Ярослав Стельмах — Вікентій Прерозумний (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

Сторінка 2 з 2

Хлопчик почав розказувати про електрику, про радіо, про автомобіль. Онисим-боярин дуже недовірливо слухав ці слова, а князь сказав: "Відчуваю — правду мовить отрок. Хіба можна таке вигадати? Словечка оці… їх не вигадаєш, це знати треба. Правда?.. Тебе як звуть?". Хлопець відрекомендувався і розповів ще й про телефон, телевізор, парове опалення, ліфт, холодильник, кавомолку, кіно, консерви, поїзд, трактор, жувачку, кіндер-сюрприз…

Віка так захопився власною розповіддю, що й незчувсь, як до зали набилося повно люду. Бояри, воїни, місцева знать, челядь стояли упереміш і мовчки дивилися на Віку. Цікавість і захват читались у їхніх очах.

Князь покликав княжича – хлопця трохи старшого од Віки, із чималою книгою під пахвою. Князь поставив синові у приклад Віку. А коли Віка розповів, що й книг із п'ять за літо прочитав, то князь синові аж запотиличника дав і сказав учитись.

Князь просив Віку лишатися назавжди, все що забажає – отримає.

Та Віка пояснив, що треба йому додому: вчити всяких нерозумних людей, з яких ніякого толку: один скульптури ліпить, другй оповідання пише. Де ж вони такого як Віка ще візьмуть. Князь зрозумів, що у Віки безліч дурних учнів, але в очах княжича Мині Віка прочитав дуже нехороше до себе ставлення.

Князь просив Віку вчити Миню і, якщо Віка хоче, то Миня може прочитати книгу. Та коли Віка побачив букви, то очі в нього полізли рогом. Знайомі букви у тій книзі стояли впереміш із якимись ніколи не баченими, химерними. "Це ж по-староруськи написано!" — здогадався він. Княжич міг розповісти з історії про Олега чи Володимира, про походи Святослава, "Слово о полку Ігоревім", напам'ять міг прочитати "Повість временних літ". На все це Віка лише відповідав "Не треба, іншим разом!".

Князь так просив Віку стати учителем Мині, що аж гривну повісив хлопцеві на шию. Що таке "гривня", Віка добре знав, а от "гривна"… видно річ дуже коштовна й почесна. Також призначив Віку першим своїм радником із пожалуванням йому терема на Заріччі і земель довколишніх.

Віка помітив: бояри, котрі спершу слухали все, пороззявлявши роти, тепер потай перешіптувались, переморгувались, кидали сердиті погляди на хлопця. І хлопця це було занепокоїло, але він перехопив приязний князів погляд. З втішними мислями, сповнений гордощів за себе і за свою розумну голову, Віка у супроводі князя й князевого почту ввійшов до стравниці.

Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу.

III

Зала, куди всі увійшли була більша від попередньої. На стінах висіли оленячі голови, шкірилися морди кабант та інша звірина, висіли щити й мечі, списи, всілякі воєнні обладунки.

Привертав увагу довжелезний стіл — тягнувся через усю залу аж до дверей. На столі було чимало: веприна, ведмежі шинки, качки, гуси, поросяча печеня, зайці, оленятина, в'ялена й копчена риба, осетри й коропи, солонина, гриби, квашені яблука, киселі та юшки, курячі стегенця й баранячі реберця, не кажучи вже про квас, пиво й меди.

Князеві гості були голодні й витріщалися на їжу. Віка відчув, що і він не пастиме задніх. Та стався один випадок. Поміж іншої челяді, що накривала на стіл, був хлопець, якого Віка вже бачив сьогодні у дворі. Хлопець ніс коржі, а Онисим ледь помітним рухом підставив хлопцеві ніжку. Коржі так і посипалися на долівку. Боярин хотів вдарити хлопчика Линька, але Віка спинив.

Князь потягнув Віку за собою до чільного місця під стіною. Бенкет був на честь дорого гостя Віки. Зайшли і кілька музик. Полагіднішали обличчя, голосніше загомоніли за столом, а Онисим, перехопивши Вічин погляд, навіть підморгнув йому.

І нараз Віці стало чомусь дуже хороше… Адже тепер він і сам поважна особа — радник самого князя, княжичів вихователь, власник терема на Заріччі і довколишніх земель. Значить, є в нього розум, знання, освіта. І хай Людмила Петрівна разом із батьками кажуть, що треба вчитися. Віка залишається тут назавжди.

Хлопчик думав: "Може, ви ще вивчатимете колись у школі Віку Мудрого… ні, був уже Ярослав Мудрий… О! Віку Прерозумного. Так, ще отримуватимете двійки за епоху Вікентія Прерозумного".

Князь запитав, коли Віка зможе про все розказати докладно. Хлопчик відповів, що прямо зараз і розкаже. Князь захотів дізнатись про віз, що сам їздить, тобто автомобіль. Віка пояснив, що весь фокус у пальному, у бензині. Заливаєш його у бак, тоді повертаєш ключ запалювання — там же й стартер заодно, тиснеш на педаль газу — і вперед! На додаткові питання Віка відповідав, що автомобіль має чотири колеса, кабіну, руль, мотор. "То від чого ж колеса крутяться?" — спитав князь. Хлопчик сказав: "Ну, згорає там у моторі бензин, — і… якось їх там крутить. Не знаю…". На запитання, чи побудує Віка їм автомобіль, хлопчик лише заперечно схитнув головою. Ні, автомобіль він зробить не зуміє. Надто складно.

Далі були питання про телефон, чи зможе його зробити хлопець. "Зробити?" — одразу згас хлопець. Він згадав, як одного разу до них приходив лагодити телефон майстер з телефонної станції. Віка тоді з півгодини стовбичив у нього за спиною й безтямно дивився на різнобарвні дротики, клеми й детальки, запхані всередину, але, звісно, що до чого — так і не второпав. "Мабуть, не подужаю", — відповів.

Запитали й про електрику. "Еле-ктрика". — роздумливо протягнув Віка. "Ну, це… Теє… Значить, е-е… Електрика", — проказав, напружуючи пам'ять, і раптом із жахом зрозумів, шо якраз до ладу він нічого пояснити і не зможе.

Стало Віці гірко і образливо за те, що він, такий малий і немічний, не може стулити докупи хоч яке пояснення.

Телевізор! Радіо! Ліфт! Холодильник! Кавомолка! Трактор! — мов удари падали на Віку слова, такі складні для нього самого. Схилявся хлопець над столом, відчував, як пекучий сором розливається по його тілу, а щоками повільно котяться зрадливі сльози.

Спроквола звів голову. Із залою коїлося щось дивне — вона клекотіла сердитими голосами, і неприємні за змістом вигуки на Вічину адресу боляче били хлопця по вухах і самолюбству.

— Брехун! Самозванець! Зайдисвіт! Радником захотів стати! Щеня! — линуло до нього звідусіль.

Князь був невдоволений і навіть одсунувся трохи. Онисим назвав Віку гадюкою на грудях княза.

Князь сказав, що ошукав нас цей зайдисвіт, котрого зустріли ми щиро і з дорогою душею. Зранку мала бути скликана рада, яка вирішить, як покарати Віку. А поки кинуть його в поруб. Із хлопчикової шиї князь зняв золоту гривну.

Під повними презирства поглядами йшов Віка з низько опущеною головою у супроводі двох воїв із стравниці.

Ех, не так він заходив до неї!

IV

Отак і скінчилося тріумфальне життя хлопця в хоромах. Дуже безславний кінець. Та хоч засмучений — Віка все ж помітив: його ведуть через чорний хід. Раптом слідом прибіг Онисим і сказав, що князь велів закрити хлопця у прибудові за стайнею, щоб не застудив горло, а то не зможе про автомобілі брехати.

Несильно та невідворотно підштовхнула Віку в спину дужа рука. Віка помітив при світлі оберемок старого сіна й розбиту бочку під стіною. А тоді клацнув знадвору засув, і все поглинула темрява. Віка лишився сам. Він думав, що на лаві у скверику не замислювався про те, що сказав би тим людям минулого, з чим прийшов би до них.

Та в цей час Віка почув шепіт княжича, котрий плакав: "Для чого я маю все це вчити? Навіщо воно мені? Скнієш цілісінькими днями над підручниками, а кому воно потрібно, окрім мого батька і вчителя? Ех, якби я жив у ті часи, коли предки наші не знали грамоти, не вміли лічити, не вчили грецької!" Думки княжича були суголосні з думками Віки у скверику.

Раптом до Віки прибіг хлопчик Линько і сказав, щоб тікав, бо бояри щось там мудрують, хочуть скарати Віку зараз. Вирішили вислизнути хвірткою для челяді. Йшли дворищем, поминали дерев'яні прибудови, клуні, притискалися до них, вслухались у ніч. Але вулицею наближалася міська варта. Кроки, голоси, бряжчання зброї — усе те сунуло зовсім близько. А от і собака біжить, шкірячись, просто на нього. Віка напружився, подався назад, та нараз Линько сказав: "Тихше, Онисиме! Це я". Виявилось, дворові люди назвали так собаку на честь боярина Онисима.

Приятелі вислизнули за хвіртку та пробралися до міського валу. Линько мав мотузок, то якому Віка мав спуститися у рів. Пробралися земляним насипом, уникаючи сторожі і вибралися на вершечок грубезного дерев'яного зрубу.

Линько витягнув з-за пазухи змоток мотузка, один кінець хутко прив'язав до дерев'яної опори, а другий кинув униз, у рів.

Хлопці розпрощалися, Линько сказав, що вірить у все, про що говорив Віка. Линько подарував Віці глиняного свистика-півника, якого зробив сам.

Віка затис у руках мотузок, тоді сів на краєчок валу і поволі сповз у темряву, став спускатися. І коли нарешті торкнувся ногами землі, одним духом перетнув рів, чіпляючись за траву, вихопився крутезним схилом нагору й подався кущами уздовж дороги. Може, якимось чином він знов повернеться додому, у своє століття, побачить маму й тата, піде до школи?..

Та враз з-від міської брами почулися крики, галас, шум. А тоді, холонучи, Віка вловив тупіт копит. Усе ближче! Це погоня за ним.

Його переслідувала охорона на чолі з Онисимом.

З останніх сил рвонувся Віка уперед і відчув, що летить кудись донизу, падав у яму.

Недовго гаячись, чийсь знайомий голос кричав: "А це ще хто там?".

Віка побачив, що знову стоїть в напівтемній буді, геть переповненій ящиками з пляшками та банками, а до нього йде приймальник посуду!

Не тямлячи себе од перестраху, Віка кинувся щодуху до дверей і вмить опинився надворі. Хутко роздивився, щоб знов, бува, не трапити до ями та не опинитися іще казна-де і в якому столітті.

Хлопець щось згадав і розчепірив пальці лівої руки — на долоні лежав глиняний свистик-півник…

Віка йшов дорогою дедалі швидше, вже майже біг, і дмухав у свистик, і сміявся. Хлопчик був щасливим, бо біг додому, побачить маму й тата. А день був гарний, сонячний і теплий…

Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу.

1 2

Дивіться також: