Дівчина сумуватиме за батьками, за містом, за сестрами, яких доля закинула далеко по світах. Настя мала відправитися до Угорського краю, за Карпатські гори.
Князівна найбільше любила майстра Ільмара − того, що на зріст і невеличкий, але таку велику, кучеряву голову над "блискучими забавками" схиляє. Він був нехрещеним, але кожного вечора приходив під "грушку благодатну", що з могили мучеників-християн Теодора з Іваном виросла. Настя добре знала цю давню подію. А зараз вона згадувала, як Орися розповідала під грушкою ту історію, а вони з Ільмаром слухали.
Були тато і син, і християни обидва. А у них грушка росла коло хати Коли вечоріло, старий тато, Теодор, сідав у холодку під грушкою та й молився. Тільки ж знав він всього одну молитву: "Радуйся, благодатна, Господь з тобою!" А люди те чули. І прозвали грушку "благодатною", бо все те слово під нею лунало. А на Спаса принесли Теодор з Іваном грушок на Бабин торжок. І коли Перунові жерці кропили наговореною водою нові овочі, Теодор та Іван своїх грушок не дозволили покропити. Тоді натовп кинувся на чоловіків і вбив їх. Батька з сином поховали, а в могилу кинули ще одну грушку, яка вціліла під час помсти. З того плоду виросло дерево… І несподівано Ільмар сказав, почувши історію: "У великому натхнення мали… тому і у малому вірними лишились". Ті слова запали Насті у душу, мов закляття.
Тепер, коли дівчина збиралася заміж, вона вирішила, що майстер зробить дещо, що зв'яже її з Києвом і родом. Настя прибігла до Ільмара і попросила зробити дзвін… Не день і не два працював Ільмар, а на готовому дзвоні золотом написав: "Шукай натхнення у великому, будь вірний і в малому!"
Як дорогоцінний скарб везла з собою Настя дзвін. І грушку "благодатну" везла, щоб у далекій землі посадити деревце. Довго княжила Настя-княгиня у землі, що стала їй "своя". Коли ж вдарила для Насті година земна остання, не вмерла смертю Ярославна, як не вмирає ніхто, хто мрію понад життя кохає.
У бурю зірвало її дзвін, він впав і у землю ввійшов. Раз на рік, на Великдень, − кажуть люди, що вміють розуміти голосам лісу, − будить Настю зо сну спрага по славі земній, по життю. Тоді "попахає" Настя грушку, що з могили "до кінця вірних у малому" принесла. Не засадила-бо княгиня Андрієва своєї "благодатної". Бо не зів'яла і не всохла та грушка. Так і лишилась живою та свіжою. І поклали Насті на груди, до труни предивний той овоч, що пахнув кадилом, медом і розораною весняною ріллею.
СТУГНА
Молоденькая Рогніда, донька Рогволодова, росла, як справжня норманка − не знаючи над собою жодного пана. Бо ж і сам батько, Рогволод, вікінг вільний, сміливий, пишався донькою-красунею. Він сам навчав її оштепом володіти, мечем шермувати, у бурю-хуртовину на морі власноручно плахтою-парусом керувати, справно мореплавцям розкази давати. Рогніда здавалася юнакам недосяжною, бо за самого бога радий би був посватати її батько.
Та сталося лихо: впав на Рогволода київський князь Володимир. Вдарив грізніший, як громи небесні. Пробила година вікінгові, виповнилась доля Рогнідина. Молода дівчина впала в око Володимирові, і він взяв її за дружину.
Гучне та веселе було весілля у стольному Києві, хоч для Рогніди воно було, наче поминки. Князь для неї навіки залишиться ворогом. А коли надійшла та хвилина, що по давньому звичаю молода мужа свого має роззути − затялась Рогніда. Лише сказала: "Не літь ми, князівні, роззувати сина Малуші-рабині! Не літь ми роззути рабинича!" Володимир розлютився і вигнав усіх слуг. Сам на сам з княгинею молодою лишився. І така принадна йому непокірливою гордістю своєю Рогніда, як жодна красуня слухняна ще досі не була. Тільки ніч знала, що між подружжям сталося. Але до "дому жіночого", жінок-конкубін та бранок-красунь, що на втіху княжу з країв найдальших привозили, Рогніда не увійшла. Вона поселилася окремо, на Стугні−ріці, де городище Васильків, коло Києва. Не схотіла з собою брати ні дівчат покойових, ні мамок та няньок, як було у звичаю. Тільки старих своїх слуг − що з батьківського дому ще лишились, − собі попрохала.
Коли Рогніда блукала над водою, річка наче радила їй: "Застогни, заплач". Але серце норманське − за камінь певніше, за скелі твердіше, за пустиню палкіше у завзятості своїй. І тоді заплакала, стогоном стогнучи, доти тиха річка. З тої доби Стугною її звуть. Дівчата ж Васильківські вночі уникають над берегом Стугни іти. Хто ж, не знаючи, зі Стугни нап'ється, − назавжди сумом серце своє наллє.
КИРИЛО КОЖУМ'ЯКА
Коли навколишній край почав спустошувати злий Зміїще, що оселився у Дніпрі, князь Володимир вирішив віддати йому свою дочку Гориславу−Людмилу. Завтра мала піти дівчина офірою за стольний Київ, за люд хрещений. Дев'ятиголовий змій, що звали його Цмоком, сам просив: "Доньку дай − відступлюсь!" Очі виплакала Анна, княгиня Володимирова, але не сміла словом благальним за доньку заступитися. А Людмила−князівна не плакала і няню свою Евпраксію заспокоювала, бо ж клала душу за Київ і вірила в Боже милосердя.
Раннім ранком заплакали дзвони Десятинні. Лаврські їм риданням відгукнулися. А з княжих палат вирішила процесія до ріки. Молоду Гориславу-Людмилу повели до змія. Усі її супроводжували, тільки няні не було, бо вона побігла на Боричів взвіз і шукала там Кирила Кожум'яку. Стара попросила його про допомогу, і перш ніж до Дніпра прийшли князь та всі інші, хлопець став на двобій зі змієм. Кирило виминав шкури, тож мав добрячу силу, він легко переміг змія, ще й черево розпоров йому ножем.
Коли на Дніпро прийшла процесія, князь почав дякувати Кирилу і просити його стати Людмилі чоловіком. Хлопець показав свої руки і сказав, що він простий смерд, князівну йому ніяково за жінку мати. Володимир пообіцяв, що Кирило стане від сьогодні боярином. Та хлопець попросив іншого: лишитися тим, ким був, і щоб оселя його − доки Київ Києвом − Кожум'яками прозивалася. Щоб рід його про те пам'ятав, з якого кореня вийшов… й чим лишиться навік − хоч би й як ласка княжа його обдаровувала.
БІСИ
Стара вдова Янка хотіла спинити сина Ізяслава, коли йшов на ігрища в Купальську ніч. Та хлопця неможливо було спинити, тож стара поралася вдома сама. Коли набирала з криниці воду, клепки з барила всі враз розсипались, і ще дужче досадою серце защеміло. Думка за сином бігла. Стара вважала, що не буде з нього доброго господаря, бо не хоче сватати Добронігу, дівчину чесну, до праці беручку, що мати для сина нагляділа. Ізяслав закохався в Олодару − дочку рибалки−чарівника, мама якої − русалка.
Стара Янка заглибилася у спогади про власне дівування та й незчулася, як заснула. А мала іскра від каганчика впала на сіно, і почалася пожежа. Коли Ізяслав прибіг з ігрищ, уже не було хати, та найбільше він побивався за матір'ю. Тільки ціпок з грушки, що коло хати обвуглилась, взяв бідолаха і пішов молитися до Лаври Святої. Братом Ісакієм ставши, в печері оселився. Ігумен благословив хлопця на "подвиг мовчальний".
До Ісакія пристав біс Унинія і дуже мучив його в печері. Біси з Ісакія почали чіплятися і до лаврської братії. Меж не було зухвальству нечистих. А якось − немов вітром змело спокусу. Зникли із печери Ісакієвої біси-гудні, немов ніколи їх там й не було. Аж в серці Ісакієвому надія ніжним паростком до життя прокинулась. Це було саме перед весняним св. Миколою. Та й забув хлопець за радість в Бозі подяку Всемогутньому віддати. А біси вже тут: їм однаково, з жури чи радості спокусу викресати!
Стало перед Ісакієм два юнаки і наказали поклонитися Богу. В щастю свойому не перехрестився чернець. Впав, обличчям до землі схилившись. В ту ж мить від бурі реготів, вигуків, свисту та верещання аж земля здригнулася. Та Ісакій не злякався, а сказав, що вклонився найменню Христовому, а потім заспівав, мов на Великдень. І почав на всі боки знаком святого хреста кропити нечистих.
Повтікали всі біси, а Ісакій два роки лежав без сил. І не надіялася уже братія, що при життю залишиться. Коли ж на св. Миколу весняного винесли під яблуні брата Ісакія − заговорив пустельник зцілений: "В радості Божій − воскресения світанок, братіє.. Смерті ж путь − жаль за минулим. І біс Унинія шляхом цим до геєни приводить…".
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ЯВЛЕНА ВОДА (З легенд роду де Лачерда)
Єронім Лакерда (кияни казали "Лачерда") був онуком Карлоса де Лачерда, що прийшов на Україну з турецької неволі разом із побратимом своїм Адамом Дунін-Борковським. Якось пан Єронім захворів, і старий Семен, що ще маленького Єроніма на руках носив та доглядав, не знав, чим лікувати пана. Як на лихо під час хвороби Єронімової вмерла його молоденька дружина, пані Магдалена.
Єронім лежав і часто згадував з Семеном свої мисливські пригоди, наприклад, полювання на зубра (пані Магдалена, тоді ще жива, теж спостерігала за видовищем і зі страху зомліла). Пригода з зубром нагадувала хворому Іспанію та кориду. Колись малому Єроніму дідусь Карлос часто розповідав про кориду та образки пікадорів й еспад малював. У сутичці із зубром Єронім потрапив звіру під ноги, а коли отямився, почалося тяжке змагання зі смертю: розлючена твердою боротьбою своєї здобичі, вона кинула її й взяла взаміну юне життя молоденької Магдалени, яка незабаром мала стати матір'ю…
І Єронім, і Семен розуміли, що хвороба ця через розірваність між двома батьківщинами. В одній − народився. Друга − народилася з ним, в його душі, в його крові. Але батьківщина − як і душа! − може бути тільки єдина… А перед очима пливуть і спалені сонцем землі Кастілії, і прохолодні ліси рідної Волині. І навіщо, навіщо! − перевезли його до цього Києва! Чому не лишили вмирати на Волині!..
Семен вирішив піти спитати у свого давнього друга Панаса, як же лікувати пана. Біля хатини приятеля Семен побачив Самсона − Панасового внука, який під деревом патичком й ручками розгрібав вогку землю − робив ставки.
Семен з Панасом мали завжди стільки сказати один одному − бо ціле життя пожили вкупі й ніколи надовго не розлучались.