Вона покликала Вогняну Хмару і Оленячого Рога, щоб допомогли їй встати. Вогняна Хмара, заклопотаний з Печеричкою, нікого не чує. Зате Оленячий Ріг уже біля дівки. Він удає, що здивований, як потовщала Костяна Голка, і немовби намагається оббігти навколо неї. Та де там! Кендюх каже: "Треба тобі позичити ніг у того, що стрибає далі за всіх". Ясно, що мова тут іде про Великого Кота, але розсудливий Кендюх не називає його вголос: він, Великий Кіт, міг би ходити тут десь поблизу і з'явитись власною персоною до тих, хто так необачно назвав його ім'я. Але Оленячий Ріг надто ще молодий і недосвідчений, і він каже: "Та хто його знає, може, й Великий Кіт не здолав би її обскочити тепер за три скоки!" Як тільки він це сказав, Кендюх, враз підвівши голову, нюхнув повітря, і водночас із цим жалібно й перелякано заскавуліли чотириногі вовки. "Великий Кіт", – зібрався вже був гукнути до нестями переляканий Кендюх, але його випередив Око. Та й цей спізнився. Серед таборища вже стоїть Голомозий. Він у великому замішанні, гніві й розпачі. Він кричить, звертається до Кота і просить йти геть. Та, замість відповіді, повітря прорізала руда маса. Це метнувся хижак. Він схопив у свою пащу Костяну Голку і зник.
Мертва пауза. Та ось раптом ворушиться Кендюх. Блідість покриває його широкий твердий лоб. Він говорить, що це Оленячий Ріг накликав на табір гнів страшного звіра. Оленячий Ріг стоїть ні живий, ні мертвий. Усі вважають, що гнів звіра накликав Оленячий Ріг, назвавши вголос його ім'я. Ухопивши оленячі жили, чоловіки накинулись на хлопця, вмить скрутили йому руки й ноги.
Оленячий Ріг лежить на піску. Смерть свою він сприймає як неминучість. Він не чинить опору і навіть не пробує довести своєї непричетності до смерті Костяної Голки. Око підводить хлопця і садовить на пісок. Далі буде допит. Попередні свідчення ще нічого не значать. Справа може обернутися й інакше. Руді Вовки ніколи не поспішають. У обвинувачуваного є ще інші обставини, які глибоко й посутньо можуть змінити становище. Він ще не посвячений, отож дитина, яка через це не може щось вдіяти самостійно, а лише посередньо. Голомозий допитує хлопця, хоче довести, що хтось просто спритно обплутав Оленячого Рога. Дитина цього навіть не помітила. Але Кендюх каже, що хлопця треба вбити, інакше слідом за Костяною Голкою може піти Голомозий, Вогняна Хмара, Печеричка чи Довготелеса.
Руки й ноги Оленячого Рога були міцно скручені. Тугий ремінь повпинався в молоде тіло, аж воно посиніло. Око уважно подивився на хлопця, і враз обличчя його спалахнуло надією. Він швидко простяг руку, наклав пальці на вії Оленячого Рога і спитав, що він бачить. Хлопець сказав, що бачить червоні комашки, скрізь тільки вони! Око прийняв руку і багатозначно глянув на Голомозого. Так от воно що. Оленячим Рогом підступно заволоділи Червоні Мураші. Це вони зажадали смерті Костяної Голки. Оленячий Ріг згадав. Це було тоді, як він, поспішаючи із звісткою до табору, рятувався від Великого Кота на червоній сосні. Хапаючись, він сів на їхнє гніздо. Як вони його тоді покусали!
Таким чином безвинність Оленячого Рога була доведена. Проте його не звільнили. Він був повен злої небезпечної сили, і поки що, до розправи з Червоними Мурашами, його, обережно загорнувши в оленячі шкури, щоб не дотикатись голими руками до тіла, винесли за таборище.
П'ять дужих мисливців, у тому числі й Кендюх, вирушили на чолі з Голомозим у ліс на розправу з Червоними Мурашами.
Тим часом Вайло і Непосидько виходять на галявинку та граються жуками. На них обережно дивиться Чорний Вовк. До кошенят він відчуває щонайглибшу пошану, звісно, не через своє ніжне чуле серце. З їхньою мамою він вважає за краще не поривати мирних взаємин: все ж вряди-годи і йому перепадає щось із її пишного столу. Чорний Вовк уже зібрався був повернутись у своє лігво, як його увагу раптом притягла чорна крапка в небі. То летів сюди гігантський гриф. Він схопив у пазурі кошенят, але ті почали боронитися, кусати грифа. Непосидько уп'явся зубами в крило птаха. Вайло кусає за ногу, майже втрачає притомність, але не розводить щелеп. Повітря наповнює клекіт. Це поспішає на допомогу Великий Кіт з Костяною Голкою в зубах. Він поспішав із живою здобиччю, та потрапив на таке жахливе видовище! І ось Костяна Голка з усього розгону летить сторч головою в кущі, а Великий Кіт кидається на бойовище.
Вайло зірвався з ноги грифа, упав разом з лапою грифа. Тридцять разів плигнув Великий Кіт у повітря і тридцять разів зривався на землю ні з чим. А тим часом він бачив маленьке тіло Непосидька, що злилося з грифом, підіймалось і опускалось разом з ним, метлялося з сторони в сторону. Гриф впав на ліве крило, не витримавши боротьби Непосидька... Через секунду від грифа лишається саме тільки пір'я. Великий Кіт ніжно й тривожно мурчить, зализуючи рани кошенят. "Так, бій був як бій", – стверджує і вовк, обережно поглядаючи на чагарник, виходить на галявинку позбирати, що лишилось від птаха. Він не програв нічого, коли не вважати на час. Але не завжди ж щастить побачити бій птаха із звіром у повітрі.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ВЕЛИКИЙ КІТ ЛЕТИТЬ НА ВОГНЯНИХ РАТИЩАХ
Костяній Голці ввижалося, що трапилося щось страшне. Можливо, вона вже не живе, а блукає, шукаючи шляхів до великого предка, до прабатька роду – могутнього Вовка. Але вона розплющила очі і відчула, що ще жива. Дівчина встала і почула спереду потужний рев Великого Кота. Дівчина розвела гілки і побачила бій грифа і Кота. Тепер треба використати час і втекти, сховатись раніше, ніж хижак опам'ятається.
На березі сиділа сорока. Вона весело щебетала з борсуком, розповідаючи йому безліч лісових новин. Сорока розповідала, як люди оточили селище тих мізерних комах, тупали ногами, погрожували списами, а тоді підпалили. Сорока продовжувала розповідати, як люди потім здирали з сосни великі бурульки живиці і наліпляли на кінці своїх костурів. Вони обдивлялися кожну соснину, поки не понабивали живицею своїх торб.
Щось шелеснуло в кущах, і борсук з сорокою зачаїлись. Хтось біг лісом дуже швидко. Той утікач добігає сюди, пнеться на дуба, на покрівлю, нап'яту хмелем, провалився та й шелеснув униз. Але яке ж цупке та живуче! Он показалась лапа, іще одна, наверх визирає голова. Втікач чарапкається, сопе, прискає. Сорока скрекотала, дивлячись на істоту.
Руді Вовки прислухались до скрекоту сороки і розуміли, що в лісі має бути щось виняткове, і до того ж події відбуваються швидко. Напевне, лісом мчить якась звірюка, і сорока не відстає від неї ні на крок. Але звірячого рикання не було чути. Не чути ніякого запаху, а тим часом вітер віє саме з того боку. Вогняна Хмара зліз на самий вершечок величезного бука. Він добре вмостився. Очі його вже намацали білобоку. Це там, де впав сухий дуб. Нічого не побачивши, Вогняна Хмара нехотя злізає на землю.
Голомозий і Кендюх радяться. Мандруючи в лісі і вивчаючи сліди, вони дізналися, що Великий Кіт, який сьогодні напав на таборище, – забродько з Великого Лугу. Це самиця. Вона не має одного пазура на передній лапі і має двоє кошенят. Чоловіки вважали, що Кіт змовився з Червоними Мурашами. Отак розмовляючи, чоловіки побачили, що до них біжить Костяна Голка. Вигляд її годі описувати: він був страшний. Кендюх, кинувся тікати. Дівка, яка вже вмерла, знову убралась у людське тіло. Це була нечувана річ, жахливіша за зустріч з левом, з тигром, з Великим Котом. Це втілене лихо, сама біда. Та Кендюхові було важко бігти, він відстав. Дівчина догнала його і переконала, що вона жива, не вмирала, навіть не ушкоджена. Кендюх враз схопився і, шарпнувши за руку дівку, кинувся в напрямі до табору. Він учув, що Великий Кіт уже кинувся навздогін. Почувши про Великого Кота, дівчина так метнулася, що їй міг би позаздрити найпрудкіший олень. Кендюх лишився один. Відчай надав йому сили, і він мчав так, як ще не бігав ніколи.
Коли Кендюх добіг до табору, він застав там величезне зворушення. Всі, потрясаючи списами, заклинали Костяну Голку вернутись туди, звідки прийшла. Поява Кендюха заспокоїла Рудих Вовків. До його слів прислухалися у таборищі і зважили на них. Словом, він перескочив через вогні, якими оточене було таборище, і протяг за собою Костяну Голку. Усі почали обмацувати Кендюха й Костяну Голку і робили б це не знати скільки часу, коли б далеке приглушене рикання не сповістило їх про наближення Великого Кота.
Кендюх кинувся підкладати дрова у вогнище. А втім, це давно вже робили Голомозий, Око, Довготелеса, Вогняна Хмара та інші сторожкіші мисливці. Весь табір навкруги обіклали купою гілля, хмизу, повалених дерен так, що, запалені, вони вогняним кільцем відділяли таборище від решти світу. Мисливці розташувались купками по лінії вогнища, тримаючи в руках зброю.
Раптом хтось згадав, що Оленячого Рога вони забули взяти в табір. Око кинувся розсувати вогонь з протилежного боку від того місця, де обзивався Великий Кіт. І як тільки применшилось вогнище, туди відразу ж кинулись чотириногі Руді Вовки, які до того блукали досі в лісі. Око тим часом розгорнув іще ширше краї вогнища і крикнув у пітьму: "Оленячий Ріг, якщо можеш, підповзай швидше сюди!" Хлопець крикнув, що вплутався в ожину і не може поворухнутися. Він вигадував, бо був зв'язаний і загорнений в оленячі шкури.
Не встигли завмерти слова хлопця, як десь зовсім близько почулось рикання звіра. Око завмер. Кендюх порадив одманювати Кота подалі від хлопця. Голомозий почав гукати до Кота, щоб забирався геть. Кіт голосно пирснув і заревів, аж заклекотіло у грудях. До того ж він помітив чорну живу купку в кущі і, втягши повітря, не зміг не впізнати в тій купці двоножця. Він присів.
Голомозий встромив у вогонь кінець списа. І так само зробили й усі. Якусь секунду було все звичайно і тихо, тоді враз зашкварчало, посипалися довкола іскри, зметнулися язики жовтого пекучого полум'я. Одночасно з цим Кендюх схопив за в'язи Волохату і, скільки вистачало росту, підкинув її вгору. Чотириноге вовченя стало приманкою для Кота. Волохата, що нею потряс Голомозий у повітрі, заскавуліла і заборсалася. Великий Кіт втратив владу над собою.