Іти було страшно: вузький хідник мов збирався задушити; склепіння часом спускалося зовсім низько над головою. Була дев'ята година вечора, усі вартові вже спали. Хідник закінчився, і Лисенко намацав камінь, частина якого пішла всередину. Відкрилася така відтулина, в яку можна було пролізти. Це був той самий льох! Ув'язнені сиділи в тому самому кутку бліді, сполохані, занімілі. Далі все робилося хутко, чітко, рішуче.
Гончаренко підхопив під плечі Броніславу. Терпугами розпиляли кайдани. Все робилося мов не своїми руками, хутко, легко, вдатливо. Тільки й чулося рипіння терпугів та уривчасте людське дихання. Заліза впали, засуджені випростали руки. Щоб додати їм сили, Лисенко запропонував вино. Вони випили: дійсно, вино наддало їм сили. Броніслава робила над собою надлюдське зусилля, бо було тяжко йти.
За втікачами раптом наріс гомін. Почали тікати, добігли до люфта. Над ним не було Трезора. Люфту кинули і побігли невідомим шляхом, щоб вибратися аж на тому боці річки. Щодалі хідник спускавсь більш спадисто. Йшли вже з півгодини. Броніслава знемагала. Хідник кружляв, завертав праворуч, ліворуч і спускався все нижче. Враз хідник кінчався: склепіння спускалося нижче і змикалося з долом, мов стиснута паща: не було й сліду відтулини, якогось каміння. Та Лисенко знайшов над собою корінь з дерева. Гончаренко накинувсь на землю, мов кріт. Вихід знайшовся, Броніслава зомліла. Слова Лисенка привели її до тями. Він ледве стримувався, щоб не впасти перед нею навколішки, щоб не вкрити її руки поцілунками, щоб не притиснути її до себе з усією силою молодого почуття.
Втікачі вилізли і стояли на дні глибочезного провалля, страшні урвища підіймалися з обох боків. Гончаренко тричі погукав пугачем. Раптом прибіг Трезор. Коли б він залишивсь там, біля люфти, втікачів відразу б виявили. Спритність Трезорова врятувала всіх.
Почали йти проваллям. Лисенко і Стефан вели під руки Броніславу. Трезор біг попереду, усі йшли за ним. Минуло хвилин з двадцять. Гончаренко гукнув тричі пугачем. Всі почули відповідь. Виявилось, що старий воротар – знайомий втікачам пан Сошальський.
Копита всіх коней і колеса воза було обкручено соломою, тому рушили тихо. Незабаром виїхали на гору, і вузенький шлях пішов густим лісом. Сіріло. До кордону лишалось дві верстви. Треба було прощатися.
Всі були схвильовані. Стефан обняв Лисенка. Ротмістр попросив двічі стрельнути, коли переїдуть кордон. Броніслава просила врятувати її бабусю, яка вирішила вмерти голодною смертю у потаємному залізному покою в каплиці. Щоб туди забратися, потрібно було натиснути ліву сандалію ноги святого Вінцентія...
Броніслава зняла з свого пальця перстня і наділа на Лисенків. Він припав до її рук і обсипав їх поцілунками. Лисенко був безнадійно закоханий у Броніславу.
Коли минуло трохи часу, почулись два вистріли.
Лисенко і Гончаренко скочили на коней і поїхали до Ружмайлового.
XI
Зранку доїхали до ружмайловського палацу. Браму було зачинено, але воротаря не було. Гончаренко і стукав, і кричав, ніхто не відповідав.
У своїй кімнаті Лисенко впав і заснув. Прокинувся ввечері. Прийшов Гончаренко і помітив, що Лисенко загубив одного острога (металева дужка, прикріплена до задника чобота верхівця, якою при потребі підганяють коня). Дрібне питання про загублений острог чогось непокоїло денщика. В палаці не було нікого, крім однієї баби.
Лисенко відправився в капличку. Він не знав, який зі святих Вінцентій. Почав душити сандалії всім підряд, передушив всім ноги і нарешті натрапив на святого Вінцентія. Ікона подалася назад. За іконою була невеличка ніша. Стара графиня сиділа в кріслі, пані Стецька в чорному вбранні сиділа долі, сперлася головою на руки. Лисенко сказав, що Броніслава на волі і показав перстень. Ротмістр просив швидше тікати, бо вже всі дізналися про втечу ув'язнених і приїдуть робити обшук у палаці.
Удвох зі Стецькою Лисенко умовив стару графиню тікати. Тікати мали у Рим, де Стецька мала стати монахинею. Стецька пообіцяла зустрітися з Броніславою.
Доказів Лисенкової участі у втечі Стефана і Броніслави не було жодних. Але згадалися Шлітерові очі.
Зранку Гончаренко повідомив, що приїхали Турута і Жолтков. Жолтков розповів, що ув'язнені втекли. Лисенко удавав здивування. Жолтков почав оповідати все по порядку. Турута все мовчав. Чи він догадувався, чи співчував утікачам? Жолтков говорив, що саме Шлітер догадався ввечері перевірити, чи є ув'язнені. А їх уже не було. Шлітера вбив його денщик і втік. А в кишені мертвого знайшли офіцерську острогу. Мурашки побігли по руках і по ногах Лисенка, який оглянувся на свої чоботи. Остроги були на обох. Гончаренко! Це він.
З полку прибуло ще двоє офіцерів, і почали обшукувати палац. Лисенко допомагав. Його лише хвилювало, чи встигли графиня і Стецька вибратись з двору, але Гончаренко знайшов хвилину і сказав тихо, що бачив, як світом вийшли з палацу старенький ксьондз і молода монашка.
Через два дні Жолтков з офіцерами повернулися до Шаровки і подали командирові рапорта, що жодного інсургента не знайшлося у всій околиці.
Лисенко подав в одставку і повернувсь до себе на Полтавщину. Оселився в своєму селі. Мати вмерла, він взявся до господарства. Часто згадував Броніславу. Через десять років одружився, минуло ще п'ять років, у Лисенка було вже два сини і дочка. Гончаренко закінчив свою службу і вернувся Лисенка. Трезор був уже старий, сліпий, почув свою смерть, пішов десь і не вернувся.
Одного разу Лисенко був у Києві. Побачив у церкві огрядну жінку з рум'яним обличчям і веселими карими очима, вона тримала за руку хлопця. Це була Тася. Її батько вмер, на парафії тепер її чоловік, Ружмайлово купив якийсь московський купець. Вона запитала про Туруту. Лисенко розповів, що Турута дослуживсь генерала, одружився, такий веселий, як і був. Тихо і покірно пішла Тася. А як вернеться додому? Чи не співатиме: "Не всі тії сади цвітуть, що весною розвиваються, не всі тії вінчаються, що любляться та кохаються?". Турута тоді не озвавсь, а вона не сказала про почуття. І кожне пішло своїм шляхом.
Одного разу до Лисенка прибув пан Вишинський і передав великий пакет. В конверті були два листи: від Стефана і Броніслави, і п'ять стофунтових купюр.
Стефан писав коротко: він кілька разів доручав приятелям довідатись про Лисенка, знайти його адресу, щоб він міг вислати ті гроші, що були витрачені на втечу. Лист Броніслави був довгий. Вона писала, що бабуся давно вже вмерла, упокоївся і Сошальський, пані Стецька в Римі, в кляшторі кармеліток. Броніслава мала два сини, які полягли в січі за отчизну. Броніслава і Стефан їдуть до Америки.
Більше Лисенко не мав звісток про них.
Дід змовкнув, сива голова схилилася на груди. В хаті стояла тиша. Діамантовий перстень блищав вічною красою в сумній півтьмі. "Гончаренко, набий люльку!" – гукнув дід.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.