А мені так хотілося, щоб ти прийшла знову! Ось я і придумав дати тобі чарівного печива, щоб затримати тебе до приходу Чорної Пані. А коли вона прийде, то вже тебе не випустить.
— Але я обов'язково прийду ще. Тут так чудово!
— Тепер я це знаю. Але ти так швидко схопила й з'їла те печиво, що я не встиг тебе зупинити... — Іван застукотів пальцями по столу й почав бурмотіти собі під носа: — Що ж робити... Що ж робити?
— Просто було дуже смачно, — спробувала виправдатися Софійка. Вона почувалася так, ніби зробила якусь шкоду. — А що за Чорна Пані?
— Моя тітка, — зітхнув Іван. — Слухай, а ти ще можеш рухатися? Уставай, я спробую вивести тебе звідси, доки її немає!
Софійка підвелася на ноги, але одразу ж упала назад на стілець, у неї перед очима все попливло. Тут вона почула, як дзенькнув у передпокої дзвінок, повідомляючи, що хтось зайшов до будинку.
Іван затулив рота обома долонями, утиснув голову в плечі й тихенько пискнув: "Ой!".
Частина друга
Квітник Чорної Пані
(...) У голові крутились уривки спогадів.
Якась розгнівана жінка в чорній сукні та чорному капелюшку з вуаллю кричить щось про зламаний паркан, а потім розмахує руками — і з кінчиків її пальців на всі боки розлітаються фіолетові іскри. (...)
Дівчинка з переляку потягнулася руками до горла, але нічого не вийшло. Рук не було. Замість них знайшлися два золоті крила, які й до горла не піднесеш, тому що вони не вигинаються так, як людські руки. Софійка опустила голову донизу й побачила замість ніг дві ніжно-рожеві пташині лапки з білими напівпрозорими кігтиками.
Дівчинка ще раз роззирнулася навколо, уважно вивчаючи тонкі зелені стовпчики. Зачекайте-но, угорі стовпчики сходяться, як купол. На щось це схоже... На щось невловимо знайоме. Точно! Це не просто стовпчики! Це ж ґрати, а вона — у клітці! (...)
Софійка закричала. Весь будинок наповнився дзвінким мелодійним пташиним співом. Звичайній людині цей спів видався б радісним і безтурботним, як і всі пташині пісні в лісі, проте справжній знавець із легкістю зміг би розрізнити в ньому відчай і страх Золотої Пташки.
На спів у кімнату через вікно заскочив сірий смугастий кіт. Він вигнув спину, потягнувся, пройшовся підвіконням, потім усівся з того краю, де було більше сонця, і витріщився на Золоту Пташку круглими бурштиновими очима. Якийсь час кіт із цікавістю споглядав, як пташка б'ється в клітці. Потім йому, схоже, набридло. Він підвівся і сказав низькуватим, владним голосом:
— Годі репетувати.
Кіт, що говорить, був такою несподіванкою, що Софійка на мить замовкла. Але вже наступної миті їй у голову прийшла думка про те, що вчені коти все ж не більша несподіванка, ніж перетворення на Золоту Пташку, і Софійка приготувалася закричати знову.
— Помовч, — велів кіт, ніби він підслухав думки дівчинки. — Подумаєш, стала пташкою. Чого так кричати?
Він байдуже позіхнув і додав:
— Там Іван тобі чарівного зерна приніс. Подзьобай і зможеш говорити. Твоє цвірінькання втомлює... Я в справі прийшов, поговорити з тобою хочу. (...)
Кіт Федір розповів, що господиня будинку Чорна Пані — могутня чаклунка, повелителька духів. Вона може повернути Золотій Пташці людську подобу, якщо дівчинка погодиться доглядати квітник біля будинку.
Тим часом із сусідньої кімнати почувся стукіт підборів, занавіски зашурхотіли. На порозі завмерла струнка висока жінка в чорній сукні й чорному капелюшку. Її обличчя приховувала густа вуаль, з-під якої виднілися лише губи. У чорно-білому світі Золотої Пташки губи Чорної Пані мали такий виразний і насичений сірий відтінок, що Софійка раптом зрозуміла — вони яскраво-червоні.
Раніше Софійка навіть не підозрювала, як багато можуть сказати зімкнені вуста. Губи Чорної Пані були міцно стиснені, а лівий куточок дещо роздратовано припіднімався. "Вам мене не вразити й не здивувати", — повідомляли губи світу, доки Чорна Пані мовчки роздивлялася Софійку.
Золоту Пташку охопив страх, вона заплющила очі, щоб не бачити страхітливої посмішки, і, не замислюючись про наслідки, щосили закричала:
— Я доглядатиму ваш квітник! Я прибиратиму будинок і чиститиму ваші черевики! Тільки зробіть мене знову людиною!
Вуста Чорної Пані здивовано округлилися. Запала тиша. Софійка слухала, як калатає її серце, і відчайдушно тремтіла. Очі вона так і не розплющила. Чорна Пані гойднулася на підборах уперед-назад і різко розвернулася. За її спиною стояв Іван.
— Ти дав Золотій Пташці чарівне зерно? — запитала Чорна Пані, нахилившись до хлопчика. Голос у неї був дзвінкий і холодний, як удари залізним прутиком об металеве перило в сонячний і морозний зимовий день. Іван ствердно хитнув головою. Чорна Пані повернулась і попрямувала до столу, де в клітці сиділа Золота Пташка. Іван швиденько підбіг і відсунув стільця для неї. Чорна Пані сіла й повільно підняла вуаль.
— Можеш розплющити очі, Пташко. Страшніше вже не стане.
Про всяк випадок Софійка розплющила лише одне око й подивилася на Чорну Пані. Перед нею сиділа зовсім не стара жінка з пронизливо-ясними очима. Якимось чином Золота Пташка відчула, що очі сині, як осіннє небо. Молодою цю жінку також не назвати. Ні стара, ні молода, а така, що якраз поза віком. І красива, і некрасива. Така, що якраз поза красою.
Чорна Пані помилилася, тому що Софійка злякалася ще дужче й швидко заплющила око назад, щоб заховатися від пронизливого синього погляду.
— Як ти дізналася про квітник? — запитала Чорна Пані. — Знову Іван?
Софійка мовчала. Вона не знала, чи варто розповідати про Федора. Тиша затягувалась, і Чорна Пані почала вже роздратовано перебирати пальцями по столу, коли несподівано озвався Іван:
— Так, це я. Зробіть її знову людиною, господине. — Із цими словами хлопчик припав на одне коліно й поцілував руку Чорної Пані. "Середньовіччя якесь", — подумала Софійка. Вона здивовано зиркнула на Івана, а той підморгнув їй нишком, доки Чорна Пані роздивлялася Золоту Пташку.
— Ну що ж, — вимовила вона холодно, — ти доглядатимеш мій квітник. Щодня, коли годинник у великій залі битиме восьму, ти ставатимеш людиною і працюватимеш у саду до дванадцятої години дня. Потім знову перетворюватимешся на пташку. І так щодня. Почнеш завтра. Якщо загине хоч одна квітка, зачарую в жабу. Назавжди.
Чорна Пані встала й пішла до виходу. Уже в проході вона озирнулася й додала:
— Не забувай вилітати з клітки перед восьмою. Людиною тобі там буде... — тут вона підняла тонку руку й поклацала пальцями в повітрі, ніби шукаючи потрібне слово, — тіснувато. Іване, ходімо! У нас ще багато справ.
Чорна Пані задоволено посміхнулась і вийшла з кімнати. Щойно вона зникла за занавіскою, як Іван швиденько кинувся до клітки, відчинив дверцята й прошепотів:
— Ти молодець! Тепер я зможу показати тобі тут усе-усе: і будинок, і сад! — він посміхнувся на прощання та побіг наздоганяти свою господиню. (...)
Софійка щодня старанно доглядала великий занедбаний квітник. Чаклунка зробила так, щоб рідні Софійки думали, що дівчинка нібито поїхала навчатися в Паризьку школу високих мистецтв.
Чорна Пані планувала одружитися з Антоніо Новатором — повелителем молодих духів. Але з'ясувалося, що Антоніо мріє знести старий будинок і збудувати на його місці сучасний скляний палац. Пані, почувши про це, прогнала Антоніо з двору, а весілля скасувала.
Частина четверта
Червона чашечка, або Загадкові двері
Софійці забороняли відчиняти загадкові двері, за якими часто зникав Іван. Одного разу дівчинка вирішила скористатися нагодою, щоб про все дізнатися.
(...) Софійка примружила очі й нарешті відчинила двері. За ними ховалися сходи нагору, такі ж старі й облуплені, як і двері. Софійка повільно ступила на нижню сходинку. Та затишно рипнула у відповідь. Дівчинка розцінила цей звук як запрошення і, легко пролетівши десять сходинок, опинилась у маленькому темному передпокої. З двох боків на неї дивилися двері. Праві — масивні, дубові й, здавалося, зовсім нові. З одного їх вигляду було зрозуміло, що їх надійно замкнено.
Двері ліворуч були зовсім інші: обшарпані й неміцні. Хтось залишив їх прочиненими всередину, і з кімнати в передпокій вилітав тонкий промінчик світла. Софійка підійшла до цих дверей і легенько штовхнула. Вони повільно й беззвучно подались убік і відкрили кімнату, залиту приглушеним молочно-білим світлом. Софійка зробила крок усередину.
Кімната виявилася довгою і вузькою. Вона була вщент заповнена старими речами. Старими не в тому сенсі, що зношеними чи поломаними, а такими, що були зроблені дуже давно. Ними так охайно користувалися, що речі прожили довге життя, не втративши свого вигляду.
Тут були дві шафи з тих, що показують лише в музеях побуту або львівських кав'ярнях. У шафах на поличках за склом скупчилися незліченні дрібнички: табакерки, срібні ложечки, крихітні порцелянові фігурки, іграшкові модельки машин, в'язальні спиці, люльки й маленькі записнички в різьблених обкладинках, географічні карти, шкатулочки й коробки з різнокольоровими нитками та ґудзиками.
На стінах впритул одна до одної висіли чорно-білі фотографії з характерною жовтизною, яка буває лише на дуже старих знімках, таких, які робили в часи, коли фотоапарати нагадували величезні коробки на трьох ніжках і знімали фото не одну секунду, а пів дня. Софійка підійшла ближче, зачаровано роздивляючись світлини. На всіх був будинок. Це чимось нагадувало дитячий фотоальбом від народження до повноліття: ось зовсім будинку немає, а є лише фундамент; ось уже з'явилися вікна; ось дах, а ось, нарешті, колони й зовсім ще маленькі деревця коло входу.
Поміркуйте, який будинок побачила дівчинка на світлинах. Хто міг зробити ці фото?
Надивившись удосталь, дівчинка відірвала погляд від фото й ще раз оглянула кімнату. Крім шаф, тут були два столи, завалені інструментами незрозумілого призначення: щипчики, гачечки, пензлики й безліч дрібних склянок.
Підлогу також вкривали дивні речі. Хтось не дуже охайно поскладав їх на купки, а зовсім дрібні звалив у коробки. Тут височіли стоси старих платівок, а в кутку навіть стояв грамофон. Між платівками лежали коробки з листами та листівками й книжки. Особливо багато було іграшок: окремими групками сиділи ведмедики, іграшкові солдатики й кілька дерев'яних конячок, були також машинки з ляльками.
Посеред кімнати, спиною до входу стояло масивне крісло з різьбленими ніжками.