Заболіло в Петруся під серцем; здавило щось за горло; він опустився на постелю.
Настала ніч, потім – ранок. Знову кривоногий сторож уніс миску і кухоль з водою. Знову умивання, снідання, до котрого не доторкалася Телепнева рука. Гаряча згага попалила його чорні уста, щоки запали, одні очі горіли болізним світом; білки їх були мутні, жовті, перевиті, мов павутиною, кривавими жилочками. Страшно було глянути на Петра Федоровича! Він ледве-ледве на ногах держався.
І знову йому привиджується знайома хата у великому місті. І знову він з своїми давніми товаришами. Вони підросли. Шестірний дивився уже паничем, тендітним, чистим паничем; мав білу сорочку, лице – біле і рум'яне. Зовсім навпаки йому був Жук: такий же чорний, такий же розвалькуватий, такий неохайний біля себе, як і давно. Каптан у пір'ї, в пилу; сорочка чорна, пом'ята; обличчя, правда, подовшало трохи та очі ще більше позападали всередину, зробилися хмуро-непривітні. Попенко – у червонуватому сертуці, у рябій жилетці, у полосатих штанях, пригладжений, як киця, припомажений, надушений. І Петро – геть підріс. Він уже у п'ятому класі; Шестірний та Жук – у сьомім; а Попенко – в богословії.
Холодна зимня ніч у суботу проти неділі. Такі ночі завжди зганяють людей у теплу хату. Товариство сидить коло груби і дивиться на огонь. Жук лежить серед хати на рядні і труситься. Шестірний сидить на стільці, Петро стоїть серед хати, а Попенко бігає туди-сюди. Попенко розказує про своїх знайомих бурсаків, про п'яницькі бенкети, про попівен, попів, матушок. Жук питає Попенка, як той планує жити. Попенко планує погуляти рік-два, знайти багату попівну, кращу парафію. В університет не хоче, бо студенти дуже бідні.
Жук каже, що попом бувши, можна людям добро робити: завести школу, проводити народні бесіди, медициною зайнятися. "Ради чого я це все буду робити? Що воно мені, хліба дасть? грошей дасть?" — сказав Попенко. "Народ ніколи не забуває того добра, що йому зробиш. Тільки роби справжнє добро… Школу постав так, щоб виходили з неї не писарі-п'явки, а грамотні люди", — радив Жук. Та Попенко цього не слухав. Жук же вважав, що в громаді всі мають бути рівними. А Шестірний говорив, що мусять бути правителі. Петро сидів рядом з Жуком і думками підтримував товариша.
Петро Федорович закрив очі. Хотів щось сказати, та язик не повертався у роті – задубів; важке зітхання сперлося в грудях.
Стояв цілий збір учеників, учителів, інспектор, директор. На столі лежала книжка у жовтій палітурці, та сама книжка, котру не раз читав Петрові Жук і котру витрусив у його надзиратель. Як її знайшов надзиратель? Знав Петро, що звечора Жук з Шестірним за щось довго змагались; а на другий день прийшов надзиратель і знайшов.
Жука вигнали з гімназії. Вдома він збирав свої пожитки і сказав Петрусеві: "Тепер мої руки розв'язалися. Сім рік вони були спутані, – сім рік в мою голову заганяли цвяшки гімназичної науки". Жук сказав Петрові берегти душу і серце. Рука Жука завжди готова прийти йому на допомогу. Жук подав Петрові руку: велику, чорну, гарячу руку. Петро плакав. Ввечері прийшов п'яний Шестірний, прибіг і Попенко, здивований, що Жука вже немає.
Вночі пронеслася злива. Люди молилися, щоб обминула їх блискавка, а тюремщики молилися, щоб грізний грім розбив їх домівку, а блискавиця обернула її у попіл. Злі, лихі люди! Їм і трохи не шкода свого безпечного захисту, даремного хліба.
Петро Федорович не спав. Він слухав, як достукувався дощ у його вікно. Знову почав згадувати. Ось він мчиться додому – вільний, скінчивши гімназію. Дорогою бачить, що земля, завод, палац – усе належить не народові. Батько і мати постаріли обоє, згорбилися. Але батько радіє за синм; мати не надивиться на свого сокола. Син планує податися до університету, у Київ. Мати розповідає, що Шестірний у столиці, через рік стане великим паном. А Жук – пропащий, на заробітки пішов, пропав, мати його плаче.
Канікули не забарилися пробігти. Петро знову в дорозі… Виряжав його батько, наставляючи; виряжала мати, наказуючи, щоб стеріг себе, не давався у руки лихим людям. А йому вчувається пісня голодного люду; йому ввижаються їх недостачі, чорні коряві руки, попечене обличчя, їх нечесані кустраті голови.
Петро приїздить у Київ, квартира на кінці Києва… університет… товариство. З різних кінців, з різних сторін назліталося юнацтво набиратися розуму. Усі з гарячим завзяттям у серці. Помчався по тій широкій річці розумового життя і Петро.
Петро гарячим словом, мов гострим ножем, вирізував-обчірчував тяжкі візерунки нужди; в страшних постановах безнадійності та горя малював він її гіркі затії. Товариство привітало Петра, як свого талановитого писаку. Воно покладало великі надії на нього; помагало йому у його праці – то добрим словом, то розумною порадою.
Одного разу Петро написав приповістку, як жид обдурює хлібороба. Один товариш порадив писати не лише про селян, а й про майстрових, усяких ремесників. Тому другого дня товариші пішли до рибалок. Побачили на березі курінь, в якому лежав хворий рибалка. Рибалку боліли руки, пальці були порізані. Товариство з жалем дивилося на його. Риба тепер не ловилася. А треба було платити за воду, за невід. Мало заробітку в рибалки. Студенти дали рибалці кілька срібляків. До куреня прийшли й інші рибалки. Серед них Петро впізнав Жука. Кинулись один одного обнімати, цілувати. Рибалки дивувалися, що панич так обнімається з їх чорним товаришем. Жук з Петром одрізнились геть осторонь і вели між собою розмову. Петро розповів, що мама Жука плаче, шукає сина. Жук сказав, що мама хоча б має що їсти, а деякі гинуть з голоду. Краще їй не знати, де син. Жук розповів, що з тим рибалкою Пилипом косив по катеринославських степах, тягав чуже добро з барок і нагружав судна на Дніпрянському лимані, був по всяких заводах, а тепер ловить рибу. Жук дорікнув, що Петра тягне до себе наука, просвіта, розумові замахи, а до життя, до громадських справ немає діла. Колись ці рибалки ділились на невеличкі гурти; кожен гурт мав свій громадський невід, свої сітки, свої снасті; чоловіки ловили рибу; жінки їх перепродували. І так з того жили. А потім сказали: плати за воду, одібравши останню копійку у рибалки. Жук вважав, що Петрове бажання стати письменником, ніякої користі народу не принесе. Жук також закликав боротися не просьбою, словом, а брати силою.
Усі прийнялися снідати, пересипаючи сьорбання юшки веселою жартовливою розмовою. Потім рибалки повкладалися спати, один Жук не лягав. Він водив Петра усюди; показував рибальські снасті, розказував, куди, що й як. Жук сказав, що Шестірний зараз працює правовідом. Згодом товариство повернуло на Київ, а рибалки – до човнів. Часто після того Петро із товариством ходив до Жука у гості. Приходив і Жук до Петра, який показував товаришеві свої твори.
Минали дні за днями. Петро все глибше та глибше заривався у свою працю, зживався з своєю роботою. Страшна драма рибальського голоду лежала вже на столі. Живі люди, живі їх муки заставили і самого Жука здивуватись неабиякому талантові Петровому. Петрові захотілося зобразити життя калік-злодюг, що оселяють кінці великих міст. І поїхав Петро на послідні свої канікули у місто П.
Темна дощова ніч, Петро питав себе, в чому він провинився. Раптом у хату вступило разом два чоловіки. Один воєнний, у синій одежі, з білими викрутасами над рукою. Петро його пізнав зразу; він познайомився з ним тієї безталанної ночі… Другий був молодий, з русявою бородою, удягнений у чорну сукняну одежу з золоченими ґудзиками і з темно-зеленим коміром; через незастебнуті поли біліла біла, як папір, сорочка; на жилетці бовтався золотий ланцюжок. Сам – невеличкого зросту; рум'яний на виду; очі – жовто-зелені; зуби білі, тонкі та довгі, мов голочки. Це був Шестірний, який говорив російською. Петро мовчав і все дивився на Шестірного. Петра опанували чи то сором, чи то гнів. Він ліг на ліжко. Це роздратувало Шестірного. Петро казав: "Ви взяли мої бумаги? Покажіть їх прокуророві, хай він мене винуватить по них, а не пригадує, що колись було в гімназії!". Шестірний з москалями та офіцером забрався геть.
Гнів і жаль, огонь і холод, несамовита радість і гірка туга разом обхопили Петрове серце. Воно тріпалось, як пташка у клітці; скроні сіпало; голова й очі горіли, наче в огні. Петро бігав по хаті, ніби миша, яка ускочила в мишоловку.
Стислий переказ. Автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
Над чорною землею прокинувся світ. Не ясним сонячним оком глянув він на неї після похмурої дощової ночі, а повіяв туманом, дихнув важкою парою. Добиралося до полудня. Брудною улицею міста П. проїжджав невеличкий візок парою коненят, котрі аж перепалися. На візку сиділа, прикрита рядном, стара згорблена жінка — і молила свого машталіра поганяти скоріше.
Жінка мала сухе, жовте, посипане зморшками лице. На голові у неї був чорний платок. Трусячись, тільки не від холоду, видно, злізла стара з візка і не пішла – побігла до брами тюрми і спитала, чи можна побачитись зі смотрителем. Та їй сказали, що прийом лиш до обіду. Жінка хотіла побачити єдиного сина – Петра Телепня. А тепер мусила чекати до завтра, та й то, якщо виклопоче дозвіл на побачення у полковника. Іван, який віз жінку, та й вона сама були стомлені, але поїхали шукати полковника.
Не чує Петро і не бачить нічого в своїй мишоловці, не знає, що приїхала мати. Ноги в його від біготні заболіли, заболіли руки, голова і груди.
Вечір спускався на землю. В мами був уже дозвіл, але не пустили, бо прийом до обіду. Їй лише сказали: "Атваливай! атваливай, матушка!".
Петро Федорович не бачив вже навіть жовтої плями. Петро задумався і пригадав, як йому довелося раз восени проїздити шляхом, де строїлася залізниця. Ціла купа обірваного люду валялася попідтинню убогого села. Голодний, холодний, і недужий народ перелазив з місця на місце, від одного тину до другого; цокотав від лихої трясці зубами, прохав у кожного палючими очима помочі.
І вчувається йому знову голосіння – тонке, тягуче: пригадалася йому жінка, котру він колись давно, ще невеличким хлопчиком, всього одним-один раз бачив на віку. Молода, з висушеним нуждою та горем лицем, з глибоко запалими очима, в котрих недоля звила своє лихе гніздо, – стояла молодиця серед двору, ламала кістляві руки – і тужила: її чоловіка, після десяти років служби у війську, розстріляли.