За столом Гребінка все підкладав у тарілки і підливав у чарки. Після вечері він із скромною гордістю показав останню свою книжку – переклад пушкінської "Полтави". Гребінка запропонував Тарасу спробували зробити ілюстрації до "Полтави".
ВІН ПОБАЧИВ ПУШКІНА
За кілька днів до цього Мокрицький з захопленням розповідав Тарасові, що вчора ввечері до майстерні разом з Жуковським приходив Олександр Пушкін. І через три дні він знову прийде, бо Карл Павлович буде його малювати. Мокрицький запропонував Тарасу прийти, ніби з якоюсь справою, щоб побачити самого Пушкіна.
Тарас перечитав "Полтаву" і на третій вечір, як було умовлено, зайшов до Мокрицького. Аполлон був сумний і сказав, що Пушкіна вбито на дуелі. Вони пішли до помешкання поета, де вже було багато людей. Пушкін лежав на столі в чорному сюртуці, спокійний, поважний. Кучеряве русяве волосся і бакенбарди рамкою облямовували жовте лице. В головах його стояв Жуковський, і великі сльози котилися по його доброму обличчю. Кусаючи губи, стояв ліцейський товариш Пушкіна і секундант останньої фатальної дуелі – Данзас.
Мокрицький побачив багато літераторів, художників, музикантів. Вони всі зібралися сюди, але й безліч чужого, нікому не знайомого народу приходило попрощатися з своїм найулюбленішим поетом. Тарас не міг піти зараз із цієї кімнати. Він став у куточку і дивився. Він хотів навіки запам'ятати це обличчя, яке довелося йому побачити лише мертвим. Він поглянув на Мокрицького, і вони зрозуміли один одного. Мокрицький вийняв з кишені аркуш паперу, поділив надвоє і дав половину Тарасові. Із свого куточка вони швидко почали змальовувати останній портрет.
Раптом якийсь студент почав читати вірш:
Погиб поэт! – невольник чести –
Пал, оклеветанный молвой,
С свинцом в груди и жаждой мести,
Поникнув гордой головой!..
Мокрицький потягнув за руку Тараса і сказав, що треба йти, бо прийшли жандарми.
У Брюллова в майстерні сиділи смутні його друзі, сиділи учні – Мокрицький, Сошенко, в куточку, в затінку, примостився мовчазний Тарас. Сумні, зажурені були всі. Старші обмірковували видання повної збірки творів Пушкіна. Брюллов одразу накидав ескіз фронтиспісу: Пушкін стоїть на скелі Кавказу з лірою в руках. Брюллов говорив, що Пушкіна ненавидів цар та його кляті жандарми.
ЦІНА ПОРТРЕТА
У товаристві Сошенка, його друзів, у майстерні Брюллова Тарас нарешті відчув себе людиною, молодою, повною сил і надій, жадоби до знань, до творчості. Він прислухався до кожного зауваження Карла Павловича і намагався в міру своїх умов виконувати все, що той радив. Він чув, як Карл Павлович, завжди радив своїм учням якнайбільше малювати з натури, вивчати живе людське тіло.
Але ж де взяти Тарасові "живу натуру"? У неділю Тарас відпросився у Ширяєва на Мохову, до свого пана Енгельгардта. Серед панської челяді його старий друг – земляк Іван Нечипоренко, добродушний, спокійно-меланхолійний дядько. Його і взявся змальовувати Тарас. Він не почув, як у передпокій зайшов сам пан, Павло Васильович Енгельгардт. Панові сподобалося, як малював Тарас, тому він наказав піти за однією адресою і намалювати портрет пані Аделі. Портрет Івана не був закінчений. Проте скільки знайомих дам пана довелося відтоді малювати Тарасові. Ще б пак – "його власний художник". Іноді він давав за портрет карбованця, а іноді тільки гаркав і робив дурні зауваження, бо зовсім не розумівся на живопису.
У пригніченому настрої Тарас не міг малювати. Він писав на клаптиках паперу сумні-сумні рядки. За цим і застали його якось Сошенко та Мокрицький. Мокрицький попросив дозволу взяти написане і в той же вечір знову повів розмову з Брюлловим про Тараса. При їхній розмові був і Григорович. "Ні, людина з такими почуттями й думками не може лишатися кріпаком! — схвильовано казав Брюллов, прочитавши вірші Тараса. — Я сам поїду до його пана".
Нетерпляче чекали Брюллова Сошенко і Мокрицький. Але яким сердитим повернувся їхній маестро! Він не зміг домовитися з Енгельгардтом. Брюллов сказав про пана, що це "найбільша свиня в торжковських пантофлях".
Друзі вирішили відправити до пана Венеціанова. Пан Енгельгардт і Венеціанова прийняв не краще за Брюллова. Він з годину тримав його в передпокої, але старий Венеціанов бачив усього на своєму довгому віку.
Венеціанов одверто сказав панові, що вони хочуть викупити Тараса Шевченка, і спитав, яка буде ціна. "Отак би прямо й сказали!" — зареготав самовдоволено пан і попросив 2500 карбованців.
Відтоді якісь думки, плани зародилися в голові Брюллова. Він посилав записки до Жуковського, їздив до Вієльгорського. Потім Брюллов наказав Мокрицькому готувати мольберт і полотно для нової картини. Другого дня Мокрицький таємниче повідомив Сошенка, що Брюллов малює портрет Жуковського.
Але ні Аполлон Мокрицький, ні Іван Сошенко не знали точно; вони тільки догадувалися, для чого взявся Брюллов за цей портрет. Про це договорилися їхні старші друзі – Брюллов, Жуковський, Вієльгорський, Венеціанов і Григорович.
Ціна портрета мусила бути ціною викупу Тараса.
"ЧАС ПРОВОДИЛИ КОНЦЕРТОМ І АКЦІОНОМ"
Чого тільки не вигадував скромний милий Сошенко, щоб тимчасом хоч трохи полегшити долю Тараса. Він навіть малював портрет Ширяєва з умовою, що поки не почався малярський сезон, Тарас місяць житиме у Сошенка. Уже два роки Іван, як дбайливий вихователь, доглядав Тараса, ввів у "Товариство заохочення художників", познайомив з ким тільки міг, стежив за його читанням. Але кріпацьке ярмо ще тяжіло над Тарасом, і він був іграшкою в руках свого хазяїна. Енгельгардт все ніяк не давав певної офіційної згоди на викуп. Знову ж таки для полегшення стану Тараса Сошенко згодився намалювати портрет жінки Енгельгардтового управителя – Прехтеля. Коли Сошенко малював її, побачив у вікні, що Тараса збираються відшмагати. Іван мусив просити жінку, щоб просила свого чоловіка не бити Тараса. Пані Амалії не було ніякогісінького діла до якогось там Шевченка, але вона таки впросила свого чоловіка.
Тарас був вражений, він говорив Іванові, що підпалить пана. Увечері Іван знайшов Тараса над Невою. Тарас сидів на перекинутому човні і дивився на кригу. Іван приніс записку від Жуковського, який писав, що ще зовсім недовго і все буде гаразд. Але Тарас захворів, і його відправили до лікарні на Літейному проспекті.
Жуковський сидів і читав "Життя художника", твір, який написав Шевченко. "Справжній "алмаз у кожусі", — сказав про Тараса Жуковський. — Як щиро описав він у цьому творі своє життя, свої поневіряння, свої прагнення і мрії". Жуковський хвилювався, бо Григорович сказав йому, що Тарас близький до самогубства…
Великий Карл уже закінчив портрет. Граф Вієльгорський порадив улаштувати лотерею-аукціон, залучивши до цього осіб двору, з якими Жуковський, як учитель царських дітей, був близький. Жуковський не вперше використовував своє становище і свій вплив славетного, любимого навіть "двором" поета на те, щоб поліпшити чиюсь долю, визволити когось з біди. Усім відомо було, як він завжди намагався заступитися перед царем за Пушкіна. Та не тільки для Пушкіна, свого близького любимого друга, міг вигадувати Жуковський різні способи заступництва, допомоги, на кожне нещастя він відгукувався всією своєю чутливою душею, особливо коли мова йшла про допомогу талантові.
Жуковський написав листа фрейліні двору – Юлії Федорівні Барановій, бо сподівався на її допомогу. Його лист був дотепним і з малюнками. Жуковський відправив лист і поїхав до графа Вієльгорського, який теж брав гарячу участь у долі кріпака Тараса Шевченка. Жуковський запропонував графу влаштувати аукціон саме у нього вдома. Брюллов, що теж був тут, просив зробити все якнайшвидше.
У середині квітня 1838 року в камерфур'єрському журналі палацу його величності, де вівся запис усіх подій і всього, що траплялося за день, було записано: "Час проводили концертом і акціоном". І концерт і аукціон відбувалися в залі будинку графа Вієльгорського, на Михайловській площі. На цьому аукціоні, в якому взяла участь родина царя, портрет Жуковського дістався імператриці.
Цей великий день був 22 квітня 1838 року. Сошенко і Мокрицький привели Тараса до Брюллова. Схвильований, незвичайний був сьогодні Великий Карл. Незабаром прийшли Вієльгорський, Григорович, Венеціанов і Жуковський. Урочистий, незвичайний, як і його супутники, Жуковський привітався з усіма, вийняв із кишені папір, складений учетверо, і подав Тарасові. Тремтячими руками розгорнув Тарас папір. То була відпускна на волю. "Воля! Воля!.." — ледве вимовив Тарас, побожно поцілував папір і заплакав. І хто з присутніх міг зараз стримати сльози?
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
АКАДЕМІЯ!
Перед ним розкрилися двері його омріяної Академії художеств. З усією енергією і молодим запалом взявся Тарас до роботи. Він почував стільки сили в собі, стільки бажання вчитися, наздоганяти пропущене в панських передпокоях, на Ширяєвському горищі, на всіх поплутаних шляхах свого важкого життя. А від кожного погляду, від кожної похвали любимого вчителя ці сили і бажання подвоювалися, потроювалися.
Тарас учився не тільки в своїй Академії. У вільні години він ходив на різні лекції до Військово-медичної академії, університету, вивчав з товаришем французьку мову, захоплювався театром, а найбільшою наукою були книги і дружба з Карлом Брюлловим.
Тарас любив товариство, любив своїх друзів, і друзі любили його. У цьому охайно вдягненому, веселому, життєрадісному хлопцеві важко було пізнати бідака Тараса.
Скромний, спокійний Сошенко навіть дивувався такій різкій зміні і інколи докірливо дивився на Тараса, коли той у новому плащі на дрожках їхав із Мокрицьким до театру. Але не тільки "богемне" життя вабило його. Як він цінив спокійні, затишні вечори в "сімейних" домах! Він міг годинами сидіти із старенькою матір'ю свого товариша по Академії – Петровського, слухати її нехитрі оповідання, розважати її своїми.
У малюванні не тільки Брюллов, а й інші професори Академії вже відзначили Тараса, незважаючи на великий вплив романтичної школи Брюллова. Палко закоханий у Карла Великого, в свої малюнки, він вносив і щось своє, своєрідне, властиве лише йому, риси реалізму, життєвої правди.