Поламаний клинок наштовхнувся на Юлькове незахищене стегно. Далі все було як сон: кров на штанах, лікар, злякана Лілі. Славко лише почув фразу: "Покажи мені своїх учнів, і я скажу тобі, хто ти!" Славко ховається біля одежних шаф. Тренер говорить, що чекав чого завгодно, але щоб його учень заховався…
ЛІЛІ НЕ ХОЧЕ УДАВАТИ
Юлько лежав у ліжку, рана не була серйозна. Батько ходив по кімнаті, мама бігала біля сина. Батько хотів, щоб у школі були збори, догана та виключення зі школи Славка Беркути. А Юлькові подобалося, що його всі жаліють. Наступного дня прийшли однокласники провідати Юлька. Лілі заявила, що у всьому винен саме Юлько.
ДВА ПО ДВА – ЧОТИРИ
(З точки зору Славка Беркути)
Розповідь ведеться від першої особи.
Славко визнавав вину за собою. Юльків тато ходив і до тренера – Андрія Степановича, і до школи. У школі викликали батьків, говорив з хлопцем і вчитель географії – Антон Дмитрович, і директор, і тато. Тато поставив таке саме питанні, як і тренер: навіщо бився з хлопцем, який ніколи не тримав шпаги у руках?
Вже три дні Юлько у школі, хлопці і далі сидять разом, але не розмовляють. Мама Славка купила мандарини (їх дуже любить Юлько) і таки змусила Славка піти провідати однокласника. Славкові важко було сказати те, що він думав, а Юлько і далі заздрив: "Усе в тебе добре і просто, все в тебе в порядку, ніколи ніяких неприємностей, ти завжди знаєш, що тобі робити… У тебе завжди все легко. В тебе два по два – чотири, тобі добре, я тебе бачити не можу". Славко хотів зрозуміти чому Юлько такий, можливо у нього щось трапилося, крім їхніх суперечок та подряпини на стегні?
ТОДІ БУЛА П'ЯТНИЦЯ
Школа гула в очікуванні суду, судити мали Славка Беркуту. Судитимуть десятикласники і двоє з восьмого, а сьомий-Б відмовився. Славкові невідомо, за що судитимуть. Просто прийшов лист і його викликали до директора. Класний керівник – Варвара Трохимівна теж була. У листі йшлося про те, що Славко Беркута 23 листопада о 21 годині пиячив у під'їзді з іншими підлітками і був затриманий членом народної дружини. Славко слухав байдуже. 23 листопада була п'ятниця. Зазвичай о дев'ятій закінчується тренування, але на них він не ходив уже. Вдома він брав "бандуру" і ходив містом. Тому ніхто не міг би підтвердити, що того вечора він не пив вина з якимись типами.
Але сьомий-Б збунтувався, найперша – Лілі. Однокласники не вірили, що Славко на таке здатен. Після уроків клас навіть не залишився на виховну годину, усі пішли додому. А Юлько Ващук забіг у поліклініку і взяв довідку, що був у лікаря.
Славко був замкнутим і байдужим, хотів втекти у печеру там жити. Силкувався згадати ту п'ятницю. Він пригадав, що саме того вечора зустрівся з Андрієм Степановичем. Тоді падав перший сніг. Хлопець побачив, що тренер не сердиться. Славко пояснив, що у зал не міг прийти, бо не зміг би подивитись в очі тренеру і думав, що Андрій Степанович не схоче навіть розмовляти з ним. Тренер попередив, що тренування тепер о шостій годині і він чекає на Славка.
Славко хотів попросити тренера виправдати його, але не наважився, думав, може розмова між ними була не того дня.
НАПЕРЕДОДНІ
Вчитель географії Антон Дмитрович переконував класну керівничку Славка, що хлопець невинен (у дні, коли вирішували питання про суд над Славком, вчитель був на нараді, тому не знав нічого). Варвара Трохимівна хотіла покарати хлопця. Тоді Антон Дмитрович пішов до директора, який лише розводив руками. Вчитель географії дуже добре знав Славка. Коли хлопець сказав, що більше не цікавиться спелеологією, і йому взагалі вже нічого не хочеться, Антон Дмитрович зрозумів невинність семикласника.
О другій годині дня немолода жінка в дитячій кімнаті міліції говорила з дівчинкою. Це була Лілі, яка переконувала, що Славко Беркута не міг такого вчинити. Хлопець не заперечував вини, лише говорив: "Якщо ви мені не вірите, я не буду нікого до цього змушувати!". Жінка сказала, що лише просила директора школи звернути увагу на цього хлопця. Проводити суд вирішила вже сама школа. Але жінка пообіцяла обов'язково прийти на суд.
ТАКОЖ О ДРУГІЙ ГОДИНІ ДНЯ
Дівчинка зі школи несе батькам Славка Беркути листа, в якому йдеться про суд. Дівчинка дивилася на хлопця: на міцне, по-дитячому кругле підборіддя, на широкі брови, одна трохи ближче до перенісся, на густі вії. Славко переміг у собі бажання заступити їй дорогу відібрати лист, щоб самому віднести батькам.
Ввечері Славкова мама – Марина Антонівна і батько з розуміння поставилися до сина. Тато запитав: "Як ти мені все поясниш, мій хлопчику?". Від цих слів Славко відчув себе сильним і здатним довести свою правоту. Тато вірив синові, хотів піти на суд замість сина. Але Славко згадав, як батько говорив про "максимальне навантаження". Не треба батькові йти замість нього. Він сам все це переживе.
СУД
В залі школи було тісно, за столом сиділи юні судді. Варвара Трохимівна прочитала листа з міліції. Славко заперечив свою вину. Але на питання "суддів" вперто мовчав, коли йому не повірили, то він нічого не говоритиме. Слова попросив Антон Дмитрович і запитав сьомий-Б, чи можна вірити Славкові. Всі хором відповіли: "Так!". Раптом біля дверей почулися слова жінки з міліції. Вона сказала, що це зовсім не той хлопець, який був того вечора у дитячій кімнаті міліції. Сьомий-Б кричав, лише Юлько Ващук нахилився і дуже довго зав'язував черевик.
ЯК УСЕ БУЛО НАСПАВДІ
А тепер ми дійшли до того місця, звідки почалася розповідь. Був вечір, падав лапатий сніг. Стефко Вус лежав у холодній кімнаті, навіть кіт Бурко сидів вдома. Раптом прийшов Юлько Ващук і сказав, що має справу, треба декого провчити. Але Стефко не хотів у це встрягати, тому дав адресу Лопуха. Але коли Юлько вже йшов, Стефко спитав, кого треба провчити. Виявилось, що це Славко Беркута, той хлопець, що пожалів сороку. Коли додому вернувся батько Стефка, хлопець раптом подумав навіщо він дав адресу Лопуха, хай Юлько сам розбирається. Але було вже пізно, коли Стефко прибіг до дому Лопуха. Стефко вернувся додому.
Надворі біліло. Троє хлопців вийшли з гастроному, зайшли в браму, мали вино, булку і оселедець…
Втомлена жінка в дитячій кімнаті міліції запитала прізвище Юлька. І раптом він відповів: "Славко Беркута".
А в шкільному залі жінка просила вибачення в Славка. Коли вона подивилася в зал, Юлько Ващук схилився зав'язати шнурок, зав'язував довго, поки жінка не сіла.
КІНЕЦЬ ЩАСЛИВИЙ, НЕМОВ У КАЗЦІ
Був зимовий вечір. Сьомий-Б іде гуртом. Славко з матір'ю – трохи оддалік. Славко хоче запитати маму, як вона думає: той, хто назвався ним, сидів у залі? Мама кидає в сина сніжку, намагається розсмішити.
Лілі у гурті однокласників говорить, що Антон Дмитрович добре порадив, щоб піти до тієї жінки з міліції. Дівчина хоче знати, хто міг збрехати. Якби вона знала хто це, то зробила б так, щоб ця людина все життя себе за падлюку мала, щоб не могла на себе дивитися.
Юлько Ващук питає Лілі: "А коли б то був я?". Лілі сміється, хоче сказати однокласникам про те, що вигадує Юлько. Але він стримує її. Нехай завтра усі дізнаються, Лілі не може повірити. Юлькові здається, що завтра жінка з міліції прийде в клас і вкаже на нього.
Сьомий-Б сміється, всміхається Славкова мама. Білі рукавички Лілі не злітають більше до всміхненого обличчя. Бо то не так, як в казці.
Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу.