Василь Барка — Жовтий князь (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Сторінка 6 з 10

Всіх обдирав і стягав останнє, думав, щоб для колгоспу краще. Люди проклинали його. "Я тоді вірила з чоловіком, що так і треба.

Коли хто заводив мову про мертвих від голоду, я їм відрізувала в'їдливо: "Чесні тепер не вмирають, то тільки куркулі і ледарі. Мій чоловік не впаде — він працює".

А видно, над усіма є суд якийсь, по великій правді, і для мене гіркий. Хоч мав мій чоловік, що їсти в хаті, а таки і він упав і вмер. Я виїхала в місто і тут врятувалася. Розказую всім, що було, і легше мені стає". І додала, що це зробили ті, котрі були прислані в наші села. їм треба розвалити. "Вони душу моєму чоловікові отруїли та багатьом, як він. Його погубили і других — через нього".

Жінка в хустині, помітивши зграйку метких підлітків, поскаржилася: "Тут крадуть гроші. І це привіялося від чужих." Злодійства в нас не було, ніхто дверей не замикав; виходячи сім'єю в поле, поставлять коромисло до дверей — і вже прохожий бачить: нікого нема дома... Повернувсь і пішов геть. Думки тієї не було, щоб зайти і взяти щось. Як хто вкраде курку, то десять літ згадують; кажуть: он пішли онуки того, хто курку вкрав. Жили без злодіїв; аж тепер набігло їх звідкись, не встережеш нічого! — все потягнуть, ледве одхилишся на хвилинку".

Піднялася заметіль. Опухлі люди відходили від черги і помирали під парканами. Один із "шишок", проходячи мимо, вимовив крізь зуби: "Працювати не хочуть. Лізуть по хліб". Гірко й боляче було слухати ці слова Дарії Олександрівні.

Два чоловіки, на вигляд, як вчителі, курили і розмовляли між собою про те, як розкошують вожді й ті, що біля них. Продукти їм постачають із спеціальних господарств. "Літак возить свіжо зарізаних барашків для шашлика, чого, звичайно, не передбачено в "Капіталі" Маркса".

Один пригадав вірш, у якому вповні висловлюється причина страждань трудящих:

И в желтых окнах засмеялись, Что этих бедных провели...

Дарія Олександрівна слухала гірку правду й сторожко поглядала, чи не чекає ще яка біда. Раптом пригуркотіли вантажні авто, й міліціонери почали вихоплювати з натовпу всіх, хто нагадував селян, — обшарпаних і з торбами.

Жінка схопила дітей і потягла їх у дірку в паркані, перебігла садок та двір, вискочивши на іншу вулицю. Позаду розлягалися людські крики.

Блукали до півночі, поки не натрапили на лісний склад. Там походжав сторож. І коли він віддалився, втікачі проскочили у двір, знайшли між дошками затишок і залишилися там до ранку, потерпаючи від голоду та холоду.

Вранці знову пішли по чергах, але зрозуміли, що це марна справа. Дарія Олександрівна вирішила повертатися додому. Але поїзда треба було чекати цілу ніч. Вокзал же для селян зачинений. Довелося знову повертатися на лісосклад. Замерзли і зголодніли так, що й світу білого вже не бачили. Сторож, мабуть, бачив жінку з дітьми, але, добра душа, мовчав.

На вокзал прийшли зарані. Людей — як у мурашнику. Раптом почався якийсь рух. Пасажири потяглися до сарайчика — там повісився селянин. Вокзальний черговий відповів на повідомлення мовчанкою. Таке трапляється щодня... А ще й діти пропадали — десь є тут страшна м'ясо-рубня. Дарія Олександрівна міцніше притисла дітей до себе і наказала не відходити від неї ні на крок.

17

Катранник після нещасливого наступу на млин занедужав. Коли вибрався до кагату по картоплю, піднялася заметіль. Ледве дійшов. Але багато картоплі вже погнило. Набрав трохи — на тиждень вистачить юшку зварити. Вернуться рідні — буде чим нагодувати. Тільки чого їх так довго немає?

Село здалеку нагадувало погорілий острів — ні звуку, ні диму, ніби замість хаток з'явився збір гробів. На своїй вулиці Мирон Данилович побачив сани, що стояли якраз навпроти його хати. Він упізнав своїх злих ворогів: Отроходіна і Шікрятова. Вони курили папіроси і з презирством та радістю розглядали пустку — думали, що сім'я вже вимерла. Дійшовши до оселі, Катранник одразу почав варити юшку. Голод його мучив, нестерпно хотілося хліба. Тягнуло до млина, хоч рана ще не зажила — а раптом все-таки будуть давати хліб. Аж ось кроки і гомін. На порозі — змарніла дружина і діти. Плакала й казала, що хліба для них у місті немає, а тих, хто дуже хотів щось купити,— відвозили в степ машинами на загибель.

Родина змучена лягла спати. А вранці Катранник знову пішов до млина. Людей — як мурах. Підвода рухається посеред живого кладовища, скидає мерців, як снопи, відвозить до ям. Там покійників пересипають вапном. Мирон Данилович аж здригнувся — не хотілося б так закінчити життя. Вартові байдуже позирають на людей. Виходять партійці з мішечками і, сівши на воза, швидко зникають.

Раптом з'явився якийсь божевільний з ящиком, що нагадував труну. Підійшов до вартових і почав співати. Коли ті зрозуміли зміст пісні, то кинулися бити нещасного. А він відкрив цю труну і просив борошна для діток. Його втягли у двір і вкинули в якийсь напівпідвал.

Катранник йшов додому, і тривога терзала його душу. Раптом побачив обгризену кінську кістку і згадав про коня, якого закопали в мерзлоту. Це міг бути або порятунок, або смерть. Заскочив додому, зібрався і поспішив на те місце. Думав, що вже хтось знайшов, бо середина була порожня, і сильно загорював. Потім усе ж докопався до передніх ніг і задніх з окостом. Посік конину, кращі шматки забрав, решту приховав. Додому повернувся веселий і сказав: "Конятина з закритого розподільника! На білі карточки дають". Дружина глянула і сказала: "Це — на чорні карточки".

Зварили суп. Були такі голодні, що їли, перемагаючи відразу. Це був рятунок.

Через день Катранник знову пішов по конину. Але там уже був якийсь чоловік. Це виявився Пилип Гільчак, слабий і тихий чоловік. Він дуже боявся, що сильніші його проженуть. Тоді всім їм смерть. А залишилось їх зовсім мало: він зі старою та донечка. Шестеро дітей померли... Мирон Данилович заспокоїв селянина, пообіцявши ділитися знахідкою. Кониною прохарчувалися люту смугу зими. Рідко й виходили з хати знесилені. А на душі ще важче.

Одного разу Катранник вийшов на вулицю. Двори пустельні. У багатьох з них — непоховані мертві. Усі сарайчики, клуні розібрані, спалені. Ні людського голосу, ні пташиного галасу, ні собачого гавкоту. Руїни, як після чуми чи пожежі. Мирон Данилович зазирнув у одне вікно. А там — самі мертві. А де ж люди, живі, знані? Селянин пішов до хати пічника. Там усе, як і було. І там десь схована чаша — найдорожча коштовність у світі.

Дійшов до середини села. Побачив активіста, члена партії Безрідного й ображено подумав: "Що йому — їжа є, віднята від наших і сирітських ротів". Але раптом активіст, здоровий і сильний з вигляду, впав замертво. Дивується Мирон Данилович, чому це так. Мабуть, справді від того, що кругом гинуть.

А від квартир партійців несло спокусливими димками від печей і їжі, що там готувалася.

Катранник занепокоєно подумав про свою сім'ю. Що ж вони робитимуть, коли закінчиться конина? Адже до нового врожаю ще далеко...

18

Проминув кінець зими. Сім'я Катранників з нетерпцем виглядає крізь шибки. Мирон Данилович ледве ходить, і дружина схудла ще дужче, лице — як попіл. Діти — як сонні тіні, нишком, мовчки терплять. Животики їм роздулися. Гризуть усе — скалку від конячої кістки, папір від коробки з ячмінної кави.

Батько, хоч ноги в нього спухли і вкрилися ранами, зібрався на здобич. Думав, чи йти повз кладовище — короткою дорогою, чи ні. Потім махнув рукою — ат, чи не однаково? Всі будемо там. Не хотів дивитися, а очі самі зверталися туди. Ледь присипані землею, поховані тепер виступали то однією, то іншою частиною тіла, і Катранникові аж млосно зробилося від такої моторошної картини. Гірко подумав: "Чого хотять руїнники, що вдерлися з назвою будівників світла?.. Самі ж — приблуди, найняті мучити. І ти, хлібороб від старих предків, мусиш гинути з родиною, бо кувачі гріха звеліли кожному виконавцеві своєму: "Вбий душі!" А так мало ти хотів —— дрібного місця під небом; трудячись на клинчику землі, кормити дітей і одягати".

Земля пробуджувалася, але чи прийде селянин до неї із засівом?

Коли повернувся додому, жінка поцікавилась у Мирона Даниловича, чи хоч є ще там живі люди. Чоловік відповів, що круків більше. Сина заполонила думка спіймати їх. Батьки були не проти, але їх бентежила думка, що їх не їдять. А втім, треба спробувати. Мирон Данилович у відчаї від безвиході. Кожна дрібничка ранить душу. Дивувався витривалості й терплячості дружини, яка стійко зносила муки голоду. До ранку пролежав у хворобливому сні—маренні, а потім все—таки вирішив вийти разом із сином. Побачили землянку, з якої жахливо диміло. Поряд у ямі — людські кістки. Пронизав страшний здогад — вбито когось і з'їдено. Батько сказав синові, щоб він ніколи не підходив до такого місця...

Пройшло кілька днів. Конина кінчилась, і підступив давній страх. Мирон Данилович пішов подивитися, що там на колгоспному робиться. Здоровіші дядьки сіяли зерно і стиха набирали його в рот — пожувати. Наглядач ходив між них і кричав, грозив судом. А Катранник подумав, що як засіють колгоспники, то і їм, як і іншим селянам, кінець — не буде й сирого зерна пожувати. Пересилюючи втому, селянин пішов далі, але скоро знову ліг на землю — відпочити. Мимо проїжджав трактор. Тракторист однією рукою кермував, а другою сипаву рот насіння і лускав. Пообіцяв стиха, що насипе трохи й Катранникові, щоб уповноважений не бачив. Згодом так і зробив. Мирон Данилович полущив трохи соняшника і підкріпився. Решту зібрав, як скарб, для сім'ї. Раптом почувся крик. Дозорець волік партійного колгоспника Гудину за те, що той сховав жменю зерна в картузі. "Не було зловтіхи ніякої, тільки чудно, бо сільські привладники йдуть під колесо, що самі розкрутили".

Сніг зійшов. Люди никають по степу в пошуках чогось їстівного, і Мирон Данилович з Андрійком теж. Знаходять мишачі запаси зерна, складають у торбинку. Побачили труп. Лежить мертва бабуся, а поруч кошик з колосками. Шукачі постояли мовчки, знявши шапки. Вагалися — чи брати колоски. Потім насмілились, бо все одно хтось забере, а їм треба для тих, хто в хаті лишився — Оленки та матері.

Йшли поволі — мучила задишка, сукровиця точилася з ніг. Андрійко, побачивши горобців, запропонував спробувати їх наловити.

19

Увечері батько й син прийшли до покинутої садиби ловити горобців.

1 2 3 4 5 6 7

Інші варіанти твору "Жовтий князь" скорочено: