А в Амстердамі Гейзел, вбрана точно як його дочка, ніби вона виросла, приголомшила його своєю появою.
Ван Гаутен розповів, що змушений був сказати дочці, що вона помирає.
Вона запитала, чи буду і він там. Він відповів – поки що ні, але пообіцяв, що прийде до неї. Це сталося двадцять два роки тому.
Гейзел порадила письменнику написати новий роман, бо мало кому дається такий талант.
Гейзел нічого не знайшла вдома у Гаса. Потім дівчина дізналася, що її мама вчиться в Університеті Індіани, щоб після закінчення консультувати родини в кризових ситуаціях. Мама не хотіла, щоб Гейзел думала, що вона планує життя після її смерті. Дівчина переживала, чи залишаться батьки разом після її смерті, бо не хотіла зруйнувати їхнє життя. Батьки присяглися Богом, що вони кохають один одного.
РОЗДІЛ ХХV
Гейзел зрозуміла, що рукопис Гас міг відправити Петеру Ван Гаутену. Вона звернулася за допомогою до Лідавей.
Дівчині було цікаво, чому в свої останні дні Огастас писав не їй, а Ван Гаутенові. Може, сторінки з записника містять лише його наполегливі прохання до Ван Гаутена?
Гейзел з батьками поїхала на пікнік. День був непоганий: нарешті в Індіанаполіс прийшло справжнє літо. Дівчина намагалася все помічати: гру світла, малюка, що насилу зіп'явся на ноги, свою невтомну матінку, патьоки гірчиці на бутерброді, татка, що сховав до кишені комп'ютера і насилу стримувався, щоб не дістати його знову, хлопця, що кидає фрісбі своєму собаці, а той перехоплює його і приносить. Гейзел вирішила, що все, що вона знає про рай, і все, що знає про смерть, тут, у цьому парку.
Підобідавши, вони вирушили на кладовище до Огастаса Вотерса.
Увечері Гейзел отримала скани листа Гаса до Петера Ван Гаутена. Він сказав Лідавей: "Перешліть це дівчині та скажіть, що мені нічого додати".
Гейзел швидко відкрила чотири додатки. Почерк був неохайний, з сильним нахилом, букви відрізнялися за розміром і кольором. Гас багато днів писав це різними ручками і в різному стані напівпритомності. Він писав, що з нього кепський письменник, тому просить Петера написати надгробне слово для Гейзел. Хлопець мав деякі нотатки, але хотів, щоб письменник поєднав їх у щось зв'язне. Гас не хотів стати черговою забутою жертвою в давній і безславній війні з раком. Він хотів лишити слід, хоч сліди, які залишають люди, занадто часто виявляються шрамами. А Гейзел він вважав зовсім іншою: вона легка ступає по землі, вона знає істину. Гас писав, що коли дізнався про повернення своєї хвороби, то потайки прокрався в палату інтенсивної терапії до Гейзел і побачив її. Хлопець думав, що вона помре і він не встигне їй сказати, що теж помирає. Він хотів, щоб вона ще пожила і вони встигли закохатися. На думку хлопця, він здійснив своє бажання. Залишив свій шрам.
"Я кохаю її. Мені так пощастило, що я кохаю її, Ван Гаутене! На цьому світі ми не вибираємо, буде нам боляче чи ні, старий, але можна обрати, хто зробить нам боляче. Я своїм вибором задоволений. Сподіваюся, вона теж", − такими словами завершувався лист хлопця. "Я теж, Огастасе. Я теж", − подумала Гейзел.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу