Сиз і намислив вирівняти стіну, засадити її на краю кущами, щоб коли хто вискочив з лісу, то не бачив, де обривається земля і де западає вона під ногами глибоченним зривиськом. Закипіла робота. Щось гримкотіло під хмарами. Стовуси й тривуси думали, що то грім. Аж ні, погримувало, вибивало в бубон десь збоку, коло Щербатих скель. Якийсь шум, якісь глухі удари. Сиз не втримався і пішов туди. За ним побіг Чублик. Весь гурт залишився над озером докінчувати кручу, а двоє пішли.
Друзі йшли і чули, що хтось йде за ними назирці. От воно… десь позаду. Ніби крався за ними якийсь обережний нічний звір. В якусь мить Сизові здалося: війнуло, донесло із темряви знайомим ароматом, ніби улюблені духи Мармусії. Чим далі пробиралися Сиз і Чублик за річку, тим сильніше вибубнювало і вигримувало десь там біля скель. Залягли вони перед широкою галявиною і зовсім близько побачили, як з печер виходили полчиська в шкурах-накидках. Попереду грізно ступав сам Магава Перший, два списоносці несли над Магавою конячу голову, а маленький дідок-маг ніс чорну мітлу і вимахував нею. За сокрушителем виходили з печер полки. Сокрушитель гір виголосив коротку промову. Він сказав, що два стражники порушили закон печер: заснули на посту й випустили на волю одного, а потім другого бранця-ворога. За це вони будуть покарані на смерть чорним вогнем. Ні Сиз, ні Чублик не встигли й отямитися, як Квасила й Дригайла спалили. Магава сказав, що вони вирушають у ліс, щоб усе там спалити. Печерні палили на своєму шляху перші дерева. Сиз не знав, кого послати в селище до Вертутія. Раптом позаду з'явилася Мармусія і сказала, що вона піде попередити усіх. Тільки тепер Чублик втямив, хто прокрадався за ними лісом. Нечутно Мармусія зникла в темряві. А низом, понад річкою, гули й тріщали дерева – печерні проламували собі дорогу.
Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
Таємничі приготування стовусів і тривусів. Гул і чорні блискавки котяться до озера. Де Чублик?
З темряви один за одним виходили стовуси, підходили до бочки, вмочали віхтики, клоччя ганчір'я, настромлене на стругані палички. Від бочки сильно пахло нагрітою смолою, і Вертутій казав їм залягати в ровах. А Мармусія кожному вручала вогник-світлячок, і стовуси обережно несли їх в долонях. Мармусія підійшла останньою до бочки, вмочила весло, на кінці якого висіла прив'язана довга конопляна куделя, і знов зникла в темряві.
Ревисько, войовничі вигуки вже пробивали останню стіну лісу і гулом вивалювалися на широкий луг. І от стовуси й тривуси, які залягли з двох боків низовини-галявини, побачили неймовірну картину. Летіло полчисько, а попереду бігли розхристані Сиз і Чублик. За ними гнався величезний гурт, Магава з усім своїм почтом, з лучником і списоносцями. Сиз і Чублик уже цілу годину металися по лісу, відтягували, заводили в хащі полчиська печерних, щоб тільки Мармусія встигла, щоб тільки приготували тут вогні. Тепер печерна армія валила за ними лугом, мчала просто на кручу. Сиз біг скривавлений, йому поранили плече. Чублик задихався, гнав навздогад, не бачив перед собою дороги.
Сиз одірвав Магаву від решти війська. Він заманював його до озера, на кручу. І сокрушитель, до нестями захоплений погонею, рвався вперед з своїми поплічниками, коняча голова виготувала перед ним, а маленький чорноволосий дідисько-маг котився у них під ногами, підстрибував, як старий моховий пень. З шумом і ґвалтом проскочили вони рів, де залягли стовуси й тривуси.
Мармусія наказала запалити вогні. Серед ночі спалахнули раптом десятки, сотні яскравих вогників. Спалахнули з обох боків лугу. Звідси вела громаду Мармусія, а з того боку Вертутій. Магава з верховодами вихором промчав до кручі. І от за спиною у нього вихопилися з темряви живі вогні. Магава і всі, що були з ним, відступали до самого краю, поки не впали у зривисько. Чути було, як з диким вереском і ґвалтом Магава і всі верховоди полетіли з кручі в темну яму, в глибінь озера. Чути було, як вони тонули.
А нагорі вирувало страшне побоїще. Стріли й списи хмарою летіли на стовусів. Мармусія носилася з веслом, на якому горів конопляний віхоть. Обсмалені воїни кинулися в усі боки навтікача. Вертутій з Мармусією переймали їх, відганяли од лісу. Бігав тут і Хвороща, він теж войовничо вигукував і тикав під ніс волохатим свого квача з гудини. Отямившись, допомагав громаді і Сиз. В метушні, в гуках побоїща він загубив Чублика. Його ніде не було.
…А Чублик в цей час рятував школу-лунарій, яку палили страшила. Чублик не мав вогню, біг з голими руками, тільки підхватив на дорозі дубовий кілок. Страшили навалились на Чублика, а він виривався, молотив їх кілком, бив ногами. Та що міг зробити один проти дикої юрми. Жаль, не було вже зозулі, не було рятівниці.
…Від грізних полчищ не лишилося й сліду. З лугу виганяли останніх, недосмалених приблуд. Вже гасли смолоскипи, вже гуртами сходились стовуси й тривуси, стомлено й весело перегукуючись. Сиз і Вертутій побачили купу біля школи-лунарію. Звідти Чублик кричав: "Ді-іду-у!!!" Вертутій, а за ним Сиз і ще пів сотні стовусів кинулись з вогнями до школи. Важко добіг Вертутій, всім серцем відчуваючи недобре. Ось тут воно було, живе звалисько… Спізнився! На сірому піску, переритому ногами, лежав загиблий Чублик. Вертутій, який ніколи в житті не плакав, упав на коліна, уткнувся в груди захололого Чублика і глухо заридав…
Ніч догорала. Чублика несли на зв'язаних веслах. Мармусія зібрала молодих стовусівок і тихо передала: збирайте всі, що є, смолоскипи, запалюйте їх і передавайте наперед. Чублика супроводжували вогнями до озера. Ось підігнали човни. В перший сіли Вертутій і Сиз, їм обережно передали тіло Чублика. Довбанка тихо, ніби сама, покинула берег. За нею попливли ще десяток, ще пів сотні човнів; все далі й далі розтягувались вони в чорній імлі. І на темному прихмареному озері загойдалися, поринули в ніч дві довгі низки вогників на човнах. Поховали Чублика на високому пагорбі, недалеко від вцілілих млинків Вертутія. За давнім звичаєм, дорослі й малі несли в шапках, в пригорщах, в подолах, у вузликах жменю-дві піску і висипали на могилу. Потроху росла могила, на очах ставала невеликим курганом. На вершечку його Вертутій поставив берестяний вітрячок, який затягнув сумну журавлину пісню. Починався світанок, стовуси й тривуси покваплювались додому. А Вертутій сидів на могилі і слухав сумну пісню вітрячка.
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
Останній, який підтверджує древню істину: все йде, все минає, а добра кава коро-хоро і світлячки залишаються на землі
Після печерних залишилися тільки голі потріскані скелі на тих місцях, де були колись грибні галявини. Стовуси й тривуси знов зібралися до професора Варсави на раду: що робити, як заховати скелі, як запнути чорне каміння мохом і лісом? Професор, за своїм звичаєм, виступив у підземному лунарії з глибокомудрими словами. На очах земляків він взяв суху шишку, вилущив із неї півдесятка зернят, дмухнув на долоню – і соснові зерна штопором полетіли вниз, ніби вгвинчуючись у землю, силою буравлячи суху твердь. "Ось так треба – живим буравом!" – закінчив професор. Одне слово, стовуси й тривуси вийшли гуртом у ліс і засіяли скелі гірською сосною. Малі сосненята дуже погано приживилися на голому камінні, на стрімчаках. А поодинокі печерні розбійники виповзали і крадькома, на зло, виривали з корінням деревця. Війна ця тривала до бурхливої зливи. Від удару блискавки затряслись гори, і обвалом засипало всі виходи з печер. З того дня диких розбійників більше не бачили в цих краях. А ліс, озера й пуща – все жило своїм одвічним, своїм невсипущим життям.
Заходило сонце, і знов лунав над світом врочистий вечірній дзвін, який сповіщав усім стовусам і тривусам, що день закінчився і що пора їм прокидатися.
Якось до Сиза прилетіло сіреньке мале зозуленятко. Воно два рази кукнуло, на більше у нього не дістало голосу. Сиз простяг руки – і на долоню йому сіло мале пташеня. Сиз попросив пташеня вирости і тоді прилітати, щоб кувати дванадцять раз. Зозуленя пурхнуло з долоні у вікно, а Сиз вийшов на вулицю.
І знов, як у давні добрі часи, повний місяць висів над лісом. Десь на лугах сумно й замріяно виводила пісню стовусівка, зорі дивилися з неба. Тепер у Сиза був новий корч, ще кращий, ніж стояв колись. Його зладнали всією громадою з міцного свіжого дерева. А на корчі було вже три вітрячки. І всі нові. Їх приніс Вертутій. "Один хай гомонить тобі за мене, другий за Чублика, а третій, на зло всім іншим нашим ворогам, хай крутиться проти вітру!" – казав Вертутій.
Сиз попихкав люлькою і торкнув чубуком вітряки. Всі три вони весело завертілися.
Дехто вже й забув, як два роки тому тягло з пущі важким димом. А якось Сиз знайшов ту місцину, де вони залягли тоді з Чубликом, притаїлися, а з печер виходили полки, розверталися…
Сиз випалив люльку й пішов одчиняти ворітця до музею. Тепер на табличці музею був ще напис: "Заходьте тільки королівським кроком. Оп-ля-ля!". До Сиза наближався Вертутій, який вів з собою меншого онука, який був схожий на Чублика. Такий же білоголовий, такий же стриманий погляд з-під брів і така цікавість до всього.
Сиз покликав Мармусію і попросив принести три чашечки кави коро-хоро. Саме зараз починалася пора світлячків! Цієї ночі Мармусія, Вертутій, онук його і Сиз почимчикують у залитий сяйвом ліс. Повні кошики назбирають світлячків – для музею, для всіх стовусів; хай у кожному корчі палахкотить маленьке диво ночі.
Стислий переказ по розділах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу