Маму знайшли сусіди мертвою у хаті, вже стояв запах. Люди з наших організацій допомогли поховати. Ці люди з'являються в Іванчиному житті тільки на похоронах…
Іванка почувалася самотньою, бо Сави часто не було вдома. Чоловік говорив їй, що не хоче дивитися на її пісне лице. Іванка боялася його, хоч він і не бив її. До страху і перемученості підкрадалася ще тривога. Їй снилися страшні сни, вона почувалася чужою у Києві, де не сприймали жінку з бандерівських країв. Іванка жила у столиці рідної держави, але гостро усвідомлювала чужину і закинутість. Вона не любила Київ, що на 80 % є вмістилищем хохлацького рагульства, малоросійського шовінізму до галичан. Іванка хотіла би виїхати звідси, але Сава нізащо не згодиться, бо не уявляє себе поза столицею. Вона розуміла, що для Софійки Київ рідний, це її місто. Та не сам Київ не любила Іванка, а людей, багатьох східняків. Вона вважала, що саме галичани своєю кров'ю зберегли і відстояли святість ідеї. Бо ніколи би не зреалізувалася незалежність, якби не жменька західних областей, якби не гоноровитий, іноді дріб'язковий і міщанський Львів.
А ще Іванка переживала, що не склалися стосунки зі свекрухою, бо вони обидві безмірно чужі. Її лякала мовчанка свекрухи і чоловікової сестри. А Сава переходив у наступ, бо Іванка не називала Якилину мамою. Інколи Іванка думала про самогубство, але задувала про дочку. В такі миті вона пам'ятала про єдину тут греко-католицьку церкву і йшла туди молитися.
Якось у неділю Іванка пішла з Софійкою до церкви. Жінка плакала, а після Служби познайомилася зі сестрою Францискою. Вони вийшли з церкви і декілька годин розмовляли. Іванка вилила усе накипіле, розповіла про все своє життя. Сестра говорила, що дуже погано, що дитина все це чує, треба захистити Софійку від розпачливих емоцій, а за всіх, до кого Іванка відчуває неприязнь, треба молитися. На всі питання Іванки сестра давала сміливі, вистраждані і глибокі відповіді далекі від теоцентричного святенництва. Ці слова лягали на Іванчине серце чудотворним вином і бальзамом.
І не знає Іванка, що через тиждень сестра Франциска, що була у Києві із апостольською місією, повернувшись у монастир, пристрасно і щиро молитиметься за неї.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ЧАСТИНА VII
Зранку Кирила розбудив дзвінок: один з його знайомих-пияків потрапив у аварію, і тепер йому були потрібні гроші. Знайомий знав, що недавно Кирило продав 3 картини. Орленко знав, що гроші йому ніколи не повернуть, але він не зміг відмовити. Васьок не був йому ані близьким приятелем, ані талановитим малярем. Базграв якісь портретики, майстерню відібрали, часом підробляв у підземках.
У лікарні Кирило мусив дати якомусь лікарю хабаря. Той сказав, що Васьок у середньому стані. Художник зайшов до приятеля, дав гроші, і так Кирилова добрість позбавила його коштів, на які міг прожити 2 місяці.
Тяжко дістався Кирилові той заробіток за 3 картини. Спочатку він з Савою зустрівся з Остапом, який замість говорити про ціну, тематику картин, іронізував про смерть мистецтва, називав Кирила імітатором. Художник по мові впізнав, що Остап – галичанин, і спитав, хто його виховував. Остап розлютився і вже не хотів мати разом справи, але Сава його вмовив. Згодом Сава і Кирило побували у генерала, батька Ірен. Генерал признався, що молодим хотів стати художником. Він купив три картини, але дав меншу суму, пообіцяв, що, можливо, замовить свій портрет у повний зріст. Після продажу картин Сава забрав собі 20% від суми. Приятелі пили дорогу горілку і планували подальший продаж картин.
Кирило пригадав, як принизливо почував себе під генеральським поглядом. Але не справа у доларах, які він взяв, бо талант повинен мати матеріальну сатисфакцію. Справа у тому, що він починає зневажати своє призначення – цей Божий, а не людський дар. Чому він спотворює святий вогонь, жбурляючи його у гігантську топильню цинічного крематорію і попсового обезличення? Не вдасться хитро пройти між дощовими краплями, між Сціллою самозречення і Харибдою грошового тільця. Кирило сидів у майстерні і плакав, поринувши у зачакловане коло власної жаскої дисгармонії.
Зате Остап Кисільчук знав, що людське життя зводиться до латинізму Homo homini lupus est. Тому він планував круто і переконливо реалізуватися. Хлопець зустрічався з Ірен, уже перестав комплексувати у її розкішній квартирі. Остап уже кілька місяців жив, як альфонс, познайомився з батьками дівчини. Генерал, уперше випадково зустрівши Остапа у власних апартаментах, глянув на нього, як на порожнє місце. Та Ірен сказала, що хлопець – дуже талановитий студент-самородок, живе у гуртожитку, але хоче вчитися. Якась людська тінь пробігла кам'янистим генеральським обличчям. Остап назавжди запам'ятав цей пронизливо-строгий і вишколено-професійний погляд, як рентген. Генерал влаштував хлопцеві допит. Остап хвилювався. Балачка, звісно, велася на общепонятном. Остап не помічав, як переходив усе частіше у розмовах з Ірен на зручну і "рідну" їй мову. Лише в ліжку з нею говорив українською, і їй подобалося бути секспартнеркою натурального аборигена.
Генерал питав, чому син сільського галицького вчителя не спілкується із ним українською. Остап став патякати про традиції москвофільства у Галичині, особливу лабільність і толерантність, а в гробах переверталися його предки від жаху… "Гавнюк", – думає генерал, навіть не пробуючи пояснити собі, чому відчув легкий дотик огиди від Остапових старань вижбурнути із себе все, що було до Києва.
Остап трохи комплексував, що познайомився з батьками Ірен, це, начебто, накладає якісь обов'язки, але він не проти! Бо стати зятем генерала – далеко не найгірший варіант. Йому би лише зачепитися, адже він не любить Ірен, іноді ненавидить. Навіть уявляє, як ця курвочка працює на фермерських полях. Його ж мати все життя порпається на городі, ледь перебираючи ревматичними тромбозними ногами. В Остаповій душі піднімалася темна хвиля класової неприязні і невдячності, але він душив це почуття. І взагалі, він не любив Києва із його містечковою гординею "потомственних" жителів. Це галичани видумали культ столиці, культ Великої України. А на цих землях колись гуляла незагнуздана демонічна вольниця, тут живуть нащадки знищених іншою імперією січовиків. Це є радше оаза сліпого бунту, ніж впорядкована для великої державної розбудови територія. Остап мріяв впокорити собі Київ, бо тут не місце рефлексуючим страждальцям і догматичним праведникам.
У Сави Чорнокрила сприйняття Києва було набагато обачнішим і інтимнішим. Адже він народився і був "підданим" колишньої Київської губернії – і це його місто. Сава вважав, що в Києві має почувати себе незатишно як хитрий галичанин, так і дощенту вирусифікований східняк. І треба відновити правічноукраїнську сутність Києва.
Савині міські рефлексії плавно переходили до міркувань про власну сім'ю і дружину – галичанку і чужинку. Сава думав, що Іванка уже про щось здогадується. Вона перетворилася для нього на білкову субстанцію, яка безперервно викидає з себе кровозливки, сечовідходи і каломасу. Саві навіть здавалося, що Київ – вмістилище гігантської клоаки, монументальний відстійник таємничого підземно-каналізаційного життя міста, яке вбирає квінтесенцію міазмів і нечистот.
Мар'янине тіло ще хвилювало його, та все більше він ставав байдужим. Та й витрат багато потрібно на продукти, випивку, таксі, квартиру, де зустрічаються. Випарувався елемент казкової інтриги, позбавилася Мар'яна того ореолу, що може однією рукою брати квітку, а другою стріляти. Сава інколи питав її, що буде далі, у неї ж сини майже дорослі, а у нього – дочка. Жінка просила ще трішки казки, а там… Сава вважав, що вони з Мар'яною чинять безсоромно, він лютував через всю цю ситуацію і не знав, як буде далі.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ЧАСТИНА VIII
Назарові здавалося, що не переживе любовного трагіфарсу з Наталкою. Та він уже не слабосилий, може бути і лагідним, і сталевим. Хлопець закінчив школу, вчиться у Львові на історичному факультеті. Львів чарує його. Там, де злостивий гість фіксує тільки догідливість та улесливість, нещирість та синдром нерозділеного кохання до Австро-Угорщини, його синівський погляд бачить розбудженого і зміцнілого красеня-лева, що, розправляючи могутні царські м'язи, встає виконувати волю рисорджименто. Львів для Назара – кувач і музикант щасливої історії. Місто було йому рідне, близьке…
Назар пригадав другі відвідини Києва, на той раз з батьками. Бо Остап прислав телеграму, що одружується. Батьки взагалі ні про що не знали, навіть про дівчину. Назар саме був приїхав додому на вихідні, бо вже 2 місяці був першокурсником. Він дізнався, що Наталка вийшла за Василя, який п'є і б'є її. Назар ще після першої поїздки написав братові великого листа, та Остап навіть не відповів. А влітку, перед Назаровими вступними іспитами, виправдовувався, що мав багато роботи, заробляв, бо батьки йому не відкрили банківського рахунку. Остап тоді говорив дуже цинічно. Казав, що Назар не розуміє, у якій багнюці живе, і треба тікати з цього села.
Дізнавшись про весілля, мати плакала і ходила зичити грошей, батько ковтав старі пігулки, а для нього ж колись синове навчання у Києві було найбільшою гордістю. Назар не хотів їхати у Київ, але батьки вмовили, не міг залишити стареньких напризволяще. Хлопець навіть таємно ревнував: кивнув Остап пальцем, а вони вже збираються і їдуть. Назар любив батьків і допомагав, а вони журилися за своїм філософом. Назар пам'ятав, що Остап колись казав, що не буде доглядати старих батьків.
На вокзалі у Києві батьків і Назара зустрів Остап. На таксі повіз у гуртожиток, де домовився про кімнату для батьків і брата. Мати хотіла познайомитися з дівчиною, але Остап сказав, що це відбудеться завтра на весіллі. Він поїхав у справах, а батьки з Назаром добралися у центр. На Хрещатику батьки почували себе ніяково і зайво, Назара душила лють. Назар не уявляв, як сидітиме на весіллі, якщо так ненавидить Остапа. Пізно ввечері з'явився Остап, добряче підпилий. Він торочив, що не слід було Назарові вступати до Львова, бо це місто з кумедною провінційною гонористістю давно стало задвірком із периферійною наукою та культурою; звідти повтікали кращі і розумніші за кордон або до Києва.