Юрій Логвин
Таємна перлина
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ПОНЕДІЛОК
Дуже давно, майже 900 років тому, жив у Києві хлопчик Ілько. Його хата стояла на Подолі, під високою горою Хоревицею. Кутком, де жив хлопчик, плив струмок і впадав у річку Глибочицю.
У понеділок мати розбудила Ілька рано-ранесенько. Він побіг до дубової колоди – їхнього власного водогону. По колоді вода відводилась із джерела просто на їхнє подвір'я. Хлопчик умився і витерся рушником, який вишила старша сестра Марія. Ілько був наймолодший і мав ще сестру Катерину і братів Михайла і Микиту.
У хаті, крім матері, нікого вже не було – всі пішли до своєї праці. Ілько випив молока і пішов виганяти руду корову Лиску пастися. Ілько водив її на налигачі, бо минулого року Ільків найкращий друг Іванко Грак необережно поводився зі своєю коровою, і вона попала йому рогом у кістку груднини. З тиждень Іванко був слабий і лежав, не підводячись.
Ілько мав старого дідуся, який вчив його всього. Якось дід розповідав про Ярослава Мудрого, який родичався з багатьма правителями земель і ближніх, і дальніх. І тому до Києва приходило багато чужинців та іновірців. Приходили навіть ченці-латиняни, які підперізувалися товстими вузловими вірьовками. І коли до одного ченця причепився якийсь варяг, ченець побив його тією вірьовкою з вузлами. Дід навіть показав Ількові, як робити таку вірьовку. А весною Ілько пов'язав вузли на налигачі і збивав ним головки з будяків. Якось цей налигач врятував Ілька та Іванка у бійці з чужими хлопцями…
Переганяючи корову через глибочицький міст, Ілько побачив дідуся, що робив на березі човна з товстенної вербової колоди. Усі люди гнали корів до Оболонської брами. Громадські пастухи вже давно чекали під самою вежею.
Ілько відігнав корову і побіг додому, бо мав допомогти мамі перебрати овес від сміття. Упоравшись, Ілько побіг до діда, щоб позбирати тріски для палива. Дід розповідав онукові, яке дерево слід брати на матеріал для човна.
В обід Ілько побіг забирати Лиску з череди, щоб на обід мати видоїла її. Коли наставав обід, чередники приганяли корів до тирла. Тирло – ліворуч, трохи вище від брами. Ілько перший залигав корову і вивів її через браму. Дідусь уже йшов додому, ніс кошіль з трісками і коробку із теслярським приладдям. Малий взяв у діда коробку. Дід спитав онука про той випадок, як він побив чужих хлопців вузлами. Ілько сказав, що ті хлопці перші вдарили Іванка. Дід похвалив онука, але говорив, що треба дивитися, куди б'єш, бо можна й око вибити.
Поки матінка доїла Лиску, малий і дід сіли обідати. На обід більше ніхто не прийшов, бо батько був у найдальшім кінці Подолу. Робив якомусь купцю дашок над ворітьми. Катерина та Марія скубли вовну одній багатій купчисі десь на Копировім кінці. Старші брати Микита та Михайло були поза містом.
Ілько розповідав дідові, що Іванко з батьком до Треполя по зерно попливли, адже батько привчає Іванка до торгової справи, і з Покрови віддасть Іванка в науку до княжого каменяра, який навчить друга рахувати і писати. Дід сказав Ількові, що коли він хоче бути теслею, просто хорошим робітником, то й без грамоти може обійтись. Але все ж краще з грамотою дружити. Якщо хоче стати мостовиком чи навіть городником, то не може такого бути, щоб добре грамоти не знав! Городник – то великий чоловік, від нього залежить безпека міста.
Після того, як Ілько корову відігнав, вони з дідом взялися парити човен. Старий посередині широкої колоди розкладав жевріючі вуглини. Ілько брав тріски і рівненько клав на вуглини. І за якийсь час уздовж усієї колоди пішов вогонь, заклубочився дим. Ілько приніс воду, і дід вчив його, що треба уважно дивитися, щоб вогонь не наблизився дуже до боків. Як не додивишся: прогорить бік – човнові гаплик! Дід був радий, що онук такий розумний, усе допомагає, тому планував лишити йому в спадок свою найкращу теслярську сокиру на Подолі. Дід говорив, що залишить сокиру саме Ількові тому, що Микита добре навчений теслювати, але теслею не буде. Він хліб хитрістю шукає та... ще всякі пригоди... І Михайло ніколи не буде таким вправним теслярем, як дід. Та ще він із волхвами та відунами водиться. Не по-християнському це... А в Ількового батька вже є добрі дві сокири.
Коли дід облив колоду водою і погасив вогонь, то заходився, як ото мотиками землю копають, видобувати обгорілу і розпарену деревину. Ілько теж допомагав і намагався робити точнісінько так, як то робив дідусь.
Гаряче серпневе сонце котилось до обрію. Ілько помчав до Оболонської брами і зустрів Лиску. На вечерю зібралися всі, хто був у граді. Батько сказав дідусеві, що має робити для кожум'яки Карпа жолоб для вимочування шкур. Ці шкури потрібні для книг, які князь замовив написати для своєї нової церкви. Батько говорив, що Ілька візьме з собою, а корову завтра хай виганяють дівчата.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
ВІВТОРОК
Зранку дідусь знову взявся до роботи біля човна, а батько та Ілько пішли через Житній торжок, повз височенну церкву Миколи, через Глибочицьку браму і вийшли до річки Почайни. На березі було багато притисків-причалів. Біля причалів було багато суден і київських, і чужих. Не всім вистачило місця, тому багато суден причалили на тому березі. Над притисками-причалами підводилося кілька високих комор. Всі на стовпах дубових. Батько попрямував до найбільшої комори. Біля неї височіли горою соснові стовбури, рівні, без жодного сучка, неошкурені, необдерті. Чув Ілько, що там добрі сосни.
Батько спинився і наказав Ількові оглянути сосни та знайти потрібні, бо кожум'яці потрібні такі дошки, щоб не промокали ні від води, ні від вапняної бовтанки. Батько зайшов до комори до купця, а Ілько почав оглядати соснові стовбури. Дідусь давно навчив його розрізняти "сухощепу" (найкращу, легку і м'яку деревину), "рудку" і "смолку". Хлопчик швидко розгадав теслярську загадку.
Між стовбурами на самім верху соснових колод Ілько побачив двох сірих жуків із довжелезними вусами. Таких великих жуків Ілько ще ніколи не бачив, тому він вирішив дістати їх. Але стовбури під ним почали котитися, хлопець полетів униз та набік. Падаючи, він дивом не забився, а приземлився на пісок навпочіпки. Та в долонях були жуки.
Купець, батько та купецький помічник вибаньчились на малого із здивуванням і острахом. А батько Ільків навіть зблід. Купець сказав, що навіть найкращі плотогони так не стрибають. Ілько сказав, що знайшов дві "смолки", трохи "рудуватки", а все інше – чиста "сухощепа". Купець сказав, що хлопець дуже тямущий, навіть запропонував Ільковому батьку віддати хлопця до нього в науку.
Батько з Ільком стали до роботи. Спочатку батько здирав і обрубував кору з сосни. Ілько сховав своїх жуків в очеретину, закрив чопом із кори і взявся відтягати великі шмати кори. Потім батько розколов колоду надвоє. За допомогою залізних клинів і молота почав відщеплювати соснові дошки. А Ілько збирав живицю у клубок.
В обід батько витяг з полотняного вузлика горщики-двійнята. Вони пообідали, потім батько заснув, а Ілько пішов мити посуд. Коли син повернувся, батько спитав, чи помітив Ілько, який всюди справний водогін. Ілько дізнався від батька, що то дідусь так придумав. Колись він був молодим, гарним і веселим парубком. Добрий був проноза і заводіяка. А коли закохався у бабусю, її тато сказав, що віддасть дочку заміж за нього, якщо той доведе, що справді може добре працювати, а не лише влаштовувати веремії. Тоді дід і його друзі купили найкращі дубові колоди, вистояні, висушені. А далі дід від Великодня до Покрови розколював, випалював, видобував і підганяв колоди, щоб вийшли добрі рури для водогону. Сам-один зробив усі колоди-рури. Ну а вже прокладати їх від джерел йому громада допомагала.
Батько взявся знову до роботи, а Ілько, зібравши живицю та мезгу, пішов купатися. Вода була, наче парне молоко. Ілько поплив на середину Почайни. Вода і в глибині була тепла. Ілько почав обдивлявся на всі боки. На правому березі Почайни височіли ряди нових і старих притисків-причалів. Там саме привезли збіжжя десь із Канева чи Переяслава на знамените Торжище.
Ілько поплив до лівого берега Почайни. Його ноги торкнулись дна, і коли Ілько ступив по ньому, то раптом наступив на щось, схоже на здоровенну варьоху. Ілько присів під воду і вийняв з-під ноги здоровенну скойку. Хлопець ще трохи оглянув береги річки і Київ. Він навіть побачив, як із Глибочицької брами виїхав віз з височенним плетеним кошелем. По здоровій строкатій кобилі Ілько одразу впізнав сусіда – візника Стефана. Стефан мав два вози-коли та двох коней. Він купцям та ремісникам-майстрам на тих колах разом із сином возив усякий товар і речі. І ще Стефан був церковним старостою при церкві на Житньому торжку.
Ілько повернув голову і побачив, що біля його лахів стрибають одразу аж три ворони! Вони хотіли поцупити жуків-музик. Ілько поспішав з усіх сил! Але врятувати очеретину йому не вдалось: одна з ворон вкрала жуків. Спересердя Ілько вгатив черепашкою об кривий сосновий стовбур, який лежав на березі. Черепашка розбилася, і відкрилася її оранжево-рожева м'якоть. Поки Ілько вдягся, ворони повернулися, щоб з'їсти розбиту черепашку. Такого нахабства Ілько вже не міг стерпіти! Він хотів викинути черепашку рибам. Батько крикнув Ількові побігти до Глибочицьких воріт і подивитися, що там діється. Ілько раптом відчув, як зі слизької м'якоті черепашки йому на долоню наче біб викотився.
А то була велика намистина, як яєчко, округла, рівненька. Один кінчик тупіший, другий – гостріший! І дивного кольору: якогось сріблясто-золотавого! З кожним рухом по долоні та дивна намистина спалахувала все новим і новим відтінком то золотавого, то сріблястого.
Хлопчик побіг до Глибочицьких воріт. У лівій руці він затис намистину. Біля брами на березі стояв віз-кола із височенним плетеним кошелем. Із того лозового кошеля вантажники обережно виймали величезні корчаги. Та й несли їх до великої купецької лодії і вкладали на солом'яну підстилку. При возі стояв Стефан. Здоровенну кобилу він пригощав чимось зі своєї широкої долоні.