Дуже схожа на ту, на якій прилетіли Вітя з Міс Таємницею. І Вітя раптом подумав: "Авжеж! А чому ні! Вона ж колишня двірничка". Хоч колишньою двірничкою була баба Маша, а не королева Добряна.
Королева сиділа на низенькому ослінчику в домотканій спідниці й кептарику, в біленькій хустці, на якій зверху була причеплена маленька дерев'яна корона. Обабіч Добряни сиділи дядя Вася і тітонька Гортензія. Вітя одразу впізнав їх. У дяді Васі були чи то руді, чи то прокурені вуса, а за вухом – жовтий гранчастий олівець. Поряд із дядею Васею сидів Альховка. У тітоньки Гортензії щока була в борошні. Мабуть, вона прибігла й сіла до гурту останньою, просто від печі. Бо перед іменинником парувала велика миска щойно принесених вареників із картоплею. Лев Самсоній дивився на них захопленими очима. Митя виголошував здравицю на честь іменинника. Потім виступила тітонька Гортензія, потім корова Мумуня. Королева Добряна слухала виступи, лагідно усміхаючись. Раз у раз вона оберталася до дяді Васі й питала: "Що він сказав? Що вона сказала?" І дядя Вася, приставивши до рота долоню, коротко повторював просто у вухо королеві зміст виступу. А потім виступив сам дядя Вася.
Згодом заграла музика, усі танцювали: іменинник з коровою Мумунею, Пес Бровко із кицею Муркою, кіт-композитор Василь Мяукицький – з льохою Хрюшею. А далі вже й розібрати було важко. Вітя дивився на все це захопленими очима.
Та раптом над подвір'ям з'явилося щось, наче НЛО. "Літаюча каструля" зависла над подвір'ям королеви Добряни, кришка-люк піднялася, і з'явився якийсь прибулець – голова людська, а тіло наче механічне. Прибулець привітав усіх від імені славної АДЧС (тобто Асоціації Добрих Чарівників Світу)! Він махнув правою рукою – і замість звичайної сільської хати королеви Добряни виріс розкішний палац.
І поки дядя Вася розтлумачував королеві, що до чого, прибулець розповів, що в АДЧС багато чули про цю прегарну країну і на останній асамблеї ухвалили взяти Добряндію під свою опіку. Прибулець сказав, що його призначили інспектором-куратором країни. Віднині він бере на себе всі їхні турботи, а вони мають тільки відпочивати, гуляти, розважатися…
X
Юра Лякін з'явився в класі у другому півріччі, після зимових канікул. Марія Іванівна посадила його чогось за окрему парту, хоча біля Ніни Ковбасюк було вільне місце. Він сидів похмурий і мовчазний. Очі в нього були якісь наче пригаслі. Приводила його в школу й забирала якась жінка, по всьому видно, не мама. Вітя відразу зрозумів, що у сім'ї хлопчика щось трапилося.
Усе з'ясувалося за кілька днів. Звістку принесла Рая Фількіна. Виявляється, це тітка приводила Юру в школу. Вона забрала його до себе і перевела в їхню школу, бо справді в них велике горе. Тато Юри Лякіна, водій автобуса, збив людину; вона загинула, і тато зараз сидить у в'язниці. Дівчатка шепталися, ахали, хапалися руками за щоки. Хлопці супили брови й мовчали.
А у Віті аж серце стискалося від болю. Він просто не міг дивитися на Юру. Як же Лякін, мабуть, переживає, як страждає! Тато у в'язниці!
Та минуло кілька днів, і гострота страшної новини притупилася. У класі тепер намагалися просто не помічати Юру Лякіна, як не помічали хлопці Вітю. А Юра все-таки був не такий, як Вітя. Мабуть, до свого нещастя він був такий, як Алик Здоровега, а може, навіть як Боря Жабський.
І от одного разу на великій перерві завелися хлопці у "ворону": лівою рукою берешся за ступню підігнутої лівої ноги і, стрибаючи на правій, намагаєшся плечем штовхнути суперника так, щоб той опустив свою ліву ногу і ступив на неї. Гра хлопцям у класі дуже сподобалася. Тепер вони під час перерви, як півники, стрибали на одній нозі.
Юра Лякін теж пішов грати. Він переміг Алика, той впав і вдарився. А потім Алик сказав: "Ти що – теж у в'язницю захотів? Убивця!" Лякін зблід, втягнув голову в плечі, потім крутнувся і втік. Саме в цей час задеренчав дзвоник. Усі кинулися в клас. А Віті стало жаль хлопця. Він підійшов і просив не плакати. Лякін, не дивлячись, тицьнув ліктем назад. Вітя не чекав цього, і лікоть вцілив йому просто в обличчя, в ніс. Вітя заплакав. Лякін зрозумів, що він зробив, — і заплакав іще дужче. Марія Іванівна так їх і знайшла в кутку під сходами. Вони стояли поряд, і обидва гірко плакали…
XI
Вітя спитав Міс Таємницю: "А коли ж я нарешті побачу його?" Вона не відповідала, а потім сказала, що треба заслужити. Вони стояли перед якоюсь темною кам'яною стіною, вкритою мохом і цвіллю. Вітя навіть не міг збагнути, як вони тут опинилися.
Раптом Міс Таємниця зникла. Вітя почав дряпатися по холодній кам'яній стіні вгору. Він не знає, чого він це робить, але знає, що так треба. Так часто буває уві сні. Вітя вперто лізе й лізе вгору. Якимось чином у нього в руках опиняється льодоруб діда Віктора Семеновича, Вітя заганяє той льодоруб у розщелини між камінням, лізти стає легше…
Він уже біля заґратованого вікна. У камері дівчина. На ній голубе платтячко у синю горошину, виткі кучері на скронях, у вухах – бірюзові сережки. Серце у хлопця б'ється і радісно, і тривожно. Враз вона зривається з місця і кидається до вікна. "Це ти?.. Ти?.. Я так чекала тебе…" — каже дівчина. Від неї лине запах суниць і молока. І Вітя захлинається від щастя. Дівчина розповідає, що її зловили в лісі, коли вона збирала суниці. Ніхто в Добряндії ще не знає про це. А в Зландії хочуть, щоб вона вийшла заміж за сина короля Зланика Хамулу. Дівчина ще розповіла, що її стережуть Грубий Ян і Просто Філя. Вітя пообіцяв дівчині, що звільнить її.
Він спустився і кинувся шукати вхід у в'язницю. Зланці Грубий Ян і Просто Філя були здоровулі – метрів по два кожний. Одягнені в середньовічні ковані лати, вони видавалися ще могутнішими. Але вони грали у "ворону". Хлопець підійшов до них і, змахнувши над головою льодорубом, підскочив до Грубого Яна: "Ану відчиняй браму зараз же, а то…" Грубий Ян не тільки ані крапельки не злякався, а, навпаки, обурився. Просто Філя казав хлопцеві, що зараз в нього нічого не вийде: вони ключа від брами не мають, бо він у Зланика Хамули під подушкою.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
XII
Це було влітку після першого класу, в перші Вітині канікули. Він сидів на балконі й читав книжку "Пригоди Буратіно". І раптом він побачив, що на балконі третього поверху (внизу якраз навскоси від їхнього) з'явилася дівчинка. Вітя ніколи раніше не бачив її. Вона з'явилася вперше. Дівчинка мала кругленьке смагляве личко, рожеві губенята, симпатичну гривку русявого волосся, що спадало на чоло, а на скронях неслухняні кучерики. І головне, у вухах маленькі бірюзові сережки… Чогось саме оті сережки найбільше схвилювали Вітю. Ні в кого з дівчаток її віку у дворі не було сережок, а в неї були. Дівчинка жила у сусіда із третього поверху – Георгія Вадимовича.
Кожного ранку Вітя чекав на балконі, щоб побачити дівчинку. Цілий місяць радістю й чеканням не було меж. Він уже знав, що дівчинку звуть Кіра, що вона дочка Георгія Вадимовича, але раніше чомусь із ним не жила, а тепер живе. Кіра чогось у двір не виходила. Кілька разів Вітя чув, як Георгій Вадимович та й Олександра Іванівна говорили їй: "Піди погуляй", "Вийди у двір". Але вона завжди вперто відповідала: "Не хочу". З дому вона виходила тільки у справах: в крамницю, на пошту абощо. Вона була, мабуть, на рік старша за Вітю і всюди ходила сама.
Коли Віті здавалося, що вона збирається вийти, він хапав щітку, крем для взуття й біг на сходи чистити черевики. Одного разу він привітався з нею. Вона, мабуть, давно помітила, як він стежить за нею зі свого балкона. Але вдавала, ніби не помічає.
А якось Вітя почув розмову на її балконі між Георгієм Вадимовичем і Олександрою Іванівною. Жінка говорила, що Кіра за місяць дуже звикла до тата. А його колишня дуже розумна, бо сама поїхала на місяць у санаторій, а через дитину хоче напевно повернути його. Чоловік говорив, що його колишня хвора і поїхала лікуватися, але якщо Олександра хоче, то він відвезе Кіру до її мами.
Вітя стояв і не міг зрушити з місця. Він увесь тремтів, наче його вдарило електричним струмом. Більше Вітя не бачив Кіри.
XIII
Злана Великого у Зландії боялися всі, крім двох: дружини Злари і сина Зланика. Злара була дебела, з боксерською шиєю і товстелезними, як колоди, руками. Коли їй щось не подобалось і вона казала "Тьху!", від того "Тьху!" вилітали шибки у вікнах. Тому вікна у палаці завжди були відчинені. За обідом Злара з'їдала порося і закусувала трьома кроликами.
Зланик не боявся нікого – ні тата, ні мами. Коли йому було років чотири, він тупотів ногами й істерично верещав: "Тату, не чіпай мене-е-е! Мамо, іди ге-е-е-еть!"
Все це щойно розказала Віті Міс Таємниця, поки вони йшли довгими темними коридорами до спальні Зланика. Двері спальні були відчинені навстіж. На величезній тахті спав у навушниках Зланик. Він був стрижений, кирпатий, із синіми прищами на обличчі. Чимось схожий на отих хлопців із "кодла".
Міс Таємниця, як завжди, одразу зникла. Вітя обережно сунув руку під подушку, не зводячи очей зі Зланика. Раптом вії Зланика здригнулися, одне око розплющилося… Хлопець інстинктивно смикнув руку назад, але Зланик блискавично розвернувся й обома руками схопив Вітю за руку. Отетеріло закліпав очима і несподівано несамовито заволав: "Сюди! Сюди! Піймав! Невидимку піймав! Сюди!" Збіглися усі, а король наказав ловити невидимку. Вітю зловили, кинули у мішок і віднесли у в'язницю. Там хлопець кликав на допомогу тата.
XIV
Один час бабуся Світлана дуже хотіла, щоб Вітя потоваришував із Дмитриком. Він був вихований, чистенький, доглянутий хлопчик із рум'яними щічками, з гладенько зачесаним чубчиком, хіба що трохи затовстий. З усіма у дворі він чемно вітався, завжди пропускав у дверях поперед себе навіть молодших за віком, завжди швиденько піднімав із землі все, що в когось падало, завжди, як хтось чхне, казав "на здоров'я" і взагалі робив усе, що роблять виховані люди.
Батьки у Дмитрика були високі й дебелі. Тато, Сергій Порфирович, взагалі був велетень, двометрового зросту, широкоплечий, могутній. Мама, Надія Максимівна, була трохи нижча, але ширша в грудях, особливо взимку, коли на ній була шуба.