Іван Сенченко — Діамантовий берег (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Сторінка 5 з 8

І мішок з обручем. Піди принеси, а то щоб хто не підібрав проти ночі".

Таким чином варіант з собаками одпав сам собою. Хлопці ж хотіли їхати на нартах, а їх би тягнули собаки.

У Сашка заворушилася нова ідея: рушити до Кристалічного щита. Новопшеничани поки дошкутильгають із своїм ледачим Явтухом, а вони вже й там! Вони тільки спинатимуться на Щит, а їхній прапор давно вже замайорить на вершечку найвищого піка. Треба тільки дізнатися, де той Щит знаходиться. Кость сказав, що за Петровим байраком і далі на берегах їхньої річки Вуші щит виходить на поверхню.

Через три дні, коли Костеві ноги одійшли і перестали щеміти, а Сашко поповнив у своєму організмі запаси поту, витраченого під час змагання з Жулькою, нова експедиція в складі Люби, Сашка, Костя й Білана вирушила на південь, пересікла Петрів байрак і зробила зупинку в березовому гаї. Друзі подалися у гірську країну на березі річки Вуші.

Розділ 14

Річка звалася Рудицею, село Рудним, урочище біля села на березі річки, де спинилася експедиція, Руднею. Камінці на дні називалися рудою.

Григорій Савич почав розповідати, що і до Богдана Хмельницького, і в часи Богдана Хмельницького, і пізніше за життя Тараса Шевченка металургійний центр України був саме на Поліссі! Пізніше з'явилися на Дніпрі і у Донбасі. Центри виникають, де є руда і вугілля.

Вчитель сказав, що з озера підвозили руду; в лісі, що навколо, випалювали вугілля. Піч, в якій варилося залізо, стояла на березі. Тут же був побудований і водяний млин. Вода Рудиці крутила колеса, вони ж приводили в рух молоти і ковальські міхи. А потім на Дніпрі народилися заводи, котрі могли виплавляти заліза на рік більше, ніж тут.

У давні часи умовою виробництва заліза була близькість родовищ сировини. Коли ж з'явилися залізниці, тоді віддаль не стала страшною. Донецьке вугілля лежить за чотириста кілометрів від криворізької руди, і на обох кінцях процвітає промисловість. Криворізькі ешелони везуть для донецьких заводів руду і, залишивши її там, вантажаться вугіллям з тим, щоб одвезти його в Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, на металургійні заводи Криворіжжя. Так що вагони порожняком не ходять.

Пилип присів біля горбочка і встромив ніж у землю. Спочатку йшов пісок, за ним – куски чорного деревного вугілля, потім бита цегла, шматки циндри і всяке подібне сміття. Не було сумніву, що саме тут стояла колись піч.

Пилипа не цікавили такі викопки, він хотів знайти золотий меч, золоту підкову. Хома сказав, що цього не станеться, бо тут Полісся, а скіфи з золотими мечами й підковами кочували в Степу. Пилип був сумний ще й тому, що Люся не прийняла від нього квітки, бо він жабоїд.

Образ Люсі з золотим скіфським мечем і золотими підківками на черевичках так захопив Пилипа, що він аж обернувся в той бік, де дівчинка поралася з Олею біля кущика квітів. Копаючи землю, Люся посадила собі на ніс грудочку землі, в котрій застряла велика прозора піщинка. Промінь сонця упав на ту піщинку. Блиснуло, засяяло. Діамант сяяв на носі у Люсі, та ще як сяяв, аж сліпив!

А Люся тим часом, відчувши на собі хлоп'ячі погляди, підвела руку, витерлася. До Люсі підійшли Пилип і Хома. Пилип спитав, де той діамант, що сяяв у неї на носі. Люсі здалося, що Пилип глузує з неї. Їй стало так прикро на серці!

Люся думала, що Пилипові з Хомою краще, ніж з нею. А Пилип боявся довго з нею бути, що б не сміялись хлопці.

Григорій Савич розказав своїм мандрівникам, що колись тут печей нараховувалося сотні, бо ж рудні були розкидані скрізь, де можна було знайти залізну руду, де поблизу росли ліси, де протікала хоч яка річечка. Бо де вода, там можна поставити млин. Де ліс, там можна випалити вугілля. Григорій Савич розгорнув карту і показав, що є десятків зо три сіл з назвою Рудня. Колись на Поліссі працювало більше як 500 рудень.

Повечеряли, випили чаю. Про печі вже нікому не думалося.

Розділ 15

Встала Немидора Харлампіївна рано і попрямувала в колгоспну кухню. Стара думала, як зробити, щоб соромом не вкрити своє сиве волосся, щоб не сказали люди, що вже не вміє варити борщів. Баба згадувала свою маму, котра перша у селі придумала додати у борщ помідорів. Немидора, коли стала господинею, шукала міру, при якій борщ ставав, як вино: п'єш і не уп'єшся, їси і не в'їсися. Зараз кожен знав, що кращого борщу за Галущиху не звариш.

Ієреміаду збудив будильник. Знадвору почула материн голос, щоб вставала, бо Галущиха вже встала.

В сінях Ієреміада облилася холодною водою, витерлася і одяглася. По цьому поснідала і пішла на роботу. А йдучи, згадала про Григорія Савича та й зітхнула. Ієреміаді так хотілося побачити Григорія Савича і порозмовляти з ним, що, викликаний силою її бажання, він цілий день був з нею. Дівчина навіть мріяла, що в них буде четверо дітей і вибрала їм імена.

В той день Григорій Савич був якийсь сумний, все дивився вперед на дорогу, неначе кого визирав.

Пилип встиг сто разів зиркнути в бік Люсі. Тільки робив це тоді, як Люся не дивилася на нього. Йому було за ці погляди соромно, тому часто уявляв себе таким козарлюгою, котрому до Люсі зовсім байдуже.

Вночі Олі снилася географічна карта, і, як вони відійшли від маршруту, тому вчитель забуде про Ієреміаду, і небезпека більше йому не загрожуватиме.

Вдосвіта Оля кинулася до карти, витерла щось на ній гумочкою, щось навела олівцем, поки Куприк приступив до своїх обов'язків штурмана, все вже було закінчено. Людина все зробила для того, щоб врятувати від лиха свого вчителя!

А ввечері одвідувачі їдальні розглядали питання, хто ж краще зварив борщ – Немидора Харлампіївна чи Ієреміада. Виступив тракторист Петро і сказав, що в борщі Немидори Харлампіївни своя сила, а в борщі Ієреміади – своя сила. Той борщ для поезії, а цей борщ – для серця. Без поезії і без серця жити не можна. "Я за той і за той!".

Потім усі проголосували, крім Олега Кучерявого, бо він хотів схитрувати.

Розділ 16

Куприк повів екскурсію по маршруту, виправленому Олею вранці. Стежка бігла понад річкою серед високого бору. Та незабаром сосни звернули вліво, а пролисина зосталася при річці. Хлопцям набридло йти все лісом та лісом, і тепер їхні очі відпочивали на рівноті.

Вбік од стежки здіймалася гора, густо вкрита терном і дерезою. На маківці гори блискотів срібним листям молодий осокір; на вершечку осокора сидів кібчик. Його й помітили Пилип і Хома. Як тільки хлопці почали дертися, кібчик полетів геть. Але лишилося гніздо. Та хлопці про нього і думати не могли, бо боялися вчителя. Пилип почав копати і шукати скарби. Хома побачив на тернині осине гніздо і захотів драти ос.

Пилип згодився. В біографії Пилипа й Хоми було чимало випадків, коли найлютішими їх супротивниками виступали степові оси, тонкі, довгі, посередині перетягнені незримою ниточкою, з чорненькими обручиками впоперек тільця. Такі оси, коли їх роздратувати, можуть кого завгодно і куди завгодно загнати. Вони розумні, обачні, і завжди насторожі. Місцевість сприяла осам, а не хлопцям. Кущ терну так переплутала дика вика, що залізти в нього не було ніякої змоги. Та раптом оса вкусила Пилипа ніж очей, а Хомі оса напали на ноги.

Табір експедиції був розбитий під сосною. І коли повернулися Пилип з Хомою, Куприк їх не впізнав. Коли всі насміялися і поприкладали хлопцям до укусів холодні компреси, Люся підійшла до Пилипа і спитала, чи болить. Слова Люсі підняли цілий вихор почуттів у його грудях. Пилип пишався, що покусав його не джміль, а поліська оса та ще в пункті, де з землі виступають лоби Кристалічного щита. І Люся подумала, що Пилип не боїться нічого.

Поки Люся розмовляла з Пилипом, Оля морочилася з Хоминими ногами. А Куприка щось не клеїлося з картою. Виходило так, що експедиція мала йти проти течії річки Рудиці, а йшла за течією.

Куприк вважав себе старим морським вовком, то хіба він міг звернутися за порадою до Олі. Оля все це розуміла й раділа. Як добре, що маршрутну карту передала вона Куприкові, а не Тимофієві. Той давно вже крику наробив би. Олі й на думку не спадало, до чого можуть призвести її невеличкі поправки на карті.

Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу.

Розділ 17

Чим далі йшли, тим природа ставала суворіша й величніша. Ріка стала шумною і бистрою. Стежка побігла не по землі, а по камені. Праворуч глибоко внизу шумить річка; ліворуч підноситься кам'яна скеля.

А це ж був тільки початок. Три години до полудня просувалася експедиція. Гірський край не тільки не втрачав своєї величі, а, навпаки, ця велич зростала. Тут вже полізли скеля на скелю, гора на гору. Русло ріки засіяли величезні кам'яні лоби. На привал спинилися в такому місці, що дух забивало. Зелене Полісся обернулося тут на Кавказ, Крим, Карпати, Альпи.

Потрібно було піти до найближчого села, щоб купити їжі.

На карті якогось населеного пункту поблизу не було й близько. За сорок кілометрів на захід чорніла крапочка, якою була позначена Біла Криниця; за тридцять кілометрів – село Рудне. В другий бік ішли якісь невідомі села. До найближчого з них було кілометрів п'ятнадцять дороги.

Тимофій покликав Григорія Савича і сказав, що з картою щось не те. Григорій Савич позирав одним оком на карту, другим на Олю. Не на Куприка, хоч начебто провинився саме Куприк, а на Олю. Оля ж сиділа щаслива. Люся подумала, що тут Олина робота. А харчів у них ще вистачить не на один раз.

Люся дуже любила Олю. Хіба не варта захоплення історія з тим, як Оля поруйнувала побачення Григорія Савича та Ієреміади в Білій Криниці! За цю операцію Люся тоді разів із сто поцілувала Олю. А тепер історія з цим тупиком! Закрутиться Григорій Савич, і з голови геть все стороннє вилетить.

Поки всі сперечались, Григорій Савич підсів до Олі й тихо мовив: "Ну, а тепер розкажи, Олю, навіщо ти все це закрутила".

Оля не вміла брехати. Тому зараз мовчала. Потім почала ковтати сльози. Григорій Савич з досвіду знав, що тепер від неї не вдасться домогтися й слова.

Григорій Савич ще з інститутської лави знав, що в школі можуть статися всякі несподіванки і до них треба бути заздалегідь готовим. Все всередині Григорія Савича спалахнуло, але зовні він залишився таким, як і раніше був. Серце Григорія Савича хотіло було сказати Олі таке: "Божевільна дитино! Що ти наробила! Це ж, виходить, піклуючись про моє щастя, ти поламала мою зустріч з Ієреміадою в Білій Криниці.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори Івана Сенченка скорочено:


Дивіться також: