЛПМ – 0,4%. Діапазон ефективно записуваних і відтворених через ЛВ звукових частот – 63-10000 Гц, діапазон частот відтворених внутрішнім гучномовцем 1ГДШ-3 – від 150 до 7000 Гц. Живлення універсальне, від мережі 220 вольтів або від 4 елементів А343. Номінальна вихідна потужність 0,5 Вт. Потужність, споживана від мережі, 8 Вт. Габарити – 157 × 254 × 55 мм, вага – 2,4 кг. У комплекті блок живлення – УВИП-1. Цей яскраво-червоного кольору екземпляр граф Леонід Заканавний купив 19 вересня 1989 року за 125 совєтських карбованців у місті Харкові, в універмазі з тою же назвою "Харків".

– Якщо читач нормальна людина, а не якийсь схиблений на совєтській побутовій техніці дивак, то цей твій, громадянине Авторе, коментар спричинить у ньому вигук "Ну який же Автор нудний!" – зітха Права півкуля авторського мозку.

– Тому-то я й порадив нормальному читачеві пропустити це занудство, – огризається Автор. – Але й ненормальний читач має право на існування, і його запити слід задовольняти, інакше він може звинуватити Автора, що, мовляв, він (Автор) дискримінує його (ненормального читача) за ознакою ненормальності. А Автор, то пак я, не жадає, щоб його будь-хто обвинувачував у дискримінації за будь-якою ознакою.

І щодо нудності текстів... Цікаві тексти корисні, оскільки захоплюють читача і спричинюють його задоволення; а задоволення – це позитивна емоція; а позитивні емоції дуже сприятливі для здоров'я: так стверджує медицина. А нудні тексти навіюють на читача позіхання та дрімоту, які провокують його поринути у сон; а сон, з погляду тієї ж медицини, теж є дуже благотворним для людського організму, оскільки має цілющий ефект. Отже, і нудні тексти для людини корисні. Тому не варто злитися на нудних літераторів, а можна їм подякувати за усунення безсоння. Але Автор Терентопських хронік повинен отут чесно зізнатися, що до користі нудного чтива додумався не сам, а почерпнув думку у земляка Василя Масловича, висловлену ним у коментарі до його комічно-лицарської поеми "Утаїда", надрукованої 1816-го року у журналі "Харьковский Демокрит", який заснував та видавав сам цей харків'янин.)

"Отже, ми їхали в бік річки Замийки. Тобто лицарі їхали, а ми з Генріхом їх везли. Осіння природа була красивою. Крони кленів були схожі на купи золотих кажанів із розчепіреними крильцями, і з тих куп, крутячись ніби дзиґа, злітало крилате ж насіння. Ялини нагадували смарагдові наїжачені шибениці для панголіняток. Якщо ви відаєте, як виглядають звірі панголіни, схожі на ялинові шишки і кольором і лусочками, то визнаєте таке порівняння дуже вдалим. Низькі хмари мали вид збитого чорничного киселя, але в їхні прогалини життєрадісно визирало сяюче сонце. Луки розкину...

Кореспондент: Вибачте, що перебиваю на півслові, шановний пане коню, але я прошу вас бути лаконічніше і говорити по суті, не відволікаючись на художні пейзажі. Це все ж інтерв'ю, а не поема або роман. Отже, ви доїхали до Замийки. Продовжуйте.

Кінь Гуго: Бену, еґо кончиннас експрими, кум нулла арс, тобто, у перекладі з латини, гаразд, буду виражатися лаконічно, без художності.

Кореспондент: До речі, чому ви у своє мовлення регулярно пхаєте латину?

Кінь Гуго: Просто я в даний період вивчаю латинську мову, щоб читати в оригіналі Овідія, Вергілія, Апулея й інших давньоримських класиків, от з мене ця латина часом і пре. Не звертайте уваги. Одже я продовжую. Так, доїхали до струмкоподібної у цих місцях річки Замийки, то пак доїхали лицарі, а ми з Генріхом, зрозуміло, дійшли. І перед мостом збочили праворуч, а незабаром добралися бережком до галявини з незвичайним будинком. Таким бездоріжжям автомобілі дійсно не проїдуть, але ми, коні, можемо так переміщатися.

Так, дім виглядав, як описав кучерявый бездюкинець. Тобто був схожий чи то на гриб-дощовик, чи то на картоплину, чи то на мушлю молюска. Але тепер його майже овальні коричнюваті двері були не замкнені, а відкриті наопашку.

Леонід Заканавний вимкнув нарешті свого магнітофона, щоб той не заважав спілкуватися з пожильцями.

"Певно, цього разу хазяїн удома", – зробив висновок із розчахнутості дверей Леонід Очкарик.

Лицарі зійшли з коней, то пак з мене й Генріха, наблизилися до роззявленого входу і крикнули у нього: "Добридень! Можна ввійти?"

Відповіддю було мовчання. Ніхто не відгукнувся, не вийшов, і взагалі в будинку, схоже, не відбулося жодного руху. Леоніди повторили, але вже гучніше. Знову без відповіді. Лицарі прогорлали як могли голосно, але й цього, схоже, таємничий домовласник не почув.

"Або хазяїн кудись відійшов, не зачинивши дверей, або перебуває усередині, але глухий", – припустив Леонід Заканавний. – "Що будемо робити? – запитав Очкарик. – Увіходити в чужий дім без згоди хазяїна непристойно, так роблять тільки злодії й грабіжники. Але й не ввійти не можна, адже тоді ми не довідаємося того, що нас цікавить". – "Я вважаю, що ви маєте ввійти, це ваш лицарський обов'язок, – заговорив я. – Може, хазяїн потрапив у біду й тому не може відповісти на ваш лемент. Раптом з ним сталася недуга, і він потребує лікаря, або, скажімо, він став жертвою грабіжників і лежить у будинку зв'язаний із кляпом у роті, або ще що... Якщо не ввійдете, то не допоможете, а це не по-лицарськи". – "Гуго цілковито має рацію, – сказав Очкарик Заканавному. – Треба зайти й перевірити. Якщо в домівці нікого немає, то вийдемо й чекатимемо повернення хазяїна. Не міг він піти надовго, раз двері відчинені".

За дверима був коридор, що вів углиб будинку. Його підлога, стіни й стеля кремового кольору плавно переходили одне в одне, так що в поперечнику він був майже круглий. Лампочок у ньому не було видно, поблизу він висвітлювався денним світлом з відкритих дверей, а далі йшов у темряву. Тому, перш ніж увійти, лицарі взяли зі своїх рюкзаків електричні ліхтарики.

Зробивши крок усередину, Леоніди виявили, що підлога пружинить під ногами; поторкавши стіни, з'ясували, що й вони такі ж пружні.

"Схоже, стіни, підлога й стеля обшиті гумою або якимсь пористим пластиком", – зробив я вголос висновок. – "От що значить – нові технології в домобудівництві. Мені б і на думку ніколи не спало оббивати все це гумою", – зауважив Очкарик.

Леоніди пішли коридором, віддаляючись від мене. Я помітив, що Заканавний забув зняти із плеча магнітофона, який у цьому випадку був непотрібний і лише заважав. Я хотів був крикнути йому, щоб він залишив цей прилад зовні, але зненацька вхідні двері захлопнулися. Оскільки зачинити їх було нікому, я зрозумів, що спрацювала якась автоматика.

Таким чином, лицарі опинилися в замкненому будинку, а я з Генріхом зовні, і нам залишалося тільки чекати.

Коли на щось чекаєш, то час тягнеться нестерпно повільно й довго. От і мені здалося, що від входження Леонідів усередину до появи їх назовні минулися ледве чи не години, хоча насправді це були лічені хвилини.

Отже, я з нетерпінням чекав, однак спосіб їхньої появи виявився зовсім неочікуваним. Коли двері знову розчахнулися, Леоніди з них не вийшли, а буквально вилетіли, або, я б навіть сказав, вивергнулися з неабиякою швидкістю, начебто зсередини їх чимдуж виштовхнула якась сила. Причому в момент, коли вхід відчинився, залунала хвацька пісня, бо магнітофон на плечі Заканавного був включений і звучав на повну потужність. Гепнувшись на вкритий морогом ґрунт, лицарі продовжили мимовільний рух, сковзаючи, начебто по льоду. Оскільки, як я прудко збагнув, вони були змащені якимось слизом, що дуже зменшував силу тертя. Проковзнувши з уповільненням, Очкарик на спині, а Заканавний на животі, вони нарешті були загальмовані метрах у п'ятнадцятьох від, так би мовити, кратера виверження, то пак дверей. Двері ж, у свою чергу, захлопнулися тієї ж миті, як Леоніди з них вилетіли.

Я, природно, відразу запитав, що сталося. Але лицарі не звернули уваги на мою цікавість, а може, і не розчули, тому що магнітофон продовжував горланити. Підхопившись на ноги, вони заходилися спішно відстібати доспіхи. Зоставшись без металевих панцирів, на цьому не зупинилися й продовжили скидати решту одягу. Навіть коли залишилися в одній білизні, процес не зупинився: і її теж із себе здерли, полишившись цілковито голими. При цьому щось висловлювали, корчачи гримаси, але що саме я не розчув, оскільки клятий магнітофон не вгамовувався. Потім побігли до Замийки й шубовснули у воду. Вузька в цих місцях річка була не настільки глибока, щоб у ній втопитися, але достатньої глибини, щоб обмитися, тим більше, сидячи або лежачи, як у ванні. Звичайно, я зміркував, що слизька рідина потрапила не тільки на поверхню обладунків, але й під них, просочила одяг і добралася до шкіри Леонідів; і це їм було настільки неприємно, що вибираючи між нашкірним слизом і холодом осінньої ріки, вони віддали перевагу другому.

Швидко змивши із себе слиз, лицарі вибігли з водойми, щоб не простудитися, вихопили з рюкзаків рушники й стали працьовито себе ними обробляти, щоб, як говориться, одним махом убити двох метафоричних зайців: і осушитися, видаливши вологу, і зігріти організми тертям. Розрум'янившись від цього, вони з рюкзаків же добули чисту суху білизну й інший одяг, і жваво в них облачилися. Роблячи всі ці вищезазначені дії, вони часто-густо з острахом позирали на дивний будинок, начебто очікуючи від нього якоїсь агресії.

Затим вони швидко зібрали трохи хмизу, випрали в річці знятий одяг, обмили панцири, розпалили багаття й розвісили довкола нього ці вологі шати на уткнутих в ґрунт гілках. І потім, виключивши нарешті магнітофона і його ретельно витерши від слизу, Леоніди повістили мені, що з ними зробилося в цім так званому будинку. Перекажу їхню розповідь коротко своїми словами.

Отже, вони пройшли коридор, висвітлюючи шлях ліхтариками без відриву від закликів до хазяїна, щоб той показався, і вийшли в якусь кімнату майже сферичної форми. Світло ліхтариків не виявило в ній ані меблів, ані мешканців, взагалі нічого, крім гладких стін, що непомітно переходять у підлогу й стелю. З подивом оглядаючи приміщення, Леоніди раптом не знайшли коридору, котрим вони туди притупали. Вони водили променями навколо себе, але коридор начебто миттєво хтось замурував; немає його та й квит! От немовби його підлога й стеля раптом притулилися одне до одного, не залишивши зазору. І ніяких інших проходів із цієї дивної кімнати лицарі не побачили. Начебто опинилися в безвихідній пастці.

Зрозуміло, вони вибухнули не цілком цензурними висловленнями, мовляв, що отут коїться, і що це за чортівня. І раптом виявили, що кімната почала наповнюватися хтозна-яким рідким слизом, котрий невідомо звідки сочився. До того ж ставало усе важче дихати через відсутність повітря в достатній кількості. Слизувата рідина, просочившись у взуття й під штани, почала пекти і щипати шкіру ніг, із чого випливало, що в цій волозі присутня їдка кислота. Справи були кепські: бранцям загрожувала смерть або від задухи, або від роз'їдання кислотою. Тому вихопивши з піхов металеві мечі, вони заходилися рубати стіну в тому місці, де тільки-но був коридор. Але рубання не давало потрібного ефекту, так як би рубати не дуже щільне тісто або густий кисіль. Мечі грузнули в пругких стінах. Леоніди утямили, що їм звідти не вирватися, що вони приречені на загибель, і вклавши зброю назад у піхви, приготувалися з гідністю зустріти свій кінець. "Помирати – так з музикою!" – викликнув Леонід Заканавний і ввімкнув магнітофона натисканням на клавішу, а поворотом ручки виставив максимальну гучність. Оглушливо зашуміла російська попса. А лицарі, обійнявши по-мужськи один одного за плечі, прощалися, не стільки словами, скільки поглядами.

Раптом, не минуло й пари хвилин після початку роботизни магнітофона, як кімната стала вібрувати. Підлога й стіни то тремтіли, то ходили хвилями. Від цього Леоніди ковзалися, втрачали рівновагу й плюхалися в слизьку їдку вологу, од чого весь їхній одяг нею просотався. Коливання приміщення ставали все розмашистішими, тому лицарів шпурляло із боку убік, як матросів на кораблі під час дванадцятибального шторму. Вони зронили ліхтарики, ті в рідині згасли, і зробилося цілковито темно, так що подальшого Леоніди вже не бачили, а лише відчували потужні поштовхи пружних стін. Потім усвідомили, що хвилі еластичної субстанції стрімко несуть їх в однім напрямі. Раптово їх засліпило світло, і поштовх пружинистої тверді викинув їх із пітьми. І вони виявили себе лежачими на траві в п'ятнадцятьох метрах від цього так званого будинку. Підхопившись і скрикуючи: "Ой-ой-ой, щипає!", "Ай-яй-яй, пече!" і таке інше, заходилися скидати просочений кислотою одяг, щоб змити із себе їдку гидоту...

Тим часом, поки Леоніди розповідали, а випрані речі сушилися, наповзав туман. Просякнувши собою галявину й навколишній ліс, він скоротив наше поле зору до метрів сорока, а за межами цієї дистанції все тонуло начебто в молочному киселі.

Трохи розмисливши, я сказав: "Отож, добродії лицарі, цей от об'єкт аж ніякий не будинок, а невідома жива істота, якась безвісна хижа тварина, монстр-людожер. Скоріше всього – мутант із Окраїнних Земель. Те, що ми прийняли за його стіни й дах, – це, очевидно, панцир, начебто мушля равлика або там устриці. Двері – зовсім не двері, а його рот. Он ті два маленькі круглі темні віконця над ротом – можливо, очі. Так званий коридор – не що інше як стравохід, а та нібито кімната – його шлунок. Їдка слизувата рідина – шлунковий сік". – "Ну, звичайно! – викликнув Леонід Очкарик. – Це все пояснює! Як же ми відразу не здогадалися!" – "Тому бездюкинцю, від якого ми почули про цей квазідім, пофортунило, що тоді його рот був закритий, – зауважив Леонід Заканавний. – Я маю на увазі рот цього монстра, а не бездюкинця. А то він поліз би знайомитися з неіснуючими новоселами, був би перетравлений шлунком, і вже нікому не міг би нічого повідомити"".

(Автор Терентопських хронік отут повинен зауважити, що розповідь коня Гуго трохи відрізняється від показань Леоніда Очкарика й Леоніда Заканавного. Як бачимо, Гуго каже, що саме він першим здогадався й сказав, що той об'єкт був не будинком, а живою істотою. А Леонід Очкарик в інтерв'ю газеті "Доля з маком" повідомив, що першим догадався й промовив про це саме він. Леонід же Заканавний в інтерв'ю газеті "Вухатоміхурський ромсомолець" згадав, що особисто він першим про це подумав і мовив. Ага, отак буває, безцінний читачу, що різні учасники тієї самої події пам'ятають її дещо по-різному. Бо пам'ять – штука досить суб'єктивна, індивідуальна.)

""Однак, щось завадило монстру вас перетравити, – продовжив я. – З якоїсь невідомої причини його знудило й вирвало, що й урятувало вам життя". Очкарик сказав: "Добре ще, що в цього людожера немає зубів і він їжу не кусає й жує, як ми, а поглинає живцем і цілком, як земноводні й деякі рептилії. Якби він нас і виблював, але пережованими, то нам би це аж ніяк не допомогло". – "Це й зрозуміло, – відповідав Заканавний. – Завдяки його зовнішності, люди самостійно заходять до нього у шлунок. А людина мертва та ще розжована до шлунка не дотупає. Але як же це чудовисько перемістилося сюди з Окраїнних Земель? Навіть якщо припустити, що під ним є якісь ноги або інші органи руху, за допомогою яких воно може ходити або плазувати, то як воно могло пересунутися сюди крізь ліс, якщо його панцир ширший за відстань між деревами? І протиснутися між ними воно не могло, і повалити їх не повалило, а все-таки якось проникнуло". – "Так, це загадка", – погодився я.

Потім ми стали радитися, як вчинити далі. Леонід Заканавний згадав, що відряджаючи лицарів у Велику Яєчну Експедицію, Його Величність Жорик Дев'ятий просив, мовляв, якщо доспіхоносцям спіткається незвичайна істота, якої ще немає в Королівському зоопарку, то за можливістю її впіймати і живою-здоровою доправити королю. Ця схожа на будинок тварина дійсно рідкісна, і нікого подібного ані в Королівськім, ні в будь-якому іншому зоопарку немає. Але, по-перше, як таке одоробло доставити в столицю? У країні й транспорту немає для перевезення таких великих вантажів. А по-друге, якщо воно харчується людьми, то як його утримувати в неволі? Не буде ж король насичувати його своїми співгромадянами. Його Величність, звичайно, любить усяких звіряток, але не до такого ж ступеня, щоб годувати їх народом. Отже, цей варіант відпадає.

Якщо ж просто залишити це чуперадло тут, то інші подорожани теж помилково заходитимуть до нього у шлунок, і там гинутимуть, тому що малоймовірно щоб його нудило й рвало від їжі щоразу. Лицарям поталанило, але це напевно якесь виключення. Піддати майбутніх тутешніх подорожан такому ризику було б не по-лицарськи. І тоді я виметикував: "Треба подорожніх попередити, щоб вони не лізли до нього в рот. Тобто поруч із цим схожим на двері ротом написати на панцирі попередження. Подорожанин прочитає й піде геть, не піддавшись перетравленню". – "А чим написати? – запитав Очкарик. – У нас немає фарби". – "Може, попелом з багаття?" – прикинув Заканавний. "Ні, його змиють дощі, – заперечив я. – Потрібна стійка незмивна олійна фарба. Комусь із вас доведеться з'їздити по неї назад до Бездюків. Це клопітно, але людські життя важливіше". – "Ну, давайте, я з'їжджу, – викликався Заканавний, – а ви отут вартуйте, щоб воно ніякого перехожого не зжерло". Пристебнув висохлі обладунки, осідлав Генріха й рушив назад уздовж берега Замийки, зникнувши у тумані.

За пару годин він повернувся й повідомив, що поінформував бездюкинців про схожого на будинок монстра-людожера, і одержав від одного з них безкоштовно бляшанку із зеленою фарбою. Щоправда, той бездюкинець витратив фарбу на фарбування паркану, але трохи в бляшанці залишилося, і цього цілком достатньо. Примітивний пензлик Очкарик змайстрував, намотавши на кінець палички шматочок ганчірки. Живописне полотно в стилі Ієроніма Босха таким пензликом не намалюєш, але для нанесення на стіну великих літер він цілком годився. Я порадив бути обережними, бо не виключено, що в цього квазідому можуть бути які-небудь щупальці або інші хапальні кінцівки. Тому поки один писатиме, нехай другий стежить поряд із мечами в руках, і якщо раптом до них потягнуться ці щупальці – рубає нещадно.

Заканавний вдало написав на світло-сірій "стіні" (то пак, панцирі животини) попередження. Фарби, що залишалася в бляшанці, вистачило б не те що на короткий заклик, але, може, і на невелику повість і, тим більше, годяще оповідання. Ніяких щупальців істота не висунула. Скоріше всього, у неї їх не було. І дійсно: щупальці потрібні щоби хапати здобич; а якщо здобич сама добровільно заходить до тебе у шлунок, то щупальці як би й без потреби. Стій нерухомо з періодично роззявленим ротом, та перетравлюй шлунком подорожан, що у тебе зайшли – от і усе. Не треба ані ганятися, ані ловити.

Текст був такий: "Увага, подорожанине! Зупинися, не входь у ці двері, інакше загинеш! Бо це не будинок, а невідома хижа тварина, це не двері – це її рот. Іди звідси й зустрічним розповіси про це".

Впоравшись із цією справою, Леоніди впакували в рюкзаки висохлий одяг, загасили тліюче вугілля за допомогою сечових міхурів чоловічим способом, окульбачили нас із Генріхом і рушили в подальшу путь – до Бовинівки. Але не проїхали й п'ятдесяти метрів, як Очкарик сказав: "Ні!" і мене зупинив. "Чому – ні?" – здивувався Заканавний і теж застопорився. "Небезпеки ми не усунули, – продовжив мій наїзник. – Тому виїхати, не ліквідувавши остаточно ризику для подорожан, було б не по-лицарськи". – "Що ти маєш на увазі?" – запитав я. "А те, що написане попередження не всякий зможе прочитати. Припустимо, на галявині опиниться маленька дитина, яка читати поки ще не навчилася. Або перехожий зі слабким зором. Або нетверезий громадянин через сп'яніння не зверне на текст уваги. Або хтось і прочитає, але вирішить, що цей напис – не більш ніж розіграш, чийсь жарт. Тому не можна їхати, не знешкодивши по-справжньому монстра-людожера". – "Пропонуєш його знищити? – запитав Заканавний. – Але як? Ми його зсередини рубали, і це не допомогло. А зовні він взагалі покритий панциром, який напевно не візьмуть ані наші мечі, ані наші списи".

І тоді я сказав: "Жодна жива істота, що навіть має найтовстіший панцир, не може вижити у вогні. Від сильного жару гине все живе. Тому якщо цей псевдодім обкласти хмизом і влаштувати велике вогнище, то воно подохне, спечеться у своєму панцирі". – "А чому ти думаєш, що воно не втече, як тільки його почне припікати? А може, і до того, зачувши небезпеку?" – засумнівався Очкарик. – "Я можу помилятися, – казав я, – але мені здається, що в нього немає ніг або інших органів руху. От дивіться: коралові поліпи все життя мешкають на одному місці, у них немає необхідності переповзати з місця на місце, оскільки їжа сама постійно потрапляє їм у рот, не треба її шукати й за нею ганятися. Те ж саме – актинії, або, скажімо, молюски-мідії. Сиди нерухомо й жери всіляку дрібноту, відфільтровуючи її з води. Тобто, у кого немає необхідності переміщатися, той і не має такої можливості. До цієї істоти їжа у вигляді людей теж сама заходить у шлунок, приймаючи його за будинок, отже, і йому не треба переміщатися, із чого виникає версія, що в нього немає органів переміщення". – "Але як же воно сюди добралося з Окраїнних Земель?" – заперечив Заканавний. "Можливо, приблизно так само, як згадані поліпи, актинії й мідії добираються до місця постійного проживання. Їх океанічні течії переносять у вигляді дрібних зародків, поки вони не закріпляться на якому-небудь камені, де виростуть і проведуть усе життя, – продовжив філософствувати я. – Може, і цю громадину сюди у вигляді манесенького зародка занесло з Окраїнних Земель вітром, як спори грибів або насіння рослин. А отут воно закріпилося й виросло". – "Але лисий бездюкинець сказав, що він був отут менш місяця тому, і цього об'єкта осьдечки не було, – згадав Очкарик. – Хіба ж могло воно настільки швидко вирости до такого великого розміру? Жодна тварина або рослина на таке не здатна". – "Звичайне не здатне, – погодився я. – Але це ж не звичайне, а зароджене в Окраїнних Землях, де підвищена активність магічних полів. А предмети й організми під впливом магії можуть набувати якостей, не типових для звичайних предметів і організмів". – "Логічно, – оцінив мої просторікування Заканавний. – Будемо діяти, виходячи із цієї гіпотези, а там подивимося, що вийде".

І лицарі, незважаючи на туман, що обмежував поле зору, почали в лісі збирати дрова для великого багаття. За дві з половиною години набрали достатню купу відносно сухого хмизняку і обклали ним квазібудинок. Звичайно, вогнище може стати причиною лісової пожежі, особливо в погоду спекотну і суху. Але, по-перше, завдяки туману і тим що пройшли напередодні дощам, ліс був занадто сирим для швидкого поширення вогню; по-друге, не було вітру, який міг би розносити іскри; а по-третє, для профілактики лиха, Леоніди посилили вологість навколо приготованого багаття, щедро поливши галявину водою з Замийки, зачерпуючи її казанком. Потім підпалили деревину з усіх боків і, переконавшись, що почало розжеврюватися, поквапилися відійти. Хтозна: а раптом це громадище все ж може рухатися, і якщо стояти неподалік, то своїм рухом воно тебе розчавить. Тому ми, тобто лицарі й коні відійшли подалі в ліс, вважаючи, що якщо воно і рушить, то не зможе протиснутися між деревами, і таким чином ми будемо в безпеці. Звичайно, хотілося б спостерігати за тим, що відбувається, а відстань, щільно побілена туманом, не давала такої можливості. Але якщо вибирати між безпекою та цікавістю, то переважніше перше.

Раптом, за хвилин так сім, з боку галявини спалахнуло світло і почувся великий шум, начебто там щось вибухнуло. Почекавши якийсь час і впевнившись, що більш нічого не відбувається, ми посунули у той бік, але з осторогою, готові в будь-яку мить дременути, якщо з'явиться загроза. Вийшовши на галявину, побачили розкидані усюди палаючі дровиняки. Перемістившись убік монстра, ми виявили його відсутність. Обійшли всю галявину – його немає як немає! Зник!

"І що б це значило?" – замислився вголос Леонід Заканавний. "Судячи зі спалаху світла, гуркоту і зникнення об'єкта, напрошується висновок, що він вибухнув, як бомба", – припустив я. "Після вибуху бомби залишаються її осколки, а ми ніяких осколків псевдобудинку не бачимо", – засумнівався Леонід Очкарик. "Ну, вибух міг бути таким сильним, що осколки розкидало далеко, за межі галявини", – сказав Заканавний. "А чому воно вибухнуло?" – запитав Очкарик. "Може, в його, так би мовити, будові були присутні вибухонебезпечні речовини, які від вогню рвонули. Хтозна, з яких незвичайних складових можуть бути мутанти, що виникли під впливом магії Окраїнних Земель", – відповів я.

Насамперед, переконавшись, що небезпека усунена, лицарі кинулися гасити розкидані вибухом рештки багаття. Де вогонь був менше – просто затоптували чобітьми, де вогнище було більшим – заливали водою з Замийки, знову-таки черпаючи казанком. Потім, ретельно оглянувши не тільки галявину, а й її околиці, і переконавшись, що вогню не залишилося, ми знову рушили до місця, де тільки-но знаходився мутант, щоб дослідити уважніше. Треба сказати, що ще тільки повернувшись на галявину, ми відчули якийсь сморід. Наближення до місця нещодавнього перебування монстра переконало, що саме це місце і є епіцентром смердоти. Там була купа зловонного багна, чий вигляд і запах не залишав жодного сумніву щодо її походження.

"Це його екскременти, або по-простонародному висловлюючись, какашки", – констатував Заканавний. "Отже, перш ніж вибухнути, він ще, вибачте на слові, всрався", – дещо грубувато промовив Очкарик. "А це що таке?" – зацікавився Заканавний, вдивляючись у лайно. "Де?" – спитав я. "А от, – граф узяв палку та потицяв у купу, – начебто щось металеве. Він що, і металеві речі жер?" Заканавний виколупав палкою із екскрементів ту залізяку, але було неясно, що воно таке, бо ж річ була замащена брудом. Піднявши таємничий предмет за допомогою двох дрючків, відніс до Замийки, аби струмені води змили забруднення. Очищена річ виявилася елементом лицарських обладунків, а саме наплічником. "Схоже, ця тварюка зжерла якогось лицаря, – припустив я. – Чоловіка перетравила, а металевий доспіх залишився не перетравленим і вийшов із екскрементами".

Через сморід неприємно було там перебувати, але цікавість заважала нам піти. Леоніди з ентузіазмом археологів заходилися колупати дрючками зловонну купу, видобуваючи з неї один по одному частини лицарських обладунків, обмиваючи їх у річці та складаючи на траві. Коли після одного шолома, вони виявили там і другий, стало зрозуміло, що мутант потрапезував щонайменше двома доспіхоносцями. Коротше кажучи, перелопативши ті какашки людожера, Леоніди добули з отієї, м'яко кажучи, копанки такий "скарб": два комплекти лицарських обладунків, два мечі в піхвах, два бойові щити, два електричні ліхтарики (не ті, що самі Леоніди загубили у шлунку чудовиська, а інші), і, нарешті, один японський портативний касетний магнітофон на батарейках моделі "Sony TC-D6C", чорного кольору".

(– Побоююся, громадянине Авторе, що ти зараз ізнову вдасися до педантичного занудства, почавши просторікувати про технічні характеристики й цього магнітофона, – насторожено вимовляє Права півкуля авторського мозку.

– А от візьму – і не вдамся, – заперечує Автор. – Хоча б тому, що на відміну від магнітофона Леоніда Заканавного, цей був виготовлений не в Харкові, а, що називається, за тридев'ять земель у тридесятому царстві, тому немає необхідності докладно повідомляти про настільки далеку від Харкова річ у так званому поблизухарківському епосі. Втім, я певен, що терентопець, якому цей японський предмет належав, купив його все-таки в Харкові, а не в Японії.)

"Цей магнітофон і лицарські щити, на одному з яких був зображений білий кріт у червоному полі, а на іншому чорне коріння в полі жовтому, не залишали сумнівів, що перетравлені людожерським шлунком громадяни були не ким іншим, як лицарем Корнієм і Лицарем Корінь, з якими в цьому регіоні зустрівся бандурист Стоян Цьохла.

Я звернув увагу Леонідів на кнопку магнітофона, яка свідчила, що апарат був включений і працював аж до моменту, коли від шлункової кислоти він покоробився, заклинився й зчинився непрацездатним; а також на ручку гучності, виставлену за максимумом. "Це означає, що й вони пішли на принцип – погибати, так з музикою", – сказав я. "І загинули, – зітхнув скорботно Леонід Очкарик, – і оброблені шлунком та кишечником мутанта зробилися купою екскрементів". – "Цікаво, під яку саме музику відбулася їхня загибель, – заінтересувався Заканавний і натиснув на кнопку відкривання касетоприймача, але вона не спрацювала. Схоже, серйозно кислота покоробила прилад. Довелося розкрити за допомогою меча. На паперовій етикетці витягнутої касети кульковою ручкою було написано: Генрі Перселл, опера "Король Артур, або Британський герой".

"Отже, ситуація Лицаря Корінь і лицаря Корнія відрізнялася від вашої лише тим, що в них звучала англійська класична музика, а у вас – російська попса, – уголос міркував я. – Із цього випливає логічний висновок, що саме від попси мутанта знудило й вирвало". – "Бач, який сноб! – обурився Очкарик. – Попса йому не до смаку! Класику йому, бач, подавай! Теж мені, інтелігент вишукався!" – "Отож, російська попса – явище дуже корисне! – зробив висновок Заканавний. – Своєю здатністю викликати в деяких особистостей нудоту аж до блювоти, вона навіть урятувала нам життя! Тому – хай живе рятівна нудотна попса!" – "А я ще хотів крикнути, аби ви залишили магнітофона назовні, щоб він вам у будинку не заважав, – згадав я. – Слава Богові, що не встигнув!"

Потім Леоніди погребли лицаря Корнія і Лицаря Корінь, тобто те, що від них залишилося. Негоже було залишати їх тут ось так, у вигляді купи какашок, не похованими по-людськи. Для цього живі лицарі викопали туристичними лопатками могилу і зішкребли в неї смердючу масу; закопали і зробили могильний горбик, а в якості тимчасового надгробка вкопали вертикально дерев'яну колоду, на якій тією ж зеленою фарбою з Бездюків за допомогою того ж саморобного пензлика Заканавний написав: "Тут поховані Лицар Корінь і лицар Корній, які загинули, будучи з'їдені чудовиськом". А їхні обладунки, зброю, ліхтарики і магнітофон ми забрали з собою, склавши в лантух, бо ці речі загиблих могли становити цінність для їхніх рідних і близьких, як матеріальна пам'ять.

Перейшовши й переїхавши міст через Замийку та збочивши ліворуч, ми десь за годину досягли села Бовинівки. Там не тільки опитали мешканців щодо викраденого драконячого яйця та намальованого шахрая (і там опитування не відкрило нічого нового), а й повідали про будинкоподібного монстра та загиблих лицарів. Бовинівці подякували нам за знешкодження небезпеки і пообіцяли піклуватися за могилою. Там же виявилися два коні Лицаря Корінь й лицаря Корнія. Залишившись без господарів, вони блукали округою, поки не були знайдені кимось із бовинівців. Тож мешканці села опікувалися ними, чекаючи, поки знайдуться їхні власники. Отже, тепер вже скакунам тих лицарів не носити. Леоніди вирішили залишити у Бовинівці й речі загиблих, поки їх не заберуть разом із кіньми рідні небіжчиків. Ще за декотрий час ми потрапили у селище Кажанівку, де був телеграф, і Леоніди відправили королю велику телеграму, де повідали про нашу подорож і попрохали розшукати родичів з'їдених. От власне і все, що я міг повідати про нашу зустріч із монстром-людожером.

Кореспондент: Дуже дякую, пане коню, за це цікаве і докладне інтерв'ю! Впевнений, читачі прочитають його з великим інтересом.

Кінь Гуго: Ін фіне, адде ет тамен волуерент бі, тобто, з латини, в кінці я іще б хотів додати. Щоб, як кажуть, поставити всі крапки над "і".

Кореспондент: Будь ласка.

Кінь Гуго: Його Величність дійсно незабаром розшукав близьких Лицаря Корінь й лицаря Корнія, й разом з ними приїхав віддати шану похованим витязям. Рідні дійсно забрали їхніх коней та речі. А за місяць на могилі був встановлений металевий пам'ятник, що відображає цих двох доспіхоносців, виготовлений скульптором за їхніми фотографіями. Але споруджений він був не на кошти рідних, а за рахунок королівської казни. Його Величність сам напросився, а рідні не заперечували. Для короля це було справою честі. Цікаво, що на прохання рідних, скульптор "одягнув" фігури в їхні справжні обладунки, які вони носили при житті і в яких загинули. Тож йому довелося виготовити лише їхні металеві обличчя, бо зображені вони, зрозуміло, з піднятими забралами шоломів. От тепер я повністю закінчив оповідку.

Кореспондент: Ще раз дуже дякую!

Кінь Гуго: Радий був поспілкуватися з вами, Прокле Вахтанговичу. До побачення.

Кореспондент: До побачення".

* * *

Ось таке, безцінний читачу, інтерв'ю коня Гуго (Сивки Вітровича Овсова) кореспондентові Проклу Вахтанговичу Козакошвілі було надруковано в березневому номері за 1996 рік жорикбурзького журналу "Мандрівник-надомник".

На цьому історію про мутанта-попсофоба можна було б і закінчити, але Автор вирішив ознайомити читача зі ще двома публікаціями в терентопській пресі, що стосуються цієї теми. Але вже не цитуючи, а переказавши коротко своїми словами. Одна з них – це лист чарівника Акмуса, надрукований в журналі про чарівництво "РВЧГ Магія", а друга – стаття біологині Ірини Микитівни Віник, опублікована в журналі про тварин "Бестії".

– Ірини Микитівни Віник? – перепитує Права півкуля авторського мозку. – Пам'ятається, десь раніше в цьому так званому Терентопському епосі таке ім'я фігурувало, але не пам ...

– А я пам'ятаю, – перебиває півкуля Ліва, схильна до точності і порядку. – Вона згадувалася в тридцять четвертій частині, чи то пак тридцять четвертому щосі під заголовком "Онука зародка". Ця Ірина Віник – дочка чарівника Микити Альбертовича Манюні, того самого, що винайшов еліксир молодості, дружина геолога Геннадія Віника і мати Наталки Віник, тієї старшокласниці, що врятувала життя дідуся-чарівника немислимим способом.

– Тепер і я згадав, – каже півкуля Права. – Там було сказано, що ця Ірина Віник була вченим-біологом і багато часу проводила в експедиціях. Причому спеціалізувалася саме на фауні Окраїнних Земель.

Цілком вірно, погоджується Автор.

Отже, спочатку про лист Акмуса.

Цей лист до редакції, або, якщо завгодно, нарис, він озаглавив "НЛО". У ньому чарівник описує випадок, що мав із ним місце 30 жовтня 1995 року.

Близько полудня він, мовляв, пролітав на своєму літакові (так-так, звичайно, однокрилому, рожевому в червоний горошок) за потребою, що не має стосунку до суті даної історії, над північно-східною частиною королівства. Зверху простір був затягнутий небесним туманом, який називається хмарою, а знизу – наземною хмарою, що називається туманом. Між цими схожими на вату шарами був прошарок чистого прозорого повітря (як між коржами торта бувають прошарки крему або варення), дуже придатного для польоту.

(Автор Терентопських хронік додасть тут деталь, про яку авіатор не згадав у своєму тексті. Вона не має принципового значення, але Автором тут опанував педантизм, можливо, зайвий. Так от, не чекаючи нічого екстраординарного, Акмус вів літак спокійно, співаючи пісню з совєтської кінокомедії про військових льотчиків. Пісню він почув колись у Харкові, але чи не розчув як слід, чи підзабув, тому пісня виходила з його вуст із дефектами. У момент, описаний нижче, він замість

Потому, потому, что мы пилоты,

Небо наш, небо наш родимый дом.

Первым делом, первым делом самолёты,

Ну а девушки, а девушки потом.

співав:

Потонул. Потонувшему пилоту

Не вода ж, не вода ж родит бидон.

Переделай, переделай сам койота,

Ну а дедушке, а дедушке понтон.

Він не був упевнений у правильності свого виконання, але, через брак під рукою першоджерела, співав як міг.)

Зненацька з нижньої "вати" вертикально вгору, начебто ракета, вилетів непізнаний літаючий об'єкт (скорочено – НЛО). Він був завбільшки з двоповерховий будинок, світло-сірого, майже білого кольору, що формою нагадував чи то гриб-дощовик, чи то мушлю якогось молюска, чи то картоплину. Злітав він з уповільненням. На висоті декількох сотень метрів над землею його швидкість досягла нуля кілометрів за годину, він на мить нерухомо завис на місці, а потім став падати вертикально ж униз, цього разу, зрозуміло, із прискоренням. Але падіння відразу припинилося, оскільки його світло-сіра оболонка з боків трохи розсунулася, так що утворилися дві горизонтальні щілини; і із цих щілин висунулися дві площини, на зразок крил. І, спираючись цими крильми на повітря, об'єкт перейшов з вертикального падіння в майже горизонтальний рух. Ніяких двигунів у нього Акмус не помітив, тому зрозумів, що ця штука просто ширяє в потоках атмосфери, як дельтаплан, планер або, скажімо, парашутист.

Заінтригований пілот став кружляти навколо таємничого об'єкта, намагаючись розглянути ближче. У передній його частині він побачив коричнювату пластину, схожу на двері майже овальної форми, а над нею – дві круглі темні плями, на кшталт віконець завбільшки з кулак. НЛО, що його несло повітря, рухалося в південно-західному напрямку, втім, поступово знижуючись. На відстані приблизно дванадцяти кілометрів від місця, де він вилетів з туману, об'єкт знову опустився в туман (який розпростерся в той день досить широко). Якби над землею була хороша видимість, то Акмус, вибравши, мовляв, придатний для посадки майданчик, опустився б на ґрунт, щоб розглянути приземлений об'єкт ближче. Але в тумані приземлення наосліп означало майже напевно катастрофу. Тому в чарівника не залишалося, мовляв, іншого виходу, як продовжувати політ, втративши цей загадковий предмет.

Акмус припустив, що це може бути апарат, придуманий і виготовлений якимось місцевим винахідником. Закінчується цей лист закликом до тих, хто про це що-небудь знає, повідомити, бо, мовляв, його, Акмуса, гризе цікавість.

Хоча таке припущення Акмуса не пов'язане з магією, все-таки редакція журналу "РВЧГ Магія", що те видання спеціалізується винятково на чарівництві, вирішила його лист опублікувати, оскільки, по-перше, сам Акмус із магією тісно пов'язаний, а по-друге, згаданий політ однокрилого літака здійснювався саме завдяки чарівному заклинанню.

А біологиня Ірина Микитівна Віник у своїй статті для журналу "Бестії", яку вона озаглавила "Думки щодо таємничого мутанта", аналізує опубліковані показання очевидців (у тому числі лицарів Леоніда Очкарика й Леоніда Заканавного, коня Гуго й чарівника Акмуса) і висловлює свої, засновані на цих показаннях, здогади, припущення й гіпотези.

На її думку, ця істота, мовляв, дійсно є мутантом з Окраїнних Земель. Якимось величезним хижим молюском. Цей молюск, либонь, має здатність пересуватися за допомогою реактивного руху, що властиво й деяким звичайним молюскам – і головоногим (восьминогам, каракатицям, кальмарам, наутилусам та іншим) і деяким двостулковим. Але якщо звичайні рухаються, випускаючи із себе струмінь води, то цей уміє підкидати себе високо в повітря, "вистрілюючи" зсередини струмінь газу під великим тиском і з великою швидкістю. Той факт, що в такий момент при зіткненні з вогнем газ спалахнув (що на той спалах звернули увагу лицарі Леоніди з конем Гуго), указує, що це був струмінь не просто повітря, а саме біологічного газу, який утворюється в шлунках і кишечниках живих істот, тому що такий газ горючий і запалюється від вогню. Тобто, можна сказати, що мутант час від часу злітає через те, що дуже могутньо пукає. Деякі вульгарні жартівники при пуканню підносять до свого заду запалений сірник або запальничку, внаслідок чого виривається струмінь полум'я, шокуючи такого що не бачив раніше цього глядача, на радість такого вульгарного приколиста.

Однак, продовжує жінка-біолог, здається неймовірним, щоб така велика, а отже, і важка істота могла злітати за допомогою пукання, нехай і потужного. Між тим, чарівник Акмус бачив зліт власними очима, і немає ані найменших підстав йому не довіряти. Та й лицарі Леоніди з конем Гуго побачили б його зліт, якби не туман, який увів їх в оману, що, буцім, мутант вибухнув, розлетівшись на осколки. Почутий ними шум був не звуком вибуху, а звуком пукання. Така неймовірна здатність істоти наводить на припущення, що вона у дійсності набагато легше, чим видається. Можливо, усередині неї є якась порожнина, на зразок плавального міхура в риб або камери у мушлі наутилусів, і організм заповнює цю порожнину воднем, відфільтровуючи його з повітря. Повітря, як багато хто знає, це, так би мовити, коктейль із декількох газів, одним з яких є водень. Водень легше, чим у цілому повітря, тому наповнений ним балон злітає нагору. І хоча цей внутрішній легкий, так би мовити, аеростат, і не може сам по собі підняти істоту в повітря, але зате робить її досить легкою для підкидання за допомогою реактивного пукання, так би мовити.

Що ж стосується його польоту, або точніше сказати, ширяння за допомогою крил, то, мовляв, такий спосіб пересування теж не є абсолютно унікальним для молюсків, продовжує Ірина Микитівна. Наприклад, кілька видів так званих летючих кальмарів здатні, вистрибуючи з води, ширяти над нею за рахунок виростів на кшталт крилець. Звичайно, таке ширяння триває всього секунди й не може вважатися повноцінним польотом, але, проте, маючи це на увазі, можна сказати, що мутант "продовжив і вдосконалив" цю "традицію" співбратів за біологічним типом. Але крила, які він висуває в повітрі, на землі ховаються під панцир; і щілини, з яких вони висуваються, щільно закриваються (інакше лицарі Леоніди, кінь Гуго й кучерявий бездюкинець щілини б помітили).

Потім Ірина Віник пояснює, що й спосіб харчування мутанта, тобто коли їжа сама за власною волею переміщається в травну систему хижака, теж явище відносно звичайне для біології. От, наприклад, грифонова або, як її ще називають, алігаторова черепаха, що водиться в прісних водоймах Америки, не ганяється за смачними рибками, а нерухомо сидить на дні, роззявивши рота, схожа на корч або камінь, і рибки самі їй до рота запливають, приймаючи його за печерку, так що їй залишається їх лише перетравити.

Далі біологиня згадує гіпотезу сучасного терентопського філософа Парменіда Ссавця, згідно з якою Окраїнні Землі можуть бути якоюсь інтелектуальною творчою субстанцією на кшталт океану планети Соляріс у фантастичній повісті Станіслава Лема. За цією гіпотезою, дракони, грифони і єдинороги королівства були виведені саме Окраїнними Землями шляхом мутацій цілком усвідомлено: щоб створеній на підґрунті європейських лицарських романів державі відповідала й чарівна фауна, типова для таких романів. Якщо спиратися на цю гіпотезу, продовжує жінка-біолог, то можна пофантазувати, що й даний мутант з'явився не випадково. Хто він такий? – запитує Ірина Віник і сама ж відповідає: – молюск із мушлею й крильми. А хто зображений на гербі Терентопії? Так званий Крилатий Равлик. Тобто, теж молюск із мушлею й крильми. Напрошується думка, що мутант є спробою створити реального крилатого равлика, здатного літати. Спроба поки невдала, тому що мутант і зовнішністю не схожий на гербову істоту, і розміром занадто великий, та ще й хижак-людожер, чого король Мирополк Романтик, звичайно ж, не мав на увазі, придумуючи тваринку для герба своєї країни. Але, як знати, може, продовжуючи експерименти з мутаціями, Окраїнні Землі коли-небудь дійсно виведуть реальних літаючих равликів на зразок того, що на гербі, маленьких і безпечних; аби герб відповідав реальності.

Наприкінці Ірина Віник повідомляє, що в березні 1996 року група туристів виявила цей псевдодім, але від нього так смерділо падлом, що було ясно: мутант здох і його плоть розкладається. Можливо, він помер від голоду, оскільки подорожани, надибуючись на нього, читали попередження лицарів Леонідів, і не совалися до його шлунка, а утікали. Деякі тварини можуть довго обходитися без їжі: тижні, місяці й навіть роки; але немає такого, хто б міг взагалі ніколи не харчуватися. А може, монстр народився й жив у такому місці Окраїнних Земель, де був теплий клімат, а до суворих морозів півночі Терентопії не був пристосований, і не зміг пережити зиму, замерзнув на смерть. А може, його вбили хвороботворні мікроби, до яких у нього не було імунітету (як це трапилося з марсіанами у фантастичному романі Герберта Уеллса "Війна світів").

Закінчує Ірина Микитівна Віник свою статтю "Думки щодо таємничого мутанта" зауваженням, що, як ученому, їй прикра смерть недослідженої тварини, але як просто людина, вона рада, що хижа тварюка більше не становить небезпеки для співгромадян.

Отут Автор Терентопських хронік нарешті завершує це досить велике за обсягом щось. Але, щоб поставити всі крапки на "ю", додає, що...

– Які-такі крапки над "ю"? – чіпляється схильна до точності й порядку Ліва півкуля авторського мозку. – Над буквою "ю" не ставлять ніяких крапок! Крапки є тільки над літерами "і" та "ї"!

– Не ставлять? – замислюється Автор. – А й дійсно – не ставлять. Ну що ж, не ставлять, той не треба. Тож, нічого додавати не буду.

Кінець першої книги Терентопського, так би мовити, епосу.