і зневага до людей... Тож, поки не пізно, пиши...
Петро обурюється, чого це він повинен звітувати перед батьком за свої службові справи, він же з дитячого віку давно вийшов. Але Платон Микитович заперечує гнівно:
— З віку сина мого не вийдеш ніколи! Тебе називають не Петько, а Петро Платонович! І Платон за тебе, за діла твої відповідає. І совість роду свого не дам плямити!
Петрові не по собі, він розгублено говорить, що як напише таке, то й роботу втратить, і з партії можуть виключити.
Батько відповідає, що ж, таке трапляється. Зате совість синова буде чистою. Петро каже, що, кінець—кінцем, у держави багато організацій і органів, яким належить перевіряти і наглядати.
Платон . У держави вас мільйон — за всіма і не встежиш, а в мене вас четверо. Кожного мушу бачити і за кожним наглядати! Споконвіків так велено батькам! Інакше немислимо.
Картина четверта
Рання осінь. Платон майструє на подвір'ї, заходить Крячко. Звертається до Платона, ніби співчуваючи:
— Сопеш уже, Платоне... А чого? Діти обшматовують, обкусують здоров'я батьків. Павлика не чути? А як Петро? Переживає?.. Така робота була, а тепер рядовим інженером. Залишив квартиру. Соромно стало, і до батька! А Ліди не видно. Кинула? Така красива, їй гроші треба, а рядовий... вже не той коленкор. І Федір, бачу, ходить з докторшею... В них і
досі не визначено. Діти! (Пауза.) Але твої хоч на волі, а мого на три роки в колонію... їздив, провідував... Там така шпана, що попа посади, вийде звідти бандюгою першого ґатунку!
Заходить Маляр, він п'яний. Чіпляється до Крячка, ображає його. Потім звертається до Платона і говорить, щоб йому повернули жінку:
— Так—так, віддайте! Ми ще не розведені, живемо в одній квартирі, але вона вже ваша... Віддайте! Я заново з нею одружуся. Весілля відгуляю. Бувало, і лаяв її, і бив потроху... Бачите, як на духу перед вами... Зраджував, бувало, тому що вона мені здавалась якоюсь прісною: і очі, і руки, і як повернеться, як пройде — все мені не подобалося, а тепер... (Виривається безглуздий сміх.) Усе подобається!.. Подобається!.. Віддайте мені. Могорич... Заново весілля відгуляємо.
І додає, що Клаві потрібні лише нові наряди, вона розорить Ангелів. Потім Маляр йде опохмелятися й погрожує спалити "коршаче гніздо", а жінку скалічити.
Платон Микитович сам. Видно, що на душі у нього важко і серце болить.
Заходить Павлик у новій модній куртці, змужнілий. Помітно хвилюється. Покликав: "Тату!", а тому здалося, що вчувається Павликів голос. Але ось схвильований Платон бачить Павлика. Хлопець розпитує про матір, чи все благополучно вдома. Розповідає, що інститут не кинув, перевівся на вечірнє відділення. На канікулах поїхав на Північ працювати у будівельному загоні. Спочатку було важко, потім призвичаївся. Оля з ним поїхала, варила бригаді їсти. Заробили близько двох тисяч. Батько здивований, що такі великі гроші. Син показує йому свої руки, усі в мозолях.
Платон питає, чому ж Оля не прийшла. Павлик обіцяє, що вони прийдуть разом на суботній обід.
Платон (якимсь голосом, наче стримуючи і плач, і радість). Збирається сім'я... Синку, Павлику, здрастуй! (Підійшов, обняв сина.)
З протилежних боків виходять Таня і Віля. Вони вдивляються один в одного, чекають, хто перший промовить слово.
Таня запитує, чому хлопець так на неї дивиться, ніби впізнає. Віля відповідає, що впізнає у ній свою суджену. Потім питає, чи не донька вона Ангела Платона Микитовича. І розповідає, що приїхав писати портрет її батька, бо він у ньому "засвітився". Таня не розуміє, що це значить, а Віля говорить, що її тато зрозуміє.
Картина п'ята
Подвір'я Платона. Сім'я готується до обіду.
Входить Ліда. Усі страшенно здивовані. Німа сцена. Виходить Петро, не бачачи Ліди, просить, щоб йому хтось зав'язав галстук. Ліда підходить, зав'язує чоловікові галстук, потім відступає і майже кричить:
— Петрику, поцілуй же, клята душа твоя. (Кинулася, обняла Петра.) Потім звернулася до Платона:
— Хотіла розлучитися, щоб не бачити його. Знаєте, що устругнув ваш синок? Написав: "Можеш до мене не повертатись, я тебе зрозумію і прошу, мене вже зняли..." Та напиши, що старцювати пішов, однаково ж любити буду... Доленько моя ти ясна.
Таня від усіх присутніх розціловує Ліду і говорить, що вона — їхня. І стала ще більшою модницею...
Ліда . Бо тепер я маю ще більше подобатися чоловікові... Бач, пробував відмовитися.
Платон питає, де ж її речі. Ліда говорить, що недотягнула сама, залишила на станції у камері схову. Адже ще й машинку друкарську прихопила — тепер буде працювати.
Уляна запрошує всіх за стіл.
Таня вигукує:
— Оце сьогодні свято так свято!
Сім'я Ангелів сідає обідати. Платон Микитович дістає блокнот, а Таня зауважує, що "експропріацію" зарплати можна було б перенести на завтра. Батько говорить, що тут гостей немає, усі свої.
Федір весь час поглядає на дорогу. Заходить Клава, вітається. Платон підводиться, проводить жінку до вільного стільця й говорить, що тепер це її місце.
Діти починають здавати гроші батькові.
Таня (подає гроші). Сто сімдесят. Тридцять залишила на курси.
Платон. Вже нічого.
Таня. У складальний перейшла.
Федір (подає гроші). Двісті вісімдесят...
Таня. Росте людина... Похваліть, тату.
Платон. Йому багато й треба.
Петро. Візьміть, тату, й мої.
Платон подивився на Ліду.
Ліда. Беріть, беріть. Традиції Ангелів порушувати не треба.
Платон. Я вже завів графу на тебе, Петре. Скільки ж?
Петро. Сто сімдесят п'ять.
Платон. Малувато... Придивляйся, як можна приробити.
Петро. Придивляюся.
П а в л и к . Тату, а від нас з Олею вам подарунок.
Оля і Павлик виносять вузол, розв'язують, там кожух. Павлик накидає батькові на плечі.
Платон. Оце кожух, зносу йому не буде... Павлику, Олю, спасибі вам... Але, Павлику, цим не відбудеш... ото ви заробили з Олечкою близько двох тисяч, теж треба сюди...
Таня. Тату, це вже недозволений прийом.
Ул я н а . Лише в пір'ячко вбиваються.
Федір. Вони ж студенти.
Платон (наче й не чув, що говорили). Треба сюди. У Федора назбирано, вистачить на кооперативну квартиру. А Петра, як у Сковороди,
тільки книжки. Треба йому допомогти на кооператив. Ти, Павлику, житимеш у нас. Учитесь обоє, треба вам і їсти, і все приготувати. Словом, житимете у нас.
Та н я . Тату, це порада чи директива?
П л а т о н (ледь усміхнувся). Постанова. (Згорнув блокнот, окуляри, підвівся.) Сьогодні пообідаєте, дітки, без мене. Піду відпочину... (Пішов до хати, на ґанку оглянувся на своїх, ніби хотів повернутися, і пішов до хати.)
Уляна сказала, що батькові треба відпочити, притомився. Таня питає, чи будуть вони обговорювати "постанову", а Оля говорить, що вони з Павликом згодні зробити так, як сказав тато.
Від сусідів вривається пісня. Таня говорить, що може, повернувся Ванько, син Крячка.
Заходить Крячко, дивується, що скільки людей за столом — і не полічиш. Уляна питає, чи не повернувся його син, це ж радість. Крячко з гіркотою говорить, що синові ще сидіти та сидіти, а музику включив на кілька хвилин він сам, бо так стало тоскно на душі...
Крячка запрошують пообідати. Той питає, де ж це Платон Микитович. І, почувши відповідь, дивується — такого ще не було, щоб Ангел відпочивав, і каже, що піде до нього.
Сім'я починає обідати. Таня пропонує випити за тата, а спершу заспівати своєї дитячої:
І сказала стиха мати:
— Не пустуйте, бо йде тато! — І сказала стиха мати:
— Спати, діти, бо йде тато! — І сказала стиха мати:
— їжте, діти, бо йде тато. І сказала стиха мати:
— До роботи, бо йде тато.
З хати Ангелів виходить Крячко, сам не свій. Ледве стримує чоловічий плач: — Як їм сказати, що в них уже немає тата! Уже немає батька! Уже немає Платона! Чути пісню:
І сказала стиха мати:
— Хоч женитись, спитай тата. — І навчала тихо мати:
— А як жити, скаже тато.