Ввечері він попросив товаришів уступити йому свій чай, бо саме в нього думав опустити руки з перерізаними венами.
Звечора співали пісню "Ой не пугай, пугаченьку!" Перенаснажені людські серця від цієї лісні стиналися. Андрієве серце теж. Коли вже камера поринала в сон, Андрій зітхнув і тихо, роздумливо промовив до товаришів, що вони всі мусять цей вечір запам'ятати. Микола глянув на Андрія здивовано й нічого не сказав. Коли усі спали, Андрій хотів витягти "бритву" і покінчити з життям. Та її чомусь ніде не було. Замість неї він знайшов записочку від Катрі.
А зранку Санько запропонував Андрію підголитися і витяг з кишені Андрієву пропащу залізячку. Санько гарненько його тією залізячкою поголив. Андрій почервонів, але нічого Санькові не сказав. Але ж і варвар! Коли він її так мистецьки вкрав?!
Великін і Сергєєв знову вимагали від Андрія підписати протокол. Андрій відмовився, бо то не він його писав, а Сергєєв. Тоді йому запропонували написати, що це брехня, і підписати. Та Андрій відмовився і признався, що читав своє "діло". Великін нахмурився. Сергєєв теж. Удали, що вони Андрієві повірили. Сергєєв ледве стримував посмішку. Андрій попросив очні ставки, але Великін запропонував підписати "двохсотку" – протокол про закінчення слідства. Андрій подивився на документ і зауважив, що немає запису "на підставі статті 200-ї", просто написано: "Я, ім'ярек, ознайомився з ділом і вважаю слідство закінчене. Більше нічого не маю додати". Андрій сказав, що це фальшивка. Слідчі розлютилися, пообіцяли "заключний етап" і пішли.
Якось Андрієві звеліли готуватися до виходу з "вєщамі". Вся камера заінтригувалася, бо беруть вдень – значить, на волю! Віра в можливість виходу на волю окрилилася, бо всі знали про зняття Єжова. В камері не знали, що його "зняли" вже давненько. Але зняли для "волі", а не для тюрми. У тюрмі продовжувалося все так, як і досі. В'язні давали Андрієві нишком безліч доручень: передати те й оте, сказати те й оте, зайти туди й туди. Минали години, а Андрія не брали. Ніч минула – не взяли. Наступного дня його забрали, уся камера вірила, що на волю. Та Андрія чекав "Чорний ворон".
Почався вдруге "великий конвеєр". А диригували ним Великін, Сергєєв і Сафигін. Великін на цей раз відразу збив Андрія з ніг. І почався заключний етап з того, з чого був почався колись перший. Тоді був початок, тепер кінець. Тоді вони кричали й галасували, тепер вони робили все мовчки, зціпивши зуби. Стовкши немилосердно, вони відливали Андрія водою, й садовили на стілець, і підносили протокол до самих очей, вкладали в півпритомну руку перо, вмочене в чорнило.. Андрій роняв перо на підлогу – й "переконування" починалося знову...
Двері і вікно були завішені важкими портьєрами. В хвилину відчаю метнулася думка: "Мабуть, вони тепер не мають права бити, якщо завісили двері портьєрою!" Чого це вони так, неначе злодії, роблять своє діло? Може, це вони приватно, нишком обробляють свою власну справу, щоб не показатись перед начальством нікчемними, ні до чого не здібними. Майже два роки возькаються з однією людиною! І Андрій почав кричати. До кімнати зайшов Фрей. Але Андрієві сподівання були марні. Фрей накричав і поставив ультиматум: або заговорити або йти в божевільню.
Конвейєр крутився повним ходом. Коли Андрій був уже напівживий, його вкидали назад в малесеньку шаховку і він там відхлипувався. Обіцянку Фрея скажена трійка здійснювала послідовно і неухильно... Андрієва психіка вже котилася назустріч тій обіцянці все з більшою силою. По кількох ночах Андрій, крім того, що мав гарячку, вже кашляв кров'ю і зле володів розсудком. Він хотів мати очну ставку. Якось до кімнати випадково зайшла Нечаєва. Андрій прохрипів при ній своє прохання і пообіцяв що тоді... тоді він підпише протокол. Сергєєв пообіцяв Андрієві, що він матиме таку очну ставку, що вмре на місці. Генеральну очну ставку! Убивчу!... А протокол підпише ще до того. Але протокола Андрій так і не підписав.
Закусивши до крові губу, з піною на устах Андрій вже бився, як епілептик...Тоді, вичерпавши всі можливості, Сергєєв нарешті дав обіцяну очну ставку, і Андрій побачив Жгута Ніколая.
Перед Андрієм сиділа людина з лисячим личком, людина з волі. Сергєєв посміхався, позираючи на Андрія якось згори. Жгут говорив, що знає Андрія, розповідав про Андрієву "контрреволюційну" діяльність, про Катерину, про малу сестру Галю!.. Андрій не міг пригадати цього чоловіка, але раптом згадав сцену в хаті, батькову Біблію, яку читав священник. Священник! Та це він і є Ю д а!!! У віччю Андрієві мелькнуло Катрине обличчя, мала сестра Галя й бідолашна мати... Мов підкинений пружиною, Андрій зірвався й схопив Жгута за кадик. Сергєєв скочив злякано, але, перш ніж він встиг щось зробити, Андрієва рука вхопила тяжке мармурове прес-пап'є й усіма рештками сили опустила його на Юдину голову. Після того Андрій втратив свідомість.
Коли Андрія витягали, він від болю опритомнів і, мов крізь туман, побачив мертвого священника, а Сергєєв несамовито й захоплено реготав: "Га-га-га! Оце так ставочка!! Оце так очна ставочка!.. Готово, брат! Га-га-га! Оце так розписався!" І задоволено потирав руки. Дійсно, так підписатися під протоколом обвинувачення в терорі й збройному повстанні та під свідченнями очкаря ліпше вже не можна. Дальші переслухування вже зайві. І Андрія вже більше не переслухували. Та й однаково Андрій уже був непридатний ані до логічного мислення, ані до розмов. Він був душевно хворий.
Його знову привезли на Раднаркомівську. Приймав Андрія з "Чорного ворона" опівночі знаменитий черговий корпусу Мельник. Андрій побував двох камерах, перш ніж Мельник завів його в чисто вибілену, затишну камеру-одиночку з двома ліжками, на яких навіть була постіль. Були дві тумби, підлога була блискуче навощена... Це щось нове, дивовижне й небувале! Андрій згадував камеру 49, камеру 12-ту, "штрафну" й не вірив своїм очам.
Лахів Андрієві ніхто навіть і не думав міняти, з чого було ясно, що він тут недовго. Якось до камери посадили ще одну людину – Алєксєя Копаєва, начальника Грунського райвідділу НКВД. Андрій хоч як був несподівано вражений (Грунський район – це ж район, дуже близький до його рідного міста!!), але не подав вигляду. Коли Копаєв почув прізвище Андрія, він захвилювався, затремтів. Тоді сказав, що Сафигін – його приятель, тож він чув про Андрієву справу. Копаєв почав розповідати досить хаотично, як Сафигін фабрикував Андрієву справу.
Вичувалося, що Копаєв щось уперто обминає, щось справді знає, але не каже. Андрій про себе мовчав, лише слухав. Про власну свою справу й про себе Копаєв теж мовчав. Але потім вони роззнайомились ближче.
Копаєв розповів, що має жінку і двоє дітей. Колись зробив блискучу кар'єру, в "органах" ще тоді, коли не було Єжова. Та от прийшов Єжов... Копаєв ніколи кірки не зарізав, а тут він мусив замазати руки в людську кров. І він бив людей, бував при розстрілах! Та от зняли Єжова й почали (для проформи почали!) "карати" верхівку винних в "перекрученні лінії партії". Одного дня Копаєву дали вести справу парторга, який колись вчив Копаєва, як треба бити. Копаєв бив того парторга з насолодою, але кінчилося тим, що парторг все-таки виправдався, бо був хитріший за нього й мав "руку", а Копаєва посадили. І тепер він має гарантованих 15 років!
Якось Копаєва забрали, а потім привели побитого, заюшеного кров'ю. Він і раніше приходив з синцями, але то були дрібниці. І тепер Копаєв розповів Андрієві, що його брати теж сидять тут. Від того самого дня, що й Андрій. Вони суворо ізольовані. Чумакам приписують імпозантну контрреволюційну військову організацію, яка стоїть в прямому зв'язку зі справою маршала Дубового й справою маршала Блюхера...
Копаєву призначили 20 років, і він розумів, що ніколи не виживе там, де його пошлють. Він сидів і плакав, а опівночі розповів Андрієві, як тут розстрілюють. Ночами тут гудуть машини. Це звукова заслона, а за тією заслоною й розстрілюють. Слідчі бували й по кілька разів при розстрілах, які відбуваються внизу, у льохах. От людей забирають з різних тюрем з "вещами" й звозять туди. Люди нічого не запідозрюють, думають, що це їх привозять на допит або відправлятимуть на етап. Бувало, що назвозять в таку камеру по 250 чоловік і більше. Це майже кожної ночі відбувається. З такої камери ведуть двері в іншу. Ті двері добре оббиті сукном з другого боку, так, що крізь них нічого не чути. За тими дверима велика порожня кімната, в ній стіл, за столом сидить прокурор, завжди п'яний, бо тверезий того не витримає. Перед прокурором список приречених. Людину ведуть у другі двері. Сліпуче сяйво б'є в очі – за тими дверима яскраво освітлений льох... Хтось невидимий бере людину ззаду за ковнір і стріляє їй в потилицю... Й штовхає в льох. А розстрілює Мельник!
Андрій був безмежно вражений. Так от чому Мельник має право безкарно роздавати махорку! От чому він поводиться так вільно в цім пеклі. Розстрілює Мельник. І ще один. Вони кожної ночі працюють на пару. Один стріляє, другий добиває. Тієї ночі, коли Копаєв був присутній, розстріляно 296 чоловік. Тієї ночі Мельник добивав жертв коротеньким ломиком, яким ударяв по голові. Потім захололі трупи бригада вантажила, як дрова, на машини, й ті машини геть десь їхали.
Вражений Андрій ніяк не міг зв‘язати до купи дві речі – ломик в руках Мельника й пачку махорки в тих же руках, за яку Мельника любила вся тюрма.
Скоро Копаєва забрали, і Андрій лишився сам. На розставанні Копаєв був розгублений і просив передати привіт його дружині й діткам. Він в душі не вірив, що Андрія пустять на волю, але уперто просив передати привіт.
Андрій лишився сам. Ночами йому снились якісь дивовижні сни, яких він уранці ніяк не міг пригадати. Страшенно боліла голова, нило все тіло. Бачив, що він остаточно погасає. На щоках були хоробливі червоні плями – плями сухот, плями смерті. Андрія гарненько поголили, немов зумисне, щоб він бачив свою загибіль. Два сержанти при зброї забрали його з камери і повели крутими сходами. Андрій немов ішов на Голготу, часто зупинявся збезсилений і заходився раптовим кашлем.
Коли відчинилися якісь двері, Андрій побачив… своїх трьох братів. Ноги підкосились, і тіло похилилося, але Микола дебелою рукою підхопив Андрія й притиснув його до своїх розхристаних грудей.