Він шукав його недалеко. У селі Хлипнівці, що за Вільшаною, дяком був теж хороший маляр. До нього і прийшов Тарас. Дяк наказав йому намалювати хату, і малюнок Тарасів йому сподобався. Та потрібен був дозвіл від пана, щоб хлопець в дяка жив і вчився. Мусив іти Тарас у Вільшану та просити в управителя, щоб такий документ дав.
Управитель, той самий, що збирав колись дівчат на гулянку, сьогодні одержав від молодого пана Енгельгардта листа. Коли прийшов Тарас, управитель сказав, що йому саме такого хлопця й треба (в листі йшлося про те, що пану потрібні козачки). Тараса одвели на кухню. Він глянув з вікна, ніби прощаючися з луками, гаями, ставками. То хоч вільно він бігав собі скрізь, а тепер – ніби в клітку його посадили.
Так Тарас потрапив до свого пана Енгельгардта.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
"МІЙ ВЛАСНИЙ ХУДОЖНИК"
Зараз Тарас у Вільні. Він козачок у пана. Мусить цілий день сидіти у передпокої та виконувати панові накази. Кухаря з Тараса не вийшло: далі того, щоб попіл вигребти або казани почистити, не пішов. Та й то робив абияк. Тому коли пан прислав листа, щоб усю гвардію козачків, яких зібрали, прислати до нього у Вільно, управитель послав і Тараса.
У листі, де повідомлялося, скільки відправляють до пана всяких продуктів і скільки хлопців, проти прізвища Шевченка було написано: "Можна вивчити на хатнього маляра". Але пан на це не звернув уваги. Йому здалося, що саме з Тараса вийде хатній козачок. Слово "козачок" було ненависне Тарасові, певне тому, що походило від любого йому слова "козак". Були діди вільними козаками, а онуки стали у панів "козачками"!
Нудно було на службі. Краще вже, коли пан їде кудись і бере Тараса. Тоді хлопець хоч світу трошки міг побачити. По дорозі на заїздах не без того, щоб не поповнити свою колекцію малюнків, а коли пана нема дома, з цих дешевих ярмаркових картинок Тарас перемальовував.
6 грудня у Вільно, як і в усіх великих містах, "благородне дворянство" давало пишний бал. Адже це був день іменин імператора всеросійського Миколи І. Пан Енгельгардт теж збирався на бал. А Тарас планував малювати під час відсутності пана.
Ввечері, коли всі заснули, Тарас взявся перемальовувати знаменитого генерала Платова. Хлопець так захопився, що не помітив, як пан повернувся… А на ранок двоє здорових лакеїв потягли бідолашного Тараса на стайню, і надовго смуги від різок залишились у нього на спині. Тарас не кричав, хоч били його до крові. Тільки сльози котилися по обличчю, і більше від несправедливості, від знущання, а не від пекучого болю.
Увечері зібралося у Енгельгардта кілька друзів. Тарас, зблідлий, похмурий, прислужував їм. Розмовляли про се, про те, у того пана театр, у того – балет. І раптом Енгельгардт сказав: "Пхе! Балет! А в мене, хе-хе, вже мій власний художник росте". Другого дня Тараса віддали в науку до якогось маляра.
ЧАСТИНА ДРУГА
У ВІЛЬНО, ГОРОДІ ПРЕСЛАВНІМ...
Раптом Вільно стало дуже дорогим і любим серцю Тараса. Він і раніше бачив, як мальовничо тече Вілія, бачив чудові старовинні костьоли і замки. Та раптом після одної вечірньої відправи у костьолі святої Анни, куди він зайшов по дорозі від навчителя-маляра, йому здалося все зовсім іншим на світі. Там він побачив дуже гарну дівчину: тоненька, невисока, гарні брови на тонкому мінливому личку. Її темні очі зустрілись із здивованим, захопленим поглядом сірих великих очей Тараса. Він стояв у куточку, мнучи в руках старий капелюх. І одежина на ньому була стара... Але стільки щирого захоплення було в цих сірих очах, в усьому обличчі, що дівчина глянула ще і ще. Вона не була з пишних панянок. Це було видно з її простенького платтячка, з легкої дешевої хустинки. Та ні дівчина, ні хлопець не звернули ніякісінької уваги на одяг.
За кілька днів він не витримав і знову зайшов до костьолу святої Анни. Чорнобрива дівчина стояла на тому ж місці. Він недовго чекав, поки вона обернулася і пізнала його. Він спалахнув, але не втік, як уперше, а достояв до кінця. Добре, що була субота, пан поїхав кудись розважатися, і Тарас був увесь вечір вільний. Вони вийшли разом з церкви. Дівчина заговорила з ним – Тарас ніколи не насмілився б заговорити першим.
Її звали Дзюнею Гусиковською. Вона була швачкою, і була трохи старшою віком за Тараса. Про все це вона швидко розказала по-польськи, бо була полькою, і дуже сміялася, як Тарас перекручує польські слова – хоча, живучи вже два роки у Вільно, їздячи з паном у інші польські міста, він уже розумів досить добре польську мову. Але називав він її не Дзюнею, а Дунею. Про це знайомство він не розказував, звичайно, нікому, але вони бачилися кілька разів.
Дуня була письменною, читала книжки, вона бувала серед молоді ремісничих цехів; до неї, такої гарненької, залицялися студенти. Вона дихала тим повітрям, яким дихала молодь Польщі, серед якої вже лунали запальні слова поезії Адама Міцкевича. Польська молодь мріяла про відродження Польщі.
Якось увечері, чекаючи на дівчину, Тарас думав про те, що вона вільна, а він – кріпак. Що перед ним попереду? Прийшла Дуня. Їй було байдуже, що він кріпак, що він обідраний, що він нічого не має. Дівчина подарувала йому сорочку, яку сама пошила, щоб на свята надів. А ще прочитала таємні заклики поляків-повстанців до росіян проти царя Миколи. Ураз майнули в голові Тараса оповідання старого діда Івана про гайдамацькі повстання за волю. У Тараса все загорілося всередині.
Він схвильований повертався додому і не знав, що тепер, перед 1830 роком, не тільки у Вільно в гуртках молоді почувалося наближення бурі, а і в усій Польщі. Почував його і пан Тараса, лейб-гвардії полковник Павло Васильович Енгельгардт. Пан знав, що повстання неминуче, і треба негайно вирішити, що робити. Він вирішив заздалегідь тікати до Петербурга. Пан виїхав, а потім звелів і усій челяді, і Тарасові в тому числі, вирушити до Петербурга. Наче серце розкололося надвоє. Тарас таки вислизнув, щоб попрощатися з Дунею, але ніде не міг знайти її. Де вона жила, він не знав.
Вже починалася зима. Шлях був неблизький, нелегкий... Ударили морози. Рушила повільно валка з панським добром, сунули за возами кріпаки. Тарас йшов замерзлий, голодний, насупивши брови.
У ЦЕХОВОГО МАЙСТРА ЖИВОПИСНИХ ТА МАЛЯРНИХ СПРАВ
Перші роки, по приїзді з Вільно, Тарас жив то у Петербурзі з своїм паном, то у його тещі, поблизу Луги, то працював у брата свого пана – Василя Васильовича.
Про Ширяєва Тарас довідався випадково. Він возив скло з скляного заводу Василя Васильовича Енгельгардта для артілі Ширяєва, який тоді взяв підряд на малярні, живописні та скляні роботи в будинку Сенату. Ширяєв був високий, худорлявий, з рідкою рудуватою бородою, Він дивився на своїх підмайстрів та хлопчиків-учнів суворо, з-під насуплених брів, умить помічав усі огріхи та помилки в роботі. Вся його артіль тремтіла перед ним. У Тараса просто пальці свербіли, коли він бачив, як розмальовують плафони, як оздоблюють стіни. Управитель помітив, як палають у хлопця очі, коли він дивиться на живописні роботи, і він замовив слово перед паном Тараса. Пан Енгельгардт, зваживши всі вигоди від цього – адже давно вже він подумував про "власного художника", — віддав Тараса в науку до Ширяєва. Навчання мало тривати 4 роки. З Тарасом вчилися інші хлопці, і жили вони у бідній маленькій комірчині на даху будинку Ширяєва. Перші роки навчання у хазяїна хлопці були фарботерами та ще вдень виконували різні доручення не лише хазяїна, а й хазяйки.
Де ж ви, мрії про живописні роботи? Тарас із товаришами тре фарбу, носить цеберки з охрою та крейдою, довгі малярські пензлі. На нього покрикує хазяйка – дружина Ширяєва, жінка з характером, скнариста. Лайливим, завжди гребливим голосом, коли розмовляє з хлопцями-учнями, посилає то на базар, то в крамничку, то доручає різні хатні чорні роботи. Лише в найкращих випадках, інколи, доручають Тарасу пофарбувати якісь прості паркани та дахи.
Хазяїн жив на Загородньому проспекті в досить хорошому будинку, та хлопці на чисту половину майже не заходили, їхнім приміщенням була мансарда. Та якось Тарас завернув у хазяйську кімнату-вітальню. Хлопця вразили картини на стінах та книжки у шафах. А якось, коли до хазяїв прийшли гості, Тарас підслухував, як вони читають вірші Пушкіна, Жуковського. Тарасу було дивно, що ці поети теж жили у Петербурзі. "Хіба це можливо? – не розумів Тарас. — Вони ж вірші, книги пишуть. Хіба вони звичайні люди, щоб жити в звичайних будинках, ходити по вулицях, стріватися з людьми. Дивно це все!" Тарас довго не міг заснути, бо мріяв дістати книжки і почитати.
На клаптиках паперу Тарас завжди в короткі вкрадені хвилинки щось малював – вигадував нові візерунки для стін, плафонів, доповнював, змінював те, що бачив. Товариші-хлопці з захопленням дивилися: "Так і хазяїн не вигадає!" — говорили, адже Ширяєв не був дуже талановитим. Згодом і сам хазяїн помітив талант Тараса. Він наказав хлопцеві зробити візерунок для плафона квартири, яку почав оздоблювати, скупими точними словами пояснивши, що потрібно. Але становище Тараса не покращало, тільки роботи додалося.
День за днем, рік за роком минає четвертий рік відтоді, як він працює у Ширяєва. Минає 22-ий рік його власного життя.
1 липня було велике свято у Петергофі. Тарас ніколи там не був. І от в неділю, коли саме випало свято, він пішки пройшов від Петербурга до Петергофа. Здавалося, всі жителі Петербурга вирішили побувати на святі. У широких алеях гуляла розкішно вбрана "чиста публіка". Тараса вразили бризки фонтанів, палац, статуї, пишний натовп... Та раптом він побачив серед людей самого Ширяєва з дружиною, тож змушений був сховатися, а потім вернутися додому. Хіба могло бути свято для нього? Він дістався свого горища і, простягшися на сіннику, заснув важким сном.
Якось у неділю хазяїн з хазяйкою поїхали в Царське село. Тарас почув мимохіть, що там уперше їздитимуть на залізниці. Та хіба вони потім розкажуть що? Увечері зупинився Тарас коло юрби, що зібралася на розі їхнього проспекту. Усі тільки й говорили про загадкову залізницю. Потім Тарас читав про залізницю в газетах і все ніяк не міг збагнути і не міг уявити, який же він – паровоз?
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
БІЛА НІЧ.