У нього був свій вістовий і собака Трезор: розумний, і вірний.
Палац графа Ружмайла був високий, білий, двоповерховий, з флігелями, з англійським садом і басейном. Над залізною брамою пишався, підтримуваний двома левами, графський герб з графською короною вгорі. Але він був перерубаний посередині, – це свідчило, що рід графський згаснув, що не лишилося спадкоємців.
Вістовий Гончаренко постукав у ворота палацу. Вийшов старий сивий дід. Шкандибаючи, він підійшов до брами і відчинив. Двері в палац відчинив старий слуга в лівреї. Лакей привів Лисенка в салон і пішов кликати господиню – графиню. Ротмістр зробив кілька кроків і побачив своє відображення у свічаді: молодий офіцер, в уніформі, зі зброєю, темним волоссям, що високо піднімалося над чолом, темним вусом, стрункою постаттю.
Лисенко зайшов у інший покій, там сиділа стара жінка-графиня (зовсім сива, але трималася рівно, гордо, обличчя було біле, прозоре), поруч неї стояла висока молода дівчина (мала дві довгі хвилясті коси нижче пояса, обличчя було біле і ніжне, на щоках пробивався легкий рум'янець, чоло було біле, очі сірі, мала дев'ятнадцять-двадцять років, була гарна, одягнена у чорну сукню жалоби, на довгому срібному ланцюжкові висів срібний медальйон, а на лівій руці блищав чудовий діамантовий перстень).
Ротмістр заговорив до графині французькою, щоб не користатися правом переможця, розповів, що йому наказано розташувати ескадрон в її селі, і прохав дозволу спинитися в її садибі, доручаючи себе її гостинності і ласці. Графиня сказала, що поховала сина і внука, вона в жалобі. Лисенко уже хотів іти, як молода дівчина озвалася до нього, мабуть схотіла трохи злагодити холодні слова графині. Дівчина запропонувала гуляти у парку і саду. У дівчини був низький, співочий, оксамитовий голос, який запав ротмістру у саму душу.
Старий лакей провів Лисенка у гарні покої у флігелі, де розпалили камін, подали гарний обід. Потім прийшов денщик Гончаренко, повідомив, що людей на території замку немає, тільки чотири старих чоловіки і дві баби. Гончаренко був людина надзвичайно спритна, розумна, вірна, до того ж земляк Лисенка.
Собака Трезор лежав біля ротмістра. Солдати принесли речі Лисенка, вахмістр подав рапорт, Гончаренко порався з речами. Солодка втома пойняла тіло ротмістра, який роздумував, що всі з палацу пішли у повстанці, що молода дівчина – дочка, внучка чи компаньйонка старої.
Гончаренко примістився в маленькому передпокої, що вів до кімнати ротмістра. Трезор простягся на килимі біля ліжка. Ротмістр роздягнувся і ліг спати у свіже ліжко, бо вже пів року валявся загорнений в шинелю на сіні й соломі.
III
Прокинувся Лисенко пізно. Був ніжний осінній день. З вікна побачив ясно-зелені газони, квітники, підстрижені дерева, алеї троянд. Пам'ятаючи запросини молодої господарки, схотів оглянути сад і парк.
Прийшов старий слуга Франц зі сніданком. Запитав чи не буде якого наказу, на яку годину подати обід, і з низьким поклоном вийшов з хати. Це починало нагадувати казку з тисячі й однієї ночі.
Лисенко пішов у сад, а потім планував відвідати поручика Туруту у селі. В саду було безліч троян. Далі садок переходив в парк, у якому був павільйон. У саду, у парку – всюди було пусто. Лисенко вийшов на широкий шлях, що вів до села. Село було недалеко, графська садиба була на високій горі, а воно розкинулося поміж двох гір.
Село було дуже гарне. При його кінці була маленька церква з похилою дзвіничкою. Турута жив у отця. Лисенко побачив поручика на ґаночку. Серед двору стояла молода гарненька дівчина, яка годувала курей, качок, гусей. Коли собаки накинулись на ротмістра, вона відігнала їх і десь зникла.
Турута сказав, що тут жити гарно. Покликав старенького панотця, який був невисокий, похилий, з сивим волоссям, в убогому підряснику. Руки старого були темні, порепані, з натрудженими, мов мотузки, жилами, обличчя засмалене. Постать скорбна й смиренна. Блакитні очі дивились ласкаво. Отець запросив у хату. Хоч хата була мала, але дуже затишна. Лисенко запитав, хто та молода дівчина у маєтку. Отець відповів, що це онучка графині, синова дочка, єдина тепер спадкоємиця всього Ружмайлова.
Про повстанців отець ухилявся відповідати. Чи він боявся накликати на себе помсту панську, чи не хтів виказувати на них. І Лисенко запитав, як тут ляхи ставляться до православної віри. Отець сказав, що трудно. Але як задумали пани збунтуватись, почали ніби задобрювати і селян, і духовних. А років перед тим десять коїли, що хотіли, знущалися і з селян, і з православного духівництва.
Тим часом увійшли дві жінки: одна старенька, сухенька, а друга – молоденька, та дівчина, що годувала птицю. Дівчина була дуже гарненька: мала заплетені по-селянськи в дрібушечки коси, білу сорочку, вигаптувану чорним і по рукавах, і по грудях, кілька рядочків доброго намиста, червону спідничку. Справжня подільська дівчина. На щічці в молодої дівчини була маленька чорна плямочка. Коли вона увійшла, Турута якось крякнув і пересунувсь на дивані. Звали дівчину Тася. Вона була дочкою отця, а старша жінка – дружиною.
Лисенко почав питати отця, як пани заставили селян іти на повстання. Отець сказав, що пани сказали мужикам, що в Польщі буде знесене кріпацтво, що мужиків всіх наділено буде і ґрунтами, і садибами, що в Варшаві вже цей закон стверджено і що віру греко-російську буде забезпечено. Тому і пішли селяни. До того ж пани почали писати в козаки тих, що бралися до шабель. Зараз давали їм "вольні", складали заприсяжні листи, давали їх священикам переховувати по церквах. В отця теж був такий за присяжний лист. У ньому йшлося про значне зменшення панщини. Лисенко подумав, що зменшення панщини велика сила. І якби декабристи заручилися такою ж підтримкою селян, як поляки, то могли б перемогти. Ротмістр попросив цей документ і отець з радістю віддав.
Лисенко попрощався і пішов лісовою стежкою, якою до палацу було ближче. Ліс був чудовий, густий. Лисенко трохи заблудив, бо зійшов з однієї стежки на другу. Думи його несподівано перервали звуки пісні. Співав жіночий голос. Це була українська пісня:
Ой, дівчина по гриби ходила,
В зеленому гаї заблудила!
Цієї пісні Лисенко не знав, він перебирав у пам'яті всі полтавські пісні (бо родом був з Полтавщини), але цю не міг згадати.
Лисенка здивувало бажання дівчини співати під дощем. Хотілось побачити співачку. Звуки почали затихати, дівчина пішла десь другою стежкою. Лисенко пішов понад ровом і нарешті натрапив на хвірточку до панського парку. Вона була не причинена.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
IV
Ротмістр запитав Франца, чи є у їхньому лісі дичина, адже бачив у лісі зайця і хотів піти з собакою на полювання. Запитання якось схвилювало старого слугу, який сказав, що в лісі дичини немає.
Лисенко сів грітися біля каміну, а Гончаренко розповів, що двір ніби суща могила, слуги старі і нічого не розказують. Прийшов вахмістр з рапортом, що нікого підозрілого у всій околиці не знайшли. Лисенко наказав стежити за корчмами і переїжджими людьми.
З голови Лисенка не йшла дівоча пісня, яку почув сьогодні в лісі. Вирішив запитати Тасю про цю пісню.
Наступного дня ротмістр пішов на полювання, яке виявилось щасливим, бо вполював три куріпки. Вертатись додому було ще рано, Лисенко вирішив піти до Тасі, щоб розпитати про пісню. Щоб не давати круга і йти шляхом до села, Лисенко повернув навпростець до лісу. Трезор, радісний, жвавий, біг попереду. Раптом Трезор порвався за зайцем, Лисенко припав до рушниці, але в ту ж мить опустив її, бо здалеку почулася та сама пісня. Розумний пес завмер. Пісня наближалася. А потім почала затихати і знову пірнула в лісову пущу. Була третя година, так само, як і вчора. У Лисенка одпала охота іти на село. Але вертатись парком чомусь не схотів, повернув назад і незабаром вийшов на берег лісу.
Лисенко пішов додому. Здобич віддав Францу, щоб відніс на кухню. Слуга передав пропозицію молодої панни Броніслави відвідати бібліотеку ружмайловського палацу.
Невідома дівчина і запросини до бібліотеки зайняли усі думки Лисенка. Лисенко ще запитав Гончаренка, чи є у палаці молода дівчина, можливо, приходить сюди на роботу. Але денщик з жалем сказав, що тут пусто, нікого нема.
О шостій годині вечора Франц провів Лисенка до величезної кімнати – бібліотеки графства Ружмайлів. Бібліотека була розкішна. Лисенко взявся читати книги. Побачив Вольтерів твір про Полтавську битву, потім побачив на зшитку заборонені вірші Рилєєва, Пушкіна, Раєвського. Читаючи, Лисенко згадав бої з повстанцями, яких йому стало жаль.
До десятої години Лисенко читав. Цілу ніч йому снилися бої.
Зранку, щоб чув Франц, Лисенко сказав, що знову йде на полювання. У лісі близько третьої години знову почув ту саму пісню: "Ой, дівчина по гриби ходила!". Лисенко загадав Трезорові заклякнути і поліз на дерево. Звідти видно було весь ліс. Ротмістр побачив високу постать, загорнену в чорний плащ, вона тримала щось під плащем, мовби кошика. Вона пішла в яр і зникла в гущавині. Коли пісня змовкла, почулись три удари. Минула добра година, коли темна постать вийшла з гущавини, пішла стежкою і швидко зникла в гущавині лісовій. Лисенко зліз з дерева і пішов навпростець до яру.
Лисенко зійшов у яр ледь помітною стежкою. Показалось маленьке чисте джерельце, через нього перекинено було кладочку. На шляху була здоровезна липа. Вона була надзвичайно широка, мабуть, в чотири обхвати, але тепер дерево вже всихало. Трезор заметушився. Щось чорненьке Лисенко побачив під кущем, кинувсь туди і витягнув порожню пляшку з французького вина.
По дорозі назад Лисенко знайшов звичайний зелений пояс, яким підперізуються селянські парубки. Щоб позначити місцевість, Лисенко вирішив зламати гілку на великому дубі. Але там вже було зламано дві гілки.
Біля палацу до ротмістра долинули десь згори тихі звуки. Молода графиня грала на арфі.
Франц приніс обід, і Лисенко помітив, що вино було у такій же бутилці, як у лісі. Слуга запитав, чи піде Лисенко ще до бібліотеки. О сьомій годині ротмістр подався туди і почав читати знайому "Історію русів" О. Кониського про козацькі січі, Дорошенка, Мазепу.