А вона прийшла додому і аж заплакала: то ж вона за гостинець совість проміняла. "Шпачиху слухали й не слухали… Усім тепер ніби відлягло від серця; стало враз ясно, що тут затівалося щось недобре, і вони брали участь у цьому недоброму і тільки зараз нарешті позбулися сорому, силуваності й фальші, тягара неправди…" Звідкись уже підоспів Костя-танкіст із баяном, затягли пісні. І тільки тієї пари, що на хвилину відійшла, усе не було.
"Пісня, збурхнувши угору, притягувала, докликала й тих, що спершу повідмовлялися, кожен на свій лад бойкотуючи ці неприйняті для них псевдозаручини. Зачіплянка ожила, стали один по одному з'являтися роботяги, що, відробивши свою змін…" Давно так не гуляла Зачіплянка. "Людей радувало, що все так обернулося, радувала пісня, що здружувала, радували ті двоє, що їх досі нема. Оце по-зачіплянському! Так жити треба: якщо припала до серця — підійшов, взяв за руку й повів. На це без любові духу не вистачить! Тільки любов дає право на це!" Вже й за північ перевалило, а люди не розходилися. А насамкінець Шпачиха, за місцевим звичаєм, впряглася в тачанку, аби потягти Ягора до саги й скупати.
Розділ ХVΙΙ
Єлька із Миколою блукали в цю ніч по селу. Єльці із ним було легко та вільно, наче давно вже знала студента. Дівчину просто заливало щастя. Все навколо ніби змінилося, сприймалося інакше.
"Баглай ніби обдаровував Єльку щедрістю своєї душі, до чого тільки торкався поглядом, все в нього ставало небуденним: і заводські заграви, що окутують Титана, і ці пустирища, де в його уяві вже виростають споруди незвичної архітектури, якесь сонячне місто для людей — для людей, а не для трамваїв…"
Вона не хотіла мати від нього ніяких таємниць, розповіла б йому усе про свою ославу, проте Микола сам її зупиняв, мовляв не до цього зараз. Вони і не зчулися, як почало розвиднюватися. Добрели вже і до собору. Баглай розповідав про унікальність будівлі, а Єлька враз зрозуміла, що саме біля цього собору і пройшла найтемніша її ніч.
"Ти навіть не підозрюєш, яка я негідна. Свята, думаєш, — знав би, яка перед тобою свята! Ти й зараз їй про ті вертикалі та аркатури, а перед тобою невігласка, що не здатна збагнути високе. Вона просто обіймів твоїх хоче, їй би притиснутись, на груди тобі впасти, розтанути, вмерти… Як хотіла б вона стати іншою… Але яким зіллям їй змити з себе ганьбу, які чистилища пройти, щоб виринути перед ним оновленою, гідною його кохання, його довіри й чистоти?"
Одначе виходило так, що треба було б уже і прощатися. Микола, не відпускаючи Єльчину руку, заявив, що якийсь час вони не побачаться. Їх із інституту відправляють в колгосп, в якісь Вовчуги. Єльку аж переклинило. ЇЇ Вовчуги.
"Єльчин переляк, збентеженість і сум'яття Баглай, видно, витлумачив по-своєму: це її схвилювала розлука, це тому, що їхні побачення доведеться відкласти… В бурхливому спаласі вдячності він ступнув крок, щоб наблизити дівчину до себе, ласкаво торкнувся рукою її русявого локона, і тільки він зробив цей рух, як Єлька в якомусь відчаї сама кинулась студентові навстріч, вхопила обома руками в обійми, гаряче-спрагло поцілувала в уста. Аж опекла."
А тоді в очах Єльки, в її зеленій глибині зринуло щось прощальне, якийсь промінчик самотності. Підійшов автобус і Єлька одразу ж туди застрибнула. Лише встигла усміхнутися хлопцеві, протиснувшись між людьми.
Розділ ХVΙΙΙ
Цілий день відсипався після заручин Катратий, проте про роботу своюне забув. Коли треба було засвічувати бакени, то Ягор був на місці. Дивився в дотліваюче жерло вогню та згадував свою молодість.
Новела "Чорне вогнище"
Був іще підлітком, коли його підхопило гуляйпільським вітром. Кругом усі були свободою п’яні, то як не сп’яніти хлопчиську, якого запівдарма брали до череди розбагатілі колоністи. Їхали степом тачанки. Зупинилися біля хлопчаків, що пасли худобу. Сам Махно звернув на Ягора увагу: може тому, що був найрудіший та занехаяний. Спитав про батька, який ще в Першій світовій поліг, та й взяв Ягора до себе коноводом.
"Чортеням трималося хлоп'я на тачанці, чманіло від лету, від степових скажених галопів, віжки напинались, мов струни, коли Ягор почував за спиною в себе незвичайного пасажира — самого Нестора Івановича…" Махно любив, випивши, слухати чудні розповіді, особливо про історика Яворницького, який збирав різні козацькі артефакти. Сміливий старий навіть царю відмовився дати спробувати один із музейних експонатів — козацьку горілку. Все думав, чи дав би Яворницький йому відпити трунку.
Одного такого вечора і послав своїх хлопців на собор. Штурмом взяти — таке велить отаман. "І вже по бруках передмість свобода копитами дзвонить, вже двері собору навстіж, коні попід собором парують без вершників у порожніх сідлах. А ті шахтарюють всередині — розчахнули царські врата, тягнуть ризи, чаші, різне начиння, покривала, з тонких полотен рушники роботи найкращих степових вишивальниць…" На весь собор якийсь гультіпака свистить.
І тут, ніби із-під землі, з’явився професор Яворницький. Став розганяти гуляйпільців, а то в козацькому храмі ведуть себе як коні. І шаблі, і кулі йому не страшні, бо його діло віки переживе, а перед ним одні дурні стоять — та й усе. Гнівний голос його гудів на увесь собор, аж надворі почули. Повели тоді Яворницького до самого Махна. Той давай питати, чому з хлопцями його свариться, а Яворницький почав нахабно відповідати, що не махнівці будували, аби руйнувати такий собор. Та так нахабно говорив, що ідеї їхні, які говорять йти через руйнацію до іделу, для нього безглузді, що сам Махно дивувався — і нащо він старого слухає? Іншого уже б давно порішив.
Навколо зібрався натовп. Стали заохочувати розстріляти професора. Так Махнові чогось жаль старого. Покликав Ягора — давай, стріляй Яворницького. Проте Катратийвідмовився, не буде і все. "Оце я люблю! Моя вдача. Мій характер! За це й тебе милую, — хизуючись власною великодушністю, звернувся до Яворницького. — Дарую життя!"
Професор став тоді розповідати про свій музей, то Махно ще й заохотив — просвіти ж і моїх хлопців, розкажи про собор. Так професор далі говорить так, мов йому шабля анархів не страшна. Давай їх соромити, ще й пісеньку про Махна спішну заспівав, коли поцікавився він у історика, чи є про нього котрісь записи в музеї. Може і попрощався б із головою, та Галина Махнова чоловіка остудила — нехай іде собі старий, сам же ж цікавився.
А увечері після цього горіло в плавнях багаття. Гуляли махнівці, не обмежуючи себе в оковитій. Та й сам Махно люто напився. Став із своїх теоретиків, тих, що були серед них вчені, намагалися обгрунтовувати ідеї гуляйпівців, сміятися, бо нічого крім ненависті до них не почував.
"Позбавляю вас будь-якої влади, будь-якого гніту, тільки ж будьте мені вірними бійцями, синами анархії, синами всесвітньої волі! Без влад, без насильства диктаторів житиме наша степова республіка… А сам навіть диктатури сифілісу та розбою не подолав! Лише як виняток дозволив собі сьогодні розкіш милосердя… Чому дозволив, чому професора не посік? До ідеалу через трупи — так військо своє навчаєш. Дух руйнівний — твоя сила й твій прапор… То чому ж перед сивоусом відступив, перед його правдою?"
Тієї ночі сон його довго не брав. Може тоді вже відчував поразку, що на нього насувалася.
Розділ ХΙХ
Степи змалку входили в свідомість дітей робітничого передмістя. І ось тепер постали вони перед Баглаєм у всій своїй красі. Вантажать студенти днями зерно на токах. Швидко вони подружилися із токовими, набули серед них слави роботячих людей. Нагрузять повні машини та й самі в кузов повлягаються. І до елеватора. Тоді вже Микола із своїх другом Генадієм мають повно часу на дискусії. Говорять про те і про те, знову розмова повертається до собору.
Десь ген на полях дівчата працюють. Махають машинам, а Миколі в кожній Єлька вбачається. Вона тут усюди: в палючому сонці, в засмаглих колосках. Все думає про її реакцію біля автобуса. Чи це вона так засмутилася, що він їде, чи що..?
А на поля врожай усіх покликав — і бухгалтерів, і вчителів. Вподобала Баглая "англічанка" — Талка, молода учителька. Підсіла до хлопців, стала розпитувати, що там нового у місті? Проте Баглай із нею не церемонився — і в колгоспідобре, а Талка усе із себе панянку показує — бач їй треба цивілізації, вона хоче кіна та концертів.
Микола усе мріяв про те, як повернеться додому та приведе Єльку на подвір’я. Просто так, без церемоній, заявить, що це його дружина. "Одного не знав Баглай: після того як попрощались вони коло автобуса, не повернулась Єлька більше на Зачіплянку. І Ягорові розшуки нічого не дали. Впав у зажуру старий, недобрі думки закрадалися в голову. В дівчат, кимось покривджених, не раз бувало: з мосту — та в воду… Тільки б не це. А від таких затятих та баламутних всього можна ждати — на Дніпрі високі мости… "
Розділ ХХ
Повернувся нарешті Іван додому. Хотів був одразу взяти Віруньку та й на курорт кудись, але просять виходити на роботу, бо з людьми скрута – треба до мартену майстрів. А він і не проти. Оформився та чекає тепер Віруньку.
Та тільки зібрався випити пива, поки жде, як Лобода підоспів. "Трясе Баглая в обіймах, все ж таки ровесник і кум, проте Баглаєві й при цьому бурхливому вияві почуттів не зовсім до речі згадується, що мати чомусь недолюблює Володьки." Івана цікавив Ізот Іванович Лобода, бо ж він був йому учитилем, тому любить Баглай старого металурга як батька. Ну а Володька завів своє. Що батько в Будинку металурга розкошує, а він би і забрав, так Баглай-молодший йому таку свиню підклав із нареченою. То відпочиває батько в санаторії далі. Тоді за роботу почали. І тут Баглай теж присоромив свого кума. Приїхав інакший із Індії, це Лобода одразу відчув. А як став товариш розмірковувати, що робота висуванця "на холостому ходу" і що толку із нього мало, то переконався напевне.
У цей час і Вірунька з’явилася. Лобода і на неї Іванові поскаржився, через історію із таблицею. А тоді чоловік швиденько вшився. Іван же ж з Вірунькою вирішили залишитися в павільйоні та культурно випити пива. Якраз таки тоді до них підійшла компанія трьох чоловіків на чолі із Таратутою. Таратута теж був у Індії, проте його вже давно повернули додому, бо він зв’язався із перекупщиками.