Що він бачить у сні? Почувала себе такою чужою, такою самотньою. Окинула зором все своє тіло, од грудей до пальців ніг. "Хіба я стара?" Але зараз подумала гірко: "Що тіло?" Їй хотілося плакать. Вічна турбота про тіло! Щодня, роками, вона тільки й дбала про його тіло: щоб мав що їсти, щоб мав вигоди, доволі одежі, не застудився. Не жаліла для нього ні часу, ні праці. Се був її обов'язок, такий натуральний, що перестав бути навіть важким. Життя досі складалось тихо, спокійно, в неї не було причини жалітись. Вони не сварились, люди їх поважали. Аж ось сьогодні він сколотив усе, посіяв тривогу, встав перед нею незрозумілим питанням, яке конче треба було рішити. Роками вони ділились лиш тілом, оддавали його один одному для грубих втіх, для радощів піклування, дрібних турбот, німуючи духом. Може, в тім була її вина? Коли вони одружувались і ще в перші часи по шлюбі, у них були інші слова, але життя їх потроху стирало і розвівало до того, що Антін, котрий якимсь чудом зберіг їх, здававсь тепер Марті незрозумілим і загадковим.
Вранці Антін стрів Марту тільки на мить, коли виходив з дому. День був насуплений, сірий. Накрапав дощик. Коли в обідню пору Антін повертався додому, стрів несподівано Марту. Ішла назустріч, затягнена в синій новий костюм, що був їй так до лиця. Вона була свіжа і легша сьогодні. Марта збрехала, що ходила по крамницях. Але вона вийшла тільки для того, щоб його стріти, бо повернула і пішла разом. Коли вони йшли, повз них пробігла білява панна під широким брилем. Марта обізвалась наче до себе: "Терпіти не можу білявих". Вдома Антона вразило, що на столі білосніжна скатертина і червоні троянди.
Настав вечір. Антін ждав Марту до себе й не ждав. Його бажання двоїлись. Хотілось оповідати і хотілось в собі затаїти все пережите, як щось дороге, йому тільки зрозуміле й щінне. Але Марта ввійшла. Вона спитала, як звали ту блондинку. Антін не знав: "Я не цікавився йменням. Коли ми стрічались, наші очі однаково пили блиск сонця і моря, — і з нас було сього доволі..."
Потім він розповів, що вранці вони брали човен і плили в море. Вдалині тріпотіли вітрила човнів. Вони плили здовж сірих скель. З моря вони краще бачили острів. Потім запливали в гроти. Там бачили дива, яким не вірилось зразу. Переливалась веселка, блищало дорогоцінне каміння, грали брильянти, а різнобарвні молюски своїм тілом цяцькували підводні скелі. Повітря печери було голубе. А як світилось тіло у тій воді! Воно горіло синім вогнем.
Вони ловили рибу, більше подібну до екзотичних квітів, аніж до риб. Повертались засмалені сонцем, обвіяні вітром, солоні од морської води...
Але траплялось, що сусідка не з'являлася зовсім... Тоді він блукав сам... Він її кликав, ту невідому... кликав, щоб разом читати книгу краси, яка для нього закривалась без неї.
Звели їх знову місячні ночі. Він сидів десь на скелі. "Вам сумно?" — раптом почув знайомий голос. Вона сіла поруч з ним і протягла руку над морем. Він почув її голос і перестав бути мертвим деревом скрипки. Вона вже водила смичком своєї уяви по тугих струнах. Голос його знов обізвався у грудях і очі видющими стали…
Вночі вони пливли човном. Місяць висів над морем. Весла тихо плескали в морі. З-під них скакали вогні. Дрібні, маленькі, зелені, як блищаки у петрівчані ночі. Вони зумисне направляли човен на тіні, бо там ясніше горіли вогні. Вона розщібнула рукав, закасала аж до плечей і встромила у воду руку, блакитну в місячнім сяйві! "Дивіться!" — гукала і випускала з-під пальців веселі вогні, що зараз гасли. Вони нахилялись над краєм човна, такі близькі до себе, що чули на щоках лоскотання волосся та тепло лиць, і дивились, як виринали з таємного глибу і скакали крізь пальці зелені іскри, одна, друга, десята...
Вони заїздили в гроти. В них було темно, аж чорно. Потому виплили в море. Далеко в ньому світились вогні рибацьких човнів. Море гойдало їх злегка, а вони сиділи попліч, і їхні тремтіння зливались в одно. І коли він поглянув на неї, то близько перед собою побачив її уста, такі червоні...
Марта не дала йому скінчити, а запитала: "Ти цілував її?" В її питанні була жахлива впевненість. "Так, цілував!.. — крикнув він жінці нестямно. — Цілував, чуєш? Я цілував уста, що промовляли до мого серця, що знали мову моєї душі... Хіба не маю права? Хіба вони не варті? Ти хотіла б, щоб я навік занімів, неначе камінь, неначе ти... Ні, я ще живий... чуєш, живий!.. Я цілував!"
Чув, що її ранить, й жорстока радість од того солодко тріпалась в ньому. Марта закрила лице руками. З голосним плачем вона упала в крісло, а він дивився на її плечі, що скакали в риданні, і чув полегкість.
Потому, раптом опритомнівши, кинувсь до жінки, вибачався, просив перестати плакати. Вона заспокоїлась наче, витерла хусткою очі і, одіпхнувши Антонові руки, підвелась з крісла. І хотіла вийти з кімнати. Тоді Антін загородив їй дорогу. Ні, він не пустить. Коли вже так сталось, вони мусять поговорити одверто.
Можливо... Можливо, що в сні він був собою, що він здатний на такий вчинок, але винна у тому вона...
Вона? Ха-ха!
Вона. Вона не вміла шанувати життя, оберігати його красу. Щодня закидала його тільки дрібним, непотрібним, тільки грузом життя, аж зробила з нього смітник. Поезія жити не може на смітнику, а без неї життя – злочин.
Марта горіла злістю.
А він? Хіба він не зачинявся од неї, не ховав живу воду душі, як той скупий, що боїться, аби на його скарби не впав чужий погляд? Чого ж винна тільки вона?
Ні, спочатку він був інакший, але не можна ж зростити квітку на безводному грунті. Вона зів'яне. Він розуміє, без прози трудно прожити. Нехай буде наверху піна, але під нею мусить в келиху грати чисте вино, і той, хто ллє у нього безперестанку воду, позбавить смаку вино.
За вікнами билась осіння негода, а в хаті, душній і димній, що одна тільки жила серед сонного царства дитячих ліжок, йшов бій невдоволених душ. Вони нагадали один одному найменшу вину, гріхи проти духа святого, докоряли за байдужість, свою самотність, здичіння в болоті життя. Вони посварились.
* * *
Тепер між ними часто була незгода. Дикі, пристрасні сварки, як злива, розсікали їхнє життя, досі таке спокійне. Але доволі щоб прошуміла буря, Мартине серце, омите сльозами, цвіло й молоділо. Яка вона була щаслива, коли між двома сварками, хоч на хвилину, їй вдавалось знайти спільну з Антоном мову!
Марта ревнувала Антона. Уперто, затаєнно, сильно, до всіх і всього. Тепер Антін не бачив щоранку голих жінчиних ніг, не чув скучних і прозаїчних снів, не прибирав по всіх хатах її спідниць. Щось молоде, давнє, дівоче прокинулось в Марті, якийсь фермент: він нищив спокій, ще недавно такий бажаний. Але у тім, що вона чула потребу знов здобувати давно здобуте на власність, таїлась нова принада, відгук її весни. Вона не знала, чи надовго їй стане сили, чи одшумлять коли бурі, але тепер вже частіше червоніли за їх столом троянди...
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу