Олесь Бердник — Лабіринт Мінотавра (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Сторінка 6 з 6

Він сказав: сильний прийшов до сильної. І закликав тверезо глянути на історичний плин: минуле приречене, еллінізм вмирає, народжується і стверджується інша сила, яка підкорить світ! Тому він пропонував, щоб свої знання і мудрість Гіпатія несла під знаком Хреста. Тоді її знання житиме вічно, доки існуватиме церква, а вона – невмируща. Гіпатія відмовилася, сказала, що на вітрилах свого корабля не поставить знаку ні еллінських богів, ні знаку Христа. Кирило нагадав їй міф про Прометея і сказав, що її чекає така ж доля.

МАТЕМАТИКА ЛЮБОВІ

Минули роки. Далеко за межі Александрії линула слава школи Музеуму та її найкращого скарбу – божественної Гіпатії. Наймудріші учені мужі приходили до неї вчитися. А патріарх Кирило не забув розмови у бібліотеці Теона. Та відвертість запалила ще чорніший вогонь у його ницій душі.

Став відданим другом Гіпатії єпископ з Кірени Сінезій – сильний і мужній чоловік. Він писав їй щирі листи, сповнені вдячності й любові. Обережно попереджав її в тих листах про небезпеку, радив стримувати палкі поривання до істини.

В амфітеатрі, перед сотнями слухачів, Гіпатія розкривала самоцвіти розуму й чуття, добуті нею в довголітніх мандрах, показувала захопленим александрійцям божественність пізнання, стверджувала свободу духу. Але в своїй домашній бібліотеці вечорами вона збирала найближчих учнів, готових заради неї на все. Там заворожені учні бачили у променях призахідного сонця сиві пасма у золотих косах Гіпатії і тіні втоми під прекрасними бездонними очима. Друзям своїм вона говорила те, що відчувала: незабаром вони розлучаться. Хотіла, щоб вони збагнули всеможність людини, щоб прийняли в свою душу іскру вогню Прометея. Гіпатія просила не сприймати мудрість математики, астрономії, філософії, як щось абстрактне, придатне для всякої епохи і всякої віри. Все це так, але доля світу залежить від того, яке почуття вкладати в форму згаданих наук. Гіпатія мріяла не просто про математику, а про математику любові, астрономію любові, філософію любові. Гіпатія закликала вивчати не просто сонце, а поєднання людина-сонце. Не просто чоловік і жінка, а чоловік-жінка, не просто дитина й мати, а єдність матері й дитини, їхню нерозривність. Це – математика вічності, математика невимірного потоку буття. Щоб збагнути – треба полюбити. Треба стати творцем і співтворцем. Не число важливе, не міра, а корінь числа, його суть, його втаємничене значення.

ЗУСТРІЧ НАД МОРЕМ

Сінезій писав Гіпатії листи, де говорив, що на Музеум насувається буря, адже християни розлючені. Чоловік просив приховати шал і нестримність, зберегти сили для прийдешнього, просив діяти розважливо й мудро. Гіпатія відписувала, що служить лише одній титановій правді, яка прикута до правічної скелі і не прийме ласки тирана-бога, яким би могутнім він не був.

Гіпатія пішла до моря. Зривалася буря, над пустелею котилися смерчі, море було чорне і грізне. Вітер рвав плащ з її плечей, піднімав його поли. Їй було легко й тужливо. Не хотілося думати, а лише відчувати, йти. Вона підійшла до прадавнього каменя, де колись гралося у чарівному сні двійко дітей. Ах, як хотілося Гіпатії повернути той благословенний час. Вона роздяглася, вийшла на скелі, з криком кинулась у воду, пірнула в буйні хвилі. Пливла, задихаючись від нез'ясовного передчуття туги й радощів. Втомившись, повернулася до берега. Хвиля викинула її на пісок.

На березі вона побачила… Ісідора. Гіпатія кинулася до нього. Він не ворухнувся. Закам'янів. Щось хотів промовити і не міг. Гіпатія вийшла з безтямності, кинулася йому на шию, обняла, щось кричала безладне і радісне, а він опирався, і відштовхував її руками, і дивився вгору, намагаючись вивільнитись з жіночих обіймів. Він накинув плаща їй на плечі, сказав, що вижив тоді у морі. Гіпатія сказала, що від страти її врятував магараджа, володар з Індії. З нею багато всього траплялося, але вона все пройшла і тепер знає, хто допоміг їй! Його любов берегла її! Вони повинні були зустрітися. Ісідор заперечував. Він говорив, що поховав її, адже вважав, що її нема. І вирвав із серця всі принади світу, пішов у пустелю. Приспав своє тіло, почуття. Сини Гнозиса відкрили йому тайну буття. Він збагнув, що цей світ створено силою зла, що треба відсікти його в душі своїй і прагнути лише неуявної повноти у лоні Плероми… Гіпатія стала переконувати його, що все не так. Ісідор затуляв обличчя худими руками, безтямно похитував головою, повторюючи, що вже пізно, бо він носить по світу вість вільного Гнозиса. "Ідея, яку ти несеш, – породження маніакальних жерців іудейського бога, який приготував хитру пастку для могутніх шукачів. Вони не знаходять вияву тут, у видимому світі, ось і прагнуть у небувалий світ безликості, де самі себе прикують у диких горах бездіяльності. Отямся, Ісідоре! Ти ж маєш могутній розум!" – просила Гіпатія.

Ісідор попросив залишити його, щоб він міг усе обдумати. Він йшов з Сінаю, блукав пустелею, ніс людям слово синів Гнозиса. Він не знав, що стріну її. Ця зустріч палить його. Він пообіцяв прийти до неї, коли збереться з думками. Гіпатія пішла геть, сказавши шукати її в Музеумі! "Знайду, – шепотів Ісідор, приклавши руки до виснажених грудей. – Знайду, моє кохання… Тільки дай зітхнути і відчути, чи є ще в мене крила, які я так довго ховав у пустелі". Він дивився незмигно вслід Гіпатії і жадібно ховав у серці рідну постать.

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

Частина шоста

ВИЗВОЛЕННЯ ПРОМЕТЕЯ

КРИВАВА РІКА

Ісідор довго лежав біля скелі, намагався збагнути те, що сталося. Небувала, неждана зустріч! Ось вона – відплата за його поривання у світ свободи! Сон збувається: вони стрілися над безоднею, і шляхи їхні розминутись не можуть. Гіпатія кличе його в стихію життя, у небо прагнення – а він не бачить мети у тому вирію. Ісідор вважав, що Гіпатія помиляється і треба її визволити з тенет ілюзії. Спокійно і дружньо, як колись, розмовляти, відкрити для неї панораму вічності. Вона збагне… і тоді піде за ним…

Ісідор рушив до міста, але на вулицях чулися тривожні крики. Бігли юрби людей, якийсь чернець кричав, що схопили відьму, дочку Сатани, Гіпатію – язичеську святу. Ісідор кинувся бігти. Він винив себе, бо не затримав її. Навіщо тепер йому небесна повнота, навіщо всеосяжне блаженство? Він біг на крики товпища. А Гіпатію котила на гребені кривавої хвилі невблаганна юрба фанатичних ченців. Вони схопили її, коли вона поверталася з Музеуму, зірвали вбрання і оголену, беззахисну, як статую прадавньої богині, повели до християнського храму. Вона знала, що це останній шлях, з якого нема вороття до рідної школи, до прозорих очей Теона, до листів Сінезія, до змарнілого лиця Ісідора, до спогадів дитинства…

…Ісідор рвався крізь дику, фанатичну юрбу. Град каміння падав на Гіпатію. На хвилях крові пливли їхні очі, двоє пар очей – чорні й блакитні. Погляди очей зустрілися. І блакитні втікали у далеч, а чорні гналися за ними і не могли догнати. І не могли догнати…

Ісідор впав на закривавлене тіло Гіпатії, обняв його широко розкинутими руками, ніби хотів прикрити крильми від жорстокого світу. Удар по голові затьмарив його свідомість

…Хлопчик біг за тендітною постаттю. Вона віддалялася, танула в сонячнім мареві, наче хмаринка, махала руками, мов рожевими крильми. А він напружував останні сили і ніяк не міг наздогнати Гіпатії…

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

1 2 3 4 5 6

Інші твори Олеся Бердника скорочено:


Дивіться також: