Частина перша
Імбирне печиво й смугастий кіт
(...) Софійка та її подруга Олеся вийшли за ворота школи мистецтв. Софійка вже було повернулася, щоб іти вгору Садовою вулицею до проспекту, коли Олеся запропонувала зрізати кут:
— Ходімо сьогодні по Тихій вуличці. Вийдемо на проспект зовсім поруч із моїм будинком. Будемо разом іти аж до мого під'їзду, та й тобі додому буде ближче.
— Ти ж знаєш, що я пообіцяла бабусі ходити лише по Садовій, — нагадала Софійка.
— Та то ж скільки років тому було. Ми давно виросли, нам уже можна ходити будь-якою дорогою, яка подобається, — заявила Олеся.
Софійка завагалася. Вона, звісно, дала слово бабусі, але стара дорога вже так набридла. Хотілося чогось нового...
І Софійка погодилася.
Вуличка виявилася тихою, як і її назва. Тут не їздили машини й майже не було людей, тому йти цією вулицею було значно приємніше, ніж галасливим проспектом. Уздовж дороги стояли переважно одноповерхові садиби, оточені невеличкими садами. На деяких деревах ще лишалися пізні, трохи примерзлі осінні яблука, і їх можна було дістати з дороги.
Доки Олеся тріскотіла про всілякі дрібниці, Софійка уважно роздивлялася навколо. Вона запримітила кущ хризантем, зручну лавочку біля одного з будинків і сірого смугастого неймовірно великого кота — біля іншого. Кіт подивився на дівчинку, фиркнув і зник у кущах. Софійка подалася за ним, щоб глянути, куди він піде, і побачила, як смугастий хвіст зник за перехиленим парканом старої покинутої садиби.
Раніше будинок, напевно, був дуже красивим. Він досі зберіг натяк на колишню красу — у похилому черепичному даху, рештках вишуканої ліпнини навколо вікон та величезному круглому ґанку з двома колонами по боках. Перекошений і погнутий паркан усе ще зберігав кований візерунок. Одного металевого прута в паркані не вистачало, тож Софійка підійшла й просунула в шпарку голову, щоб роздивитися сад.
Яким він був колись, тепер уже не вгадаєш — чагарі та й годі. Але від будинку вглиб саду вела охайна, майже не поросла травою стежинка з кольорових камінців.
— Який гарний будинок! — захоплено вигукнула Софійка, притримуючи однією рукою Олесю, щоб та не пішла далі без неї.
— Руїна, — байдуже знизала плечима подруга.
— Але колись він був гарний, — наполягала Софійка, хоча не погодитися з Олесею було важко.
— Ой, поглянь! — сплеснула в долоні дівчинка. — Там хтось живе!
Софійка саме побачила, як на ґанок будинку вийшов хлопчик і попрямував углиб саду кольоровою стежкою.
— Та нікого там немає, — сказала Олеся, навіть не повертаючи голови. — Цей будинок стоїть порожнім, відколи я себе пам'ятаю. Моя бабуся розповідала, що його господарі поїхали до Ізраїлю чи ще кудись далеко й там померли. Тож тепер цей будинок нікому не належить і нікому не потрібен.
— Але ж он хлопчик іде до саду. Я бачила, як він спустився з ґанку.
Олеся підійшла ближче й просунула голову в отвір між прутами поруч із Софійкою. Доки дівчинка прилаштовувалася, щоб краще все роздивитися, хлопчик на стежці озирнувся, помахав Софійці рукою і зник за деревом. На мить навіть здалося, що він розчинився в повітрі.
Дивний це був хлопчик. Приблизно Софійчиного віку чи, може, трохи старший. Блідий настільки, що аж прозорий, худий, довгий і дуже сумний. (...)
Наступного дня Олеся вдруге вмовила Софійку йти додому Тихою вуличкою. Поруч із покинутим будинком знову стояв загадковий хлопчик. Цього разу він чекав біля паркану, і коли Софійка з Олесею проходили повз, помахав дівчаткам рукою.
Серце в Софійки затремтіло.
— Дивися! Знову цей хлопчик! — вхопила Софійка подругу за рукав. Та доки Олеся озирнулася, поруч із парканом уже нікого не було.
— Знову втік, — знітилася дівчинка.
— А по-моєму, годі вигадувати! — обурилися Олеся. Їй здалося, що подруга її розігрує.
Відтоді Софійка ні з ким не розмовляла про закинутий будинок і його загадкового мешканця, хоча щоразу, коли вони з Олесею ішли Тихою вуличкою, сумний хлопчик стояв біля паркану й махав їм услід рукою. Софійці подобалося думати, що велика таємниця загадкового мешканця покинутого будинку належить лише їй.
Чому, на вашу думку, лише Софійка бачила постать загадкового хлопчика?
Перед різдвяними канікулами Софійка одна поверталася додому зі школи мистецтв Тихою вулицею. Вона довго стояла біля старого будинку й милувалася ним. Несподівано на ґанку з'явився хлопчик. Загадковий мешканець привітався і сказав, що його звуть Іваном, а потім додав: "Приходь іще". Сказавши це, він розчинився між деревами.
(...) Після Різдва подруги часто ходили Тихою вуличкою, але Іван з'явився коло закинутого будинку лише раз: він ішов углиб саду кольоровою стежкою і не дивився на Софійку. На початку весни настала відлига. Дув теплий вітер, небом носилися зграї граків упереміш із рожевими хмарами, а Олеся знову не прийшла до школи.
Того дня Софійка була дуже засмучена. Її улюблений учитель малювання Петро Степанович оголосив усьому класові, що з наступної чверті художню майстерню закривають. Школа мистецтв вирішила продати частину своїх приміщень, тому класу для занять малюванням тепер не буде й самих занять, швидше за все, — також.
Ноги самі привели Софійку на Тиху вуличку. Хлопчик уже чекав коло паркану й ще здалеку почав махати Софійці рукою.
— Привіт!
— Привіт.
— Хочеш чаю?
— Я поспішаю.
— Я можу показати тобі сад.
— Правда, маю обмаль часу...
— І будинок. Він усередині значно кращий, ніж зовні.
— А печиво до чаю маєш?
Іван посміхнувся і пішов відчиняти для Софійки хвіртку. Хвіртка озвалася протяжним рипом: нею, видно, давно не користувалися.
— Я лише на хвилинку, — про всяк випадок уточнила Софійка, перш ніж зайти до саду. Іван кивнув і повів її до будинку.
Варто було ступити за паркан, як усе навколо змінилося. Будинок уже не виглядав обшарпаним і занедбаним, сад здавався набагато охайнішим, ніж із вулиці, а найбільша переміна торкнулася самого Івана. Він більше не здавався загадковою химерою, що ходить без кроків. Софійка запросто змогла роздивитися його рухи: ходить, як усі, переставляє спочатку одну ногу, потім другу. А коли хлопчик заговорив, його голос зазвучав дзвінко й весело.
— Я такий радий, що ти зайшла. У мене нечасто бувають гості. Зараз я тобі все-все покажу, тут чудово! — говорив він, коли вів Софійку кольоровою стежкою кудись за будинок. — Ми зайдемо із заднього ґанку, бо парадним входом майже ніколи не користуються. Там... двері погано відчиняються. (...)
Усередині будинок не мав жодного сліду занедбаності. Дощата підлога натерта до блиску й устелена кольоровими килимками, на старовинних меблях — ні пилинки, квіти у вазах, а з кухні смачно пахнуло свіжим печивом і було чути, як посвистує на плиті чайник.
Іван повів Софійку будинком. Тут не було коридорів, кімнати переходили одна в одну, і весь дім можна було обійти по колу, що діти й зробили. Софійці особливо сподобалося те, що замість дверей усюди були занавіски з різнокольорового намиста. Занавіски мелодійно шурхотіли, коли Іван відхиляв їх, показуючи наступну кімнату.
— А тепер я покажу тобі сад, — запропонував хлопчик, коли вони вже вдруге обійшли будинок. Іван відчинив вхідні двері й вийшов на задній ґанок. Софійка ступила на поріг слідом — і заклякла на місці від подиву.
Вона точно пам'ятала, що надворі була рання весна. Така рання, що нескладно переплутати із зимою. Зранку багато де ще лежали кучугури снігу. Але за ті кілька хвилин, що Софійка з Іваном провели в будинку, сад розквітнув. Посходила травичка, зазеленіли листочки на деревах, а вздовж доріжок зацвіли дрібні бузкові квіточки. Повітря ще віддавало легкою прохолодою, але стрімко теплішало. У пальті й шапці ставало трохи гаряче. (...)
Софійка спустилася нарешті з ґанку й пішла слідом за господарем дому. Сад виявився великим. Паркан і вулиця виднілися лише з одного боку — того, звідки зайшла дівчинка. В інші боки тягнулися доріжки й дерева, але огорожа ніде не проглядала.
Іван глибоко про щось замислився і йшов мовчки, доки не привів свою гостю до живої огорожі з кущів. Доріжка закінчувалася кованими ворітцями.
— Це вже кінець саду? — запитала Софійка.
— Ні, це квітник, — відповів Іван, виринувши на мить зі своїх думок. — Його тримає моя... (тут хлопчик замислився, ніби добирав потрібне слово)... тітка. (...)
— А ходімо пити чай! Там же чайник давно кипить! — Він гостинним жестом запросив Софійку повертатися до будинку й додав загадково: — Я пригощу тебе імбирним печивом. У твої часи такого вже не роблять.
— Що значить "у мої часи"? — здивувалася Софійка, але пішла слідом за Іваном до будинку.
Хлопчик зблід, коли почув запитання, втягнув голову в плечі, а очі його забігали туди-сюди, як у шпигуна, вхопленого з краденими документами за пазухою. Але Софійка цього не бачила, бо йшла позаду, і нічого не запідозрила.
— Просто його моя тітка готує за старовинним рецептом, — знайшовся з відповіддю Іван.
— Зрозуміло... А де зараз твоя тітка?
(А ось тепер шпигуна не просто впіймали на гарячому, а й поставили на край прірви, у яку він ось-ось звалиться. Але Софійка знову нічого не помітила.)
— Е... Вона скоро прийде. Пішла за покупками. Саме так, за покупками.
Сказавши це, Іван голосно й полегшено видихнув, але в цей час він відхиляв занавіску на кухню, і зітхання потонуло в шурхоті намистин. (...)
Хлопчик почервонів, зам'явсь і тихо запитав:
— Чи погодилася б ти прийти до мене в гості знову?
— Авжеж! — засміялася Софійка. — А я вже подумала, що загадки розгадувати доведеться. Звісно, я прийду. Мені тут сподобалося.
І із цими словами Софійка відкусила величезний шматок печива.
— Стій! Не їж! — закричав Іван, але було пізно. Софійка вже дожовувала.
— Шому? — запитала вона з набитим ротом. — Душе смашно...
Іван впав на стілець й опустив голову на руки.
— Тому що я підсипав у печиво сонного зілля, — відповів він, не піднімаючи голови. — За мить ти заснеш. Тобто не зовсім заснеш, так, провалишся в напівсон... Вибач.
— Але навіщо? — Софійка нічого не розуміла, але останній шматочок печива проковтнула. Може, і зілля, але неймовірно смачне.
— Я боявся, що ти більше ніколи не прийдеш. Ти сказала, що будинок — руїна, занедбаний, потребує ремонту...