Він був високий, у зелених плямистих штанях і куртці, повністю лисий. За ним вийшла невисока худорлява жінка в брючному костюмі салатного кольору. Гостре довгасте обличчя, такий самий гострий носик та волосся до плечей: чорне, мов вороняче крило. Погляд насторожений, пронизливий і хижий. Жінка почала сварити Данила і дівчину за те, що вони тут ходять. "Там, під землею, смертельно небезпечний чадний газ", – говорила вона. Жінка брехала, що вона з чоловіком усе тут перевіряла, а нікому про це не казала в селі, щоб не розводити паніки.
Данило злякався за Бодю, а Варка розповіла незнайомцям, що в печері їхній друг. Жінка спитала, чи давно він поліз туди. Незнайомці видалися Данилові підозрілими. Раптом з того боку пагорба зчинився якийсь гармидер, потім почулися крики радості. А за мить Вухо та Богдан Майстренко прибігли до Варки і Данила. Обоє збуджені, Бодя до всього ще й з побитим лицем, у брудному одязі, але живий та здоровий. Данило відразу ж засік: радості від появи ще двох хлопців чорнявка та лисий не виявляють. Жінка поцікавилася в Боді, яке в нього прізвище. "А ваше?" – несподівано зухвало відповів Богдан. І тут щось дивне сталося. Замість того, аби продовжити тиснути на порушників правил безпеки, чорнява жінка раптом замовкла. Потім сказала більше не ходити сюди і нікому нічого не казати. Жінка і чоловік пішли геть.
РОЗДІЛ 8, У ЯКОМУ ВСІ РОЗУМІЮТЬ, ЩО ОПИНИЛИСЯ В НЕБЕЗПЕЦІ, АЛЕ НЕ РОЗУМІЮТЬ, ЧОМУ
Майстренко розповів друзям, що ця жінка – пані Крук, а чоловік – Карлик. Бодя на одному подиху виклав і про голоси в печері, і про підслухану розмову, і про те, як не ризикнув піти за незнайомою парою і повернувся назад. Тим шляхом, яким прийшов. Вибрався в урочище, застав біля струмка Вуха, і з ходу видав йому все почуте. Друзі зрозуміли, що жінка і чоловік запідозрили, що Бодя міг їх чути в печері.
Лановий думав, що ж робити. Він сказав друзям, що треба бути обережними, але дорослим не слід нічого казати, бо доведеться зізнаватися, що вони поперлися в цю печеру! Данило говорив, що коли зняти бучу, пані Крук та Карлик згорнуть свою діяльність! Перечекають та продовжать! Лиш паскудити стануть обережніше! Хлопець попросив Рудиків розповісти, що вони знають про того, хто міг заховати тут скарби. Та Рудики нічого не знали, але Варка згадала, що чула про таке в музеї.
РОЗДІЛ 9, У ЯКОМУ ДРУЗІ ЙДУТЬ ДО СТАРОГО ЗАМКУ У СПРАВАХ
Друзі відправилися у музей – замок князя Козицького, щоб знайти директора Георгія Дмитровича і розпитати про скарби. Вухо вів усіх коротким шляхом, навпрошки. Так вони вийшли просто до парку, у який лісистий пагорб перетікав, здавалося, сам собою. Лиш зелена огорожа-сітка показувала цю межу, але місцеві добре знали, де тут хвіртка. Далі витоптаною стежкою пересікли парк, вийшли до глибокого рову, де колись була вода, і перетнули його по дерев'яному мосту, який вів до прочинених воріт, у замковий, тепер – музейний, двір.
Ані двір, ані сам замок не вражали своїми розмахами. Проте тут було затишно. Фасад самого двоповерхового замку не облуплений, як це часто буває. Видно, ремонт тут зовсім недавно робили. Тепер споруда хоч трошки схожа на помешкання шляхетного пана. Данилові Лановому хотілося погуляти цим двором довше. Та сам розумів: не для прогулянок вони сюди прийшли.
Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
РОЗДІЛ 10, У ЯКОМУ ДИРЕКТОР ЖОРА ПОЯСНЮЄ, КОГО КОЛИСЬ НАЗИВАЛИ РОЗБІЙНИКАМИ
Під кабінетом директора діти вагалися, хто має стукати. Та двері відчинив сам директор. Скільки йому років – важко сказати. Патлатий, русяве волосся ледь не торкається плечей. Окуляри в тонкій оправі, замість солідного костюма, який пасував би директорові музею, – кросівки, джинси та червона футболка з портретом такого ж, як і її власник, патлатого чоловіка. Данило знав, що то портрет команданта Че Гевари, революціонера. Місцеві називали директора просто Жорою.
Георгій Дмитрович познайомився з Данилом і Богданом, рудих він знав. З батьком Данила Жора уже був знайомий, тому не здивувався, що Лановий-молодший попросив розповісти про скарби.
Директор розповів, що всі місцеві легенди про заховані скарби так чи інакше пов'язані з розбійниками, бо тут Устим Кармелюк свого часу погуляв. Сім разів ловили Кармелюка царські жандарми. Всякий раз він утікав від них, аби знову повернутися в Україну та далі сипати їм усім солі на хвости.
РОЗДІЛ 11, У ЯКОМУ ГЕРОЇ СЛУХАЮТЬ ЛЕГЕНДУ ПРО ЗМІЇНУ ГОЛОВУ
Жора розповів, що серед старих паперів, писаних більше як сто п'ятдесят років тому, є свідчення розбійника Охріма Куцого, одного з друзів Кармелюка. Коли царські війська врешті решт придушили повстання, багатьох убили, багатьох у полон взяли, Охрім Куций міг врятувати своє життя в обмін на Зміїну Голову. Так називається великий діамант.
Козицький володів цим діамантом. На той час, коли Поділля охопило повстання Кармелюка, князь був за крок до розорення. Зміїна Голова лишалася чи не єдиною коштовною річчю, якою він володів.
Станіслав Козицький отримав замок у спадок від батька. Коли польська влада на Поділлі змінилася на російську, царську, Козицький погодився служити цареві – аби лиш замок, титул та землі лишити за собою. Саме в ті часи захотів пан Станіслав замок перебудувати. Найняв добрих інженерів, котрі тямлять у будівельній справі. Серед них був Михайло Ружич, дуже тямущий чоловік. Кажуть, це він особисто склав проект "кімнати страху" – потаємної кімнати, куди можна заховатися під час нападу ворогів. Або — втекти з цієї кімнати за межі замку підземним ходом. Коли все було готове, князь Козицький велів знищити всіх, хто працював на будівництві. Першим, звісно, у списку був Михайло Ружич. Проте йому вдалося втекти. Інженер пристав до Кармелюка і його теж почали називати розбійником.
Козицький був марнославною людиною, часто хвалився діамантом. Аж якось уночі на замок наскочили розбійники. З ними був Ружич, і він прекрасно орієнтувався в замку. Крім іншого, знав, де скарбниця. Тому забрав діамант, покаравши в такий спосіб убивцю. Розбійники ховалися у лабіринтах тутешніх печер. Це зараз вони всі засипані, а колись ходи-переходи вели далеко під землею. Десь там, у печері, помер від ран Михайло Ружич, поруч із ним був той самий розбійник Охрім Куций – рятувалися від поліцейської облави. Коли Охріма врешті-решт викурили з-під землі, як лисицю з нори, він, ясна річ, не знав, де шукати Кармелюка. Зате під тортурами з нього витягли інші зізнання: де розбійники заховали знаменитий діамант. За словами Охріма Куцого, Михайло Ружич назвав йому місце сховку, коли марив перед смертю. Тому нічого конкретного не сказав. Лише уривки фраз. Директор знав напам'ять ці уривки: "Двері через Змію. Відчиняє жіноча рука. Далі під землею. Потім під водою. Потім за стіною. А потім – за собою. Хто розумний – знайде".
Директор Жора дуже поспішав, але й більше нічого вже не знав. Діти попрощалися і пішли до виходу, та раптом побачили пані Крук і Карлика. Ох, не бажаною була зараз ця зустріч для нашої четвірки! Жінка і чоловік теж йшли до директора. Наша компанія швидко втекла до парку.
Данило з друзями зрозумів, що Крук і Карлик серйозно вирішили знайти Зміїну Голову. Бо щойно Данилів тато та його друг Вороненко почнуть свою справу, зробити це ось так, потайки, для аферистів уже буде неможливо. Діти розуміли, що злочинці їх бачили, і тепер буде важко за ними слідкувати, але в Данила і Богдана були друзі, з якими вони вже мали подібну пригоду.
РОЗДІЛ 12, У ЯКОМУ ЛЬОНЬКА ГАЙДАМАКА ДОМОВЛЯЄТЬСЯ З ГАЛКОЮ, А ДІВЧИНА – ЗІ СТРАУСОМ
Данило Лановий вирішив гукнути на допомогу Льоньку Гайдамаку. Того самого хлопчачого ватажка з містечка на Полтавщині, котрий якось допоміг йому та Богданові Майстренку визволитися з полону справжніх бандитів та навіть врятувати від їхніх зазіхань козацький скарб – справжню золоту булаву.
Залишмо на кілька днів наших героїв у Подолянах та завітаймо до містечка, де жили їхні кращі друзі і куди подзвонив Данило.
Льонька й досі не мав свого власного мобільного телефону. І зловити його було важко, бо літом вдома не сидів. Та зловити його можна було в один спосіб: подзвонити Галці. Дівчина телефон носила з собою, чим іноді був дуже незадоволений її кращий друг та охоронець – страус на прізвисько Футбол. Скаржилася якось Галка: щойно трубка оживе і вона піднесе її до вуха, аби відповісти, страус починає нервувати. Навіть кілька разів намагався вихопити слухавку дзьобом.
Данило набрав Галчин номер. А дівчина передала слухавку Льоньці. Льонька переповів своїй ватазі почуте від Данила. Кожен мав що сказати з цього приводу, а згодом Льонька вирішив, що поїде до друзів. Тільки Галка була категорично проти. Сказала, що їде з Льонькою, і ще ногою тупнула. Страус тут же повторив за Галкою. Льонька спитав, що ж робити зі страусом. Та Галка вмовила свого птаха відпустити її.
Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
РОЗДІЛ 13, У ЯКОМУ ВСІ ЗБИРАЮТЬСЯ ТА СЛІЗНО ПРОЩАЮТЬСЯ
Того ж вечора Льонька розповів усе дідові. Старий Гайдамака сказав, що у тих Подолянах його старий друг живе. Давно хоче його провідати. Ну, може не в самих Подолянах, може, взагалі в іншому місці. Але хто про це знає, крім них двох? Важливо інше: давно він, старий, збирався друга навідати. Ось і візьме з собою онука. Хай розвіється трошки, хоч Україну побачить. Льонька зрадів. З Льоньчиними батьками дід швидко домовився, ті навіть не питали нічого, особливо брехати не було потреби. По-друге, переговорив з Галчиними батьками і ті охоче відпустили дівчину.
Отже, наступного дня, глибоко по обіді, вся ватага вийшла проводжати мандрівників. Везла діда, Льоньку та Галку до поїзда вантажна машина з критим брезентом фургоном. Галка ніяк не могла попрощатися з Футболом. Страус поводив себе якось дивно, стримано. Взагалі, ні до кого не чіплявся навіть із дружніми намірами. Галка попросила Футбола побути трошки самому. Напевне, Футбол щось зрозумів – кивнув ніби на знак згоди. Мандрівники рушили в дорогу.
РОЗДІЛ 14, У ЯКОМУ Є ПЕРЕГОНИ І СТАЄ ЯСНО, ЧИМ СТРАУС МОЖЕ БУТИ ПОДІБНИМ ДО СЛОНА
Вантажівка їхала битим шляхом, а страус Футбол біг за нею.