Вибігла Ганна з хати і не пізнала свого сина Івася. Він виріс, вирівнявсь! Достоту такий став, як його батько! Син говорив по-московській. Мати змушена була заплатити хурманові, що привіз сина. Але грошей не мала, тому заставила в шинку свою новішу свитину. Син пишався собою, тим, що став писарем. Він хотів грошей, але Ганна не мала нічого.
А син наговорився, тільки не з матір'ю, а з Мариною. Прибігла наче ненароком; на голові нова хустка, на шиї добре намисто. Писар не одступав од Марини. Перед нею, неначе з того світу вернувся, сидів її милий Василь, та ще став i кращий, i молодший. Знов заворушилось її любляче серце. Півроку після того снились Марині ті чорні брови, те панське личко, та хистка, як намальована, постать сина Василевого.
А Ганна зосталась сиротою, як і була, з горем та нуждою, з слізьми та працею! Пише, було, син, що йому не дуже добре, домагається за дохід з наслідства... Візьме матір жаль, вона й пошле останні гроші.
Довго не було ніякої звістки од сина. Жде мати не діждеться, журиться та сподівається. Але якось отримала лист. Пішла з ним до батюшки, щоб прочитав. Син писав, що зараз в Тулі познайомився з панночкою, і вона вийде за нього, але йому потрібні гроші на одяг і на подарунки для неї. Тож він просив маму продати хату і вислати йому гроші. Ганна не могла повірити. Батюшка порадив їй не продавати хату. Не знала Ганна, що робити.
Марина радила Ганні не продавати хату. А Ганна навіть думала, чи не піти в старці, а хату продати. Та що ж з тієї хати, коли там господарює лихо та недоля! Стара хата невкрита; стоїть, похилившись набік, неначе од великого жалю. Двір заріс густою зеленою травою; не топче його хазяйська худоба та птиця. Стає оселя пусткою. Тільки садочок розрісся на волі! Ганна любила сидіти на порозі та поглядати на широкий шлях. Їй здавалось, що тим шляхом колись прийде син до неї.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
VII
Не прийшло до Ганни щастя тим битим шляхом. Небагато й років минуло, а Ганна вже й постарілась. Почались холода, а на Ганні кожух – латка на латці. На голові у неї не хустка, а шматок безквітньої ганчірки. Через старі шкарбани лізе грязь. Марина не покидала Ганни, помагала в роботі, годувала часом своїм хлібом, одягала своєю одежею, розважала як могла.
Ще й зима не минула, і сніг не розтав, надворі грязюка та холод. Ганна не мала хліба і солі, тому пішла на ярмарок. Чоботи зовсім розлізлись – мусила йти боса. Ноги розчервонілись, потерпли од холоду, здеревеніли. Сміються люди з Ганни та дорікають: "Навіщо, бабо, так зарані вбралась в червоні чоботи? Ще й до середохрестя далеко, а до великодня й не видко!"
Прийшла Ганна з ярмарку, злягла й не встала. Марина коло неї і день, і ніч. Згадала Марина свою минувшість і ненароком кинула думкою і на своє будуще. І стало перед думкою Марининою життя не уквітчаним, втішним боком, як колись воно ставало перед нею; обернулось життя до неї другим, темним, неприбраним, буденним боком. Вона думала про те, хто ж догляне її.
Ганну поховали в домовині з старих дощок, у чужій сорочці, що принесли добрі сусіди, в хустці, що вийняла Марина з своєї скрині. Ховав лиш дяк Ничипір, бо батюшці не було чим заплатити. Поховали Ганну саме коло її свекрухи Хомихи. Швидко заросла могила травою та чебрецем. Забули про їх горе швидко навіть близькі сусіди. На могилках пасуться вівці з ягнятами та часом вибрикують малі пастушки, граючи на сопілках.
З того часу не збирались на вечорниці у Марининій хаті. Марина ткала полотно і часто ходила до церкви. Часом забуде в церкві, де стоїть, і думає про ті ночі ясні, весняні, ті вишні та верби... як її серце цвіло калиною, і як вона побачила вперше Василя, і як говорила з його сином Іваном, молодим, чорнявим.
А тим часом марніє Маринине лице, линяють чорні брови. Перестали молоді хлопці моргати на Марину. Не так часто згадує вона про веселі літа молоді, про очі ясні, брови чорні. Сидить Марина за гребенем, накручує хліб пучками та веретеном, а думки більше й частіше навертаються про Ганнине життя нещасливе, про ту її пустку-хатину.
Одного разу зайшла до Марини одна московка, не дуже й далека сусіда, що прийшла з Києва до своїх родичів у гості. Московка розповіла, що в місті набагато краще життя, що можна знайти роботу у панів. Заворушилось серце в Марини, забажала її душа щастя, волі, веселості. Схотілось їй втекти од нудьги, смутку, од голодної та холодної смерті, од Ганниної недолі. Пустила Марина людей в свою хату, що мала, спродала й помандрувала у Київ. Ввійшла вона туди – із того часу як потонула у глибокому дніпровому нутрі.
Минуло скількось років. Чимало втекло води в Дніпрі. У Києві, на Подолі, опівночі в шинку голосить не своїм голосом катеринка. Москалів повний шинок, а серед їх, як вітер, літає Марина, танцює-витанцьовує. Одежа на їй драна, коси вилізли з-під хустки і теліпались пасмами, хустка злізла на потилицю. Лице її зчорніло, губи посиніли. Одні чорні великі очі блискотіли якось чудно, неначе вночі у вовчиці. Москалі підхвалюють і присвистують та заливають її горілкою.
VIII
Звалилась Марина на лавку, як мертва, і похилила голову на стіл... І сниться Марині сон, неначе вона йде ніби на базар з корзиною на руці, з гори попід Царським садом, на Хрещатик. Пече її сонце вогнем, піт заливає очі, лице, а вітрець з-за Дніпра тихо обвіває її гаряче лице... Вже південь, а на улицях тихо, ніхто не йде й не їде. Коли дивиться Марина вниз, на Хрещатик, аж там не каменем улиці вимощені, а росте по вулицях пшениця висока. Підводить Марині очі на Старий Київ. А всі церкви стоять в озимині, в густих стиглих житах та пшеницях. Йде Марина не тротуаром попід будинками, а борозною; трава зелена, пахуча материнка, білий деревій і всякі зілля плутаються попід ногами. У вікнах будинків така ж пшениця густа й спіла, той же день, ясний, пекучий літній день. А через вікна манячать поначіплювані всякі квітки й матерії, всякий дорогий убір. А сонце все пече та пече, духота душить, сохне в горлі, в роті, в грудях... Хочеться Марині пити і раптом бачить момотянський ставочок, а коло його левада зелена, таки батьківська. Обертається й озирається Марина, а попід горою скрізь момотянські хатки біленькі, невеличкі, з вишневими та черешневими садочками. І здається їй, що вона стоїть серед левади молодою й гарною дівчиною. Треба їй ніби бігти по воду до ставка... Коли гляне, за зеленими вербами, на траві білиться три шматки полотна. Ганна стереже полотно, убрана так, як вона вінчалася з Василем, сидить під калиною й не ворухнеться, немов дерев'яна. Раптом Марину кличе мати... Обернулась вона, дивиться – її хата. У садочку зелено. Мати вийшла з хати і стала на порозі. Вона молода молодиця, висока й чорнява. Потім з сіней вийшов Василь, гарний, ясний, як сонце, у білій свиті, в зеленому поясі, без шапки... Запекло Марині коло самого серця якимсь і пекучим, і солодким огнем. Насилу стоїть вона, насилу держить відра на плечах. А Василь іде до неї попід зеленим гіллям черешень. З очей його неначе впав огонь на саме серце Маринине, неначе блискавка потрапила їй у серце. Пішов огонь по всьому тілі, розлився по всіх жилах. Пускає вона відра і падає на траву.
"Ой боже мій, рятуйте мене, хто в бога вірує! – закричала Марина, прокинувшись. – Ой, пече мене коло серця! Рятуй мене, Василю! Ой матінко, голубочко, Ганно, Василю! Ой, горю я в огні, гасіть мене!"
Марина покотилась по землі й простяглася. Жартують москалі, що Марина й сонна поминала якогось Василя, а шинкар, щоб збутись клопоту, виволік Марину за ноги та й кинув на улицю.
Під шинком і померла Марина. Скинули Марину на візок, і ніхто не знає, де її могила; ні одна сльоза не покропила її.
Пройшла чутка в Момоти, що Марина вмерла. Перехрестились й прочитали за покій душі "Отченаш" навіть вороги Маринині. "Не втекла, – кажуть, – таки од свого лиха, і не загуляла, й не заспівала, й не затанцювала його навіть в Києві".
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу