Віктор Петров (Домонтович) — Дівчина з ведмедиком (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Сторінка 2 з 6

Досить йому було побачити на вулиці подібну сукню, капелюх, струнку постать, дівчину, що її профіль нагадував Зинин, серце його йокало, хололо, тремтіло і, обірвавшись, падало. Хоч знав, що Тихменєви виїхали з Києва й до осені в Київ не повернуться, хотів бачити Зину. Він сподівався, що Тихменєви раптом повернулися до Києва. Мало що в людському житті статися може?

Чоловік роздумував, чи це кохання. Думав, що то просто нудьга канікулярного дозвілля, спека, самота, порожність. Кожного дня він пильнував, коли йтиме листоноша, бо сподівався, що дівчина надішле йому лист.

Одного разу Іполит не витримав і зайшов до Тихменєвих. Він довго дзвонив, поки вийшла служниця Уляна. Іполит збрехав, що хоче забрати деякі свої книжки, які йому зараз дуже потрібні. Уляна ввела його в квартиру. Меблі стояли у білих чохлах, великі картини були затягнені марлею. Чоловік почав згадувати, як Зина вихорем, сковзаючись по паркету, вилітала йому назустріч, щоб з криком: "Леся, мама, Іполіт Миколайович прийшов на лекцію!" кинутись назад. Сьогодні ніхто не вибіг йому назустріч. Узявши книжки, що послужили йому за привід одвідати Тихменєвих, Іполит вийшов з квартири ще стомленіший, розбитіший, розгубленіший, ніж увійшов. Він продав ті книжки якомусь букіністові, а за гроші напився. Так день, так другий, так третій. Він пив, а вдома засинав маячливим, розмореним, спітнілим, важким сном.

Іполит не витримав цього катування, продав якусь золоту дрібницю, що ще залишалась у нього непроданою в голодні роки, і на ці гроші поїхав до Москви. Він ледве домігся, щоб його пустили в кабінет Тихменєва. Чоловік прийняв Іполита між двома засіданнями. Він не висловив здивування, побачивши Іполита, і не спитав, чому він опинився так несподівано тут, у Москві. Він запропонував Іполиту приїхати на дачу і погостювати в них. Іполит відмовився, подякував і попрощався.

Того ж таки дня Іполит їздив на дачу, але до Тихменєвих не зайшов. Ця постанова не йти до Тихменєвих прийшла випадково й раптом. Його зупинила думка: навіщо він сюди приїхав і що має сказати? Його бажання згасло. Він знов був тверезий і стриманий. У Києві він взявся знов за працю. Нерви Іполита заспокоїлись, повернувся сон. Коли ж він знов відчув самоту, то згадав про Мар'ю Іванівну.

V

Мар'я Іванівна – учителька тієї ж школи, де Іполит почав викладати з зими року 1921-22-го. З того ж часу почалось їхнє знайомство і приятелювання. Він приходив до неї, або вона до нього. Іполит допомагав їй з дровами, допомагав донести додому пайок чи якось придбати на виплату крам. Коли він діставав іноді спирт, вони розводили його й пили горілку у холодній з обідраними шпалерами, перегородженій шафами кімнаті, і тоді ця кімната здавалась теплою й принадною. Коли щастило продати дещо з речей, смажили яєшню, пекли на салі млинці й пили з сахарином настій яблуневого листу.

Мар'я Іванівна не брала не себе жодних перед ним зобов'язань, але не вимагала нічого й для себе. Зі школи вони виходили разом, коли смеркалось. Іполит думав про свою роботу над кальцієвими сполученнями, про замовлений переклад статті з німецького хімічного часопису, про те, що вдома для каганця немає гасу й що тому сьогодні не прийдеться писати; про незмінний пшоняний кандьор, що треба зварити. Вона думала про учнівські зошити, що їх назавтра треба виправити, про той же пшоняний кандьор і про не нарубані для грубки поліна.

Цього року Мар'ї Іванівні припало викладати на першій зміні, Іполиту – на другій. Після лекцій він йшов працювати в лабораторію, вона бігла в учительський гурток з перепідготовки. Він перестав варити дома кандьор і обідав звичайно в робочій столовці. Вони зустрічались все рідше й рідше. Але на літніх канікулах вони знову почали зустрічатися.

Вона зустріла Іполита радісно, без будь-яких докорів. Між ними були ніжні стосунки, і чоловік називав її Марусею. У його душі був невимовний жаль до неї. Канікули підходили до кінця, тому Іполит і Мар'я Іванівна не їхали на село, як планувала вчителька, та й грошей лишилося обмаль. Зате вони кожного дня переїздили на інший берег і проводили цілий день на Дніпрі. Знайшовши відлюдне місце, вони купалися, лежали, насолоджувалися сонцем і тишею. Обидвоє розуміли неминучість розлуки й допивали недопите в коханні. Вони не говорили за розлуку, але було ясно, що ці зустрічі – востаннє і що це літо вже ніколи не повториться вдруге.

На початку зими 1923-24-го року Іполит міг, нарешті, кинути школу, де вчителював всі голодні роки від року 1921-ого. Тепер їм Мар'єю Іванівною більше не доводилося вертатися вдвох з лекцій чи то зі шкільної ради. Вони жили в різних кінцях міста. В Іполита не було вільної хвилини, щоб забігати до Мар'ї Іванівни. Він перейшов зі своєї задрипаної кімнати в нове просторе помешкання у старої Дударихи з двох кімнат, гарно мебльованих, чистих і теплих, з правом користування ванною. З заводу повертався пізно ввечері. Усе було принесено на жертву заводові, директором якого став Кузьменко. Від лекцій в Тихменєвих Іполит не відмовився, але пообідати вже не залишався, бо було багато справ.

Почуття до Зини, що так раптово прокинулося по весні, тепер якось зблідло й ослабло. Правда, десь у глибині серця збереглися не знищені ще корінці, та служба, робота, утома від праці були певною запорукою, що це почуття не турбуватиме його. Іполита вабила яскрава й цільна Зинина вдача, її поривність і піднесеність, її здібність захоплюватись і палати. Його цікавила ця молода дівчинка, що на його очах перетворювалась на дівчину.

VI

Зина за час, поки Іполит її не бачив, стала ще стрункіша, ще чіткіша. Вона кинула дражнити його. В її вдачі з'явилися нові риси, розкрилися нові сторони характеру, замість того, щоб дратувати будь-кого, в ній прокинулося шукання самовизначення. Але їй подобалось зачіпати гострі теми, і вона не зупинялась перед тим, щоб називати речі своїми іменами. Якось вона розповіла Іполиту, що в одному фотоательє їй запропонували сфотографуватися голою, щоб зберегти пам'ять про своє тіло, коли воно було молодим, міцним і свіжим. Іполит не вірив, що вона могла це зробити, але дівчина сказала: "Я подарую Вам один із знимків. Ви виберете, в якій позі я більше Вам до вподоби". "Сподіваюсь, що Ви принаймні заборонили виставити знимки у вітрині чи, що краще, вимагали, щоб Вам повернули негативи?". "Навпаки, я збиралась спитати Вас, чи не підете Ви завтра зі мною подивитись на мої фотографії", – відповіла дівчина.

Зина вміла не рахуватись з умовностями, висловлювати різкі думки й обстоювати погляди, що могли шокувати й дивувати. Вона була надто розумна, щоб надавати будь-яку вагу й значення цінностям, що їх попередні покоління вважали за усталені правила, принципи, норми й мораль. Для Зини не було нічого забороненого, недозволеного, неможливого або ж недосяжного

Якось Мар'я Семенівна, Леся, Зина та Іполит розмовляли. Зина нападала на письменників, обвинувачуючи їх у тому, що вони менше знають сучасність, ніж намагаються те показати. Дівчина вважала, що коли письменник пише про падіння дівчини, як про якусь складну для цієї дівчини психологічну проблему, він ясно доводить, що не знає життя і що в нього цілком невиразне уявлення про дівчину нашого часу. Іполита турбувала присутність Мар'ї Семенівни і слизькість зачепленої теми, але Зина говорила далі. Вона сказала, що віддаючись чоловікові, дівчина взагалі не може чогось загубити. Іполиту стало смішно чути цю заяву од 17-літньої дівчини, яка зросла в замішенім родиннім оточенні. Дівчина говорила, що колись такі дівчата-покритки у книжках топилися з дитиною, а тепер є можливість йти в суд і подавати позов про аліменти. Мар'я Семенівна попросила Іполита не слухати Зину, бо дівчина насправді гарна й хороша: "Як послухаєш, волосся сторч стає, та Зина – людина чемна, сумлінна, хороша та мила". Леся ж сказала до Зини: "Ти завжди говориш так, щоб воно ні на що не було подібне". А Зина відповіла: "Ти повинна знати, що я не переношу подібностей. Я волітиму краще неподібного: за неправдоподібне!" Дівчина закликала Іполита підтримати її, бути за неправдоподібне, і заперечувати всі правдоподібності. Але він розчарував Зину своєю стриманістю. Дівчина пообіцяла за підтримку обіцяного торік ведмедика.

Сестри розповіли Іполиту про поета Стефана Хоминського, з яким познайомилися цього літа на підмосковній дачі. Стефан Хоминський мешкав у селянській лазні, носив діравий плащ, мав вигляд хворої, виснаженої, не зовсім нормальної людини, цитував німецьких романтиків і проповідував вогневе оновлення світу в полум'ї революційного катаклізму, загибель старого світу й прихід світу нового. Зина навіть процитувала: "Шукаючи останньої істини, я, Стефан Хоминський, метр Гільдії деструктивістів, заперечую все правдоподібне задля вищої єдино істинної неправдоподібности".

Лесі Стефан Хоминський аж ніяк не сподобався: по-перше, він був розпатланий, неохайний і брудний, по-друге, якийсь гугнявий і, по-третє, надто чудний, мабуть, трохи навіть і божевільний. Він жив з того, що лагодив дачникам взуття й пас селянам худобу. Та робив він це дуже погано, і люди на нього жалілися. Він навіть попсував Зинині туфлі, не змігши як слід полагодити.

Стефан Хоминський уважав, що треба рішуче й остаточно розірвати з усім попереднім періодом поезії. Руйнація мистецтва є шлях до ясности, – така філософія Стефана Хоминського. В ідеальному царстві майбутнього, де все буде соціялізовано, не буде й не може бути фахових поетів, фахової поезії й літератури: там кожен чоботар може бути поетом і поет чоботарем. Стефан був київський. Він і з Семенком був знайомий, але Семенка за деструктивіста не визнавав.

Стефан також був художником, який намалював два автопортрети. Як розповіла Леся, на одному з виставлених полотен Хоминського було намальовано ніс, довге волосся, овал чола, перекреслений двома перпендикулярними рисами, збоку рот, а під ротом очі й люльку; до полотна було прикріплено підошву, дратву й чоботарські інструменти. На другому були намальовані схематичні куби корів і схематизований Хоминський, при чому справжнє сіно, приклеєне до полотна, справляло враження непотрібної навмисности.

На селянській лазні, темній, порослій мохом, напіврозваленій, де жив того літа Стефан Хоминський, було прибито дві дощечки.

1 2 3 4 5 6

Інші твори Віктора Петрова (Домонтовича) скорочено: