Потім запашним віхтиком з материнки, в ту ж воду змоченим, обтер хворому уста й ціле обличчя.
Прокажений розповів, що звати його Радослав. Він був багатим купцем, мав жінку і дітей, але сталося так, що все втратив. А згодом впала на Радослава проказа. Аліпій хотів якось допомогти, він сказав: "Най сила Господня очистить тебе! Не вчений я. Лікування не знаю. Барва − то вся моя мудрість". Монах просив хворого вірити, щоб зцілитися…
Увечері Лавра справляла велике свято. Знайшлась загублена вівця: Радослав, лепрозний купець, тепер дужий і чистий, благав отця ігумена, щоб прийняли його до лаврської братії. Колишньому хворому дали ім'я Веніамін.
Після цього випадку Аліпій задумав намалювати новий образ, але у нього було багато роботи, тож втомившись, він заснув. А коли вже спав подостатком, прокинувсь Аліпій і побачив те, про що мріяв з дитячих літ. Келія була повна світла, а ангел уже домальовував на полотні, де звечора маляр встиг тільки глинкою контури накреслити…
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ПОХОРОН
Старець Григорій з сумом виявляв, що темпера у глиняних келишках і горщиках засохла. Як на зло не було й дощової води, щоб розвести фарби. Досвідчений сивобородий маляр мусив іти до Дніпра по м'яку річну воду, бо його юний помічник і учень Геронтій побіг кудись гратися.
Надворі була дуже тепла осінь. Старий почав обережно спускатись додолу викрутистою стежечкою до Дніпра. А на річці було дуже багато човнів, бо княже вояцтво збиралося в похід. Сам князь Ростислав, стрункий та високий, гукнув до Григорія, чому ж ченці не виходять до війська і не благословляють на бій з половчанином. Побачивши, що монах несе порожній убогий жбан, князь розлютився. Вояки теж почали говорити, що зле віщує той недотепа-чорноризець, бо перед боєм з порожнім назустріч виходити не можна. Одноокий начальник вирішив, що треба втопити монаха.
Григорій слова ще промовити не встиг, як з княжого наказу його зв'язали. Він лиш встиг сказати, що в цьому поході загине все військо і князь, бо не вояки вони: "Вояк кладе своє життя за други своя. Іде на смерть з любові. Ви ж сили любові не знаєте. І бачу я, що не пробачить вам Господь, бо ж неблаженними стопами ходите…". Після цих слів Григорія кинули у воду. Тіло пішло на дно, тільки порожній жбан лишився сиротою на березі.
Аж по тому надійшов монастирський хор зі співами, з хоругвами. Князь прийняв принос і благословіння лаврське, але про старця-ченця, щойно з його наказу вояками втопленого, не сказав ні слова.
Спершу монахи не помітили, що Григорія нема. На третій день Геронтій-канонарх знайшов Григоріїв жбан на березі Дніпра. Вхопив його Геронтій і майнув до келії вчителя, й не здивувався, що побачив старця Григорія в його майстерні-келії. Ченець був мокрий, наче побував під зливою. Він зрадів, що хлопець приніс у жбані води, і взявся малювати ангела Доброї Ради.
А слова старця Григорія справдилися: князь і військо загинули…
СКИТСЬКИЙ СКАРБ
Під час створення світу Передвічний сховав первні, з яких мало повстати золото, бо з нього виростає недоля людська. Одна зі схованок була під Бористеном, а охоронцем була поставленя Ларта−діва, дочка Бористена. Ларта-діва жила безжурним існуванням стихійної істоти, що природу тваринну, образ людський і іскру Божеську в собі має. А якось з'явився перед нею сам Громовладний − Зевс, і вона закохалася в нього. Згодом відбулося весілля і народився у них син Таргітаос. У Таргітаоса з мавкою Зариною народилися троє синів скитів−лукострільців − Ліпоксеїс, Арпоксеїс та Колоксеїс. Цих три сини від матерів мавок та руслянок-русалок рід людський по землі тій розмножили. Тому до пісні, танку, мистецтва рід цей здібний: від русалок-матерів хист цей перейняли.
А для Ларти життя відтоді змінилося, бо стала простою земною матір'ю−дружиною. Виріс Таргітаос її. Сам уже синів-недолітків має. І пестить бабуня Ларта милих внучаток. Вона давно розлучилася з Зевсом, який пішов керувати з Олімпу світом. Але не почуває себе покинутою Ларта. Вона − жінка! Тож і доля її відмінна від долі мужів…
Ларті кортіло дати своїй родині більше, тому згадала про скарб, який раніше охороняла. І знайомими ходами Ларта −бабуся добралася до золота. Вона вирішила віддати все своїм, а чужим − ні крихти. Немов доброго тура, впольованого на плечах тягла, − змучилась Ларта. А таки винесла частину скарбу і до вовчої ями глибокої сховала, і добре накрила.
Коли Бористен побачив, що вчинила його дочка, то засмутився і сказав їй, що винесла з-під землі недолю для дітей, бо цей скарб жадобу неситу на край манитиме, кров'ю-сльозами його заливатиме… Ларта зрозуміла свою помилку і кинулась до батьківських грудей помочі шукати. Та вона забула, що вже була не річною дівою, а просто жінкою і матір'ю. І Ларта розбилась об водяну гладину. Тоді з води вийшли скелі − пороги, які наче перегородили шлях ворогам до зловіщих скарбів.
А скарб заклятий вийшов на світло денне. В руки людські потрапив. І так засліпив, що за милість безсмертних його мають.
МЕЛЮЗИНА
Коли Геракл попрощався з королем бебриксів Амікусом й подався у дальшу путь, донька Амікусова, Пірена, закохана в героя, подалася за ним, щоб хоч здалека бачити. Таж як було Пірені догнати Геракла, коли Амікус обдарував свого гостя найшвидшими в світі кіньми. Вже доходили сили Пірені, коли напали на неї в хащах дикі звірі. І сконала королівна з найменням Геракловим на устах. Її слова зворушили навіть кам'яні скелі, а Геракл почув їх і нарешті зрозумів її почуття. Він поховав дівчину на березі озера, у підземній печері. А щоб хижі звірі не рознесли кривавих останків, нагромадив на гріб скелі, а сам від тяжкої праці заснув. Відтоді ті гори звуться Піренеї.
Довгий був сон Гераклів. Коні його втекли, а Гераклу снилося, що він у прегарній країні, де розлилася ріка Бористенос. Коли прокинувся Геракл, серце його горіло бажанням пізнати ту країну. Не зчувся, як до Понта Евксіна дійшов. На Таврійській землі зустрів він красуню Мелюзину, яка була сиротою. Гарна пастушка відмовляла усім хлопцям, бо чекала самого бога, в серці ж ховала думку: "Коли б надпоземська сила зберегла мені молоду вроду мою навіки, − й щастя б своє за те віддала!.."
Якось під час зливи Мелюзина знайшла у печері для овець Гераклових коней, а коли з'явився і сам герой, запропонувала взяти її за жінку − тоді вона віддасть коней назад...
Чотири роки Мелюзина прожила з Гераклом і народила за цей час трьох синів: Агатирсоса, Гелона й Скита. Та Геракл не міг довго сидіти біля жінки, бо світ манив його, тому він пішов. І залишилася самітня, з синами-недолітками Мелюзина. Усе більше свій час вона заповнювала чарами. Коли її сини виросли, наймолодший, Скит, нап'яв Гераклів лук навскоси, оперезався злотокованим пасом, фібулою-клямрою у подобі золотої мисочки його запнув. Через багато років нарід Скитів завжди навскоси тятиву лука натягав і коло паса носив золоту чи хоч золочену мисочку.
Мелюзина намовила двох старших синів братові Скитові помогти у війні з кіммерійцями, а сама зварила відвар, намастилася ним, стала велетенським полозом і поповзла до кіммерійців, щоб підслухати їхні плани. Кіммерійці довго сперечалися, чи воювати зі Скитом. Дійшло до того, що через суперечку цей народ сам себе винищив.
Агатирсос, Гелон та Скит підкорили собі кіммерійську землю і влаштували урочисту учту. Мелюзина почала кіммерійською землею нишпорити-никати, шукаючи скарб, бо ще за царя Таргітаоса впали з неба на цю землю золоті плуг, ярмо, сокира й миска. Жінка таки знайшла скарб і уже витягла зі схованки золоте ярмо та плуг, аж тут з'явилися Зевс із Гераклом. Мелюзина не змогла повністю перетворитися у жінку, тож тільки по пас зійшла з чарівниці гадяча шкіра. Зевс засудив її чаклування і сказав, що вона не щирим коханням, а лукавством здобула Геракла. Бог сказав, що від сьогодні долею її синів буде хліборобство, і вказав на золотий плуг. А потім сказав, що будуть вони ходити в ярмі, а через те, що наймолодший син − "лукострілець", борня й війна не переведуться на землі цій. А Гераклові Зевс пообіцяв вічну молодість, яка буде йому за дружину.
НА ДЕЛОСІ
Ладоржиці, жрекині богині Лади, у лісовій печері святкували народження Сонця−немовлятка. Був саме день весняного рівнодення. Наймолодшою з посвятних дів була Арга. На неї часто задивлявся Відрад − молодий учень співця−бояна Вальто. Здавалось, для юнака вся краса і гармонія, втілились у молодій грекині.
Після дня рівнодення до гаю прибував "з землі Даждь-богової" посол, який ціле літо лишався у країнах надбористенських. Він навчав мистецтвам лікування та складанню пісень, засвячував і до ворожбитства, а восени брав з собою дві жриці та кілька юнаків і вертався додому.
Жрекиня Арга мріяла засвятити себе ворожбитству. Вона все більше розходилася зі своєю подругою Опідою, яка жила у товаристві ведмедя Дайно (малим ведмежатком приніс його ладоржицям Вальто).
Опіді було боляче бачити, що Відрад кохає не її, а Аргу. Та однієї ночі дівчата знайшли спільну мову і пообіцяли одна одній, що підуть з послом до Делосу і не повернуться звідти, стануть пітонісами.
Крім Арги й Опіди, на Делос потрапив і Відрад. Для хлопця кожен день був сповнений радості. Після навчання він вправлявся з іншими хлопцями у метанні дисків. Спартанка Іфтіма − єдина з дівчат храму, теж приєднувалася до дискоболів. Якось Опіда спостерігала за дискоболами і помітила, що Відрад подобається Іфтімі, хоч кохання між учнями й храмовими дівчатами було заборонене. А коли Опіда пішла до посвятного гаю, Відрад наздогнав її і поцілував. У той же момент підійшла Арга, але вона поводила себе спокійно і говорила, що треба назавтра замкнути ведмедя Дайно (він теж жив з ними на острові), бо ранком відвідає святиню Анахарсіс − славний "скитенянин". А йому напророковано, що його доти поважатимуть за одного з семи мудреців Еллади, доки не вчинить його смішним ведмідь − його земляк.
Настав день віщувань. Прибув Анахарсіс, і ворожка-пітія дала відповідь на перше його питання: яка доля його краю.