Згадує, як уперше зазирнув у вічі смерті, коли фашистська авіація обстрілювала його судно. Це відбувалося у водах Півночі, везли бойовий вантаж, одержаний у Штатах. Ворожий літак поцілив у вантаж – отруйні речовини, які везли моряки. Багато загинуло від отрути, Ягнич теж оглух, осліп, але відійшов у госпіталі. Після війни дізнався, що втратив сім'ю: біля берегів Кавказу бомбами накрило пароплав з сім'ями моряків. Дружина досі постає перед очима. А двійко дітей пам'ятає туманно.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.
V
Несподівано Ягнич з'явився на палубі. Був вечір, море було спокійне. Замполіт, друг капітана і противник Ягнича по шахах, підбадьорює старого і по-філософськи роздумує вголос про планету, що схожа на давню Елладу. Знати б, чи є життя поза нашою планетою? Бо якщо ми одні, то це зобов'язує нас бути дружними, менше чвар розводити, берегти кожну билинку.
Прибіг обурений на Ягнича лікар, сварився, що вставати ще не можна, шви можуть розійтися. Ягнич не хотів і дієти дотримуватися, любив гостру їжу.
Якось уночі не спалося Ягничеві, крізь відкритий ілюмінатор почув розмову лікаря з одним морехідським викладачем. Цього викладача він не любив, бо ліз усюди, куди не просять і поради дає, хоч не шурупає ні по вітрилах, ні по судно водійству, ні по апаратурі. Говорили лікар та викладач якраз про Ягнича. Лікар називає Ягнича кремній-людина, терплячим. Викладач вважає інакше: Ягнич ніби людина-анахронізм, останній могіканин парусів, людина епохи, яка відійшла. Лікар вважає, що Ягнич повний відданості, впертості, сили, артистичної закоханості в своє рідкісне ремесло, поет парусів. А операція показала, що всередині усі органи Ягнича, як у молодого хлопця. Чути такі слова похвали від лікаря для старого було цілковитою несподіванкою.
Скоро буде уже порт, усіх зустрічатимуть, тільки не Ягнича, хоча родичів в Кураївці не перелічити: той на тракторі, той на фермі. Не кидати ж їм усе і їхати провідувати Ягнича. Цього разу везе своїй сестрі японську хустку, а племінниці Інні – такуж, тільки веселішу. А в порту у Ягнича є друг-механік Микола, подружилися з часів Вогняних рейсів. Микола з Мурманську, але перекочував на прохання Ягнича на Південь.
Усе ближче порт. Прийти вдень не вдалося, бо шторм дався взнаки і встигли тільки вночі припливти. Однак і в такий час їх ждали, навіть друг-механік вийшов.
VI
Ягнич гостює у свого друга, під виноградним шатром грають "козла". Та думки літають далеко. Була тут у нього знайома – Клава-морячка, але дочка-алкоголічка звела її з світу. Клава була вдовою моряка, сама була трудівницею флоту, двічі з нею ходив у рейс, Клава працювала в камбузі. Нічого між ними такого не було, про що патякали, єднала їх дружба і взаємопідтримка самотніх людей на схилі віку.
В ці дні судно було на ремонті. І Ягнича тягають по медкомісіях, все через нещасну путівку, яку пообіцяв капітан. Лікарі списали гори паперів, досліджували печінку, селезінку, заставляли сідати, присідати, били молотками по колінах, дивувалися, що всі зуби білі й здорові. Коли урвався у Ягнича терпець, послав їх всіх. Це сприйняли як вибрик.
А з судна ніяких вістей не було. Хотів у Кураївку, але краще дочекатися і взнати, коли у рейс. Поселився Ягнич у друга на Арктичній. Друг ще навчав курсантів механіки, правда, упівсили, але і вдома ж не сидів.
Одного разу Ягнич різав хліб і ніж розламався. Недобра прикмета, подався на "Оріон". Його майстерна була відчинена, і там був якийсь тип. Виявляється – це новий господар майстерні. Ягнич помітив, що запах у майстерні, який був таки гарним, змінився, став кислим і базарним. Гнів, презирство викликав цей чоловік у Ягнича. І раптом його осяяло: "Віддай гардаман!". Та новачок навіть не знав, що це таке. Ягнич забрав свій парусницький наперсток – пам'ять від свого батька. На судні навіть капітан знав про цей наперсток.
Цього дня розпрощався зі своєю майстернею, зібрав скупі пожитки, залишив лиш свій сундучок, як зачіпку, щоб повернутись ще раз на судно. Проте старпом розвіяв ілюзії: комісія невдоволена його вибриком, комусь він там здорово нагрубив. А коли зустрів капітана та замполіта, то капітан розвів руками: медицина є медицина. Замполіт просив не судити їх, бо вони не боги, нічого зробити не можуть. А Ягничеві так хотілося сказати: "Й ви мене зрозумійте, вам же добре відомо, де мої сини і хто ви для мене. Тільки й ви зостались. І "Оріон". Ех, ви… Сплав мудрості й молодості!".
VII
Ті, хто залишились на "Оріоні" усвідомлювали, кого втрачають, разом з Ягничем втрачали ніби частку самих себе. І в порту, і в міністерстві Ягнич мав знайомих, міг би вдатись. Але не став оббивати пороги, бо що вони, твої колишні вихованці проти тих стосів паперів в лікарні, проти тих дівок в лікарні, які топлять у своїх паперах пацієнта. А можливо й лікарі праві, бо все, що пережив Ягич, вдається взнаки. Була надія на суднового лікаря, але поїхав до мами, котра була присмерті.
Тож влаштували царські проводи. Усіх зібрали на палубі, дали Ягничу щедру премію, висловили подяку. Душевно сказав замполіт: "Ви вправі почувати за собою наповнене життя. Життя – мов парус!". А курсант, який виступав від наймолодших, назвавши Ягнича Нептуном, попросив: йдучи на відпочинок, не забирайте вітрів. Кам'яне обличчя Ягнича не виказувало тієї бурі, болю, сум'яття, що вирували у душі. Дійство закінчилось врученням грамоти та наказом, що майстер парусної справи зараховується почесним членом екіпажу. Мав бути і цінний подарунок, але Ягнич попросив парусну голку. Капітан сказав, що Ягнич може вибрати яку хоче або навіть взяти цілий набір. Вагаючись, Ягнич відвів вбік капітана і сказав, що дасть розписку про те, що ні капітан, ні лікар, ні комісії не будуть відповідальні, якщо з ним щось станеться на судні. Просив взяти його в ще один рейс. Проте капітан відмовляє: "Ви своє зробили. Зробили більше, ніж на десятьох випадає". Віддали йому набір голок, флотський сундучок. Під поглядом усього екіпажу майстер спускався на берег. Душа капітана повнилась щемом розлуки, бо Ягнич був мов талісманом для судна. В прощальній ході була не тільки самотність, а й залізна витримка нагартованої життям людини. Друг-механік взяв сундучок, вони так і пішли, не оглядаючись. На крики з судна ""Оріон" вас не забуде!" обличчя Ягнича враз на сонці розплилося-розтеклося чи то усмішкою, чи то гіркотою, не розбереш, бо усмішка людська й гримаса болю такі між собою близькі і схожі.
Ось тепер можна і в Кураївку. Можна сушею, можна водою. Але краще сушею. Прямує через якийсь час до автобусної зупинки. З автобуса зійде у кураївськім степу, де на всі чотири сторони – самотність.
VIII
Першої ночі після прибуття додому Інну розбудили. На току когось скалічило. Інна поки що не оформлена на роботу, але медсестра Варвара Пилипівна, дружина голови Чередниченка, днями сама злягла і скоро вийде на пенсію. В селі міркують просто: вчили тебе на медичку – вставай вночі і мчись на виклик. З Варварою Пилипівною в Інни були добрі стосунки, і до училища вона потрапила за порадами Чередниченків.
До току була велика відстань. В полі навіть вночі працювали комбайни. Потерпілий лежав на брезенті. Маленький солдатик, яких щоліта військова частина присилає на підмогу колгоспу. У польовому вагончику зробила потерпілому протишоковий укол, солдату було легше. Інна розглядала. Як працюють люди. Прибув і голова Чередниченко, габаритів Тараса Бульби (Раз навіть ваги під ним зламалися). Усі в селі шанують його, він підняв село. Саву Даниловича Інна знає з дитинства, бо він і її батько були комбайнерами. А найчастіше Чередниченко з'являється вдома у Ягничів, коли прибуває у відпустку материн брат, давній товариш голови – Ягнич Андрон. Мати Інни з одних Ягничів, а батько – з інших Ягничів, мали однакове прізвище. Інні приємно було слухати розмови Чередниченка і дядька Андрона Ягнича. А Чередниченка називали кураївським Зевсом.
Врешті голова підходить до Інни, запитує про пораненого і вітає з прибуттям на посаду. Називає її офіційно – Інно Федорівно, хоча до цього кликав її просто Інка, або Циганочка. Голова жалівся на запал, про який Інна уже наслухалася. Запал – сильний суховій, який спалив зерно. Голова каже, що лікувати треба і природу, бо щось з нею коїться дивне, коли летить океан розжареного повітря.
IX
Командир частини забирає пораненого солдата. Цього літа солдати стояли біля ферм за Кураївкою. Це викликало пожвавлення серед молодих доярок села.
Віддавши першого пацієнта, Інна навела лад у медпункті. Перекидалася часто словами з жінками чи хлопцями, що йшли з току. А сама усе ждала, що з автобуса прибуде ще один хлопець – Віктор Веремієнко, він уже відбув покарання, але в селі його не бачили ще. Можливо, бачили його батьки – обидвоє вчителі-пенсіонери. Інна бачила в селі батька Віктора, старого, зіщуленого, прибитого. Не дивно, адже єдиного сина довелося йому побачити на лаві підсудних. З чого це все почалося у Віктора? В школі все було добре, після восьмого класу вступив до морехідки, але його відчислили. Дівчина хотіла душевно зцілити Віктора своєю любов'ю, бо вже тоді була небайдужа до нього. Полюбила не тільки тому, що був вродливий, а подобався у ньому отой життєвий азарт, відвага, якась летюча самозабутність, неприкаяність. Віктор недовго сидів вдома, подався на канал, згодом на самоскиді працював, прилаштувався в рибартіль, поки не вчинив аварію. Відбувши покарання, не залишився в Кураївці, прилаштувався у райцентрі. Вдома був один день, каявся перед матір'ю, не дорікав, що "Яву" (мотоцикл) віддали комусь за безцінь. Про це все Інна розпитала батька Віктора. І хотіла швидше поїхати у райцентр: не тільки на роботу офіційно влаштуватися, а й, можливо, знайти Віктора.
На сніданок Інну покликали до всіх робітників. Сподівалася побачити і свою родину – батька-механізатора і молодшого брата Петра. Мама теж працювала в полі з батьком, але минулого року за станом здоров'я її перевели вихователькою у садок. Та батькові і братові як комбайнерам, їсти возили в поле.
Цього ж дня Інна була в райцентрі. І добре що була, бо в відділі охорони здоров'я вже планували відправити її в інше село.