Чистили гвинтівки щодня перед відбоєм. Хлопцям дуже кортіло постріляти, і от настав день, коли їм видали справжні бойові набої. Під час першої стрільби по мішенях Толя так захопився, що випустив відразу усі десять куль. Хлопцю пощастило вибити дев'ять куль у яблучко, а десяту − у сімку! Усі ним гордилися, а через день йому вручили десять набоїв і повели до мішеней. Цього разу десять куль пішли "по молоко". Толі дали ще десять набоїв і наказали не поспішати − старанно цілитись. Та знову нічого не вийшло.
За три місяці служби в армії Толю уже не лякала ні стройова, ні фізичні вправи, він долав "укріплену смугу". Минув період попереднього навчання, почалась справжня служба.
В караул вони з Мишком попали аж на четвертому місяці служби, вже після того, як склали присягу. Поставлять, наприклад, оберігати стодолу з соломою, що йшла на матраци. Мороз, завірюха, а ти стій. Та ще й вночі може навідатися командир роти, а то й батальйону, або й полковник, щоб перевірити. І ось Толя на посту. По той бік на посту − напарник Баташвілі. Була вже ніч, коли Баташвілі крикнув: "Стій, хто йдьот?" Толя налякався, а напарник тим часом спіймав "диверсанта", яким виявився… помкомвзводу. Баташвілі потім довго виправдовувався, мовляв, чому ж помкомвзводу мовчав і не говорив пароль…
Наприкінці травня вся дивізія рушила будувати доти. Замість гвинтівок видали кайла й лопати. Спека стояла страшенна, тому було важко. Мишко тепер був єфрейтором. Толя не мав такого звання, бо на заваді став отой разючий успіх під час першої стрільби по мішенях. Командир роти не забув, як хлопець його підвів перед комбатом, коли вдруге вистрілив мимо 20 набоїв. Єдине, що Толю непокоїло, це те, що казатиме мамі, коли повернеться рядовим, адже він уже писав в листах, що має звання сержанта. Хлопець надіявся, що за ще один рік служби йому таки присвоять звання сержанта. За перший рік Толя багато чого навчився, багато чого пізнав, став воїном. Недалека війна готувала суворий екзамен на мужність і зрілість.
Війна почалася для Толі і його друзів нескінченними маршами і копанням траншей і окопів. Протягом майже п'ятнадцяти діб вони йшли по сорок, по п'ятдесят кілометрів. Двічі вони бачили ворожі літаки. Всі дуже схудли і ще більше втомилися. Згодом лейтенант виділив Толю зв'язковим до командира роти.
* * *
Їхня рота зайняла оборону на лівому березі Дністра, у невеликому селі Садківці. Подвір'я монастиря було єдиною відкритою площиною, яка проглядалася з їхнього боку, і троє зв'язкових, серед був і Толя, ходили щоденно на спостережний пункт − пильнувати німців, яких поки що не було видно. Так вони гралися у війну майже тиждень, а потім штаб полку наказав послати на той берег розвідку, і командир роти виділив десять бійців на чолі з сержантом. На тому боці було виявлено чотири німці, двом вдалося втекти…
* * *
Мінометна батарея, розташована поруч, обстріляла монастир. Фашисти ж не появлялися, хоч Толині командири були переконані, що, окрім монастиря, ворожому командуванню ніде бути. Фашисти одмовчувалися весь той день і ніч, а на світанку перейшли у наступ.
Довкола аж ревіло од вибухів. Солдати сховалися у бліндаж, але виявили, що політрука нема. Капітан хотів вийти, а сержант просив не йти. У ту ж мить пролунав особливо оглушливий вибух. Вибухнуло вже у бліндажі. Сержант загинув, а Толю поранило в праву руку. Він забинтував її, але біль ставав усе дошкульнішим.
Коли німців поблизу не було видно, пораненого капітана винесли з бліндажа. Політрук лежав недалеко мертвий. Капітан витяг свої документи і попросив передати комбатові. Потім наказав хлопцям, що залишилися йти за ворогом. Свою зброю він теж віддав хлопцям, а собі лишив один набій. Один і той же страшний здогад пронизав усіх. Побачивши, що в Толі поранена рука, капітан наказав Вано Баташвілі, якого призначив старшим, підв'язати йому руку до шиї. Потім капітан дав Толі гранату. Хлопець притиснув дужку до ребристого боку гранати, і командир роти висмикнув запобіжник і закинув його у траву… Досі Толя лише вдавав, що стискає гранату. Тепер же стиснув її так, що аж хрумкнуло в пальцях. Він боявся, що от–от пролунає вибух. Командир наказав йти. Вано сказав: "Товаришу капітан, ми вас понесемо". Та той знову сказав йти, і коли хлопці трохи відійшли, позаду ляснув постріл.
За спиною лишилося село, а попереду слалась пшениця. Десь попереду був порятунок − їхні війська.
* * *
Сонце палило немилосердно, йти пшеницею було дуже важко. Мучила спрага. А Толю, як і його пораненого товариша, до того ж іще палило вогнем. Через деякий час, коли бачили німців, падали в пшеницю і прислухалися, бо годі було щось угледіти. Врешті хлопці зовсім вибилися із сил. Вано говорив, що вдень їм звідси не вибратися.
Несподівано появився ворожий літак. Це був винищувач. Вано, нап'явши шолом на голову, метнувся убік, а слідом за ним побігли всі решта. Літак заходив по колу. Хлопці бігли і падали, бігли і падали, ковтаючи гаряче повітря, і все йшло обертом, і серце, здавалося, ось–ось розлетиться на шмаття. Врешті хлопці впали у пшеницю і більше не могли бігти. Літак падав прямо на Толю, а по обидва боки націленого носа, на крилах, танцювали гострі вогняні язички…
Та хлопцеві таки вдалося вижити. Коли літак полетів, він звівся. Спершу побачив мертвого Вано. Другий товариш лежав трохи далі. Толя обернувся і пішов. Куди − не знав і сам. Скинув шолом, йому було байдуже, побачать його німці чи ні, уб'ють зараз чи трохи пізніше. Він волікся й волікся, а полю не було кінця-краю.
* * *
Ввечері не хотілося вже навіть пити. Натомість хотілося спати. Але Толя не смів навіть заснути, бо у лівій долоні ворушилася граната. Іноді було бажання розмахнутися і пожбурити гранату подалі од себе. Хай летить, хай вибухає, але щось було сильніше од того бажання, і Толя уже знав, що нестиме її до кінця.
Тієї ночі Толя не знав, скільки пройшов. Він не дозволяв собі зупинитися, присісти хоча б на хвилину. А на світанку сталося чудо: пшениця скінчилася, попереду зеленіла конюшина. Хлопець упав на коліна, занурився обличчям, і на нього враз бризнуло вологою. Він повзав і повзав, купаючи обличчя в росі, хапав її, спивав, злизував, полоскав потріскані губи, поки весь став мокрий як хлющ. Підвівшись, він побачив солдатів. То були свої. Толя назвав свою частину. Почувши назву: "Садківці", військові заворушилися, загомоніли. Толі наказали кинути гранату, потім його мали відвести у санбат, але він сказав, що граната без запобіжника. Якийсь лейтенант відвів Толю до балки і наказав кинути гранату туди. Та хлопець не міг розвести пальців. Тоді лейтенант став сам розгинати його пальці. Один по одному, аж поки вивільнив гранату. Розмахнувся, пожбурив, упав. Толя не впав на землю, і аж коли граната вибухнула, а лейтенант почав його сварити, ноги підкосилися і він сів прямо на землю. Тремтів усім тілом і плакав. І то були Толині перші й останні за всю війну сльози.