Вчитель говорив, що скоро настане справедливість, час розплати недалеко. Якось Сичов готував для панового сина котлети і поклав у них цвях. Коли панич їв, то зуба зламав. А наступного дня Сичова відшмагали. І може, й вигнали б, але того дня Аристарх Аристархович з сином отримали якусь звістку і виїхали з маєтку. Поїхав і вчитель-студент. Більше поміщик ніколи й не вертався в свій маєток.
У маєтку залишився управитель – Сава Петрович Сметанкін. Жінка його померла, а мав дочку Олімпіяду. Управитель Сметанкін лишив Сичова готувати йому й дочці. Йшли роки, а Сичов почувався нещасливим. Тільки розваги було, що книги читати, які брав у палаці пана Підопригори, у власному його кабінеті, через вікно туди лазивши. Не так вподобав книжки з науки, скільки оповідання про людей і життя у формі літератури. Читав книжки про кріпацтво і впізнавав у них себе.
Хотіли Сичова забрати у солдати, але лікар сказав, що негодящий, хворість якусь мав. Залишився у Сметанкіна. Від смутного життя купив Сичов гітару і грав романси. А дочка Сметанкіна ходила по саду, де він грав. Олімпіяда була висока, з повними формами, косу мала нижче пояса. Сваталося до неї багато, але вона хотіла "благородного". Олімпіяда часто траплялася на очі Сичову, і він у неї закохався. Він написав їй листа, де багато всього говорив про любов. Та отримавши листа, Олімпіяда прийшла на кухню і сказала, що лист – нахабство, бо хто він, а хто вона? Тут і батько прийшов, сам Сава Петрович Сметанкін, дав 6 карбованців 39 копійок, насварився і вигнав Сичова з маєтку.
Подався Микола у Миргород. Жив на заїзді, а ввечері біля воріт сидів. Якось до нього заговорив якийсь Самійло Ількович Рибкін. Поговорили вони, і Рибкін влаштував Сичова за кухаря і лакея в готелі "Ермітаж". Працюючи у готелі, Сичов теж страждав, бо всюди несправедливість була. А тут і війна всього світу почалася. Самійлові Ільковичу довелося на фронт їхати. Господар готелю, коли царя скинули, усім погони позривали, а пани повтікали, – повісився. Не стало в Сичова посади, тинявся по місті голодний. Аж одного разу, коли солдати з фронту посунули, зустрів Рибкіна з портфелем під пахвою. Наступного дня Рибкін відправив Сичова у маєток зі словами: "Тепер робітники потрібні, а я вас знаю як людину. І ось вам доручення: ви кухар у маєтку були і знаєте, як по-сільському господарювати, то їдьте в маєток колишнього поміщика Підопригори і завідуйте там". Дав Сичову папери і навіть галіфе, бо костюма не мав. І почався тут історичний період його життя.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
XX
Їхав Сичов у маєток і радів, що помститься Олімпіяді. Коли приїхав, маєтку не застав: землю селяни розібрали, а в будинку вікна вибиті, дверей нема. Олімпіяда схудла, батько її зник, а вона мужикам сорочки шила. Сичов хотів спочатку віддати її в волость, а далі роздумавсь і прохолов. Уклав з нею угоду: за рік розведе тут культурність, і якщо на його вийде – зробить з нею, що захоче. "Мені аби культурність, а тоді вже робіть зі мною все, що бажаєте, Миколо Сергійовичу... Ах!" – погодилася Олімпіяда.
І пропав Сичов навіки, бо діяльність свою з особистим елементом зв'язав. Другого дня пішов до волості, а там вже трійка і на чолі Митька Хверт – матрос по продовольчій частині. Сичов запропонував зробити будинок для дітей, і всі схвалили цю ідею. Олімпіяда мала опікуватися усіма сільськими дітьми.
Другого дня дітей почали згонити, харчі звозити. Сичов навіть на зібрання їздив і промови виголошував. Йому запропонували завідувати усією культурою. Він погодився і взяв за секретарку Олімпіяду. Митька Хверт ще тоді радив не зв'язуватися з жінками, щоб проблем не було.
Багато різних законів придумав Сичов. Наприклад, до дітей вчителі ходили додому, а згодом освіту організували і для всіх дорослих. Усі дівчата вчили французьку мову.
Та сталася катастрофа. А почалося все з малої дрібниці – ніби в Миргороді більшовики стали. І прийшов одного ранку до Сичова Митька Хверт і сказав, що телефонада прийшла, щоб усе припинити. Та Сичов не згортав свою діяльність. Два тижні все гаразд велося. Олімпіяда зовсім на секретарських харчах віджила і до нього була прихильна... Та знову почалися телефонади. А Митька Хверт попереджував, що можуть і арештувати, тому краще з'явитися перед начальством. Олімпіяда просила Сичова не їхати. От і не поїхав він.
Одного вечора Митька Хверт попередив, що приїхали їх арештовувати. Сичов кинувся у річку і став тікати. Та в річці загубив одяг, що був скинув і прив'язав до себе за шию, щоб не намочити. А коли вночі повернувся до своєї резиденції, зовсім голий, побачив, що Олімпіяда сидить з тими, що з рушницями по нього приїхали. Жінка говорила їм, що Сичова вже давно пора знищити звідси. Раптом вона помітила Сичова за кущами, а чоловіки з рушницями аж зі сміху лягали, як його голого побачили.
"Так-то, громадяни мої дорогі... Важко людині поєднати особисте з громадським – щось чомусь поступитися мусить", – закінчив свою розповідь Сичов і попросив пожалувати хоч щось. Куниця дав карбованець, і Сичов пішов.
XXI
Іван Семенович в безглуздій повісті п'янички Сичова, мов у кривому дзеркалі, бачив руїну свого життя. Його особисте життя заступило йому все інше; мав рацію докоряти йому Куниця, але чи мав право винуватити?. Раніше інтимне його життя важило для нього якнайменше. Він, як і інші, витрачав на нього мінімум часу й уваги, беручи його так, як воно давалось. Може, не почни він тоді в собі копатись, не дійшов би до того, що нині є?
Другого дня Іван Семенович відшукав під час перерви Куницю і спитав, що б він зробив на його місці. "Ти от вчора казав, що мусить бути гармонія між особистим життям і громадським... У вас є ця гармонія? А може, й у вас її нема, як і в мене? на перший план випинаєте – громадську роботу..." – говорив Орловець. "Не хотів я казати тобі, Іване Семеновичу, а скажу наостанці: правий був Писаренко: міщанин ти здоровий", – сказав Куниця. "А ти... сухар!" – кинув йому навздогін Іван Семенович. Це був розрив рішучий і остаточний.
Орловець пішов до "Mon геро", та Сичова сьогодні не було. Не прийшов він і другого вечора, і третього... "Може, він і ніколи не прийде", – вирішив Іван Семенович, цим дуже мало засмучений, бо про що, зрештою, мав він говорити з тим п'яницею; чи не краще сидіти мовчки, цідячи помалу холодну горілку, думаючи свої думки... А втім, йому навіть і думати не доводиться: все за нього розміркували інженер Сквирський і співачка Завадська.
Іван Семенович думав, що як людина – чужа вона йому й нецікава, отже, бачить в ній тільки жінку; а раз як чоловік він їй непотрібний, то чи не краще йому іншої пари шукати?.. Та й не довго її шукати, от хоч би й ця білява огрядна балерина з лорнеткою – чим не Завадська? Він вирішив: балерина. А з Завадською лишаються вони надалі хорошими друзями, у всякому разі, він до неї ставитиметься якнайкраще – щиро і вдячно.
От перевірив себе Іван Семенович – і справді, бачить, що ніякого кохання до Ірини Едуардівни в нього немає; отже, й добре, що не хапавсь він на цім будувати свого життя – була б трагедія! Ну, та вона не помиляється, кохає вона Сквирського. Це ясно.
Орловець пішов до Завадської, але в неї не світилося. І вже хотів іти геть, як побачив за кілька будинків дві постаті. Йшла Завадська і Звірятин. Орловець сховався в темний під'їзд, у куток під сходами, що вели на другий поверх. Звідти він чув, як Звірятин говорив їй, що нікому не потрібна її безглузда гра в черницю, бо вона – сама пристрасть, вогонь, що вибухне. "Ах ти ж сволоч!" – хрипко прошепотів Іван Семенович, як грюкнули нагорі двері й на сходах усе затихло. Він вийшов з під'їзду і перейшов на другий бік вулиці, все не спускаючи з очей з освітлених вікон Завадської. Та раптом світло в вікнах погасло. Він протер очі – темно. "Ах ти ж сволоч!" – вирвалось йому стогоном, і він побіг до дверей. Іван Семенович грюкав щосили, поки не вийшла покоївка, яка сказала, що Ірина Едуардівна не приймає, бо вже спить... "Спить? – сипко засміявся Іван Семенович і з присвистом засичав: – Сама?" Покоївка сказала: "Дурень!" і грюкнула перед ним дверима.
Іван Семенович вийшов на вулицю й ще раз подивився на її темні вікна. "Всі ви однакові!" – мов найсуворіший вирок, кинув він в порожнечу безлюдної вулиці і, важко ступаючи, пішов геть, безсилий покласти межі уяві... Він пішов до балерини, яка саме повернулася додому. Вони провели ніч разом.
XXII
Іван Семенович проводив ніч з балериною, але думав про Завадську. Такою жаданою була йому та далека, що мстився за неї цій, близькій. Під ранок він розглядав сонну жінку і думав: нащо йому, що може мати жінок багато, саме Завадська потрібна? Адже він не кохає її – чому ж тільки вона пристрасть його погасити може? А може: хочеш жінку – значить, кохаєш... А може, й правий був Сквирський: "Перевірити себе треба – справжнє лишиться", а Іван Семенович, перевіривши, боїться справжнім назвати те, що лишилося, боїться признатись собі, що кохає Завадську... Згодом думав, що ненавидить Завадську так, як цю гладуху, що, сонна, посопує коло нього... Однакові вони, тільки Завадська ще й бреше до всього, – справжнього кохання шукає... Він устав, не будячи свою випадкову подругу, й непомітно вислизнув геть.
Ніколи вдень не бував у Завадської, а сьогодні пішов, щоб помітити сліди безсонної і безладної ночі. Але Завадська вийшла свіжа й спокійна. З гнівом запитала, що йому потрібно. Іван Семенович зовсім не так уявляв зустріч. Він хотів справедливо картати її, а вона мала б бути розгублена й засоромлена, самим мовчанням прощення просячи. Спитав за Звірятина. Вона хитнулась, як від удару. "Як ви смієте?" – не вигукнула, а мов здивувалася, долонями закриваючи зблідле обличчя, тільки в очах майнув наче біль. "Що? Болить?" – прихилився він, коротко засміявшись, і, безсилий стримати слова, що в нім клекотіли, кидав їх, не вчуваючи, знав тільки – жорстокі й образливі. Та з кожним словом вона мов виростала перед ним, все вище й вище піднімаючи голову, – немов, ображаючи її, себе принижував. Бажання ще раз побачити в її очах тінь лютило його, як у юнацтві, на гойдалці, – щоб заговорила до нього, щоб попросилася, визнала його перемогу...