Іван Нечуй-Левицький — Дві московки (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Сторінка 2 з 3

Цілий день, було, вони працюють в сахарні, а після вечірньої зміни йдуть додому. А стара мати всьому порядок дає в хаті.

Починається весна. Василь стає у багатирів орати, ралити, сіяти. Аби добра воля, а робота буде. А тут підростають буряки, на яких працюватимуть Василь і Ганна. Починаються жнива, заробляють вони хліб, жнуть за сніп і озимину, й ярину. А там знов копають буряки та возять до сахарні. Діла є доволі! А стара мати сидить дома, потроху пряде, та шиє, та колише в запічку маленького онучка Івася.

IV

В неділю вранці, якось перед зеленими святками, була тиха, ясна, не дуже гаряча погода… Як же весело тоді світило сонце щасливій Ганні і всій сім'ї старої Хомихи!

Вийшли люди з церкви і розійшлися по хатах. Ганна йшла додому вся убрана, й швидка, й весела. Пишно вив'язала Ганна голову червоною великою хусткою, на шиї десять разків різаного доброго намиста. На виду стала Ганна повніша, з себе показніша: ще краща була вона молодицею, ніж дівкою. Василь був у новім чорнім каптанці з фабрицького сукна, підперезаний зеленим поясом. На йому не було й сліду московського. Чорний волос, чорний вус аж вилискувався; на виду він був здоровий чоловік, свіжий і повний, звичайно як чоловік саме в силі.

Пообідавши, Ганна вийшла оглядати огородину. Там під причілком, підклавши свитину під голови, приліг в холодку Василь. А стара мати, надівши кожух, як серед зими, вийшла з унучком під хату й сіла проти сонця.

Ганна прийшла й сіла у Василя в головах. Вона була рада, бо городина гарно зійшла. Василь почав говорити, що мріє про своє поле, плуг, волів. Ганна сиділа, склавши руки й спустивши голову. Мабуть, і їй схотілось поля і трьох пар волів... Раптом Василь сказав: "Тільки богзна, чи довго я хазяйнуватиму отут в своїй господі! Не тепер, то в четвер мене повернуть до війська, і я покину і хазяйство, і тебе, моя доле, і хто зна, коли мене бог поверне до своєї господи!" Ганні кольнуло в грудях коло самісінького серця; зітхнула вона і похнюпила голову.

Якраз тоді саме за хатою коло воріт забрехав Барбос. То прийшов момотянський осавула, що загадував людям на панщину. Він сказав, що прийшла з стану бумага, щоб Василь завтра виряджався у Київ, в поход. Од такої речі троє недавно веселих, щасливих людей стало на одному місці нерушимо, немов громом пришиблені.

Після Василевого весілля смуткувала Марина осінь, смуткувала й зиму, а на різдво вже й розвеселилась! Знов держить вона перед чи на весіллях, чи на музиках. Хлопці липнуть до неї, як бджоли до меду, та не сватають, бо матері заказали їм старостів слати до Марини. Зацокотіли молодиці по селу, що Марина й сяка й така. Марина постояла з хлопцем під вишнями, а слава пішла по селу, що Марині парубки ніби хотіли косу одрізати, що Марина швидко покриткою стане.

На Меланки, проти Нового року, побігла Марина слухати під вікна з першим млинцем. "А чи не підеш ти, проклята!" – крикнула сусіда на кішку. "Піду... піду заміж цих м'ясниць", – думала Марина. З того часу, як настане, було, вечір, Марина прибирається й причісується. "Піду заміж на злість ворогам і парубкам! Піду за того, хто перший трапиться", – думала Марина. І трапився їй москаль, яких багато на світі, не поганий і не гарний, вже немолодий, і не сподобався їй. Пішла Марина світ за очі, як з мосту та в воду...

Жила Марина з чоловіком місяць, жила й другий, і вбачає вона, що пішла заміж не на злість своїм ворогам, а на своє безталання! Молода, весела, жартлива, вона і не гадала об тім, як важко з нелюбим цілий вік жити. Марина почала заздрити Ганні. Піде, було, та гляне на Василя через тин, поміж зеленим листом вишника, і легше їй стане на душі. А коли нема москаля вдома, співає і плаче над своїм горем. Тоді стане легше й веселіше. Москаль Микита любив Марину, тож вона раз попросила його йти працювати на шуршанські фабрики. До тих фабрик було верстов, мабуть, з десять, як ще й не більше. Москаль не хотів розлучатися, але Марина вмовила його. Марині стало і в хаті веселіше, і на серці легше, неначе світ задля неї вдруге розв'язався. Москаль робив цілий тиждень, а у неділю приходив додому. І став Марині будень празником, а неділя буднем...

В понеділок вранці дуже рано засвітилось світло у Хомишиній хатині. Дві молодиці, близькі сусіди готували обід, щоб випровадити Василя.

Василь рушав у дорогу з богомольцями, що йшли до Києва. проводжати чоловіка пішла Ганна. Зосталась стара Хомиха одна з маленьким онуком в хаті.

А тим часом як мати випроводжала Василя за царину, в одному садку, од самісінького поля, спершись на тин, стояла Марина. Вона дивилася на Василя. Її москаль теж пішов, як і Василь, але з другими богомольцями. Наложила й вона всього у клунок задля його у дорогу, і жаль було трохи їй, бо москаль її був добрий, не лихий. Марина стояла в саду і бачила Василеві сльози через свої власні сльози, що текли річкою з її чорних очей…

Повернулася Ганна з Києва бліда як смерть, лице змарніло, очі запали глибоко. Разом з хазяїном Ганна неначе долю свою випровадила з хати, а пустила до себе лихе безталання! Робить вона і на себе, і на дитину, і на стару матір. Згодом стара померла. Набрала Ганна у людей конопель та льону і почала прясти за хліб та за плату. Як подасть, було, об собі звістку Василь, то Ганна, було, аж повеселішає, аж оживе. А згадавши про його долю, вийме, було, з скрині карбованця або й два та й пошле. Тяжко їй було працювати. Часто плакала з дитиною. Одна втіха задля неї – син. Покине, було, гребінь, візьме дитину на руки, пригортає, обнімає, обливає слізьми, промовляє до його.

Ганна завжди ходила до церкви, била поклони і молила за свого чоловіка. Тим часом порожніє в хаті, пустіє і в коморі, і на дворі, бо, сказано, без хазяїна двір плаче. Гіркий хліб вдови й сироти! Од його недалеко до голодної смерті. І почала Ганна потроху спродувати дещо з хазяйства, продала корову. А рушників, які вишивала сама, стало жаль, тому не продала.

Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

V

Хмарна осінь надворі, смутно в Ганниній хатині. Вона сидить за гребенем та думу думає. В хаті тихо, як у пустці. Раптом у хату влетіла Марина і наче розбудила усіх. Закрасила собою краса Маринина вбогу хату.

З того часу, як Ганна вийшла за Василя, між подругами неначе недобрий чоловік загородив стежку тином. Було, Ганна й зайде до Марини, то нелюба вже, нещира розмова була між ними! Як же зосталась Ганна сама в хаті безталанницею, знов Марина пригорнулась до Ганни; взяв її жаль, що Ганна плаче.

Подруга просила Ганну зглянутися на себе, адже вона змарніла, бліда, очі позападали. Червона, як жар, весела, як дитина, Марина вхопила Ганну за руку і почала, жартуючи, крутитись по хаті. Марина переконувала Ганну, що крім Василя, на світі є не одні брови чорні, не одні очі горять вогнем. Сама Марина зітхнула по своїй речі, бо згадала, що для неї є на світі теж один Василь. Але сказала, що хоче, щоб її любили хлопці, і вона хоче всмак нажитись, хоче бути щаслива і весела. Прощаючись, Марина просила подругу прийти ввечері, побалакати, пожартувати. У своїй хаті Марина справляла вечорниці, кликала усіх хлопців і дівчат.

Ввечері у суботу сумно та жалібно загув момотянський дзвін. Гуляє вітер по улицях, з неба порошить крупами. Нікого нема в церкві. Одна Ганна ходила до церкви. Йдучи додому, вирішила зайти до Марини. Та коли вона опинилася в хаті, побачила музики і багато хлопців і дівчат. Серед хати убрана, як у празник, походжала Марина. Коли заграла музика, Марина схопила Ганну і пішла в танок. Ганна розгнівалася і побігла додому.

Коли вечорниці розійшлися, Марина швидко прибрала в хаті, а потім відчинила скриню й вийняла з чорної хустки кибалку з квітками, з стрічками, з вінцями, – ту кибалку, у котрій вона стояла під вінцем у церкві. Перед дзеркальцем наділа вона на голову кибалку. Глянула Марина на себе в дзеркало, і сльози покотились з очей. Шкода їй стало своєї краси. Вона вийшла у садок, щоб згадати своє дівування. Потім згадала, що Ганна образилася, і полетіла до подруги пізньою добою. Ганна перелякалася, коли побачила Марину у кибалці. Марина вибачалася за те, що сталося, а потім пішла додому.

Не один рік минув. Спорожнилась Ганнина скриня. Пустіє і в коморі, і на дворі. Ганна грошей не жалувала: поки подавав чоловік об собі звістку, посилала, що, було, закрутить веретеном. А тим часом минає рік, минає й другий – Василь не подає об собі звістки.

Тим часом на втіху матері підростав син. Вже йому переступає за десять років. Він був дуже схожий на свого батька. Хлопець підріс та й став у пригоді матері. Вже і на себе трохи заробляє, і матері дещо принесе до господи. Стара дякує богові та латає латки подекуди. Аж поздоровшала і помолодшала! А Марина її розважає. Що божого дня навертається в хату, годує Івася гостинцями та цілує його бровенята, згадуючи чорні брови його батька Василя.

Та прийшло лихо: Івася, як сина москаля, потрібно було виряджати в школу до Києва. Взяли Ганниного хлопця і повезли тим шляхом, що й батько поїхав... Ганна неначе розум стратила. Як німа, ходила вона неділь зо дві. Марина не одходила од неї, і доглядала, і годувала.

Настало літо. Пішла Ганна з богомольцями до Києва. Там хотіла знайти сина. Довго шукала, поки не побачила, як з Воєнного Миколая вийшли маленькі москалики, та все по два в ряд, а коло їх офіцери по обидва боки. Зирнула Ганна і зараз між хлопцями пізнала свого Йвася. Кинулась до його між ту череду. А син засоромився своєї матері-мужички; другі засміялись. Старий офіцер одіпхнув її, ще й налаяв дуже гидко.

Ганна сіла коло порога школи і стерегла, очей не зводила з дверей... Аж надвечір випустили до неї сина. Хлопець жалівся, плакав. Схопила мати сина і почали тікати. Ховалися лісами, ярами та долинами, наддніпрянськими лугами та сосновими борами. Ночували під синім небом. Нарешті добралися до рідного села.

Привела сина додому, але знову прийшла бумага, взяли Йвася та й попровадили до Києва. Ще гірше стало їй жити. А об чоловікові не було й звістки!

Одного вечора під Ганниною хатиною став візок. Звідтіль вискочив москаль – не москаль, а пан не такий.

1 2 3

Інші твори Івана Нечуя-Левицького скорочено:


Дивіться також: