Ліна Костенко — Маруся Чурай (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Сторінка 2 з 3

А з чого, Грицю, пісню я складу?

Почуття людської гідності ніхто в ній не знищить — ні Гриць, ні Галя, ні поговір людський. Та й не помсту вона готувала для нього, бо не зреклася кохання, навіть намагаючись зректися свого життя:

Не помста це була, не божевілля. Людина спроста ближнього не вб'є. Я не труїла. Те прокляте зілля він випив сам. Воно було моє.

З розпачу зібрала Маруся зілля, про яке знала від бабусі. Зібрала для себе, бо несила було жити. Тепер, коли Гриць випадково випив її отруту, вона ще більше прагне смерті, як жаданого спочинку:

Хоч там уже дихну на повні груди, побачу зблизька Господа хоч раз. Так буде краще. Важко було, люди, і вам зі мною, і мені між вас.

І от останній ранок.

А, може, я і справді вже причинна?

Помер мій Гриць з відкритими очима.

То ж він мене і мертвий виглядав.

І, одстраждавши, знов, мабуть, страждав.

Бо він же тут лишив мене одну,

Я йду. Я скоро. Я наздожену.

Мати принесла для неї новий одяг, чоботи, намисто. Либонь, вона сподівалася бачити дочку гарною, щасливою, та не судилося. І Маруся перебирає ще бабусине намисто, одягає білу сорочку:

Аякже, смерть усе—таки це празник, який буває тільки раз в житті.

Розділ IV Гінець до гетьмана

Палає Україна. Скрізь точаться бої:

У Києві — пекло. У Хвастові — чорно. Кипить і клекоче усе за Дніпром.

Степами, лісами, де через долини, по дорозі, а де й навпростець "гінець доганяє світання". Посланець Полтавського полку боїться, що не встигне, але він сповнений надії на справедливість. Його путь лежит до Білої Церкви, де знаходиться Богдан Хмельницький.

Над Білою Церквою смуга багряна, і змилені коні аж лука стають. Усі до Богдана і всі од Богдана — із тьми виростають і в тьмі розтають.

І ось він дістався до гетьмана:

...Гетьман підняв безсонням обпалені очі. Гетьман сидів за похідним столом у шатрі. Троє старшин — у рубцях, у кривавому клоччі — прямо із бою — говорили про бій на Дніпрі... Тут, може, ідеться про долю країни! — а я про чиєсь там одненьке життя!

До нього і звернувся Іван Іскра, це саме він — посланець від Полтавського полку. Сповістивши про те, що полку дорозі, Іван розповів сумну історію Марусі Чурай і попросив заступитися. І великий Богдан по—людськи зрозумів усе і розсудив. Може, згадав славного Гордія Чурая, може, пісні Марусі, які співала вся Україна.

Чи думав про Марусині пісні,

такі по Україні голосні,

що й сам не раз в поході їх співав,

і дивував, безмірно дивував, —

що от скажи, яка дана їй сила,

щоб так співати, на такі слова!..

...Чи думав про ту голову відтяту,

поставлену в Полтаві у ті дні.

Чи про дівча, що закричало: "Тату!"—

і перейшов той стогін у пісні.

Отже:

Богдан подав наказ гетьманський свій — уже печаттю скріплений сувій.

Що в ньому? Чи встигне Іван до Полтави вчасно?

Розділ V Страта

На світанку Маруся вже готова до страти. Душа майже спокійна. Очима вбирає дівчина такі буденні картини, що іншим разом нічим би й не спинили уваги. Невже відспівала?

Душа у безвісті полине, очима зорі проведуть. Чи хоч пучечок той калини мені на груди покладуть? —

ось чим переймається Маруся — питанням дівочої честі, бо це важливо як не для неї, так для матері. Як їй боляче зараз! Як витримає мати цей страшний тягар — смерть своєї дитини?!

А в степу серед ковилів уже готова шибениця. І по дорозі вже потяглися туди люди:

Що їх веде — і доброго, і злого? Де є та грань — хто люди, хто юрма?

Що воно діється з людьми! Он якась молодичка ще й дитя з собою узяла. Усі чекають. Чого? Видовища? Зазирає до кожного у вічі Лесько Черкес, нагадуючи про давній звичай. Якщо хтось добровільно згоджувавсь вийти заміж за приреченого до страти, то його милували. Але Черкесові відмовляють: "То ти ж не дівка, тут же навпаки".

Юрма безжальна, у неї нема душі. І пропускають наперед Бобренчиху, бо вона, бач, "заслужила". І ось у натовпі прошелестіло: "Ведуть!"

Якась вона не схожа на убивць. Злочинниця — а так би зняв би шапку. На смерть іде, — а так би й поклонивсь.

Маруся йшла, гарна та горда, якою її знали завжди. Ніколи ніхто з цієї юрми не побачить ні сльози, ні страждання на її обличчі. Бо вона — Чураїв-на. Так колись гордо прийняв смерть її батько, так чинили її великі предки — не схилялися. Чи зрозуміє це натовп? А навіщо? Вони чужі. Може, саме такої гордості не прощали їй, бо не кожному під силу жити з високо піднятою головою, незважаючи на пересуди обмежених, забобонних людей. Вони — юрма. А справжній народ — це такі, як вона, як Іскра, Черкес, Шибилист, як Чурай і Хмельницький. Від них і надійшов порятунок. Іван устиг вчасно. Гетьманський наказ скасував вирок суду, бо "смерть повсюди, а життя одне":

В тяжкі часи кривавої сваволі смертей і кари маємо доволі. І так чигає смерть вже звідусіль.

То чи ж воно нам буде до пуття — пустити прахом ще одне життя?

Чурай Маруся винна у в одному: вчинила злочин в розпачі страшному. Вчинивши зло, вона не є злочинна, бо тільки зрада є тому причина.

Не вільно теж, караючи, при цім не урахувати також і чеснот, її пісні — як перло многоцінне, як дивен скарб Середземних марнот. Тим паче зараз, при такій війні... Про наші битви — на папері голо. Лише в піснях вогонь отой пашить. Таку співачку покарать на горло, — та це ж не що, а пісню задушить!

Та покарання й так було досить: дівчина вже пережила свою смерть. І коли оголосили, що вона вільна, Маруся мовби скам'яніла. Стояла і не рухалась. Аж коли привезли її матір, отямилася: хоч матері радість.

Розділ VI Проща

Але не витримала мати випробувань і незабаром пішла з життя:

Недовго мати щось тоді і прожевріла, щось після того тижнів півтора. Кленочками червоними й рожевими її на той світ осінь провела.

Маруся залишилася сама. Що тримає її тут, серед людей, що не знали любові й прощення? Та й сама вона відчуває пустку в душі, провину свою за тс, що сталося. Через те й вирушила до Києва на прощу.

Вона йшла далекими дорогами, чорна, худа, змарніла. Дивилася на світ порожніми очима, як чужа. Та минав час, і Маруся, чутлива до краси, починає відчувати її, вбирати очима, серцем, душею:

Буває, часом сліпну від краси.

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, —

оці степи, це небо, ті ліси,

усе так чисто, гарно, незрадливо,

усе як є — дорога, явори,

усе моє, все зветься — Україна.

Краса рідної землі лікувала змучену душу Марусі. Тож коли дівчина зустріла дорогою мандрівного дяка, душа її вже знову була готова до спілкування з людиною, прагнула вірити. їй хотілося говорити і слухати неспішну мову старого мудрого дяка. А він ставився до неї, як до дитини: пожалів дівчину і допоміг, коли вона поранила ногу. Та найболючіша рана була в її душі:

Хотіла жити, а життя не вийшло. Хотіла вмерти — люди не дали.

І старий дяк, який бачив за життя немало, промовляє до дівчини:

А як подумать, дівчинко моя ти, то хто із нас на світі не розп'ятий? Воно як маєш серце не з льодини, розп'яття — доля кожної людини.

Затамувавши подих, слухала Маруся розповіді дяка про життя його в Полтаві. Та не сміла сказати, чия вона: це тільки її страждання, це тільки її життя.

Дорогою вони бачать міста і села, що стали біллю і славою України. Тут пролилася кров за волю України.

Там відступало військо Остряниці. Тут села збив копитами Кончак. А у долині річки Солониці слізьми покути висох солончак.

Тут війна знищила стільки людей, що й переночувати ні до кого попроситися. Це тут схопили колись Наливайка:

Був молодий і гарний був на вроду. І жив, і вмер, як личить козаку. За те, що він боровся... За те, що він боровся за свободу, його спалили в мідному бику!

А ось уже й Лубни — столиця страшного Яреми Вишневецького:

Там жив Ярема, син Раїни, страшний руйнатор України.

Нема тепер палацу на Замковій горі, та живе печальна пам'ять про злочинного мучителя власного народу, ганьбою вкрите це ім'я.

В історії свої карби, свої уроки. Спочиваючи в одній із порожніх хат, дяк пригадує все, що знав про Вишневецького, про навколишні села:

Тут од Лубен до самої Волині лежать навколо села удовині. Причілки виглядають з кропиви.

Страшні картини обпаленої землі, понівеченої війною, примушують Марусю на якийсь час забути про особисте горе:

Чи серце знову плакати навчилось на цій дорозі в Київ із Лубен?!

І ось в її душі народжується пісня про Байду та Вишневецького. Дяк здивований:

А ти співаєш — душу всю проймає. Бувають, може, й кращі голоси, але такого другого немає!

Слухаючи Марусину пісню, він висловлює гіркоту з того, як мало справжнього слова є в Україні, бо так звані поети "складають віршики святочні, а в селах ридма плачуть кобзарі". Де ж воно, справжнє слово:

А хто напише, або написав, велику книгу нашого народу?!

Невже її так ніхто і не створить — велику книгу історії життя і боротьби великого народу:

Усі віки ми чуєм брязкіт зброї, були боги в нас і були герої, який нас ворог тільки не терзав! Але говорять: "Як руїни Трої". Про Київ так ніхто ще не сказав.

Багато ще непізнаного і неназваного в історії України. Про це розмірковують Маруся і дяк, подорожуючи стражденною "дорогою до Києва з Лубен". З гіркотою дивилися подорожні на покинуті села. А де ще були мешканці, з острахом зачинялися вони по хатах: боялися мору, лихих людей — усього. Невипадково й притулок на ніч знайшли мандрівники не десь у хаті, а на цвинтарі. Тут тихо й затишно, ніхто вже нічого не бажа і не чинить кривди. Примиренням віє від кожної могили. Ось старий поляк закляк біля одного "надгрібка".

Це ж, певно, тут уся його родина — у цій землі... Скорбота всеочисна! Оце уже і є його вітчизна.

Ото ж бо й воно, що хтось мріє усе загарбать "од можа і до можа", а хтось просто живе, і йому болять рани тієї чужої війни:

Колись нащадки будуть одмивати оцю печаль од крові і глупот.

Бо можновладці — тяжко винуваті. А що зробив народові народ?!

Цей розділ подає широку панораму тодішнього життя України. Він містить роздуми над долею народу українського і всього людства.

І ось він — Київ!

Возсіяв хрестами...

І ось він — Київ, за валами він! —

той стольний град, золотоверхе диво,

душі моєї малиновий дзвін!

Але Київ — то є суцільна руїна на той час. Підчас боротьби українського народу проти іноземних загарбників не помилували литовські, польські гетьмани Радзивілл та Потоцький не тільки міста, але й священних храмів.

І він ввійшов, литовський князь, сюди.

1 2 3