Євген Плужник — Недуга (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Сторінка 5 з 8

– Ні, Кунице! їй-богу, ні!". Куниця не розумів: чого ж було тягатися до неї? Може, кохає її? Немов останніх сил видобувши, прошепотів Іван Семенович безнадійно: "Та зрозумій же ти, що не можу я її кохати... Не можу!" І вже зовсім стиха вронив: "Ненавиджу..." Куниця не розумів нічого і сказав, що це недуга. Орловець згодився: це недуга, яку треба перемогти... І він переможе, не може не перемогти, бо весь він, вся свідомість його, вся істота його повстають проти цього... А головне Наталка, дружина... Треба просити її допомоги.

Куниця порадив звернутися до Писаренка, і друзі рушили. Та раптом Куниця спитав Івана: "Може, просто кортить тобі баби цієї! Поволочився б трохи... І все таке... А там би й минуло само собою... Без психології... А?" Іван Семенович дивився на обличчя Куницине, але бачив Звірятина. "Ні, цього не буде", – сказав чоловік. Куниця побіг по Писаренка, а Івана відправив чекати додому.

Іван Семенович додому не поспішав, навмисно плутав завулками: обмислити все хотів, заспокоївшись. Спочатку думав, що він слабкодухий, бо замучився, забрехався, потім думав: що ж поганого або злочинного вчинив, з чим мав би ховатись від інших, а головне й насамперед – від дружини? Хіба винен він, зрештою, що діють у житті темні й незрозумілі сили, от як та, що штовхає його до цієї співачки... Бо не людина цікавила його в Завадській, а жінка.

Він прийшов додому, а слідом за ним прийшли Писаренко з Куницею. Писаренко говорив, що в історії з Завадською, може, й не вона винна, а тільки її ноги? Може, все це скороминуще? Легенький флірт, наприклад... Річ природня. Значить, привабніша вона йому за дружину; значить, перестала дружина задовольняти його як жінка...

Іван Семенович сказав, що його тягне до Завадської, але він не хоче цього. Для нього це мука страшна. Та довго так бути не може: якась половина його мусить перемогти, мусить він знову стати суцільним. "Але ж чому ти думаєш, що переможе воля твоя, твоя свідомість, чи що, а не ця... пристрасть? Чому ти певен?.." – спитав Писаренко. Іван Семенович відповів: "Я не певен. Для того й вас кликав, мабуть... Для того і Наталці... Щоб було спертись на кого". "А нащо тобі боротися з цим? Може, краще скоритись?" – спитав Писаренко. Іван Семенович знову сказав, що не хоче цього, бо зміщаниться.

Куниця покликав Наталку. Писаренко сказав їй, що є у них складна дуже справа, яку треба розв'язувати з нею спільно... Жінка присіла, а Куниця, бігаючи з кутка в куток, фраз не кінчаючи, доводив, що все це зовсім не так складно, як ці два йолопи уявляють, що це все надзвичайно просто і зрозуміло. І нема чого крутити та плутати, а треба все руба й одверто казати... І розповів їй усе, що сталось з Іваном Семеновичем, а скінчивши, довго захоплювався красою його вчинку, цим величним внеском у новий побут. Бо замість брехати жінці, чоловік звіряє їй всього себе як другові, як найкращому помічникові в складній і трудній справі будування життя!

Чоловіки мовчали. А коли підвелася Наталка, звели на неї напружені погляди, чекаючи, що одним словом – яким, не знали – розв'яже міцно затягнутий вузол, але ж промовила тільки, куточки вуст підбираючи: "Ходімо, хто хоче, чай пити".

XII

Наталка завжди говорила уривчасто, немов сердилась, а на співбесідника здебільшого не дивилася. Іван Семенович знав це давно, але аж тепер почала непокоїти його ця манера дружини: чув, що уникає вона говорити з ним і дивитись на нього. І через те сам не міг заговорити до неї, а коли випадково збігавсь з нею очима – косив погляд. Почував себе в її присутності так, немов знав, що відомо їй про якусь велику його провину.

Він вважав, що вона мучить його, але як же може вона карати його тепер, коли він довів свою довіру і щирість? Орловець все більше вважав себе правим, а на Наталку досадував. Дружина все менше бувала вдома.

Останнім часом і Куниця ні про що не розпитував Івана Семеновича, говорив про щось інше. Якось він сказав, що нічого не розпитує і не радить, бо справа інтимна. Іван Семенович відчував, що Писаренко і Куниця почали ставитися до нього якось звисока, з якоюсь дошкульною жалістю чи негаразд прихованим презирством. Орловець вважав, що всі його покинули, навіть Наталка. Її мовчання, ці гострі, спідтишка, погляди – хіба не свідчать вони про те, що має він у ній швидше ворога, ніж друга. Бо не хоче вона допомогти йому, сама штовхає його туди, до тієї...

Якось він застав її вдома за чаєм, над книжкою. Він сів за стіл, хотів поговорити. Чомусь червонів, і жінка це помітила. Вона сказала: "Говори", а Івану здалося, що жінчині очі вже не блакитні, я майже чорні. Чоловік говорив, що вона дуже змінилася, уникає його, а він хотів тільки хорошого. Наталка сказала чоловікові, що він чудний: хвилюється, коли треба спокійним бути. От і здається йому, що вона не така, як раніше. А вона така сама. Стара. Це він інший. Їй тепер треба багато дечого передумати.

Іван Семенович і дружина спали в окремих спальнях. Тієї ночі він ніяк не міг заснути. Іван думав про всю несправедливість до жінки, весь свій огидний егоїзм. Він пішов під двері дружини і покликав стиха: "Наталю? А, Наталю?" За дверима було тихо. Іван Семенович прислухався хижо, але нічого, крім бухкання власного серця, не почув. Тоді обгорнула його гаряча злоба, вибух невимовної образи й обдуреної пристрасти. "Тобі передумати треба? Удаєш, що мовчиш, бо спокійна? Брешеш! Чуєш, ти – брешеш! Це ти кричиш так!.. Мовчанням кричиш! Бо, хоч яка ти, а не можеш простити, жіноче в собі перемогти... Святість двоспального ліжка порушити!". Стис кулаки Іван Семенович, щоб одним ударом розчинити двері, але ж защеміли йому раніше до крови подряпані пальці... Тікав до себе, боячись, щоб не покликала Наталка.

XIII

Зранку жінка сама прийшла і сказала, що йде на роботу, а сніданок лишила в духовці. Ця звичайна увага до нього розсердила Івана Семеновича – почував у ній хитру нещирість, бажання приховати за дрібницями щось важливіше й більше. Чоловік подумав, що жінка змінилася і сподіватися на допомогу її не може, бо перестає він бути для неї людиною, якій допомогти треба, а стає чоловіком, якого простити або покарати можна... Не розумів, у чому змінилася, тільки уявляв невиразно її ще дівчиною – романтичну й завзяту – давно, у голодні й великі роки... Але ж пройшли після того роки спільного їх життя, і що знає він про неї тепер? Та й чи цікавився він це знати, чи, може, скінчилась його цікавість, скоро з жінки стала вона дружиною?

Останні дні охоче йшов до Управи, бо менше лякали його балачки із Звірятином, як думки в самотині. Та й не випадало йому розмовляти з своїми помічниками: Сквирський майже не показувався в Управі, весь час не вилазячи з цехів, а Звірятин не розгинався над столом – стільки було роботи. Тільки вчора, дізнавшись, що піде незабаром Іван Семенович у відпустку, а він, Звірятин, на той час його заступатиме, скосив він на директора хитрі очі і вже хотів щось сказати, певне, але стримавсь.

Іван Семенович пригадав, що наступного дня після сцени в Завадської Сквирський поводився так, мов не бачив його або ж тієї сцени не бачив... А Звірятин дратував Орловця словами: "На курортик тікаєте?" Іван Семенович чомусь сказав, що лишиться в місті на час відпустки. Та й чого мав би він кудись їхати? Лікуватися він і тут зможе, адже й тут чимало всяких спеціяльних лікарень, а тікати – яка це безглузда витівка! Подумаєш, подія яка – вабила його якийсь тиждень до себе вродлива і мало знайома жінка! Ну що ж тут такого, справді, ради чого б так нервуватися і інших нервувати? Пусте. Дурниця.

Увечері вирішив піти до Завадської. Коли вже був у коридорі, почув, як розмовляла зі Сквирським. Вона про щось благала інженера, говорила, що мучиться, казала: "Тільки ти, Володимире! Тільки ти!" А потім вигукнула: "А не ти – так однаково! З кожним житиму! З першим-ліпшим! От з ним!" – вказала на Орловця, який зайшов. "З ним? Попробуй", – відповів інженер. "Ти це серйозно?" – ледве ворухнула вустами. "Попробуй, – проволік той замислено. – От поживи з іншими, може, й не тягтиме тоді до мене... А?" А вона опустила голову і мовчки пішла з кімнати. Чоловіки пішли геть, гадаючи, що зрозуміли один одного.

XIV

Наталка зайшла до чоловіка і сказала, що тепер їм треба поговорити. Бачив, що нервує вона, незвично нітиться, хоч завжди була спокійною й витриманою, врівноваженою й холодною. Думав, що справді близький він їй і потрібний, коли все так переживає. Та раптом вона сказала, що вони мусять розійтися. Іван Семенович почав говорити: кидав безладно слова, обривав несподівано речення і знов поспішав говорити; здавалось, боявся, що, замовчавши раз, вдруге заговорити не зможе. Зло й ущипливо докоряв, що зрозуміла його по-міщанськи, ні, зовсім зрозуміти не захотіла; благав не поспішати. "Уходиш, бо простити не можеш..." – сказав нарешті. Наталка сказала, що це зовсім не те. Вона не ревнує, це він сам від неї йде. Орловець сказав: "Я не кохаю її. Ти знаєш". Наталка сказала, що вона просто не задовольняє його як жінка, і він шукає несвідомо іншої. А якщо вона помиляється, то хай колись повертається до неї. Бо вона – як і всяка – шукає кохання, а не шлюбу, хоче будувати життя, а не побут.

Ввечері Орловець ходив містом, дивлячись на пари. Питав себе, чому саме він мусить відмовляти собі в тім, що приступне для кожного; чому в нього виходить так складно все те, що в інших елементарно просто? От приємно йому в товаристві Завадської бувати, тягне його до неї – нема чого дибки ставати, собі й іншим голову забивати: а як-то воно, а через що-то воно... Життя само покаже, як і що має бути.

Він кликнув візника і поїхав до Завадської. У неї не було гостей, а сама говорила уривчасто й мало і весь час курила жовті тоненькі пахітоски, чого звичайно не дозволяла собі. Сказала, що хоче поговорити щиро, і запитала, чого він, власне, ходить до неї? Чи не здається йому їхнє знайомство неприродним трохи? У них же навіть путньої розмови не було... Тут, напевно, діє виключно специфічна чоловіча цікавість до жінки. "Буває й кохання!" – сказав Орловець, та раптом прийшли гості – білявка-балерина з лорнеткою.

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

XV

Здавалося йому, що повернеться незабаром Наталка.

1 2 3 4 5 6 7

Дивіться також: