Олесь Гончар — Прапороносці (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Сторінка 6 з 8

Після короткої сутички німець упав із високої кручі в Дунай. Вороги здавались у полон, їх було дуже багато. Вони з білими прапорами колонами проходили вулицями угорської столиці. Солдати згадували про те, як у сорок першому році їхні автоматники десятками гнали наших бійців. Тепер ситуація змінилась: наші воїни женуть фашистів сотнями.

XXIV

Після бою мінометники разом з іншими бійцями зайшли в будинок Парламенту. Ференц пішов за ними. Він пишався багатством пишних оздоблень, красою мармурових колон, оксамитових меблів. Але кожне слово художника болем відгукувалось у серці Черниша. Адже Саша Сіверцев ніколи не побачить цієї краси. Євген згадував Гая і Брянського, які ніколи не повернуться, Шуру, яка тимчасово вибула з їхніх лав.

Спускаючись сходами з верхньої палати Парламенту в нижню, Черниш почув голос Хоми Хаєцького, який під регіт бійців повчав Ференца, як треба правити країною. Звертаючись до уявних міністрів, він говорив: "Ходіть—но сюди, маю з вами бесідувати. Буду свого допевнятись. Отже, фашистів ми допіру виперли в Дунай. Місця вам вільні. Будь ласка, мерсі, займайте... Але знайте, що тепер Хома не захоче, щоб ви знову гнули фашистську політику і загинали її на війну. Хіба дарма я всю Мадьярщину до самого Дунаю своїми шанцями перекраяв? Хіба дарма не вернулись у нашу Вулигу Олекса, і Штефан, і кум Прокіп? Ні, ой ні... Тепер я буду пильно до вас прислухатися. Не захочете жити миром та ладом, буде вам гірко, як сьогоднішнім офіцерам. Не посміхайся, Ференц, не суши до мене зуби. У мене ще в самого такі, що цвях перекушу. І рука ще не мліє. Та й сини ще дома ростуть червоні, мов калина, та дужі, мов дубці! Я їм пишу, аби—сь дивились з нашої Вулиги і на Дунай, і за Дунай, і на весь білий світ".

Багіров з'явився з повідомленням, що батальйон рушає далі.

З Буди на звільнений Пешт били німецькі гармати. Один снаряд потрапив у Парламент, руйнуючи купол і безцінні статуї.

XXV

Воїни лаштувалися до маршу. Після вечері група бійців розвела вогнище в якомусь гаражі. Люди сушили одяг, пили чай прямо з казанків. Серед присутніх були Черниш і Воронцов.

Солдати говорили про те, скільки різних цікавих речей у цій країні, але ніхто не прагнув щось придбати. Найголовніше завдання для них сьогодні — закінчити війну. Всі замислились. "Видно було, що думають вони не кожен про своє окреме, а про єдине, однакове у всіх. Це був момент тої глибокої задушевності, яка так часто з'являється біля солдатського вогнища міжлюдь-ми, що пройшли вкупі довгу, важку путь і зріднилися в боях. І радості, і болі, і спогади, і мрії для них давно вже стали спільними, як у дружній сім'ї".

Черниш одержав першого листа від Шури. Вона писала, що разом із Сашею Сіверцевим часто згадує полк, хоче швидше повернутися. У її пам'яті золота сопка, на якій загинув Юрій, але вона відчуває себе щасливою, бо щастя — це не тільки веселощі, а поняття значно глибше. Хто мав свій полк і свій прапор, розуміють, що таке щастя.

Женя дочитав листа. Бійці одержали команду шикуватись. Прапороносців викликали стати першими в колоні. Вони довго ще йтимуть, стискаючи зброю. "Золотий вінчик прапора, погойдуючись, буде весь час поблискувати над головами бійців".

Книга третя

ЗЛАТА ПРАГА

І

Весна була ранньою. Під сонцем висохли солдатські шинелі і стали трохи легшими. Шляхи були сухими і курними. Але бійцям подобалась ця курява, бо вони чекали весни. Особливою була ця весна для Маковея — молода кров грала в його жилах. Він готовий був закохатись у кожну дівчину. Вся рота хвилювалась за молодого телефониста, коли він надовго зникав. У хлопця в голові були лише мрії. Порівнявшись із Романом Блаженком, який часто любив вести мову про дружбу і взаємодопомогу, Маковей розповів йому про словацьких красунь, яких бачив на вулиці. Він зізнався, як зустрів одну дівчину, а потім виявилось, що то був хлопець, який перев'язував коня.

Старші віками бійці научали Маковея як сина, щоб не знайомився з іноземцями, бо через такі спілкування гине багато наших солдатів. У дівочий одяг вдягається безліч ворогів.

Хома Хаєцький тепер став старшиною, бо Васю Багірова і ще кількох бійців взяли у полк прапороносцями.

Сонце йшло на захід і утворювало чудове золоте сяйво у хмарах. Кожен воїн, дивлячись на небо, бачив щось своє. Хома уявив трактор, Маковей — місто. Можливо, саме такою і є насправді Злата Прага, про яку так часто чули тут солдати.

II

Обов'язки старшини значно змінили Хому Хаєцького. Одного разу він одержав безліч нарікань від Івана Антоновича за те, що стояв на посту замість їздових. Ротному було приємно, що Хаєцький чуйно ставиться до товаришів, але можна обійтись без перевантаження.

Хома став значно упевненішим у собі. Коли війська пересувалися через гори, дощі лили нещадно. Скориставшись тим, що машини з боєприпасами наздогнали мінометників, Хаєцький вирішив завантажитись. Підводи негайно було звільнено від особистих речей товаришів і навіть ротного. Персональні інтереси для старшини тепер стали на останньому плані. Головне завдання зараз для нього — турбота про воїнів. Через місяць Хома повністю призвичаївся до своєї почесної місії і виконував накази сумлінно. Пересування військ стало значно кращим, бо стежки повисихали і долались легше. До того ж, місцевість Словаччини дуже нагадувала Україну, а це підбадьорювало наших воїнів.

Ill

Сагайда зовсім недавно наздогнав свій полк після госпіталю. Проходячи якось селом, він почув розмову двох солдатів: "Ось ти кажеш, Мартинов, помста, зненависть... А по-моєму, не лише зненависть, а й любов рухає армії вперед..." Ці слова нагадали Сагайді Брянського.

На окраїні села до Володьки підійшла стара жінка, запросила його до своєї господи. У хаті було дуже бідно, але чисто. За ширмою спала зовсім юна дівчина, одягнена і взута. Стара поскаржилась, що донька дуже хвора, напівсвідомо одягається, щоб іти в гори (вона партизанила і в горах застудилася). Потім господиня розповіла про солдата—росіянина Стьопу, який воював у цих краях. А тим часом прокинулась дочка господині Юлічка. Дівчина ласкаво звернулась до Сагайди: "Братку!.."

IV

Хома весь день ходив по селу, пропагував колективізацію. Його терміново викликав майор Воронцов, який боявся, щоб Хаецький не наговорив зайвого й не вскочив в якусь халепу.

На виклик політрука він прийшов у супроводі кількох селян, які підтримали свого нового друга, погоджуючись із правильністю його суджень.

Потім Хома пішов муштрувати та одягати поповнення.

V

Після зустрічі з Юлічкою Сагайда по-іншому почав дивитись на світ, почав любити людей, неначе відкрив у собі щось нове і незбагненне, якісь невідомі раніше почуття. Навіть обличчя бійців стали йому ріднішими.

Звернув увагу, що всі бійці і офіцери переодяглись у літню форму. Іван Антонович саме приміряв нові чоботи, але, відчувши, що вони важкі, знову взув старі, залишивши обнову на День Перемоги.

У Сагайди після госпіталю не складалися стосунки з Кармазіним. Він знав раніше Івана Антоновича як командира сусідньої роти. А тепер не зміг вибачити колишньому вчителеві його посади, бо вважав, що ротою Брянського має керувати не така людина. Тому Сагайда тепло ставився до тих бійців, які воювали саме з Брянським, і зневажав усіх новачків.

Іван Антонович повідомив, що надійшло поповнення, але у взвод Сагайди не дав жодного солдата, залишаючи там колектив колишнього складу.

Новачки йшли під командуванням Черниша. Сагайді це було образливо, адже відчувалась недовіра до його командирських здібностей щодо виховання молодих бійців.

Прийшов Маковей, розповідав про своє братання зі словацькими партизанами. Виявилось, що він теж чув про партизанського вожака росіянина Стьопу, який загинув місяць тому у Татрах. Прізвища героя ніхто не знав, але всі були впевнені, що відгукнеться сім'я загиблого на його пісні, які співали у цих краях.

VI

Полк знову знявся в похід. Десь попереду вже клекотів бій.

Сагайда був відвертим із командиром взводу бронебійників Герасимом Теличком. Він довірив йому свої потаємні думки після зустрічі з Юлічкою, з ним радився, з ним жартував, кепкуючи з Івана Антоновича. Але розмови його вже не були злими. Навіть про командира роти він не думав погано, промовляючи: "Як не кажи, а він — Антонович — теж чесно протоптав свою тисячу кілометрів, щоб визволити оцю Грінаву... Трудяга, віл!"

Про Черниша Сагайда теж відгукнувся тепло, по-дружньому. Для нього не було таємницею, що Євген кохає Ясногорську, пише їй холодні сухі листи, вважаючи, що не має морального права кохати наречену загиблого друга.

Сагайда не засуджує Черниша, а навпаки, радить освідчитися дівчині. "Тут справа серйозна... Коли вже Євген не може переламати себе, коли це для нього "перша й остання..." Коли й вона його щиро серцем обрала... То тут потрібен інший підхід", — філософствував він. Володька вважає, що справжньою чистою любов'ю не можна образити пам'яті Брянського. Юнак ставив себе на місце загиблого друга. "Гинучи сам, я хотів би, щоб моє кохання було як прапор, підхоплене іншим і чесно пронесене ним далі, крізь усе життя... Щоб у ваших почуттях билося моє почуття, щоб у вашій вірності жила моя вірність", — вголос міркував Сагайда.

Черниш ішов мовчки і думав про Ясногорську. Він і хотів, щоб вона швидше повернулася, і боявся її повернення.

Попереду, зовсім близько, розгорнувся бій, бійці вже тримали зброю напоготові.

VII

Євген одержав листа від Сіверцева. Саша не почував себе сліпим, бо поруч із ним знаходились люди, які пережили на війні ті ж страхіття, що і він. Листа під його диктовку писала медсестра Ліда. Саша відчував себе нескінченно багатим від того, що у нього були бойові друзі, були спогади, є Батьківщина. Він вважав, що на цій війні здобув значно більше, ніж втратив, бо відчував себе переможцем і визволителем. Проїжджаючи через знайомі місця, Сіверцев сприймав їх як рідні. Рідними вважав і визволених людей. Сашу переповнювали найкращі почуття, він вважав щасливими тих, кому ще доведеться піти у бій.

VIII

Черниш готував до бою новачків. Він дуже хвилювався за молодих, недосвідчених хлопців. Серед них було кілька вже бувалих солдатів, які повернулись із госпіталів. Але були й такі, хто вперше тримав у руках зброю.

1 2 3 4 5 6 7