Володимир Діброва — Андріївський узвіз (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Сторінка 4 з 7

Але чоловік є стовпом надійності. Його щоосені посилають наглядати за тим, як студенти збирають залишки врожаю. Він чергує в гуртожитках мало не на всі червоні свята. Він виконує всі партійні доручення. Відповідає за факультетську стінівку. Він – порядний, інтелігентний. I він – не стукач. Його поважають колеги і люблять студенти, особливо дівчата. Він без відриву від виробництва захистив дисертацію, є співавтором двох методичних розробок, а одну з його статей надрукував столичний журнал. Далі чоловік розповідає про свій роман з молодою викладачкою – своєю колишньою студенткою.

Потім чоловіки розмовляють про радіацію. Друг дитинства знає про це більше, ніж усі західні фальсифікатори. Його батько має доступ до інформації, яку друкують безпосередньо для членів Політбюро. Друг дитинства каже, що не треба панікувати. Але усе, що вже виросло, треба спожити. М'ясо, молоко, овочі – все. Але так, щоб ніхто не знав, звідки воно. Повантажити і відправити у інші регіони. Інакше ми через один вибух всю економіку розваляємо.

Горілка допомагає другові дитинства з поточних справ перескочити на філософські. Причина всього, каже він, в тому, що наші люди – свині. А ті, що не свині, ті або травмовані, або хворі. Друг дитинства вже мало не 20 років в партії. Але він – не догматик. Він бачить, що ідея вичерпала себе, експеримент провалився. Просто поки що всі бояться визнати це. Ніхто не хоче втрачати владу. Люди думають, що влада є похідною від ідеології. Це не так. Влада – це чиста енергія. Люди самі все дають тим, хто каже їм: віддай! Ще й цілують руки.

Друг дитинства вмовляє чоловіка пити ще, бо після яєць головна страва – попереду. Друг дитинства не пояснює натяку, а чоловік не перепитує. Навіщо? Він знає, що ніхто не примусить його пити. Він не любить горілки, і він не хоче, щоби він нього тхнуло. Особливо сьогодні. Він хоче додзвонитися до своєї коханки. Чоловікові і його коханці треба, щоб її син був у садочку, або в діда з бабою, щоб він не хворів, щоб у неї не було занять, а у нього – нарад чи зборів. Тому для них кожна нагода побути разом – свято. На міжнародний жіночий день жінка сказала йому, що в неї затримка. Чоловік обіцяє звести її з гарним гінекологом, каже, що подбає про заміни, мінімум на тиждень, а, якщо треба, то й на місяць. Жінка каже, що між ними не любов, а блуд. Коханка скаржиться, що їй через чотири роки буде тридцять! А в неї – ні родини, ні посади, ні, навіть, свого житла! Він не розуміє, чого вона хоче, і жінка виганяє його. Згодом вони помирилися, але їхнім зустрічам уже бракувало вогню. А її колишній чоловік-художник хоче, щоб вона повернулася до нього.

Друг дитинства чує дзвінок і йде відчиняти двері. Він повертається з якоюсь жінкою. Довге каштанове волосся, блакитні очі, винятковий зріст. Мрія кожного фотографа. І не фотографа теж. Друг дитинства пригортає жінку до себе і каже, що це сестра – майстриня лабіальної терапії. Чоловіка він не представляє, але це нітрохи не дивує медсестру. Вона сідає на ліжко і вивчає його, немов це якийсь заспиртований експонат чи аналіз з пробірки.

Друг дитинства цілує медсестру і спрямовує її на вихід. Чути, як вона відкручує у ванні воду. Вона – справжня медсестра, і, як і друг дитинства, працює у поліклініці четвертого управління. Її чоловік також там працював. Зараз він сидить. Йому дали три роки за зловживання службовим становищем. Медсестра – його третя дружина. Друг дитинства їй натякнув, що він міг би через свого батька допомогти. Тоді її доктор вже на Новий рік був би вдома. Такі справи робляться, аби бажання було. Вона спочатку відмовлялася. Зате тепер сама проситься. Увійшла в смак цього діла.

Чоловік підозрює, що друг дитинства причетний до ув'язнення доктора, а може, він просто скористався з нагоди. До кімнати заходить медсестра. У ванні вона заплела своє волосся в дві косички. На ній тепер біла лікарська шапочка і закороткий та завеликий халат. На кишені халата вишиті ініціали друга дитинства. Медсестра стає задом до друга дитинства, а передом до чоловіка. Чоловік хоче вибратися в коридор і щодуху до дверей. Невже вони все це підстроїли? Навряд. Ніхто не міг знати, що він забреде в гастроном.

Друг дитинства бормоче щось про пепсі і підводиться. Якщо він зараз, каже собі чоловік, зробить крок у бік дверей, а тоді розвернеться й стане у мене за спиною, то я пропав. Друг дитинства робить крок у бік дверей, розвертається і стає за чоловіком.

Не можна було заходити в гастроном, от що!

Медсестра нахиляється до чоловіка. Від неї пахне зубною пастою. А ззаду друг дитинства дихає на нього випарами горілки. Але так не повинно бути! Це зависока ціна за одну випадкову зустріч! І на такі ситуації повинен існувати пожежний вихід.

Линва! згадує він.

Медсестра розстібає останній гудзик. Чоловік бачить, як права його рука стягає з неї халат, а ліва лізе їй між ніг. Пальці друга дитинства на своїх плечах – це останнє, що чоловік відчуває. Наступної миті удар чимось важким по чомусь тендітному уриває цю групову сцену. Що б це могло бути? Одне з припущень – що линва там таки була, і вона була замаскована під дверну ручку. Чоловік не зміг дотягнутися до неї, тому вона сама розмахнулася і поцілила йому у тім'я. Тільки так можна було його звідти висмикнути.

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

ТРЕТЯ ЗУПИНКА

Він – на кухні своєї квартири. Його дочці п'ять років і три місяці. Родина снідає. Його дружина тут ще зовсім молода. I йому немає 27 років. Щоранку він прокидається першим і варить для всіх кашу. В них гарна молода родина, і їм добре разом. Хоча в них і був період притирання та свої труднощі, особливо поки вони жили з її батьками. Але тепер у них своя двокімнатна квартира. А три місяці тому сама собою відпала їхня головна біда. На свій п'ятий день народження їхня дочка почала розмовляти. Тобто розмовляти з усіма, а не тільки з ними.

Дитина розвивалася нормально, фізично і розумово. Спочатку були звуки, тоді слова і, нарешті, речення. Вона любила слухати казки, знала напам'ять багато пісень та віршиків. Але десь після трьох років вона раптом припинила розмовляти. Лише тато і мама чули її голос. Батьки шукали для пояснення сліди різних психологічних травм. Лікарі відправляли їх з дитиною від одного спеціаліста до іншого. Батькам навіть говорили, що в дівчинки затримка психічного розвитку, і її треба ставити на облік. Та в той день, коли дочці виповнилося п'ять років, вона прокинулася і сказала, що відтепер розмовлятиме з усіма.

У той час чоловік думав про те, до чого можна було би порівняти життя. Не абстрактне буття і не існування білкових тіл на околицях космоса, а те, що з ним відбувається. Якось він ходив до філармонії. Іноземний віртуоз виконував фортепіанний концерт. І вже з першого акорда чоловік зрозумів: все це – про нього і для нього.

Чоловік не сумнівається, що за інших обставин на цей час він вже міг би бути відомим художником (достатньо подивитися на той пейзаж, що на кухні, або на автопортрет, який висить над його письмовим столом). Або рок-зіркою (власних пісень набереться у нього на два з половиною альбома). Або вченим, молодим та перспективним гуманітарієм широкого (завдяки самоосвіті) профіля з неординарним поглядом на більшість так званих аксіом.

А ким він зараз є? Викладачем-погодинником, який вже третій рік обслуговує всіх, кого на нього навісять. От цього семестру йому дали групу на так званих курсах резерва ООН. На цих курсах поважні чоловіки, яких вибрали для майбутніх поїздок за кордон, рік із відривом від виробництва вивчають політекономію, історію з географією та одну з іноземних мов. Серед них є такі, що можуть похвалитися кількома внуками, а є й такі, котрі без дітей. Але усі вони – хороші дядьки.

Треба поспішати, каже собі чоловік, треба визначатися!

* * *

Під деканатом, куди чоловік заскакує, щоб подивитися номер своєї аудиторії, на нього чекає співробітник Комітету Державної Безпеки. Офіцер каже, що хотів би побалакати ввечері о сьомій нуль-нуль у фойє готелю (він дає назву найбільшого в місті готелю). Чоловік каже, що сьогодні зайнятий і завтра теж, до того ж, про що їм розмовляти. Співробітник каже, що про майбутнє чоловіка.

Чоловік з ними вже стикався, але завжди вислизав неушкодженим. Починаючи з першого курсу, коли на свято жовтневої революції суміш горілки з кріпленим вином погнала колишніх однокласників аж на центральну вулицю. Від надлишку дурної енергії хтось з хлопців почав вигукувати імена улюблених футболістів, спричинив бійку і весь салют провів на асфальті, під копитами святкуючих городян. Чоловік, який тоді ще був юнаком, кинувся рятувати товариша, для чого висмикнув з брудного стояка прапор однієї з братніх республік. У ту ж мить його оточили три мордовороти, заламали йому руки, кинули в "бобік" і повезли на допит. Та все скінчилося добре, бо мордовороти переконалися, що він не є націоналістом однієї з братніх республіки.

Офіцер сказав, що має наглядати за курсами ООН. Він зобов'язаний дізнатися про кожного з кандидатів на поїздку за кордон більше, ніж той сам про себе знає. Яким би не був відбір, через яке б дрібне сито їх не проганяли, а кадри трапляються різні.

Сам офіцер до роботи розвідника прилучився ще на першому курсі. Його, тоді студента факультету іноземних мов, викликали в деканат і сказали, що органи покладають на нього великі надії. І що попереду у нього – блискуча кар'єра. Але його спочатку перевірили: всі п'ять років майбутній офіцер наглядав за своїм (а часом і за суміжними) курсами. Та коли настав час для розподілу, то замість посади секретаря аташе у далекому посольстві він одержав повістку, був призваний до війська і направлений в пустелю. Там він два роки працював з партизанами країн, що розвиваються. Під кінець строку він так себе зарекомендував, що його прийняли в партію і взяли в органи. На новій роботі йому виділили хай і маленький, але окремий кабінет. Йому хотілося пробитися вгору, тому вирішив збирати інформацію про викладачів курсів ООН. У світлі такого рішення офіцер завів на кожного з викладачів досьє, в яке заносив усе, що міг знайти.

Чоловік питає офіцера, а що, як він не хоче співпрацювати.

1 2 3 4 5 6 7

Дивіться також: