Ярослав пояснив, що люди не з доброї волі піддалися татарам, а через Ратибора, який у татар є збирщиком подимного, а в воєводи збирщиком полюддя.
Довгу хвилю мовчав Ахмат. Він швидко збагнув, куди гне Ярослав, і зрозумів, що його не налякає, ані не підкупить. Ярослав сказав, що є спосіб покарати Ратибора: покарати його тим, за що запродався татарам, а тепер продав їх. Хлопець сказав Ахмату, що перевдягне його на мужика і візьме у дворище. А там він пересвідчиться у словах Ярослава. Ахмат запитав, чи віддасть йому за це Ярослав зброю і відпустить. Хлопець поклявся, і баскак теж поклявся. "Що ж ти гадаєш зробити з боярином?" — спитав Ахмат. "А ось побачиш. Пожди!" — сказав Ярослав.
Ахмата перебрали на мужичка з перев'язаним лицем та шапкою, насуненою на очі. Чоловіки приїхали у дворище. Ратибор уже привіз до хати Олега, а коли приїхав Ярослав, покликав швидко усіх своїх ратників.
Ратибор привітав чабрівців. Ярослав сказав, що вони вбили навіть баскака і прийшли на розрахунок. Ратибор наказав усе добро віддати йому, але Ярослав сказав, що тут є забагато. "Як-то? — озлобився боярин. — Ви ж обіцяли, пограбувавши баскака, віддати всю добичу мені". Вмішався Бортняк, сказавши, що зараз будуть рахувати усе добро. Боярин аж посинів із досади. "Таке ви мені тепер? То я дав вам в руки меч…" — сказав Ратибор. "Всі чули те слово?" — закликав у сей мент Ахмат з-поза плечей Ігоря. "Чули! — загули всі.— Чули і посвідчимо!" Ратибор уже хотів направити своїх ратників на Ярослава і чоловіків, але ратників було менше. Боярин не тямився від скаженості. "Якщо нема баскака, то одно моє слово скине з плечей голови всіх господарів Чаброва, і я клянуся мечем, що скажу його", — сказав Ратибор. Але чоловіки не боялися Ратибора.
Ярослав почав розрахунок спокійно і поважно. Старші господарі і Глухар допомагали.
Було вже добре пополудні, коли почалася виплата грошей. Тут знову боярин забажав самого срібла, а його було у добичі розмірно небагато. Ярослав велів тоді обчислити, скільки є усієї добичі, щоби виділити відповідну пайку бояринові. І показалося, що вартість скарбу більше чим удесятеро перевищувала належності боярина та що срібла було всього п'ята частина. Тим-то тільки п'яту частину довгу заплачено сріблом, а останнє – шкірами, медом, воском, полотном та збіжжям. Опісля громадяни розпаювали все, що зосталося, поміж себе та весело, з реготом і дотепами, подалися домів.
Ратибор пішов у світлицю, де на лежанці спочивав Олег. Син не хотів бачити батька і сказав: "Хто такого батька має, як я, той круглим сиротою тиняється по світі".
СТЯГИ ГЛАГОЛЯТЬ
Чабрівці поховали усіх вбитих татар, розглядали придбані достатки, жінки варили страву та пекли хліб із татарської пшениці, а молоді випробовували татарські луки або ганяли на татарських конях.
Ярослав з Оленою сиділи в саду та балакали про весілля.
Після обіду всі найповажніші господарі зійшлися у Глухаревій хаті. Від імені всі Бортняк спитав Ярослава, що ж буде тепер, коли з боярином Ратибором порвано. Ярослав сказав, що тепер люди можуть приєднатися до короля і йти з ним проти татар. Піти можуть ті, хто має коней, а решта боронитимуть село від татар. "А що буде, коли сам Куремса рушить на нас?" — спитав Глухар. Ярослав відповів, що усім полчищам татар тяжко буде опертися, бо навіть Київ не зміг, але можна б подбати про якесь городище у мокляках Горині. Парубок наказав збудувати там міст до Чортової купини. Татарський набіг ніколи не триває довго, тому можна буде відсидітись там.
У цей час на Луцькому шляху показалося троє їздців, які прямували у село. Серед них був Давид Глухар. Хлопець приїхав додому і сказав, що король Данило спочиває за два дні дороги, скоро буде тут, а Куремса з татарвою їде від Звягеля. Отож, недалеко від тутешніх селищ буде битва. Давид розказував, що король творить суд над татарськими людьми на всьому пограниччі, він карає відступництво смертю, і кати рубають голови віроломним держави.
Чоловіки переживали, щоб кара короля не впала на село, бо ж воно теж платило татарам. Глухар сказав, що чув, ніби Данило благородний і тямущий володар, який знає світові лад. А Ярослав сказав, що Данило карає не як володар, а як меч усієї землі, на якій вони всі. "Що ж нам, бідним, робити у такій скруті?" — бідкалися деякі з учасників наради. Ярослав сказав, що треба боронитися, берегти себе та своїх так, як він щойно казав, бо не пхався б Куремса у ці землі, якби уздовж усієї границі були скрізь вартові гуртки ратників та сховки для людей та худоби.
Отож, Ярослав вислав посланців у всі присілки та дворища, які належали до Чабрівської волості, щоби ставали на другий день вдосвіта кінно та оружно на рать вітати короля та йти з ним у бій, якщо буде треба. Ярослав не дуже хотів бути сотником і усім командувати, але Олена переконала його, що це потрібно.
Сині, золотом шиті прапори мають над головами раті, сурми грають, бряжчить упряж коней та зброя мужів. Суне полк за полком, попереду воєводи. Ось галичани, підгіряни, теребовельці, перемишляни, ось рать із Белза, Володимира, Луцька, їдуть сотня за сотнею. А за ними друга хвиля ратників. Це подоляни, які, живучи у постійному сусідстві з татарами, звикли ховатися від очей під непоказним одягом, але знають усі прийоми та способи ненависного ворога. Вони вже не раз давали про себе знати пограничним військам Куремси, не одну волость, забрану татарами, освободили від косооких наїзників. І тут, саме серед них їде сам король Данило. Над ним лопотить великий стяг князівства, той самий, що бачив колись погром над Калкою та торішню перемогу над Куремсою. Ось знову рушив Золотий Лев з-над Дністра, щоби дати знати свої гострі кігті ворогові.
З хат вибігають молодиці, діти, старці і, здіймаючи руки, благословляють сивоглавого, але ще кріпкого володаря. Поруч Данила, справа, їде чорноризець ієромонах Василій, а зліва – воєвода Мстислав, муж рослий, дебелий, тугий, ніби тур.
Данило говорив Василеві і Мстиславу, що не любить проливати кров земляків. Монах переконував, що треба прощати, а Мстислав говорив, що на зрадника нема ласки. Король не погодився із Мстиславом: "Ми вимагаємо від мужика вірності і послуху, а що даємо йому за се? Тільки драчки, більш нічого. А прийде татарва, то ми полишаємо його на божу ласку, бо сили в нас нема побідити неслихані полчища хана. Ні, ми не маємо права карати його за се, що даниною забезпечив своє злиденне життя".
Король спинився, коли побачив рать Чабрівської волості. Ярослав спитав, чи можуть вони йти разом з королем. Хлопець розповів, що він Ярослав Судиславич, син померлого дідича сієї землі. Королю було цікаво, хто ж боярин Чаброва, і Ярослав показав на Ратибора, що стояв по той бік шляху зі своїм гуртком ратників. Боярин кланявся з покорою і саме брався виголосити промову, коли Данило запитав, чому він не на чолі громади. Король вирішив розглянути цю справу ближче і покарати винного: Ярослава або Ратибора.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
КНЯЖИЙ СУД
На майдані, перед дворищем Ратибора король Данило влаштував суд. Ратибор зі срібним дзбанком на срібному підносі вітав князя білим хлібом та солодким медом. Та король не взяв із рук боярина кованого золотого кубка.
Данило засів на лаві, а поруч нього ієромонах та воєвода. Прибічники утворили круг, один відрізок якого заповнювала чабрівська рать. Данило покликав боярина і Ярослава та добру хвилю приглядався до обох. Мстислав сказав, що пам'ятає Судислава Соломирича, а Ярослав дуже схожий на нього.
Король спитав Ратибора, чи він є збирщиком полюддя і тіуном у волості, і чому від повороту Батия у степи не приносив повинної. Ратибор сказав, що платив данину баскакові, щоби спасти людей від загибелі. А цього року ще не послав нічого у Луцьк для короля, бо ще не зібрав нічого, але зібрав рать, яка вбила баскака і відібрала добро. Ратибор збрехав, що чоловіки не дали йому нічого з того, що відібрали у татар.
Потім король розпитував Ярослава. Хлопець розповів, що боярин, збираючи подимне для хана, звів усе село на закупів. Люди бажали викупитися, а коли викупилися, Ратибор заявив, що не хоче ними проводити, то вони, як люди свобідні, самі подбали про оборону перед татарами.
Король дивувався, бо Ратибор говорив, що Чабрів – татарська слобода, а чабрівці винуватили боярина. Ратибор сказав, що дає присягу боярина, що він говорить правду. Ярослав сказав, що має свідка, який засвідчить, що він говорить правду.
Та королю Данилу не був потрібен свідок. Король уже про все здогадався. Він сказав Ратибору, що коли до нього їхав баскак по данину, то напевне, знав його. Тому саме боярин, а не громада, зрадник. Бо ж у погромі татар не було ні одного з ратників боярина, навіть його не було. Напад міг удатися або і ні, а в такому разі Ратибор відповідав би за все головою. А так ні його, ні ратників не було між винуватцями, і вина оставалась за громадою. А потім король сказав, що навіть здогадується, якого свідка має Ярослав: це татарин. Данило пообіцяв, що навіть, якби свідком був сам Куремса чи його баскак, то відійде без перепони, бо правда божа та справедливість важніші від людських ворожнеч. З-між чабрівських ратників виїхав у блискучому одязі Ахмат. Він зіскочив з коня, вкляк перед королем і поклав до його стіп свою криву шаблюку. Всі аж ахнули, боярин занімів і був би впав, якби не піддержали його ззаду. Сам Данило здивувався. Ахмат представився і рівним, спокійним, діловим тоном розказав усе, що було колись між ним і Ратибором, що почув від Ярослава, а що при виплаті довгу у дворищі. А коли кінчив, з задніх рядів прибічників короля виступило двоє кремезних парубків, з яких кожний мав при поясі в'язку ременів. Вони станули по обидва боки боярина. І ось впало слово присуду: "Зрадником був і є Ратибор! А ось новий боярин, якому даю провід волості!" Тут рукою вказав Данило на Ярослава, а грімкий оклик всіх чабрівців привітав його.
За тиждень опісля у великому дводенному бою розгромив Данило Куремсу. Чабрівська дружина при сьому відзначилася найбільше. Чабрівці дали ще провідників подільським сотням – і з війська Куремси не осталося й половини.