Цей хлопець мав блискучі чоботи, сині галіфе, червону сорочку, чорний новий піджак та ще й кепку із наймоднішим куцим козирком. Увесь п'ятий "Б" переживав, щоб вчителька не відшила Віктора Михайловича...
Якось у селі показували п'єсу Івана Франка "Украдене щастя". Коли хлопці дізналися, що і Федір, і Віктор Михайлович купили по два квитки, то вирішили діяти. Друзі принесли з дому по бовтуну (яйце з−під квочки, якщо його розбити, воно дуже смердить) та стали чекати на Федька. Коли Федько йшов на виставу, хлопці з−за тину влучили у нього сімнадцятьма бовтунами. Поки Федько побіг відмиватися, Галина Іванівна пішла на виставу з Віктором Михайловичем… За місяць вони справляли весілля.
ЯК Я "РОЗБАГАТІВ"
Батьки частіше лаяли, аніж хвалили дітей. Толя згадує, як лаяла його з друзями тітка Одарка, коли вони шукали огірків в її городі. Тітка кричала, щоб Микола покінчив з життям на шибениці, а Іван щоб горів у вогні, а Толика щоб вороги їли. Вона не знала, що її прокляття збудуться: партизана Миколу повісили фашисти в сорок другому, Ванько двічі горів в підбитому літакові, а Толю часто гризли оті добрі люди, що їм їсти не дай − дай тільки зіпсувати комусь життя!
У центрі села був вигін, де збиралося на колодках все село. На світанку повз вигін йшли усі працівники колгоспу, а дід Оксентій − нічний сторож, стрічав їх біля крамниці, що стояла тут же. Дід був такий старий, що в селі не знали року його народження. Він завжди ходив у кожусі, навіть у найбільшу спеку.
На вигоні відбувалися усі свята, а з початком весни усі діти бігали тут босі по траві. У неділю жінки та старші чоловіки й діди сиділи на колодках, баби та матері ськали волосся. Молоді чоловіки, парубки і підлітки грали тут у квача. М'яч був не такий як тепер − гумовий, а з кінської шерсті і обшитий телячою шкірою. Хоч той м'яч боляче бив, хлопці гордилися своїми синяками.
Тієї весни всі хлопці захопилися грою на гроші, але грошима були ґудзики. Гра ця полягала от у чому: видовбувалась невелика ямка, а за п'ять-десять кроків прокреслювалась лінія. Ставши на ту лінію, кожен намагався поцілити битами − важкими, царськими ще п'ятаками − в ямку. Чим ближче до ямки падала бита − тим краще. Бо тоді ти перший битимеш по складених одна на одну копійках. Яка перевернулася, та і твоя.
Ґудзики, як і всяка порядна монета, були різної вартості. Металеві, обшиті білою матерією, мали найменшу покупну вартість. Потім ішли перламутрові. Найбільшу цінність мали великі чорні ґудзики, зрізані з пальт або піджаків. Всі монети оті діставалися нелегко, бо вдома треба було непомітно відрізати ґудзики з маминого чи батькового одягу. Толя, як на зло, ніколи не вигравав. Якось він споров великий ґудзик золотистого кольору з потаємним вушком спіднизу з маминої святкової сукні. До Першого травня лишалось два тижні, хлопець надіявся за цей час відігратись. Його ґудзик викликав справжній захват, але Толя програв його Миколі.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ЛІТНІ КАНІКУЛИ
Безмежно довгі літні канікули були улюбленою порою для дітей, бо в цей час вони могли робити все, що хочуть. Найбільше часу проводили біля річки, хоч до неї треба було йти два кілометри луками. Біля річки паслася худоба, а хлопці інколи влаштовували гру − "обирали короля".
Для неї потрібна дощечка, маленькі палички, коров'ячий свіжий кізяк і хлопець, який ще жодного разу не бачив, як проходить "коронація". Цього разу таким хлопцем став Васько, десятирічний хлопчина, який приїхав із матір'ю до Миколиних батьків.
Микола викопав ямку, поклав до неї дощечку, так щоб одним кінцем вона була у ямці, а довшим плечем витикалась назовні. Потім приніс свіжого кізяка і наляпав повну ямку, а зверху присипав піском. Довкола ямки він повтикав палички, а потім покликав Васька і наказав ротом витягати паличку, щоб знайти найдовшу. Тільки Васько зігнувся, як Микола вдарив п'ятою по дощечці. "Король" відразу побіг до річки вмиватися.
У селі був баштан, і хлопці часто туди бігали по кавуни, хоч там сторожував дядько Григір з рушницею. Якось Микола отримав у заднє місце постріл сіллю і довго вимочував у річці "рану". Тоді він придумав усім хлопцям почіпляти ззаду дощечки. Побачивши такий "винахід", дядько Григір щиро сміявся.
Найбільше Толя любив ловити раків. Якось він взяв з дому відро (мама попередила не повертатися додому без відра), покликав брата, і вони пішли ловити раків. Толя боявся натрапити під водою на гадюку. Коли раків було вже пів відра, хлопець намацав щось холодне і слизьке. Брати втекли і вже збиралися додому, але Сергійко схилився над кручею, де вода була аж чорна від глибизни, і почав притоплювати відро, щоб набрати води. Раптом він втопив відро. Толя кинувся до кручі. Ні відра, ані раків, тільки один брат, на якого він кинувся, щоб добре вибити.
ПРО ГАСЛА Й ПОРТРЕТ
У селі появився художник, щоб намалювати для сцени декорацію та різні гасла. Хлопчаки з усього села бігали за художником, а той вибрав серед усіх Толю і зробив своїм помічником. Для хлопця це було щось неймовірне, всі друзі заздрили йому.
Художника звали Аполорій Олександрович, і Толя ледве вимовляв це ім'я. Голова села написав гасла, а художник і помічник почали роботу. На величезному полотні вони малювали краєвид села. Толя ввечері навіть не вмивався з фарби, щоб усі бачили, що він помічник художника. Коли прийшов час зарплатні, художник сказав голові, що Толі теж треба заплатити 3 карбованці. Дядько Андрій сказав, що для хлопця грошей не має, тож хай прийде завтра.
Толя не вірив своєму щастю: йому заплатять, це будуть його перші гроші. Друзі уже вирішували, що ж Толя купить за ці гроші, та наступного дня голова сказав приходити іншим разом. Багато днів Толя бігав під хату голови. Все село вже знало, що голова винен Толі гроші, а той все не віддавав. Хлопець вперто чекав і ходив під хату голови, і дядько Андрій не витримав: якось вибіг рано-вранці з хати і сердито тицьнув Толі троячку до рук: "Забирай її к бісу та не мозолься біля моїх воріт! І де ти взявся на мою голову: на все село ославив!"
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
НОВИЙ КОСТЮМ
Перший у житті новий костюм Толя надів уже в шостому класі. Раніше мама не могла купити, бо не вистачало грошей. Навесні хлопець посадив картоплю і ціле літо доглядав ділянку. Вони з мамою надіялися продати картоплю і за ті гроші купити костюм. Та восени мамі з колгоспу виділили порося, тож картоплю згодували йому.
Минула осінь, настала зима. Закололи кабана, спродали сало і м'ясо. Мама кілька разів їздила до району, та все поверталася з порожніми руками. То костюми були дорогі, то якраз по ціні, але замалі або завеликі. Але якось вона таки привезла костюм і сорочку. Толя дуже радів, а на Перше травня пішов у обновках на парад. Йому навіть доручили йти першому і нести прапор.
Після свята хлопці побігли в ліс, а Толя мусив берегти новий костюм. Він пішов на греблю коло ставка, де зустрів п'ятирічну дівчинку Світланку, свою улюбленицю. На радощах хлопець почав крутити її на руках, але не втримав і кинув у воду, густо вкриту ряскою та жабуринням. Біле плаття і білі банти дівчинки стали зеленими. Толя відразу втік і сховався вдома на горищі. За ним прибігла Світланчина мама і почала сваритися з Толиковою мамою. Коли все стихло, Толя побачив з горища Сергійка і почав стріляти в нього з рогатки, яку мав з собою. Потім він стріляв у Соньку. Коли мама зрозуміла, що син на горищі, і почала сварити, щоб злазив, Толя хутко втік до хлопців, що були аж біля джерела. Потім всі пішли до залізниці − кататись на шпалах.
Біля залізниці, недалеко від переїзду, чорніли дві величезні ковбані. Там було повно мазуту, а зверху плавали шпали. Толі теж закортіло поплавати, але він посковзнувся і впав у новому костюмі в мазут. Випрати костюм було неможливо. Він став геть рудим. Коли б мама побачила Толю, вона вмерла б! Микола запропонував спалити костюм… На другий день, коли переколотилось та перемололось, Толя попросив маму не купувати більше нових костюмів! Бо від них одна біда!
* * *
Оце поки що й усе про блакитну дитину.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу