Марко Вовчок — Інститутка (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Сторінка 3 з 3

Пан сказав, що все зробить, як їй забажається. Пані хотіла, щоб коли народиться дитина, кумом у них був тільки полковник. Пан згодився. Та ЇЇ докори і нарікання довели його до того, що він заплакав. Пані стала цілувати, втішати чоловіка. Сказала, що любить його і досі, але ж треба не тільки сидіти вкупці, а й хазяйнувати.

Уранці пан поїхав до полковника, щоб просити його бути у них кумом.

XXXIX

Народився у панії син. На хрестини наїхало багато гостей. Приїхав і кум— полковник. "Сам огрядний, кругловидий, червоний, усе вуса закручує правицею, а лівою шаблю придержує та плечима все напинається вгору".

Устина вийшла до Прокопа, аж ось іде веселий пан. Прокіп підійшов до нього і каже:

— Пане, оддайте за мене дівчину!

— Добре, бери, Прокопе. Я не бороню. Повінчайтесь, та й живіть собі любенько.

— А пані? — каже Прокіп.

Пан наказав, щоб взялись за руки і йшли за ним. Зайшли до кімнати, де було повно гостей. Пані глянула на Прокопа з Устиною і відвернулась.

Прокіп став кланятися, просити її. Пан сказав, що вже дав згоду на одруження, і просив її також не боронити:

— Дав нам Господь щастя,— нехай і вони щасливі будуть!

Пані все мовчала і кусала губи. Допомогло тільки втручання полковника та інших гостей, які всі визнали, що пара дуже хороша і треба їх одружити. Пані змушена була згодитись.

Прокіп з Устиною вийшли за поріг і кинулися похапцем вінчатися, поки пані їх не розлучила. Дуже вона потом гнівалась на пана і сварилась на Устину. Та ту це не засмучувало, бо в неї був Прокіп.

XL

Устина залишилась при панії. А вона все їй дорікала, глузливо запитуючи, чи покращало у заміжжі. Коли сходилися удвох із чоловіком, забувалось усе лихо. Але Прокіп ставав дедалі хмурнішим. Устина доводила йому, що разом їм буде легше біду перебути. Він погоджувався з нею і усміхався, а вона відчувала себе щасливою, якщо вдавалося розговорити і розважити коханого.

XLІ

Так жили до осені.

Одного дня трусили в садку яблука. Прокіп був на яблуні, а Устина з бабусею збирали в коші. Бабуся притомилась і сіла відпочити. Аж ось побачили дітвору, яка стояла під тином. Бабуся дала по яблуку кожному хлопчикові. Зненацька з'явилась пані і гримнула на бабусю:

— Ти, мужичко, моє добро крадеш!.. Злодійка!

— Я — злодійка?! — вимовила стара... Зблідла, як хустка, і очі їй засяли, і сльози покотились.

Бабуся виправдовувалась тим, що пан ніколи не боронив пригощати дітей і сам обділяв яблуками, адже "Бог для всіх родить". І хіба пані мало того, що вони назбирали?

Від цих слів пані ще більше розлютилась. Вона вчепилась старій у плече, штовхала її, а потім щосили вдарила по обличчю.

Бабуся захиталась. Устина кинулась до неї, а пані вчепилась їй у коси. Прокіп гримнув на пані: "Годі, пані, годі!" — і схопив її за руки. Вона почала несамовито кричати, позбігалися люди, прибіг і сам пан. Слухаючи крики і скарги дружини, пан теж ошаленів і кинувся до Прокопа. Але той понуро озвався:

— Не підходьте, пане, не підходьте! Пані заверещала:

— У москалі його, у москалі!.. Тепер і притому городі; зараз і вези його! Пан наказав зв'язати Прокопу руки.

Той не пручався, сам руки простяг, навіть всміхнувся. А Назар гукнув до Устини:

— Чого злякалась? Чого плачеш? Гірше не буде!.. От чи буде краще,— не знаю...

XLII

Прокопа повели в хату, куди прийшла і Устина. Він сказав дружині, що вона тепер буде вільна, а на волі ніяке лихо не страшне. Під'їхав візок, повели Прокопа. Устина сіла до нього на візок, в чім була, і їх повезли до міста. Бабуся благословила обох. Добре, що пані не побачила, а то б не пустила. Приїхали в місто, зупинились біля високого будинку. Повели Прокопа до прийому. Назар сидів поруч і заспокоював Устину. Розважав її, а самого, видно, вже ніхто не міг розважити.

Нарешті вивели Прокопа. "Серце в Устини замерло, а він був веселий, як на Великдень..."

XLIII

Залишилась Устина з чоловіком у місті. Доручили навчати Прокопа військовій науці одному москалеві. Підійшли вони до нього, вклонились і дали трохи грошей. Пішла за місто погуляти, а чоловік все запитував Устину, чи добре вона почувається, чи відчуває, що вже вільна душа.

Знайшли хату, що наймалась. А щоб було чим за неї платити, вирішила Устина піти поденно працювати, бо не було в них грошей, та й всі її речі залишилися у панів. Домовилися з хазяйкою поденно сплачувати їй за хату і перебрались до неї.

XLIV

Хазяйка була старенька, але привітна і дуже говірка удовиця. Все розповідала, ідо сама залишилась, як билинка в полі. Коли молоді сиділи любенько удвох, то вона плакала і над ними. Боялась тільки дядька—москаля, який було зайде та гримне на неї.

Рано—вранці йшла Устина на поденщину. Поверталася пізно. В руці тримала гроші і тому весела поспішала додому.

На дорозі зустрічав її чоловік, любо брав за руку і лагідно запитував, чи дуже втомилась.

XLV

Якось сиділи вони з чоловіком увечері. Коли хтось у двері постукав. Це був Назар, який втік від панів. Зайшов, привітався. Москаль став крутитись і поглядати на двері, але Назар, помітивши це, сказав, щоб він не цурався і не пробував його піймати, бо це однаково, як ловити вітра в полі.

На запитання Устини, що там у них на хуторі, Назар відповів:

— На вибір дають, на людськую волю: хоч утопись, хоч так загинь. Сказав, що бабуся живе тихенько, кланялась їм.

Хазяйка запросила до вечері, і Назар поставив на столі пляшку горілки. Вечеряли, розмовляли, а дядько все пив та й пив, поки на стіл схилився. Згодом подивився на молоде подружжя і сказав:

— Ой ви, молодята, молодята! Недовго житимете вкупці!.. Та годі, не журіться!.. Пожили, порозкошували — і буде з вас. Бува й таке, що з сповиточку ласки—добра не знаєш — вік вікуєш під палкою... Отак живи! Без роду, без плем'я, без привіту, без совіту — на всіх розкошах!

Москаль пив горілку, сміявся, а в самого сльози котились. Потім упав на лавку і заснув.

Назар став прощатися і дав Прокопові п'ять карбованців, сказав, що це братерські, а не панські гроші — ними не зажуришся.

Назар пішов від них, кажучи: "Тепер я вільний хоч на півроку, з собаками не піймають".

Тільки його й бачили.

XLVI

Життя було нелегке, але любе. Устина і Прокіп легко зітхнули, робили, що хотіли, нікого не боялись. Устина раділа з того, що заробляла гроші на себе.

Настала весна. Пройшла чутка: москалі виходять у похід. Прокіп заспокоював дружину, доводив їй, що вони розлучаються не навіки — він повернеться, і обоє будуть вільні. Пішли молодята в хутір прощатись. Панів вдома не було, зустріла їх одна бабуся. Устина обіймала її, як матір рідну, плачучи через те, що стара залишається в цьому пеклі.

Поблагословила вона їх обох, мов дітей рідних. Попрощалися і пішли, довго ще обертаючись. Бабуся стояла на порозі, а навкруги було тихо, сонячно й ясно.

XLVII

Провела Устина чоловіка аж до Києва. У Києві залишилась служити, а Прокіп із військом пішов кудись на Литву.

Чоловік наказував Устині не плакати.

Пройшло сім років, а молодиця дожидається коханого. Люди казали їй, що у селі всі люди живі. Про Назара нічого не чути. Устина служить і заробляє. Часом засумує, та як згадає, що вільна, так на душі полегшає.

Свого чоловіка Устина не забуває ні на хвилину і все його згадує, як він її із пекла визволив.

"Він чоловік мій і добродій мій. Поздоров його Мати Божа: я вільна! І ходжу, і говорю, і дивлюсь — байдуже мені, що й є ті пани у світі!"

1 2 3

Інші твори Марка Вовчка скорочено: