Євген Плужник — Недуга (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Сторінка 4 з 8

Побут – непереможна сила, що часто диктує нам свою волю... То як же може людина, в побуті своїм скупа, бідна, неохайна, творити для інших побут світлий, кращий, новий?"

Друзі завели розмову про особисте життя, і Орловець говорив, що воно здебільшого сіре, вбоге, одноманітне... І дуже часто брудне, мізерне... Іван Семенович докоряв Писаренку: "Ти ходиш коло мистецтва, тобто того, що, може, найбільше людям життя прикрашає, коло естетики, чорт тебе забирай! А якої ж краси ти можеш навчити людей, коли тобі байдуже, що живеш ти в такому барлозі?.. Та з чого ж, як не з тисячи тисяч маленьких окремих побутів складатиметься один великий – новий? А? Ти ж не забувай і того, що на нас вчаться инші, молодші... А чого ж ми навчимо їх своїм прикладом?.." І, помічаючи, що починає говорити словами Сквирського, сам дивуючись, що так запали йому думки цього завсігди напідпитку інженера, журився вголос про великий злочин і гріх – не будувати своє життя, а безпорадно кидатися в його безупиннім, шаленім потоці. Писаренко вирішив, що Іван Семенович зміщанюється.

IX

Почуваючи, що радіє він близькій відпустці як порятункові, Іван Семенович гнав від себе думки клопітною й безнастанною працею. Він працював ще запальніше, сам стомлюючись і інших знесилюючи... Звірятин сказав йому, що впізнає його колишнього, але раптом запитав: "А що це, вельмишановний, не видно вас ніде – ні в опері, ні в Ірини Едуардівни? Біса борете?" Інженер говорив, що Іван Семенович, певно, уникає буржуазної спокуси, а вона не раз питала, де Орловець. Звірятин признався, що спостерігає з приємністю і з злою радістю, як мучиться Іван Семенович. Бо Оловець, ненавидячи їх, рештки буржуазної інтелігенції, сам закохався в таку жінку, але боїться признатися в цьому.

Орловець думав: "Значить, брехня? Значить, дурив самого себе? Може, й відпустці радів, як утечі? Утечі від самого себе?" Він знайшов до Сквирського і, згадавши про ту нічну розмову, запитав: "Ви казали тоді, що людина повинна нічого не приймати від життя, не перевіривши себе, не упевнившись, що це їй справді потрібне... Що людина повинна завсігди вибирати, а не брати перше-ліпше... А тепер скажіть мені, що мусить робити людина, коли розуміє, що те, що дає їй життя, до чого навіть вона сама тягнеться, – їй вороже, їй самій протирічить? Адже мусить людина тоді і з життям, і з собою боротися?" Сквирський відповів: "Раз людина усвідомила, а значить, і глибоко відчула, що те, до чого її досі тягло, їй вороже, для життя її плюса не становить, – людину до того вже не тягтиме. Тоді людині нема чого з собою боротись... А коли бореться вона з собою – значить, непевна себе, значить, не може ще визначити, чи справді непотрібне їй те, до чого її, як ви кажете, тягне..."

Звірятин протиставляв себе Сквирському. Він говорив, що Сквирський не живе, а тільки перманентно збирається жити, ну а він живий. Живе повно, пожадливо, смачно! Беручи від життя все, що воно дає. "Ну, а ви, вельмишановний, – насмішкувато подивився він на Івана Семеновича, – ні се ні те... Ні-се-ніт-ни-ця...".

Іван Семенович згодився з висновком Звірятина: він досі плутається у своїх почуттях і думках, не знає, на яку ступити. "От воно в чім уся недуга моя", – подумав Іван Семенович і радів, що насмів нарешті сам себе пояснити.

Якось до Орловця прийшов рецензент Мюфке і сказав, що Ірина Едуардівна хоче побачити його. Вона вже не раз питала, чому це не видно товариша Орловця, а сьогодні так просто і сказала, що має до нього важливу справу. Іван Семенович відразу вдягнувся і разом з Мюфке вийшов на вулицю. Їдучи саньми до Завадської, Рловець дізнався від Мюфке, що Звірятин і Сквирський часті гості в співачки. Орловець запитав Мюфке, як же треба жити: так, як вчить Сквирський, чи так, як Звірятин, який бере все, що трапляється на шляху. Довго мовчав Мюфке, потім розповів Іванові Семеновичу коротеньку історійку батька й сина Біляйкіних.

Старий Біляйкін в люди з нічого вийшов, без освіти всякої, можна сказати, самим нюхом своїм сотні тисяч заробляв... А справи брав земельні виключно й щозаплутаніші... Син-одинак у нього був – у батька пішов, на юриста вчився. Як скінчив науку, передав йому батько одну справу, таку складну та заплутану, що сам він багато років сидів над нею. Зрадів синок, до діла взявся; і за якийсь місяць прибіг до старого, кричить-гукає: "Можеш пишатися, сина такого маючи! Справу ту я за місяць розплутав і виграв блискуче! А головне, гонорар який – за місяць п'ять тисяч! Тобі, старому, й не снилось такого!" А старий посмутнів, головою хитає: "Дурень, дурень, ти, а не ділок. Що з того, що за місяць п'ять тисяч заробив, – я на тій справі п'ять літ сидів, та й ще б років зо три просидів — і щороку з неї п'ять тисяч мав. Може, воно й менше на один місяць припадало, але ж полічи, скільки б разом вийшло..."

"Так ви за Сквирського?" – задоволений, спитав Іван Семенович. "В теорії – так. Але ж тільки в теорії, бо на практиці всі ми живемо, як живеться", – сказав Мюфке.

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

X

Коло домка, де Завадська жила, зустрів Іван Семенович горбаня – композитора Муріва... Композитор сказав, що Завадської вдома нема, але буде через пів години. Мурів говорив, що тоді в Ірини Едуардівни Орловець був неправий щодо кохання. Того вечора всі зрозуміли дивну вихватку Івана Семеновича проти Звірятина і взагалі... як своєрідний вияв обурення на твердження про можливість і нормальність кохання між особами цілком ворожих класів... "По-вашому, такі люди не можуть кохатися через те, що будуть вони ворожі один до одного. Гаразд. Погоджуюсь. Але ж далі ви робите стрибок, якого я ніяк зробити не можу! А саме: раз вони ворожі – то як же вони можуть одне з одним жити? Отут і помилка ваша! На місце кохання підставляєте ви спільне життя, співжиття чоловіка й жінки, одною з форм якого є родина. Але ж погодьтеся, що не завсігди приводить кохання до тихої родинної ідилії, навпаки, здебільшого воно кінчається трагедією! Отже, коли говорити за щасливе кохання, що кінчається шлюбом, я погоджуюсь: бути його між людьми ворожих класів не може. Але ж чому замовчуєте ви кохання нещасливе, кохання-трагедію?" – питав Мурів.

На Завадську Іван Семенович чекав у її вітальні. Він уважно все там оглянув і навіть побачив карафку з горілкою для Сквирського. "Будівник, – єхидно прошепотів Іван Семенович. – Теорії розводить, а сам, мабуть..." І не скінчив, почувши дзвінок у передпокої. То була Завадська, яка зустріла його словами: "Нарешті, втікачу! І не сором так забувати старих знайомих?" Іван Семенович поцілував їй руку. Жінка вийшла перевдягнутися, але з сусідньої кімнати розмовляла з чоловіком. Вона говорила, що навмисне спізнилася, щоб покарати його за тодішню поведінку! "Ах, ви ж дикунище!.. При жінці, мало того – при вродливій жінці, заявляти, що він не зміг би її покохати як буржуйку!" – говорила Завадська. Потім запитала: невже він не зміг би покохати її? "Що називати коханням..." – важко відказав Іван Семенович, почуваючи, що починає дратувати його ця розмова.

Тамуючи в собі бажання зараз же піти звідси, взяв Іван Семенович альбом і перегортав його грубі сторінки, даремно намагаючись пізнати десь ту чужу, в хустці квітчастій дівчину, що давно колись, там, у юнацтві, посміхнулася йому на гойдалці, стрункі свої ноги показуючи. "То що ж мене в'яже до цієї... самиці?" – з мукою подивився він на Завадську. Вона вмостилась коло нього на канапі.

Почуваючи, як в'ється від неї запашне, легеньке тепло, відсунувся трохи Іван Семенович і промовив суворо й холодно: "Мюфке казав, що ви хотіли мене бачити..." Жінка сказала, що хотіла його бачити, щоб розпитати про Сквирського. Орловець був розчарований. "Мені нікого більше спитати. А ми ж з вами старі знайомі... Ще з гойдалки, правда? Навіть більше – ми з вами друзі... Правда ж, ми – друзі?" – близько прихилилась вона до нього, у викоті сукні своєї показуючи ніжні лінії пишних грудей. Орловець підвів на неї стуманілі очі і засміявся гірко й зневажливо. Завадська зашарілася й, дихаючи важко, визивно кидала: "А, знаю, знаю! Вороги ми! Як же – класові вороги!.. А, пізнавши мене, чужу й незнайому, тягтися до мене – це теж ворожість? Ех, ви, вороги! І ви, і ваш Сквирський!" Коливаючи, мов на гойдалці, стегнами, пройшлась по кімнаті. Сказала, що Сквирський говорить, ніби не можна кохати, не знаючи. "Ну, а ви...". "Я вас не кохаю... – мляво відказав Іван Семенович і враз вигукнув з люттю: – Ненавиджу!" Подивилася пильно й насмішкувато. "Ну, а що ж вас тягне до мене?.. Може, ненависть? Клясова ненависть?" І, зіщулившись, хижо вдивилася: "Ну, а сильніше що: ця ненависть ваша чи згадки про мої коліна? Пам'ятаєте, там, на гойдалці?.. Як це було? Як? Кажіть!" І рожевими пучками м'яла сукню на стегнах, відкриваючи стрункі по-дівочому ноги. Іван Семенович попросив потягти вище. "Ах, вище!" – задихнулася гнівно.

Дивилися одне на одного гостро, й, коли насмішкою взявся погляд жіночий, прошепотів розгублено: "Вище...". "Так?" – засміялася дзвінко і рвучким рухом відкрила лезо мережив над крайками чорних панчіх. "Та не треба ж! – благально скрикнув Іван Семенович. – Не треба! І, широко ступивши, упав перед нею. Гарячими й важкими руками обхопив їй коліна, тонув обличчям у шумі мережив... "Пустіть!" – прошепотіла вона, схиляючись над його головою й гострими нігтями дряпаючи йому зведені пальці. "Чуєте, ви! Пустіть!" – рвонулася дужче, круглим коліном зачіпаючи йому обличчя. "Ах, ви ж..." – почала гірко й з огидою і не скінчила: почув, як обм'якла вся й випросталась. Звів очі і похолов: стояв на порозі Сквирський, посміхаючись спокійно й іронічно. Сквирський сказав, що він вчасно прийшов, і пройшовши до свого столика, налив чарку горілки.

"Ви завсігди вчасно", – відступила від стінки Завадська і, з огидою роздивляючись дрібні крапельки крови на рожевих своїх блискучих нігтях, пішла з вітальні. Іван Семенович підвівся з колін і обтирав подряпані свої пальці. Сквирський подав йому горілки, але Орловець пішов геть. Дорогою Іван Семенович думав: "А як же Наталка? Дружина як?" Він подався до Куниці.

XI

Куниця вислухав розповідь Івана Семеновича про зустріч із Завадською, а тоді розгублено спитав: "Що ж це ти, Іване? Зґвалтувати її хотів, чи що?" "Ні! – мов підстрелений, затіпався той.

1 2 3 4 5 6 7

Дивіться також: