Коло неї двоє маленьких діток божевільне заводили тонким плакучим заводом…
Омліло серце Петрове; уста шепчуть молитви і прокльони, прокльони й молитви. Кривава смага криє запечені уста його. І знову він бачить: на краю великого міста у кривобокій хатині сидять троє з сумними поглядами, з зарослими лицями, одежа убога. Не ведуть вони розмови, лише час від часу скажуть: "Не можна так… то не життя!.. це гірше каторги!". Посумувавши отак, вийшли з хати. На перехресті розійшлися в різні сторони.
Петро наче дослухався, як з високих палат женуться за бунтовиками. Похапали, як курчат шуліка. Кинули за неприступні мури, чорні кам'яниці прийняли "бродяг" у свій захист.
Думка несе Петра до високого дерева. Видно будиночки – білі, чисті та ясні… Кругом їх по садочках бігають дітки, бавляться веселими іграшками. Старі, дивлячись на дітей, і собі радіють; а голоси веселих пісень молоднечі, мов щебетання весняних пташок, разом з садовими пахощами, проймають усе повітря…
Петро Федорович розкриває очі, підводиться, знову падає на ліжко. З уст зірвався глухий болізний клекіт з грудей.
Як підбилось сонце, упустили матір у двір. Пішла вона у смотрительську і, вся тіпаючись, подала бумагу. Привели сина. На йому сіра сірячина, як на розбишаці. Лице тремтить, ходором ходе; то на йому регіт малює свої смуги; то страх його кривить та корчить… Очі горять, неспокійно гасають; голова нечесана, закустрана. Мати кинулась до сина, а він її не впізнає і говорить: "У мене усе забрали, все… Були в мене хороші думки, широкі надії… Нема тепер їх! Чуєш?". "О, мамо, мамо!" – скрикнув Петро божевільним голосом і заридав на всю хату. Не здержало старе матернє серце: упилося синовим горем — і… як сніп, повалилася мати додолу. Петра вивели.
Стару відлили водою. Їй сказали, що сина переведуть у лікарню. Іван, машталір, і москаль допомогли їй сісти на воза. Іван повіз її додому.
Петро тілько ускочив у свою хату, зараз кинувся на постіль і прикрив подушкою голову. Він увесь тремтів, потім почав дослухатись. З сусідньої хати доносився чийсь журливий спів. Він зразу пізнав і той голос, і ту пісню. Петро відірвав стьожку, закинув за стовпчик ліжка, обкрутив довкола шиї. І він вагою усього тіла наліг на стьожку, падаючи на коліна. Обличчя синіло; голова нижче та нижче спускалася. Туловище Петрове божевільне дивилося мертвими очима на чорну долівку – та нічого вже не бачило.
Через три дні, надвечір, виїздив з тюремного двору візок, на котрому вивозили гній і всяку нечистоту. Тепер на йому лежало щось прикрите сірою рядниною; а триногу кобилу поганяв, ззаду ідучи, кривоногий сторож.
То везли шматоване Петрове тіло ховати. Кобила дотягла до кладовища й стала. Між кладовищем і шляхом сиділи два гробарі, які говорили, що тіло належить паничеві, який щось писав. Узяли труну з воза, спустили в яму й закидали землею.
Сонце сіло. Землю обняла тиха ніч. На широкому майдані виткнулось чотири людських постаті. На декотрих жовтіли на головах солом'яні брилі, на других чорніли високі циліндри. Один був одежі попа. Це був Попенко, який розповідав, що його товаришів кинули у тюрму. І якби довше з ними жив на квартирі, то й сам, можливо, був би у тюрмі. Ще піп сказав, що один зі зловлених, веселий, співає. А другий повісився. Жаль, що повісився, краще б помер, мав би піп роботу і три рублі за похорон. Отак розказував молодий тюремщицький батюшка, отець Попенко, заливаючись веселим реготом.
Телепнева мати добралася додому і горювала з батьком, якого вигнали зі служби через Петра. Сумуючи, шепчуть вони таємно обоє: "Лихі люди! Лихе товариство!".
Добиралося за північ. Місто спало; огні потухли. У одному тільки здоровенному будинку, посеред міста, світло не вгасало і досі. У великій, розкішно убраній килимами хаті, зігнувшись над столом, сидів товариш прокурора Шестірний і, розбираючи Телепневі бумаги, писав…
А в тюрмі – одно тужила, одно голосила сумна Жукова пісня.
Стислий переказ. Автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.