Скульптура нагадувала дитячий малюнок скелета, що підводиться з землі. Ця скульптура називалася "Кумедні кості" (робота голландця Йопа Ван Лісгаута). Гас вийняв з рюкзака помаранчеву ковдру, помаранчевий сік. Дівчина подумала, що все цього дня помаранчеве і пов'язане з Амстердамом. "Ось що мені в цій скульптурі подобається, – почав Огастас, потримавши незапалену цигарку двома пальцями, немов струшуючи попіл, і взявши знову в рот. – По-перше, кістки досить далеко одна від одної, і дитина не може встояти перед спокусою пострибати між ними. Їй хочеться неодмінно проплигати всі груди аж до черепа. По-друге, скульптура самісінькою своєю суттю спонукає дітей танцювати на кістках. Символічні паралелі можна наводити нескінченно, Гейзел Грейс". Потім хлопець почав промову про те, що Гейзел витратила заповітне Бажання поспішно, не думаючи, а от він своїм ще не скористався, тому вони мусять відвідати геніального Петера Ван Гаутена в його амстердамському вигнанні у травні…
Лікар дозволив Хейзел летіти в Європу тільки в супроводі дорослого. Цією людиною мала бути мама дівчини.
Гейзел знайшла в інтернеті, що колишня дівчина Гаса померла від раку мозку. Дівчина не хотіла, щоб Гас знову страждав. Себе вона почувала гранатою, яка скоро вибухне. Батьки не могли залишити доньку з такими думками, і тато сказав їй: "Ти не граната. Думка, що ти можеш померти, для нас нестерпна. Але радість, яку ти нам приносиш, набагато більша від смутку, якого завдає нам твоя хвороба".
Вночі Гейзел стало погано. Її відвезли до лікарні, де поклали, щоб відкачати воду з легенів. Гас весь час був у передпокої, але Гейзел побачила його лише в день виписки.
РОЗДІЛ VIII
Онкологічна комісія відмовила Гейзел в дозволі на пересадку легенів і не рекомендувала їй трансатлантичний переліт. Дівчина зрозуміла: марно витрачати здорові легені на безнадійний випадок.
Гейзел отримала листа від Лідавей Фліхенгарт − помічниці Петера Ван Гаутена. Вона запропонувала зустрітися з письменником п'ятого травня. Дівчина хотіла прожити ще хоч трохи, щоб дізнатися всі ненаписані таємниці Анниної матері та Голландського Тюльпанника.
Наступного дня Гейзел на запросини Айзека прийшла до нього в гості. Він розповів, що у відеоіграх Гас чисто самогубець, бо надто вже ревно кидається рятувати мирних жителів. Гейзел погодилася: Гас сприймає відеоігри надто серйозно; він закоханий у метафору.
Дорогою до аеропорту Гейзел з мамою заїхали по Гаса і почули, що хтось плаче, а хлопець вигукнув: "Це моє життя, і належить воно мені". Через деякий час на порозі з'явився усміхнений Огастас, і вони вирушили в аеропорт. Гас перед відльотом пішов купити гамбургер і довго неповертався. Гейзел вже подумала, що щось сталося. Підійшла контролерка і замінила кисневий балон дівчини на той, який надала авіалінія. Гейзел стало ніяково від того, що на очах у всіх перед нею навколішках стоїть жінка. Хвилини спливали, і дівчина хвилювалася, чому немає хлопця. І тільки коли жіночка за конторкою оголосила, що починається попередня посадка пасажирів, яким може знадобитися трохи більше часу (всі до єдиного присутні відверто обернулися до Гейзел), вона побачила, як Огастас швидко шкутильгає до них.
У літаку Гейзел сіла на середнє з трьох крісел, Огастас – біля віконця, а мама − біля проходу. Хлопець признався дівчині, що затримався в "Макдональдсі", бо не хотів, щоб усі на них витріщалися. Він сказав, що не соромиться дівчини з кисневим балоном, але люди дратують його. Хлопець хотів "закурити" у салоні літака, Гейзел пояснювала стюардесі, що це метафора, та все−таки довелося сховати цигарки.
Коли літак почав підніматися, виявилося, що Гас летить уперше. Він був захоплений, Гейзел не втрималася, перехилилась і поцілувала його в щоку. Щоб поспати у дорозі мама, Огастас і Гейзел зажили снодійне. Мама заснула за кілька секунд, а хлопець з дівчиною вирішили подивитися фільм "Триста спартанців" – бойовик про трьохсот відчайдухів, які захищали Спарту від перської армії. Після трагічного завершення фільму Огастас здавався веселим. Гейзел сказала, що цікаво, скільки взагалі людей померло за всю історію. Її голова лежала в Гаса на плечі. Він відповів, що колись йому було цікаво, чи можна пам'ятати всіх: якщо закріпити за кожним живим певну кількість померлих, то треба запам'ятати чотирнадцять прізвищ. Але люди пам'ятають неорганізовано, тому багато знають напам'ять Шекспіра і ніхто не пам'ятає людину, якій він присвятив свій Сонет 55. А потім Гас сказав Гейзел, що закоханий у неї. "Я закоханий у тебе, я знаю, що кохання – лише крик у порожнечу, забуття неминуче, всі ми приречені, й настане день, коли все перетвориться на порох. Я знаю, що сонце поглине оту єдину землю, що нам дана, а я закоханий у тебе", − говорив Гас. Гейзел нічого не могла сказати. Вона просто дивилася на Гаса і дозволяла йому дивитися на себе, аж він кивнув, стиснувши губи, і відвернувся, притулившись головою до ілюмінатора.
Стислий переказ, автор переказу: Світлана Перець.
Авторські права на переказ належать Укрлібу
РОЗДІЛ ХІ
В Амстердамі Гейзел і Огастас пішли на прогулянку. Дивитися було на що, тому мовчання не видавалося ніяковим, але дівчині хотілося, щоб усе було ідеально. Все і було ідеально, але їй здавалося, що це все − постановка на основі мрій дівчини з раком.
Огастас зізнався, що коли дізнався про свою хворобу, то вирішив підготуватися: батьки купили йому місце на цвинтарі, і якось хлопець цілий день ходив з батьком і вибирав конкретну ділянку. Гас розпланував свій похорон до дрібниць, а перед самою операцією попросив у батьків купити дорогий костюм. На вечерю у Амстердамі він вдягнув саме його. Це було їхнє побачення з Гейзел. Хлопець признався, що вірить у життя після смерті, вірить у Щось із великої літери "Щ". він згадав рядок з "Царської немочі": "Сонце на сході надто яскраве в її згасаючих очах". Гас говорив, що очі згасають не до кінця, і він вірить у збереження душі. Також він боявся, що не зможе віддати нічого в обмін на своє життя, що не зможе ні прожити, ні вмерти заради чогось значимого. Гейзел вважала, що він просто одержимий ідеєю за щось віддати життя і залишити докази свого героїзму абощо.
Після закінчення вечері офіціант сказав їм, що все оплатив пан Петер Ван Гаутен. Коли посутеніло, хлопець з дівчиною прогулювалися вздовж каналу. Завтра вони мали зустрітися з письменником, а в Гаса була уже версія, як міг закінчитися роман. Гейзел й не здогадувалася, що він так багато думав про цю книжку і що "Царська неміч" багато для нього означає.
Вони довго сиділи на лавочці, і Гейзел запитала його про Кароліну Матерс. Вона хотіла знати, чи Гас витримає, якщо помре вона.
Гас розповів, що вперше побачив Кароліну через вікно, вона була на лікарняному гральному майданчику, куди ніколи ніхто не ходить. Йому саме відрізали ногу і почали хімію. Щодня Кароліна гойдалася на гойдалках сама, як у кіно. Згодом Гас познайомився з нею. Вона вічно ходила похмура і нещасна, але йому це подобалося. Вони проводили час, разом дратуючи всіх підряд. Одна медсестра сказала якось Гасу, що захворювання Кароліни на медичному жаргоні називається "пухлиною злобності", тому що перетворює людину на чудовисько. Гас після хімії чомусь вирішив плекати надію і захоплюватися всім, що його оточує. Але Кароліні день у день гіршало. Незабаром її відпустили додому, вона в розмові не фільтрувала своїх думок, сміялася з Гасового протеза, обзивала. Тривало це майже рік… Гейзел сказала, що не хотіла б таке йому колись зробити, але почула: "А я б не заперечував, Гейзел Грейс. Для мене де була б велика честь – якби серце мені розбила ти".
РОЗДІЛ ХІІ
Гейзел дуже нервувала перед зустріччю з Петером Ван Гаутеном. Письменник відмовився зустрічатися з Гейзел і Гасом, але Лідавей примусила його прийняти відвідувачів. В кімнаті Гейзел помітила два великі сміттєві мішки, заповнені листами від шанувальників, які письменник не читав. Петер Ван Гаутен усіляко ухилявся від розповіді про подальшу долю персонажів його роману і навіть відрікся від нього. Він сказав, що сподівався, що Гейзел не зможе перелетіти через океан, тому вирішив дати їй якусь розраду. Щодо роману, то він складається з рядків на папері; і його персонажі не повинні мати життя за межами цих рядків. Вони перестали існувати в ту мить, коли роман закінчився. Гейзел найбільше цікавила подальша доля матері Анни. Петер Ван Гаутен почав ображати дівчину і назвав її невдалим експериментом з мутацій. Лідавей, обурена поведінкою письменника, оголосила, що звільняється з посади, а Гейзел вимагала лише одного – сказати, вигадати, що стане з матір'ю Анни.
Газ і Гейзел покинули письменника і рушили назад до свого готелю. Гейзел заплакала і назвала Петера виродком. Гас пообіцяв дівчині, що сам напише епілог до роману і краще, ніж цей п'яничка. І це буде суміш "Царської немочі" і "Ціни світанку". Дівчина жаліла, що витратила єдине бажання Гаса на письменника, але хлопець вважав, що вона витратила його на них.
Лідавей наздогнала Гаса і Гейзел і запропонувала їм відвідати будинок Анни Франк. Дорогою Лідавей знай перепрошувала за Петера. Вона працювала у Петера, бо вважала його генієм, і оплата добра, але поступово він перетворився на чудовисько, хоч від природи не лихий, таким його зробили обставини.
У будинку Анни Франк не було ліфта, тому для Гейзел було важко підніматися сходами: її легені не витримували такого навантаження. Та дівчина вперто вирішила оглянути усі кімнати. Вони почали з кімнати з відеофільмом про євреїв у Нідерландах, про вторгнення нацистів і родину Франків. Ще одні сходи вели в кімнату, де мешкала родина Ван Пелсів, крутіші за попередні, ще й вісімнадцять сходинок завдовжки. Гейзел здавалося, що вона зобов'язана Анні Франк, піднятися у ті кімнату, адже Анна мертва, а Гейзел ні, адже Анна сиділа тут мишкою, не піднімала жалюзі, все робила правильно і все одно загинула від рук гестапо.
По східцях Гейзел дерлася, як маленька дитина, нагорі вона мало не знепритомніла. Згодом Лідавей з Огастасом допомогли їй підвестися, бо вона сиділа перед цим і відпочивала. Лідавей розповіла, що єдиний з усієї родини пережив війну батько Анни − Отто.