Ратибор говорив, що минулого року королівські воєводи побили Куремсу, тим-то і вдалося Ратибору удержати волості при собі, але як буде сього року, не знати; буде війна. Але якщо Ратибору вдасться те, що задумав, то піде собі на Литву до Міндовга, де його радо приймуть. А якщо виїде, то визнає право Ярослава на спадщину Судислава.
Те, що Ярослав знав від бабки про Ратибора, зовсім не годилося з тим, що почув тепер. Знав він і те, що боярин, а не громада приятелює з татарами. Ярослав сказав, що людям зараз важко живеться, бо князь бере полюддя, піп бере десятину, а збирачі, тіуни, вирники деруть після одної шкури другу, третю, десяту, доки на мужицькому хребті не зітліє остання кожушина. Тому люди не хочуть воювати з татарами і захищати бояр. Люди люблять землю і князя, віру і церкву, але ненавидять Княжу дружину та дружинний лад.
Ратибор розумів, що ледачість боярства та безсила влада довели край до руїни. Люди тікали до татар, проганяли бояр, самі ставали господарями на своїй землі. Ратибор почув, як кров вдаряє йому до голови, а жовч заливає серце. Та насилу опанував собою і сказав, що Ярослав стане гідним наслідником Судислава. Потім сказав, що йому люди винні гроші, багато гривень і кун, вони ніколи не повернуть, хіба він продав би усіх у рабство. Але є спосіб уникнути цього: сьогодні або завтра приїде сюди баскак Куремси – Ахмат – за полюддям. І з ним буде з сотня татарви і великі скарби, данина з усієї Погоринної волості. Ратибор запропонував Ярославу, щоб під його проводом усі чоловіки волості напали на татар, а в разі перемоги, Ратибор забере награбоване і втече у литовські ліси, а Ярослав буде жити у дворищі. "Значить, я маю ограбити баскака?" — спитав Ярослав. "Не тільки ограбити, але і зловити! У сьому твоя безпека. Випустиш його опісля, то ще й подякують тобі, а мене, головного провинника, вже не буде", — сказав Ратибор.
Ярослав сказав, що погоджується і сьогодні вечором буде тут.
ПРО КАРІ ОЧІ ДІВЧИНИ
Сильно схвильований вийшов Ярослав від боярина. Хлопець міркував, що Ратибор поводиться, як стара лисиця. Але Ярослав теж дещо придумав. У хлопцеві ніби віджив сам Судислав.
У третьому дворищі за боярським сидів багатий колись кметь Глухар. Була в нього жінка, двоє синів та дочка Олена, і саме її стрічав Ярослав не раз, коли збирала ягоди та гриби або виносила братам полуденок, коли в лісі пасли товар. Її карі очі та стрункий стан полонили серце парубка.
Лихоліття повернуло Глухаря у закупи, а праця усієї родини ледве покривала відсотки довгу. Сини Глухаря – Давид та Ігор, усю зиму рискали по лісах, ловлячи звірину, шкірки якої виправляла мати, усе літо берегли череди та отари, працювали в полі, мати ходила біля городу, батько дбав про сіно та пасіку, але всього того було мало. Рідня була на шляху до рабства.
Вдома у Глухаря Ярослав застав лише саму Олену, бо її батьки і брати були біля Вовчого Вивозу. Вони просушували овес. Олена жалілася Ярославу, бо боялася рабства. Але хлопець сказав, що вона повинна тікати з ним. Дівчина не могла тікати, бо переживала за свою рідню і бабусю Ярослава, які залишаться.
Згодом прийшли батьки Олени. Батько радив дочці тікати з Ярославом, але брати з собою братів, а колись, може, і старі до них приєднаються. Але мати сказала, що на старість хоче залишитися тут. Батько, більш самолюбний, чоловічої вдачі, заспорив, дочка потягла за мамою, тільки Ярослав мовчав уперто. А потім сказав, що сам мусить вирвати з нігтів нелюда себе, Олену, її батьків, все селище.
Зірвався, пригорнув дівчину до грудей, поклонився в пояс родичам і вибіг. Глухарі осталися самі і ждали на синів. Але не діждалися їх сьогодні. Старий Глухар пішов під дворище, щоб дізнатися, де сини. Та тут не знайшов нікого, бо боярин поїхав над Вовчий Вивіз, а коли вернеться, не знати. Занепокоєний вертався Глухар. І ось на порозі хати стрів Василька, сусідського сина, який двигав на собі зброю: ратища, щити, меч, топір, сагайдаки з луками і стрілами. Хлопець сказав, що це сотник Ярослав наказав збиратися. Старий Глухар зажурився не на жарт, бо подумав, що Ратибор не посилав би Ярослава у бій не для своєї користі.
ВОВЧИЙ ПРАЗНИК
Тим часом на чималій прогалині на схід від села зібралося до двісті людей. Посеред зборища стояв боярин Ратибор. Він заговорив про те, що жнива скінчилися, і кожен має дати йому плату. Ратибор сказав, що радо зречеться залеглих відсотків, та істи (основного капіталу) зректися не може, бо вона не його, а синова та його нащадків. Громада мовчала. Тоді Ратибор запропонував, щоб громада віддала усі гроші разом. Громаді не була під силу така уплата, і Ратибор сказав, що є нагода за одним махом позбутися довгу, а ще й прислужитися королеві, який недалечко. А заплатити можна за рахунок ворога. І тоді Ратибор сказав, що Ярослав Судиславич, сотник, усе пояснить. "Послухаєте його, так усі довги громади будуть заплачені, не послухаєте, то король, який саме у війні з татарами, певно, подбає сам про стягнення довгу з вас. Ви ж татарські люди! Ну, на сьому слові бувайте здорові!" — сказав Ратибор і поїхав.
Ярослав глядів за ним добру хвилю, а там і повернув до громади і сказав, що боярин каже правду, бо всі люди татарські, бо платять подимне татарві. Тим-то ніхто людям не поможе уникнути кари короля Данила, хіба Куремса або Ахмат-баскак. А в тому, що люди потатарщилися, винен сам Ратибор. Та коли комусь про це сказати, ніхто не повірить, бо Ратибор – боярин, і його слова важніше.
Ярослав запропонував чоловікам підстерегти баскака і зловити його. Тоді люди будуть безпечні і перед королем, і перед боярином. Ярослав розповів, що баскак везе гроші з усієї Погоринної волості, а біля нього не більше сотні ратників. Виступив Бортняк і спитав, чому ж Ратибор не відпускає з людьми ні одного зі своїх ратників, яких є близько двадцяти. "Але всі вони не з наших, половці та чорні клобуки, — зауважив Ігор. — До того ж вони ще вчора кудись виїхали". Чоловіки боялися, щоб не було зради, і щоб ціла хмара татарви не налетіла після того, як вони зловлять баскака. Ярослав сказав, що коли піймають баскака, то Ратиборові його не віддадуть. Бо Ратибор вирішив не устрявати у діло, щоби в разі чого звалити усю провину на людей і сказати, що то люди зловили баскака, а він його випустив. Ярослав придумав, що візьме у свої руки і бранців, і гріш, і тоді розрахується з Ратибором, а решту розділить між людьми. У кого буде в руках баскак, у того буде і правда. Громада аж тепер зрозуміла усі замисли Ярослава. Хлопець переймав на себе роль Ратибора, а за те звалював на нього усю небезпеку і відповідальність.
Наскоро проведено поділ ратників на десятки і обставлено ними увесь вивіз у лісі, де ліс доходив до самої дороги. Давида вислав Ярослав на Володимирський шлях, щоби дав знати, коли і куди наступатиме королівське військо, а Ігор з двома отроками повів стежу на стрічу баскакові. Чоловіки дізналися, що баскак з усією валкою ночує в Мощанці, дві милі від вивозу. Тому всі ратники повечеряли і поклалися спати у гущавнику, вижидаючи ранку.
Настав день, коли рішалася судьба села Чаброва.
Ратники Ярослава поділилися на чотири частини. З них одна стояла на шляху від Чаброва, і тут було двадцять щонайдужчих парубків. Ціла сотня стрільців засіла з луками в руках та короткими рогатинами напоготові. З лівого боку був ліс, і в ньому за деревами засіло тридцять найбільш тямущих, обережних мужів, щоб ловити втікачів. Вкінці четвертий відділ під проводом Ігоря засів у чагарнику найдальше від першого. Він мав замкнути пастку і вдарити на дружину баскака ззаду. Отак засіли вони всі і ждали приходу татар. Ярослав вирішив задля безпеки не упустити жодного татарина.
Враз почувся зліва скрип коліс та ляск кінських копит у грязюці. Це їхали татарські двоколісні гарби, навантажені добром та грошем. Попереду сиділи візники. Кінні татари їхали по боках валки. Вони знали, що тут уже окраїна татарської займанщини. Не один був би радо повернув коня і махнув туди чимскоріше, та дарма! Ясса, татарський закон, проголошений ханом, карав смертю за кожний, хоч би і найдрібніший непослух.
Посеред балки на білому баскому коні їхав Ахмат, баскак Куремси, Валка опинилися у найвужчому місці вивозу, і нелюдський крик почувся ззаду. Вмить зрозумів Ахмат, що це напад грабіжників. На татар вилетіла хмара стріл. Нечуване замішання вмить запанувало серед валки. Ратники летіли коміть головою, а їх крики та судороги сполохали коней. Не було ні часу, ні спромоги боронитися. Татар легко подолали, а Ахмата схопили. "Кому маю піддатися?" — спитав баскак. "Бояринові Ратиборові!" — відповів Ярослав.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ПЕРЕД РІДНИМ СИНОМ — НАЙБІЛЬШИЙ СОРОМ
Парубки кинулися добивати поранених та забирати їхню зброю. Було її чимало. Усю добичу навантажено на гарби, половлено сполоханих коней, і вся ватага двинулася з місця. Баскак вмить зрозумів, що йому самому поки що небезпека не загрожує. Тому рішився на дві речі. Передовсім бажав дізнатися, яким світом могли покірні досі татарські люди зважитися на такий нечуваний злочин, а опісля… втекти, бо за втрату зібраного гроша та сотні комонників грозив йому неминучий зашморг. Ахмат заговорив до Ярослава, питаючи чи його наказав захопити саме той Ратибор, половчин родом, до якого він їхав. Ярослав сказав, що той, і зараз він чекає вдома. "Він випустить тебе завтра або післязавтра, та коли ми всі розійдемося домів, він вину звалить на нас, а за свою ласку заправить ще похвали", — пояснив Ярослав. "То ви, знаючи се, зважилися на таке діло?" — не розумів Ахмат. Ярослав розповів, що вони мусили. Хлопець пояснив баскакові про все по правді – як боярин присилував громадян погрозою, промовчав тільки свої замисли супроти боярина. Довго слухав Ахмат, а тоді сказав, що Куремса вибачить напад, , якщо чабрівці покоряться і повернуть гроші. Ярослав сказав, що вони – дуліби з племені руського, споконвіку належать до Руської держави, а їх голова – король Данило, і саме йому вони хочуть служити. "А ось везу, чи пак щойно віз, я подимне з усієї волості для Куремси, а не для Данила", — сказав Ахмат.