Софійка звелася навшпиньки й витягнула голову, щоб зазирнути за спинку крісла. Там сидів Іван. Дівчинка не бачила його обличчя, безсумнівно, це був він.
— Іване, — покликала Софія. — Привіт! — Хлопчик не ворухнувся.
— З тобою все гаразд?
Софійка згадала, що він хворів. Можливо, йому потрібна якась допомога? Вона підійшла трохи ближче, обережно переступаючи через поклади книжок та ведмедиків, і побачила обличчя Івана.
Два обличчя Івана.
Молоде хлопчаче лице було напівпрозорим, як відображення у воді, а з-поза нього проглядалося так само напівпрозоре, але зовсім старе й незнайоме обличчя. Обидва дивились у далину поглядом, яким дивляться, коли насправді нічого не бачать.
Від несподіванки Софійка зойкнула й незграбно смикнулася. Віник, який вона все ще тримала під рукою, зачепив на столі червону щербату чашечку. Та полетіла на підлогу й розбилася з напрочуд гучним "БАМ-М!".
Молодий Іван незворушно сидів у кріслі й далі дивився в нікуди. Обличчя ж старого враз ожило й подалося вперед. Воно люто зиркнуло на підлогу й перекосилося від гніву. Старий став схожим на густо-синій туман і підвівся з крісла. Молодий Іван залишився сидіти, і стопи його ніг зливалися з ногами старця.
— Як ти посміла зайти сюди! — закричав старий. — Забирайся геть, мала невігласко!
Софійка розгублено кліпнула очима. Вона стояла перед розлюченим синім дідом і не знала, що робити. Рука з глечиком мимохіть опустилась, і вода з нього струмочком потекла на стос книжок. Напівпрозорий молодий Іван продовжував нерухомо сидіти в кріслі й дивився в нікуди. Старий перевів очі з розбитої чашечки на потічок і заволав:
— Геть, я сказав!
Доки Софійка збиралася з думками й не вірила своїм очам, ноги її все вирішили самі й хутко побігли до виходу, прихопивши із собою і хазяйку. Софійка тікала, дорогою розмітаючи книжки, шкатулки, платівки й виплескуючи воду з глечика на старі листівки. Дівчинка мчала до виходу, униз по сходах, через кухню на ґанок, потім на кольорову доріжку в саду...
Федір подивився на Софійку, на її перекошене від страху обличчя — і все зрозумів без слів.
— О, ні! — прошепотів кіт. — Ти була нагорі...
Софійка кивнула.
— Вибач, Федоре, — пробурмотіла вона. — Я лише одним оком зазирнула... а чашка впала... і цей синій дід із туману...
Але Федір уже не слухав, його хвіст зник у будинку. Софійка побігла за котом. (...)
Федір сидів у кімнаті нагорі й читав уголос старі листівки. Крісло, у якому Софійка побачила дволикого Івана, зараз було огорнуте коконом блакитного туману, але нікого в ньому не було — ні Івана, ні розлюченого діда.
"Люба Терезо, — читав Федір, — сьогодні ми з робітниками закінчуємо накривати дах нашого будинку. Будинок просто неймовірний! Гадаю, що вже наступної осені ми з тобою зможемо сюди переїхати. Я подумав, що було б гарно, якби замість дверей ми всюди почепили занавіски з намиста, яке ти весь час робиш на продаж зимовими вечорами. Воно так гарно шурхотить, коли його багато. За зиму ти, мабуть, встигнеш зробити їх для всіх проходів.
Маю тобі сказати, що будинок — як дитина. Він росте щодня, а я радію разом із ним. Приїду на вихідних.
Іван. 8 липня 1881 року".
Кіт дочитав і перейшов до іншої листівки, підчепив її кігтем, щоб було зручніше:
"Люба Терезо!
Ось усе й готово до нашого переїзду! Шпалери, які ти вибрала, чудові, а занавіски з намиста шурхотять саме так, як я і сподівався. Напиши, коли матимеш квиток. Я зустріну тебе на станції.
Мене не залишає думка, що цей будинок живий. Він посміхається мені щоразу, як я підхожу до нього. Думаю, усе це тому, що я віддав йому величезну частину своєї душі.
З нетерпінням чекаю на зустріч із тобою. Іван. 24 серпня 1882 року".
Туман навколо крісла згустивсь і став схожим на Івана (старого й молодого одночасно). Помітивши це, Федір відклав читання та м'яко сказав:
— Потерпи трохи, друже. Скоро приїде Чорна Пані, вона тобі допоможе. Я ж можу лише це.
— Ти також допомагаєш, — прошепотів туман. — Читай ще.
(...) На доріжці виник силует Чорної Пані. Вона мала дуже зморений вигляд, навіть притримувалася рукою за дерево, щоб устояти. Її зазвичай пряма постать згорбилася, з-під капелюшка вибивалися пасма волосся, а голос ледь чутно прошелестів, як старий зім'ятий папір.
— Федоре, — прошепотіла вона. Кіт кинувся до Чорної Пані. — Завтра вам з Іваном потрібно склеїти розбиту чашечку до останнього уламка. Інакше все намарно...
Зробіть припущення, у чому була сила розбитої червоної чашечки.
— Так, господине, — нявкнув Федір.
— І ще. Я забороняю Золотій Пташці ставати дівчинкою. Це занадто ризиковано. (...)