Олександр Довженко — Щоденник (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Сторінка 2 з 5

Адже доводиться часто співпрацювати з людцями, що ненавидять тебе і твій народ, роблять його нещасним. Може, краще б було віддати свої сили письменству, адже скільки лежить ненаписаних творів, як ненароджених дітей.

А так викинуть і мої плівки, і мене за непотрібністю, ім'я ж понівечать якоюсь облудною брехнею і злом, що є основою їхньої душі.

Йшли з милим Андрієм Малишком і зустріли дівчаток у військовій формі. Як жаль, що страшна війна втягує в себе "все живе, молоде, здорове і з'їдає".

Коли подумаю, що навіть якийсь мізерний поетик N збирається розстріляти мільйони українців, стає страшно. "Скільки ж темної шушвалі ненавидить наш народ".

Левко Цар вважає, що висилати людей з країни до чужих холодних пустель — це злочин. "Отак—от повисилаємо одне одного, а хто буде радіти. Той, хто боїться нас, не вірить нам? Той, хто нас не любить?"

Народ — складна істота. Бувають у злочинців діти — квіти. Бувають і в героїв діти казна—що. А воно все одно море людське.

Якось заговорив із друзями про словник український і про історію. "Двадцять п'ять років немає історії і нема словника. Яка ганьба! Яка мерзота! Чия огидна рука тут діяла і во ім'я чого? Країна виховання безбатченків! Безбатченків без роду, без племені. Де ж і рости дезертиру, як не у нас? "

Промовці закликали бити німців, рятувати народ, як славні Богдан, Богун, Сагайдачний, Байда, а самі питали один одного, хто ж це такі, ті Байда, Сагайдачний...

Чи зберуться наші люди знову на Вкраїні? Чи повернуться звідусюди і заповнять її замість померлих та загиблих. "Чи так і лишать там, а на наші руїни наїдуть чужі люде і утворять на ній мішанину. І буде вона не Росія, не Вкраїна, а щось таке, що й подумати сумно".

Хотів подати заяву до Комуністичної партії, але нікому. "Я не бачив там чистих рук".

"Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимсь забороненим, ворожим і контрреволюційним,— це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема. Де ж рождатися, де плодитися дезертирам, як не у нас? Де рости слабодухим і запроданцям, як не у нас? Не вина це дезертирів, а горе. Не судить їх треба, а просить пробачення і плакати за погане виховання, за духовне каліцтво у великий час. Хто судитиме? Брати—слідчі з трибуналів, що розпивають горілку у їдальні, з непривітним поглядом очей".

Ніхто не хотів учитися на історичному факультеті, бо професорів заарештовували щороку, і всі знали, що історія — "це паспорт на загибель".

Діди—перевізники — це образ епохи. Вони перевозять командирів із німецького оточення і лають їх за відступ.

Одного діда розстрілювали за перевіз. А він: "Стріляйте, не крутіться перед очима. Програли ви війну".— "Чому?" — "Не скажу".

Наші трибуни робили якісь невідомі майстри з особливого дерева і, мабуть, закляли, заворожили її. Бо з неї ніхто не міг сказати правди, навіть найбільші сміливці.

Як боляче, що знищили хутори на Україні. Скільки це коштувало грошей. І як би пригодилося це зараз! Як зіпсували наш чудовий пейзаж, і скільки холоду, бездушності в цьому "непотребстві".

Зло — від людської дурості.

Два вороги покалічили мені життя. Гітлер одняв народ, хату, нещасних батьків. Б.— вигнав з роботи жінку, одняв у мене гроші, зав'язав мені творчість. Він же знищить, очевидно, і моє ім'я. Я вже фактично не робітник кіно, якому віддав шістнадцять кращих років. Мене "випхали" з Києва, залишивши нещасних батьків безпритульними. Самі повтікали в закритих машинах, не побачивши "ні одної сльози". Не можу простити...

У дрібних душах немає високих почуттів до героїчної многостраждальної людини. Про це говорить стан занедбаних кладовищ, боязнь трауру. "Кладовище теж дзеркало живих".

Минає рік війни. Убитих — мільйон. А герой один — Люба Земська. "О Україно, як же ти збідніла героями!"

"Мені хочеться попрацювати ще десяток років, але коли бдля перемоги треба було оддати моє життя, я б віддав не задумуючись, без всяких вагань".

Інженер, киянин, син професора медицини не знає, хто такий Юрій Яновський, що написав: "Україно, Україно, оце твої діти, твої квіти бур'янові, бур'яном забиті".

"П'ятдесят тисяч нещасних наших дівчат і молодих жінок повезено до Німеччини на сільськогосподарські роботи і в бардаки для обслуговування робочих рабів, навезених з Франції, Італії та інших окупованих країн". Нема на світі нічого, щоб не вивозилося з нашої України. "Чиновник Неофіт вийняв з коробки цигарку. Вмить запалало п'ять сірників. Неофіт упустив на підлогу бумажку. Шість пар рук розривають бумажку на шматки. Неофіт рявкнув на шофера. Сім сердець возненавиділо шофера. "Який же я сильний, який же я грізний і мужній, ах, чому ж я марно загубив свої молоді літа? — подумав він".

У Києві зірвано Печерську лавру. Я хотів би, щоб мене поховали на цих горах, звідки видно рідну чернігівську землю. Ці гори прекрасні, якби ще їх не зіпсували винними складами і всілякою гидотою, що її навезли туди безбатченки, позбавлені прекрасного, перед війною.

"Там, на фронті, справжнє братство народів—бійців. Всі народи, всі нації — всі рівні, у всіх однакова любов до Батьківщини, до дітей..."

В кілометрі від фронту бійці і командири орють і сіють. їм не важко, бо цю землю " можна їсти".

"Перемагають горді, а не жалісливі".

Прийшли німці, побили перевізників, примусили їх перевозити на другий берег. Діди попливли, а посередині Дніпра попрощалися один з одним, та й поперекидали човни, потопивши німців, і самі потонули.

"Всяка буває душа — одна, як Дніпро, друга часом, як калюжа, по кісточки, а часом буває так, що і калюжки нема..."

"Самий сильний звір у лісі не тигр, а тхір. Він смердить".

"Двоє дивляться вниз. Один бачить калюжу, другий зорі. Що кому".

"Я глибоко переконаний, що німці одружуються з нашими дівчатами згідно таємного наказу: убити ворожих солдат і забрати в подружжя ворожих жінок.

Вони уважні кавалери, і так небагато треба, щоб купити жіноче серце, що виросло серед грубості і байдужості до своєї жіночої статі. А найстрашніше —-що дівчата не знають, що, виходячи заміж за німця, вони зраджують Батьківщину, їх не учили Батьківщині — їх учили класовій ворожнечі і боротьбі, їх не учили історії. Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців".

ДРУГА ЗАПИСНА КНИЖКА

1942

Сорок другого року в Києві в тридцятиградусний мороз вели на страту сотню напівроздягнених матросів. Люди завмирали від жалю і страху, а фашистським вовчим душам тільки того й треба було.

Кияни не витримали, стали знімати з себе одяг і кидати засудженим. Ті відмовлялися, говорячи, що дійдуть і так, а вони, раби, хай гуляють на гітлерівській "волі", і затягли пісню "Раскинулось море широко".

Герой N був немолодим чоловіком. Коли його запитали, чи страшно було йому в атаках, він сказав, що дуже страшно. І думає, щодо кінця війни його вб'ють. Але є невеличка надія, що лише поранять, і тоді зможе ще побачити свою маленьку доньку.

Командир був поранений. Але коли побачив, що атака захлинається, виліз наперед, крикнув своїм бійцям: "Ви ж герої!" — і повів уперед. Це забезпечило славну перемогу і врятувало роту.

Командира запитали, яку нього вистачило сили це зробити, та ще й назвати напівживих від жаху людей героями, повести за собою. Він сказав, що справді вважає їх героями, яких ще не бачив світ. Він лежав, так як і всі, скорчившись під осколками, але раптом відчув, що знаходиться не в ямці, а на земній кулі, і це її він повинен захистити. "Світ дивиться на нас як на єдиний порятунок". Кожен із вас хотів би скоріше потрапити додому, до своїх рідних. "Але я хотів би, щоб ви знали, що за спиною нашого особистого яке величне — загальнолюдське. Це і є те, що помагає мені одриватися од землі під градом мін".

Дізнався від перебіжчика, що на окупованій Україні читають мої листівки зі сльозами на очах, переходять на наш бік. І я дуже радий, що допоміг людям у страшну годину життя.

Як жаль, що наші законники не розуміють становище оточенців, оголошують їх державними злочинцями і гонять у табори. Як мало у нас любові до людини. Вона замінена формулою вірності ідеї Радянського Союзу і патетичним вигуком: "Народ безсмертний!.."

"А народ із смертних людей, що страждають, мучаться, потерпають. Кому скажу? Де ви, товаришу Сталін?"

Опіум для народу — самогон. Заливають горе. Є ще одна утіха, як не дивно,— карти. Селяни примирилися вже й з колгоспами. Це краще, ніж бути німецьким рабом.

Селян не люблять і не поважають міські людці. "В душі їх ненавидять і бояться. І не хотять думати, що на селянському багатомільйонному горбі і шкурі виросли індустріалізація країни і все, чим користується інтелігентне державне міщанство.

Так працювати і стільки віддавати, і так мало мати, і бути таким обдертим, і стільки давати державі, і бути таким обмеженим у своїх можливостях, як наш селянин, не міг би і півроку ні один газетно—музично—літературно— вокально—кабінетний, партійний лицар нашого часу. Завив би вовком".

Як би мені не хотілося дожити до того моменту після війни, "коли кожен дурень і бюрократ, не дивлячись на якого народ переможе фашистів, заявить, що перемога сталася саме завдяки йому, що кріпив оборону, коли дурень стане священним і недоторканним, не підлягатиме критиці". А од мистецтва вимагатиме панегіриків. Хочеться вірити, що загинуть не всі кращі люди, що вони чесно і одверто "побажають кращого, розумнішого".

Глибоко вразила загибель Шостої армії. І сталося вона, на мою думку, не через об'єктивні причини — силу німців, а з—за недоумкуватості одного—двох горе —вояк, які, пославши армію так далеко вперед, не подумали про "широту коридору" про всяк випадок.

Раніше боролися за віру і батьківщину. Тепер таких понять внаслідок класового виховання нема, "душа стала дірява у людини".

Провал Шостої армії — "важка розплата за нищення кадрів 37—го року... Хто знав правду? Смутна і трудна наша історія".

Говорив із верховним прокурором про те, яке враження справила на тих, хто блукає у прифронтовій смузі в тилу у німців (а їх близько мільйона!) моя листінка-звернення. Буду радий, коли до цих нещасних людей замість карного підходу підійдуть по—людськи.

Ще один дурний генерал вважав, що чим більше загинуло у частині, тим краще вона билася.

"Мені сорок вісім років.

1 2 3 4 5

Інші твори Олександра Довженка скорочено: